Адвокат Морозов (судовий захист)
Наслідки незгоди суду з наведеним у позовній заяві
правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин
26 вересня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в
рамках справи № 990/220/24,
провадження № 11-188заі24 (ЄДРСРУ № 121958756) досліджував питання щодо
наслідків незгоди суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням
щодо спірних правовідносин.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе,
неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових
відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб,
прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних
повноважень (частина перша статті 2 КАС України).
Відкриття провадження у справі регламентовано нормами
глави 2 розділу ІІ КАС України, які не наділяють суд повноваженнями при
вирішенні питання про відкриття провадження у справі давати оцінку обраному
позивачем способу захисту порушеного права, належності, допустимості та
достатності доказів, на які посилається позивач у позовній заяві, визначати
належних учасників справи.
Ці питання можуть вирішуватись на інших стадіях
адміністративного процесу.
Із згаданих вище законодавчих положень пунктів 4, 5
частини п`ятої статті 160 КАС України в поєднанні з вимогами статей 5, 77 цього
Кодексу випливає, що особа, яка вважає, що порушені її права, свободи чи
інтереси і яка у зв`язку із цим звертається за їх захистом до адміністративного
суду, має зазначити в позовній заяві хто, котрий саме суб`єкт владних
повноважень порушив її права чи інтереси, яким чином, якими діями (рішенням,
бездіяльністю) відбулося втручання в її права, які саме права були порушені, чи
належать вони позивачу, які обставини про це свідчать.
(!!!) Закон не
передбачає вимог щодо обсягу, повноти чи слушності доводів позовної заяви, але приписує
щонайменше сформулювати суть (зміст) порушення, яким чином воно негативно
позначилось на правах особи, яка звертається з позовом, яким чином може бути
відновлено порушене право.
Зміст та обсяг порушеного права і виклад обставин,
якими воно підтверджується, у кожному конкретному випадку можуть бути різними,
але разом із цим принаймні на рівні формулювання викладу їх змісту мають бути
достатніми, щоб визначити предмет спору, його юрисдикційну належність, характер
вимог, часові рамки події порушення, нормативне регулювання спірних відносин, а
також обставини, за яких можна ухвалити одне з обов`язкових процесуальних
рішень, пов`язаних з визнанням позовної заяви прийнятною / неприйнятною (ця
позиція неодноразово була висловлена в постановах Великої Палати Верховного
Суду, зокрема, у справах №
640/7310/19, 9901/393/19).
Водночас правові підстави позову - це зазначена
в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач
обґрунтовує свої вимоги.
(!) При цьому
незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних
правовідносин не є підставою для визнання позовної заяви неподаною і повернення
позивачу.
Отже, саме на суд покладено обов`язок надати правову
кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час
розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для
вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих
норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини,
не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу
захисту.
Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав
спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й
обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду
справи, а не на стадії відкриття провадження.
31 травня 2023 року Верховний Суд у складі колегії
суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 504/2490/19, провадження № 61-12420св22 (ЄДРСРУ
№ 111385416?) вказав, що зазначення заявником конкретної правової норми на
обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те,
яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору.
Необхідність дотримання принципу підтверджена у
постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження
№ 14-473цс18), в якій зазначено, що згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони»)
неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не
звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи
юридичних норм.
З аналізу наведених норм процесуального права
вбачається, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію
відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та
визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального
права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до
зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту, якщо позивач
обґрунтовувала цим свої позовні вимоги, проте помилково посилалась на певні
норми права.
ВИСНОВОК: Незгода суду з
правовим обґрунтуванням позовної заяви не є підставою для визнання її неподаною
і повернення позивачу, а є надмірним формалізмом.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним
Судом 8 квітня 2020 року у справі № 761/41071/19 (провадження
№ 61-2192св20, ЄДРСРУ № 88815618).
