Позови податкової про визнання правочинів недійсними

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність справ при зверненні контролюючого органу з позовом про визнання правочинів недійсними

30 вересня 2025 року Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/32262/24, адміністративне провадження № К/990/558/25  (ЄДРСРУ № 130629552) досліджував питання щодо підсудності справ при зверненні контролюючого органу з позовом про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 228 ЦК України.

Відповідно до підпункту 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 Податкового кодексу України контролюючими органами є податкові органи (центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, його територіальні органи) - щодо дотримання законодавства з питань оподаткування (крім випадків, визначених підпунктом 41.1.2 цього пункту), законодавства з питань сплати єдиного внеску, а також щодо дотримання іншого законодавства, контроль за виконанням якого покладено на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, чи його територіальні органи.

Отже, у податкових правовідносинах контролюючий орган здійснює владні управлінські функції, а тому, як прямо зазначено в підпункті 14.1.241 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, є суб`єктом владних повноважень у значенні Кодексу адміністративного судочинства України.

Статтею 20 Податкового кодексу України визначено права контролюючих органів, зокрема підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 вказаного Кодексу визначено, що контролюючі органи мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

При зверненні контролюючого органу з позовом про визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, особливо враховуючи положення статті 228 Цивільного кодексу України, вони не є стороною оспорюваного правочину, не перебувають у цивільних правовідносинах зі сторонами договору та не є носіями власного «приватного» інтересу чи представниками приватного інтересу його сторін.

Отож, заявляючи відповідний позов, контролюючий орган діє як суб`єкт владних повноважень, реалізуючи публічно-владні управлінські функції у публічно-правовій сфері податкових правовідносин, із забезпечення виконання конституційного обов`язку платника податків (стаття 67 Конституція України), тобто для забезпечення публічного порядку.

Предмет (об`єкт) такого спору має публічно-владний управлінський характер і пов`язаний із застосуванням, тлумаченням публічно-правових норм. Фактично контролюючий орган реалізує повноваження на втручання у приватноправові відносини шляхом звернення з позовом про визнання недійсним договору, що суперечить інтересам держави та суспільства, і застосування встановлених законом правових наслідків недійсності такого договору в межах публічно-правових відносин щодо адміністрування сплати податків, зборів, платежів у єдності матеріального та процесуального вимірів. Сфера виникнення спору має загальнозначущий та загальносуспільний характер, зумовлена реалізацією публічного інтересу, тому що податковий орган як суб`єкт з особливим правовим статусом втручається в приватноправові відносини, що виникли на підставі договору, не з власного (приватного) інтересу, а виконуючи повноваження публічного контролю у сфері оподаткування з метою забезпечення національної економічної безпеки шляхом реалізації функції мобілізації фінансових ресурсів. Таке втручання ґрунтується на компетенції контролюючого органу і має характер «владного розпорядження» для припинення дискримінації держави, що слугуватиме запобіжником проти завдання збитків державі.

Відповідно до частини першої статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За правилами частини п`ятої статті 203 Цивільного кодексу України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Стаття 215 Цивільного кодексу України визначає підстави для визнання правочину недійсним, частиною третьою якої передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому відповідно до частин першої та другої статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

За змістом частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу в обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише в однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

При кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Отже, справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, укладених підприємствами, які не здійснювали господарської діяльності, що встановлено вироком суду, недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС України, оскільки такі спори пов`язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими.

Зазначена вище правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 08.05.2025 у справі № 420/12471/22.

Саме недотримання податкових правил дозволяє податківцям обґрунтовувати суперечність правочинів фіскальним інтересам держави, а позовні вимоги органів Державної податкової служби України мають обов`язково бути підкріплені нормами Податкового кодексу України. Отож відповідна категорія спорів виникає не із самих норм цивільного чи господарського права. Тобто відсутній юридичний факт, який би призводив до виникнення будь-яких цивільних прав та обов`язків між контролюючими органами та платниками податків. Втручання у відносини між учасниками правочину можливе лише тоді, коли існування відповідного правочину порушує публічний порядок у галузі оподаткування, якщо спірний правочин створює об`єктивні перешкоди в здійсненні функцій органів Державної податкової служби України - заважає правильно встановити розмір податкового обов`язку, унеможливлює чи ускладнює стягнення податкового боргу тощо. Власне, задля належного забезпечення своїх управлінських функцій контролюючий орган через суд прагне усунути перешкоду у вигляді відповідного правочину і в такий спосіб забезпечити належну поведінку невладного суб`єкта - платника податків.

ВИСНОВОК: Справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду саме адміністративними судами за правилами Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки такі спори пов`язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими.

 

 

 

Матеріал по темі: «Вимога податкового органу про визнання правочину недійсним»

 

 

Теги: ступінь деталізації, господарські операції, наявність кримінального провадження, податкова перевірка, налоговая, акт проверки, контрагент, уголовное дело, допит свідка, протокол допроса, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Карткові перекази та фінмоніторинг з 1 жовтня 2025 р.

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Національний банк України запровадив кардинальні зміни у правилах здійснення карткових операцій та фінмоніторингу 

Нові правила карткових переказів:

•              Прозорість (повна назва отримувача);
•              Відкритість (персональні дані відправника і контрагента);
•             Відстеження (трекінг) платежів; 

************* 

Фінмоніторинг по новому (коротко): 

 Суми:

 • до 30 000 грн/міс — «зона безпеки»

 • 30 000–400 000 грн — банк може ініціювати додаткову перевірку;

• понад 400 000 грн — «зона контролю»

 

Особлива увага:

 • новостворені компанії

 • азартні ігри

 • нерухомість, метали, інвестиції;

 • фармацевтика, енергетика, держзакупівлі, зброя

 • «географія платежів»: перекази в офшори та санкційні країни.

 

Підтверджуючи документи:

•       для фізосіб: довідка про доходи, декларація, договір купівлі-продажу майна, документи про спадщину або дарування;
•   для юросіб: фінзвітність, контракти, ліцензії та підтвердження джерел доходів.

 

При виявлені порушень:

•          блокування рахунків;
•      встановлення лімітів;
•      передача даних правоохоронним органам. 

 

 

Матеріал по темі: «Проведення фінмоніторингу на підставі повідомлення в ЗМІ»

 

 

«Заблоковані карткові рахунки в банку»

 

 

 

Теги: фінмон, фінмоніторинг, карткові перекази, ліміт, блокування рахунків, пояснення, банк, встановлення лімітів, НБУ, Нацбанк, гроші, кредит, доход, декларація, фінзвіт, офшори, санкції

Необхідна оборона є підставою для закриття кримінального провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перебування у стані необхідної оборони, визначеної положеннями ч. 5 ст. 36 КК є підставою для закриття  кримінального провадження та/або скасування обвинувального вироку

25 вересня 2025 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 382/1239/18, провадження №51-493км25 (ЄДРСРУ № 130644073) досліджував питання щодо перебування у стані необхідної оборони, визначеної положеннями ч. 5 ст. 36 КК є підставою для закриття  кримінального провадження та/або скасування обвинувальних вироків.

Згідно із ч. 1 ст. 36 КК необхідною обороною визнаються дії,  вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Під суспільно небезпечним посяганням слід розуміти спробу заподіяти шкоду охоронюваним законом правам та інтересам особи, яка захищається, або іншої особи, суспільним інтересам або інтересам держави. До таких інтересів належать: життя, здоров`я, особиста і статева свобода, честь і гідність особи, власність, недоторканність житла, а також інші права і законні інтереси особи, яка захищається, або іншої особи.

Кінцевою метою дій того, хто захищається, є захист вищезазначених цінностей. Ця мета досягається шляхом відвернення чи припинення посягання. Захист при необхідній обороні виявляється тільки в активних діях, які за зовнішніми ознаками можуть співпадати з ознаками тих діянь, які передбачені КК (наприклад, заподіяння тілесних ушкоджень).

Частиною 5 ст. 36 КК передбачено, що незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає, не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення.

Тобто закон передбачає, що у разі наявності хоча б однієї з умов, яка передбачена ч. 5 ст. 36 КК, особа вважається такою, що діяла у стані необхідної оборони. Верховний Суд наголошує, що йдеться не про вчинення дій з перевищенням меж необхідної оборони, а саме про знаходження особи в цьому стані.

(!!!) Як наслідок, у разі констатації того факту, що мав місце або напад озброєної особи, або напад групи осіб, або йшлося про відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, особа не підлягає кримінальній відповідальності за будь-які наслідки, які настали внаслідок вчинення таких дій, в тому числі й за наслідки у вигляді смерті або ж спричинення тяжких тілесних ушкоджень.

Так само суд наголошує, що трапляються випадки, коли суди неправильно вказують на те, що особа перевищила межі необхідної оборони, оскільки спричинення наслідків у вигляді смерті або ж тяжких тілесних ушкоджень було умисним.

Особа, яка діє в стані необхідної оборони, тобто яка спричинює шкоду з метою  захисту охоронюваних законом прав та інтересів, зазвичай діє умисно. Вчинення нею дій по захисту є усвідомленим, адже дії при необхідній обороні спрямовані на захист  законних прав та інтересів, відвернення можливості заподіяння їм шкоди.

03 листопада2022 року Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 953/21580/19, номер провадження в апеляційному суді 11-кп/818/897/21, провадження № 51 - 521 км 22 (ЄДРСРУ № 107140869) вказав, що питання про спрямованість умислу необхідно вирішувати з огляду на сукупність всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного до, під час і після злочину, його взаємини з потерпілим, що передували події. Визначальним при цьому є і суб`єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій.

Закріплене в ст. 36 КК України право кожної особи на необхідну оборону є важливою гарантією реалізації конституційного положення про те, що кожний має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань (ст. 27 ч. 3 Конституції України).

Особливістю злочину, вчиненого з перевищенням меж необхідної оборони, є специфіка його мотиву, а саме прагнення захистити інтереси особи, держави, суспільні інтереси, життя, здоров`я чи права того, хто обороняється, чи іншої особи від суспільно небезпечного посягання. Намір захистити особисті чи суспільні інтереси від злочинного посягання є визначальним мотивом не тільки у разі необхідної оборони, а й при перевищенні її меж. При цьому перевищення меж оборони може бути зумовлене й іншими мотивами, наприклад: наміром розправитися з нападником через учинений ним напад, страхом тощо. Проте існування різних мотивів не змінює того, що мотив захисту є основним стимулом, який визначає поведінку особи, яка перевищила межі необхідної оборони. Мотивація дій винного при перевищенні меж необхідної оборони має бути в основному зумовлена захистом від суспільно небезпечного посягання охоронюваних законом прав та інтересів.

Суд вже неодноразово наголошував у інших своїх рішеннях на тому, що особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання  або можливості звернутися за допомогою до інших осіб або органів влади. Це правило безпосередньо вказане у кримінальному законі, а тому покликання у деяких судових рішеннях на ту обставину, що особа могла уникнути посягання або звернутися по допомогу до правоохоронних органів безпосередньо суперечить кримінальному закону.

До критеріїв визначення правомірності необхідної оборони належать: 1) наявність суспільно небезпечного посягання, 2) його дійсність та об`єктивна реальність, 3) спрямованість, мета і межі вчинення дій особою, яка захищається, де шкода, завдана особі, яка здійснює посягання, має відповідати суспільній небезпечності посягання та обстановці захисту (28 лютого 2024 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 473/1209/22, провадження № 51-4052км23 (ЄДРСРУ № 117402528).

ВИСНОВОК:  Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає. 

 

 

Матеріал по темі: «Відмова від отримання письмового повідомлення про підозру»

 

 

 

Теги: необхідна оборона, уявна оборона, перевищення меж необхідної оборони, застосування зброї, тяжкість шкоди, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Касаційне оскарження ухвал, які скасовані апеляцією, з направленням справи для продовження розгляду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перегляд в касаційному порядку ухвал суду першої інстанції, скасованої постановою апеляційного суду, з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції 

10 вересня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 367/252/24, провадження № 14-21цс25 (ЄДРСРУ № 130552487) досліджувала питання щодо можливості перегляду в касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, скасованої постановою апеляційного суду, з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції 

19 березня 2025 року у справі № 380/970/24 Об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що постанова суду апеляційної інстанції, прийнята за результатом перегляду ухвали суду першої інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі (зокрема, ухвал про: повернення заяви позивачеві (заявникові), відмови у відкритті провадження у справі, залишення позову (заяви) без розгляду, закриття провадження у справі), якою така ухвала була скасована, а справа направлена до суду першої інстанції для продовження розгляду, не може бути предметом касаційного оскарження. 

Водночас Велика Палата Верховного Суду з таким висновком не погоджується та вважає наявними підстави для відступу від нього з таких мотивів. 

За змістом пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку. 

Подібні за змістом приписи містяться й у частині другій статті 328 КАС України, де зазначено, що у касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову, ухвали, зазначені у пунктах 3, 4, 12, 13, 17, 20 частини першої статті 294 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку. 

До таких ухвал належать, зокрема, ухвали про відмову у відкритті та закриття провадження у справі, повернення позовної заяви та залишення її без розгляду. Такі ухвали за своєю суттю завжди стосуються питання забезпечення учасникам справи доступу до правосуддя та реалізації ними права на ефективний захист порушених прав належним і справедливим судом. Саме тому законодавець передбачив можливість перегляду зазначеного фундаментального процесуального питання найвищим судом у системі судоустрою України. 

Велика Палата Верховного Суду наголошує, що як пункт 2 частини першої статті 389 ЦПК України, так і частина друга статті 328 КАС України пов`язують можливість касаційного оскарження певних ухвал винятково з дотриманням учасниками справи принципу інстанційності, тобто із самим фактом перегляду таких ухвал в апеляційному порядку, після чого учасник справи отримує процесуальну можливість звернутися до суду касаційної інстанції. 

(!) Жодна з норм чинного процесуального законодавства не ставить наявність в особи права на касаційне оскарження ухвали місцевого суду в залежність від результату її перегляду апеляційним судом. 

Правову позицію об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду можна було б застосувати в ідеальній правовій ситуації, в якій апеляційний суд завжди бездоганно застосовує норми процесуального права. Натомість такий підхід не враховує випадків, коли суд першої інстанції постановив законну й обґрунтовану ухвалу (правильно визначився з юрисдикцією спору, встановив відсутність у позивача процесуальної дієздатності тощо), проте саме апеляційний суд допустив помилку, безпідставно скасувавши ухвалу суду першої інстанції, яка відповідала вимогам процесуального закону. 

Сформований об`єднаною палатою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду підхід, за якого усунення апеляційним судом перепон одному з учасників справи (позивачу) для подальшого провадження у цій справі перешкоджає касаційному перегляду постанови апеляційного суду, прийнятої за наслідками перегляду ухвали місцевого суду, є проявом обмежувального тлумачення норм процесуального права та, по суті, обмеженням іншої сторони (відповідача) у доступі до правосуддя, яке у цьому випадку Велика Палата Верховного Суду не може визнати виправданим і передбачуваним з точки зору змісту норм процесуального права. 

За такого тлумачення норм процесуального права суть принципу доступу до правосуддя зводитиметься винятково до захисту прав одного учасника справи (позивача) і обмежуватиметься компетентністю та справедливістю однієї судової інстанції (апеляційного суду), тоді як законодавець прямо передбачив вирішення питань, які впливають на можливість здійснення подальшого провадження у справі, судами усіх трьох інстанцій, тобто визнав можливою перевірку законності й обґрунтованості постанов апеляційного суду, прийнятих за наслідками перегляду ухвал місцевого суду, судом касаційної інстанції. 

Потрібно нагадати, що Велика Палата Верховного Суду вже наводила свої аргументи у справі № 490/2518/22, яка була передана на її розгляд для формулювання висновку щодо можливості касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції, якою ухвалу місцевого суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. 

Ухвалою від 26 квітня 2023 року Велика Палата Верховного Суду повернула справу № 490/2518/22 на розгляд відповідній колегії Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та, серед іншого, зазначила, що у провадженні як касаційних судів у складі Верховного Суду, так і Великої Палати Верховного Суду перебувала значна кількість справ за касаційними скаргами на постанови апеляційного суду, якими скасовано ухвали суду першої інстанції та направлено справи до місцевого суду для продовження розгляду. 

Велика Палата Верховного Суду констатувала, що такі касаційні скарги розглядаються касаційним судом по суті і розбіжностей у правозастосовній практиці щодо цього питання не виявлено, на підтвердження чого навела перелік із 25 справ, з яких 15 було розглянуто безпосередньо Великою Палатою Верховного Суду. 

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за змістом пункту 15.10 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України у разі подання апеляційної скарги на ухвали суду першої інстанції, передбачені пунктами 1, 6-9, 11, 14-16, 20, 22, 23, 37-39 частини першої статті 353 цього Кодексу (крім ухвал про відмову у прийнятті або повернення зустрічного позову, про відмову у прийнятті або повернення позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ухвал про зупинення провадження у справі, які подані з пропуском строку на їх оскарження), чи подання касаційної скарги на ухвали суду апеляційної інстанції (крім ухвал щодо забезпечення позову, зміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, ухвал про зупинення провадження у справі, які подані з пропуском строку на їх оскарження, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремих ухвал) - до суду апеляційної або касаційної інстанції передаються всі матеріали. В інших випадках - до суду апеляційної або касаційної інстанції передаються копії матеріалів, необхідних для розгляду скарги. За потреби суд апеляційної або касаційної інстанції може витребувати також копії інших матеріалів справи. 

Подання апеляційних або касаційних скарг на ухвали суду першої або апеляційної інстанції не перешкоджає продовженню розгляду справи цим судом, крім випадків, коли до суду апеляційної або касаційної інстанції передаються всі матеріали справи (пункт 15.11 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України). 

Водночас якщо з певних причин суд першої інстанції розглянув справу по суті до розгляду Верховним Судом касаційної скарги на постанову апеляційного суду, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції, що перешкоджає провадженню у справі, з направленням справи для продовження розгляду до цього суду, то в такому випадку касаційне провадження підлягає закриттю з підстав, зазначених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 жовтня 2020 року у справі № 127/18513/18. 

В усіх інших випадках касаційна скарга на таку постанову суду апеляційної інстанції підлягає розгляду по суті Верховним Судом. 

Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, сформульованих об`єднаною палатою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі № 380/970/24, та констатує, що ухвали суду першої інстанції, перелік яких міститься у пункті 2 частини першої статті 389 ЦПК України [частині другій статті 328 КАС України, пункті 2 частини першої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України)] після їх перегляду в апеляційному порядку є предметом касаційного оскарження незалежно від результату їх перегляду судом апеляційної інстанції. 

ВИСНОВКИ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА щодо застосування пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України (частини другої статті 328 КАС України, пункту 2 частини першої статті 287 ГПК України):

- ухвали суду першої інстанції, перелік яких міститься у пункті 2 частини першої статті 389 ЦПК України (частині другій статті 328 КАС України, пункті 2 частини першої статті 287 ГПК України), після їх перегляду в апеляційному порядку є предметом касаційного оскарження незалежно від результату їх перегляду судом апеляційної інстанції.

 

 

Матеріал по темі: «Апеляційне оскарження ухвал суду першої інстанції які не визначені в Кодексі»

 

 

 

 

Теги: ухвала суду першої інстанції, окреме оскарження, перелік ухвал, судове рішення, апеляційна скарга, закриття апеляційного провадження,  Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

ВПВС: висновки щодо звернення виконавця до суду в інтересах учасників

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: висновки щодо застосування норм права у відносинах  звернення виконавця до суду з позовом в інтересах учасників виконавчого провадження

10 вересня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 367/252/24, провадження № 14-21цс25 (ЄДРСРУ № 130552487) досліджувала питання чи має виконавець повноваження на звернення до суду з позовом в інтересах учасників виконавчого провадження; якщо так, то в інтересах яких саме учасників?

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що погоджується з висновками, сформульованими нею у справі № 2-591/11, про те, що стаття 443 ЦПК України підлягає застосуванню винятково за відсутності спору про право, і про те, що виконавець вправі звернутися до суду з вимогою про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний, оскільки в першому випадку виконавець звертається до суду з поданням, а в іншому - з позовною заявою.

Саме на суд покладено обов`язок з установлення наявності спору про право під час вирішення питання про визначення частки боржника, зокрема, шляхом надання оцінки запереченням інших співвласників, поданих на стадії розгляду судом подання виконавця.

Водночас Велика Палата Верховного Суду не погоджується з визначеними у справі № 2-591/11 процесуальними наслідками встановлення судом наявності спору про право під час розгляду подання виконавця з таких мотивів.

Так, аналіз вжитого законодавцем у статті 443 ЦПК України формулювання правила - «питання про визначення частки боржника … вирішується судом за поданням виконавця» - дає підстави зробити висновок, що за результатами розгляду відповідного клопотання суд може або задовольнити його й визначити частку боржника в спільному майні, або відмовити у його задоволенні.

Натомість у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що в разі, якщо під час розгляду подання виконавця суд установить наявність спору про право, то таке подання підлягає залишенню без розгляду із роз`ясненням виконавцю права на звернення до суду в порядку позовного провадження.

Зазначений висновок мотивовано наявністю у ЦПК України прогалини в частині відсутності алгоритму дій суду в разі виявлення спору про право під час розгляду подання виконавця про визначення частки боржника в спільному майні, яку, за висновком Великої Палати Верховного Суду, належить заповнити шляхом застосування за аналогією закону частини шостої статті 294 ЦПК України, відповідно до якої, якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Вирішуючи питання про відступ від такого висновку, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що умови кодифікації процесуального закону та структура ЦПК України передбачають, зокрема, види, форми і стадії судочинства. Для кожного з них передбачено свої правила, процедури, права і обов`язки учасників процесу, повноваження суду.

На кожній стадії процесу суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Велика Палата Верховного Суду констатує, що поширення правил окремого провадження на розгляд звернень, пов`язаних із виконанням судового рішення, є неможливим з огляду на різну правову природу зазначених інститутів процесуального права.

(!) Наявність у суду сумнівів щодо належності боржнику майна на праві спільної власності з іншими особами не може свідчити про відсутність у суду компетенції розглянути по суті подання про визначення частки боржника в спільному майні за правилами, встановленими розділом VI ЦПК України.

У випадку встановлення факту належності боржнику майна на праві спільної власності з іншими особами, суд наділений повноваженнями постановити ухвалу про задоволення подання виконавця.

Водночас необґрунтованість подання державного виконавця (відсутність документів, які б однозначно підтверджували обставину належності боржнику майна спільно з іншими особами, обґрунтовані заперечення інших осіб щодо їх спільного з боржником володіння таким майном тощо) є підставою для відмови в задоволенні подання, а не залишення його без розгляду.

ВИСНОВКИ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА

Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду вважає за потрібне окреслити основні аспекти відступу від висновків, зроблених нею у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, та їх конкретизації:

- стаття 443 ЦПК України врегульовує ситуацію, у якій немає спору про право між співвласниками майна. Якщо такий спір наявний, суд відмовляє в задоволенні подання виконавця, а виконавець (або особа, права якої порушено) вправі звернутися до суду в порядку позовного провадження. Водночас суд має встановити, що спір є реальним, а не штучно створеним чи гіпотетичним;

- виконавець має право звернутися до суду з позовом про визначення частки боржника в спільному майні та про оспорення укладеного боржником правочину, наслідком якого є неможливість виконання судового рішення, проте такий позов може бути пред`явлений винятково в інтересах стягувача у виконавчому провадженні. Якщо ж позов пред`явлено в інтересах боржника, то позовна заява підлягає поверненню заявникові без відкриття провадження у справі, а якщо це встановлено після відкриття провадження у справі, то такий позов підлягає залишенню без розгляду з підстав, наведених у пункті 98 цієї постанови.

 

 

 

Матеріал по темі: «Звернення виконавця до суду щодо фраудаторності правочину в інтересах боржника»

 

 

 

Теги: визначення частки у майні боржника, поділ нерухомості, продаж частини нерухомості, електронні торги, подання державного виконавця, ухвала суду про визначення частки, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Звернення виконавця до суду щодо фраудаторності правочину в інтересах боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: звернення виконавця до суду з вимогою про визнання договору, укладеного боржником з метою уникнення звернення стягнення на майно, недійсним 

10 вересня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 367/252/24, провадження № 14-21цс25 (ЄДРСРУ № 130552487) досліджувала питання чи має виконавець повноваження на звернення до суду з позовом в інтересах учасників виконавчого провадження; якщо так, то в інтересах яких саме учасників? 

Щодо порядку звернення виконавця до суду з вимогою про визнання договору, укладеного боржником з метою уникнення звернення стягнення на майно, недійсним

Виконавець на підставі приписів частини першої статті 18 Закону № 1404-VIIIзобов`язаний вживати усіх необхідних та передбачених законом заходів щодо примусового виконання рішень.

Процедура виконавчого провадження є істотною гарантією прав його сторін (стягувача і боржника). Внутрішньою формою діяльності будь-якого державного органу (у тому числі державної виконавчої служби чи приватного виконавця) є встановлений законом порядок здійснення низки однорідних процесуальних дій, її організація, внутрішня структура, тобто процесуальна форма. Процесуальна форма діяльності виконавця визначається як встановлений законодавством порядок, згідно з яким відбувається діяльність, спрямована на реалізацію функцій та виконання завдань щодо примусового виконання судових рішень.

Тож основною метою діяльності виконавця та його безпосереднім завданням є сприяння виконанню судових рішень, які на підставі статті 129-1 Конституції України є обов`язковими на всій території України. Для досягнення зазначеної мети виконавець зобов`язаний вживати всіх заходів, передбачених законом, у межах своєї компетенції.

За змістом пункту 1 частини першої статті 10 Закону № 1404-VIII до заходів примусового виконання рішень належить звернення стягнення на майно боржника, у тому числі якщо воно перебуває в інших осіб.

Державні органи, органи місцевого самоврядування, нотаріуси, інші суб`єкти у разі здійсненні ними владних управлінських функцій відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, у разі звернення особи за вчиненням певної дії щодо майна, що належить боржнику, який внесений до Єдиного реєстру боржників, зобов`язані не пізніше наступного робочого дня повідомити про це зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця із зазначенням відомостей про майно, щодо якого звернулася така особа.

Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня отримання повідомлення зобов`язаний ухвалити рішення про накладення арешту на майно та/або на кошти / електронні гроші, що знаходяться на рахунках / електронних гаманцях боржника в банках, небанківських надавачах платіжних послуг, емітентах електронних грошей, у порядку, визначеному статтею 56 цього Закону, крім випадку, коли на таке майно арешт уже накладено з тих самих підстав (частина третя статті 9 Закону № 1404-VIII).

Укладення протягом строку, зазначеного в частині третій цієї статті, правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, є підставою для визнання такого правочину недійсним, крім випадків продажу у процесі приватизації майна, яке входить до складу єдиного майнового комплексу державного або комунального підприємства, внесеного до Єдиного реєстру боржників (частина четверта статті 9 Закону № 1404-VIII).

Оскільки в статті 9 Закону № 1404-VIII врегульовано алгоритм дій не учасників виконавчого провадження, а безпосередньо виконавця та уповноважених органів і установ, до яких звертається боржник, то Велика Палата Верховного Суду констатує, що правочини щодо майна боржника, які призвели до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, можуть бути визнані недійсними судом за зверненням виконавця, у провадженні якого перебуває виконавче провадження щодо конкретного боржника.

Водночас очевидно, що таке звернення повинне відбуватися в порядку позовного провадження, оскільки чинним процесуальним законодавством іншого механізму для визнання правочину недійсним не передбачено. Таке фундаментальне питання, як встановлення дійсності або недійсності правочину, потребує дотримання засад змагальності і не може бути вирішене судом за зверненням виконавця на стадії виконання судового рішення в іншій справі.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець реалізовує покладені на нього державою функції та забезпечує дотримання принципу обов`язковості судових рішень. Засобом забезпечення виконання судового рішення може вважатися й звернення виконавця до суду з позовом про визнання вчиненого боржником на шкоду стягувачу правочину недійсним.

У цьому контексті Велика Палата Верховного Суду підтримує сформульовані нею у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 висновки про те, що покладення тягаря щодо повернення майна боржника (спонукання до оспорення фраудаторного правочину, тобто ініціювання наступних судових процесів) на кредитора, який уже виграв попередній судовий процес щодо стягнення суми боргу і правомірно очікує від держави вчинення усіх можливих дій на забезпечення виконання судового рішення компетентними органами, нівелює сутність конституційного права кредитора на судовий захист та суперечить правилам статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України.

Велика Палата Верховного Суду враховує, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має не особистий, а винятково службовий інтерес, який полягає у виконанні покладених на нього державою посадових обов`язків і досягненні такого результату, за якого судове рішення буде виконаним.

Водночас забезпечення найбільш сприятливої ситуації для досягнення виконання судового рішення відповідає не лише інтересам суспільства, яке, безумовно, зацікавлене в підтриманні правопорядку в державі, а й майновим та/або немайновим інтересам стягувача у виконавчому провадженні.

Наведене не означає, що виконавець у виконавчому провадженні зобов`язаний діяти лише в інтересах стягувача, адже всі виконавчі дії повинні вчинятися з дотриманням прав усіх сторін виконавчого провадження, зокрема й боржника. Проте, оскільки метою здійснення виконавчого провадження є повне та своєчасне виконання судового рішення, то вжиття виконавцем усіх необхідних заходів для досягнення цієї мети потрібно розглядати як таке, що відповідає як загальним засадам принципів верховенства права і обов`язковості судових рішень, так і правомірним інтересам стягувача у конкретному виконавчому провадженні.

ВИСНОВОК: З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду висновує, що виконавець має право звернутися до суду з позовом щодо оспорення фраудаторного правочину саме в інтересах стягувача у виконавчому провадженні.

Пред`явлення виконавцем позову в інтересах боржника має наслідком або повернення позовної заяви заявникові на підставі пункту 4 частини четвертої статті 185 ЦПК України, або (якщо провадження вже відкрите) залишення її без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України.

 

 

 

Матеріал по темі: «Звернення виконавця до суду щодо визначення частки боржника у спільному майні»

 

 

Теги: визначення частки у майні боржника, поділ нерухомості, продаж частини нерухомості, електронні торги, подання державного виконавця, ухвала суду про визначення частки, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов