Наслідки придбання майна на прилюдних торгах за відсутності в реєстрі відомостей щодо його обтяження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: наслідки придбання нерухомого майна на прилюдних торгах за відсутності в реєстрі відомостей щодо його обтяження

12 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/20528/21 (ЄДРСРУ № 119806471) досліджував питання щодо наслідків придбання нерухомого майна на прилюдних торгах за відсутності в реєстрі відомостей щодо його обтяження.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 у справі №  925/1351/19 виснувала, що для розкриття критерію пропорційності велике значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (постанови від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 01.04.2020 у справі №  610/1030/18 (пункт 46.1)).

(!) Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках.

Водночас слід зазначити, що якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №  922/3537/17 (пункти 37, 38), від 01.04.2020 у справі №  610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15.06.2021 у справі №  922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 02.11.2021 у справі №  925/1351/19 (пункти 6.44, 6.45).

Наслідки переходу права власності на предмет іпотеки до третьої особи врегульовані у статті 23 Закону України "Про іпотеку". Так, у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою (частина 1).

Однак Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.06.2021 у справі №    922/2416/17 зазначила, зокрема, про те що за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. За таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають, а позов про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає задоволенню; при вирішенні таких спорів необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного за відсутності в державному реєстрі відомостей про обтяження (пункт 7.22).

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди мають застосовувати під час розгляду справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права, що передбачають й інші критерії, які мають бути дотримані суб`єктами публічного права під час втручання у право власності.

Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції (далі - Перший протокол) та утворюють "трискладовий тест", за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.

У статті 1 Першого Протоколу містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

ЄСПЛ наголошує на тому, що зазначені норми не є окремими, а друга і третя норми стосуються лише конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном.

ЄСПЛ визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (рішення у справі "East/West Alliance Limited v. Ukraine").

Зміст "трискладового тесту" для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.

Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ. Так, у рішенні у справі "Fressoz and Roire V. France" ЄСПЛ зазначає, що "необхідність" будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави. У цьому рішенні ЄСПЛ вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права людини без нагальної на то потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.

Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі.

Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи. Втручання у права має відповідати вимогам співмірності.

Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не самоціллю, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним - безальтернативним та достатнім - а не надмірним. Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.

Таким чином, можна зазначити, що лише при дотриманні всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.

При придбання нерухомого майна за процедурою реалізації майна на прилюдних торгах і за відсутності в реєстрі відомостей щодо обтяжень нерухомості, відсутні підстави вважати, що покупець є недобросовісним набувачем. В іншому разі буде порушено наведені європейські стандарти правомірності втручання у право власності.

Так, добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного суду від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16-ц та від 20 травня 2020 року у справі № 199/8047/16-ц.

ВИСНОВОК: Отже, при придбанні нерухомого майна на прилюдних торгах за відсутності в реєстрі відомостей щодо його обтяження - відсутні підстави вважати, що покупець є недобросовісним набувачем.

 

 

 

Матеріал по темі: «Визнання недійсними торгів з підстави оскарження виконавчого напису нотаріуса»

 

 

Теги: електронні торги, електронний аукціон, сетам торги, продаж майна, спільна власність, оцінка нерухомості, оскарження оцінки, покупець, боржник, виконавча служба, звернення стягнення, примусова реалізація, фіксована ціна, порушення торгів, правочин, судова пракика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Визнання недійсними торгів з підстави оскарження виконавчого напису нотаріуса

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання недійсними електронних торгів з підстави визнання таким, що не підлягає виконанню виконавчого напису нотаріуса 

03 червня 2024 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 587/2230/21, провадження № 61-5981сво23 (ЄДРСРУ № 119907441) досліджував питання щодо відсутність підстав для визнання недійсними електронних торгів, проведених на підставі виконавчого напису нотаріуса, який в подальшому визнаний у судовому порядку таким, що не підлягає виконанню. 

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. 

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). 

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства. 

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. 

Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. 

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. Це проявляється в тому, що учасники цивільних правовідносин, як правило, самостійно ініціюють застосування норм про недійсність договору та її правових наслідків. Недійсність договору відображається (чи може відобразитися) на правах та інтересах інших учасників цивільних правовідносин, а тому повинні існувати певні правові підстави і наслідки недійсності, у тому числі для «дотичних» до неї учасників цивільних правовідносин. 

(!!!) У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. 

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов). 

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків. 

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. 

Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: 1) пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; 2) наявність підстав для оспорення правочину; 3) встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину. 

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див.: постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353 сво 18)). 

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, регламентуються Законом України «Про виконавче провадження». 

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 

Статтею 48 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. 

Згідно з частинами першою, другою статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону) здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною. Порядок проведення електронних торгів визначається Міністерством юстиції України. 

(!!!) Аналіз положень Закону України «Про виконавче провадження» свідчить про те, що вони не встановлюють порядку та правил проведення прилюдних торгів, а лише закріплюють, як і стаття 650 ЦК України, такий спосіб реалізації майна, як його продаж на прилюдних торгах і відсилають до інших нормативно-правових актів, якими повинен визначатися порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого майна. 

Відповідно до вищенаведених правових норм виконавець здійснює лише підготовчі дії з метою проведення прилюдних торгів (у тому числі й оцінку майна), а самі прилюдні торги з реалізації нерухомого майна організовують і проводять спеціалізовані організації, з якими виконавчою службою укладається відповідний договір. 

Згідно з пунктом 1 Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2831/5, в редакції, чинній на час проведення електронних торгів, електронні торги - продаж майна за допомогою функціоналу центральної бази даних системи електронних торгів, за яким його власником стає учасник, який під час торгів запропонував за нього найвищу ціну. 

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21) дійшла висновку про те, що, виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає у продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та враховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, проведення процедури прилюдних торгів є правочином. 

Такий висновок узгоджується й з нормами статей 650, 655 та частини четвертої статті 656 ЦК України, які відносять до договорів купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах, публічних торгах та визначають, що до таких договорів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті. 

(!!!) У правовій доктрині сформульовано точку зору, згідно з якою продавцем майна, яке реалізується з торгів у рамках виконання рішення суду, є власник майна, оскільки саме його майно продається; держава не переносить на себе право власності на це майно і діє в зазначеному випадку від імені власника-боржника. 

Таким чином, з аналізу змісту статей 203, 215, 650, 655 і 656 ЦК України, положень Порядку реалізації арештованого майна вбачається, що: реалізація майна на прилюдних торгах полягає у продажі майна, за яким продавцем відчужуваного майна є боржник, переможець прилюдних торгів виступає покупцем, а особи, які мають право примусового продажу такого майна є державна виконавча служба (приватний виконавець) та організатор електронних торгів; складання за результатами проведення прилюдних торгів акта проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто є правочином. 

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 367/6231/16-ц (провадження № 14-529 цс 19) зазначено, що відчуження майна з електронних торгів належить до угод купівлі-продажу і така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, установлених частинами першою - третьою та частинами п`ятою, шостою статті 203 ЦК, зокрема, у зв`язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства (частина перша статті 215 цього Кодексу). Для застосування наслідків недотримання вказаних вимог, при вирішенні спору про визнання електронних торгів недійсними судам необхідно встановити чи мало місце порушення вимог законодавства при проведенні електронних торгів; чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів; чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивачів, які оспорюють результати електронних торгів. 

Тобто, для визнання судом торгів недійсними необхідним є: наявність підстав для визнання торгів недійсними (порушення правил проведення торгів); встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. 

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (частина перша та друга статті 273 ЦПК України). 

Аналіз вказаних норм, з урахуванням принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), свідчить про те, що наявність підстав для визнання недійсними торгів має встановлюватися судом саме на момент їх проведення. Рішення суду про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не має зворотної дії в часі і не може породжувати правові наслідки, в тому числі й щодо недійсності торгів, або впливати на інші юридичні факти, що настали до набрання законної сили рішенням суду про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. 

