Законність використання задніх покажчиків повороту червоного кольору на авто

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законодавство України не допускає використання задніх покажчиків повороту червоного кольору на авто

10 серпня 2023 р. Шостий апеляційний адміністративний суд в рамках справи № 760/14424/22, провадження № A/855/10340/23 (ЄДРСРУ № 112756493) досліджував питання щодо законності використання задніх покажчиків повороту червоного кольору на авто.

Закон України «Про дорожній рух» регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, визначає права, обов`язки і відповідальність суб`єктів - учасників дорожнього руху, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, об`єднань, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та господарювання (далі - міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та об`єднань).

Згідно статті 14 вказаного Закону учасниками дорожнього руху є особи, які використовують автомобільні дороги, вулиці, залізничні переїзди або інші місця, призначені для пересування людей та перевезення вантажів за допомогою транспортних засобів.

До учасників дорожнього руху належать водії та пасажири транспортних засобів, пішоходи, велосипедисти, погоничі тварин.

Учасники дорожнього руху зобов`язані, у тому числі, знати і неухильно дотримувати вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху.

Єдиний порядок дорожнього руху на всій території України встановлюють Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року №1306.

Відповідно до п. 1.1 Правил дорожнього руху ці Правила відповідно до Закону України «Про дорожній рух» встановлюють єдиний порядок дорожнього руху на всій території України. Інші нормативні акти, що стосуються особливостей дорожнього руху (перевезення спеціальних вантажів, експлуатація транспортних засобів окремих видів, рух на закритій території тощо), повинні ґрунтуватися на вимогах цих Правил.

Пунктом 1.3 вказаних Правил закріплено, що учасники дорожнього руху зобов`язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими.

Згідно п. 1.9 Правил дорожнього руху, особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.

Пунктом 31.1 Правил дорожнього руху передбачено, що технічний стан транспортних засобів та їх обладнання повинні відповідати вимогам стандартів, що стосуються безпеки дорожнього руху та охорони навколишнього середовища, а також правил технічної експлуатації, інструкцій підприємств-виробників та іншої нормативно-технічної документації.

(!) У силу вимог пункту 31.4 Правил дорожнього руху забороняється експлуатація транспортних засобів згідно із законодавством за наявності таких технічних несправностей і невідповідності таким вимогам, зокрема, передбаченим у пп. «а» п. 31.4.3 Правил дорожнього руху України: зовнішні світлові прилади: кількість, тип, колір, розміщення і режим роботи зовнішніх світлових приладів не відповідають вимогам конструкції транспортного засобу.

Статтею 1 ДСТУ 3649:2010 Національний стандарт України «Колісні транспортні засоби», «Вимоги щодо безпечності технічного стану та методи контролювання», затвердженими наказом Держспоживстандарту України від 28.12.2010 № 630 закріплено, що цей стандарт поширюється на колісні транспортні засоби (надалі - КТЗ), в тому числі і на КТЗ категорії М, до яких відносяться самохідні КТЗ (автомобілі або автомобільні транспортні засоби), що мають не менше ніж чотири колеса і призначені для перевезення пасажирів (легкові автомобілі, мікроавтобуси, автобуси, тролейбуси).

У відповідності до п. 6.1.5 ДСТУ 3649:2010 кількість, колір та наявність приладу зовнішнього світлового на КТЗ визначають відповідно до таблиці 1, зокрема: колір покажчику повороту передній, бічний, задній має бути - «Автожовтий».

У свою чергу, частиною першою статті 29 Закону України «Про дорожній рух» передбачено, що до участі у дорожньому русі допускаються транспортні засоби, конструкція і технічний стан яких відповідають вимогам діючих в Україні правил, нормативів і стандартів, що мають сертифікат на відповідність цим вимогам і пройшли державний технічний огляд (за винятком транспортних засобів, що не підлягають огляду).

Згідно частин першої та четвертої статті 32 Закону України «Про дорожній рух» переобладнання транспортних засобів, тобто зміна типу або марки (моделі), призначення чи параметрів конструкції транспортних засобів, що перебувають в експлуатації, шляхом установки кабіни, кузова чи їх деталей, спеціального обладнання і номерних агрегатів, не передбачених нормативно-технічною документацією на даний транспортний засіб, повинно відповідати правилам, нормативам і стандартам України. Переобладнання, що призвело до зміни облікових даних механічного транспортного засобу, повинно бути відображено у його реєстраційних документах.

(!!!) Відтак, транспортні засоби повинні мати зовнішні світлові прилади, які повинні відповідати вимогам конструкції транспортного засобу, у разі переобладання - вказані зміни повинні бути відображені у реєстраційних документах.

Так, відповідно до пункту 10 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого    постановою Кабінету Міністрів України від 07.09.1998 року №1388, перша державна реєстрація транспортних засобів, що перебували в експлуатації та ввезені на митну територію України з метою вільного обігу, проводиться за умови відповідності конструкції і технічного стану даної марки (моделі) транспортних засобів та їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери, обов`язковим вимогам правил, нормативів і стандартів України, що підтверджується сертифікатом відповідності або свідоцтвом про визнання іноземного сертифіката, копію яких власники подають до сервісного центру МВС.

Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 09.06.2011 року №738 «Деякі питання сертифікації транспортних засобів, їх частин на обладнання», сертифікат відповідності видається: виробником або його уповноваженим представником - резидентом України на кожний транспортний засіб, тип якого відповідає вимогам єдиних технічних приписів, що підтверджується сертифікатом типу транспортного засобу; уповноваженими органами або визначеними Міністерством інфраструктури України органами із сертифікації, акредитованими відповідно до законодавства, на кожний новий транспортний засіб, який відповідає вимогам єдиних технічних приписів, але відповідність типу якого не підтверджена сертифікатом типу транспортного засобу, а також на той, що був у користуванні.

Пунктом 1.2 наказу Мінінфраструктури від 17.08.2012 №521 «Про затвердження Порядку затвердження конструкції транспортних засобів, їх частин та обладнання та Порядку ведення реєстру сертифікатів типу транспортних засобів та обладнання і виданих виробниками сертифікатів відповідності транспортних засобів або обладнання» передбачено, що на кожен колісний транспортний засіб або партію обладнання, тип яких відповідає вимогам єдиних технічних приписів, що підтверджується сертифікатом типу транспортного засобу або обладнання, виробник або його уповноважений представник - резидент України видає сертифікат відповідності.

У свою чергу, до переліку органів із сертифікації КТЗ, партій частин та/або обладнання наказом Мінінфраструктури України від 26.04.2017 №165 включено ТОВ «Автотехносервіс» (код ЄДРПОУ 32946875).

В даному випадку, згідно Сертифікату відповідності щодо індивідуального затвердження колісного транспортного засобу колісний транспортний засіб може бути зареєстровано і/або допущено до участі у дорожньому русі, встановлені пристрої освітлення і світлової сигналізації та їх маркування відповідає Правилам ЄЕК ООН №R48-03, які допускають використання задніх покажчиків повороту червоного кольору. 

З огляду на факт первинної реєстрації транспортного у відповідності до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу - транспортний засіб за своїми характеристиками відповідав обов`язковим вимогам правил та нормативів, відомостям Державного реєстру сертифікатів відповідності транспортних засобів, виданих уповноваженими органами або органами із сертифікації та у зв`язку з чим компетентним органом було здійснено реєстрацію транспортного засобу.

З огляду на вказане, на момент проведення процедури індивідуального затвердження колісного транспортного засобу транспортний засіб відповідав вимогам чинного законодавства України, нормативної документації, в тому числі і вимогам п.6.1.5 ДСТУ 3649:2010.

Крім того, Сьомий апеляційний адміністративний суд в рамках справи №  686/17585/19 (ЄДРСРУ № 85451016) особливу увагу звертає на те, що відповідальність за ч.2 ст.122 КУпАП в контексті спірних правовідносин передбачена за порушення правил користування зовнішніми освітлювальними приладами або попереджувальними сигналами при початку руху чи зміні його напрямку, використання цих приладів та їх переобладнання з порушенням вимог відповідних стандартів.

Тобто із наведеного слідує, що законодавець розділяє поняття "зовнішній освітлювальний прилад" та "попереджувальний сигнал". Не зазначається про світлові покажчики повороту й у розділі 19 «Користування зовнішніми освітлювальними приладами" Правил дорожнього руху, затверджених постановою КМУ № 1306 від 10 жовтня 2001 р., що   відносять світлові показчики повороту до попереджувальних сигналів (Розділ 9 Правил).

Крім того, словосполучення диспозиції ч.2 ст.122 КУпАП "використання цих приладів та їх переобладнання з порушенням відповідних стандартів", порушення якої інкримінується водієві, як вбачається з наведеного вище, стосується саме зовнішніх освітлювальних приладів та не стосується попереджувальних сигналів. Відповідальність за зазначеною нормою може наступати лише у разі порушень правил користування попереджувальними сигналами при початку руху чи зміні його напрямку.

При цьому, суд звертає увагу на те, що відповідно до ст.125 КУпАП інші порушення правил дорожнього руху, крім передбачених статтями 121-128, частинами першою і другою статті 129, статтями 139 і 140 цього Кодексу, - тягнуть за собою попередження.

ВИСНОВОК: Отже, з огляду на відсутність доказів того, що 1) водій керував транспортним засобом, який переобладнаний з порушенням відповідних правил, норм і стандартів, та 2) доказів того, що такий транспортний засіб не є транспортним засобом в заводській комплектації - винесення постанови про притягнення водія до адміністративної відповідальності є протиправним.

 

 

 

 

Матеріал по темі: ««Візуальний огляд» водія на стан наркотичного сп’яніння: аспект законності»

Теги: поворотник, поворот червонного кольору, авто, поліція, постанова, штраф, суд, оскарження, судова практика, Адвокат Морозов

 

 

 

 

Наслідки незазначення в дорученні конкретного прізвища слідчого (прокурора)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки незазначення в дорученні конкретного прізвища слідчого(прокурора) при проведенні досудового слідства 

24 вересня 2024 року Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 708/809/20, провадження № 51-2367км24 (ЄДРСРУ № 122009073) досліджував питання щодо наслідків незазначення в дорученні конкретного прізвища слідчого (прокурора) при проведенні досудового слідства. 

Суд вказав: «Незазначення в дорученні конкретних прізвищ слідчих (слідчого) не свідчить про те, що досудове розслідування здійснювалося неуповноваженою особою, не вплинуло на допустимість письмових доказів, зібраних слідчим та не протирічить висновку об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, сформульованому в постанові від 04 жовтня 2021 року (справа № 724/86/20, провадження № 51- 1353кмо21)». 

Однак, в постанові Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 04.10.2021 року по справі № 724/86/20 (провадження № 51-1353кмо21) та від 21.03.2023 у справі № 336/941/19 викладено правовий висновок, що за приписами статей39,110, ч. 1 ст.214 КПК України, рішення про призначення (визначення) групи слідчих, які здійснюватимуть досудове розслідування, визначення старшого слідчої групи, який керуватиме діями інших слідчих, обов`язково приймається у формі, яка повинна відповідати визначеним кримінальним процесуальним законом вимогам до процесуального рішення у формі постанови. 

Окрім цього, 28 жовтня 2024 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 753/8957/21, провадження № 51-1431км24 (ЄДРСРУ № 122769535) наголосив, що відсутність такого процесуального рішення (постанови) в матеріалах кримінального провадження обумовлює недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, як таких, що зібрані не уповноваженою на те особою. 

Подібний правовий висновок об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду викладений у постанові від 22 лютого 2021 року у справі № 754/7061/15 (провадження № 51-4584кмо18) в аспекті вирішення питання допустимості доказів у разі відсутності постанови про призначення прокурора, який здійснюватиме повноваження прокурора в конкретному кримінальному провадженні. 

З наведених вище висновків касаційного суду вбачається, що відсутність в матеріалах досудового розслідування постанови про призначення прокурора або групи прокурорів, які здійснюють повноваження прокурора у кримінальному провадженні, а також постанови про призначення (визначення) групи слідчих обумовлює недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування. 

Відсторонювати слідчого від проведення досудового розслідування відповідно до п.2 ч.2 ст.39КПК керівник органу досудового розслідування має право лише вмотивованою постановою, як і призначати іншого слідчого за наявності підстав, передбачених цим Кодексом, для його відводу або у разі неефективного досудового розслідування. 

Таким чином, системне тлумачення зазначених норм свідчить про те, що законодавець у своїй термінографічній практиці застосовує словосполучення «визначати слідчого» та «призначати слідчого» як синонімічного змісту терміни, що мають тотожне семантичне значення стосовно визначення обсягу, форми та змісту дій, які вони характеризують. 

Статтею 110КПК установлено, що процесуальними рішеннями є всі рішення органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді, суду. Рішення слідчого, прокурора приймається у формі постанови. Постанова виноситься у випадках, передбачених цим Кодексом, а також коли слідчий, прокурор визнає це за необхідне. 

Така специфічна процесуальна форма рішення про визначення групи слідчих, які здійснюватимуть відповідні повноваження у конкретному кримінальному провадженні, як постанова вбачається із тлумачення положень ч.2 ст. 39, ч.1 ст. 214КПК у взаємозв`язку з положеннями ст. 110 цього Кодексу. 

Об`єднана палата в контексті застосування приписів ст.110КПК виходить з того, що зміст і значення процесуального рішення у формі постанови визначає не виключно його назва, а зміст, структура і обсяг викладеної у процесуальному рішенні інформації про визначення групи слідчих у кримінальному провадженні з огляду на приписи зазначеної статті кримінального процесуального закону. 

Отже, процесуальне рішення керівника відповідного органу досудового розслідування про визначення групи слідчих, які здійснюватимуть досудове розслідування, старшого слідчої групи, який керуватиме діями інших слідчих, має відповідати вимогам ст. 110 КПК. При цьому, враховуючи вимоги ч. 6 вказаної статті, таке рішення повинно бути виготовлене на офіційному бланку та підписане службовою особою, яка його прийняла. 

Застосування належної правової процедури означає здійснення справедливого правосуддя згідно з визначеними загальними засадами кримінального провадження для досягнення мети і вирішення його завдань. Дотримання встановленої правової процедури здійснення слідчих (розшукових) дій означає, що дії процесуальних суб`єктів мають відповідати вимогам закону. Такі дії мають здійснюватися на підставі законних повноважень щодо вирішення конкретного процесуального завдання, яке постає перед органом досудового розслідування на певному етапі кримінального провадження. 

Виконання вимог кримінального процесуального закону забезпечується дотриманням кримінальної процесуальної форми, тобто пов`язане з дотриманням гарантій прав і свобод учасників кримінального провадження щодо будь-яких дій та рішень владних суб`єктів кримінального провадження, зокрема: щодо гарантій оскарження і можливості перевірки законності таких рішень, перевірки безсторонності та об`єктивності владних суб`єктів. 

Дотримання належної правової процедури здійснення слідчих дій, крім іншого, означає їх виконання спеціально уповноваженою в конкретному провадженні особою, що має забезпечувати його відповідність стандартам захисту прав людини, єдність змісту та форми кримінального провадження, налагоджену взаємодію верховенства права і законності, що в результаті врівноважує приватні та публічні (суспільні) інтереси заради досягнення цих завдань. 

(!!!) Водночас витяг з ЄРДР не може замінити процесуального рішення про визначення групи слідчих у кримінальному провадженні. Витяг з ЄРДР не є процесуальним рішенням, а отже, не породжує правових наслідків щодо групи слідчих, які здійснюватимуть досудове розслідування. Процесуальне рішення про визначення групи слідчих, які здійснюватимуть досудове розслідування, визначення старшого слідчої групи, який керуватиме діями інших слідчих, має прийматися у формі, яка повинна відповідати визначеним кримінальним процесуальним законом вимогам до процесуального рішення у формі постанови. 

При цьому таке процесуальне рішення необхідно долучати до матеріалів досудового розслідування для підтвердження наявності повноважень слідчих, які здійснюють досудове розслідування. Відсутність такого процесуального рішення в матеріалах кримінального провадження обумовлює недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, як таких, що зібрані неуповноваженою на те особою. 

В аспекті застосування приписів ч.2 ст. 39, ч.1 ст. 214КПК у взаємозв`язку з положеннями ст.110 цього Кодексу недотримання належної правової процедури тягне за собою порушення гарантованого кожному ст.6Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на справедливий суд. 

Крім того, в постанові Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 22.02.2021 року по справі № 754/7061/15 (провадження № 51-4584кмо18) викладено правовий висновок, що за змістом статей36,37,110 КПК України, рішення про призначення (визначення) прокурора, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, та у разі необхідності групи прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, обов`язково повинно прийматись у формі постанови, яка має міститись у матеріалах досудового розслідування для підтвердження факту наявності повноважень. 

ВИСНОВОК: На погляд автора, висновок Верховного суду щодо «незазначення в дорученні конкретних прізвищ слідчих (слідчого) не свідчить про те, що досудове розслідування здійснювалося неуповноваженою особою, не вплинуло на допустимість письмових доказів» протирічить вищевикладеним позиціям Верховного суду. 

Навпаки, іноді судова практика зводиться до «вільного» визначення «форми» рішення (наприклад лист, а не постанова – див. ухвалу Вищого антикорупційного суду від 07 листопада 2024 у справі № 991/12197/24 (ЄДРСРУ № 123079710), але зміст, структура і обсяг викладеної у процесуальному рішенні інформації є обов’язковим.

 

 

 

Матеріал по темі: «Статус пояснень особи наданих під час її затримання»

 

 

 

 

 

 

Важливість постанови про порушення ПДР для відшкодування шкоди при ДТП

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Важливість постанови про порушення правил дорожнього руху по КУпАП в межах цивільної справи про відшкодування шкоди завданої внаслідок ДТП

11 жовтня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 717/1699/22, провадження № 61-3167св24 (ЄДРСРУ № 122253138) досліджував питання щодо важливості постанови про порушення правил дорожнього руху по КУпАП в межах цивільної справи про відшкодування шкоди завданої внаслідок ДТП.

Загальні підстави та особливості відшкодування шкоди передбачені статтями 1166, 1167, 1187 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у тому числі завданої джерелом підвищеної небезпеки.

Статтею 1166 ЦК України визначено, зокрема, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до частини другої статті 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (частини друга та п`ята статті 1187 ЦК України).

Отже, особа, якій заподіяно шкоду, зокрема внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, у випадках, визначених законом, має право на її відшкодування. Захист цього права фізичних та юридичних осіб у разі настання страхових випадків, передбачених договором страхування або законом, забезпечує цивільно-правовий інститут страхування.

Відповідно до ч. 6 ст. 82 ЦПК України, вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

При розгляді справи про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено постанову суду у справі про адміністративне правопорушення, ця постанова обов`язкова для суду з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Тому, розглядаючи цей  позов, суд не вправі обговорювати вину такої особи, а може вирішувати питання лише про розмір відшкодування. У такому разі і призначення відповідної експертизи не вимагається.

Цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає презумпцію вини заподіювача шкоди. Якщо у процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. З огляду на наведене та з урахуванням визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності і диспозитивності цивільного процесу, положень ЦК України щодо відшкодування шкоди, саме на відповідача покладено обов`язок доведення відсутності вини у завданні шкоди (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 27 грудня 2019 року у справі № 686/11256/16-ц).

Проте, відповідно до правового висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вбачається, що постанова суду про відсутність в діях водія складу адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП («Порушення учасниками дорожнього руху правил дорожнього руху, що спричинило пошкодження транспортних засобів, вантажу, автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, дорожніх споруд чи іншого майна»), звільняє такого водія від відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок ДТП (05 вересня 2019 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 234/16272/15-ц, провадження № 61-31395 сво 18 (ЄДРСРУ № 84305020)).

ВИСНОВОК: Постанова про порушення правил дорожнього руху по КУпАП, в межах цивільної справи про відшкодування шкоди завданої внаслідок ДТП, має дуже важливе, а фактично приюдиційне значення у відповіді на питання: «Чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою?», а звідси і в питанні відшкодування майнової шкоди з винуватця ДТП.

 

 

 

Матеріал по темі: «Відшкодування шкоди заподіяної внаслідок ДТП»
 

 

Теги: ДТП, дорожньо – транспортна пригода, возмещение, взыскание, ответственность, страховка, договір страхування, обязанность, страховщик, полис, КАСКО, договор, регресс, суброгация, суд, защита, позов, иск, обжалование, выплаты, страховой случай, франшиза, Адвокат Морозов

Сплата штрафу не є визнання факту вчинення адмінправопорушення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: факт сплати штрафу не може бути підтвердженням вчинення адміністративного правопорушення

У постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 травня 2018 року по справі №337/3389/16-а передбачено, що постанова про притягнення до адміністративної відповідальності є рішенням суб`єкта владних повноважень, актом індивідуальної дії, який встановлює відповідні права та обов`язки для особи, щодо якої він винесений. Таке рішення суб`єкта владних повноважень має бути обґрунтованим на момент його прийняття, оскільки воно має значимі наслідки для суб`єктів приватного права, що знаходяться в нерівному положенні по відношенні до суб`єкта владних повноважень. В контексті наведеного слід відмітити, що дотримання передбаченої законом процедури та порядку винесення такого рішення має виключно важливу роль для встановлення об`єктивної істини органом, на який законом покладено повноваження, зокрема, щодо розгляду справ про адміністративне правопорушення. Порушення норм процесуального права суб`єктом владних повноважень  при прийнятті та складанні постанови про притягнення до адміністративної відповідальності зводить нанівець саму суть та завдання, покладені в основу поняття адміністративної відповідальності, оскільки ускладнює, а подекуди й унеможливлює встановлення судом, що розглядає справу про адміністративне правопорушення, об`єктивної сторони вчинюваного порушення та вини особи в його вчиненні.

(!!!) Наявності підпису у протоколі про притягнення до адміністративної відповідальності не може бути беззаперечним доказом вини. Вказане підтверджується практикою Верховного суду у справі № 757/2757/16-а (ЄДРСРУ № 83196852) від 22.07.2019 року.

Окрім того, згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 537/2088/17: «Сам факт визнання особою вини у порушенні не може бути достатнім доказом правомірності рішення суб`єкта владних повноважень за відсутності інших належних доказів і не звільняє відповідача від доведення правомірності свого рішення щодо притягнення до адміністративної відповідальності».

Верховний Суд у постанові від 23.10.2019 у справі № 357/10134/17 звертає увагу судів на приписи от 251 КУпАП, в якій обумовлено, що орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи на підставі доказів, тобто будь-яких фактичних даних, які встановлюються, зокрема, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, а також іншими документами. Звертає увагу, що відповідно до вимог статті 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Висновок про наявність чи відсутність в діях особи складу адміністративного правопорушення повинен бути обґрунтований, тобто зроблений на підставі всебічного, повного і об`єктивного дослідження всіх обставин та доказів, які підтверджують факт вчинення адміністративного правопорушення.

В силу принципу презумпції невинуватості, чинної в адміністративному праві, всі сумніви у винності особи, що притягується до відповідальності, тлумачаться на її користь.

Враховуючи, що законодавство України про адміністративні правопорушення має каральну направленість (більш кримінальна), а тому з урахуванням принципів і загальних засад КУпАП, практики Європейського Суду по правах людини, передбачається принцип презумпції невинності особи, поки її винуватість не буде доведена у встановленому законом порядку.

Усі сумніви щодо доведеності вини суд трактує на користь особи, що притягується до адміністративної відповідальності.

Недоведена вина прирівнюється до доведеної невинуватості!!!

 

 

  

Матеріал по темі: «Повернення скасованого, однак сплаченого штрафу Укртрансбезпеки»

 

 

 

 

Теги: протокол, постанова, штраф, сплата штрафу, визнання вини, адмінправопорушення, виконавче провадження, повернення коштів, оскарження штрафів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Форма рішення Центральної військово-лікарської комісії Збройних Сил України

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Яким документом оформлюється рішення ЦВЛК ЗСУ після перегляду постанови ВЛК про придатність/непридатність військовозобов’язаного до військової служби?

В ЗМІ з’явилось цікаве посилання на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від  31 жовтня 2023 року в рамках справи № 340/5265/23 ( ЄДРСРУ № 114555311) і хоча на момент опублікування статті воно оскаржується в апеляційному порядку Центральною військово-лікарської комісією Збройних Сил України (надалі- ЦВЛК), але є дуже слушним і висновки якого необхідно приймати до уваги.

Суть спору: Яким документом оформлюється рішення Центральної військово-лікарської комісії Збройних Сил України після перегляду постанови військово-лікарські комісії про придатність/непридатність військовозобов’язаного до військової служби?

Наказом Міністра оборони України від 14.08.2008 № 402 затверджено Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України (далі - Положення №402).

Відповідно до пункту 1.1 розділу І Положення №402 військово-лікарська експертиза визначає придатність за станом здоров`я до військової служби призовників, військовослужбовців та військовозобов`язаних, установлює причинний зв`язок захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтв) та визначає необхідність і умови застосування медико-соціальної реабілітації та допомоги військовослужбовцям.

Згідно з пунктом 2.1 Положення для проведення військово-лікарської експертизи створюються військово-лікарські комісії (далі - ВЛК).

Відповідно до пункту 2.4.10 Положення №402 постанова ВЛК може бути оскаржена у до ВЛК вищого рівня, ЦВЛК або у судовому порядку.

(!!!) Правовідносини, які виникли між сторонами не можуть врегульовуватись Законом України «Про звернення громадян».

Так, за приписами частини першої статті 1 ЗУ «Про звернення громадян», громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. У статті 3 Закону №393/96-ВР визначено, що під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги (частина перша).

Пропозиція (зауваження) - звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства (частина друга).

Заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності.

Клопотання письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо (частина третя).

Скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об`єднань громадян, посадових осіб (частина четверта).

Так відповідно до п.п. 2.3.4. пункту 2.3 Положення 402 ЦВЛК (серед іншого) має право розглядати, переглядати, скасовувати, затверджувати, не затверджувати, контролювати згідно з цим Положенням постанови будь-якої ВЛК (лікарсько-льотної комісії (далі - ЛЛК)) Збройних Сил України.

Відповідно до пунктів 2.1. та 2.2 ЦВЛК є штатною військово-лікарською установою яка приймає постанови, що є обов`язковими для штатних та позаштатних ВЛК. Згідно п 2.3.5. Положення №402 Постанови ЦВЛК можуть бути оскаржені в судовому порядку.

(!!!) Системний аналіз вищенаведених приписів Положення №402 дає підстави прийти до висновку, що ЦВЛК при розгляді заяви/скарги на рішення ВЛК свій висновок повинна оформлювати не листом, а вмотивованою постановою з викладенням всіх обставин та аргументів.

Відсутність належним чином оформленої постанови ЦВЛК про перегляд постанови ВЛК свідчить про те, що орган не прийняв жодного рішення з числа тих, які він повинен ухвалити за законом. Отже, у спірному випадку має місце протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень. Саме постанова ЦВЛК є актом індивідуальної дії, який в подальшому заявник може оскаржити у відповідності до п. 2.3.5. Положення 402 та є підставою для перегляду її в судовому порядку.

ВИСНОВОК: При оскарженні рішення ВЛК, якщо у відповідь на скаргу до ЦВЛК, заявник отримає лист, повідомлення, довідку і т.і., (все окрім вмотивованої постанови), то скарга заявника буде вважатися такою, що розглянута не у відповідності до приписів Положення №402, що дає підстави суду скасувати спірне рішення та зобов`язати ЦВЛК розглянути її повторно та прийняти відповідну вмотивовану постанову.

 

 

Матеріал по темі: «Порядок оскарження військовозобов’язаними процедури ВЛК/ЦВЛК»

 

 

 

Теги: військово-лікарська комісія, ВЛК, військомат, призов, мобілізація, обмежено придатний до військової служби, непридатний до військової служби в мирний час, обмежено придатний у воєнний час, Адвокат Морозов

Процедура видачі Держпрацею дозволів на виконання робіт підвищеної небезпеки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процедура видачі Держпрацею дозволів на виконання робіт підвищеної небезпеки та на експлуатацію (застосування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки

24 січня 2024 року Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 480/2681/20, адміністративне провадження № К/9901/37292/21 (ЄДРСРУ № 116520672) досліджував питання щодо процедури видачі або відмови у видачі, переоформлення, анулювання Держпраці та її територіальними органами дозволів на виконання робіт підвищеної небезпеки та на експлуатацію (застосування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки.

Відповідно до частини третьої статті 21 Закону №2694-XII роботодавець повинен одержати дозвіл на виконання робіт підвищеної небезпеки та на експлуатацію (застосування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки (далі - дозвіл).

Процедуру видачі або відмови у видачі, переоформлення, анулювання Держпраці та її територіальними органами дозволів на виконання робіт підвищеної небезпеки та на експлуатацію (застосування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки (далі - дозвіл) визначає Порядок видачі дозволів на виконання робіт підвищеної небезпеки та на експлуатацію (застосування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року №1107 (далі - Порядок №1107).

Відповідно до пунктів 6, 7 Порядку №1107 (у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) дозвіл за формою згідно з додатком 1 видається: роботодавцеві на виконання робіт підвищеної небезпеки, що зазначені у додатку 2, або на експлуатацію машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки, що зазначені у додатку 3; виробникові або постачальникові машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки (далі - виробник або постачальник) - на застосування машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки, що зазначені у додатку 3, якщо інша форма оцінки його відповідності, яка є обов`язковою вимогою до нього, не встановлена технічними регламентами.

(!!!) Отже, якщо суб`єкт господарювання виконує роботи підвищеної небезпеки, то йому необхідно одержати відповідний дозвіл згідно з вимогами Порядку.

При цьому, дозвіл на виконання робіт підвищеної небезпеки та на експлуатацію (застосування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки повинен одержати саме роботодавець.

Крім того, згідно зі статтею 18 Закону України «Про охорону праці» працівники, зайняті на роботах з підвищеною небезпекою або там де є потреба у професійному доборі, повинні щороку проходити за рахунок роботодавця спеціальне навчання і перевірку знань відповідних нормативно - правових актів з охорони праці.

З урахуванням викладеного, колегія суддів КАС ВС наголошує, що оскільки чинним на момент виникнення спірних правовідносин законодавством передбачено, що отримує дозвіл на виконання конкретних видів робіт роботодавець, то роботи підвищеної небезпеки, визначені таким дозволом, можуть виконуватись виключно працівниками такого роботодавця, а не особами, що надають послуги за цивільно-правовими договорами, за умови відсутності у них дозволів на виконання таких робіт.

Правову позицію аналогічного змісту викладено в постанові Верховного Суду від 18 травня 2022  року по справі №0840/2990/18, від 18 вересня 2023 року по справі №818/2099/18 та від 20 червня 2023 року по справі №360/1915/19.

ВИСНОВОК: Враховуючи те, що  саме роботодавець отримує дозвіл на виконання конкретних видів робіт, то і роботи підвищеної небезпеки, визначені таким дозволом, можуть виконуватись виключно працівниками такого роботодавця.

 

 

Матеріал по темі: «Перевірки Держпраці на підставі Закону №877-V»

 

 

 

Теги: держпраця, штраф, гоструд, трудова угода, ЦПД, цивільно правовий договір, різниця між ЦПД та ТУ, оскарження, припис, постанова, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Встановлення дійсного автомобільного перевізника Укртрансбезпекою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Встановлення дійсного та належного автомобільного перевізника, щодо якого проводиться перевірка Укртрансбезпекою

28 грудня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 300/4673/22, адміністративне провадження № К/990/18608/23  (ЄДРСРУ № 116023067) досліджував питання щодо встановлення дійсного автомобільного перевізника Укртрансбезпекою.

Суть справи: У  цій справі установлено, що в акті проведення перевірки зазначено, що водій транспортного засобу, щодо якого проводилась перевірка, не надав посадовим особам відповідача документи, які передбачені статтею 48 Закону України «Про автомобільний транспорт».

На підставі указаного акта та за наслідками розгляду Укртрансбезпекою справи про порушення законодавства про автомобільний транспорт відповідачем винесена оскаржена постанова, якою до відповідальності притягнули власника автомобіля, а не перевізника.

Розгляд справи в суді касаційної інстанції мотивований відсутністю висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, а саме статті 60 Закону України «Про автомобільний транспорт» у випадку ненадання учасниками спору необхідних документів в момент перевірки, а надання таких документів лише до суду, а також щодо реалізації Укртрансбезпекою своїх повноважень з притягнення суб`єктів господарської діяльності до відповідальності у випадку ненадання всіх документів, які підтверджують статус такого суб`єкта, що передбачені статтею 48 Закону України «Про автомобільний транспорт».

При цьому, Верховним Судом у постановах: від 07 грудня 2023 року у справі № 620/18215/21, від 19 жовтня 2023 року у справі № 640/27759/21, від  06  вересня 2023 року у справі  № 120/5064/22, від 16 серпня 2023 року у справі № 160/12371/22 та інших подібних - сформовано наступну сталу та послідовну судову практику щодо застосування статей 48 та 60 Закону України «Про автомобільний транспорт», зокрема, в контексті реалізації повноважень Укртрансбезпеки щодо притягнення суб`єктів господарської діяльності до адміністративної відповідальності, про що прохав скаржник в касаційній скарзі.

Згідно з частинами першою-другою статті 48 Закону України «Про автомобільний транспорт» автомобільні перевізники, водії повинні мати і пред`являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконують вантажні перевезення.

Документами для здійснення внутрішніх перевезень вантажів є:

для автомобільного перевізника - документ, що засвідчує використання транспортного засобу на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством;

для водія - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, товарно-транспортна накладна або інший визначений законодавством документ на вантаж, інші документи, передбачені законодавством.

В контексті належного установлення автомобільного перевізника, щодо якого проводиться перевірка, варто виходити з того, що у кожному такому випадку уповноважений контролюючий орган зобов`язаний встановити, а особа, транспортний засіб якої перевіряється, зобов`язана надати документи, які містять беззаперечну інформацію щодо предмета такої перевірки, зокрема інформацію про автомобільного перевізника.

(!!!) В цьому контексті основну інформацію для притягнення особи до відповідальності, а також для можливого наступного оскарження особою дій Укртрансбезпеки, несуть саме ті документи, які особа (водій транспортного засобу або інша компетентна особа автомобільного перевізника) подає контролюючому органу в момент виявлення порушення та/або під час безпосереднього розгляду питання про притягнення до адміністративної відповідальності.

Натомість, нові докази, які подають заінтересовані особи, зокрема до суду, який розглядає відповідний спір, після визначення контролюючим органом належного перевізника та його притягнення до адміністративної відповідальності мають оцінюватися з розумною критикою та із чітким застосуванням критеріїв належності, допустимості, достовірності та достатності таких нових доказів, а також їх взаємозв`язку із документами, які були надані контролюючому органу в момент перевірки.

Тільки такий підхід забезпечить дотримання принципу належного виконання учасниками спірних правовідносин вимог законодавства, яке регулює перевезення пасажирів та вантажів, та реалізацію принципу правової визначеності у спорах щодо встановлення дійсного автомобільного перевізника компетентним органом, який контролює дотримання державної політики з питань безпеки на наземному транспорті.

Щодо процедури реалізації Укртрансбезпекою своїх повноважень з притягнення суб`єктів господарської діяльності до відповідальності, передбаченої абзацом 3 частини першої статті 60 Закону України «Про автомобільний транспорт», у разі ненадання всіх документів, визначених статтею 48 указаного Закону, які можуть підтвердити статус такого суб`єкта, зокрема документів, які встановлюють право використання транспортного засобу на законних підставах.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про автомобільний транспорт» автомобільний перевізник - фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами.

Відповідно до частини першої статті 29 Закону України «Про автомобільний транспорт» автомобільним перевізником та автомобільним самозайнятим перевізником, які здійснюють перевезення пасажирів на договірних умовах, є суб`єкти господарювання, які відповідно до законодавства та одержаної ліцензії надають послуги за договором перевезення пасажирів транспортним засобом, що використовується ними на законних підставах.

Згідно зі статтею 33 Закону України «Про автомобільний транспорт» автомобільним перевізником, що здійснює перевезення вантажів на договірних умовах, є суб`єкт господарювання, який відповідно до законодавства надає послугу згідно з договором про перевезення вантажу транспортним засобом, що використовується на законних підставах. Для виконання перевезень небезпечних вантажів автомобільний перевізник повинен одержати відповідну ліцензію.

Вимогами статті 34 Закону України «Про автомобільний транспорт» передбачено, що автомобільний перевізник повинен, зокрема:

виконувати вимоги цього Закону та інших законодавчих і нормативно-правових актів України у сфері перевезення пасажирів та/чи вантажів;

забезпечувати умови праці та відпочинку водіїв згідно з вимогами законодавства;

забезпечувати безпеку дорожнього руху.

Закон України «Про автомобільний транспорт» регламентує також загальні положення щодо перевезення пасажирів (глава 7 цього Закону), загальні положення щодо перевезення вантажів (глава 8 цього Закону), положення про міжнародні перевезення пасажирів і вантажів (розділ ІV цього Закону).

Розділом V Закону України «Про автомобільний транспорт» визначено відповідальність перевізників за порушення законодавства про автомобільний транспорт.

Так, відповідно до статті 60 Закону України «Про автомобільний транспорт» за порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи, зокрема, за перевезення пасажирів та вантажів за відсутності на момент проведення перевірки документів, визначених статтями 39 і 48 цього Закону, - штраф у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

ВАЖЛИВО: Верховний Суд констатує, що положення статті 60 Закону України «Про автомобільний транспорт» застосовуються виключно до автомобільного перевізника і не можуть бути застосовані до особи, яка не є учасником правовідносин, щодо яких компетентним органом проводиться перевірка дотримання законодавства про автомобільний транспорт.

Така позиція є сталою та послідовною і неодноразово зазначалась у постановах Верховного Суду у справах цієї категорії.

З огляду на зазначене, посадові особи Укртрансбезпеки повинні забезпечити відповідні вимоги Закону України «Про автомобільний транспорт» про те, що понести відповідальність за порушення законодавства про автомобільний транспорт повинен дійсний автомобільний перевізник, тобто особа, яка в момент перевірки здійснювала автомобільне перевезення, при цьому була зобов`язана дотримуватись вимог указаного Закону і, серед іншого, забезпечити водія (та/або іншу уповноважену особу, присутню при перевірці) відповідною документацією, яка є необхідною для повното та всебічного встановлення усіх обставин, які були предметом перевірки.

ВИСНОВОК: Отже, не встановлення посадовими особами контролюючого органу дійсного та належного автомобільного перевізника, щодо якого проводиться перевірка Укртрансбезпекою є підставою для скасування адміністративно-господарського штрафу у розмірі 17  000 грн. накладеного на власника транспортного засобу.

 

 

Матеріал по темі: «Повернення скасованого, однак сплаченого штрафу Укртрансбезпеки»

 

 

 

 

Теги: укртрансбезпека, перевірки на дорогах, постанова, власник, транспортний засіб, автомобільний перевізник, вантажні, пасажирські перевезення, таксі, рейдові перевірки, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов