Повторне звернення з апеляційною скаргою після її повернення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повторне звернення з апеляційною скаргою після її повернення з підстав несплати судового збору або інших недоліків

04 листопада 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/9573/25, адміністративне провадження № К/990/41308/25  (ЄДРСРУ № 131523632) досліджував питання щодо повторного звернення з апеляційною скаргою після її повернення.

Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи. Цим конституційним положенням кореспондують норми статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» і статті 13 Кодексу адміністративного судочинства України.

Кодексом окреслено характер процесуальної поведінки, який зобов`язує учасників справи діяти сумлінно, тобто проявляти добросовісне ставлення до наявних у них прав і здійснювати їх реалізацію таким чином, щоб забезпечити неухильне та своєчасне (без суттєвих затримок та зайвих зволікань) виконання своїх обов`язків, встановлених законом або судом, зокрема щодо дотримання строку апеляційного оскарження, а також належного оформлення апеляційної скарги. Для цього особа, зацікавлена у поданні апеляційної скарги, повинна вчиняти усі можливі та залежні від неї дії, використовувати у повному обсязі наявні засоби та можливості, передбачені законодавством.

Згідно з частиною першою статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

При цьому норми Кодексу адміністративного судочинства України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з врахуванням обставин у справі.

Отже, процесуальний строк звернення до суду покликаний забезпечувати принцип правової визначеності і є гарантією захисту прав сторін спору. Вирішуючи питання про поновлення процесуального строку, зокрема на апеляційне оскарження, суди повинні надавати оцінку причинам, що зумовили пропуск строку.

На думку Верховного суду, сам по собі факт повернення апеляційної скарги не є поважною причиною пропуску строку, тому при вирішенні питання про поважність наведених скаржником причин, суд має враховувати також і ті обставини, які стали підставою для повернення попередньо поданої апеляційної скарги, а також період часу, який сплинув з моменту, коли особа дізналась про відповідне рішення суду, яким чином діяла ця особа протягом зазначеного часу. Суди мають враховувати, чи вчинялись особою, яка має намір подати апеляційну скаргу, усіх можливих та залежних від неї дій у розумні строки, без невиправданих зволікань з метою виконання процесуального обов`язку щодо дотримання строку на апеляційне оскарження судових рішень.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду, зокрема, від 17.06.2020 у справі №280/4951/19, від 18.06.2020 у справі № 400/524/19, від 20.11.2024 у справі №160/6501/24.

За змістом частини восьмої статті 169 КАС України  повернення апеляційної скарги не позбавляє права повторного звернення в порядку, встановленому законом.

Тобто, скаржник має право на повторне звернення з апеляційною скаргою, якщо будуть усунуті недоліки апеляційної скарги, які стали підставою для повернення вперше поданої апеляційної скарги і таке звернення відбувається без зволікання.

Скаржник у цьому випадку вживав заходи та залежні від нього дії щодо повторного звернення з апеляційною скаргою без зволікань, усунув недоліки поданої апеляційної скарги, сплатив судовий збір в повному обсязі, що було констатовано судом апеляційної інстанції, а тому Верховний суд не погоджується з доводами суду апеляційної інстанції про те, що підстави для поновлення строку апеляційного оскарження відсутні.

(!) Отже, суд знаходить помилковим висновок про неповажність причин пропуску апелянтом строку на апеляційне оскарження.

Колегія суддів Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідач продемонстрував добросовісне ставлення до реалізації ним права на апеляційне оскарження й вжив усіх можливих та залежних від нього заходів з метою усунення недоліків апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції, вирішуючи питання поважності причин пропуску строків на апеляційне оскарження, мав врахувати, що обставини, наведені відповідачем на обґрунтування причин пропуску строку, дійсно свідчать про те, що він намагався вчинити усіх залежних від нього процесуальних дій у розумний строк для реалізації свого права на апеляційне оскарження.

У справі «Іліан проти Туреччини» Європейський суд з прав людини зазначив, що правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи.

ВИСНОВОК: Отже, при вирішенні питання про поважність наведених скаржником причин, суд має враховувати також і ті обставини, які стали підставою для повернення попередньо поданої апеляційної скарги, а також період часу, який сплинув з моменту, коли особа дізналась про відповідне рішення суду.

 

 Матеріал по темі: «Недопустимість повторної участі судді у розгляді справи»

 

 

 

 

 

  

 

Теги: процесуальні строки, поновлення строків, звернення до суду, оскарження судового рішення, порушення строків, строки на оскарження, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Звернення стягнення на майбутній об`єкт нерухомості в примусовому порядку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості в примусовому порядку через органи виконавчої служби

26 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 711/10781/14-ц, провадження № 61-12891св24 (ЄДРСРУ № 123338283) досліджував питання щодо звернення стягнення на майбутній об`єкт нерухомості в примусовому порядку.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Пунктом 9 частини другої статті 129 Конституції України передбачено, що однією з основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від  02 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно частини першої статті 5 Закону № 1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Статтею 10 Закону № 1404-VIII встановлено, що заходами примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виконавець зобов`язаний, зокрема: здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом;надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання; заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; роз`яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права та обов`язки.

Пунктом 1 частини першої статті 26 Закону № 1404-VIII встановлено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Частиною першою статті 48 Закону № 1404-VIII встановлено, що звернення  стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації (пред`явленні електронних грошей до погашення в обмін на кошти, що перераховуються на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця). Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову.

(!) Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах (абзац перший частини другою статті 48 Закону № 1404-VIII).

Згідно частини третьої, четвертої статті 50 Закону № 1404-VIII уразі звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з`ясування належності майна боржнику на праві власності/спеціальному майновому праві, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом.

Слід враховувати, що державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.

Визнання ж права власності на об`єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.

Зазначений висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі № 6-159цс15 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі № 200/22329/14-ц.

Крім того, не є об`єктом права власності новостворений об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, перебудови вже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу (повідомлення про початок виконання будівельних робіт), розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, будівельного паспорта (схеми намірів забудови), оскільки внаслідок таких дій об`єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності. Такий об`єкт не підлягає поділу.

Аналогічні  висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19 (провадження № 14-56цс22). 

(!) Після документального підтвердження належності боржнику на праві власності/спеціальному майновому праві об`єкта нерухомого майна, об`єкта незавершеного будівництва, майбутнього об`єкта нерухомості виконавець накладає на нього арешт та вносить відомості про такий арешт до відповідного реєстру у встановленому законодавством порядку. Про накладення арешту на об`єкт нерухомого майна, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості, заставлений третім особам, виконавець невідкладно повідомляє таким особам.

Арешт на подільний об`єкт незавершеного будівництва накладається з урахуванням особливостей, визначених абзацами другим - п`ятим частини першої цієї статті.

Втім висновок про те, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу зробив і Верховний Суд України у постановах від 04 грудня 2013 року у справі № 6-130цс13 та від 30 вересня 2015 року у справі № 6-286цс15, а також Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду у постановах від 06 березня 2019 року у справі № 361/4685/17, від 15 квітня 2020 року у справі № 307/3957/14-ц, від 03 червня 2020 року у справі № 722/1882/16-ц, від 16 березня 2021 року у справі № 562/542/19, від 15 листопада 2021 року у справі № 279/790/18, від 17 листопада 2021 року у справі № 182/4522/19, від 16 лютого 2022 року у справі № 495/6053/19, від 09 березня 2023 року у справі № 127/28862/21.

Послідовна і судова практика Великої Палати Верховного Суду у висновку про те, що особа не набуває права власності на самочинне будівництво (див. постанови від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16, від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 та від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19).

При цьому, в постанові від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19 Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16, про те, що оскільки спірний об`єкт незавершеного будівництва збудований за час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об`єктом спільної сумісної власності подружжя; будівництво його закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається до експлуатації і право власності на нього не оформлюється з вини відповідача; позивачка позбавлена можливості здійснити вказані дії, що перешкоджає їй реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу зазначеного майна, є підстави для визнання за позивачкою права на частину спірного об`єкта незавершеного будівництва.

У разі якщо право власності/спеціальне майнове право на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості боржника не зареєстровано в установленому законом порядку, виконавець звертається до суду із заявою про вирішення питання про звернення стягнення на таке майно.

Однак, передбачена ЦПК України можливість звернення стягнення на нерухоме майно, право власності на яке не зареєстровано в установленому порядку, не звільняє стягувача або державного чи приватного виконавця від необхідності доказування обставин, на які вони посилаються (03 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 308/2675/20,  провадження № 61-16199св20)

Відповідно до частини десятої статті 440 ЦПК України питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку, під час виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішуються судом за поданням державного виконавця, приватного виконавця.

Застосування судом частини десятої статті 440 ЦПК України та статті 50 Закону № 1404-VIII є крайнім заходом виконання судового рішення, який може бути застосований лише тоді, коли виконавець вичерпав усі можливі заходи, які передбачені законом щодо примусового виконання рішень за рахунок іншого майна боржника.

Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 2-592/09 (провадження № 61-8383св18), від 23 січня 2019 року у справі № 522/6400/15-ц (провадження № 61-19786св18), від 26 травня 2021 року у справі № 947/22930/19 (провадження № 61-9215св20), від 29 лютого 2024 року у справі № 309/3522/22 (провадження № 61-12925св23).

При розгляді справ указаної категорії необхідно враховувати, що однією з головних засад здійснення судочинства в Україні є обов`язковість судового рішення. Немає сенсу в правосудді, якщо рішення судів не виконуються, а невиконання судових рішень є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

ВИСНОВОК: Отже, для звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості виконавець повинен: 1) вживати визначені Законом № 1404-VIII заходи щодо примусового виконання виконавчого документу та 2) дотримуватися алгоритму звернення до суду із поданням про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому порядку, який визначений частинами третьою, четвертою статті 50 Закону № 1404-VIII.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Товарознавча експертиза для визначення цілісності майна, що передане на відповідальне зберігання»
 

 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

(Не) повернення безпідставно набутих грошових коштів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Безпідставне збагачення: виняткові випадки для неповернення безпідставно набутих грошових коштів

17 квітня2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 127/12240/22, провадження № 61-18405св 23 (ЄДРСРУ № 118464883) досліджував питання щодо виняткових випадків для неповернення безпідставно набутих грошових коштів.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

У пункті VII.-2:101 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що збагачення є безпідставним, за винятком таких випадків: особа, яка збагатилася, має право на отримання збагачення за рахунок потерпілого в силу договору чи іншого юридичного акту, судового рішення або норми права; або потерпілий вільно і без помилки погодився на настання невигідних для себе наслідків.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Схожий по суті висновок зроблений в пункті 8.26. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження№ 12-79гс19), в якій вказано, що «водночас закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначено, що: «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (частина перша статті 1212 ЦК України).

Передбачений статтею 1212 ЦК України вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; відсутність для цього правових підстав. Отже, предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і неврегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (яке іменується також зобов`язанням із безпідставного збагачення) полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) її майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі, та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.

Не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом (стаття 1215 ЦК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що при визначенні того, чи підлягають безпідставно набуті грошові кошти потерпілі особі слід враховувати, що акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад, зокрема, добросовісності. Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому що вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суду у постановах від 04 серпня 2021 року у справі № 185/446/18 (провадження № 61-434 св 20) та від 11 січня 2023 року у справі № 548/741/21 (провадження № 61-1022 св 22).

Так, в основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

ВИСНОВОК: Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, оскільки вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.

 

 

Матеріал по темі: «Стягнення безпідставно набутихперіодичних виплат: заробітної плати»

 

 

 

 

Теги: кошти, гроші, безпідставно набуті, повернення, недобросовісна поведінка, позов, стягнення, 1212, ЦК_України, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Повернення апеляційної скарги не є поважною причиною пропуску строку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повернення апеляційної скарги не є поважною причиною пропуску  процесуального строку на оскарження судового рішення, але…

30 червня 2020 року  Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 620/2924/19, адміністративне провадження №К/9901/12143/20 (ЄДРСРУ № 90090443) досліджував питання щодо поновлення процесуального строку на звернення із апеляційною скаргою у зв’язку із її поверненням.

Слід вказати, що у разі пропуску особою, що подає апеляційну скаргу, строку апеляційного оскарження така апеляційна скарга залишається судом без руху у зв`язку із непорушенням нею питання поновлення цього строку або визнанням наведених для його поновлення підстав неповажними. При цьому такій особі в будь-якому випадку надається десятиденний з дня вручення ухвали строк, але в першому випадку - для звернення до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку, а в другому - для наведення інших (поважних) підстав для його поновлення.

У разі надання судом оцінки лише питанню процесуального дотримання строку щодо усунення недоліків апеляційної скарги, апелянт позбавляється права на доступ до правосуддя (Постанова Верховного Суду від 13.02.2020 р. у справі № 826/4679/18, ЄДРСРУ № 87601766).

За змістом статті 129 Конституції України та пункту 6 частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України забезпечення права на апеляційний перегляд справи є одним із основних засад судочинства

Механізм реалізації права на апеляційне оскарження судового рішення врегульовано Главою першою Розділу ІІІ КАС України.

Відповідно до частини першої статті 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Згідно з частиною другою статті 298 КАС України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 296 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу.

Повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом (частина восьма статті 169 КАС України).

Пунктом 4 частини першої статті 299 КАС України встановлено, що суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, у тому числі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

Частинами першою та другою статті 44 КАС України передбачено, що учасники справи мають рівні процесуальні права та обов`язки. Учасники справи зобов`язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки, зокрема, щодо сплати судового збору.

Наведеною процесуальною нормою чітко окреслено характер процесуальної поведінки, який зобов`язує учасників справи діяти сумлінно, тобто проявляти добросовісне ставлення до наявних у них прав і здійснювати їх реалізацію таким чином, щоб забезпечити неухильне та своєчасне (без суттєвих затримок та зайвих зволікань) виконання своїх обов`язків, встановлених законом або судом, зокрема щодо дотримання строку апеляційного оскарження, а також належного оформлення апеляційної скарги. Для цього особа, зацікавлена у поданні апеляційної скарги, повинна вчиняти усі можливі та залежні від неї дії, використовувати у повному обсязі наявні засоби та можливості, передбачені законодавством.

Положення статті 121 КАС України передбачають можливість продовження встановленого судом процесуального строку за заявою учасника.

Згідно з частиною першою статті 121 Кодексу адміністративного судочинства України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

При цьому норми Кодексу адміністративного судочинства України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з врахуванням обставин у справі.

Отже, процесуальний строк звернення до суду покликаний забезпечувати принцип правової визначеності і є гарантією захисту прав сторін спору. Вирішуючи питання про поновлення строку звернення до суду або апеляційного оскарження, суди повинні надавати оцінку причинам, що зумовили пропуск строку.

На думку Верховного суду, сам по собі факт повернення апеляційної скарги не є поважною причиною пропуску строку, однак, при вирішенні питання про поважність наведених скаржником причин, суд має враховувати також і ті обставини, які стали підставою для повернення попередньо поданої апеляційної скарги, а також період часу, який сплинув з моменту, коли особа дізналась про відповідне рішення суду, яким чином діяла ця особа протягом зазначеного часу. Суди мають враховувати, чи вчинялись особою, яка має намір подати апеляційну скаргу, усіх можливих та залежних від неї дій у розумні строки, без невиправданих зволікань метою виконання процесуального обов`язку щодо дотримання строку на апеляційне оскарження судових рішень.

Аналогічна правова позиція викладена і в постановах Верховного Суду від 19 червня 2020 року (справа № 280/4682/19), від 18 червня 2020 року (справа № 400/524/19), від 17 червня 2020 року (справа № 280/4951/19), від 15 травня 2020 року (справа № 820/1212/17) тощо.

ВИСНОВОК: Однак, якщо апелянт не допустив необ`єктивного зволікання з поданням другої апеляційної скарги і при цьому пропуск строку на апеляційне оскарження був незначним, то перегляд судового рішення суду першої інстанції не порушив би принципу res judicata.

Матеріал по темі: «Поновлення процесуальних строків на відкриття апеляційного провадження»

Теги: апеляційне оскарження, повернення, відмова у відкритті, скарга, апеляційне провадження, поновлення процесуального строку, судова практика, Адвокат Морозов

Поновлення процесуальних строків на відкриття апеляційного провадження

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості вирішення питання прийняття скарги судом апеляційної інстанції у разі подання останньої після закінчення процесуальних строків

20 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/18888/18, адміністративне провадження №К/9901/20983/19 (ЄДРСРУ № 84405600) досліджував питання щодо особливостей вирішення питання прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції у разі подання такої скарги після закінчення процесуальних строків.

Правила вирішення питання прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції у разі подання такої скарги після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, передбачені частиною третьою статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Відповідно до частини третьої статті 298 КАС України, апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Матеріал по темі: «Належне направлення судового рішення або судової повістки стороні по справі»

Пунктом 4 частини першої статті 299 вказаного Кодексу передбачено, що якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі.

(!!!) Тобто, з аналізу наведених положень процесуального закону вбачається, що якщо апеляційна скарга подана після закінчення строку, установленого статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України, і особа не порушує питання про поновлення такого строку, суддя-доповідач залишає апеляційну скаргу без руху, а особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху.

Якщо особа звернулась із заявою про поновлення строку апеляційного оскарження протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху суд апеляційної інстанції має оцінити наведені в такій заяві підстави і визнати їх поважними чи неповажними.

Якщо наведені у заяві про поновлення строку підстави суд апеляційної інстанції визнав неповажними закон надає особі право звернутися із заявою, в якій вказати інші підстави для поновлення строку апеляційного оскарження.

В даній справі суд апеляційної інстанції визнав наведені скаржником у заяві про поновлення строку апеляційного оскарження підстави неповажними, однак в порушення вимог частини третьої статті 298 КАС України, позбавив відповідача права звернутися з заявою із зазначенням в ній інших підстав для поновлення такого строку, відмовивши у відкритті апеляційного провадження.

З огляду на викладене, Верховний суд  вважає за правильне скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження з направленням справи до апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду, в ході якого питання про прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції має бути вирішено у порядку, передбаченому частиною третьою статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України.

ВИСНОВОК: Якщо скаржником пропущено процесуальний строк на подання апеляційної скарги та не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суддя-доповідач залишає апеляційну скаргу без руху, а особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, і якщо, наведені у заяві про поновлення строку підстави суд апеляційної інстанції визнає неповажними закон надає особі право звернутися із заявою, в якій вказати інші підстави для поновлення строку апеляційного оскарження…і тільки після цього апеляційна інстанція має право відмовити у відкритті провадження.

Матеріал по темі: «Відмова у відкритті апеляційного провадження»

Теги: апеляційне оскарження, повернення, відмова у відкритті, скарга, апеляційне провадження, поновлення процесуального строку, судова практика, Адвокат Морозов

Відмова у відкритті апеляційного провадження

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відмова у відкритті апеляційного провадження на підставі повторного звернення з апеляційною скаргою.

25 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 9/174-3941(1/151-3079) (ЄДРСРУ №81435060) досліджував питання відмови у відкритті апеляційного провадження на підставі повторного звернення з апеляційною скаргою.

Предметом касаційного перегляду  у цій справі була  ухвала суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження, постановлена відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 261 ГПК України.

Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно з ч. 1 ст. 254 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо, зокрема, є постанова про залишення апеляційної скарги цієї ж особи без задоволення або ухвала про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення (п. 3 ч. 1 ст. 261 ГПК України).

Враховуючи ту обставину, що судом апеляційної інстанції вже було відмовлено скаржнику у відкритті апеляційного провадження на рішення суду, Верховний Суд погоджується з обґрунтованістю ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження.

ВАЖЛИВО: При цьому в даному випадку немає значення, що це були різні апеляційні скарги від різних дат, а має значення, що обидві апеляційні скарги були подані на одне й те саме судове рішення.

Більше того,  Верховний Суд врахував доводи скаржника, що зазначена ситуація склалася у зв'язку з оскарженням ухвали суду, якою повернуто першу апеляційну скаргу без розгляду, до Верховного Суду.

Аналогічні правові висновки викладені й у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 13 лютого 2019 року по справі № 816/1310/16, провадження № К/9901/52721/18 (ЄДРСРУ № 79846063) зокрема про те, що використана законодавцем конструкція про те, що відмовою у відкритті апеляційного провадження «є <…> ухвала про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення», – чітка і не викликає множинного розуміння, а тому правила п. 3 ч.1 ст. 299 КАС України не підлягають обмеженню в застосуванні, а норми ч. 3 ст. 298 вказаного Кодексу, якими регулюється питання залишення скарги без руху, – розширеному тлумаченню.

ВИСНОВОК: Тобто, в процесуальному законодавстві  закріплено обов'язок суду апеляційної інстанції відмовити у відкритті апеляційного провадження у справі за наявності постанови про залишення апеляційної скарги цієї самої особи без задоволення або ухвали про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення.

Теги: апеляційне оскарження, повернення, відмова у відкритті, скарга, апеляційне провадження, поновлення процесуального строку, судова практика, Адвокат Морозов

Бюджетне відшкодування ПДВ: найновіша судова практика ВСУ

Адвокат Морозов (судебная защита)

Норми ПК та Порядку взаємодії не передбачають бюджетне відшкодування ПДВ у спосіб судового стягнення безпосередньо (водночас) зі здійсненням судового контролю над рішеннями податкових органів, ухвалених за результатами перевірки сум ПДВ, заявлених до відшкодування.

28.02.2017 р. Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 21-3237а16 .

Відповідно до частини другої статті 19 Основного Закону України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з підпунктом 14.1.18 пункту 14.1 статті 14 ПК бюджетне відшкодування – це відшкодування від’ємного значення ПДВ на підставі підтвердження правомірності сум бюджетного відшкодування ПДВ за результатами перевірки платника, у тому числі автоматичне бюджетне відшкодування у порядку та за критеріями, визначеними у розділі V цього Кодексу.

Алгоритм дій державних органів щодо відшкодування з Державного бюджету України (бюджетного відшкодування) ПДВ врегульовано у статті 200 ПК.

ВАЖЛИВО: Відповідно до пункту 200.7 статті 200 ПК платник податку, який має право на отримання бюджетного відшкодування та прийняв рішення про повернення суми бюджетного відшкодування, подає відповідному органу державної податкової служби податкову декларацію та заяву про повернення суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації.

Відповідно до абзацу другого пункту 200.15 статті 200 ПК після закінчення процедури адміністративного або судового оскарження орган державної податкової служби протягом п’яти робочих днів, що настали за днем отримання відповідного рішення, зобов’язаний подати органу Державного казначейства України висновок із зазначенням суми податку, що підлягає відшкодуванню з бюджету.

Кабінет Міністрів України постановою від 17 січня 2011 року № 39 затвердив Порядок, яким визначено механізм взаємодії органів державної податкової служби та органів державної казначейської служби в процесі відшкодування ПДВ.

За змістом пункту 9 Порядку взаємодії протягом п’яти операційних днів після отримання висновку орган державної казначейської служби перераховує платникові податку зазначену у висновку суму бюджетного відшкодування ПДВ з бюджетного рахунка на поточний банківський рахунок платника податку, відкритий в обслуговуючому банку.

На підставі аналізу зазначених норм права колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що бюджетне відшкодування ПДВ здійснюється органом державного казначейства з дотриманням процедури та на умовах, встановлених статтею 200 ПК та Порядком взаємодії, на підставі податкової декларації та заяви про повернення суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації, у п’ятиденний термін з дня надходження від податкового органу висновку.

ВАЖЛИВО: Норми ПК та Порядку взаємодії не передбачають бюджетне відшкодування ПДВ у спосіб судового стягнення безпосередньо (водночас) зі здійсненням судового контролю над рішеннями податкових органів, ухвалених за результатами перевірки сум ПДВ, заявлених до відшкодування, або окремо від здійснення такого контролю.

(!!!) Колегія ВСУ наголошує, що відшкодування з Державного бюджету України ПДВ є виключними повноваженнями податкових органів та органів державного казначейства, а відтак суд не може підміняти державний орган і вирішувати питання про стягнення такої заборгованості  у спосіб, що не передбачений законом.

Аналогічний висновок міститься у Постанові ВСУ від 07.06.2016 року по справі № 806/2256/15 (№ в ЄДРСРУ 58976421).

За таких обставин необґрунтованим є посилання Вищого адміністративного суду України на те, що прийняття судом рішення про стягнення з бюджету на користь платника податків заборгованості з ПДВ ( не дивлячись на те, що існує встановлена законом процедура бюджетного відшкодування) є ефективним способом відновлення порушеного права, який забезпечує погашення такої заборгованості перед ним.

ВИСНОВОК: отже, рішення судів про задоволення позовних вимог про стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ є помилковим, а правильним способом захисту позивача є вимога про визнання бездіяльності ДПІ протиправною та  зобов’язання  відповідача до виконання покладених на нього законом і підзаконними актами обов’язків щодо надання органу казначейства висновку стосовно суми, яка підлягає відшкодуванню з бюджету.

  

P.s. п. 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" (Заява N 70297/01) від 18.10.2005  р. передбачено, що Високий Суд погоджується,  що  асигнування  для виплати державою боргів з державного бюджету  можуть  викликати  певну  затримку  у виконанні рішень   судів  (див.  вищезазначене  Voytenko  judgment ( 980_223 ),   параграф  42), однак відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання (п. 48 Рішення).

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 15.05.2012 у справі № 11/446 та постанові Вищого господарського суду України від 19.11.2012 у справі № 5015/166/12).

P.s.s. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

  

Теги: ПДВ, НДС, стягнення, повернення, висновок про суму відшкодування, камеральна перевірка, возврат НДС, возмещение НДС, бюджетне відшкодування, податок на додану вартість, податковий орган, фіскальний, орган державного казначейства, стягнення в судовому порядку, взыскание в суд, судебная защита, Адвокат Морозов