Податкова перевірка на підставі інформації іноземних державних органів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є лист компетентного органу (лист Мінфіну іноземної держави, без підпису Міністра) достатньою підставою для призначення податкової перевірки?

01 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/28565/23, адміністративне провадження № К/990/39836/25; К990/45653/25 (ЄДРСРУ № 139534643) досліджував питання щодо податкової перевірки на підставі інформації іноземних державних органів.

Як передбачено підпунктом 78.1.21 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України документальна позапланова перевірка здійснюється якщо контролюючим органом після проведення документальної планової перевірки або документальної позапланової перевірки отримано інформацію та/або документи від іноземних державних органів, які стосуються питань, що були охоплені під час попередніх перевірок платника податків та свідчать про порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за яким покладено на контролюючі органи. Така перевірка проводиться виключно щодо питань, що стали підставою для проведення такої перевірки.

Наявність підстав для проведення документальної позапланової перевірки відповідно до положень підпункту 78.1.21 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України утворює у сукупності існування наступних обставин:

1)    наявний факт проведення документальної планової перевірки або документальної позапланової перевірки;

2)    контролюючим органом отримано інформацію та/або документи від іноземних державних органів, які стосуються питань, що були охоплені під час попередніх перевірок платника податків;

3)    отримана інформація свідчать про порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за яким покладено на контролюючі органи.

(!!!) Аналіз положень підпункту 78.1.21 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України свідчить, що підставою для призначення перевірки визначено виключно наявність факту проведення перевірки, а не наслідки (результати) такої перевірки. Тобто наявність факту проведення перевірки після якої отримано інформацію та/або документи від іноземних державних органів, які стосуються питань, що вже були охоплені під час такої попередньої перевірки платника податків і така інформація свідчить про порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, є достатніми підставами для призначення перевірки на підставі підпункту 78.1.21 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України в незалежності від того, що в подальшому в судовому порядку було скасовано податкове повідомлення - рішення за результатами такої попередньої перевірки з підстав процедурних порушень при проведенні перевірки позивача (проведення перевірки під час дії мораторію, встановленого пунктом 52-2 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України).

Верховний суд наголошує, що скасування податкових повідомлень-рішень з підстав процедурних порушень при проведенні перевірки не означає, що перевірка взагалі «не була проведена» як фізичний чи процедурний факт, а тому для реалізації положень саме підпункту 78.1.21 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України є достатньою підставою факт проведення попередньої перевірки безвідносно наслідків такої перевірки.

Відповідно до розділу I глави III Конвенції про взаємну адміністративну допомогу в податкових справах, ратифікованої Законом України від 17 грудня 2008 року № 677-VI, міжнародних договорів України про уникнення подвійного оподаткування, підпунктів 19-1.1.32 та 19-1.1.37 пункту 19-1.1 статті 19-1 Податкового кодексу України, підпункту 5 пункту 4 Положення про Міністерство фінансів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року № 375, та з метою забезпечення ефективного обміну податковою інформацією з компетентними органами інших країн щодо правильності застосування податкового законодавства та запобігання ухиленням від сплати податків Міністерством фінансів України видано наказ від 16.04.2022 №118 «Про затвердження Порядку обміну податковою інформацією з компетентними органами іноземних країн» Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 06.06.2022 № 606/37942.

Вказаним наказом визначено, що Державна податкова служба України є уповноваженим представником Міністерства фінансів України та компетентним органом України для цілей обміну податковою інформацією відповідно до Конвенції про взаємну адміністративну допомогу в податкових справах, ратифікованої Законом України від 17.12.2008 № 677-VI, та міжнародних договорів України про уникнення подвійного оподаткування.

Таким чином Державна податкова служба України є уповноваженим та компетентним органом України для цілей обміну податковою інформацією відповідно до Конвенції про взаємну адміністративну допомогу в податкових справах, а відповідно є уповноваженим та компетентним органом і у правовідносинах, що регламентовані Конвенцією з Королівством Нідерланди.

У контексті даної справи Суд вважає, що зазначений Лист слід брати до уваги не як документ, який може підтверджувати досягнення будь - яких домовленостей компетентних органів щодо застосування правил Конвенції, а як документ про обмін податковою інформацією достатній для врахування при прийнятті контролюючим органом рішення про призначення перевірки.

Враховуючи, що вищенаведеними нормами права передбачено обмін податковою інформацією з компетентними органами інших країн щодо правильності застосування податкового законодавства та запобігання ухилення від сплати податків, враховуючи отриману інформацію від іноземного державного органу Верховний суд приходить до висновку про наявність у контролюючого органу підстав для призначення та проведення перевірки на підставі підпункту 78.1.21 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України.

ВИСНОВОК:

1)    Правовою підставою податкової перевірки на підставі інформації іноземних державних органів є виключно наявність факту вже проведеної перевірки, а не наслідки (результати) такої перевірки (навіть якщо ППР скасовані в судовому порядку));

2)    «Інформацією іноземних державних органів» може бути навіть лист, який підписаний «керівником відповідного департаменту» з Мінфіну іноземної держави, адже  це є «обміном податковою інформацією»;

3)    Отримана інформація свідчать про порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за яким покладено на контролюючі органи, незважаючи – див. п.1.

 

 

Матеріал по темі: «Лист прокуратури, як підстава дляпроведення податкової перевірки»

 

 

Теги: податкова перевірка, слідчий суддя, клопотання слідчого, прокурора, призначення позапланової перевірки, дотримання податкового, валютного законодавства, оскарження ухвали слідчого судді, судова практика, Адвокат Морозов

Вчинення виконавчого напису без нотаріально-посвідченого кредитного договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Форми правочинів («письмова» чи «нотаріальна») кредитного договору, договорів застави, іпотеки для вчинення виконавчого напису нотаріуса

Одним із істотних питань у справі №911/3400/24 є те, чи зобов`язаний стягувач, звертаючись до нотаріуса для вчинення виконавчого напису, що передбачає звернення стягнення на заставлене майно, надати нотаріусу, у тому числі, нотаріально посвідчений кредитний договір, та чи відсутність саме нотаріально посвідченого кредитного договору є підставою для відмови у вчиненні нотаріальної дії - виконавчого напису, що передбачає звернення стягнення на заставлене майно, а у випадку її вчинення, - для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню (у зв`язку з порушенням нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису). Фактично це питання пов`язане з наступним питанням: чи взагалі можна застосовувати такий інструмент, як виконавчий напис, який чіткий і передбачений Законом України «Про нотаріат», Цивільним кодексом України, за договорами, що забезпечують належне виконання [і є нотаріально посвідченими (наприклад, застава, іпотека)] за кредитними договорами, які, у свою чергу, мають просту письмову форму без нотаріального посвідчення. При цьому, якщо виконавчий напис передбачає звернення стягнення на заставлене майно, а не на заборгованість (гроші) за основним договором.

У пункті 1 «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 № 1172, наведений перелік нотаріально посвідчених договорів, що передбачають: (1) сплату грошових сум, (2) передачу або повернення майна, а також (3) право звернення стягнення на заставлене майно (крім випадку, передбаченого пунктом 1-1 цього переліку).

Згідно з вказаним переліком для одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів);

б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов`язання.

Граматичний виклад норми у конструкції пункту 1 «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» названого Переліку дає можливість висновувати, що вона передбачає нотаріальне посвідчення договорів, які передбачають:

(1) сплату грошових сум;

(2) передачу або повернення майна:

(3) право звернення стягнення на заставлене майно.

Отже, йдеться фактично про наявність нотаріально посвідчених договорів, якими чітко передбачено: (1) сплату грошових сум, (2) передачу або повернення майна, а також (3) право звернення стягнення на заставлене майно (крім випадку, передбаченого пунктом 1-1 цього переліку). На думку колегії суддів, саме у нотаріально посвідченому договорі має бути умова про можливість звернення стягнення на заставлене майно.

Верховний суд вважає, що для вчинення виконавчого напису, що передбачає звернення стягнення на заставлене майно, нотаріусу необхідно надати оригінал нотаріально посвідченого договору застави, на якому і вчиняється виконавчий напис, а також документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов`язання. Водночас законодавчі норми не містять вимоги про надання документів, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов`язання в оригіналі та, що ці документи мають бути нотаріально посвідчені (у тому числі, документ, що встановлює основне зобов`язання).

Такий висновок узгоджується із сформованою нотаріальною практикою, так у справі №916/3006/17 (провадження №12-42звг25) про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, за обставинами убачається, що кредитний договір не був нотаріально посвідчений, а виконавчий напис здійснено на договорі іпотеки.

Указаний висновок ураховує як саму суть виконавчого напису, як інструменту, так і вимоги Цивільного кодексу України щодо форми правочинів, зокрема, кредитного договору, договорів застави, іпотеки тощо.

В аспекті подібності правовідносин, з огляду на критерії подібності, які викладені у пунктах 25, 26, 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, Суд зазначає про подібність справ №911/3400/24 та №758/3725/21, ураховуючи зміст спірних правовідносин (наявність, окрім договору, що встановлює основне зобов`язання, договору застави та вчинення виконавчого напису, що передбачає звернення стягнення на заставлене майно на підставі договору застави, а не виконавчого напису про стягнення заборгованості за основним договором, зокрема, кредитним договором), специфіку нормативно-правового регулювання спірних правовідносин (Закон України «Про нотаріат», Порядок вчинення нотаріальних дій, Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів), тобто за змістовим критерієм, а також висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду (який за своїм викладенням має характер універсального) про те, що для звернення стягнення на заставне майно боржника нотаріус вчиняє виконавчий напис саме на документі, що встановлює заборгованість останнього, а не на правочині про забезпечення виконання зобов`язань, зокрема, договорі застави рухомого майна; відсутність нотаріально посвідченого кредитного договору є підставою для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, у зв`язку з недотриманням умов вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника.

Водночас безпосередньо суб`єктний склад у кожній зі справ (фізична чи юридична особа на боці боржника) не мають правового значення для вирішення питання про подібність правовідносин у цих справ, з огляду на вище викладені критерії.

Порушення нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису є самостійною та достатньою підставою для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, а, отже, установлення такого порушення має чітко узгоджуватися із законодавчими приписами; формування сталої і послівної судової практики з цього питання впливає на значну кількість осіб, інтересів яких стосується або може стосуватися вирішення цього питання.

Разом з тим, Верховний Суд у постановах від 12 березня 2020 року у справі № 757/24703/18-ц, від 15 квітня 2020 року у справі № 158/2157/17, від 21 жовтня 2020 року у справі № 172/1652/18, від 08 серпня 2022 року у справі № 752/16820/19, від 19 жовтня 2022 року у справі № 278/2416/21, від 28 червня 2023 року у справі №758/3725/21  неодноразово нагадував судам, що встановлення під час вирішення спору про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, тієї обставини, що укладений між банком та позичальником кредитний договір, який наданий нотаріусу для вчинення виконавчого напису, не був посвідчений нотаріально, вказує на наявність підстав для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню у зв`язку з недотриманням умов вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника.

Ураховуючи наведені вище міркування, з огляду на суспільний аспект: дієвість та ефективність інституту виконавчого напису у кредитних правовідносинах, які забезпечені заставою, іпотекою, Верховний суд вважає, що існують підстави для відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 28.06.2023 у справі №758/3725/21.

Справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

 

 

Матеріал по темі: «Виконавчий напис на нотаріально непосвідченомудоговорі поза Законом»

виконавче провадження, Верховний суд, виконавчий напис, кредитний договір, нотаріус, нотаріально непосвідчений, арешт майна, оскарження рішення нотаріуса, держреєстратор, судове рішення, примусове виконання, судова практика

Дарування майнового права на вклад в банку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Можливість укладення договору дарування коштів, які знаходяться на депозитному рахунку в банку, без внесення відповідних змін до договору банківського вкладу

07 вересня 2026 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 359/523/23, провадження № 61-10626сво24 (ЄДРСРУ № 139825540) досліджував питання щодо правової можливості укладення договору дарування коштів, які знаходяться на депозитному рахунку в банку, без внесення відповідних змін до договору банківського вкладу.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина друга статті 640 ЦК України).

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).

Договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту (частина перша статті 1059 ЦК України).

Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (частина перша статті 190 ЦК України).

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому (стаття 718 ЦК України).

Договір дарування майнового права та договір дарування з обов`язком передати дарунок у майбутньому укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми цей договір є нікчемним (частина третя статті 719 ЦК України). 

Договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (частина п`ята статті 719 ЦК України).

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).

Тлумачення наведених норм матеріального права дає підстави для таких висновків:

- майнове право - це суб`єктивне цивільне право, спрямоване на майно, яке здатне до самостійного, незалежного від речі обороту як об`єкт цивільного права;

- майновими можуть бути як права на чужі речі, так і зобов`язальні за своєю сутністю права;

- під правом на вклад розуміється майнове зобов`язальне право вимоги, носієм якого виступає особа-вкладник (сторона договору банківського вкладу);

- дарування має бути спрямованим на збільшення майна обдаровуваного, що є безпосередньою метою договору дарування. Категорія «збільшення майна» охоплює й дарування не лише речей, а і майнових прав. Можуть бути такі способи дарування: а) передання дарувальником у власність обдаровуваного речі; б) «передання» обдаровуваному майнового права, що існує або виникне в майбутньому;

- парламентом розмежовано випадки, коли даруються дарувальником гроші (тобто, ті які не знаходяться на рахунку в банку чи іншій фінансовій установі) та власне, коли право на вклад (тобто, коли дарувальник дарує майнове зобов`язальне право);

- право вкладника за договором банківського вкладу є майновим зобов`язальним правом вимоги, яке становить об`єкт цивільного обороту. Тому його дарування слід кваліфікувати як безоплатне відчуження майнового права, що відповідає як конструкції договору дарування, так і загальним принципам приватного права;

- сучасна цивілістична доктрина виходить із того, що автономія волі учасників цивільних правовідносин є фундаментальною засадою приватного права. Цей підхід підтримується і практикою касаційного суду, який підкреслює, що завдання приватного права полягає у створенні умов для максимальної реалізації приватного інтересу особи. У цьому контексті констатація неможливості дарування права на вклад без прямої законодавчої підстави суперечила б диспозитивному характеру цивільно-правового регулювання;

- якщо дарувальник подарував обдаровуваному право на вклад (тобто, майнове зобов`язальне право) на підставі нотаріально посвідченого договору та помер, то обдаровуваний, з урахуванням такої фундаментальної засади приватного права як автономія волі, може реалізувати таке право на вклад після смерті дарувальника. Приватне право не може створювати для обдаровуваного штучні перешкоди в реалізації набутого ним майнового права на вклад.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що висновки судів попередніх інстанцій про правомірність дій банку щодо відмови у поверненні грошових коштів, розміщених на банківському вкладі, та нарахованих відсотків є передчасними, оскільки вони зроблені без належного з`ясування правової природи укладеного між вкладником і позивачкою нотаріально посвідченого договору дарування та його правових наслідків.

ВИСНОВОК: Предметом договору дарування може бути майнове право вимоги до банку (а не самі грошові кошти), яке відповідно до статей 717, 718 ЦК України може бути самостійним об`єктом цивільних прав та предметом договору.

 

 

Матеріал по темі: «Заволодіння працівниками банку внесеними на депозит коштами»

 

 

 

Теги: банк, депозит, вклад, кредит, клієнт, договір, гроші, власність, шкода, збитки, інфляційні витрати, депозитний договір, прострочення, клієнт банківської установи, судова практика, Адвокат Морозов

Стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості, розрахунок та порядок стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

17 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 161/5574/25, провадження № 61-5387св26 (ЄДРСРУ № 139825679) досліджував питання щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Згідно з частиною першою статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, установлена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця (така позиція викладена в пунктах 67, 69, 70, 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18)).

Верховний Суд неодноразово висловлював позицію про те, що за певних умов суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України (див., наприклад, пункт 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц).

(!) Верховним Судом вироблено підхід, при якому, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Вказані правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 22 лютого 2024 року у справі № 754/9761/21 та від 04 квітня 2024 року у справі № 201/8088/21.

Середній заробіток розраховується відповідно до правил, які передбачені у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).

У абзаці 3 пункту 2 Розділу ІІ Порядку № 100 вказано, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

ВИСНОВОК: Отже, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року, середньоденний заробіток працівника обчислюється на підставі виплат за два календарні місяці, що передували звільненню, а також враховується кількість робочих днів у періоді затримки, обмеживши його шістьма місяцями відповідно до вимог статті 117 КЗпП України.

  

 

Матеріал по темі: «Доведення в суді наявності заборгованості по заробітній платі»

 

 

Теги: заробітна плата, платежі, безпідставно набуті, стягнення, повернення, лічільна помилка, гроші, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Доведення в суді наявності заборгованості по заробітній платі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язок доведення в судовому порядку наявності або відсутності  заборгованості по заробітній платі та належні докази

17 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 161/5574/25, провадження № 61-5387св26 (ЄДРСРУ № 139825679) досліджував питання щодо обов’язку доведення в суді наявність заборгованості по заробітній платі.

Згідно з частиною першою статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються з частиною першою статті 1 Закону України "Про оплату праці", заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Обов`язок здійснювати нарахування та виплату заробітної плати, інших виплат, належних працівникові, а так само вести бухгалтерський, податковий облік тощо, лежить на працедавцеві, а не на працівникові.

Так, відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про оплату праці» роботодавець зобов`язаний забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку, крім випадків, передбачених законом.

Згідно з частинами другою, третьою статті 8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» питання організації бухгалтерського обліку на підприємстві належать до компетенції його власника (власників) або уповноваженого органу (посадової особи) відповідно до законодавства та установчих документів. Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження оброблених документів, регістрів і звітності протягом встановленого терміну, але не менше трьох років, несе власник (власники) або уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством відповідно до законодавства та установчих документів.

Відповідно до частин першої, сьомої статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Підприємство вживає всіх необхідних заходів для запобігання несанкціонованому та непомітному виправленню записів у первинних документах і регістрах бухгалтерського обліку та забезпечує їх належне зберігання протягом встановленого строку.

Враховуючи, що трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства або уповноваженим ним органом, за якою власник підприємства або уповноважений ним орган зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату (частина перша статті 21 КЗпП України), що обов`язок організувати бухгалтерський облік на підприємстві покладено на власника або уповноважений ним орган, саме відповідач має довести, що він виплатив позивачу заробітну плату.

При цьому відповідно до висновку Верховного Суду, який викладено у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 243/5469/17 (провадження № 61-94св17), відомості щодо виплати заробітної плати не обмежуються лише первинною документацією.

Аналогічні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі № 757/23764/20-ц (провадження № 61-7052св21)

Також у вказаній постанові зазначено, що згідно зі статтями 115, 116 КЗпП України відсутність заборгованості перед працівником має довести саме роботодавець, але це не звільняє позивача від процесуального обов`язку доведення наявності права на отримання відповідних сум.

Аналогічний висновок викладено також у постанові Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 587/1641/21 (провадження № 61-12534св25)).

Для вирішення питання щодо заборгованості по заробітній платі позивачу необхідно довести розмір заробітної плати, яка встановлена за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Такого ж висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 16 серпня 2018 року у справі № 242/5780/16-ц (провадження № 61-34037св18).

Судова практика свідчить, що достатнім доказом на підтвердження заборгованості з виплати заробітної плати є виписки з банківського рахунку підприємства, які підтверджують відсутність перерахування коштів на користь працівника або видатковий касовий ордер, який підписаний роботодавцем.

ВИСНОВОК: Відсутність заборгованості перед працівником має довести саме роботодавець, але це не звільняє працівника від процесуального обов`язку доведення наявності права на отримання відповідних сум.

   

 

Матеріал по темі: «Безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї»

 

 

Теги: заробітна плата, платежі, безпідставно набуті, стягнення, повернення, лічільна помилка, гроші, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Перевірка виконавцем факту виконання боржником судового рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: доведення заборони до відома боржника не пов’язано з повним виконанням рішення суду, якщо самим рішенням встановлено інші дії (передання майна, усунення умов)

17 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 607/18991/22, провадження № 61-13560св25 (ЄДРСРУ № 139825660) досліджував питання щодо перевірки виконавцем факту виконання боржником судового рішення.

Порядок виконання рішень, за якими боржник зобов`язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, визначено статтею 63 Закону України «Про виконавче провадження».

До рішень немайнового характеру належить рішення, якими боржника зобов`язано особисто вчинити певні дії (частини перша - третя статті 63 Закону) або утриматися від їх вчинення (частина четверта статті 63 Закону).

Для визначення порядку виконання судового рішення необхідно встановити зміст покладеного на боржника обов`язку.

Таким чином, частина четверта статті 63 Закону України «Про виконавче провадження» не дає державному виконавцю право ототожнювати доведення заборони до відома боржника з повним виконанням рішення суду, якщо самим рішенням встановлено, що заборона діє лише до настання визначеної судом умови, виконання якої є складовою способу усунення перешкод.

Верховний Суд у постанові від 30 червня 2021 року у справі № 201/12569/16 (провадження № 61-2627св21) вказав, що: «Одночасне зазначення у судовому рішенні (виконавчому листі) про задоволення вимог про витребування із володіння майна та зобов`язання передати його власнику не може свідчити про те, що таке рішення підлягає виконанню як рішення немайнового характеру, оскільки виконання такого рішення передбачає вчинення державним чи приватним виконавцем дій щодо вилучення такого майна у боржника та передачу його стягувачу, а не обмежується лише діями виконавця щодо перевірки виконання рішення боржником».

У постанові від 31.08.2020 у справі № 809/1370/17 Верховний Суд дійшов висновку, що закінчення виконавчого провадження є передчасним, якщо воно здійснене виключно на підставі повідомлення боржника без перевірки фактичного виконання та без належних підтверджувальних документів, оскільки на державного виконавця покладено обов`язок контролю та перевірки виконання судового рішення.

У постанові від 10.04.2025 у справі № 240/28517/23 Верховний Суд наголосив, що п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону № 1404-VIII може бути застосований лише за умови встановлення фактичного повного виконання рішення, при цьому постанова про закінчення виконавчого провадження має бути мотивованою, містити встановлені обставини та зазначення способів їх перевірки, а державний виконавець зобов`язаний пересвідчитись у виконанні рішення саме в обсязі та спосіб, визначені резолютивною частиною судового рішення.

Тобто Верховний Суд виснував, що не можна визначати порядок виконання лише за окремим словами резолютивної частини. Виконавець має виходити з реального змісту рішення і того, що необхідно зробити для його повного виконання.

Крім того, Верховний суд наголошує на тому, що конструкція статті 63 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає обов`язок виконавця перевірити факт виконання боржником цього рішення (частина третя статті 63 Закону) та вчинити певні дії.

Крім того, Верховний Суд наголошує, що для перевірки правильності виконання судового рішення виконавець може залучити спеціаліста, що узгоджується із приписами статті 18 Закону України «Про виконавче провадження».

ВИСНОВОК: Доведення заборони до відома боржника не пов’язано з повним виконанням рішення суду, якщо самим рішенням встановлено, що заборона діє до настання визначеної судом умови, виконання якої є складовою способу усунення перешкод.

 

Матеріал по темі: «Особливості примусового виконання судових рішень у період воєнного стану»

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов