Показ дописів із міткою суд. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою суд. Показати всі дописи

03/04/2025

Скасування рішення органу місцевого самоврядування після посвідчення заповіту та смерті заповідача

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки скасування рішення органу місцевого самоврядування «Про уповноваження осіб на вчинення нотаріальних дій» після посвідчення заповіту та смерті заповідача

31 березня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 681/258/24, провадження № 61-1331св25 (ЄДРСРУ № 126211337) досліджував питання щодо наслідків скасування рішення органу місцевого самоврядування після посвідчення заповіту та смерті заповідача.

Згідно з статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Стаття 1217 ЦК України передбачає, що спадкування здійснюється за законом або за заповітом.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 ЦК України).

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається (стаття 1234 ЦК України).

Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем (абзац 1 частини другої статті 1247 ЦК України).

Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису (частина друга статті 209 ЦК України).

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу (частина третя статті 1247 ЦК України).

Відповідно до статті 1251 ЦК України, якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

Відповідно до частини першої статті 14 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» староста є виборною посадовою особою місцевого самоврядування.

Згідно з частиною четвертою статті 54-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» староста працює на постійній основі в апараті відповідної ради та її виконавчого комітету, а в разі обрання членом цього виконавчого комітету - у виконавчому комітеті ради. Староста уповноважений сільською, селищною, міською радою, яка його затвердила, діяти в інтересах жителів відповідного старостинського округу у виконавчих органах сільської, селищної, міської ради, а також здійснює інші повноваження, визначені цим Законом та іншими законами України.

(!) Відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

У постанові Верховного Суду від 09 червня 2022 року в справі № 369/1913/17 (провадження № 61-12004св21) вказано, що: «право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну, скасування. Усі наведені правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання. Здійснення права на заповіт не пов`язується законом з місцем проживання та перебування заповідача.

Під час посвідчення заповіту нотаріусом має бути дотримано порядок його посвідчення. Заповіт має бути складений у письмовій формі, із зазначенням місця і часу складення заповіту, дати та місця народження заповідача та підписаний особисто заповідачем. Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів».

Скасування рішення «Про уповноваження осіб на вчинення нотаріальних дій» в частині уповноваження відповідної особи на вчинення нотаріальних дій не вплинуло на форму заповіту та порядок його посвідчення.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21 зазначив, що у ЦК України не передбачено такої підстави для кваліфікації заповіту, посвідченого секретарем сільської ради, нікчемним, як відсутність рішення виконавчого комітету сільської ради щодо покладання на цю посадову особу вчинення нотаріальних дій. Це не впливає на форму заповіту та порядок його посвідчення. Протилежна кваліфікація буде базуватися на мотивах розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення і порушить принцип свободи заповіту, оскільки він піддається правовій охороні й після смерті заповідача.

(!) За відсутності спору щодо недійсності заповіту, суд обґрунтовано виходив з правомірності зазначено правочину відповідно до статті 204 ЦК України.

ВИСНОВОК: Оскільки для посвідчення заповіту особа звернувся до уповноваженої на вчинення нотаріальних дій посадової особи, заповіт складено у письмовій формі, із зазначенням місця і часу складення заповіту, дати та місця народження заповідача, прочитаний та підписаний особисто заповідачем, за його життя, то підстав для скасування чи зміни заповіту у зв`язку з його посвідченням неуповноваженою особою не виникло, оскільки скасування рішення органу місцевого самоврядування після посвідчення заповіту та смерті заповідача саме по собі не вказує про нікчемність заповіту відповідно до статті 1247 ЦК України.

Особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, вираженого належним чином, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.

 

 

 
Матеріал по темі: «Особливості визнання заповіту нікчемним»

 

 



Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов


26/03/2025

Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання недійсним правочину, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах

21 березня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 755/7632/22, провадження № 61-9085св24 (ЄДРСРУ № 126021099) досліджував питання щодо визнання недійсним правочину, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Вказане узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).

Відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Правочин, який оспорюється на підстав статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є:

1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин;

2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.

Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої  статті 233 ЦК України.

Тобто для визнання правочину недійсним, на підставі частини першої статті 233 ЦК України, необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України.

Предметом доказування крім тяжких обставин є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду від 16.10.2023 у справі № 523/1323/20.

Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах.

Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі ст. 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.

Такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 26 вересня 2018р. у справі № 712/4728/16-ц (провадження № 61-21177св18), від 07 листопада 2018р. у справі № 216/6077/14-ц (провадження № 61-13459св18), від 05 травня 2020р. у справі № 462/3280/17 (провадження № 61-5148св19), від 12 березня 2021р. у справі № 295/17488/15-ц (провадження № 61-9960св19), від 29 березня 2021р. у справі № 369/13272/18-ц (провадження № 61-19054св20) та від 10 серпня 2021р. у справі № 754/16129/17 (провадження № 61-6436св21), від 23 листопада 2022р. у справі № 522/6715/16 (провадження № 61-546св21), що свідчить про сталість судової практики щодо вирішення питання застосування правового механізму, передбаченого ст. 233 ЦК України.

ВИСНОВОК: Визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.

 

 

Матеріал по темі: «Недійсність правочину вчиненого під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах»
 

 



 

Теги: правочин, угода, дарування, купівля-продаж,  недійсність, суд, наслідки, тяжкі обставини, невигідні умови, оскарження, позов, докази, висновки, правова позиція, судова практика, Адвокат Морозов, Верховний суд,


10/01/2025

Особливості постановлення судом окремих ухвал

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості, підстави  та порядок постановлення судом окремих ухвал відносно учасників та фактів у судовому провадженні

18 грудня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 921/357/20, провадження № 12-48гс24 (ЄДРСРУ № 123992368) акцентувала увагу на те, що суд не постановляє окремих ухвал за клопотаннями сторін (аналогічний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14 (ЄДРСРУ № 88168781). 

Окрема ухвала-це рішення, яким суд реагує на виявлені під час розгляду справи порушення закону, причини та умови, що сприяли вчиненню порушення. Окрема ухвала є формою профілактичного впливу судів на правопорушників. Така ухвала має на меті усунення виявлених у процесі розгляду адміністративного позову порушень закону та є підставою для розгляду питання щодо відповідальності винних осіб, вона може стосуватися будь-якого суб`єкта, зокрема й того, який не бере участі у справі.

У постанові від 13 червня 2024 року по справі №826/3979/18 (ЄДРСРУ № 119751253) Верховний суд зазначив, що окрема ухвала - це рішення, яким суд реагує на виявлені під час розгляду справи порушення закону, причини та умови, що сприяли вчиненню порушення. Окрема ухвала є формою профілактичного впливу судів на правопорушників. Така ухвала має на меті усунення виявлених у процесі розгляду адміністративного позову порушень закону та є підставою для розгляду питання щодо відповідальності винних осіб, вона може стосуватися будь-якого суб`єкта, зокрема й того, який не бере участі у справі.

Верховний Суд неодноразово вказував, що суд має право, а не зобов`язаний постановити окрему ухвалу. Проте, враховуючи особливий статус суду в системі органів, що забезпечують правовий порядок, суд зобов`язаний реагувати на випадки очевидних, умисних або системних порушень закону.

Підставою для прийняття окремої ухвали є виявлення порушення закону та встановлення причин і умов, що сприяли вчиненню порушення. Відтак, окрема ухвала може бути постановлена лише у разі, якщо під час саме судового розгляду конкретної справи встановлено певне правопорушення. Юридична кваліфікація правопорушення судом не здійснюється. Водночас суд може в окремій ухвалі зазначити, елементи якого складу правопорушення слід перевірити (службова недбалість, зловживання владою тощо).

Аналізуючи викладене, обов`язковими умовами для прийняття окремої ухвали є порушення закону чи іншого нормативно-правового акта із чітким зазначенням такої норми та обґрунтуванням, у чому саме полягає відповідне порушення.

Крім того, якщо під час розгляду справи встановлено ознаки кримінального правопорушення, суд, постановляючи окрему ухвалу про інформування прокурора або органу досудового розслідування, має вказати, ознаки якого саме кримінального правопорушення ним виявлено, а також обґрунтовувати, покликаючись на докази, які містяться в матеріалах справи, суть кримінального правопорушення.

Наведене правозастосування викладено у постановах Верховного Суду від 01 лютого 2023 року у справі № 140/506/22, від 13 листопада 2023 року у справі № 240/11485/22, від 07 грудня 2023 року у справі № 420/21182/21, від 10 січня 2024 року у справі №320/4936/23, від 14 березня 2024 року у справі №420/10595/22.

Отже, окрема ухвала суду є процесуальним засобом судового впливу на виявлені під час судового розгляду порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли.

ВИСНОВОК: По-перше: Суд не постановляє окремих ухвал за клопотаннями сторін.

По-друге: Постановлення окремої ухвали суду не є формою притягнення порушника до відповідальності, а є формою реагування суду на виявлені ним можливі порушення з метою вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.

По-третє: Перевірка наявності чи відсутності підстав для притягнення відповідних осіб до відповідальності здійснюється органами, уповноваженими на це.

 

 

Матеріал по темі: «Постановлення судом окремої ухвали»

 



 

Теги: окрема ухвала, суд, постановлення окремої ухвали, судовий вплив, порушення закону, неправомірна поведінка, профілактичний вплив, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 


02/01/2025

Примусове звернення стягнення на нерухомість в якій зареєстровані діти

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості примусового звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна в якому зареєстровані малолітні та/або неповнолітні діти

30 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-537/11, провадження № 61-11220св24 (ЄДРСРУ № 124143612) досліджував питання щодо особливостей примусового звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна в якому зареєстровані малолітні та/або неповнолітні діти.

У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень   і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Згідно з частинами першою, шостою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову.

Стягнення на майно боржника звертається в розмірі та обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця. У разі якщо боржник володіє майном разом з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням виконавця.

У статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому в  першу чергу звертається стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржнику. В останню чергу звертається стягнення на житловий будинок чи квартиру, у якому фактично проживає боржник.

Примітка: У разі якщо сума, що підлягає стягненню за виконавчим провадженням, не перевищує 20 розмірів мінімальної заробітної плати (тобто з 01 січня 2025 року становить 160 000 грн.), звернення стягнення на єдине житло боржника та земельну ділянку, на якій розташоване таке житло, не здійснюється. У такому разі виконавець зобов’язаний вжити заходів для виконання рішення за рахунок іншого майна боржника (ч.7 ст. 48 Закону).

Згідно з частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та  інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав   і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям.

Відповідно до абзацу сьомого пункту 3 розділу ІІ Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 29 червня 2016 року  № 2831/5 (далі - Порядок реалізації майна), у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, заявка на реалізацію арештованого майна подається разом із копією дозволу органів опіки та піклування або відповідним рішенням суду.

(!!!) Отже, передача на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, без дозволу органу опіки та піклування або відповідного рішення суду є неможливим.

Водночас законодавство України не визначає порядку надання органом опіки та піклування такої згоди.

У постанові від 15 лютого 2023 року в цій самі справі № 2-537/11 Верховний Суд зробив висновок про те, що з метою усунення обставин, які роблять неможливим виконання рішення суду, а саме відсутності дозволу (відмови) органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна, право власності або право користування яким мають діти, виконавець може звернутися до суду з заявою (поданням) про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, в якому зареєстровані діти, яка повинна бути розглянута судом у  порядку, встановленому   в статті 435 ЦПК України.

Під час розгляду такої заяви (подання) суд повинен оцінювати через призму дотримання прав та інтересів дітей добросовісність дій боржника, а саме: з якого часу діти зареєстровані в спірному приміщенні; чи дотримано встановлений чинним законодавством порядок їх реєстрації та вселення у спірне приміщення; чи є спірне приміщення єдиним місцем їх постійного проживання; чи наявне інше приміщення у дітей чи їх батьків або осіб, які їх замінюють, яке може використовуватись як постійне місце проживання; яка ступінь споріднення має місце між дітьми та боржником та інші обставини.

Як відомо зі змісту пунктів 66-67 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866 щодо надання попереднього дозволу на реалізацію нерухомого майна, з метою укладення правочинів щодо нерухомого майна, право власності або користування яким має дитина, до органів опіки та піклування мають звертатися батьки або особи, які їх замінюють, тобто особи, які є власниками майна або законними представниками дитини, у разі якщо дитина є власником, й заінтересовані в укладенні правочину.

Однак особливістю примусової реалізації майна в межах виконавчого провадження з метою забезпечення виконання судового рішення є те, що власник майна не  є заінтересованою в його реалізації особою й, відповідно, свою волю не виявляє. Продаж такого майна ініціюється державним або приватним виконавцем через спеціальну установу, при цьому зацікавленою особою виступає є стягувач  у виконавчому провадженні, а не боржник. Разом з тим, стягувач не має права вчиняти дії, пов`язані з передачею майна боржника на примусову реалізацію. В свою чергу боржник, як зазначалося, не є зацікавленою особою, що має наслідком ухилення його від звернення до органів опіки та піклування за отриманням дозволу на звернення стягнення на нерухоме майно, право власності на яке або право користування яким мають діти. Водночас законодавством не передбачено механізмів зобов`язання батьків або осіб, які їх замінюють, отримувати такий дозвіл у примусовому порядку.

У постанові від 26 жовтня 2021 року у справі № 755/12052/19 (провадження № 14-113цс21) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, на відміну від виконання судових рішень, які безпосередньо передбачають звернення стягнення на конкретно визначене житлове приміщення у конкретно визначений спосіб, для інших судових рішень, які передбачають загальне право стягнення боргу (в тому числі солідарного) з боржника (його поручителя) на визначену суму зобов`язань, отримання державним виконавцем відповідного дозволу органу опіки та піклування є обов`язковим в силу самого факту існування права власності або права користування неповнолітньої дитини щодо нерухомого майна, яке реалізується в межах виконавчого провадження. Захист відповідних прав неповнолітньої дитини забезпечує орган опіки та піклування в межах своїх повноважень, приймаючи рішення про надання зазначеного дозволу або відмову у наданні зазначеного дозволу державному виконавцю, а також суд у випадку звернення до нього уповноваженої особи щодо дій державного виконавця та/або органу опіки та піклування.

Слід наголосити, що фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом (частина друга статті 29 ЦК України).

Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає (частини третя та четверта статті 29 ЦК України). Цьому кореспондує абзац другий частини другої статті 13 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

Фізична особа може мати кілька місць проживання (частина шоста статті 29 ЦК України).

Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою (ст. 160 СК України).

Частиною першою статті 156 ЖК України передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також частина перша статті 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків (частина друга статті 11 Закону про охорону дитинства).

Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем (частини друга статті 18 Закону про охорону дитинства).

Місце проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини (абзац п`ятий статті 3 Закону про вільне пересування).

Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов`язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Батьки або інші законні представники зобов`язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів

Реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції.

Відповідні положення містив як Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», в редакції чинній на момент реєстрації дітей, так і містить Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні».

Пункт 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року №207 визначає перелік документів, які подає особа для реєстрації місця проживання. Зокрема підпункт 4 частини першої пункту 18 визначає документи, що підтверджують право на проживання в житлі, які подаються при відповідній реєстрації. Крім того визначає, що у разі відсутності зазначених документів реєстрація місця проживання особи здійснюється за згодою власника/співвласників житла, наймача та членів його сім`ї (зазначені документи або згода не вимагаються при реєстрації місця проживання неповнолітніх дітей за адресою реєстрації місця проживання батьків/одного з батьків або законного представника/ представників).

У разі реєстрації місця проживання батьків за різними адресами місце проживання дитини, яка не досягла 14 років, реєструється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків у присутності особи, яка приймає заяву, або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (частина четверта пункту 18 Правил).

ВИСНОВОК: Отже, виконавець з метою усунення обставин, які роблять неможливим виконання рішення суду, а саме відсутності дозволу органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна, право користування яким мають малолітні діти боржника, повинен звернутися до суду із заявою (поданням) про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, в якому зареєстрована малолітня дитина.

 

 


Матеріал по темі: «Визнання електронних торгів недійсними з підстав не отримання дозволу органу опіки та піклування»
 

 

 

 

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 


27/12/2024

Суд & ШІ (штучний інтелект)

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Застосування висновків штучного інтелекту «CHAT GPT» у судовому спорі

17 грудня 2024 року Ленінський районний суд м. Запоріжжя в рамках справи № 334/8944/24, провадження № 3/334/3706/24 з цього приводу звертає увагу, що відповідно по висновку Касаційно господарського суду Верховного Суду України справа № 925/200/22 від 08.02.2024 року вбачається, що стрімкий розвиток генеративних моделей штучного інтелекту відкриває нові можливості, в тому числі й для судочинства, проте і створює нові ризики.

Україна є членом Спеціального комітету із штучного інтелекту при Раді Європи, у жовтні 2019 року приєдналася до Рекомендацій Організації економічного співробітництва і розвитку з питань штучного інтелекту (Organisation for Economic Co-operation and Development, Recommendation of the Council on Artificial Intelligence, OECD/LEGAL/0449), а в грудні 2020 року розпорядженням Кабінету Міністрів України схвалила Концепцію розвитку штучного інтелекту в Україні, відповідно до якої розроблення та використання систем штучного інтелекту можливе лише за умови дотримання верховенства права, основоположних прав і свобод людини і громадянина, демократичних цінностей, а також забезпечення відповідних гарантій під час використання таких технологій.

Для кращого забезпечення незалежності та неупередженості судової влади КРЄС вважає, що необхідна чітка правова та етична основа для розроблення та використання технологій судовими органами. Такі рамки краще дозволять судовій системі як одній із гілок державної влади підтримувати верховенство права, оскільки вона все більше приймає та адаптується до використання технологій (пункт 81 висновку КРЄС № 26 (2023) від 1 грудня 2023 року "Рухаючись вперед: використання асистивних технологій у судочинстві", які є рекомендаційними нормами (soft law)).

(!!!) На сьогодні в Україні не затверджені етичні стандарти та норми, які регулюють використання штучного інтелекту в судочинстві, не визначені визначення межі (етичні, правові) застосування систем штучного інтелекту для цілей надання професійної правничої допомоги, що відповідно до Концепції розвитку штучного інтелекту в Україні є одним із завдань державної політики у сфері правового регулювання галузі штучного інтелекту.

Розвиток та впровадження технологій штучного інтелекту у судовій системі провідних країн світу сприяли виникненню необхідності виробити єдині принципи і правила їх використання. У грудні 2018 року Європейська комісія з питань ефективності правосуддя прийняла Етичну хартію про використання штучного інтелекту в судових системах та їх середовищі (European ethical Charter on the use of Artificial Intelligence in judicial systems and their environment), що стало першим кроком Європейської комісії з питань ефективності правосуддя до сприяння відповідальному використанню штучного інтелекту в Європейській судові системи відповідно до цінностей Ради Європи.

Європейська комісія, зокрема, вказує на те, що застосування штучного інтелекту у сфері правосуддя сприятиме підвищенню ефективності та якості судочинства, але повинно здійснюватися відповідально, з дотриманням основних прав, гарантованих Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та Конвенцією Ради Європи про захист персональних даних.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини дотримання формалізованих правил цивільного судочинства, за допомогою яких сторони забезпечують вирішення цивільного спору, є цінним і важливим, оскільки воно здатне обмежити свободу розсуду, забезпечити рівність сторін, запобігти свавілля, забезпечити ефективне вирішення спору і винесення судового рішення в розумні терміни, а також забезпечити правову визначеність і повагу до суду.

Суспільна довіра та повага до судової влади є гарантіями ефективності системи правосуддя. У межах професіонального обов`язку захисту прав та інтересів своїх клієнтів адвокати мають також відігравати суттєву роль в справедливому відправленні правосуддя.

Використання технологій повинно, перш за все, поважати природу судового процесу. По-перше, багато судових рішень є дискреційними рішеннями, заснованими на конкретних фактах окремої справи. По-друге, судді відіграють суттєву роль у розвитку права. Вони не просто застосовують фіксовані та незмінні правила. Судді повинні мати можливість виправляти або доповнювати закон, якщо він не відповідає вимогам або загрожує зашкодити його застосуванню в певних справах. Технології не повинні втручатися у сферу справедливості. Технології не повинні знеохочувати або перешкоджати критичному мисленню суддів, оскільки це може призвести до стагнації правового розвитку та ерозії системи правового захисту. Тому технологічні інструменти повинні поважати процес ухвалення судових рішень і автономію суддів (пункт 90 висновку КРЄС № 26 (2023) від 1 грудня 2023 року "Рухаючись вперед: використання асистивних технологій у судочинстві").

Штучний інтелект може бути корисним та допоміжним інструментом у сфері правосуддя, але не може замінити роль суддів.

Технологію слід використовувати лише для підтримки та посилення верховенства права. Технологія може використовуватися лише для підтримки та допомоги судам і суддям у належному управлінні та визначенні проваджень. Ухвалення рішень має, явно чи неявно, здійснюватися лише суддями. Це не можна делегувати або виконувати за допомогою технології. Судова автономія повинна поважатися шляхом використання технологій (підпункти (і), (ііі) пункту 92 висновку).

Зміст права на справедливий суд несумісний зі свідомим виявом учасником судового процесу чи його представником неповаги до суду. Правова система має бути спроможною ефективно себе захистити від вияву цієї неповаги. І саме на такий захист спрямовані заходи, які суд застосовує через зловживання учасником судового процесу процесуальними правами (пункт 102 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 серпня 2022 року у справі № 9901/388/20 (провадження № 11-12заі220)).

Судді та адвокати розділяють основоположний обов`язок дотримання процесуальних норм та принципів справедливого судочинства. Адвокати, усвідомлюючи роль Верховного Суду у демократичному суспільстві, мають виявляти високий рівень професійної обачності і конструктивної співпраці з судом, позбавляючи його від подачі завідомо необґрунтованих скарг (заяв). Навмисне чи недбале зловживання ресурсами суду, в тому числі використання штучного інтелекту без належного розуміння його можливостей як підстава для протиставлення його висновків висновкам суду, можуть підірвати довіру до судової системи. Така поведінка суперечить меті права на звернення до суду.

Надання суду, у якості доказу розрахунків здійснених штучним інтелектом "ChatGPT", на підставі якого суд має встановити відсутність події і складу правопорушення, замість надання належного доказу - висновку експерта, який буде складений особою, яка має відповідний фах та попереджений про кримінальну відповідальність, за відсутності будь яких інших доказів, суд сприймає як неповагу.

Також, апелювання до «позиції» системи штучного інтелекту «ChatGPT» у заяві про роз’яснення постанови суду касаційної інстанції є виявом неповаги до суддів та зловживанням процесуальними правами (Ухвала Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 8 лютого 2024 року у справі № 925/200/22 (ЄДРСРУ № 116984639).

Втім, саме по собі посилання на інформацію, що була згенерована за допомогою технологій ШІ, за відсутності інших обґрунтованих обставин, які б свідчили про недобросовісні процесуальні дії особи, не може визнаватися зловживанням процесуальними правами (Окрема думка Судді Верховного Суду Вронської Г.О. від 08 лютого 2024 року у справі № 925/200/22 (ЄДРСРУ № 117074064).

Завершити матеріал вважаю за доцільне ст. 16 Кодексу суддівської етики, яка встановлює: «Використання суддею технологій штучного інтелекту є допустимим, якщо це не впливає на незалежність та неупередженість судді, не стосується оцінки доказів і процесу ухвалення рішень та не порушує вимог законодавства».

 

 

Матеріал по темі: «Можливість врахування правових висновків Верховного суду однієї юрисдикції у іншій юрисдикції»
 

 



Теги: ші, штучний інтелект, суд, CHAT GPT, технології штучного інтелекту, судовий процес, суддя, робот, програма, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 


30/11/2024

Законність використання задніх покажчиків повороту червоного кольору на авто

 


Адвокат Морозов (судовий захист)

Законодавство України не допускає використання задніх покажчиків повороту червоного кольору на авто

10 серпня 2023 р. Шостий апеляційний адміністративний суд в рамках справи № 760/14424/22, провадження № A/855/10340/23 (ЄДРСРУ № 112756493) досліджував питання щодо законності використання задніх покажчиків повороту червоного кольору на авто.

Закон України «Про дорожній рух» регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, визначає права, обов`язки і відповідальність суб`єктів - учасників дорожнього руху, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, об`єднань, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та господарювання (далі - міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та об`єднань).

Згідно статті 14 вказаного Закону учасниками дорожнього руху є особи, які використовують автомобільні дороги, вулиці, залізничні переїзди або інші місця, призначені для пересування людей та перевезення вантажів за допомогою транспортних засобів.

До учасників дорожнього руху належать водії та пасажири транспортних засобів, пішоходи, велосипедисти, погоничі тварин.

Учасники дорожнього руху зобов`язані, у тому числі, знати і неухильно дотримувати вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху.

Єдиний порядок дорожнього руху на всій території України встановлюють Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року №1306.

Відповідно до п. 1.1 Правил дорожнього руху ці Правила відповідно до Закону України «Про дорожній рух» встановлюють єдиний порядок дорожнього руху на всій території України. Інші нормативні акти, що стосуються особливостей дорожнього руху (перевезення спеціальних вантажів, експлуатація транспортних засобів окремих видів, рух на закритій території тощо), повинні ґрунтуватися на вимогах цих Правил.

Пунктом 1.3 вказаних Правил закріплено, що учасники дорожнього руху зобов`язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими.

Згідно п. 1.9 Правил дорожнього руху, особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.

Пунктом 31.1 Правил дорожнього руху передбачено, що технічний стан транспортних засобів та їх обладнання повинні відповідати вимогам стандартів, що стосуються безпеки дорожнього руху та охорони навколишнього середовища, а також правил технічної експлуатації, інструкцій підприємств-виробників та іншої нормативно-технічної документації.

(!) У силу вимог пункту 31.4 Правил дорожнього руху забороняється експлуатація транспортних засобів згідно із законодавством за наявності таких технічних несправностей і невідповідності таким вимогам, зокрема, передбаченим у пп. «а» п. 31.4.3 Правил дорожнього руху України: зовнішні світлові прилади: кількість, тип, колір, розміщення і режим роботи зовнішніх світлових приладів не відповідають вимогам конструкції транспортного засобу.

Статтею 1 ДСТУ 3649:2010 Національний стандарт України «Колісні транспортні засоби», «Вимоги щодо безпечності технічного стану та методи контролювання», затвердженими наказом Держспоживстандарту України від 28.12.2010 № 630 закріплено, що цей стандарт поширюється на колісні транспортні засоби (надалі - КТЗ), в тому числі і на КТЗ категорії М, до яких відносяться самохідні КТЗ (автомобілі або автомобільні транспортні засоби), що мають не менше ніж чотири колеса і призначені для перевезення пасажирів (легкові автомобілі, мікроавтобуси, автобуси, тролейбуси).

У відповідності до п. 6.1.5 ДСТУ 3649:2010 кількість, колір та наявність приладу зовнішнього світлового на КТЗ визначають відповідно до таблиці 1, зокрема: колір покажчику повороту передній, бічний, задній має бути - «Автожовтий».

У свою чергу, частиною першою статті 29 Закону України «Про дорожній рух» передбачено, що до участі у дорожньому русі допускаються транспортні засоби, конструкція і технічний стан яких відповідають вимогам діючих в Україні правил, нормативів і стандартів, що мають сертифікат на відповідність цим вимогам і пройшли державний технічний огляд (за винятком транспортних засобів, що не підлягають огляду).

Згідно частин першої та четвертої статті 32 Закону України «Про дорожній рух» переобладнання транспортних засобів, тобто зміна типу або марки (моделі), призначення чи параметрів конструкції транспортних засобів, що перебувають в експлуатації, шляхом установки кабіни, кузова чи їх деталей, спеціального обладнання і номерних агрегатів, не передбачених нормативно-технічною документацією на даний транспортний засіб, повинно відповідати правилам, нормативам і стандартам України. Переобладнання, що призвело до зміни облікових даних механічного транспортного засобу, повинно бути відображено у його реєстраційних документах.

(!!!) Відтак, транспортні засоби повинні мати зовнішні світлові прилади, які повинні відповідати вимогам конструкції транспортного засобу, у разі переобладання - вказані зміни повинні бути відображені у реєстраційних документах.

Так, відповідно до пункту 10 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого    постановою Кабінету Міністрів України від 07.09.1998 року №1388, перша державна реєстрація транспортних засобів, що перебували в експлуатації та ввезені на митну територію України з метою вільного обігу, проводиться за умови відповідності конструкції і технічного стану даної марки (моделі) транспортних засобів та їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери, обов`язковим вимогам правил, нормативів і стандартів України, що підтверджується сертифікатом відповідності або свідоцтвом про визнання іноземного сертифіката, копію яких власники подають до сервісного центру МВС.

Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 09.06.2011 року №738 «Деякі питання сертифікації транспортних засобів, їх частин на обладнання», сертифікат відповідності видається: виробником або його уповноваженим представником - резидентом України на кожний транспортний засіб, тип якого відповідає вимогам єдиних технічних приписів, що підтверджується сертифікатом типу транспортного засобу; уповноваженими органами або визначеними Міністерством інфраструктури України органами із сертифікації, акредитованими відповідно до законодавства, на кожний новий транспортний засіб, який відповідає вимогам єдиних технічних приписів, але відповідність типу якого не підтверджена сертифікатом типу транспортного засобу, а також на той, що був у користуванні.

Пунктом 1.2 наказу Мінінфраструктури від 17.08.2012 №521 «Про затвердження Порядку затвердження конструкції транспортних засобів, їх частин та обладнання та Порядку ведення реєстру сертифікатів типу транспортних засобів та обладнання і виданих виробниками сертифікатів відповідності транспортних засобів або обладнання» передбачено, що на кожен колісний транспортний засіб або партію обладнання, тип яких відповідає вимогам єдиних технічних приписів, що підтверджується сертифікатом типу транспортного засобу або обладнання, виробник або його уповноважений представник - резидент України видає сертифікат відповідності.

У свою чергу, до переліку органів із сертифікації КТЗ, партій частин та/або обладнання наказом Мінінфраструктури України від 26.04.2017 №165 включено ТОВ «Автотехносервіс» (код ЄДРПОУ 32946875).

В даному випадку, згідно Сертифікату відповідності щодо індивідуального затвердження колісного транспортного засобу колісний транспортний засіб може бути зареєстровано і/або допущено до участі у дорожньому русі, встановлені пристрої освітлення і світлової сигналізації та їх маркування відповідає Правилам ЄЕК ООН №R48-03, які допускають використання задніх покажчиків повороту червоного кольору. 

З огляду на факт первинної реєстрації транспортного у відповідності до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу - транспортний засіб за своїми характеристиками відповідав обов`язковим вимогам правил та нормативів, відомостям Державного реєстру сертифікатів відповідності транспортних засобів, виданих уповноваженими органами або органами із сертифікації та у зв`язку з чим компетентним органом було здійснено реєстрацію транспортного засобу.

З огляду на вказане, на момент проведення процедури індивідуального затвердження колісного транспортного засобу транспортний засіб відповідав вимогам чинного законодавства України, нормативної документації, в тому числі і вимогам п.6.1.5 ДСТУ 3649:2010.

Крім того, Сьомий апеляційний адміністративний суд в рамках справи №  686/17585/19 (ЄДРСРУ № 85451016) особливу увагу звертає на те, що відповідальність за ч.2 ст.122 КУпАП в контексті спірних правовідносин передбачена за порушення правил користування зовнішніми освітлювальними приладами або попереджувальними сигналами при початку руху чи зміні його напрямку, використання цих приладів та їх переобладнання з порушенням вимог відповідних стандартів.

Тобто із наведеного слідує, що законодавець розділяє поняття "зовнішній освітлювальний прилад" та "попереджувальний сигнал". Не зазначається про світлові покажчики повороту й у розділі 19 «Користування зовнішніми освітлювальними приладами" Правил дорожнього руху, затверджених постановою КМУ № 1306 від 10 жовтня 2001 р., що   відносять світлові показчики повороту до попереджувальних сигналів (Розділ 9 Правил).

Крім того, словосполучення диспозиції ч.2 ст.122 КУпАП "використання цих приладів та їх переобладнання з порушенням відповідних стандартів", порушення якої інкримінується водієві, як вбачається з наведеного вище, стосується саме зовнішніх освітлювальних приладів та не стосується попереджувальних сигналів. Відповідальність за зазначеною нормою може наступати лише у разі порушень правил користування попереджувальними сигналами при початку руху чи зміні його напрямку.

При цьому, суд звертає увагу на те, що відповідно до ст.125 КУпАП інші порушення правил дорожнього руху, крім передбачених статтями 121-128, частинами першою і другою статті 129, статтями 139 і 140 цього Кодексу, - тягнуть за собою попередження.

ВИСНОВОК: Отже, з огляду на відсутність доказів того, що 1) водій керував транспортним засобом, який переобладнаний з порушенням відповідних правил, норм і стандартів, та 2) доказів того, що такий транспортний засіб не є транспортним засобом в заводській комплектації - винесення постанови про притягнення водія до адміністративної відповідальності є протиправним.

 

 

 

 

Матеріал по темі: ««Візуальний огляд» водія на стан наркотичного сп’яніння: аспект законності»





Теги: поворотник, поворот червонного кольору, авто, поліція, постанова, штраф, суд, оскарження, судова практика, Адвокат Морозов

 

 

 

 


Підвищення кваліфікації Адвоката 2024