Податкові порушення по ланцюгу постачання (практика Верховного суду)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відсутність у платника необхідних працівників, податкові порушення по ланцюгу постачання, наявні кримінальні справи та отриманні свідчення (без постановлення вироків), відсутність транспорту та іншого матеріально-технічного забезпечення

05 листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 540/1067/19, адміністративне провадження № К/9901/23011/21 (ЄДРСРУ № 100856748) досліджував питання щодо відсутності у платника необхідних працівників, податкові порушення по ланцюгу постачання, наявні кримінальні справи та отриманні свідчення (без постановлення вироків), відсутність транспорту та іншого матеріально-технічного забезпечення.

Так, у постанові від 06 жовтня 2021 року по справі №200/6721/20-а Верховний Суд вказав на те, що визначальним для вирішення спорів про наявність податкових наслідків за результатами вчинення господарських операцій є дослідження сукупності обставин та первинних документів, які можуть як підтверджувати, так і спростовувати реальність господарських операцій.

ВАЖЛИВО: Ні наявна у контролюючого органу податкова інформація, ні відсутність у контрагента достатньої кількості основних засобів та трудових ресурсів не є достатніми підставами для висновку про нереальність господарських операцій.

Також Верховний Суд неодноразово зазначав про те, що норми податкового законодавства не ставлять у залежність достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентом, якщо цей платник (покупець) мав реальні витрати у зв`язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності. Порушення певним постачальником товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування витрат чи податкового кредиту, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг)) не повинен зазнавати негативних наслідків, зокрема, у вигляді позбавлення права на формування витрат та податкового кредиту, за можливу неправомірну діяльність його контрагента за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагента та злагодженість дій між ними.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року по справі №813/5082/15 та від 05 березня 2021 року по справі № 826/23914/15.

Верховний суд в своїй постанові від 20 жовтня 2021 року у справі №  640/21204/19, адміністративне провадження № К/9901/28610/21 (ЄДРСРУ №  100512558) підтримує позицію, що сам по собі факт порушення кримінальних справ, так само як і отримання свідчень (пояснень) посадових осіб господарюючих суб`єктів, в рамках таких кримінальних справ, не є беззаперечним доказом, що підтверджує відсутність реальних правових наслідків всіх господарських операцій проведених позивачем та його контрагентами.

Питання можливості врахування матеріалів досудового розслідування кримінального провадження, зокрема, протоколу допиту, під час вирішення адміністративних справ означеної категорії теж вже неодноразово розглядалося Верховним Судом (постанови від 17 червня 2021 року у справі №826/1158/18, від 1 липня 2021 року у справі №822/1722/18, від 6 жовтня 2021 року у справі №2340/2731/18, тощо).

Правова позиція у наведених вище рішеннях зводиться до наступного: в силу положень Кримінально процесуального кодексу України протокол допиту, отриманий на стадії досудового слідства, до ухвалення вироку в рамках кримінального провадження, може бути визнаний як доказ в адміністративному судочинстві виключно за умови підтвердження таких показань особою у судовому засіданні під час розгляду справи, чого в межах даної справи здійснено не було. Факт податкового правопорушення не може обґрунтовуватись фактом існування кримінальної справи, в тому числі, щодо контрагента платника податків. До винесення вироку в рамках кримінального провадження, пояснення, протоколи допиту чи інші матеріали досудового розслідування, а також ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення окремих слідчих дій не можуть вважатись належним доказом в адміністративному судочинстві. Тобто, доказове значення в адміністративному процесі може мати виключно вирок суду в кримінальному провадженні, який набрав законної сили.

Окрім того, суд зауважує, що під час проведення господарських операцій платник податків може бути і необізнаним стосовно дійсного стану правосуб`єктності своїх контрагентів і реально поставляти на їх адресу товари (роботи чи послуги), незважаючи на те, що контрагенти, можливо, і мають наміри на порушення податкового законодавства.

Тобто, лише встановлення в ході судового розгляду факту узгодженості дій платника податків з недобросовісними платниками податків  з метою незаконного отримання податкових вигод або його обізнаності з такими діями контрагентів може свідчити про незаконність формування показників податкової звітності за такими операціями.

ВИСНОВОК: З урахуванням вимог процесуального закону, а саме обов’язку доведення неправомірних дій платника податків саме податковим органом і виключно у судовому засіданні, повинно бути доведено порушення податкового законодавства як пов’язаного контрагента так і платника податків… між тим, в силу принципу диспозитивності судового процесу, платником все це може бути спростовано на доказовому рівні.

Матеріал по темі: ««Фіктивний директор» та протоколи допиту в якості доказів по справі»

 

 

Теги: ступінь деталізації, господарські операції, наявність кримінального провадження, податкова перевірка, налоговая, акт проверки, контрагент, уголовное дело, допит свідка, протокол допроса, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Наслідки порушення кримінальної справи та допиту посадовців контрагента

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки порушення кримінальної справи та допиту посадових осіб контрагентів, які заперечують свою участь у створенні та роботі підприємства у податкових спорах.

27 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 816/809/17, адміністративне провадження № К/9901/1349/17, (ЄДРСРУ № 72983261) під час розгляду податкового спору акцентував увагу на ряді важливих висновків, які допоможуть платникам податку під час подібного роду суперечок.

Суд вказав, що за змістом норм Податкового кодексу України, зокрема ст. 198, право платника податків на включення сум ПДВ до податкового кредиту обумовлено юридичним складом, до якого входять такі юридичні факти, як придбання цим платником податків товарів (робіт, послуг), основних фондів (необоротних активів) (щодо останніх, крім того, будівництво, спорудження, створення), призначених для використання в оподатковуваних операціях, що відповідають цілям його господарської діяльності; підтвердження обліковими, розрахунковими документами, зокрема щодо податкового кредиту - податковою накладною, виписаною постачальником - платником ПДВ, митною декларацією (іншими подібними документами, перелік яких встановлений п. 201.11 ст. 201 Податкового кодексу України) сум витрат на придбання товару (робіт, послуг) та ПДВ, нарахованого (сплаченого) в ціні придбання товару (робіт, послуг).

Статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 1 грудня 2015 року по справі № 826/15034/14 (ВС від 16.01.2018 р. у справі № 2а-7075/12/2670, ЄДРСРУ № 71630425).

Наведені вище норми податкового законодавства у взаємозв'язку з приписами законодавства з питань бухгалтерського обліку та звітності визначають окремі випадки, за яких неможливе формування податкового кредиту, зокрема, це: не пов'язаність здійсненої операції (понесених витрат) з господарською діяльністю покупця (придбання товарів/послуг без мети їх використання у господарській діяльності); фіктивність операцій/нездійснення оподатковуваних операцій; видача податкової накладної особою, яка не є платником податку на додану вартість; відсутність у платника податків юридично значимих первинних документів. (ВС від 17.01.2018 р. у справі №826/1244/13-а, №805/6031/13-а та №804/8943/13-а, ЄДРСРУ № 71692746, № 71692664 та № 71692635 відповідно).

Правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування податкового кредиту наступають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності, що пов'язані з рухом активів, зміною зобов'язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах, що має підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами.

Для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, реєстрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків та зборів, ведення яких передбачено законодавством (п. 44.1 ст. 44 Податкового кодексу України).

Необхідно вказати, що ознаки фіктивності господарської діяльності безпосередньо впливають на встановлення чи спростування факту здійснення господарської операції та формування на її підставі правомірної податкової вигоди. Аналогічна висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду від 23.01.18р. у справі № 9901/436/18 (ЄДРСРУ 71766589).

Таким чином, аналіз реальності господарської діяльності повинен здійснюватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту. При цьому в первинних документах, які є підставою для бухгалтерського обліку, фіксуються дані лише про фактично здійснені господарські операції.

ВАЖЛИВО: Отже, наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів, що є обов'язковою умовою для формування податкового кредиту, і вказана обставина є визначальною для дослідження судами під час вирішення цієї справи.

При цьому, вищенаведені норми податкового законодавства не ставлять у залежність достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентами, якщо цей платник (покупець) мав реальні витрати у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності. Порушення певними постачальниками товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування податкового кредиту, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг)) не повинен зазнавати негативних наслідків, зокрема у вигляді позбавлення права на податковий кредит, за можливу неправомірну діяльність його контрагента за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагента та злагодженість дій між ними.

Також, норми податкового законодавства не визначають місце знаходження платника податку (контрагента) та його звітування до контролюючих органів як критерій правового статусу платника податків (позивача) щодо отримання податкової преференції у формі податкового кредиту.

При вирішенні спорів щодо правомірності формування платниками податків своїх даних податкового обліку, зокрема якщо предметом спору є достовірність первинних документів та підтвердження інших обставин реальності відображених у податковому обліку господарських операцій, суди повинні врахувати, що відповідно до вимог ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, (тут і далі у редакції чинній на час вирішення спору), обов'язок доведення відповідних обставин у спорах між особою та суб'єктом владних повноважень покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти позову.

У разі надання контролюючим органом доказів, які в сукупності з іншими доказами у справі свідчать, що документи, на підставі яких платник податків задекларував податкового кредиту, містять інформацію, що не відповідає дійсності, платник податків має спростовувати ці доводи. Наведене випливає зі змісту ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якою кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.

Згідно зі ст.   86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд вказує, що у ході розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції було надано належну оцінку доказам, наданих позивачем та зібраних судами на підставі ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України та іншим обставинами, що спростовують позицію контролюючого органу про порушення позивачем вимог податкового законодавства щодо формування податкового кредиту. Зокрема, судами досліджено первинні документи, які згідно з п. 44.1 ст. 44 Податкового кодексу України, є підставою для податкового обліку, встановлено реальне здійснення господарських операцій, встановлено також і подальшу реалізацію виготовленого позивачем товару на основі поставленої сировини іншим суб'єктам господарювання та фізичним особам.

Вказані документи, містять відомості які у повній мірі відображають суть господарських операцій, що відбулись між позивачем та його контрагентами.

В той же час, колегія суддів зазначає, що контролюючим органом всупереч вимог ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України не було доведено та надано належних доказів, які б свідчили, що наявні у контрагентів трудові ресурси та матеріально - технічне забезпечення були недостатніми для виконання умов договорів поставки, укладених з позивачем, як не було надано і доказів про наявність встановлених судами фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо неправомірної поведінки контрагентів та злагодженості дій між ними.

ВАЖЛИВО: Колегія суддів не бере до уваги і посилання відповідача на податкову інформацію, що наявна в інформаційно - аналітичних базах відносно контрагентів позивача по ланцюгах постачання, а також податкову інформацію надану іншими контролюючими органами, оскільки така інформація не ґрунтується на безпосередньому аналізі первинних документів та не є належним доказом в розумінні процесуального Закону.

20 червня 2017 року в рамках справи № 21-1807а16 судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України зроблено революційний висновок, який стосується фіктивних угод/контрагентів по ланцюгу, суть якого полягає в наступному: якщо третій контрагент по ланцюгу має ознаки фіктивності, то це жодним чином не повинно стосуватися платника податку, який здійснює господарські операції/діяльність з опосередкованим контрагентом, який, в свою чергу, має відносини далі по ланцюгу.

Щодо посилання контролюючого органу на інформацію отриману в межах кримінального провадження і згідно якої первинні документи підписані від імені ТОВ директорами, які не мають жодного відношення до фінансово-господарської діяльності зазначених товариств, колегія суддів зазначила, що відповідно до ч. 4 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України вирок суду у кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою, проте контролюючим органом, всупереч вимог ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, такого доказу як вирок надано не було.

Оцінка документів, як письмових доказів, здійснюється відповідно до положень процесуального принципу допустимості доказів, закріпленого на час вирішення спору статтею 70 Кодексу адміністративного судочинства України, частиною четвертою якої визначено, що обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору. Аналогічна норма закріплена частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції Закону від 03.10.2017).

ВАЖЛИВО: Колегія суддів вказала на те, що сам факт порушення кримінальної справи та отримання свідчень (пояснень) посадових осіб господарюючих суб'єктів, в рамках такої кримінальної справи, не є беззаперечним фактом, що підтверджує відсутність реальних правових наслідків всіх господарських операцій проведених позивачем та його контрагентами. Окрім того, суд також зауважує, що під час проведення господарських операцій платник податків може бути і необізнаним стосовно дійсного стану правосуб'єктності своїх контрагентів і реально отримати від них товари (роботи чи послуги), незважаючи на те, що контрагенти можливо і мають наміри щодо порушення податкового законодавства.

Аналогічна Постанова ВС від 20 лютого 2018 року у справі №826/6280/13-а, адміністративне провадження № К/9901/2848/18, ЄДРСРУ № 72338874).

Між тим фіктивність створення Товариства з моменту його державної реєстрації доводить відсутність законодавчо передбаченої мети створення суб'єкта господарювання, внаслідок чого, господарські операції позивача з його контрагентом не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку (ВС від 23.01.2018 р. у справі № 2а-1870/5800/12, ЄДРСРУ № 71766569).

Матеріал по темі: «Верховний суд: оцінка вироків, як доказ фіктивності контрагентів»

ВИСНОВКИ:

Загальні: 

- наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів (у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності);

-  у податково-правових відносинах діє презумпція правомірності правочину та правило індивідуальної, в тому числі і податкової відповідальності (платник податку не повинен зазнавати негативних наслідків пов’язаних з діяльністю контрагента);

- обов’язок доказування в такого роду спорах лежить на податковому органі, але право спростування відноситься виключно до компетенції платника податку;

Докази реальності господарської операції це: 

- первинно – бухгалтерські документи на підставі яких встановлено реальне здійснення господарських операцій;

- подальша реалізація виготовленого платником податку товару на основі поставленої сировини іншим суб'єктам господарювання та фізичним особам;

- в якості доказу, не приймається інформація з інформаційно - аналітичних баз податкових органів відносно контрагентів платника податку, оскільки вона не ґрунтується на безпосередньому аналізі первинних документів, тобто фактично є чернеткою або особистим записом;

- протоколи допитів посадових осіб контрагентів без наявного вироку суду не є належними або допустимими доказами.

Теги: податкові спори, налоговые споры, ДФС, ГНИ, налоговая проверка, контрагент, уступка, накладная, судебная практика, працівникі, виробничі ресурси, оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, контролюючі органи, податкові органи, Адвокат Морозов

Податкові спори: вирок в кримінальному провадженні по контрагенту

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вирок в кримінальному провадженні по контрагенту у податкових спорах. Преюдиція (обов’язковість ) судових рішень в адміністративному провадженні. Фіктивне підприємництво. Суперечлива судова практика. 

18.07.2017 р. судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України в рамках справи № 21-3123а16 частково задовольнила вимоги податкового управління та скасувала рішення касаційної та апеляційної інстанцій з підстав неповного дослідження обставин справи та неналежного обґрунтування у мотивувальній частині рішення обставин, які були підставою не врахування (відхилення) вироку по контрагенту в кримінальному провадження щодо фіктивності останнього.

Суд вказав, що у постанові Верховного Суду України від 17 листопада 2015 року № 21-277а15 міститься висновок, що первинні документи, які стали підставою для формування податкового кредиту, та виписані контрагентом, фіктивність господарської діяльності якого встановлена вироком суду, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставним.

Верховний Суд України виходив із того, що на момент розгляду справи  судом апеляційної інстанції набрав законної сили вирок суду, яким встановлено факт фіктивності господарської діяльності підприємства, з яким позивач мав господарські відносини, і ця обставина не могла бути не врахована судом, оскільки статус фіктивного підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю навіть за формального підтвердження її первинними документами.

У даній справі Вищий адміністративний суд України погодився із висновками суду апеляційної інстанції і визнав, що посилання податкового органу на вирок суду м стосовно засновника та керівника ТОВ обґрунтовано відхилені апеляційним судом, оскільки цей вирок не стосується обставин господарських операцій контрагента з позивачем, а  надані первинні документи в сукупності із іншими доказами є достатніми доказами реального виконання контрагентами господарських операцій.

Слід зазначити, що висновок, викладений  у зазначеній       постанові та інших рішеннях  Верховного Суду України,  зокрема  у постанові від 1 грудня 2015 року (№ 21-3788а15),  за результатами розгляду заяв про усунення розбіжностей у застосуванні норм податкового законодавства судом касаційної інстанції, ґрунтується на такому.  

Вимоги до підтвердження даних, визначених у податковій звітності, встановлені статтею 44 ПК. Так, згідно з положенням пункту 44.1 цієї статті для цілей оподаткування платники податків зобов’язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов’язаних з визначенням об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначає Закон України від 16 липня 1999 року № 996-ХIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» .

Відповідно до статті 1 цього Закону первинний документ – це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Аналіз цієї норми дає підстави вважати, що первинний документ згідно з цим визначенням містить дві обов’язкові ознаки: відомості про господарську операцію і підтвердження її реального (фактичного) здійснення.

Примітка:  Однак,  в абзац одинадцятий статті 1 Закон № 996-ХIV внесено   зміни згідно   із  Законом  N  1724-VIII  (1724-19)  від  03.11.2016, тому: первинний документ  - документ,  який  містить  відомості  про господарську  операцію.

Таким чином, за зворотною логікою первинний документ НЕ ПІДТВЕРДЖУЄ  реальне (фактичне) здійснення господарської операції.

Підпунктом 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК визначено, що господарська діяльність – це діяльність особи, що пов’язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема, за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Згідно зі статтею 1 Закону № 996-ХIV господарська операція – це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства.

Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона має спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Між тим як слідує зі змісту постанови Верховного Суду України від 28 лютого 2011 року у справі № 21-13а11 за позовом дочірнього підприємства "Пілснер Україна" до Сквирської міжрайонної державної податкової інспекції Київської області про скасування податкового повідомлення-рішення, за заявою підприємства про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 2 грудня 2010 року, Верховний суд України погодився із висновками судів у цій справі, згідно яких збитковість господарської діяльності не може бути підставою для визначення такої діяльності, як негосподарської. Неотримання підприємством доходу від окремої господарської операції не свідчить про те, що така операція не пов'язана з господарською діяльністю підприємства, оскільки при здійсненні господарських операцій існує звичайний комерційний ризик не отримати дохід від конкретної операції.

(!!!) Здійснення господарської операції і власне її результат підлягають відображенню в бухгалтерському обліку.

За змістом частин першої та другої статті 9 Закону № 996-ХIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо – безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов’язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Тобто для бухгалтерського обліку мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій.

ВАЖЛИВО: Слід зазначити, що договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку. Відповідно до частини першої статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Отже, договір свідчить лише про намір виконати дії (операції) в майбутньому, а не про їх фактичне виконання.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України  від 15.12.2015 р. у справі № 21-4266а15.

Більше того, при вирішенні такого роду справ  акцент вищих судів робиться на те, що при розгляді конкретної справи суди доводи органу влади мають перевіряти та оцінювати. Зокрема суд має оцінити належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, зокрема, провести всебічну перевірку доводів сторін, на які вони посилаються в підтвердження своїх позовних вимог чи заперечень на позов. (Верховний суд України, справа № 2а-4201/11/2670 від 26.04.2016 р.).

Відповідно до вищенаведеного визначення господарська операція пов’язана не з фактом підписання договору, а з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу.

Отже, фактичне здійснення господарської операції підтверджується наступним: 1) дією або подією; 2) зміною в структурі активів та зобов’язань або власному капіталі; 3) відомостями про господарську операцію; 4) економічним ефектом (приріст/збиток) у часі.

Більше того, згідно з правовою позицією Верховного Суду України (постанова від 27.03.2012 року № 21-737во10), надання податковому органу належним чином оформлених документів, передбачених законодавством про податки та збори, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, якщо податковий орган не встановив та не довів, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі, є наслідком укладення нікчемних правочинів або коли відомості ґрунтуються на інших документах, недійсність даних в яких установлена судом.

Крім того, практика Європейського суду суттєво впливає на змістове наповнення принципів, закріплених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколах до неї.

Так, у своїх висновках Суд неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога ст.1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п. 1 дозволяє позбавлення власності лише "на умовах, передбачених законом", а п. 2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію "законів". Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції (рішення у справах "Амюр проти Франції", "Колишній король Греції та інші проти Греції" та "Малама проти Греції").

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов’язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами ПК.

Так, згідно з пунктом 138.2 статті 138 ПК витрати, які враховуються для визначення об’єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

При цьому відповідно до підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Відповідно до пункту 198.3 статті 198 ПК податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв’язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв’язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу (пункт 198.6 статті 198 ПК).

ВАЖЛИВО: Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Довести правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві зобов’язаний суб’єкт владних повноважень.

Разом з тим відповідно до принципу змагальності суб’єкт господарювання має спростувати доводи суб’єкта владних повноважень, якщо заперечує їх обґрунтованість.

У даній справі підставою для висновку податкового органу про наявність порушень позивачем податкового законодавства були відображені в Акті обставини, що у контрагента - ТОВ відсутні основні фонди, середньооблікова кількість штатних працівників – 1 особа.

Протилежна судова практика: «Доводи відповідача про нікчемність укладеного договору між позивачем та його контрагентом судами першої та апеляційної інстанцій  правомірно не прийнято до уваги, оскільки відсутність у суб'єкта господарювання (контрагента) достатніх матеріальних чи будь - яких інших ресурсів для здійснення господарської діяльності, як і відсутність останнього за юридичною адресою чи неможливість проведення у такого контрагента перевірки не має своїм наслідком недійсність укладеного ним правочину чи слугувати доказом наявності у вказаного суб'єкта господарювання такої мети як порушення інтересів держави у сфері оподаткування. (Ухвала ВАСУ від 01 грудня 2016 р. справа №  К/800/15575/14 (ЄДРСРУ № 63134078).

Аналогічна позиція висловлена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 24.05.2017 по справі № К/800/24191/16 де передбачено  що відсутність у постачальника  необхідних ресурсів для здійснення продажу товарів та здійснення робіт та послуг не є доказом нереальності операцій, оскільки специфіка підприємницької діяльності полягає у тому, що підприємство не завжди має мати у власності задекларовані значну кількість працівників, наявність основних засобів та транспорт для виконання взятих на себе зобов'язань, звичаями ділового обороту визначені й інші можливості залучення ресурсів для поставки товарів/робіт/послуг, як от на підставі цивільно-правових договорів.

Відповідно до ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини практика Європейського Суду з прав людини є джерелом права та свідчить про те, що якщо державні органи мають інформацію про зловживання в системі оподаткування конкретною компанією, вони повинні застосовувати відповідні заходи саме до цього суб'єкту, а не розповсюджувати негативні наслідки на інших осіб при відсутності зловживання з їх боку (рішення Європейського Суду від 09.01.2007р. у справі Інтерсплав проти України).

Неприпустимість притягнення до відповідальності однієї компанії, у випадку за неправомірні дії іншої компанії підтверджується практикою Європейського суду з прав людини. Так, в пункті 71 рішення у справі «Булвес» АД проти Болгарії» Європейського суду з прав людини дійшов такого висновку: «... Суд вважає, що компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов'язків щодо своєчасного декларування податку на додану вартість і, як наслідок, сплачувати податок на додану вартість повторно разом із пенею. Суд вважає, що такі вимоги прирівнюються до надзвичайного обтяження для компанії-заявника, що порушило справедливий баланс, який повинен був підтримуватися між вимогами загальних інтересів та вимогами захисту права власності».

Отже, Європейський суд з прав людини чітко визначає правило індивідуальної відповідальності платника податків. Тобто, добросовісний платник податків не має зазнавати негативних наслідків через порушення з боку його контрагентом. (Ухвала ВАСУ від "23" листопада 2016 р. справа № К/800/18675/16, ЄДРСРУ № 62961971).

ВАЖЛИВО: З урахуванням зазначеного, судова практика виходить з того, що чинне податкове законодавство України не ставить в залежність податковий облік (стан) певного платника податку від інших осіб, від фактичної сплати контрагентом податку до бюджету, від перебування постачальника за юридичною адресою, а також від його господарських та виробничих можливостей.

Крім того, податковий орган послався на вирок суду, яким засновника та керівника ТОВ (контрагента) визнано винною у вчиненні злочинів, передбачених частиною п’ятою статті 27, частинами першою, другою статті 205 Кримінального кодексу України – пособництво у фіктивному підприємництві та на підставі Закону України «Про амністію»» звільнено від відбування призначеного покарання.

Так, зі змісту зазначеного вироку вбачається, що ТОВ придбано за грошову винагороду без мети здійснення підприємницької діяльності для прикриття незаконної діяльності, тобто встановлено факт фіктивності господарської діяльності ТОВ.

Суди апеляційної і касаційної інстанцій у цій справі виходили з того, що встановлені вироком суду в кримінальній справі відносно фізичної особи обставини не можуть бути покладені в основу судового рішення в адміністративному процесі за участю інших юридичних осіб без їх перевірки та підтвердження належними та допустимим доказами, а надані ТОВ первинні документи бухгалтерського та податкового обліку в сукупності з іншими доказами (супровідні та інші документи, що свідчать  про поетапність та послідовність надання послуг) є достатніми доказами фактичного виконання господарських операцій.

Однак, в протилежність переліченому, ВСУ вказав, що судові рішення не містять мотивів, з яких суди виходили, вважаючи належно оформленими документи, видані і підписані  від імені керівника, яка засуджена за пособництво у фіктивному підприємництві; поза увагою судів залишились і визнані доведеними у кримінальній справі  обставини, відповідно до яких документи, складені від імені директора ТОВ, дали невстановленим особам можливість перераховувати кошти без фактичного проведення господарських операцій та відображати у податковій та бухгалтерській звітностях підприємства та його контрагентів такі операції.       

Крім того, суди мали встановити, чи викликали господарські операції   зміни в структурі активів та зобов’язань Товариства, його власному капіталі та чи спричинили вони реальні зміни майнового стану цього платника податків, мали дослідити суди і питання щодо наявності у ТОВ можливостей для здійснення господарських операцій  з Товариством з урахуванням обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виконання робіт та надання послуг відповідно до укладеного договору.

Треба додати, що преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності. Тобто, преюдиціальні факти слід відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин. (Вищий господарський суд України від 22 лютого 2017 року,  справа № 927/788/16, ЄДРСРУ № 64949472).

Також, судам варто враховувати, що норма частини четвертої статті 72 КАС України поширюється лише на особу, щодо якої постановлено відповідний вирок або прийнято постанову. Тому обов'язковими є лише обставини щодо безпосередньо цієї особи (засудженого (виправданого) або притягнутого (не притягнутого) до адміністративної відповідальності), а не щодо інших осіб.

Необхідно також враховувати приписи статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до яких суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Виходячи з  наведених положень вбачається,  що суд має оцінити належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, зокрема, провести всебічну перевірку доводів сторін, на які вони посилаються в підтвердження своїх позовних вимог чи заперечень на позов . (ВСУ, справа № 2а-4201/11/2670 від 26.04.2016 р., ЄДРСРУ №58408742 та  від 22.11. 2016 р. у справі № 826/11397/14, ЄДРСРУ № 63283712 ).

Аналогічну позицію викладено у листі Вищого адміністративного суду України від  14 листопада 2012 року № 2379/12/13-12 "Щодо застосування статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України".

ВИСНОВОК: судова практика доволі суперечлива, але все одно єдиною підставою для скасування судових рішень Верховний суд України вважає поверховість дослідження доказів судами попередніх інстанцій…

На мій погляд, у такого роду спорах потрібно: 1) акцентувати увагу на «фіктивних контрагентах», а особливо на їх керівниках (збирати докази про фактичну участь «директорів» в управлінні підприємством); 2) доводити: фактичне здійснення, економічну та стратегічну мету відповідної господарської операції, а також відсутність «замкнутого циклу» господарської діяльності ТОВ; 3) досліджувати кожну обставину викладену в Акті перевірки податкового управління; 4) долучати докази та витребувати матеріали кримінальних проваджень; 5) приймати участь у допиті свідків -  посадових осіб контрагентів; 6) використовувати правило «індивідуальної відповідальності»; 7) застосовувати судову практику вищих судів та практику ЄСПЛ…

Матеріал по темі: «Недійсність господарських операцій в силу фіктивності контрагента» 

P.s. На останок: «Щодо вироку суду, який міститься у матеріалах справи, колегія суддів погоджується з доводами касаційної скарги позивача (!!!) щодо відсутності у ньому відомостей про господарські операції між позивачем та ТОВ, а тому таке рішення суду не може бути визнано належним доказом на підтвердження порушення позивачем вимог податкового законодавства, які зумовили визначення податкового зобов'язання з податку на прибуток спірним податковим повідомленням - рішенням.

Крім того, встановлення факту фіктивності підприємства - контрагента позивача саме по собі не може свідчити про незаконність господарських операцій….і за таких обставин касаційна скарга позивача підлягає задоволенню, а рішення суду апеляційної інстанції у відповідній частині - скасуванню із залишенням без змін рішення суду першої інстанції» (Вищий адміністративний суд України від 30.09.2015р. справа № № К/800/26005/15, К/800/26375/15, ЄДРСРУ № 52079620 та Верховний суд України ЄДРСРУ № 66119015).

Теги: податкові спори, налоговые споры, ДФС, ГНИ, налоговая проверка, контрагент, уступка, накладная, судебная практика, працівникі, виробничі ресурси, оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, контролюючі органи, податкові органи, Адвокат Морозов