По своїй суті публічні торги мають бути найбезпечнішою підставою набуття майна, оскільки публічна процедура реалізації майна має гарантувати невідворотність результатів торгів та «юридичне очищення» майна, набутого у такий спосіб. Очевидно, що використання як підстави для оспорення торгів визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суттєво підриває стабільність обороту та характеристику власне торгів як найбезпечнішої підстави набуття майна, за умови, що такої підстави недійсності не існувало в момент проведення публічних торгів.

ВИСНОВОК: Отже, наявність підстав для визнання того чи іншого правочину недійсним має встановлюватися судом саме на момент його вчинення. Рішення суду про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не має зворотної дії в часі і не може породжувати правові наслідки, у тому числі й щодо недійсності правочину, або впливати на інші юридичні факти, що настали до набрання законної сили рішенням суду про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

 

 

Матеріал по темі: «Вимога про визнання недійсними протоколу й акта про проведені електронні торги»

 

 

 

Теги: електронні торги, електронний аукціон, сетам торги, продаж майна, спільна власність, оцінка нерухомості, оскарження оцінки, покупець, боржник, виконавча служба, звернення стягнення, примусова реалізація, фіксована ціна, порушення торгів, правочин, судова пракика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Вимога про визнання недійсними протоколу й акта про проведені електронні торги

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Належність та ефективність вимоги про визнання недійсними протоколу й акта про проведені електронні торги

4 липня 2023 року Велика Палата Верховного Суду у складі в рамках справи № 233/4365/18, провадження № 14-96цс21 (ЄДРСРУ № 112406155) досліджувала питання щодо належності та ефективності вимоги про визнання недійсними протоколу й акта про проведені електронні торги.

Велика Палата Верховного Суду вже зазначала, що реалізація майна, зокрема майнових прав, на прилюдних торгах полягає у продажу цього майна, тобто у забезпеченні переходу права власності на нього до покупця - переможця прилюдних торгів. Тому, враховуючи передбачені законодавством щодо прилюдних торгів особливості, проведення таких торгів є правочином. Такий висновок узгоджується з приписами статей 650, 655 і частини четвертої статті 656 ЦК України, які відносять до договорів купівлі-продажу купівлю-продаж на публічних торгах і визначають, що до таких договорів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті (див., зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункти 6.17-6.18) та від 7 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц (пункти 38-39), від 6 липня 2022 рокуу справі № 914/2618/16 (пункт 32), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.66)).

Набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, - державна виконавча служба й організатор електронних торгів. Покупцем відповідно є їхній переможець. Виходячи з наведеного, сторонами договору, оформленого за результатами проведених електронних торгів, є продавці - державна виконавча служба й організатор цих торгів, та покупець - переможець торгів (див. постанови від 5 червня 2018 року у справі № 910/856/17 (пункти 40-41), від 7 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц (пункт 56)).

Оскільки продаж майна на публічних торгах є правочином, то оскаржити останній можна за певних умов (зокрема, у разі ефективності такого способу захисту для позивача), а не протокол як документ, який засвідчує вчинення цього правочину. Вимоги про визнання недійсними протоколу публічних торгів є неналежним і неефективним способом захисту. Такий самий підхід слід застосовувати і щодо оскарження іншого документа - акта про проведені електронні торги (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20 (пункт 104), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.66)).

ВИСНОВОК: З огляду на наведене неналежними та неефективними є відповідні дві вимоги: «про визнання недійсними протоколу й акта про проведені електронні торги».

Вимогу про визнання недійсними електронних торгів суд може інтерпретувати як позов про визнання недійсним відповідного договору купівлі-продажу. Проте ця вимога лише за певних умов може бути ефективним способом захисту, наприклад, тоді, якщо позивачем і відповідачем є продавець і покупець за договором купівлі-продажу.

 

Матеріал по темі: «Зупинення примусових торгів шляхом забезпечення позову про їх недійсність»

 

 

Теги: електронні торги, електронний аукціон, сетам торги, продаж майна, спільна власність, оцінка нерухомості, оскарження оцінки, покупець, боржник, виконавча служба, звернення стягнення, примусова реалізація, фіксована ціна, порушення торгів, правочин, судова пракика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Обов’язок з передачі придбаного покупцем товару після проведення прилюдних торгів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

На кого покладається обов’язок з передачі придбаного покупцем товару після проведення прилюдних (електронних) торгів?

14 грудня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 607/9808/21, провадження № 61-8938св22 (ЄДРСРУ № 107938307) досліджував питання щодо обов’язку з передачі придбаного покупцем товару після проведення прилюдних (електронних) торгів.

Реалізація майна боржника на прилюдних торгах (аукціоні) полягає у продажу цього майна, тобто у забезпеченні переходу права власності на нього до покупця - переможця прилюдних торгів (аукціону). Тому, враховуючи передбачені законодавством щодо прилюдних торгів (аукціону) особливості, проведення таких торгів (аукціону) є правочином. Такий висновок узгоджується з приписами статей 650, 655 і частини четвертої статті 656 ЦК України, які відносять до договорів купівлі-продажу купівлю-продаж на публічних торгах (аукціонах) і визначають, що до таких договорів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.

Станом на момент проведення торгів щодо спірного майна, правила проведення прилюдних торгів визначались Порядком реалізації арештованого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2831/5 (далі - Порядок), за яким електронні торги - це продаж майна за принципом аукціону засобами системи електронних торгів через веб-сайт, за яким його власником стає учасник, який запропонував за нього найвищу ціну.

З аналізу статей 655, 658 ЦК України, пунктів 4, 5 розділу X Порядку вбачається, що набуття майна за результатами електронних торгів є договором купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, є організатор електронних торгів, який укладає договір, та державна виконавча служба або приватний виконавець, які виконують у частині передання права власності на майно покупцю. Покупцем відповідно є переможець електронних торгів.

Укладений на електронних торгах договір купівлі-продажу підлягає виконанню у порядку, визначеному розділом X Порядку. Покупець (переможець електронних торгів) протягом десяти банківських днів з дня визначення його переможцем здійснює розрахунки за придбане на електронних торгах майно відповідно до пункту 1 розділу X Порядку. Дата, до якої переможець електронних торгів повинен повністю сплатити ціну лота, зазначається також у протоколі (абзац дев`ятий пункту 1 розділу VIII Порядку). Правовою підставою сплати покупцем (переможцем торгів) коштів як покупної ціни за придбане майно є договір купівлі-продажу, укладений на торгах.

Подібний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16.

Відповідно до статті 655 ЦК України зміст зобов`язань сторін за договором купівлі-продажу полягає в тому, що одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини першої статті 662 ЦК України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар; надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару (стаття 664 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 693 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.

(!!!) Частинами другою, третьою статті 693 ЦК України передбачено, що якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати; на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати.

Виконавши обов`язок з оплати товару, покупець за договором купівлі-продажу в силу приписів статті 665 ЦК України отримує право пред`явити продавцеві, який відмовився передати річ, визначену індивідуальними ознаками, вимоги відповідно до статті 620 ЦК України, тобто, може витребувати це майно як управнена щодо продавця особа (за відсутності у покупця оформленого та зареєстрованого права власності на придбане майно).

Тобто, права та обов`язки за договором купівлі-продажу виникають та виконуються щодо сторін договору, і саме їх виконання/невиконання створює відповідні правові наслідки для сторін договору, виникнення, зміну чи припинення правовідносини за договором.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19.

(!!!) У той же час покупець наділений правом вимагати повернення суми попередньої оплати.

Відповідно до частини другої статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Встановивши, що покупець виконав свій обов`язок з оплати майна, придбаного на електронних торгах, про що свідчить виданий державним виконавцем акт про проведені електронні торги, натомість відповідач, як продавець у правовідносинах купівлі-продажу, не забезпечив передання покупцю придбаного нею товару, на що останній розраховував, беручи участь у таких торгах, суди дійшли законного та обґрунтованого висновку про істотне порушення органом державної виконавчої служби договору, укладеного за результатами проведення електронних торгів, що відповідно до частини другої статті 651 ЦК України є підставою для його розірвання та повернення сплачених позивачкою, як покупцем, коштів за такий товар.

Зазначений висновок відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у справах з подібними правовідносинами, зокрема у постановах від 12 грудня 2018 року у справі №501/2461/15-ц, від 13 січня 2021 року у справі № 387/293/18.

ВИСНОВОК: Верховний суд наголошує, що за змістом статті 662 ЦК України саме продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу, а не особа, яка зберігає це майно.

 

При цьому, Верховний суд звертає увагу на те, що у пунктах 9, 10 розділу Х Порядку встановлена процедура звернення покупця до зберігача майна після отримання акта про проведені електронні торги, яка передбачає відповідний обов`язок переможця електронних торгів отримати придбане ним майно у зберігача протягом семи робочих днів з дати отримання акта та встановлює відповідальність за пропуск такого строку. Натомість ці положення не можуть покладати надмірний тягар на покупця при невиконанні зберігачем його обов`язків та не звільняють продавця від виконання зобов`язання відповідно до положень статті 662 ЦК України передати оплачений товар покупцю.

 

Матеріал по темі: «Особливості оскарження електронних торгів та договору про відступлення права вимоги»

 

 

Теги: електронні торги, електронний аукціон, сетам торги, продаж майна, спільна власність, оцінка нерухомості, оскарження оцінки, покупець, боржник, виконавча служба, звернення стягнення, примусова реалізація, фіксована ціна, порушення торгів, правочин, судова пракика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Особливості оскарження електронних торгів та договору про відступлення права вимоги

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: належний спосіб захисту при оскарженні електронних торгів та договору про відступлення права вимоги

15 вересня 2022 року Велика Палата Верховного Суду у справі № 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (ЄДРСРУ № 106558719) досліджувала питання щодо належного способу захисту при оскарженні електронних торгів та договору про відступлення права вимоги. 

Щодо вимог про визнання недійсними відкритих торгів (аукціону) та протоколу електронного аукціону

Правова природа процедур реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажу майна, тобто у вчиненні дій, спрямованих на виникнення в покупця зобов`язання зі сплати коштів за продане майно та передання права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів. З аналізу частини першої статті 650, частини першої статті 655 та частини четвертої статті 656 ЦК України можна зробити висновок, що процедура набуття майна на прилюдних торгах є різновидом договору купівлі-продажу. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 (пункти 42-44), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 7.4), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 45-47).

ВИСНОВОК № 1: Отже, торги є правочином. Якщо вони завершуються оформленням договору купівлі-продажу, то оскаржити можна договір, а вимоги про визнання недійсними торгів (аукціону) та протоколу електронного аукціону не є належними та ефективними способами захисту.

Щодо неможливості вчинення державним реєстратором дій, спрямованих на позбавлення позивача права власності на майно

Вчинення державної реєстрації права власності на майно позивача шляхом набуття права власності на предмет іпотеки (стаття 37 Закону «Про іпотеку») або шляхом продажу предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону «Про іпотеку») можливе лише за заявою іпотекодержателя, тобто особи, за якою зареєстроване право іпотеки на це майно.

Якщо в Державному реєстрі зареєстроване припинення права іпотеки, то повторна реєстрація права іпотеки на підставі договору іпотеки без згоди власника майна є протиправною. За загальним правилом частини першої статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання майном належать саме власнику. Укладаючи договір іпотеки, власник фактично надає згоду і на державну реєстрацію права іпотеки на підставі договору іпотеки, але така згода стосується саме первісної реєстрації, а не наступної реєстрації після реєстрації припинення іпотеки.

(!!!) Отже, за відсутності згоди власника майна на повторну державну реєстрацію права іпотеки її можна здійснити тільки на підставі судового рішення.

Якщо в Державному реєстрі є відомості про первинну державну реєстрацію права іпотеки на підставі відповідного договору та про припинення такого права, то повторна державна реєстрація права іпотеки на підставі такого договору суперечить зазначеним відомостям. Така суперечність наявна і тоді, коли кредитор (іпотекодержатель) уклав договір про відступлення права вимоги та прав за іпотечним договором.

Отже, державний реєстратор за таких умов повинен відмовити у повторній державній реєстрації права іпотеки.

ВИСНОВОК № 2: З викладеного слідує, що державний реєстратор (у тому числі нотаріус) не може вчинити дії щодо повторної державної реєстрації права іпотеки без згоди власника предмета іпотеки. Наведені висновки застосовуються незалежно від того, дійсним чи недійсним є відповідний договір, та чи визнаний він судом недійсним.

Щодо способу належного захисту власника  іпотечного майна

У пункті 57 постанови від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц Велика Палата Верховного Суду виснувала, що для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов`язку, зокрема, у таких випадках:

• кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку;
• особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити своє право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов`язання, оскільки такого судового розгляду кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником).

Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите (пункт 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц).

ВИСНОВОК № 3: Отже власник майна не позбавлений права звернутися з вимогою, зокрема, про визнання права іпотеки відсутнім і саме такий спосіб захисту може бути належним та ефективним у спірних правовідносинах. Однак вказане не означає, що позивач зобов`язаний використати цей спосіб захисту. Як Велика Палата Верховного Суду зазначила вище (пункти 115-118 цієї постанови), позивач є юридично захищеним.

Щодо питання можливості оспорювання правочинів з реалізації майна заінтересованою особою, яка не є їх стороною

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважав за необхідне відступити від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 19.02.2020 у справі № 639/4836/17, від 28.07.2021 у справі № 761/33403/17, щодо відсутності правових підстав для оспорювання правочинів з реалізації майна заінтересованою особою, яка не є їх стороною.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду зазначив, що законодавством не встановлено підстав недійсності договору щодо відступлення права вимоги у разі передачі вимоги за зобов`язанням, із розміром якого сторона не погоджується, або якщо окремі складові такої заборгованості нараховані безпідставно. Обставини, пов`язані з фактичним виконанням, чи невиконанням, чи частковим виконанням зобов`язань за відповідним договором не визначаються нормами матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги за такими договорами (договору цесії). Питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов`язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги. Сам по собі факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позичальника безумовного обов`язку сплатити борг саме в такому розмірі, який зазначено в оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора боржник не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов`язанням, що виникло на підставі кредитного договору.

З огляду на мотиви, викладені у цій постанові, Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для відступлення від наведеного вище висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду.

Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 02.02.2021 у справах № 904/5976/19, № 904/6248/19, від 26.07.2021 у справі № 904/43/20 дійшов висновку про обґрунтованість та доведеність позивачем наявності в нього як заінтересованої особи правових підстав щодо оспорювання правочинів з реалізації майна в контексті захисту своїх порушених прав та охоронюваних законом інтересів, оскільки укладення договору, зміст якого ставить під сумнів припинення забезпечення виконання кредитного договору, ставить його у положення правової невизначеності. При цьому в зазначених постановах Верховний Суд вважав належними та ефективними способи захисту інтересу у правовій визначеності, які опосередковуються позовними вимогами про визнання недійсними електронних торгів (аукціону), протоколу електронного аукціону та договору, спрямованого на передання майнових прав (прав вимоги).

ВИСНОВОК № 4: Оскільки ці висновки не відповідають висновкам, зробленим Великою Палатою Верховного Суду в цій постанові, Велика Палата Верховного Суду відступає від зазначених висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду.

 

ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК: Вимоги про визнання недійсними торгів (аукціону) та про відступлення права вимоги (у разі незгоди з розміром заборгованості) не є належними та ефективними способами захисту, а отже підлягають відхиленню, оскільки обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.

Аналогічний висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 52), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155).

 

Матеріал по темі: «Звернення стягнення на майна боржника шляхом примусової реалізації на електронних торгах»

 

 

 

Теги: електронні торги, електронний аукціон, сетам торги, продаж майна, спільна власність, оцінка нерухомості, оскарження оцінки, покупець, боржник, виконавча служба, звернення стягнення, примусова реалізація, фіксована ціна, порушення торгів, правочин, судова пракика, Верховний суд, Адвокат Морозов