Віндикаційний імунітет при витребування майна придбаного на електронних торгах

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Віндикаційний імунітет для майна, проданого на електронних торгах чи переданого в порядку виконання судового рішення

18 вересня 2025 року Верховний суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/82/20 (ЄДРСРУ № 131882931) досліджував питання щодо віндикаційного імунітету при витребуванні майна придбаного на електронних торгах.

Законодавець у ч. 1 ст. 321 ЦК України закріпив норму, відповідно до якої право власності є непорушним. Непорушність права власності є конституційним принципом, закріпленим у ст. 41 Основного Закону, а також в ст.ст. 39, 326 ЦК України, в положеннях ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Зміст права власності розкриває ст. 317 ЦК України, відповідно до якої власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Тобто зміст права власності становить "тріаду" повноважень, а саме: право володіння jus possidendi", право користування "jus utendi" і право розпорядження "jus abutendi".

Право володіння - це правомочність власника, яка полягає в тому, що власник має право фактично володіти своєю річчю, тобто реальну можливість здійснення безпосереднього володарювання над нею. Цю правомочність власник може здійснювати не лише одноособово, а й передавати право володіння іншим особам, зберігаючи при цьому право власності на річ. Право користування полягає в тому, що власник має право вилучити з речі її корисні якості, одержувати доходи і прирощення від неї. Власник вправі відступити право користування іншим особам, зберігаючи за собою право власності. Право розпорядження - в тому, що власник може визначити правову долю речі, тобто відчужувати усіма дозволеними способами на користь інших осіб тощо. Здійснення права розпорядження річчю не повинне суперечити закону. Здійснення цієї правомочності власник може передати іншим особам.

За ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача регулює  ст. 388 ЦК України, відповідно до норми якої:

- якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (ч. 1 цієї статті);

- майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (ч. 2 цієї статті);

- якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках  (ч. 3 цієї статті).

Здійснюючи аналіз вказаної вище норми матеріального права, Велика Палата Верховного Суду, Верховний Суд неодноразово висновували, що у спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих доказів. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

Законом передбачено захист прав добросовісних набувачів у разі придбання ними майна у порядку, встановленому для виконання судових рішень (ч. 2 ст. 388  ЦК України). Саме законодавець визначив це безумовним правилом, закріпивши його у ч. 2 ст. 388 ЦК України. Установлене в ч. 2 ст. 388 ЦК України "обмеження віндикації" ґрунтується на авторитеті держави і суду, рішення якого як найважливіший акт правосуддя є обов`язковим до виконання на всій території України (див. ст. 124 Основного Закону України; принцип "res judicata").

Отже, з огляду на спірні правовідносини, у цьому випадку витребування спірного майна на підставі ст. 388 ЦК України є можливими лише у разі доведення того, що відповідачі є недобросовісними набувачами спірного майна.

ВАЖЛИВО:  Добросовісність та недобросовісність характеризують насамперед ступінь обізнаності набувача про правомірність набуття майна в особи, яка немає права на його відчуження. Водночас такі категорії, як "добросовісність", яка належить до фундаментальних засад цивільного права (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України), а також недобросовісність не можуть тлумачитися або застосовуватися формально, ґрунтуватися на припущеннях.

Добросовісність набувача презумується, тобто набувач буде вважатися добросовісним доки не буде доведено протилежне. Добросовісність дій набувача визначається судом у кожному конкретному випадку.

Судова палата зазначає, що поширеним є підхід, відповідно до якого добросовісним набувачем є особа, яка в момент набуття майна не знала і не могла знати, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Натомість недобросовісний набувач на момент відчуження спірного майна достеменно знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження немає права.

Основними критеріями, які визначають добросовісність/недобросовісність набувача майна є такі категорії, як "знав/не знав", "міг знати/не міг знати".

За загальним правилом, під поняттям "знав" необхідно розуміти не лише безпосередню обізнаність особи в тому, що вона набуває майно в суб`єкта, який не наділений правом на його відчуження, а й водночас усвідомлення факту порушення своїми діями прав іншої особи. Що ж до поняття "міг знати", то воно характеризує недобросовісність того володільця (набувача), який хоч і не був безпосередньо інформований про відсутність у відчужувача права на відчуження майна, але, проявивши принаймні розумну обачність, міг знати про це.

