Позовна давність - COVID-19

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Початок, продовження та кінець строку для застосування позовної давності з урахуванням короновірусної хвороби COVID-19

04 грудня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду № 757/24181/20-ц, провадження № 61-1080св25 (ЄДРСРУ № 132314975) досліджував питання щодо продовження строку для застосування позовної давності з урахуванням короновірусної хвороби COVID-19.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Для обчислення позовної давності застосовують загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Разом із цим, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня  2020 року на всій території України було встановлено карантин.

Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.

(!!!) Відтак початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов`язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX.

Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження  № 12-46гс22).

Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

ВИСНОВОК: Отже, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.

 

 

 

Матеріал по темі: «Застосування позовної давності при спадкуванні»

 

 

 

 

 

Теги: исковая давность, позовна давність, застосування строків, штраф, пеня, проценти, судова практика, Верховний суд, ЄСПЛ, ЕСПЧ, Адвокат Морозов

 

Експертиза про ймовірність підпису позичальника на власноручній розписці про отримання позики

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи підтверджує експертиза про ймовірність виконання підпису на власноручній розписці про отримання позики позичальником те, що кошти насправді не були одержані позичальником від позикодавця

15 жовтня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 368/1257/21, провадження № 61-16707св24 (ЄДРСРУ № 131282038) відповідав на питання: «Чи підтверджує експертиза про ймовірність виконання підпису на власноручній розписці про отримання позики позичальником те, що кошти насправді не були одержані позичальником від позикодавця?»

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості грошей (частина друга стаття 1047 ЦК України).

Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18)).

У постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16 зроблено висновок, що «договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України). Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику».

У постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 зазначено, що «письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки».

Подібні за змістом висновки також викладені у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц, від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15, від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17.

Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні (стаття 110 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 760/10691/18 вказано, що «висновок експерта про «ймовірність» не може бути підставою для висновку про те, що підпис вчинений не стороною правочину».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 2-690/12 зазначено, що «експерт у висновку зазначив лише про ймовірність виконання підпису іншою особою. Висновок експерта у такому випадку має досліджуватись у системному аналізі із іншими письмовими доказами, зібраними у справі».

(!!!) Отже, висновок експерта «про ймовірність» не може бути підставою для висновку про те, що підпис вчинений не стороною правочину. 

Верховний суд вказує, що поряд із вимогою в правовідношенні існує й заперечення. Заперечення - це своєрідна субправомочність особи, яка бере участь у відповідному правовідношенні, заявити про те, що така особа з певної причини не є зобов`язана перед суб`єктом вимоги. Щонайменше можна вести мову про кілька видів заперечення: заперечення ipso iure та ексцепцію (від лат. ехсерііо). Заперечення ipso iure стосується необґрунтованості вимоги іншої особи (наприклад, заперечення про нікчемність правочину), і таке заперечення може застосуватися навіть без посилання сторони. Ексцепція ж стосується обґрунтованої вимоги іншої особи (зокрема, заперечення про позовну давність). В такому разі потрібна заява особи, щоб застосувати ексцепцію; 

стаття 1051 ЦК України хоча й має назву про оспорювання договору позики, про жодне оспорювання в традиційному його розумінні як оспорюваного правочину не йдеться. Заперечення позичальника, що грошові кошти насправді не були одержані ним від позикодавця відбувається в порядку ексцепції; 

заперечення про те, що грошові кошти насправді не були одержані ним від позикодавця не піддається позовній давності, як і більшість інших заперечень. Це означає, що коли б позикодавець не подав позов до позичальника, останній завжди може заперечити про відсутність боргу; 

тягар доведення того, що грошові кошти насправді не були одержані позичальником від позикодавця лежить на позичальнику, який за допомогою ексцепції заперечує проти позову; 

експертиза про ймовірність виконання підпису на власноручній розписці про отримання позики позичальником те, що кошти насправді не були одержані позичальником від позикодавця, за наявності саме власноручної розписки, не спростовує отримання коштів позичальником. 

ВИСНОВОК: Коли боргова розписка складена власноручно позичальником, оспорюючи факт укладення договору позики (одержання грошових коштів в борг), спростуванню підлягає не лише належність підпису на розписці позичальнику, але й факт її виконання відповідачем. 

Висновки експерта про «ймовірність», за відсутності інших письмових доказів, які у сукупності підтверджують, що розписка виконана не стороною правочину або грошові кошти чи речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором, не є підставою для висновку про відсутність зобов`язань за договором позики.

 

 

P.s. Справа передана на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Якщо оригінал боргової розписки не містить даних про позикодавця…»

 

 

 

Теги: безгрошова розписка, безгрошовий договір позики, повернення боргу, іпотечне застереження, боргова розписка, договір позики, займ, долг, деньги в долг, курсова різниця, пеня, штрафні санкції, інфляційні втрати, стягнення боргу, позика, судова практика, Адвокат Морозов

Негайне виконання судового рішення про збільшення розміру аліментів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Негайне виконання судового рішення у справі про збільшення розміру аліментів у межах суми платежу за один місяць

15 жовтня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 686/28590/23, провадження № 61-4480св25 (ЄДРСРУ № 131130565) досліджував питання щодо негайного виконання судового рішення у справі про збільшення розміру аліментів у межах суми платежу за один місяць.

Касаційний суд вже вказував, що законодавець визначив аліменти як синонім утримання дитини або одного з подружжя. Матеріальним вираженням форми такого утримання є гроші або натура. У разі невиконання одним із батьків свого обов`язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. При цьому стан виконання батьківського обов`язку щодо утримання дитини жодним чином не змінює мети цього обов`язку - утримання, а також цільового призначення предмету такого утримання - забезпечення дитини відповідно до вимог закону (добровільно, у тому числі на підставі договору, чи примусово на підставі виконавчого напису або судового рішення). Це дає підстави для висновку про те, що несплачені (незалежно від причини) аліменти жодним чином не втрачають своєї аліментної сутності, а тому заборгованість за договором про сплату аліментів, укладеним між батьками, є аліментами (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2025 року в справі № 756/572/23 (провадження № 61-6357св24)).

Розмір аліментів, визначений судовим рішенням або за домовленістю між батьками, суд може змінити за позовом платника або одержувача аліментів у зв`язку зі зміною матеріального чи сімейного стану, погіршення чи поліпшення здоров`я когось із них. У новому розмірі аліменти сплачуються з дня набрання рішенням законної сили (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року в справі № 306/2389/16-ц (провадження № 61-31834св18), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 грудня 2018 року в справі № 727/6408/16-ц (провадження № 61-21321св18)).

Суд допускає негайне виконання рішень у справах про стягнення аліментів - у межах суми платежу за один місяць (пункт 1 частини першої статті 430 ЦПК України).

ВИСНОВОК: Касаційний суд зауважує, що справи про стягнення аліментів (пункт 1 частини першої статті 430 ЦПК України) є родовою конструкцією, яка охоплює не лише позов про стягнення аліментів, але й позов про збільшення їх розміру.

 

 

Матеріал по темі: «Підстави для збільшення та/або зменшення розміру аліментів»

 

 

 

 

Теги: аліменти, алименты, пеня, неустойка, стягнення, исполнительная, ДВС, юстиция,  виконавча служба, заборгованість, рішення суду, судова практика, оскарження, захист, пеня аліменти, Адвокат Морозов

Підстави для збільшення та/або зменшення розміру аліментів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави для збільшення та/або зменшення розміру аліментів, в тому числі визначених у рішенні суду

15 жовтня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 686/28590/23, провадження № 61-4480св25 (ЄДРСРУ № 131130565) досліджував питання щодо підстав для збільшення та/або зменшення розміру аліментів.

Батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (стаття 181 СК України).

Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини (частина друга статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року).

У постанові Верховного Суду України від 05 лютого 2014 року у справі № 6-143цс13 зроблено висновок, що:

«розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. Отже, у зв`язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів матір дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища батька може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів.

СК України передбачає підстави для зміни розміру аліментів, визначеного за рішенням суду, але не пов`язує їх зі способом присудження. Стаття 192 СК України тільки вказує на можливість зміни раніше встановленого розміру аліментів за наявності доведених в судовому порядку підстав, а саме: зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

З огляду на відсутність імперативної заборони змінювати розмір аліментів шляхом зміни способу їх присудження, за положеннями статті 192 СК України зміна розміру аліментів може мати під собою зміну способу їх присудження (зміна розміру аліментів, стягнутих за рішенням суду у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини на розмір аліментів, визначений у певній твердій грошовій сумі та навпаки).

Отже, у спірних правовідносинах підлягає застосуванню не тільки стаття 192 СК України, але й низка інших норм, присвячених обов`язку батьків утримувати своїх дітей (стаття 182 «Обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів», стаття 183 «Визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини», стаття 184 «Визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі»)».

Касаційний суд вже зазначав, що:

правові норми самі по собі не можуть створювати суб`єктивних прав та обов`язків, оскільки необхідна наявність саме юридичного факту. Зміна законодавцем мінімального розміру аліментів, які підлягають стягненню з платника аліментів на одну дитину, не є підставою для зміни розміру аліментів відповідно до статті 192 СК України;

Законом України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII частину першу статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» доповнено абзацом другим, яким передбачено, що виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України. Тобто законодавством передбачений механізм, який надає можливість забезпечити виплату аліментів у розмірі не нижче мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України навіть при наявності постановлених раніше судових рішень про стягнення аліментів у розмірі, нижчому ніж мінімальний гарантований розмір аліментів, встановлений законом на час стягнення (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18)).

При визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 182 СК України).

Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку (частини перша та друга статті 182 СК України).

Розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом (частина перша статті 192 СК України).

Касаційний суд вже зазначав, що:

враховуючи зміст статей 181, 192 СК України, розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. Таким чином, у зв`язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів один із батьків дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища платника аліментів може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів;

якщо суд встановить, що матеріальне становище платника аліментів, дозволяє йому утримувати дитину, він може збільшити розмір аліментів (частку заробітку (доходу), яка буде стягуватися як аліменти на дитину), що підлягає стягненню з платника аліментів. Свідченням зміни матеріального становища платника аліментів є зміна доходів, витрат, активів тощо. Таким чином, особа, яка одержує аліменти - одержувач аліментів, може звернутися до суду з позовом про збільшення розміру аліментів на дитину, якщо погіршилося його матеріальне становище, сімейний стан чи стан його здоров`я або ж покращилося матеріальне становище, сімейний стан чи стан здоров`я платника аліментів (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року в справі № 759/22898/20 (провадження № 61-7913 св 22), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2023 року в справі № 372/3260/20 (провадження № 61-8523св22)).

ВИСНОВОК:

a.  парламент встановив у статті 192 СК України ті обставини, які враховуються для збільшення розміру аліментів. Такі обставини є оціночними. Тобто в кожному конкретному випадку суд, з урахуванням судового розсуду, повинен навести, які саме обставини змінилися, і чому визначений розмір є необхідним і достатнім. Завдання розсуду полягає в тому, щоб знайти справедливу рівновагу між інтересами дитини та можливостями платника;

b.     конструкція «необхідний і достатній розмір аліментів» охоплює не лише фізичне утримання, а й забезпечення соціального та інтелектуального розвитку дитини, виходячи з рівня життя, який вона мала б за спільного проживання батьків;

c.      застосування конструкції судового розсуду вимагає від суду пояснення які обставини враховані судом при збільшенні розміру аліментів і як розмір узгоджується з інтересами дитини. Суд може враховувати поведінку платника, зокрема ухилення від сплати, приховування доходів, відчуження майна на шкоду дитині, як обставини, що свідчать про недобросовісність.

 

Матеріал по темі: «Стягнення аліментів з додаткових виплат пов’язаних з воєнним станом»

 

Теги: аліменти, алименты, пеня, неустойка, стягнення, исполнительная, ДВС, юстиция,  виконавча служба, заборгованість, рішення суду, судова практика, оскарження, захист, пеня аліменти, Адвокат Морозов

Позовна давність при поділі спільного майна подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: межі судового захисту у разі застосування позовної давності при поділі спільного майна подружжя в судовому порядку

04 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 233/5571/23, провадження № 61-1787св25 (ЄДРСРУ № 127901047) досліджував питання щодо позовної давності при поділі спільного майна подружжя.

Згідно із статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки (частина перша статті 257 ЦК України).

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (статті 253 ЦК України).

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до положень статті 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано.

(!) До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року в справі № 6-258цс15).

Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.

Аналогічних за змістом правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 у справі № 320/3072/18 (провадження №61-5819св19), від 13 липня 2020 року у справі № 570/4234/16-ц (провадження №61-15213св19), від 24 лютого 2021 року у справі № 303/6365/17 (провадження № 61-13857св19), від 11 жовтня 2023 року у справі № 359/6727/21 (провадження № 61-13181св23), від 29 квітня 2024 року у справі № 522/3192/21 (провадження № 61-8094св23), від 02 серпня 2024 року у справі № 289/2115/21 (провадження № 61-15879св23).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в частині другій статті 72 СК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16 та постанові Верховного Суду від 30 квітня 2025 року у справі № 761/13101/21 (провадження № 61-16652св24).

ВАЖЛИВО: Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.

При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин.

Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19) та постановах Верховного Суду від 27 квітня 2022 року у справі № 185/1908/18 (провадження № 61-8409св21), від 20 липня 2022 року у справі № 683/2422/19 (провадження № 61-13607св21).

У пункті 119 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50 гс 20) вказано, що питання щодо поважності причин пропуску строку позовної давності, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Крім того, слід врахувати правові висновки викладені у пунктах 95-99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50 гс 20), а саме «За своєю правовою природою залишення позову без розгляду є відмовою суду розглянути звернення особи про захист її порушеного права (позов) внаслідок визначених указаною статтею 227 ГПК України недоліків або дій цієї особи. При цьому особа може повторно звернутись до суду з такими ж вимогами.

Перебіг позовної давності обчислюється за загальним правилом від дня, коли особа довідалася (могла довідатись) про порушення свого права (частина перша статті 261 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду не погодилася з посиланням судів на норми частин другої, третьої статті 264 ЦК України щодо переривання перебігу позовної давності у зв`язку зі зверненням позивача до суду з позовом, який у подальшому був залишений без розгляду.

Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи скаржника про те, що суди помилково не застосували норми статті 265 ЦК України стосовно того, що залишення позовної заяви без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності, яка є спеціальною нормою для спірних правовідносин, з огляду на таке.

Відповідно до статті 265 ЦК України залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності. Якщо суд залишив без розгляду позов, пред`явлений у кримінальному провадженні, час від дня пред`явлення позову до набрання законної сили судовим рішенням, яким позов було залишено без розгляду, не зараховується до позовної давності. Якщо частина строку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона подовжується до шести місяців.».

Ураховуючи викладене, суди мають звернути увагу на те, що залишення позову без розгляду не може свідчити про переривання строку позовної давності і про поважність причин пропуску такого строку.

ВИСНОВОК: Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладений обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Практика ЄСПЛ щодо неврахування спливу позовної давності»

 

 

Теги: исковая давность, позовна давність, застосування строків, штраф, пеня, проценти, судова практика, Верховний суд, ЄСПЛ, ЕСПЧ, Адвокат Морозов

 

 

Якщо оригінал боргової розписки не містить даних про позикодавця…

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правомочність договору позики, якщо оригінал боргової розписки не містить даних про позикодавця

15 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 212/7460/23, провадження № 61-17409св24 (ЄДРСРУ № 127358185) досліджував питання щодо правомочності договору позики, якщо оригінал боргової розписки не містить даних про позикодавця.

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Згідно зі статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків (постанова Верховного Суду від 22 лютого 2023 року в справі № 465/5980/17).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей, є розписка про отримання в борг грошових коштів.

Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка підтверджує укладення договору позики.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) викладено висновок про те, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до вчинення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Зазначене також узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 19 травня 2021 року у справі № 128/891/20-ц, провадження № 61-4560св21.

(!!!) Цивільний кодекс України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається право підтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин. У разі якщо складається боргова розписка, це є доказом факту отримання грошових коштів, а тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України.

Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає про отримання коштів, скріплює її своїм підписом, така розписка свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов`язково зазначати слово «позика», адже ключовим є зміст цього документа. Отже, письмове застереження, міститься в тексті договору, про завершену дію передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов`язання за реальним договором позики. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення.

Такий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах висловлений Верховним Судом у постанові від 08 квітня 2021 року у справі № 500/1755/17.

Таким чином, письмовий договір позики та правильно складена письмова розписка позичальника (разом або кожній окремо) є самостійним підтвердженням існування між сторонами правовідносин, пов`язаних із наданням та отриманням у борг коштів.

Цивільний кодекс України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається право підтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин. У разі якщо складається боргова розписка, це вже є доказом факту отримання грошових коштів, тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України. В цивільному праві при аналізі правової природи розписки у позикових відносинах йдеться про сурогати або замінники письмової форми правочину, які свідчать про додержання вимоги закону про письмову форму правочину.

Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики.

Як вбачається зі ст. 545 ЦК України, наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане. Зазначений правовий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду викладеній у постановах від 19 квітня 2023 року у справі № 755/7216/21, від 10 серпня 2021 року у справі № 473/995/18, від 14 липня 2021 року у справі № 266/7291/18-ц, від 25 березня 2019 року у справі № 211/2672/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 751/1000/16-ц, від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14.

ВИСНОВОК: Особа, яка має оригінал боргової розписки, в якій немає даних про позикодавця, вважається позикодавцем при відсутності належних і допустимих доказів, визначених частиною другою статті 76 ЦПК України, що спростовують зміст боргового документа, або є докази неправомірного заволодіння такою розпискою особою, яка нею володіє (рішення правоохоронних органів тощо).

Зазначене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 583/97/19 (провадження№ 61-13172св19), від 19 травня 2021 року у справі № 128/891/20-ц (провадження  № 61-4560св21).

 

 

 

Матеріал по темі: «Копія розписки, як доказ укладання договору позики»

 

 

Теги: безгрошова розписка, безгрошовий договір позики, повернення боргу, іпотечне застереження, боргова розписка, договір позики, займ, долг, деньги в долг, курсова різниця, пеня, штрафні санкції, інфляційні втрати, стягнення боргу, позика, судова практика, Адвокат Морозов