Застосування позовної давності при спадкуванні

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Переривання, поновлення, обчислення та перебіг позовної давності при спадкування прав та обов’язків спадкодавця

02 червня 2025 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 201/2056/22, провадження № 61-17372сво23 (ЄДРСРУ № 128386896) досліджував питання щодо застосуванні позовної давності у правовідносинах спадкування.

Спадкування як перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України), є підставою для універсального правонаступництва у цивільних правовідносинах.

Отже, у разі смерті фізичної особи, обов`язки померлої особи за загальним правилом переходять до іншої особи - її спадкоємця.

Водночас заміна сторін у зобов`язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності (стаття 262 ЦК України) (постанови Верховного Суду від 20 серпня 2024 року в справі № 201/11812/23 (провадження № 61-7195св24), від 02 квітня 2025 року у справі № 295/19577/14-ц (провадження № 61-3715св24)).

Отже, спадкування не перериває та не поновлює позовної давності, спадкуванням є лише перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців), тому закріплення особливого початку перебігу з початком виконання нікчемного правочину поширюється не тільки на сторони нікчемного правочину, а й на їхніх правонаступників.

Вимоги спадкоємців стосуються застосування наслідків нікчемного правочину, повернення сплачених спадкодавцем грошових коштів, тому посилання позивачів на те, що позовна давність розпочалася після прийняття ними спадщини (з моменту, коли вони дізналися про порушення своїх прав) та/або з моменту досягнення позивачами повноліття, є помилковими та не заслуговують на увагу, оскільки в такому випадку позовна давність розпочинається з моменту виконання нікчемного правочину. Слід також врахувати, що останній платіж за нікчемним правочином було здійснено спадкодавцем 22 грудня 2016 року. Звернувшись до суду із цим позовом у березні 2022 року, позивачі пропустили позовну давність.

Зміна позичальника у зобов`язанні його правонаступниками, яка відбулася в порядку спадкування, в силу положень статті 262 ЦК України, не змінила порядку обчислення та перебігу позовної давності, оскільки спадкоємці, за правилами статті 1218 ЦК України набули права та обов`язки за договором  у обсязі, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Тобто права вимоги, які набули спадкоємці, обмежується обсягом прав, які існували у спадкодавця.

ВИСНОВОК: Зміна спадкодавця у зобов`язанні його правонаступниками (спадкоємцями), яка відбулася в порядку спадкування, в силу положень статті 262 ЦК України, не змінює порядок обчислення та перебігу позовної давності.

 

 

  

Матеріал по темі: «Позовна давність при застосування наслідків недійсності нікчемного правочину»
 

 

 

Мітки: визнання нікчемного правочину недійсним, недійсний договір, нікчемний правочин, спосіб захисту, повернення майна, коштів, виконання недійсного правочину, позовна давність, Верховний суд, Адвокат Морозов

Позовна давність при застосування наслідків недійсності нікчемного правочину

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення початку перебігу позовної давності за вимогою про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину 

02 червня 2025 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 201/2056/22, провадження № 61-17372сво23 (ЄДРСРУ № 128386896) досліджував питання щодо визначення початку перебігу позовної давності за вимогою про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. 

Відповідно до вимог статті 256 ЦК України позовна давність - це строк   у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. 

Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки. 

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). 

Початок перебігу позовної давності визначається у статті 261 ЦК України. 

(!) Визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права. 

У постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 641/76/17 (провадження № 61-12138св18) зроблено висновок про те, що позовна давність не поширюється на вимогу про визнання нікчемного правочину недійсним, оскільки рішення суду прийняте за таким позовом тільки констатує нікчемність правочину, адже його нікчемність встановлена законом. Натомість сутність вимоги про стягнення коштів, сплачених на виконання нікчемного правочину, не виключає застосування до неї позовної давності. 

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Отже, за загальним правилом, початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. 

Частину першу статті 261 ЦК України належить застосовувати для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою про застосування наслідків нікчемного правочину, яка пред`явлена заінтересованою особою (не стороною нікчемного правочину). 

Водночас, відповідно до частини третьої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання. 

Частина третя статті 261 ЦК України є спеціальною нормою стосовно частини першої статті 261 ЦК України. Законодавець у частині третій статті 261 ЦК України передбачив особливості початку перебігу позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину. 

Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 24 квітня  2024 року у справі № 161/5741/21 (провадження № 61-13303св23). Зокрема, направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд зазначав, що апеляційний суд не з`ясував, з якого часу починається перебіг позовної давності до вимог про стягнення коштів, сплачених на виконання нікчемного пункту 7.1 кредитного договору, не врахував, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина третя, а не перша статті 261 ЦК України, не встановив, коли почалося виконання нікчемної умови кредитного договору, до яких платежів спливла позовна давність, а до яких ні. 

У постанові від 09 жовтня 2024 року у справі № 206/5280/21 (провадження № 61-13673св23) Верховний Суд відхилив посилання заявника на те, що початок обчислення позовної давності необхідно проводити з часу, коли позивачу стало відомо про несправедливі умови договору про фінансовий лізинг (тобто з моменту набрання законної сили рішенням суду, яким встановлено обставину нікчемності правочину), оскільки вони протирічать приписам частини третьої статті 261 ЦК України. 

При вирішенні подібних спорів необхідно виходити з того, що сторони нікчемного правочину обізнані про початок його виконання. 

ВИСНОВКИ про застосування норм права: 

Частина третя статті 261 ЦК України є спеціальною нормою стосовно частини першої статті 261 ЦК України. 

Законодавець у частині третій статті 261 ЦК України передбачив особливості початку перебігу позовної давності. Закріплення особливого початку перебігу з початком виконання нікчемного правочину поширюється на сторін (їх правонаступників) нікчемного правочину. Сторони нікчемного правочину обізнані про початок його виконання. 

Для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (зокрема, абзац 1 частини першої статті 216 ЦК України, пункт 1 частини третьої статті 1212 ЦК України), яка пред`явлена стороною (її правонаступниками), належить застосовувати частину третю статті 261 ЦК України. Перебіг позовної давності за вимогою про застосування наслідків нікчемного правочину, яка пред`явлена стороною (її правонаступниками) такого правочину, пов`язується саме з початком виконання нікчемного правочину (першої дії), незалежно від того, чи було такий нікчемний правочин виконано повністю і яка зі сторін здійснила виконання. Початок перебігу позовної давності стосується будь-яких наслідків нікчемного правочину.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Застосування наслідків недійсності нікчемного правочину однією стороною»

 

 

 

 

 

 

Мітки: визнання нікчемного правочину недійсним, недійсний договір, нікчемний правочин, спосіб захисту, повернення майна, коштів, виконання недійсного правочину, позовна давність, Верховний суд, Адвокат Морозов

Застосування наслідків недійсності нікчемного правочину однією стороною

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Застосування наслідків недійсності нікчемного правочину в тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання

02 червня 2025 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 201/2056/22, провадження № 61-17372сво23 (ЄДРСРУ № 128386896) досліджував питання щодо застосування наслідків недійсності нікчемного правочину однією стороною.

Визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту права чи інтересу. За наявності спору щодо юридичних наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує нікчемність правочину (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17).

Отже, у справах щодо застосування наслідків недійсності нікчемного правочину суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення підтверджує чи спростовує нікчемність правочину.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Правило статті 216 ЦК України застосовується виключно до сторін правочину.

Водночас частиною першою статті 1212 ЦК України визначено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 березня 2023 року   у справі № 522/22473/15-ц (пункт 154) зауважено, що якщо на виконання спірного правочину сплачені кошти або передане інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини першої статті 216, статті 387, частин першої, третьої статті 1212 Цивільного кодексу України).

Системне тлумачення абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України та пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України свідчить, що:

а) законодавець не передбачив можливість здійснення односторонньої реституції; б) правила абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України застосовуються тоді, коли відбувається саме двостороння реституція; в) в тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України (висновок щодо застосування норм права, викладений у постановах Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 396/29/17, від 12 червня 2020 року у справі № 906/775/17, від 13 травня 2021 року у справі № 910/6360/20), від 03 грудня 2024 року у справі № 903/1251/23 (903/187/24).

ВИСНОВОК: З оглядну на актуальні правові висновки Верховного Суду щодо застосування наслідків недійсності нікчемного правочину в тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, ефективним способом захисту є вимога про повернення виконаного на підставі положень частин першої, третьої статті 1212 ЦК України.

 

 

 

Матеріал по темі: «Застосування наслідків недійсності до нікчемного правочину»

 

 

 

Мітки: визнання нікчемного правочину недійсним, недійсний договір, нікчемний правочин, спосіб захисту, повернення майна, коштів, виконання недійсного правочину, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Застосування наслідків недійсності до нікчемного правочину

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок та спосіб судового захисту при застосуванні наслідків недійсності до нікчемного правочину

02 червня 2025 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 201/2056/22, провадження № 61-17372сво23 (ЄДРСРУ № 128386896) досліджував питання щодо застосування наслідків недійсності до нікчемного правочину.

Нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом. Для визнання його недійсним не вимагається рішення суду. Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто не породжує, не змінює, не припиняє цивільні права й обов`язки.

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення і незалежно від волі будь-якої особи. Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу своєї компетенції, навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (постанови Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20 (провадження  № 61-432сво22), від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

У пункті 138 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 квітня  2025 року у справі № 924/971/23 (провадження № 12-25гс24) зазначено, що якщо правочин є оспорюваним, то такий правочин визнається недійсним судом (якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом). Натомість нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом, такий правочин не породжує будь-яких прав та обов`язків. Нікчемний правочин є недійсним в силу закону з моменту його вчинення, не потребує окремого судового рішення про визнання його недійсним. Суд констатує нікчемність правочину у межах розгляду конкретної справи та застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

(!!!) Велика Палата Верховного Суду у пунктах 71-73 постанови від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90 цс19) дійшла таких висновків: недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України); якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтepecy позивача; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша зантересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальжй частині судового рішення, застосувавши відповідні положения норм матеріального права, підтверджує чи спростовуєобставину нікчемності правочину.

У пунктах 74, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) сформульовано висновки про те, що такий cпociб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заітересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового ршення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов`язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити cпip по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то суд зазначає цей висновок у мотивувальній частині судового ріщення в якості обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення.

Окрім того, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так i від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19). Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (пункт 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19)).

Велика Палата Верховного Суду знов наголошує, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Taкi висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), пункт 6.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20). Судове рішення щодо правових наслідків недійсного правочину, в якому суд у мотивувальній частині робить висновки щодо дійсності чи нікчемності правочину, відповідає зазначеному принципу.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

ВИСНОВОК: Отже, у справах щодо застосування наслідків недійсності нікчемного правочину суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення підтверджує чи спростовує нікчемність правочину.

  

 

 

Матеріал по темі: «Стягнення коштів сплачених за користування майном за нікчемним договором оренди»

 

 

Теги: визнання договору неукладеним, неукладеність договору, незаключенный договор, наслідки неукладеного договору, виконання умов, відсутність підпису, підробка підпису, нотаріальна форма, нотаріальне посвідчення договору, судова практика, Адвокат Морозов

 

Юрисдикція спорів про недійсність угод через фіктивність товариства за позовом ДПС

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення юрисдикції спорів за зверненням податкових органів про визнання недійсними правочинів за наявності вироку суду про відсутність господарської діяльності підприємства

08 травня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 420/12471/22, провадження № 11-114апп24 (ЄДРСРУ № 127423333) досліджувала питання щодо визначення юрисдикції спорів за зверненням податкових органів про визнання недійсними правочинів, укладених усупереч інтересам держави та суспільства і без мети реального настання правових наслідків за наявності вироку суду про відсутність господарської діяльності підприємства.

Спір є приватноправовим і підвідомчим господарському суду, зокрема, за таких умов: а) участь у спорі суб`єкта господарювання; б) наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГПК України, іншими актами цивільного і господарського законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

На такі ознаки підвідомчості спору господарському суду Велика Палата Верховного суду вказала в постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/1834/18.

У податкових правовідносинах контролюючий орган здійснює владні управлінські функції, а тому, як прямо зазначено в підпункті 14.1.241 пункту 14.1 статті 14 ПК України, є суб`єктом владних повноважень у значенні КАС України.

Статтею 20 ПК України визначено права контролюючих органів.

Пунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України визначено, що контролюючі органи мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

Отож, заявляючи відповідний позов, контролюючий орган діє як суб`єкт владних повноважень, реалізуючи публічно-владні управлінські функції у публічно-правовій сфері податкових правовідносин, із забезпечення виконання конституційного обов`язку платника податків (стаття 67 Конституція України), тобто для забезпечення публічного порядку.

При цьому відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

За змістом частини третьої статті 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу в обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише в однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

При зверненні контролюючого органу з позовом про визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, особливо враховуючи положення статті 228 ЦК України, вони не є стороною оспорюваного правочину, не перебувають у цивільних правовідносинах зі сторонами договору та не є носіями власного «приватного» інтересу чи представниками приватного інтересу його сторін.

Із цього короткого викладу можна підсумувати, що до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень [такі самі висновки щодо предмета адміністративної судової юрисдикції сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року у справі № 9901/393/19 (пункт 25), від 13 жовтня 2020 року у справі № 640/22013/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 175/1571/15 (пункт 72), від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21(пункт 28)].

Розгляд спорів у межах господарської юрисдикції за зверненням контролюючого органу з позовами про визнання недійсними правочинів та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами, призводить до того, що цей орган має довести порушення своїх прав та інтересів, проте оспорювані правочини в цьому випадку не зачіпають будь-яких прав та інтересів органів Державної податкової служби України, оскільки в цих правовідносинах такі органи реалізують виключно владні управлінські функції під час податкового контролю відповідно до ПК України.

(!!!) Системний аналіз положень пункту 5 частини першої статті 19 КАС України, пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України і статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) [яка згадує справи щодо визнання недійсними правочинів банкрута] дозволяє дійти висновку, що стаття 7 КУзПБ не скасовує дію статті 20 ГПК України, що містить пряму норму про винятки щодо спорів, пов`язаних з недійсністю правочинів, які, на думку контролюючих органів, спрямовані на приховування об`єктів оподаткування.

Саме недотримання податкових правил дозволяє податківцям обґрунтовувати суперечність правочинів фіскальним інтересам держави, а позовні вимоги органів Державної податкової служби України мають обов`язково бути підкріплені нормами ПК України. Отож відповідна категорія спорів виникає не із самих норм цивільного чи господарського права. Тобто відсутній юридичний факт, який би призводив до виникнення будь-яких цивільних прав та обов`язків між контролюючими органами та платниками податків. Втручання у відносини між учасниками правочину можливе лише тоді, коли існування відповідного правочину порушує публічний порядок у галузі оподаткування, якщо спірний правочин створює об`єктивні перешкоди в здійсненні функцій органів Державної податкової служби України - заважає правильно встановити розмір податкового обов`язку, унеможливлює чи ускладнює стягнення податкового боргу тощо. Власне, задля належного забезпечення своїх управлінських функцій контролюючий орган через суд прагне усунути перешкоду у вигляді відповідного правочину і в такий спосіб забезпечити належну поведінку невладного суб`єкта - платника податків.

ВИСНОВОК: Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду висновує, що справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, укладених підприємствами, які не здійснювали господарської діяльності, що встановлено вироком суду, недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС України, оскільки такі спори пов`язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Кримінальне провадження контрагента – ще НЕ доказ фіктивності»

 

 

Теги: фіктивність, фіктивний директор, фіктивне підприємництво, нікчемний правочин, фіктивний контрагент, податкові перевірки, налоговые споры, налоговые органы, акт проверки, налоговое уведомление решение, обжалование проверки, податкові спори, судова практика, Адвокат Морозов

Реальність вчинення господарської операції у податкових спорах

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: підтвердження фактичного здійснення господарських операцій та наявність первинних бухгалтерських документів для формування податкового кредиту

27 грудня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 200/12015/21, адміністративне провадження № К/990/25732/23  (ЄДРСРУ № 115982565) досліджував питання щодо підтвердження фактичного здійснення господарських операцій та наявність первинних бухгалтерських документів для формування податкового кредиту.

Так, Верховний Суд у постанові від 19 липня 2021 року у справі №  1.380.2019.002018 вказав, що надання платником податків податковому органу належним чином оформлених документів, передбачених законодавством, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, окрім випадку, якщо податковий орган не довів, що відомості, які містяться в документах, є недостовірними. Сам факт наявності у позивача податкової накладної та інших облікових документів, виписаних від імені постачальника, не є безумовним доказом реальності господарських операцій з ним, якщо інші обставини свідчать про недостовірність інформації в цих документах. Для податкового обліку значення має саме факт поставки тим постачальником, який вказаний в первинних документах, наданих платником податків на підтвердження задекларованих сум податкового кредиту.

У постанові від 18 березня 2021 року справа № 822/2562/16 Верховний Суд зазначив, що визначальним для вирішення справи є дослідження та встановлення фактичного руху активів в процесі виконання укладених договорів, і таке дослідження має бути здійснено на підставі первинних документів, які мають бути належним чином оформлені, в сукупності мають свідчити про беззаперечний факт реального вчинення таких операцій і є підставою для формування податкового обліку платника податків.

Основною первинною ознакою господарської операції є її реальність, а наявність первинних документів є вторинною, похідною ознакою. Навіть належне документальне оформлення господарської операції відповідними первинними документами не завжди свідчить про безумовну їх відповідність дійсному змісту операції. Правові наслідки створює саме господарська операція, а не первинні документи. Вказаний висновок застосований Верховним Судом у постанові від 21 червня 2022 року у справі №  820/4033/16.

Також, у постанові від 13 липня 2022 року справа №  640/18540/18 Верховний Суд указав, що наявність первинних документів є обов`язковою, але не єдиною достатньою умовою для формування податкового обліку, оскільки виконання зобов`язання за правочином зумовлює складання й інших документів. Формальне складення лише первинного документа не є беззаперечним доказом реальності конкретної господарської операції, якщо контролюючий орган наводить доводи, які ставлять під сумнів її здійснення, зокрема доводи щодо неможливості здійснення поставок контрагентом з огляду на відсутність у нього матеріальних, трудових ресурсів для здійснення підприємницької діяльності та не відповідність при цьому номенклатури придбаних товарів номенклатурі поставлених товарів згідно з даними з Єдиного реєстру податкових накладних; епізодичну або обмежену терміном, на який припадають дати виписування документів на операцію з постачання, фінансову та податкову звітність контрагента, не відображення у цій звітності відповідних податкових зобов`язань, відсутність контрагента за місцезнаходженням. Такі доводи підлягають ретельній перевірці судом з використанням засобів доказування, передбачених нормами КАС, в тому числі й інших, не первинних документів, складання яких передбачено законодавством або є загальноприйнятим за звичаями ділового обороту.

(!!!) Таким чином, на підтвердження фактичного здійснення господарських операцій платник повинен мати відповідні первинні документи, які мають бути належно оформленими, містити всі необхідні реквізити, бути підписані уповноваженими особами та які в сукупності із встановленими обставинами справи, зокрема, і щодо можливостей здійснення господарюючими суб`єктами відповідних операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна, обсягу матеріальних та трудових ресурсів, економічно необхідних для здійснення господарських операцій, мають свідчити про беззаперечний факт реального вчинення господарських операцій, що і є підставою для формування платником податків даних податкового обліку.

Отже, наявність первинних документів є обов`язковою, але не єдиною достатньою умовою для формування податкового кредиту, оскільки виконання зобов`язання за правочином зумовлює складання й інших документів. Формальне складення лише первинного документа не є беззаперечним доказом реальності конкретної господарської операції, якщо контролюючий орган наводить доводи, які ставлять під сумнів її здійснення, зокрема доводи щодо неможливості здійснення поставок контрагентом з огляду на відсутність у нього матеріальних, трудових ресурсів для здійснення підприємницької діяльності та не відповідність при цьому номенклатури придбаних товарів номенклатурі поставлених товарів згідно з даними з Єдиного реєстру податкових накладних; епізодичну або обмежену терміном, на який припадають дати виписування документів на операцію з постачання, фінансову та податкову звітність контрагента, не відображення у цій звітності відповідних податкових зобов`язань, відсутність контрагента за місцезнаходженням. Суттєвим доводом, який ставить під сумнів реальність господарської операції, є посилання на обставини, які встановлені у процедурах кримінального провадження. Такі доводи підлягають ретельній перевірці судом з використанням засобів доказування, передбачених нормами КАС України, в тому числі й інших, не первинних документів, складання яких передбачено законодавством або є загальноприйнятим за звичаями ділового обороту.

Указані висновки знайшли своє відображення у постановах Верховного Суду від 05 травня 2023 року у справі №  1340/5998/18, від 08 листопада 2023 року у справі №  280/4704/21, від 27 листопада 2023 року у справі №  380/18276/21.

ВИСНОВОК: За для підтвердження фактичного здійснення господарських операцій платник податків повинен враховувати судову практику Верховного суду, зокрема (але не виключно):

• правові наслідки створює саме господарська операція, а не первинні документи;
• первинною ознакою господарської операції є її реальність, а наявність первинних документів є вторинною, похідною ознакою;
• визначальним для вирішення справи є дослідження та встановлення фактичного руху активів в процесі виконання укладених договорів.

Тому, для підтвердження фактичного здійснення господарських операцій платник повинен мати та надати суду (контролюючому органу):

• відповідні первинні документи, які мають бути належно оформленими, містити всі необхідні реквізити, бути підписані уповноваженими особами;
• докази щодо можливостей здійснення господарюючими суб`єктами відповідних операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна, обсягу матеріальних та трудових ресурсів, економічно необхідних для здійснення господарських операцій.

Втім, наявність первинних документів є обов`язковою, але не єдиною достатньою умовою для формування податкового кредиту, оскільки виконання зобов`язання за правочином зумовлює складання й інших документів/

Суттєвим доводом, який ставить під сумнів реальність господарської операції, є посилання на обставини, які встановлені у процедурах кримінального провадження. Такі доводи підлягають ретельній перевірці судом з використанням засобів доказування, передбачених нормами КАС України, в тому числі й інших, не первинних документів, складання яких передбачено законодавством або є загальноприйнятим за звичаями ділового обороту.

Указані висновки знайшли своє відображення у постановах Верховного Суду від 05 травня 2023 року у справі №  1340/5998/18, від 08 листопада 2023 року у справі №  280/4704/21, від 27 листопада 2023 року у справі №  380/18276/21.

 

Матеріал по темі: «Підтвердження реальності господарської операції для отримання податкової вигоди»

 

 

 

 

Теги: фіктивність, фіктивний директор, фіктивне підприємництво, нікчемний правочин, фіктивний контрагент, податкові перевірки, налоговые споры, налоговые органы, акт проверки, налоговое уведомление решение, обжалование проверки, податкові спори, судова практика, Адвокат Морозов

Підтвердження реальності господарської операції для отримання податкової вигоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Нова судова практика Верховного суду в підтвердженні реальності господарської операції та отримання податкової вигоди

05 травня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/15514/20, адміністративне провадження № К/9901/38688/21  (ЄДРСРУ № 110678480) досліджував питання щодо підтвердження реальності господарської операції та отримання податкової вигоди.

Норми діючого законодавства та судова практика свідчить, що господарські операції для визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними документами, які відображають реальність таких операцій. Сума ПДВ для включення до податкового кредиту повинна бути підтверджена, крім того, податковою накладною, виписаною постачальником на операцію з постачання товару (послуг) і зареєстрованою в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Встановлюючи правило щодо обов`язкового підтвердження сум податкового кредиту, врахованих платником при визначенні податкових зобов`язань з ПДВ, законодавець, безумовно, передбачає, що ці документи є достовірними, тобто операції, які вони підтверджують, дійсно мали місце.

Якщо господарська операція фактично не відбулася, то первинні документи, складені для оформлення такої операції, не відповідають дійсності і не можуть бути підставою податкового обліку. Це відповідає і вимозі статті 75 КАС щодо достовірності доказів.

(!!!) Превалювання сутності над формою (операції обліковуються відповідно до їх сутності, а не лише виходячи з юридичної форми) як принцип бухгалтерського обліку, що закріплений в статті 4 Закону №996-XIV, так само характеризує і податковий облік.

У справах, предмет спору в яких стосується правомірності відображення платником податків у бухгалтерському та податковому обліках фінансових показників господарських операцій, які, за висновком контролюючого органу, є фіктивними, сталою є практика правозастосування Верховним Судом, яка, якщо її узагальнити, полягає в тому, що правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування в податковому обліку податкового кредиту та на зменшення фінансового результату до оподаткування на суму витрат, відображену в бухгалтерському обліку, наступають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання у своїй господарській діяльності, що пов`язано з рухом активів, зміною зобов`язань чи власного капіталу платника та має підтверджуватись первинними документами відповідно до вимог, встановлених правовими нормами, зокрема й щодо змісту документа (заповнення обов`язкових реквізитів).

Наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів, що є обов`язковою умовою для формування податкового кредиту та витрат.

Якщо господарська операція фактично не відбулася, то платник податків не має права на податкову вигоду у вигляді податкового кредиту та/або зменшення оподатковуваного доходу на суму витрат.

Між тим слід враховувати, що Велика Палата Верховного суду у постанові від 07.07.2022 по справі № 160/3364/19, застосувавши норму частини восьмої статті 9 Закону № 996-XIV, згідно з якою відповідальність за несвоєчасне складання первинних документів і регістрів бухгалтерського обліку та недостовірність відображених у них даних несуть особи, які склали та підписали ці документи зробила висновок, що цю норму необхідно тлумачила як таку, в якій  відображено принцип індивідуальної відповідальності платника податків за внесення недостовірних відомостей до первинних документів.

За висновком Великої Палати сам факт використання первинних документів з недостовірними даними для підтвердження обставин здійснення господарської операції не повинен автоматично вказувати на безпідставність даних податкового обліку. Натомість контролюючий орган має довести, що платник податків, приймаючи від контрагентів та використовуючи певні документи для цілей податкового обліку, діяв нерозумно, недобросовісно або без належної обачності. А це також пов`язано з фактичною можливістю й економічною доцільністю перевірки самим платником податків достовірності відомостей, які були включені до первинних документів. Мають бути наявні докази того, що розумними заходами добросовісний платник податків міг перевірити правдивість відповідних документів, а також мав достатні підстави, діючи з належною обачністю, для обґрунтованих сумнівів у їх змісті…

Задовольняючи касаційну скаргу контролюючого органу Верховний суд акцентував увагу на тому, що здійснюючи відповідну  діяльність (в даному випадку з виробництва та реалізації олії) є підстави вважати, що платник податків обізнаний з нормативними вимогами що регулюють діяльність в сфері його спеціалізації, а отже повинен враховувати особливості виробництва та поставки продукції (наявність технічних, матеріальних, трудових та ін. ресурсів) у його контрагентів… в противному випадку джерело походження товару не буде встановлено, а отже лише наявність первинних документів (без реальної можливості виробити/поставити відповідний товар) в сукупності  не буде свідчити про реальність господарської операції, а навпаки буде вказувати на відсутність реального змісту господарських операцій.

Верховний суд акцентує увагу що у разі встановлення в судовому процесі обставин, які свідчать, що платник податків був чи міг бути обізнаний щодо протиправної діяльності його контрагента, яка полягає в незаконній мінімізації податкових зобов`язань, зокрема, у створенні штучних підстав для збільшення витрат та/чи податкового кредиту, або у разі коли платник податків діяв без належної обачності чи обережності при виборі контрагента, який не виконує податкового обов`язку, при встановлених обставинах, які спростовують реальність господарських операцій, отримана таким платником податків податкова вигода у вигляді права на витрати та податковий кредит є безпідставною. 

ВИСНОВОК: Для підтвердження реальності господарської операції вже недостатньо надання контролюючому органу первинно-бухгалтерських документів та застосування принципу «індивідуальної відповідальності платника податків», необхідно також враховувати виробничі, матеріальні, трудові ресурсні потужності у своїх контрагентів (або можливість залучення цих ресурсів контрагентами).

 

Матеріал по темі: «Відповідальність Держави за протиправну НЕ реєстрацію податкової накладної у ЄРПН»

 

 

Теги: фіктивність, фіктивний директор, фіктивне підприємництво, нікчемний правочин, фіктивний контрагент, податкові перевірки, налоговые споры, налоговые органы, акт проверки, налоговое уведомление решение, обжалование проверки, податкові спори, судова практика, Адвокат Морозов