(!) Саме об`єктивні характеристики предмета торгів можуть враховуватися при оцінці добросовісності/недобросовісності набувача у випадку придбання майна на торгах (наприклад, якщо на майні були нанесені стійкі знаки щодо заборони відчуження чи наявності прав третіх осіб, якщо ознака випливає з самого певного місцезнаходження земельної ділянки, як із землями водного фонду тощо). Юридичні характеристики -приналежність майна тому чи іншому суб`єкту, встановлення заборон на його відчуження тощо - не є такими об`єктивними характеристиками відповідного майна, які можна було б встановити при зовнішньому його огляді й відповідним чином врахувати. Тим більш, якщо жодної інформації щодо заборони продажу майна не існує; майно реалізується в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Водночас перевірити відсутність заборон та обмежень можуть саме державний виконавець та організатор торгів, а не їх учасник, який до того ж не має відповідних можливостей (зокрема, не має права знайомитися з матеріалами виконавчого провадження тощо).

Особа при купівлі майна має діяти обачно. Однак проста необачність не може виключати добросовісності особи, яка набуває майно через процедури, покликані упевнити її в правомірності відчуження. Торги в порядку виконання судового рішення якраз і належать до числа таких процедур. Наслідки від помилок державних органів не можуть перекладатися на приватних осіб і безумовно свідчити про недобросовісність особи, яка придбала майно на торгах. Інший підхід нівелював би принцип правової визначеності та стабільності цивільного обороту, ставлячи добросовісного учасника обігу в залежність від дій організаторів торгів, які не перебувають під його контролем та покладав би невиправданий тягар на такого учасника.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 виснувала, що при оцінці добросовісності/недобросовісності набувача майна необхідно враховувати, що прилюдні торги у межах здійснення виконавчого провадження мають виступати найбезпечнішим способом набуття майна, публічна процедура реалізації якого гарантує невідворотність результатів торгів та "юридичне очищення" майна, придбаного у такий спосіб. Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам ст. 388 ЦК України, а тому втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

До подібного висновку дійшов і Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 25.06.2025 у справі № 638/17112/21. Так, колегія суддів зазначила, що завдяки "віндикаційному імунітету", який передбачений парламентом для майна, проданого чи переданого в порядку виконання судового рішення, досягається охорона прав добросовісної особи, яка набула майно, що було відчужене чи передане на виконання судового рішення, і стабільність цивільного обороту. Якщо майно продається чи передається на виконання судового рішення, то таке рішення набрало законної сили. Виконання судового рішення відбувається відповідно до закону про виконавче провадження. Відчужувачем є не власник майна (оскільки майно продається не по волі власника), а особа, уповноважена державою, виконавець. Саме тому публічна складова відчуження (передання) майна власника має вирішальне значення і свідчить про те, що існують підстави для такого відчуження (передання), та, як наслідок, є підстави для набуття права власності на майно, відчужене чи передане в процесі виконання судового рішення.

При цьому судова палата зазначає, що обставини стосуються передусім законності та правомірності дій особи, на яку держава поклала обов`язок виконання судового рішення, а доводи про необхідність їх з`ясування покупцем перш ніж взяти участь у торгах фактично покладають на покупця додатковий обов`язок ревізування дій державних органів в межах виконавчого провадження, що взагалі не відноситься до його компетенцій та можливостей. Учасник прилюдних торгів діє в умовах довіри до законності дій держави в особі її органу - виконавчої служби і не може здійснювати ревізію виконавчого провадження, перевіряючи, на забезпечення яких саме рішень включено майно до реалізації. Вирішення цих питань віднесено виключно до компетенції державного виконавця. Крім того, сам по собі факт визнання торгів такими, що проведено з порушенням, не може автоматично характеризувати набувача майна як недобросовісного.

До таких висновків дійшов і Верховний Суд у постанові від 21.08.2024 у справі № 953/24224/19, яка є релевантною справі № 922/82/20, що переглядається.

