22.04.2021 р. «чорний день» для валютних позичальників забезпечених іпотекою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення на предмет іпотеки або «чорний день» для валютних позичальників забезпечених іпотекою, коли не діяв ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» 

10 квітня2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 759/15715/21, провадження № 61-18597св 23 (ЄДРСРУ № 118296813) досліджував питання щодо стягнення на предмет іпотеки або «чорний день» для валютних позичальників, коли не діяв ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». 

Пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. 

Відповідно до абзацу 4 пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Кодексу України з процедури банкрутства (у редакції Закону України від 16 вересня 2020 року № 895-IX) Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» втрачає чинність через вісімнадцять місяців з дня введення в дію цього Кодексу, тобто 21 квітня 2021 року. 

13 квітня 2021 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 1381-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо споживчих кредитів, наданих в іноземній валюті», відповідно до пункту 2 розділу ІІ якого Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» втрачає чинність через п`ять місяців з дня набрання чинності цим Законом. 

Також 13 квітня 2021 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 1382-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реструктуризації зобов`язань за кредитами в іноземній валюті та адаптації процедур неплатоспроможності фізичних осіб», яким внесла зміни до Кодексу України з процедур банкрутства у розділі «Прикінцеві та перехідні положення» та абзац четвертий пункту 2 виклала в такій редакції: «Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» втрачає чинність через двадцять місяців з дня введення в дію цього Кодексу». 

Закони № 1381-IX та № 1382-IX Президент України 21 квітня 2021 року підписав, та 22 квітня 2021 року їх опубліковано в офіційному друкованому виданні - газеті «Голос України».

Закони України від 13 квітня 2021 року № 1381-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо споживчих кредитів, наданих в іноземній валюті» та № 1382-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реструктуризації зобов`язань за кредитами в іноземній валюті та адаптації процедур неплатоспроможності фізичних осіб» набрали чинності 23 квітня 2021 року. 

Відповідно до цих законів Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (який втратив чинність 21 квітня 2021 року) поновлює свою дію на п`ять місяців з дня набрання чинності Законом № 1381-IX, тобто діє з 23 квітня 2021 року до 23 вересня 2021 року. 

В оцінці правомірності дій іпотекодержателя щодо звернення стягнення на предмет іпотеки 22 квітня 2021 року потрібно враховувати, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» втратив чинність 21 квітня 2021 року та поновив свою дію лише 23 квітня 2021 року. 

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. 

За правилами частин першої та третьої статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. 

Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, зумовлює у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене в результаті прийняття пізніше іншого закону чи інакшого нормативно-правового акта. 

У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. 

У Рішенні від 12 липня 2019 року № 5-р(I)/2019 Конституційний Суд України висловив думку, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини). 

З урахуванням наведених приписів Закону та Рішення Конституційного Суду України є підстави для висновку, що іпотекодержатель, звертаючись до державного реєстратора з метою позасудового врегулювання спору, мав керуватися тією нормою права, яка сформульована саме у законі, яка була чинною на момент вчинення ним відповідної реєстраційної дії, зокрема й звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації права власності на нього за іпотекодержателем. За умови дотримання вимог позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки, чинних на момент вчинення такої дії, рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем є правомірним та не підлягає скасуванню судом. 

Та обставина, що Президент України підписав закони № 1381-IX та № 1382-IX 21 квітня 2021 року, та 22 квітня 2021 року їх опубліковано в офіційному друкованому виданні - газеті «Голос України», не підтверджує, що ці закони набрали законної сили та були обов`язковими для іпотекодержателя (у цій справі) у день їх опублікування. 

Верховний Суд наголошує на тому, що, як зазначалося, новий закон України, який набрав чинності, за загальним правилом, застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини є тривалими і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, тоді нове правове регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування. 

У Законі № 1381-IX, пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого продовжено дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», не міститься застереження про те, що його положення застосовуються до правовідносин не раніше дня його офіційного опублікування, а тому підстав для застосування норм Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» у справі, що переглядається, не встановлено. 

Верховний Суд наголошує на тому, що та обставина, що до втрати чинності Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» Верховна Рада України схвалила Закони № 1381-IX та № 1382-IX, не мала для іпотекодержателя таких наслідків, як заборона позасудового врегулювання спору після втрати чинності Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», адже прийняття закону Верховною Радою України не ототожнюється з набранням ним чинності. 

Відповідно до статті 94 Конституції України закон підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України. Президент України протягом п`ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений. Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. 

Тож прийняття Закону України Верховною Радою України без набрання ним чинності не створює для особи обов`язку для вчинення певних дій або утримання від них, адже за загальним правилом закон не має зворотної дії у часі. 

Верховний Суд зазначає, що звернення іпотекодержателя 22 квітня 2022 року до державного реєстратора з метою звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі іпотечного застереження у примусовому порядку без згоди іпотекодавця є правомірним, не суперечить принципу добросовісності, розумності та справедливості, а тому немає підстав для висновку про існування підстав для скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. 

Вказані норми були застосовані у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 червня 2023 року у справі № 718/1816/21, провадження № 61 - 3528 сво 22. 

Частиною дев`ятою статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що датою і часом державної реєстрації прав вважається дата і час реєстрації відповідної заяви, за результатом розгляду якої державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав. 

Державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться у строк, що не перевищує п`яти робочих днів з дня реєстрації відповідної заяви в Державному реєстрі прав, крім випадку, передбаченого статтею 31-2 цього Закону (частина друга статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). 

Тобто, дата формування та реєстрації заяви є датою державної реєстрації прав, що передує прийняттю рішення про державну реєстрацію прав.

Аналогічний висновок, викладено у пунктах 17, 17.1. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 910/5635/22, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 травня 2022 року у справі № 760/5743/20, провадження № 61-8984св21,  від 23 червня 2022 року у справі № 369/5531/20, провадження № 61-19042св21. 

ВИСНОВОК: Юридична підкованість кредиторів, і навпаки, несумлінність законотворця створили умови для того щоб Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» втратив чинність 21 квітня 2021 року  і поновив свою дію лише 23 квітня 2021 року, тобто не діяв лише 1 день…, але в цю дату - 22.04.21 р. – день подання/приймання заяви реєстратором і на протязі ще 5-ти днів (завершення реєстраційної процедури) іпотечна нерухомість боржника стала власністю кредитора.

 

 

Матеріал по темі: «Підстави для виселення при зверненні стягнення на предмет іпотеки»

 

 

Теги: іпотека, ипотека, звернення стягнення на предмет іпотеки, письмова вимога, повідомлення іпотекодателя, позасудовий спосіб, боржник, стягнення іпотеки, грошовому вираженні, вартість майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Стягнення на один і той самий предмет іпотеки в різні способи

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правомірність відмови державного реєстратора у проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки, за наявності рішення суду                

21 лютого 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/7983/21, адміністративне провадження № К/990/30826/23 (ЄДРСРУ № 117153781) досліджував питання щодо стягнення на один і той самий предмет іпотеки в різні способи.

Пунктами 6 та 7 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок № 1127) встановлено, що державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб`єкта державної реєстрації прав або нотаріуса. Для державної реєстрації прав заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», іншими законами України та цим Порядком.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться, зокрема, на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі, зокрема судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

Пунктом 61 Порядку № 1127 встановлено, що для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) засвідчена іпотекодержателем копія письмової вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцю та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) засвідчена іпотекодержателем копія повідомлення про вручення рекомендованого поштового відправлення або поштового відправлення з оголошеною цінністю, яким надіслано вимогу, зазначену у підпункті 1 цього пункту, з відміткою про вручення адресату, або засвідчена іпотекодержателем копія рекомендованого поштового відправлення або поштового відправлення з оголошеною цінністю, яким надіслано вимогу, зазначену у підпункті 1 цього пункту, з позначкою про відмову адресата від одержання такого відправлення, або засвідчені іпотекодержателем копії рекомендованих поштових відправлень або поштових відправлень з оголошеною цінністю (поштових конвертів), якими не менше ніж двічі з періодичністю не менше ніж один місяць надсилалася вимога, зазначена у підпункті 1 цього пункту, та які повернулися відправнику у зв`язку із відсутністю адресата або закінченням встановленого строку зберігання поштового відправлення, або засвідчені іпотекодержателем паперові копії електронного листа, яким за допомогою засобів інформаційної, телекомунікаційної або інформаційно- телекомунікаційної системи, що забезпечує обмін електронними документами, надіслано вимогу, зазначену у підпункті 1 цього пункту, та електронного службового повідомлення відповідної системи, яким підтверджується доставка відповідного електронного листа за адресою електронної пошти адресата (у разі коли договором з іпотекодавцем або боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, передбачено можливість обміну електронними документами); 3) довідка іпотекодержателя, що містить відомості про суму боргу за основним зобов`язанням станом на дату не раніше трьох днів до дня подання документів для проведення відповідної державної реєстрації та відомості про вартість предмета іпотеки, визначену суб`єктом оціночної діяльності, станом на дату не раніше 90 днів до дня подання документів для проведення відповідної державної реєстрації; 4) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Правові висновки щодо застосування статей 24 та 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядку № 1127 викладені у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі № 826/4194/16, від 21 серпня 2018 року у справі № 804/7973/17, від 20 вересня 2018 року у справі № 820/4216/17, від 31 травня 2019 року у справі № 810/328/18, від 19 червня 2019 року у справі № 826/9614/17 та від 14 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20.

Зі змісту наведених вище норм права, вбачається, що положення Порядку № 1127 чітко визначають перелік документів, які мають бути надані державному реєстратору для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки та вимоги до їх змістового наповнення. При цьому реєстрація права власності на об`єкт нерухомого майна на підставі рішення суду здійснюється виключно у випадку, якщо резолютивна частина судового рішення читко визначає набуття позивачем права власності.

Відповідно до частини третьої статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор під час проведення державної реєстрації прав, зокрема встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; під час проведення реєстраційних дій обов`язково використовує відомості Державного земельного кадастру та Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, а також відомості інших реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем, держателем (розпорядником, володільцем, адміністратором) яких є державні органи, шляхом безпосереднього доступу до них чи у порядку інформаційної взаємодії з Державним реєстром прав, у тому числі відомості, що містять персональні дані особи.

Відповідно до правового висновку щодо застосування цієї норми Закону, викладеного у постанові Верховного Суду від 27 квітня 2021 року у справі № 127/12200/20, перед проведенням державної реєстрації державний реєстратор повинен пересвідчитися в достатності, належності та правильності оформлення документів, поданих заявниками для вчинення реєстраційних дій, а також встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують. У разі ж встановлення невідповідності документів вимогам Конституції та законів України, держаний реєстратор приймає рішення про відмову у державній реєстрації.

Відповідно до статті 33 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Таким чином, Законом України «Про іпотеку» визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки, одним з яких є судовий порядок.

Згідно з пунктом 18 Порядку № 1127 за результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації.

Верховний Суд неодноразово викладав правові висновки стосовно порядку звернення стягнення на предмет іпотеки.

Зокрема, на підставі аналізу положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335,   376,   392 ЦК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 199/10463/14-ц дійшов висновку про те, що законодавцем визначено три способи задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).

У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).

Таким чином, стаття 37 Закону   України «Про іпотеку» не передбачає можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

За правовим висновком Верховного Суду, що викладений у постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 199/10463/14-ц, для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.

Аналогічні правові висновки викладені також у постановах від 7 листопада 2018 року у справі № 520/6819/14-ц та від 21 листопада 2018 року у справі № 910/3257/16, в яких Верховний Суд вказав, що, враховуючи вимоги статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку», суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем.

Разом з тим, відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 12 січня 2022 року № 663/684/19, у випадку реалізації кредитором свого права на звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, іпотекодержатель не може використати інший спосіб звернення стягнення на той самий предмет іпотеки.

Крім того, у постанові від 2 лютого 2022 року у справі № 205/7988/15-ц Верховний Суд наголосив, що позивач у позовній заяві про звернення стягнення на предмет іпотеки повинен визначити конкретний спосіб звернення стягнення. Водночас, якщо кредитор не визначив у позовній заяві конкретний спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, то це може бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. Проте, так як суд зобов`язаний сприяти учасникам справи у реалізації їх прав та роз`яснює необхідність вчинення чи невчинення тих чи інших процесуальних дій та наслідків їх не вчинення, то суди повинні роз`яснити, що у випадку неточного формулювання позовних вимог учасники справи повинні уточнити їх з метою ефективного захисту порушених прав та інтересів.

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК: Щодо порядку застосування положень статей 37 та 38 Закону України «Про іпотеку» та пункту 4 частини першої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»:

- державний реєстратор перед проведенням реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна зобов`язаний перевірити усю доступну інформацію стосовно вказаного об`єкта в офіційних реєстрах, включаючи наявність судових рішень щодо цього об`єкта в Єдиному державному реєстрі судових рішень;

- існування судового рішення, яке набрало законної сили, резолютивна частина якого не встановлює набуття заявником права власності на відповідний об`єкт нерухомого майна, свідчить про існування суперечності між заявленими вимогами та документами, що їх посвідчують, і це відповідно до пункту 4 частини першої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є підставою для прийняття державним реєстратором рішення про відмову у державній реєстрації на такий об`єкт.

 

ВИСНОВОК: Отже Верховний суд підтверджує правомірність відмови державного реєстратора у проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки, за наявності рішення суду, яке набрало законної сили, оскільки позивач фактично здійснює стягнення на один і той самий предмет іпотеки в різні способи.

 

 

Матеріал по темі: «Судовий захист при звернені стягнення на предмет іпотеки, якщо таке майно не було відчужено третій особі»

 

 

 

Теги: іпотека, ипотека, звернення стягнення на предмет іпотеки, письмова вимога, повідомлення іпотекодателя, позасудовий спосіб, боржник, стягнення іпотеки, грошовому вираженні, вартість майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Судовий захист при звернені стягнення на предмет іпотеки, якщо таке майно не було відчужено третій особі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд щодо способу судового захисту при звернені стягнення на предмет іпотеки, якщо таке майно надалі не було відчужено третій особі

24 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 522/18864/19, провадження № 61-10697 св 23 (ЄДРСРУ № 116541684), від 17 січня2024 року  Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 756/6820/20, провадження № 61-18047св23 (ЄДРСРУ № 116445946) досліджував питання щодо способу судового захисту при звернені стягнення на предмет іпотеки, якщо таке майно надалі не було відчужено третій особі.

Суть спору: позивач, посилаючись, у тому числі, на статтю 387 ЦК України, просив суд витребувати у банка спірну квартиру, обґрунтовуючи позов порушеннями допущені банком у процедурі звернення стягнення на предмет іпотеки та порушення державним реєстратором порядку проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження  № 12-158гс18).

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших).

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

(!!!) Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (пункт 148)).

Верховний Суд враховує, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у визначених у законі випадках (частина перша статті 388 ЦК України).

(!) Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване самеза відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Близькі за змістом висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження  № 14-256цс18, пункт 98), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) та багатьох інших.

Отже, у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів,що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Подібні висновки викладені також і в інших постановах, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) та у постановах Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 462/5804/16-ц (провадження № 61-39342св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 263/16124/17 (провадження № 61-5121св19), від 08 липня 2020 року у справі № 462/5536/16-ц (провадження № 61-34501св18), від 01 грудня 2021 року у справі № 463/2340/17 (провадження № 61-16441св20).

У постанові від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21) Велика Палата Верховного Суду зробила висновки щодо правомірного та ефективного способу захисту при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо таке майно надалі не було відчужено третій особі.

Зокрема, у вищевказаній постанові Великої Палати Верховного Суду вказано, що:

«102. Якщо позивач (іпотекодавець) вважає порушеними свої права на предмет іпотеки (внаслідок позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки відповідачем), він може, з огляду на фактичні обставини, вимагати відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України). Цей спосіб захисту застосовується у випадку вчинення однією із сторін правопорушення, в результаті чого порушені права та законні інтереси іншої сторони. При цьому позивач повинен довести, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснено всупереч вимогам закону, тобто з порушенням прав позивача.

104. Велика Палата Верховного Суду послідовно виснувала щодо ефективних способів захисту при неодноразовому відчуженні майна. Відповідно до її висновків захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника (пункти 73, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц; пункти 84, 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).

109. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу.

110. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли власник та володілець майна не перебували у договірних відносинах один з одним, власник майна може використовувати речово-правові способи захисту.

111. Зважаючи на обставини цієї справи, які існували на момент звернення позивача з позовом та прийняття рішення судом першої інстанції, для захисту порушеного права власності позивача необхідно відновити становище, яке існувало до порушення. Вказане відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.

112. Відповідно до частини четвертої статті 37 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

114. Оскільки порушення права власності позивача відбулось у результаті державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за банком, заявлені ним позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав опосередковують відновлення становища, яке існувало до порушення.

115. Отже, враховуючи обставини конкретної справи та за умови, якщо правовідносини між сторонами щодо спірного нерухомого майна мають договірний характер та таке майно не було відчужено до третіх осіб, вимога про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно не може бути розцінена судами як неналежний спосіб захисту. Задоволення такого позову призводить до внесення державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про речове право позивача на спірне нерухоме майно. Це відновлює становище, яке існувало до прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення. Зазначене відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.

116. Слід ще раз звернути увагу, що судове рішення про задоволення позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем тільки за умови, що на час вчинення реєстраційної дії право власності зареєстроване за відповідачем, а не за іншою особою».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21) зазначено, що:

«124. Під час розгляду справ цієї категорії суд повинен надати оцінку всім обставинам, які мали місце при зверненні стягнення на іпотечне майно. Тим самим суд визначає: (а) неправомірність дій особи, яка зазначена у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник (адже саме ці дії призвели до внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно цих відомостей); (б) тим самим суд констатує, що ці дії не були здатні призвести до набуття права власності особою, яка позначена в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник, а тому (в) в цієї особи відсутнє право власності, а отже (г) право власності належить позивачеві (якщо позивач доведе всі наведені вище обставини).

125. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що положення абзацу третього частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) адресовані насамперед суду, який, задовольняючи позов, зокрема, про скасування рішення державного реєстратора, має чітко визначитися з тим, кому саме і яке речове право внаслідок задоволення такого позову належить.

126. Вирішивши наявний між сторонами спір про право на користь позивача, суд тим самим в мотивувальній частині рішення виснував, що право власності позивача було порушено та підлягає поновленню, правильно застосувавши положення абзацу третього частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на момент звернення з позовом)».

Стаття 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є публічною, процедурною нормою і не містить та й не може містити приватноправових способів захисту і одночасно та всупереч принципу диспозитивності зобов`язувати суб`єкта поєднувати позовні вимоги, яких приватно-правова норма не передбачає (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2023 року в справі № 316/2082/19 (провадження № 61-17264св21)).

Функціональним призначенням процедурних норм є «обслуговування» приватно-правових норм. З урахуванням того, що процедурні норми виконують тільки функцію «обслуговування» приватно-правових норм, то у разі якщо існує суперечність, то вона має вирішуватися на користь приватно-правової норми (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2023 року в справі № 520/10604/18 (провадження № 61-7532св21)).

Отже, право, за захистом якого позивач звернувся до суду, не підлягає захисту шляхом витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки в основі переходу права власності на спірне нерухоме майно за банком лежать кредитні правовідносини, забезпечені іпотекою.

ВИСНОВОК: Якщо у правовідносинах відсутній факт відчуження банком, стороною договору з іпотекодавцем, предмета іпотеки третім особам, то позовна вимога про витребування спірного майна з чужого незаконного володіння є неефективним способом судового захисту порушеного, а речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу.

 

 

Матеріал по темі: «Ціна набуття права власності на предмет іпотеки є (не)істотною обставиною»

 

 

 

 

Теги: іпотека, ипотека, звернення стягнення на предмет іпотеки, письмова вимога, повідомлення іпотекодателя, позасудовий спосіб, боржник, стягнення іпотеки, грошовому вираженні, вартість майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Вимоги кредитора після позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наступні вимоги кредитора після завершення позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки

07 серпня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 638/9417/21, провадження № 61-3199св23 (ЄДРСРУ № 112691897) досліджував питання щодо наступних вимог кредитора після завершення позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки.

Правовий механізм існування іпотеки як окремого інституту в зобов`язальних правовідносинах регулюється спеціальним законом - Законом України «Про іпотеку».

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

За змістом статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

За рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання (частина перша статті 7 Закону України «Про іпотеку»).

У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 12 Закону України «Про іпотеку»).

Згідно із частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України «Про іпотеку»).

Отже, способи задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора поділяються на судовий (на підставі рішення суду) та позасудовий (на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя), кожен з яких має власний правовий механізм реалізації.

Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду на підставі застереження в іпотечному договорі або в окремому договорі, укладеному сторонами в порядку досудового врегулювання.

Підстави для припинення зобов`язання визначені у статтях 598-609 ЦК України. В частині першій статті 598 ЦК України передбачається, що зобов`язання може бути припинено і з підстав, визначених договором або законом, що свідчить про невичерпність переліку підстав припинення зобов`язання, наведених у ЦК України.

Так, Закон України «Про іпотеку» як акт цивільного законодавства визначає правові підстави для припинення не тільки іпотеки як додаткового зобов`язання, а й основного зобов`язання, що виникає з кредитного договору.

Частина четверта статті 591 ЦК України містить загальне правило, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом.

Приписи статті 17, 36 Закону України «Про іпотеку» встановлюють спеціальне правило, яке підлягає переважному застосуванню до спірних правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом.

Відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

У постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» передбачає недійсність вимог іпотекодержателя, які можуть виникнути до боржника після будь-якого позасудового врегулювання, зокрема після звернення стягнення на предмет іпотеки, а отже, має обмежувальний характер регулювання, тому не може тлумачитися розширено. Із цього випливає неможливість для кредитора вимагати виконання боржником основного зобов`язання в розмірі, який перевищує визначену суб`єктом оціночної діяльності вартість такого предмета іпотеки, якщо кредитор (іпотекодержатель) звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання за цією ціною (оберненням його у свою власність).

Велика Палата Верховного Суду вважала, що, допускаючи можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, законодавець тим самим встановлює правило про те, що після завершення позасудового врегулювання, зокрема стягнення на переданий боржником предмет іпотеки, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними. Позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки вважається таким, що погашає всі вимоги кредитора до боржника, незалежно від того, чи перевищує вартість предмета іпотеки розмір вимог кредитора.

Під завершенням процедури позасудового врегулювання, якщо звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття його у власність іпотекодержателем, потрібно розуміти державну реєстрацію права власності за іпотекодержателем на предмет іпотеки, що є забезпеченням за основним зобов`язанням.

Зазначене узгоджується з висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 569/13956/17 (провадження № 61-39654св18) та від 17 лютого 2021 року у справі № 520/472/17 (провадження № 61-7371св19), від 27 квітня 2023 року у справі № 209/4577/21 (провадження № 61-11324св22).

ВИСНОВОК: Уразі якщо виконання кредитного договору забезпечено іпотекою та кредитор реалізував своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки, то після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними у зв`язку з припиненням зобов`язань за кредитним договором внаслідок його виконання.

 

Матеріал по темі: «Припинення поруки та іпотеки у разі смерті заставодавця»

 

 

Теги: іпотека, ипотека, звернення стягнення на предмет іпотеки, письмова вимога, повідомлення іпотекодателя, позасудовий спосіб, боржник, стягнення іпотеки, грошовому вираженні, вартість майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов