Незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки незгоди суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин

26 вересня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 990/220/24, провадження № 11-188заі24 (ЄДРСРУ № 121958756) досліджував питання щодо наслідків незгоди суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України).

Відкриття провадження у справі регламентовано нормами глави 2 розділу ІІ КАС України, які не наділяють суд повноваженнями при вирішенні питання про відкриття провадження у справі давати оцінку обраному позивачем способу захисту порушеного права, належності, допустимості та достатності доказів, на які посилається позивач у позовній заяві, визначати належних учасників справи.

Ці питання можуть вирішуватись на інших стадіях адміністративного процесу.

Із згаданих вище законодавчих положень пунктів 4, 5 частини п`ятої статті 160 КАС України в поєднанні з вимогами статей 5, 77 цього Кодексу випливає, що особа, яка вважає, що порушені її права, свободи чи інтереси і яка у зв`язку із цим звертається за їх захистом до адміністративного суду, має зазначити в позовній заяві хто, котрий саме суб`єкт владних повноважень порушив її права чи інтереси, яким чином, якими діями (рішенням, бездіяльністю) відбулося втручання в її права, які саме права були порушені, чи належать вони позивачу, які обставини про це свідчать.

(!!!) Закон не передбачає вимог щодо обсягу, повноти чи слушності доводів позовної заяви, але приписує щонайменше сформулювати суть (зміст) порушення, яким чином воно негативно позначилось на правах особи, яка звертається з позовом, яким чином може бути відновлено порушене право.

Зміст та обсяг порушеного права і виклад обставин, якими воно підтверджується, у кожному конкретному випадку можуть бути різними, але разом із цим принаймні на рівні формулювання викладу їх змісту мають бути достатніми, щоб визначити предмет спору, його юрисдикційну належність, характер вимог, часові рамки події порушення, нормативне регулювання спірних відносин, а також обставини, за яких можна ухвалити одне з обов`язкових процесуальних рішень, пов`язаних з визнанням позовної заяви прийнятною / неприйнятною (ця позиція неодноразово була висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема, у справах № 640/7310/19, 9901/393/19).

Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

(!) При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для визнання позовної заяви неподаною і повернення позивачу.

Отже, саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

31 травня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 504/2490/19, провадження № 61-12420св22 (ЄДРСРУ № 111385416?) вказав, що зазначення заявником конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору.

Необхідність дотримання принципу підтверджена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), в якій зазначено, що згідно з принципом  jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

З аналізу наведених норм процесуального права вбачається, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту, якщо позивач обґрунтовувала цим свої позовні вимоги, проте помилково посилалась на певні норми права.

ВИСНОВОК: Незгода суду з правовим обґрунтуванням позовної заяви не є підставою для визнання її неподаною і повернення позивачу, а є надмірним формалізмом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом  8 квітня 2020 року у справі № 761/41071/19 (провадження № 61-2192св20, ЄДРСРУ № 88815618).

  

 

Матеріал по темі: ««Суд знає закони» або принцип «jura novit curia»»

 

 

 

Правовий висновок (позиція) Верховного суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Що вважається правовим висновком Верховного Суду?

Щодо до того, що вважається правовим висновком Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 21.03.2024 у справі №191/4364/21, ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2024 у справі №902/1076/24, від 09.08.2024 у справі №127/22428/21, постанов Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.11.2020 у справі №753/11009/19, від 27.07.2021 у справі №585/2836/16-ц, в яких означено, що висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов`язкове для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.

Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.

Отже, правовий висновок - це умовивід з приводу тлумачення тієї норми права, що застосована саме Верховним Судом з метою правильного та справедливого вирішення спору у справі.

Водночас Верховний Суд не має повноважень формулювати висновки щодо тих норм права, які ним не застосовані під час розв`язання спору.

 

  

 

 

 

Матеріал по темі: «Ієрархія та градація висновків Верховного суду»
 

 

 

Електроні торги: реалізація описаного й арештованого майна за заниженою ціною

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання судом електронних  торгів недійсними з підстав несправедливості - реалізація описаного й арештованого майна за заниженою ціною

11 вересня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 554/154/22, провадження № 14-24цс24 (ЄДРСРУ № 122061998) досліджувала питання щодо визнання судом торгів недійсними з підстав несправедливості - реалізація описаного й арештованого майна за заниженою ціною.

Велика Палата Верховного Суду вкотре наголошує, що для визнання судом торгів недійсними обов`язковим є встановлення сукупності таких обставин, як: 1) порушення правил проведення електронних торгів;

2) їх вплив на результати торгів;

3) порушення (невизнання або оспорювання) суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду з відповідним позовом.

Отже, проведення електронних торгів з порушенням вимог законодавства є підставою для визнання таких торгів недійсними винятково за умови доведення порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює, та у разі якщо такі порушення вплинули на результати торгів.

На переконання Великої Палати Верховного Суду, реалізація описаного й арештованого майна за заниженою ціною може завдати істотних збитків стягувачу у виді неотриманого доходу, а боржнику - у виді передачі майна на реалізацію за значно нижчою від ринкової вартістю.

Велика Палата Верховного Суду висновує, що в разі встановлення такої обставини, як реалізація майна за заниженою ціною, такі торги є несправедливими та не можуть створити для його учасників правомірні наслідки.

Ураховуючи викладене, а також фактичні та преюдиційно встановлені обставини справи (при застосуванні суб`єктом оціночної діяльності порівняльного методу визначення ціни об`єкта оцінки не було правильно підібрано приміщення для порівняння, які подібні до приміщення, що оцінюється, не було проведено в натурі огляду квартири та  оскаржено дії державного виконавця з проведення оцінки арештованого майна, які вчинені до передачі майна на реалізацію), Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів про те, що реалізація на торгах майна за необґрунтованою, заниженою ціною безпосередньо впливає на результати торгів та зачіпає і порушує права та інтереси боржника, оскільки ціна, за якою майно реалізується на торгах, впливає на обсяг зобов`язань, які будуть погашені під час відповідного виконавчого провадження.

ВИСНОВОК: Реалізація на торгах майна за необґрунтованою, заниженою ціною безпосередньо впливає на результати торгів та зачіпає і порушує права та інтереси боржника і в разі встановлення такої обставини, як реалізація майна за заниженою ціною, такі торги є несправедливими та не можуть створити для його учасників правомірні наслідки, а отже підлягають визнанню недійсними.

 

  

 
 
Матеріал по темі: «Наслідки придбання майна на прилюдних торгах за відсутності в реєстрі відомостей щодо його обтяження»
 

 

 

 

 

Теги: електронні торги, електронний аукціон, сетам торги, продаж майна, спільна власність, оцінка нерухомості, оскарження оцінки, покупець, боржник, виконавча служба, звернення стягнення, примусова реалізація, фіксована ціна, порушення торгів, правочин, судова пракика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Місце розташування рукописного підпису на процесуальному документі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підписання процесуального документа (позов/скарга/клопотання) та місце розташування рукописного підпису його автора

11 вересня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 930/191/23, провадження № 14-72цс24 (ЄДРСРУ № 122061994) досліджувала питання щодо підписання процесуального документа та місце розташування рукописного підпису його автора.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що підпис має бути розташований після основного тексту документа для підтвердження дійсного волевиявлення особи та згоди з його змістом, з огляду на таке.

Підпис - це графічний знак або набір знаків, який особа ставить на документі для підтвердження його автентичності, згоди або авторства.

(!) Зазвичай підпис розташовується у кінці документа після його основного тексту та відомостей про додатки (у разі їх наявності).

Наведене зумовлене тим, що підпис ідентифікує автора і слугує задля підтвердження того, що особа, яка його підписала, ознайомлена із документом і погоджується з його змістом. В юридичному сенсі, підпис є підтвердженням певної дії, угоди чи зобов`язання і надає документу юридичну силу.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частина друга статті 2 ЦПК України).

У цивільному судочинстві судовий процес ініціюється з метою вирішення правової проблеми, щодо розв`язання якої сторони не дійшли згоди. Цей процес є доволі формалізованим і детально визначеним законом, тому надання його учасникам під час реалізації їхніх процесуальних прав можливості вчиняти дії, які викликатимуть сумнів щодо їхніх правових наслідків, не відповідатиме завданню цивільного судочинства.

(!!!) Підписання документа перед його текстом, що зумовлено винятково невмотивованим власним бажанням заявника, а так само підписання процесуального документа у будь-якому іншому місці, але не наприкінці його, та надання такому документу юридичної сили (статусу підписаного) не узгоджуватиметься із завданням цивільного судочинства, оскільки викликатиме сумніви щодо його правових наслідків та дійсних намірів автора такого звернення.

Велика Палата Верховного Суду наголошує, що для процесуального закону є характерною певна послідовність викладення нормативно-правових приписів - правил поведінки, що впливає на послідовність вирішення усіх процесуальних питань, які в цивільному процесі постають перед судом та його учасниками.

Правові норми ЦПК України викладені від загальних до спеціальних, послідовно регулюють різні стадії процесу: від пред`явлення позову і до вирішення справи в суді касаційної інстанції. Певна логіка викладення нормативного матеріалу так само існує й під час визначення у процесуальному законі вимог до багатьох письмових процесуальних звернень у суді загалом і до апеляційної скарги зокрема.

За логікою побудови процесуального закону підпис особи, яка звертається з процесуальним документом до суду, підсумовує викладене вище за текстом, що тим самим унаочнює погодження з усім тим, що в ньому наведено. Хоча формально у процесуальному законі немає формалізованої вимоги щодо розташування місця накладення підпису заявника (автора звернення), проте це випливає із його змісту і духу закону.

ЦПК України передбачає подібні за змістом правила також і для інших процесуальних документів: заяви про забезпечення доказів (стаття 117), заяви про скасування судового наказу (стаття 170), позовної заяви (стаття 175), відзиву (стаття 178), письмової заяви, клопотання, заперечення (стаття 183), заяви про перегляд заочного рішення (стаття 285), касаційної скарги (стаття 392).

Викладене не лише забезпечує логічність, послідовність і зрозумілість викладу змісту апеляційної скарги, але й слугує запобіжником від зловживання учасниками процесу своїми процесуальними правами, оскільки унеможливить виникнення такої ситуації, коли в одному разі заявник стверджуватиме, що процесуальний документ ним підписаний, а в іншому разі - ні.

Загальноприйнятою практикою є розташування підпису автора документа наприкінці нього. Таке розташування підпису логічно завершує виклад думок автора та підтверджує його згоду з усім написаним вище; до того ж воно відповідає загальним правилам композиції тексту і сприяє його кращому сприйняттю. Відступ від цього стандарту може призвести до сумнівів у дійсності документа або його окремих частин.

Зміст ділового і процесуального письма так само підкоряється правилам правопису української мови: у процесуальному законі немає посилання на те, що письмо здійснюється зліва направо і згори донизу, проте є усталеним саме використання правил правопису української мови, що є обов`язковим за замовчуванням.

Безпосередньо правила про те, що підписувати документ потрібно знизу, в правописі української мови немає. Однак існує декілька непрямих вказівок та загальноприйнятих норм, які підтверджують доцільність такого розташування підпису:

-підпис традиційно розглядається як завершення викладення думки, підтвердження згоди з написаним. Тому його розташування наприкінці документа є логічним завершенням тексту;

- стандартна структура ділового листа передбачає, що підпис розташовується під основним текстом, після дати. Це правило стало загальноприйнятим і широко використовується у діловодстві;

- розташування підпису знизу сприяє кращому візуальному сприйняттю документа;

- розташування підпису наприкінці документа ускладнює його підробку, оскільки будь-які зміни, внесені після підписання, будуть краще помітними.

Якщо вдатися до аналізу слова «підпис», то воно містить префікс «під». Префікс - це морфема, яка приєднується до початку кореня слова і змінює його значення або утворює нове слово.

Префікс «під» в українській мові, зокрема, надає словам значення, що вказує на розташування нижче, частковість, реалізацію чи виникнення в результаті дії. Він допомагає створювати нові слова, які відображають ці концепції і доповнюють основні корені в різних контекстах.

Слово «підпис» має зокрема такі значення:

- прізвище, ім`я, ініціали і т. ін., написані власноручно під текстом, малюнком, картиною і т. ін., як свідчення авторства або потвердження чого-небудь;

- напис, текст на чому-небудь, під чимсь (Словник української мови у двадцяти томах. - Том 13, 2022. - С. 66).

В українській мові також є слово «надпис», яке має спільний корінь, проте інші значення. Одним із значень є позначення тексту або графічного зображення, розташованого над іншими елементами або у верхній частині чогось.

Надпис - те саме, що напис - короткий текст, уміщений на чому-небудь (Словник української мови у двадцяти томах. - Том 9, 2022. С. 576).

ВАЖЛИВО: Підпис перед текстом документа не виконуватиме посвідчувальної функції щодо його змісту, може виконувати інші завдання, зокрема візування.

Такої ж позиції щодо місця розташування підпису дотримується у своїй практиці й Європейський суд з прав людини, який у роз`ясненні «Типові помилки під час заповнення заяви і як їх уникнути» (CommonMistakes inFilling inthe ApplicationForm andHow toAvoid Them) помилкою № 5 визначив надсилання документів без оригінального підпису в кінці (not sending the application form with the original signature at the end).

Отже, належним виконанням вимог процесуального закону щодо підписання письмового документа є здійснення особою підпису після основного тексту цього документа чи відомостей про його додатки (у разі їх наявності).

З урахуванням наведених мотивів цієї постанови, з метою формування єдиної правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, викладеного в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного адміністративного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 120/11814/21-а, від 28 березня 2023 року у справі № 120/2708/22, від 17 травня 2023 року у справі № 120/2366/22-а, від 08 червня 2023 року у справі № 120/5397/22, щодо вирішення питання про прийняття судом документа, що не містить підпису особи, яка його подала, під текстом скарги або під відміткою про наявність додатків, та зазначає, що належним виконанням вимог процесуального закону щодо підписання письмового документа є здійснення особою підпису після основного тексту цього документа чи відомостей про його додатки (у разі їх наявності), що свідчитиме про дійсне схвалення автором документа його тексту та унеможливить спотворення його змісту. Такий підхід запобігатиме зловживанню заявником своїми процесуальними правами в частині оспорення юридичної сили документа (його підписання чи непідписання), а також усуватиме сумніви в інших учасників відповідних правовідносин щодо правових наслідків подання такого документа.

ВИСНОВОК ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМИ ПРАВА:

Належним виконанням вимог процесуального закону щодо підписання письмового документа є здійснення особою підпису після викладення основного тексту цього документа чи відомостей про додатки до нього (у разі їх наявності).

 

 

 

 
 
Матеріал по темі: «Відсутність власноручного підпису судді на оригіналі судового рішення в паперовій формі»
 

 

 

 

Теги: судове рішення, копія, засвідчення, підписи судів, ознайомлення, судова справа, судовий розгляд, резолютивна частина, оскарження, апеляція, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Повернення бенефіціаром принципалу коштів за банківською гарантією

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повернення бенефіціаром принципалу коштів за банківською гарантією може відбуватися відповідно до статті 1212 ЦК України як безпідставно набутих

01 жовтня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/19574/23 (ЄДРСРУ № 121992047) досліджував питання щодо повернення бенефіціаром принципалу коштів за банківською гарантією може відбуватися відповідно до статті 1212 ЦК України як безпідставно набутих.

З огляду на зміст статті 200 ГК України, статті 563 ЦК України гарантія - це односторонній правочин, змістом якого є обов`язок гаранта сплатити кредитору - бенефіціару грошову суму відповідно до умов гарантій у разі невиконання чи неналежного виконання боржником зобов`язання, забезпеченого гарантією.

Згідно із статтею 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

(!) Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання. Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним.

Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Отже, за відсутності порушення (невиконання чи неналежного виконання) основного зобов`язання принципалом, у бенефіціара не виникає підстав для звернення до гаранта для виплати суми банківської гарантії, у такому випадку повернення бенефіціаром принципалу коштів за банківською гарантією відбувається відповідно до статті 1212 ЦК України як безпідставно набутих.

У разі ненастання гарантійного випадку через виконання принципалом основного зобов`язання (відсутності порушення), сплачені кошти за банківською гарантією вважаються такими, що отримані бенефіціаром поза межами домовленостей, не на виконання основного договору та договору банківської гарантії, незважаючи на те, що сплачені у зв`язку із цими правочинами, та підлягають стягненню за статтею 1212 ЦК України, оскільки інших способів повернення цих коштів за таких обставин закон не передбачає (за умови, що договорами не встановлено інше).

Аналогічні висновки наведені об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 17.05.2024 у справі № 910/17772/20, в якій об`єднана палата виснувала, що кредитор-бенефіціар має право вимоги як за основним зобов`язанням, так і за незалежною від цього зобов`язання гарантією. Якщо він не отримає виконання за основним зобов`язанням, то, пред`явивши вимогу гаранту, отримає виконання.

Якщо ж бенефіціар за відсутності основного зобов`язання (наприклад, якщо воно припинене виконанням з інших підстав, є недійсним) звернеться до гаранта і отримає від нього грошову суму, то таке є набуттям майна (грошей) без достатньої правової підстави за рахунок потерпілого, оскільки за загальним правилом частини першої статті 569 ЦК України гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, то постраждалим є боржник (принципал). Він вправі звернутись до бенефіціара з вимогою про повернення принципалу коштів, сплачених гарантом, за правилами глави 83 "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави" ЦК України.

ВИСНОВОК: Призначенням інституту гарантії (§ 4 глави 49 ЦК України) є надання упевненості учасникам обороту в тому, що бенефіціар гарантовано і швидко одержить платіж, якщо надасть документи, передбачені гарантією (наприклад, товарно-транспортну накладну, акт приймання-передачі виконаних робіт тощо), причому навіть і в тому випадку, коли між принципалом і бенефіціаром існує спір щодо виконання зобов`язання. Запорукою тому має бути надійність банківської системи. Тим самим у разі виникнення спору щодо наявності чи відсутності боргу принципала останній та бенефіціар в частині стягнення боргу міняються місцями: не бенефіціар звертається до суду за стягненням боргу (бо він вже одержав від гаранта суму боргу, яку вважав наявною), а принципал позивається до суду про стягнення з бенефіціара суми, яку принципал вважає отриманою за його рахунок без достатньої правової підстави (глава 83 ЦК України) з огляду на відсутність боргу принципала.

 

 

Матеріал по темі: «Визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню є належним способом захисту»
 

 

Теги: банківська гарантія, визнання банківської гарантії такою що не підлягає виконанню, належний спосіб захисту, гарант, вимога, зобов`язання за банківською гарантією, судова практика, Адвокат Морозов

 

 

Сукупність доказів для доведення перед судом факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Необхідні та допустимі докази для доведення перед судом факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу  

01 жовтня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 638/11578/21, провадження № 61-3033св24 (ЄДРСРУ № 121999951) досліджував питання щодо сукупності необхідних доказів для доведення перед судом факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу. 

Відповідно до статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. 

Частиною другою статті 21 СК України встановлено, що проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Примітка: законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц).

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. 

Якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення Глави 8 цього Кодексу (стаття 74 СК України).

Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. 

Отже, до майна, що було набуте під час проживання осіб однією сім`єю, застосовуються положення сімейного законодавства, які регулюють правові відносини з приводу права спільної сумісної власності подружжя. 

(!!!) Встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. 

При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин (спільне проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України), оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю. 

Наведене узгоджуються із правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19), неодноразово підтриманою Верховним Судом  у постановах: від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16 (провадження№ 61-5296св19), від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц (провадження № 61-11607св18), від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16-ц (провадження № 61-44641св18), від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16-ц (провадження № 61-42601св18), від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19 (провадження № 61-3071св21) та інших. 

Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні подружжю. Таким чином, предметом доказування у справах про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. Критеріями, за якими майну може бути надано статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, відповідно до якої йому може бути надано правовий статус спільної власності подружжя. З урахуванням зазначеного, при вирішенні спору про поділ майна необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки.

Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 686/15993/21, від 09 листопада 2022 року у справі № 753/10315/19, від 16 листопада 2022 року у справі № 199/3941/20. 

Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно - правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання. Підтвердженням цього може бути їх реєстрація за таким місцем проживання, показання свідків, представників житлово-експлуатаційної організації. Щодо часу проживання необхідно зазначити, що за своєю природою проживання однією сім`єю спрямоване на довготривалі відносини. 

Відповідні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 30 жовтня   2019 року у справі № 643/6799/17, від 19 лютого 2021 року у справі № 738/1093/19, від 22 червня 2021 року у справі № 554/1251/20, від 22 липня 2021 року у справі № 280/1710/18. 

У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 587/302/16 (провадження  № 61-18522св18) Верховний Суд указав, що закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту проживання жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці. 

Однак, самі по собі показання свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту проживання однією сім`єю, як чоловіка та жінки. 

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 129/2115/15-ц та від 22 квітня 2021 року у справі № 707/2882/19. 

ВИСНОВОК: Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту проживання жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, однак доведенню перед судом підлягають факти спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

 

  

 

 

 

Матеріал по темі: «Встановлення судом факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Застосування ТЦК технічних засобів і приладів, що мають функції фото- та відеофіксації

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Застосування ТЦК та СП технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото- та відеофіксації під час виконання заходів з оповіщення громадян, перевірку військово-облікових документів

Наказ Міністерства оборони України від 06.08.2024 р. № 532, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 16 вересня 2024 р. за N 1391/42736 «Про затвердження Інструкції із застосування територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото- та відеофіксації» передбачає наступне.

По-перше: Підтверджено, що Уповноважені представники ТЦК та СП (далі - уповноважені представники), які здійснюють заходи оповіщення громадян, перевірку військово-облікових документів у період проведення мобілізації та/або дії правового режиму воєнного стану, призначаються наказом керівника ТЦК та СП.

По-друге: Під час здійснення фото- та відеофіксації процесу пред'явлення та перевірки уповноваженими представниками військово-облікових документів портативний відеореєстратор закріплюється на його форменому одязі на грудях або іншим способом, який забезпечує відеозйомку. У випадках, пов'язаних з необхідністю якісної фіксації подій, уповноважені представники можуть тримати портативний відеореєстратор у руках. Дозволяється закріплення портативного відеореєстратора на екіпіруванні (шоломі) або зброї, якщо їх конструкцією передбачені відповідні кріплення.

По-третє: Включення портативного відеореєстратора уповноваженими представниками відбувається з моменту початку виконання ними службових обов'язків щодо здійснення заходів оповіщення громадян, перевірки їх військово-облікових документів, а відеозапис ведеться безперервно до завершення виконання заходів, крім випадків загрози попадання на відеореєстратор військових об'єктів або інформації з обмеженим доступом та випадків, пов'язаних з виникненням у уповноваженого представника особистого приватного становища (відвідування вбиральні, перерви для приймання їжі тощо). При чому Уповноважений представник, який застосовує портативний відеореєстратор, інформує осіб, відносно яких проводиться фото- і відеофіксація.

ВАЖЛИВО: Під час виконання своїх повноважень уповноваженому представнику забороняється:

1) видалення відеозаписів з портативного відеореєстратора та зміна їх системної дати та часу;

2) примусове виключення портативного відеореєстратора, у тому числі на вимогу сторонніх осіб;

3) перешкоджання здійсненню фото- та відеофіксації;

4) використання портативного відеореєстратора у випадках, не пов'язаних із здійсненням ним повноважень;

5) копіювання, передавання інформації з портативного відеореєстратора, карти пам'яті стороннім особам. 

Строк зберігання на сервері фото- та відеозаписів з портативних відеореєстраторів становить 30 днів з дати завантаження відповідної інформації, однак може бути збільшено у разі:

1) використання їх у рамках розслідування кримінального провадження та/або в провадженнях у справах про адміністративні правопорушення як джерел доказів;

2) під час розгляду скарг на дії чи бездіяльність уповноважених представників під час здійснення їх повноважень;

3) під час надання інформації на адвокатський запит або запит правоохоронного органу;

4) фіксації надзвичайних подій за участю особового складу ТЦК та СП;

5) інших подій, якщо вони можуть бути використані в процесі службової діяльності ТЦК та СП, під час проведення службових розслідувань. 

(!) Дозвіл посадовим особам на онлайн-перегляд, копіювання та видачу фото- і відеозаписів надається виключно за рішенням керівника ТЦК та СП. 

Фото- і відеозаписи або копії з них можуть бути надані за вмотивованими запитами органів державної влади, органів досудового розслідування, прокуратури, слідчого судді та суду, поліції та інших осіб у порядку, передбаченому законом. 

Передавання фото- і відеозаписів, отриманих з портативних відеореєстраторів для використання медіа, а також поширення в мережі Інтернет, здійснюється з дозволу керівника ТЦК та СП з дотриманням Закону України "Про захист персональних даних"

  

Матеріал по  темі: «Хто має повноваження щодо розгляду справ про порушення військового обліку?»

 

 

Теги: тцк, фото, відеофіксація, зйомка, портативний відеорегістратор, військовий обов’язок,  купап, військовий облік, керівник ТЦК та СП, судова практика,