ВИСНОВОК: При «віндикаційному імунітеті», що закріплений для майна проданого чи переданого в порядку виконання судового рішення (частина друга статті 388 ЦК України) не тільки не має значення, але й не може мати значення, чи відбулося вибуття майна з володіння власника по його волі чи поза нею, оскільки відчужувачем є не власник майна, а виконавець.

 

P.s. На час перегляду цієї справи у Верховному Суді законодавець прийняв Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення ефективності суб`єктів державного сектору економіки", яким у ч. 2 ст. 388 ЦК України було внесено зміни та викладено вказану норму права у такій редакції: "майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо: 1) воно було продане або передане у власність у порядку, встановленому для виконання судових рішень; 2) воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна".

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Доцільність позову про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна на торгах»

 

 

 

Теги: електронні торги, електронний аукціон, сетам торги, продаж майна, спільна власність, оцінка нерухомості, оскарження оцінки, покупець, боржник, виконавча служба, звернення стягнення, примусова реалізація, фіксована ціна, порушення торгів, правочин, судова пракика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Доцільність позову про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна на торгах

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Щодо позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна та скасування рішень державного реєстратора

18 вересня 2025 року Верховний суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/82/20 (ЄДРСРУ № 131882931) досліджував питання щодо позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна та скасування рішень державного реєстратора.

Видача нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів є окремою нотаріальною дією, передбаченою ст. 34 Закону України "Про нотаріат", спрямованою на посвідчення відповідного права покупця, тобто юридичним оформленням факту, що відбувся на підставі правочину. Нотаріус, який вчиняє нотаріальну дію з видачі свідоцтва про придбання майна на аукціоні, не встановлює дійсні наміри сторін до вчинення правочину, відсутність заперечень щодо кожної з умов правочину, а перевіряє тільки факт набуття права власності на нерухоме майно конкретним набувачем і підтвердження цього права внаслідок проведення аукціону (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19).

(!) Визнання недійсним свідоцтва як документа, який видав нотаріус для підтвердження права власності переможця аукціону (покупця), не захистить право та інтерес заявника, оскільки цей документ не зумовлює переходу права власності на нерухоме майно від боржника до покупця та не породжує в останнього жодного права.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що власник майна з дотриманням вимог ст.ст. 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Тому не є ефективним способом захисту права власника для витребування ним свого майна із чужого незаконного володіння оспорювання не тільки відповідних рішень компетентних органів, але й договорів, інших правочинів щодо спірного майна та документів, що посвідчують відповідне право (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 16.06.2020 у справі № 372/266/15-ц).

Отже, і позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів та скасування рішень державного реєстратора також не відповідають належному способу захисту у цьому випадку (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 13.02.2024 у справі  № 910/2592/19).

ВИСНОВОК: Визнання недійсним свідоцтва як документа, який видав нотаріус для підтвердження права власності переможця аукціону (покупця)  та скасування рішень державного реєстратора не захистить право та інтерес заявника, оскільки цей документ не зумовлює переходу права власності на нерухоме майно від боржника до покупця та не породжує в останнього жодного права, а отже є неналежним способом захисту.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Вимога про визнання недійсними торгів в поєднані з витребуванням майна»

 

 

 

Теги: електронні торги, електронний аукціон, сетам торги, продаж майна, спільна власність, оцінка нерухомості, оскарження оцінки, покупець, боржник, виконавча служба, звернення стягнення, примусова реалізація, фіксована ціна, порушення торгів, правочин, судова пракика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Наслідки не отримання згоди іпотекодержателя на реєстрацію в предметі іпотеки інших осіб

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Виселення з іпотечного майна у разі  порушення іпотекодавцем пункту договору щодо отримання згоди іпотекодержателя на реєстрацію в предметі іпотеки інших осіб

06 березня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 183/1223/22, провадження № 61-13814св24 (ЄДРСРУ№ 125639210) досліджував питання щодо виселення членів сім’ї  з будинку, який за умовами договору іпотеки є іпотечним майном.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною другою статті 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником негативного зобов`язання кредитор незалежно від сплати неустойки та (або) відшкодування збитків і моральної шкоди має право вимагати припинення дії, від вчинення якої боржник зобов`язався утриматися, якщо це не суперечить змісту зобов`язання. Така вимога може бути пред`явлена кредитором і в разі виникнення реальної загрози порушення такого зобов`язання.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном (неподільним об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не допускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу). Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 33 Закону України «Про іпотеку»).

У відповідності до статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Частинами першою, третьою статті 109 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) встановлено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Системний аналіз вказаних норм права дозволяє дійти висновку, що виселення з іпотечного майна відбувається при реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на іпотечне майно.

(!!!) При цьому Верховний Суд зауважує, що ні положеннями ЦК України, ні положеннями Закону України «Про іпотеку» не передбачено обмежень прав членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Схожий за змістом висновок викладено у постановах Верховного Суду  від 03 серпня 2022 року у справі № 205/1964/21, від 11 вересня 2023 року у справі № 175/17/23.

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини четвертої статті 9, частин першої, четвертої статті 156 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.

Право дитини на проживання в сім`ї разом з батьками передбачене також статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства».

Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено обов`язок батьків або інших законних представників зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження.

За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (частина друга статті 156 ЖК України).

ВИСНОВОК: Встановивши, що ні умови договору іпотеки, ні норми законів не передбачають такої самостійної підстави для виселення, як порушення іпотекодавцем пункту договору щодо отримання згоди іпотекодержателя на реєстрацію в предметі іпотеки інших осіб, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

 

 

 

Матеріал по темі: «Виселення з іпотечного житла без надання іншого помешкання»

 

 

Теги: виселення з квартири, ипотека, іпотека, звернення стягнення, позасудовий спосіб, тимчасове, постійне житло, кредитні кошти, виселення члена сімї, постійне житло, співмешканці, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Електронні торги проведені на підставі правочину, який в подальшому було визнано недійсним

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: оскарження електронних торгів проведених на підставі виконавчого напису нотаріуса, який в подальшому було визнано недійсним 

04 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 201/1538/22, провадження № 61-2523св23 (ЄДРСРУ № 123752060) досліджував питання щодо оскарження електронних торгів проведених на підставі виконавчого напису нотаріуса, який в подальшому було визнано недійсним.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, регламентуються Законом України «Про виконавче провадження».

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

У статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.

Згідно з частинами першою, другою статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону) здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною. Порядок проведення електронних торгів визначається Міністерством юстиції України.

Аналіз положень Закону України «Про виконавче провадження» свідчить про те, що вони не встановлюють порядку та правил проведення прилюдних торгів, а лише закріплюють, як і стаття 650 ЦК України, такий спосіб реалізації майна, як його продаж на прилюдних торгах і відсилають до інших нормативно-правових актів, якими повинен визначатися порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого майна.

Відповідно до наведених правових норм виконавець здійснює лише підготовчі дії з метою проведення прилюдних торгів (у тому числі й оцінку майна), а самі прилюдні торги з реалізації нерухомого майна організовують і проводять спеціалізовані організації, з якими виконавчою службою укладається відповідний договір.

Згідно з пунктом 1 Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2831/5, в редакції, чинній на час проведення електронних торгів, електронні торги - продаж майна за допомогою функціоналу центральної бази даних системи електронних торгів, за яким його власником стає учасник, який під час торгів запропонував за нього найвищу ціну.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21) дійшла висновку про те, що, виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає у продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та враховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, проведення процедури прилюдних торгів є правочином.

Такий висновок узгоджується з нормами статей 650, 655 та частини четвертої статті 656 ЦК України, які відносять до договорів купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах, публічних торгах, та визначають, що до таких договорів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 367/6231/16-ц (провадження № 14-529цс19) зазначено, що відчуження майна з електронних торгів належить до угод купівлі-продажу і така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, установлених частинами першою-третьою та частинами п`ятою, шостою статті 203 ЦК України, зокрема, у зв`язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства (частина перша статті 215 цього Кодексу). Для застосування наслідків недотримання вказаних вимог, при вирішенні спору про визнання електронних торгів недійсними судам необхідно встановити чи мало місце порушення вимог законодавства при проведенні електронних торгів; чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів; чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивачів, які оспорюють результати електронних торгів.

Тобто для визнання судом торгів недійсними необхідним є: наявність підстав для визнання торгів недійсними (порушення правил проведення торгів); встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду (див. пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 554/154/22 (провадження № 14-24цс24)).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 03 червня 2024 року у справі № 587/2230/21 (провадження № 61-5981сво23) відступив від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії судів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 листопада 2018 року у справі № 712/1317/14-ц (провадження № 61-22566св18) та від 07 лютого 2019 року у справі № 522/1516/15-ц (провадження № 61-25870св18), і вказав, що наявність підстав для визнання того чи іншого правочину недійсним має встановлюватися судом саме на момент його вчинення. Рішення суду про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не має зворотної дії в часі і не може породжувати правові наслідки, у тому числі й щодо недійсності правочину, або впливати на інші юридичні факти, що настали до набрання законної сили рішенням суду про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

Разом з тим права позивача можуть бути захищені шляхом відшкодування завданої йому шкоди (частина третя статті 386 ЦК України). Відповідачами за таким позовом можуть бути особи, з вини яких така шкода була заподіяна (див. пункт 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20)).

ВИСНОВОК: Оскарження в суді електронних торгів проведених на підставі виконавчого напису нотаріуса, який в подальшому було визнано недійсним, не дасть бажаних результатів, якщо торги відбулись в момент чинності виконавчого напису.

Належним способом захисту, в такому випадку, є звернення із позовом про відшкодування шкоди до винних осіб.

 

 

  

 

Матеріал по темі: «Визнання недійсними торгів з підстави оскарження виконавчого напису нотаріуса»

 

 

 

Теги: електронні торги, електронний аукціон, сетам торги, продаж майна, спільна власність, оцінка нерухомості, оскарження оцінки, покупець, боржник, виконавча служба, звернення стягнення, примусова реалізація, фіксована ціна, порушення торгів, правочин, судова пракика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Виселення з іпотечного житла без надання іншого помешкання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правові підстави та особливості виселення при зверненні стягнення на предмет іпотеки (судовий/позасудовий спосіб) без надання іншого постійного житла/тимчасового помешкання

21 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 641/6111/23, провадження № 61-9612св24 (ЄДРСРУ № 123193706) досліджував питання щодо виселення з іпотечного житла без надання іншого помешкання.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає потребу сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Таким законом є стаття 109 ЖК України, яка містить правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.

Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

(!) Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).

У частині третій наведеної статті деталізується порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про потребу надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

ВАЖЛИВО: Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

Загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.

Це передбачено й у частині першій статті 109 ЖК України, у якій зазначено, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Окрім цього, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18 (провадження № 61-16820сво19) зазначено, що в разі встановлення, що в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця, неможливо виселити відповідачів без надання іншого жилого приміщення.

Також наявність іншого житла не унеможливлює застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, так як необхідно надати докази про те, що це майно використовується відповідачем як місце постійного проживання.

Подібний правовий висновок зазначено у постанові Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 344/5278/13, в якій вказано, що у позовній заяві банк не обґрунтовував можливість виселення відповідачів із квартири без надання іншого житла придбанням її за кредитні кошти, а лише посилався на обов`язок відповідача виселитися із спірного майна після звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі статті 40 Закону України «Про іпотеку», однак саме позивач повинен був довести наявність умов, за яких закон передбачає можливість виселення осіб із іпотечного майна, чого зроблено позивачем не було.

Порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені цією статтею гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19).

ВИСНОВОК: Отже, у разі, якщо іпотечне майно набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане особою за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим особам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.

Подібні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).

 

 

 

Матеріал по темі: «Підстави для виселення при зверненні стягнення на предмет іпотеки»
 

 

 

 

Теги: виселення з квартири, ипотека, іпотека, звернення стягнення, позасудовий спосіб, тимчасове, постійне житло, кредитні кошти, виселення члена сімї, постійне житло, співмешканці, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов