Різниця між поділом та виділом нерухомого майна що є у спільній власності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: різниця між поділом спільного майна та виділом частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні

23 квітня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 357/3145/20, провадження № 14-36цс25 (ЄДРСРУ № 127425384) досліджувала питання щодо різниці між поділом спільного майна та виділом частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно користується, володіє та розпоряджається своїм майном.

При цьому володіння та розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Статтею 355 ЦК України встановлено, що майно, яке є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Згідно з частиною першою статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Відповідно до частини четвертої статті 355 та частини першої статті 356 ЦК України спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Зі змісту вказаних статей випливає, що право кожного із співвласників пов`язується із часткою у праві спільної власності і кожен із співвласників є власником не певної частини майна, а всього спільного майна у цілому.

У постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 442/7505/14-ц Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду виснував, що спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки існує: (а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); (б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних / неподільних речей, так і майнових прав та обов`язків.

Відповідно до частин першої, другої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Згідно зі статтею 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Аналіз статті 361 ЦК України дозволяє зробити висновок, що об`єктом розпорядження співвласника є частка у праві спільної часткової власності, а не частка у майні. Тобто право самостійного розпорядження часткою у праві власності, не є тотожним розпорядженню частиною майна. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному зі співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна.

Частиною третьою статті 358 ЦК України встановлено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до статті 364ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.

(!!!) У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

Відповідно до частини третьої статті 370 ЦК України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.

Порядок поділу спільного майна встановлено у статтях 367 та 372 ЦК України.

Так, статтею 367 ЦК України визначено, що майно, яке є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. За статтею 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

За змістом частини третьої статті 14 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі поділу об`єкта нерухомого майна або виділу з нього частки формується нова реєстраційна справа з відкриттям відповідного розділу в Державному реєстрі прав.

Проаналізувавши наведені норми матеріального права Велика Палата Верховного Суду формулює такі висновки:

У результаті поділу нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, кожному із співвласників потрібно визначити окрему площу, яка має складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України, а щодо житлових приміщень - також з врахуванням вимог частини першої статті 379 ЦК, частини першої статті 50 Житлового кодексу України.

Поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні тим, що у разі поділу майна кожному співвласнику виділяється майно в натурі і право спільної власності припиняється. Натомість у разі виділу частки зі спільного майна право спільної часткової власності припиняється лише для того учасника, якому ця частка виділяється в натурі, а для інших співвласників режим спільної часткової власності на решту майна зберігається.

Із цього також можна зробити висновок, що за наявності лише двох співвласників майна між ними проводиться поділ, оскільки при визначенні частки одного зі співвласників у натурі частка іншого визначається також і зміні в подальшому не підлягає. У такому випадку суд має зазначити розмір виокремлених частин колишнього спільного майна для обох сторін та визначити конкретні окремі об`єкти нерухомого майна, що утворилися у результаті його поділу та належать позивачеві та відповідачеві.

Натомість за наявності трьох і більше співвласників майна при визначенні в судовому порядку частки в натурі одного з них (виділ частки) розмір часток інших співвласників (відповідачів) не визначається. У цьому випадку суд, застосовуючи приписи статті 364 ЦК України, має виділити та зазначити у своєму рішенні індивідуально визначене майно (колишня частка у праві спільної власності) позивача та залишити решту майна у спільній власності інших відповідачів, які в подальшому, за бажанням, можуть поділити це майно добровільно на власний розсуд або в судовому порядку.

(!) Винятком із цього правила є випадки, коли всі співвласники або всі, крім одного, бажають поділу майна. У такому випадку суд має визначити частки всіх співвласників та провести поділ майна із зазначенням у резолютивній частині рішення конкретних окремих об`єктів нерухомого майна, що утворилися у результаті його поділу та належать кожному з колишніх співвласників. У цьому разі право спільної власності припиняється.

Поділ нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності. Якщо поділ технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась.

Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права стосовно спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, суд, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), повинен передати співвласнику частки жилого будинку та нежилих будівель, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню будівлі. Під неспівмірною шкодою господарського призначення слід розуміти суттєве погіршення технічного стану жилого будинку, перетворення в результаті переобладнання жилих приміщень у нежитлові, надання в рахунок частки приміщень, які не можуть бути використані як житлові через невеликий розмір площі або через неможливість їх використання (відсутність денного світла тощо).

У тих випадках, коли в результаті поділу співвласнику передається частина жилого будинку, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на будинок. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 03 квітня 2013 року у справі № 6-12цс13.

При цьому, вирішуючи питання поділу спільного майна або виділення частки з нього, суди повинні пам`ятати, що визначальним для цього є не усталений співвласниками порядок користування будинком, а розмір їх часток та технічна можливість поділу будинку відповідно до цих часток.

Крім того, слід пам`ятати, що згідно з частинами четвертою та п`ятою статті 357 ЦК України співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності. Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.

Отже, добудови, прибудови або будь-які поліпшення житлового будинку, які зробив один із його співвласників без згоди іншого (інших), не можуть впливати на розмір часток співвласників при поділі цього будинку, а відтак і їх вартість, проте, якщо це технічно можливо, залишаються у володінні того, хто їх збудував.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає доводи колегії суддів Касаційного цивільного суду достатньо обґрунтованими та такими, що дозволяють конкретизувати висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 344/8200/14-ц, з урахуванням ПРАВОВОГО ВИСНОВКУ:

- у результаті поділу нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, кожному зі співвласників потрібно визначити окрему площу, яка має складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України, а щодо житлових приміщень - також з урахуванням вимог частини першої статті 379 ЦК України, частини першої статті 50 Житлового кодексу України;

- поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні тим, що в разі поділу майна кожному співвласнику виділяється майно в натурі і право спільної власності припиняється. Натомість у разі виділу частки зі спільного майна право спільної часткової власності припиняється лише для того учасника, якому ця частка виділяється в натурі, а для інших співвласників режим спільної часткової власності на решту майна зберігається;

-за наявності лише двох співвласників майна між ними проводиться поділ, оскільки при визначенні частки одного зі співвласників у натурі частка іншого визначається також і зміні в подальшому не підлягає. У такому випадку суд має зазначити розмір виокремлених частин колишнього спільного майна для обох сторін та визначити конкретні окремі об`єкти нерухомого майна, що утворилися у результаті його поділу та належать позивачеві та відповідачеві;

- за наявності трьох і більше співвласників майна при визначенні в судовому порядку частки в натурі одного з них (виділ частки) розмір часток інших співвласників (відповідачів) не визначається. У цьому випадку суд, застосовуючи приписи статті 364 ЦК України, має виділити та зазначити у своєму рішенні індивідуально визначене майно (колишня частка у праві спільної власності) позивача та залишити решту майна у спільній власності інших відповідачів, які в подальшому за бажанням можуть поділити це майно добровільно на власний розсуд або в судовому порядку;

- винятком із цього правила є випадки, коли всі співвласники або всі, крім одного, бажають поділу майна. У такому випадку суд має визначити частки всіх співвласників та провести поділ майна із зазначенням у резолютивній частині рішення конкретних окремих об`єктів нерухомого майна, що утворилися у результаті його поділу та належать кожному з колишніх співвласників. У цьому разі право спільної власності припиняється.

 

 

 

Матеріал по темі: «Поділ майна подружжя за попереднім договоромкупівлі-продажу квартири»

 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Пріоритет іпотеки перед іншими кредиторами боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Накладення/оскарження арешту на заставлене майно або пріоритет іпотеки перед іншими кредиторами боржника

05 травня 2025 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 466/2651/23, провадження № 61-6083сво24 (ЄДРСРУ № 127423114) досліджував питання щодо доцільності накладення та/або оскарження арешту на заставлене майно або пріоритет іпотеки перед іншими кредиторами боржника.

Накладення арешту на заставлене майно не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги в майбутньому і не скасовує для нього правил пріоритетності, передбачених Законом України «Про іпотеку», оскільки відповідно до статті 1 зазначеного Закону іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього майна боржника у порядку, встановленому Законом.

У той же час Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 17 серпня 2022 року № 361/3446/31 (провадження № 61-19445св21) та у постанові № 2-4758/10 (провадження № 61-7877св22) дійшов висновку про те, що наклавши арешт на іпотечне майно, місцевий суд фактично вирішив питання про права та інтереси особи (іпотекодержателя), яка не була залучена до участі у справі. Накладення арешту на передане відповідачем в іпотеку банку нерухоме майно безпосередньо впливає на майновий інтерес іпотекодержателя, який у такому випадку позбавляється можливості реалізувати набуте за договором іпотеки пріоритетне право на  задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна у встановленому законом порядку.

Відповідно до статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів  може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощі у подальшому виконання такого рішення. Суд застосовує заходи забезпечення позову у разі, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам позивача до ухвалення рішення у справі.

Забезпечення позову по суті - це тимчасове обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.

У статті 150 ЦК України встановлені види забезпечення позову, зокрема накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб. Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Під арештом майна слід розуміти заборону розпоряджатися цим майном, а в певних випадках - і користуватися ним.  Заборона вчиняти певні дії, поряд з іншим, може бути пов`язана із необхідністю збереження об`єкта спору в існуючому стані та збереження його статусу, що має сприяти вирішенню спору та можливості виконання судового рішення.

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти чи заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Отже, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахування такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, які не є учасниками справи.

За правилом частин п`ятої, шостої статті 3 Закону України «Про іпотеку» - іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. У разі порушення боржником основного зобов`язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки.

У статті 1 Закону України «Про іпотеку» закріплено такі визначення: пріоритет - переважне право однієї особи відносно права іншої особи на те ж саме нерухоме майно (абз. 11); вищий пріоритет - пріоритет, встановлений раніше будь-якого іншого пріоритету стосовно одного й того ж нерухомого майна (абз. 12); нижчий пріоритет - пріоритет, встановлений пізніше пріоритету будь-якого іншого пріоритету стосовно одного й того ж нерухомого майна (абз. 13). Конструкція пріоритету спрямована на вирішення колізії прав (як цивільних, так і публічних) на той же самий  предмет іпотеки. Особа, право якої виникло раніше, має переважне право на задоволення  своїх вимог за рахунок предмета іпотеки, перед іншими суб`єктами. Пріоритет є втіленням ще римського принципу - qui prior est tempore, potior eat jure (перший в часі - сильніший по праву).

Таким чином, накладення арешту на заставлене майно не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги в майбутньому й не скасовує для нього правил пріоритетності, передбачених Законом України «Про іпотеку», оскільки відповідно до статті 1 зазначеного Закону іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Верховний Суд виходить з того, що вжиті заходи забезпечення позову у цьому випадку спрямовані виключно на обмеження суб`єктивних прав відповідача як власника нерухомого майна на вчинення дій з можливого його відчуження. При цьому суті іпотеки як виду забезпечення такі заходи не змінюють та не обмежують права іпотекодержателя.

ВИСНОВКИ щодо застосування норми права:

У випадку забезпечення позову у справі, де іпотекодержатель не є учасником справи, та в якій забезпечується позов щодо майна, переданого в іпотеку, та право іпотекодержателя ця особа набула до  забезпечення позову,  права та інтереси іпотекодержателя захищені правилами пріоритетності іпотеки, й потреби в оскарженні будь-якого забезпечення позову, з огляду на порушення прав іпотекодержателя,  немає.

  

Матеріал по темі: «Пріоритет застави перед іншими кредиторами боржника»

 

 

 

Теги: іпотека, застава, відчуження предмета обтяження, боржник,  без згоди обтяжувача, підстави для зняття арешту,  заборона на предмета застави, обтяження в держреєстрі, судова практика, Адвокат Морозов

Стягнення коштів сплачених за користування майном за нікчемним договором оренди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: наявність чи відсутність підстав для стягнення грошових коштів, сплачених за користування майном за нікчемним договором оренди

17 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/9652/23 (ЄДРСРУ № 126765372) досліджував питання щодо наявності чи відсутності підстав для стягнення грошових коштів, сплачених за користування майном за нікчемним договором оренди.

За змістом частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Так, суди попередніх інстанцій не взяли до уваги правової природи орендних відносин та встановлених ними ж обставин щодо фактичного користування позивачем майном (яке мало місце у зазначених спірних правовідносинах та що не заперечується сторонами).

Зокрема, суди не врахували, що фактичне користування майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним (нікчемним) унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до статті 216 ЦК України, оскільки використання майна - «річ» безповоротна, і відновити первісне положення сторін практично неможливо. Адже позивач, як встановили суди, де-факто отримав у користування орендоване майно і таке користування вже ним реалізоване, водночас відповідач отримав плату (яка у зазначений спосіб є насправді компенсацією вартості того, що одержав позивач за користування об'єктом оренди) за погодженою сторонами ціною, яка є дійсною на момент звернення орендаря з позовом про таке відшкодування, а законодавець не передбачив можливості здійснення односторонньої реституції.

(!!!) Отже, специфіка правовідносин за договором оренди полягає в тому, що здійснити подвійну реституцію в разі недійсності (нікчемності) такого правочину, зважаючи на закладений у частині першій статті 216 ЦК України зміст, у спірних правовідносинах із дотриманням принципів рівноправності, пропорційності, справедливості неможливо.

Таким чином, фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює у разі його недійсності (нікчемності) проведення між сторонами двосторонньої реституції, тому такий договір є недійсним з моменту його вчинення, а зобов'язання (права та обов'язки) за цим недійсним (нікчемним) правочином - припиняються на майбутнє (що узгоджується зі змістом вимог статті 236 ЦК України).

З урахуванням викладеного суди попередніх інстанцій, ухваливши рішення про повернення орендарю суми, сплаченої за договором оренди не здійснивши правової кваліфікації відносин сторін в умовах фактичного використання останнім орендованого майна (як в період, за який стягнуто кошти, так і на момент розгляду справи) на підставі частини першої статті 216 ЦК України, припустилися неправильного застосування вказаної норми, оскільки фактичне користування майном на підставі договору оренди не дозволяє в разі його недійсності (нікчемності) провести двосторонню реституцію.

Зазначене за висновками Суду не забезпечує відновлення прав позивача, адже вони не є фактично порушеними в умовах здійснення ним користування майном відповідача.

Таким чином, з урахуванням існуючих правових позицій касаційної інстанції Суд виснує, що грошові кошти про стягнення яких звернувся позивач (орендар), фактично є сумою безпідставного збагачення самого позивача за рахунок користування майном відповідача, належать останньому та стягненню з відповідача не підлягають.

ВИСНОВОК: Застосувати наслідки недійсності правочину за передане в оренду майно неможливо, тому що відновити первісне становище сторін за одержане в користування майно - є безповоротним явищем, а тому фактичне користування майном на підставі договору оренди не дозволяє в разі його недійсності (нікчемності) провести двосторонню реституцію.

Вказане, до того ж, свідчить про відсутність підстав для висновку про порушення такого права орендаря, як стягнення грошових коштів, сплачених за користування майном за нікчемним договором оренди в порядку реституції, а відтак і про відсутність підстав для його захисту, адже фактичне користування майном відбулося, що сторонами не заперечується, і відновлення первісного становища сторін за одержане в користування майно є неможливим.

 

 

 

Матеріал по темі: «Реституція сторін за нікчемним договором оренди нерухомого майна»

 

 

Теги: оренда, аренда, нерухомість, реституція, оренда нерухомого майна, нотаріальне посвідчення договору, держреєстрація, пролонгація, додаткова угода, невизначено майно, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Юрисдикція спорів про недійсність угод через фіктивність товариства за позовом ДПС

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення юрисдикції спорів за зверненням податкових органів про визнання недійсними правочинів за наявності вироку суду про відсутність господарської діяльності підприємства

08 травня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 420/12471/22, провадження № 11-114апп24 (ЄДРСРУ № 127423333) досліджувала питання щодо визначення юрисдикції спорів за зверненням податкових органів про визнання недійсними правочинів, укладених усупереч інтересам держави та суспільства і без мети реального настання правових наслідків за наявності вироку суду про відсутність господарської діяльності підприємства.

Спір є приватноправовим і підвідомчим господарському суду, зокрема, за таких умов: а) участь у спорі суб`єкта господарювання; б) наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГПК України, іншими актами цивільного і господарського законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

На такі ознаки підвідомчості спору господарському суду Велика Палата Верховного суду вказала в постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/1834/18.

У податкових правовідносинах контролюючий орган здійснює владні управлінські функції, а тому, як прямо зазначено в підпункті 14.1.241 пункту 14.1 статті 14 ПК України, є суб`єктом владних повноважень у значенні КАС України.

Статтею 20 ПК України визначено права контролюючих органів.

Пунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України визначено, що контролюючі органи мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

Отож, заявляючи відповідний позов, контролюючий орган діє як суб`єкт владних повноважень, реалізуючи публічно-владні управлінські функції у публічно-правовій сфері податкових правовідносин, із забезпечення виконання конституційного обов`язку платника податків (стаття 67 Конституція України), тобто для забезпечення публічного порядку.

При цьому відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

За змістом частини третьої статті 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу в обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише в однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

При зверненні контролюючого органу з позовом про визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, особливо враховуючи положення статті 228 ЦК України, вони не є стороною оспорюваного правочину, не перебувають у цивільних правовідносинах зі сторонами договору та не є носіями власного «приватного» інтересу чи представниками приватного інтересу його сторін.

Із цього короткого викладу можна підсумувати, що до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень [такі самі висновки щодо предмета адміністративної судової юрисдикції сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року у справі № 9901/393/19 (пункт 25), від 13 жовтня 2020 року у справі № 640/22013/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 175/1571/15 (пункт 72), від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21(пункт 28)].

Розгляд спорів у межах господарської юрисдикції за зверненням контролюючого органу з позовами про визнання недійсними правочинів та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами, призводить до того, що цей орган має довести порушення своїх прав та інтересів, проте оспорювані правочини в цьому випадку не зачіпають будь-яких прав та інтересів органів Державної податкової служби України, оскільки в цих правовідносинах такі органи реалізують виключно владні управлінські функції під час податкового контролю відповідно до ПК України.

(!!!) Системний аналіз положень пункту 5 частини першої статті 19 КАС України, пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України і статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) [яка згадує справи щодо визнання недійсними правочинів банкрута] дозволяє дійти висновку, що стаття 7 КУзПБ не скасовує дію статті 20 ГПК України, що містить пряму норму про винятки щодо спорів, пов`язаних з недійсністю правочинів, які, на думку контролюючих органів, спрямовані на приховування об`єктів оподаткування.

Саме недотримання податкових правил дозволяє податківцям обґрунтовувати суперечність правочинів фіскальним інтересам держави, а позовні вимоги органів Державної податкової служби України мають обов`язково бути підкріплені нормами ПК України. Отож відповідна категорія спорів виникає не із самих норм цивільного чи господарського права. Тобто відсутній юридичний факт, який би призводив до виникнення будь-яких цивільних прав та обов`язків між контролюючими органами та платниками податків. Втручання у відносини між учасниками правочину можливе лише тоді, коли існування відповідного правочину порушує публічний порядок у галузі оподаткування, якщо спірний правочин створює об`єктивні перешкоди в здійсненні функцій органів Державної податкової служби України - заважає правильно встановити розмір податкового обов`язку, унеможливлює чи ускладнює стягнення податкового боргу тощо. Власне, задля належного забезпечення своїх управлінських функцій контролюючий орган через суд прагне усунути перешкоду у вигляді відповідного правочину і в такий спосіб забезпечити належну поведінку невладного суб`єкта - платника податків.

ВИСНОВОК: Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду висновує, що справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, укладених підприємствами, які не здійснювали господарської діяльності, що встановлено вироком суду, недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС України, оскільки такі спори пов`язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Кримінальне провадження контрагента – ще НЕ доказ фіктивності»

 

 

Теги: фіктивність, фіктивний директор, фіктивне підприємництво, нікчемний правочин, фіктивний контрагент, податкові перевірки, налоговые споры, налоговые органы, акт проверки, налоговое уведомление решение, обжалование проверки, податкові спори, судова практика, Адвокат Морозов

Правові наслідки недійсного та нікчемного правочину

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання судом оспорюваного правочину недійсним (ресцисорний позов) та застосування правових наслідків до нікчемного правочину 

16 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 915/1619/23 (ЄДРСРУ № 127421097) та від 15 квітня 2025 року у справі № 910/7116/24 (ЄДРСРУ № 126683016) досліджував питання щодо визнання судом оспорюваного правочину недійсним (ресцисорний позов) та застосування правових наслідків до нікчемного правочину. 

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)). 

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). 

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)). 

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)). 

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). 

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). 

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: 1) пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; 2) наявність підстав для оспорення правочину; 3) встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)). 

(!!!) Касаційний суд вже наголошував, що застосування позову про оспорення правочину (ресцисорного позову) потребує не лише встановлення підстав для оспорення, але й порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду (див. постанову Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року в справі № 229/7156/19 (провадження № 61-4283св24)).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)). 

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)). 

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)). 

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним» (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18)). Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків. 

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22)). 

(!!!) Визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту права чи інтересу. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (див. пункти 53 - 54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19), пункти 69 - 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18)). 

Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов`язань, що в ньому закріплені. 

Верховний Суд, зокрема, у постанові від 26.03.2025 у справі № 729/559/21 (ЄДРСРУ № 126328285) зазначив, що нікчемний правочин (частина 2 статті 215 Цивільного кодексу України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio - «з початку»), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure - «по закону», «у силу закону»). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх. 

Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio - «на підставі своєї посади»), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (аналогічний висновок містять постанови, зокрема, від 08.02.2023 у справі № 359/12165/14-ц, від 31.05.2023 у справі № 635/5911/18). При цьому наслідки нікчемності правочину наступають для сторін також у силу вимог закону і суд може їх застосувати з власної ініціативи, що врегульовано частиною 5 статті 216 Цивільного кодексу України. 

У постанові від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. 

Крім того, суд має повноваження з власної ініціативи робити висновок про нікчемність договору навіть, якщо жодна із заінтересованих осіб на це не покликається та не вимагає, і такий підхід застосований Верховним Судом у справах №   524/5152/15-ц (постанова 09.12.2019) та №   616/137/16-ц (постанова від 15.03.2018). 

ВИСНОВОК: 1) наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення; 2) нікчемний правочин є недійсним вже в момент свого вчинення; 3) суд має повноваження з власної ініціативи робити висновок про нікчемність договору.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Визнання недійсним неукладеного (не вчиненого) договору»

 

 

 

Теги: недійсний, нікчемний, договор, сделка, угода, наслідки недійсності, Верховний суд, судовва практика, Адвокат Морозов