Апеляційна скарга після закінчення апеляційного розгляду справи за скаргою іншої особи

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: розгляд апеляційної скарги, що надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи

24 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/1539/21 (910/7148/22) (ЄДРСРУ № 126833987)( досліджував питання щодо розгляду апеляційної скарги, що надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи.

Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на судовий захист.

Стаття 129 Конституції України встановлює основні засади судочинства, якими, зокрема, є забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Поряд з цим, реалізація конституційного права на апеляційне оскарження судового рішення ставиться в залежність від положень процесуального закону.

Порядок розгляду апеляційної скарги, що надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи, унормовано статтею 272 ГПК України.

Положення цієї норми мають застосовуватися судом апеляційної інстанції тоді, коли апеляційна скарга надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи.

(!!!) Метою названої статті є недопущення перегляду судом апеляційної інстанції судового рішення суду першої інстанції з мотивів, які були вже предметом розгляду за первісно поданою апеляційною скаргою.

Відповідно до приписів частин першої, четвертої та п`ятої статті 272 ГПК України у разі, якщо апеляційна скарга надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи, і особа, яка подала скаргу, не була присутня під час апеляційного розгляду справи, суд розглядає відповідну скаргу за правилами цієї глави. Суд апеляційної інстанції розглядає скаргу, вказану в частині першій цієї статті, в межах доводів, які не розглядалися під час апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи. Суд відмовляє у відкритті провадження за апеляційною скаргою, поданою відповідно до частини першої цієї статті, якщо суд розглянув наведені у ній доводи під час апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи.

Отже, для розгляду апеляційної скарги, що надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи, суд має встановити наявність таких умов для відкриття провадження: (1) особа, яка подала скаргу, не була присутня під час апеляційного розгляду; (2) доводи, що покладені в основу апеляційної скарги, не розглядалися під час апеляційного розгляду за апеляційною скаргою іншої особи (аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду, зокрема, від 19.10.2018 у справі №910/2002/17, від 12.03.2020 у справі № 910/10364/16, від 18.06.2020 №44/380-б, від 10.09.2020 у справі №Б13/115-12, від 20.01.2021 у справі №913/567/19, від 25.02.2021 у справі №15/81, від 06.05.2021 у справі №910/1119/16, від 11.05.2023 у справі №908/1324/21).

Тільки за відсутності підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження, передбачених частиною 5 статті 272 і статтею 261 ГПК України, а також підстав для залишення апеляційної скарги без руху, повернення її з підстав визначених в статті 260 ГПК України, апеляційний суд має відкривати апеляційне провадження за апеляційною скаргою, що надійшла до апеляційною суду після закінчення апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи.

При цьому судами має враховуватися правова позиція Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 14.08.2019 у справі № 62/112 про те, що питання чи оскаржуваним рішенням суду першої інстанції вирішено питання про права, інтереси та обов`язки, здійснюється тільки після відкриття апеляційного провадження за відсутності визначених процесуальним законом підстав для залишення апеляційної скарги без руху, повернення апеляційної скарги чи відмови у відкритті апеляційного провадження з інших підстав.

Разом з тим метою статті 272 ГПК України є недопущення перегляду апеляційним судом судового рішення суду першої інстанції з мотивів, які були вже предметом розгляду за первісно поданою апеляційною скаргою.

(!) Належною підставою для відмови у відкриті апеляційного провадження, зокрема згідно з частиною п`ятою статті 272 ГПК України, є встановлення тотожності підстав та аргументів, викладених у первісній апеляційній скарзі, та мотивів в постанові суду апеляційної інстанції за результатами її розгляду, з тими аргументами та підставами, що їх викладено особою, яка подає апеляційну скаргу згідно зі статтею 272 цього Кодексу.

Тотожність аргументів та підстав у первісній апеляційній скарзі та мотивів в постанові суду апеляційної інстанції за результатами її розгляду, тим аргументам та підставам, що їх викладено особою, яка подає апеляційну скаргу згідно зі статтею 272 ГПК України, визначається шляхом логічного співставлення відповідних аргументів та їх змістовним співпадінням (подібні правові висновки сформовані у постановах Верховного Суду від 15.07.2020 у справі № 910/25520/13, від 20.01.2021 та від 12.02.2021 у справі № 913/567/19, від 11.05.2023 у справі № 908/1324/21).

Слід вказати, що стаття 264 ГПК України не містить такої підстави для закриття провадження, яке помилково відкрите, однак в цьому випадку процесуально правильними є дії суду апеляційної інстанції щодо закриття апеляційного провадження, оскільки в разі перегляду оскаржуваного рішення по суті заявлених апелянта вимог з викладених ним доводів, суд апеляційної інстанції буде діяти не як "суд встановлений законом" в розумінні ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентної практики Європейського суду з прав людини. (Відповідна правова позиція щодо необхідності закриття апеляційного провадження як помилково відкритого викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, від 08.01.2019 у справі №922/1906/18, від 13.08.2019 у справі №5002  17/2743-2009, від 20.08.2019 у справі №910/1702/15-г, від 05.11.2019 у справі №926/767-б/15, від 29.04.2020 у справі №917/1185/18, від 25.02.2021 у справі №15/81, від 26.02.2021 у справі №29/5005/6381/2011, від 11.05.2023 у справі №908/1324/21).

Отже, у апеляційного суду є право  закрити апеляційне провадження, яке розглядалось з урахуванням приписів статті 272 ГПК України, на підставі статті 264 ГПК України. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у  постанові Верховного Суду від 11.05.2023 у справі № 908/1324/21.

ВИСНОВОК: У разі, якщо апеляційна скарга надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи, і особа, яка подала скаргу, не була присутня під час апеляційного розгляду справи, суд розглядає відповідну скаргу за правилами цієї глави, однак в межах доводів, які не розглядалися під час апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи.

 

  

 

 

Матеріал по темі: «Повторне подання апеляційної скарги після її повернення»

 

 

Теги: процесуальні строки, поновлення строків, звернення до суду, оскарження судового рішення, порушення строків, строки на оскарження, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Наявність ТТН в якості підтвердження використання транспортного засобу на законних підставах

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення документів, передбачених статтею 48 Закону №2344-III, що засвідчують використання транспортного засобу на законних підставах

ДПС України в Індивідуальній податковій консультації (ІПК) від 03.03.2025 р. №  1143/ІПК/99-00-21-02-02 вказало:

1)    наявність ТТН є обов’язковою при отриманні послуг з перевезення вантажу на договірних засадах від іншої юрособи;

2)    Якщо перевезення вантажу для власних потреб юрособи здійснюється водієм такої юрособи, що перебуває з нею у трудових відносинах, документом, що підтверджує перевезення, можуть слугувати інші належним чином оформлені первинні документи (накладна, інший визначений законодавством документ на вантаж).

13 березня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 140/6098/22, адміністративне провадження № К/990/12130/23 (ЄДРСРУ № 125825450) досліджував питання щодо визначення документів, передбачених статтею 48 Закону №2344-III, що засвідчують використання транспортного засобу на законних підставах, шляхом формування Верховним Судом відповідного висновку.

Положеннями статті 48 Закону №2344-III визначений перелік документів, які повинні мати автомобільні перевізники та водії для здійснення внутрішніх перевезень, одним із яких є товаро-транспортна накладна, яку законодавець визначив як єдиний документ для призначений для обліку товарно-матеріальних цінностей на шляху їх переміщення, який складається у паперовій та/або електронній формі та містить обов`язкові реквізити, передбачені цим Законом та правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом. Тому відсутність такого документа під час перевірки уповноваженим органом є підставою для притягнення перевізника до відповідальності установленої абзацом 3 частини першої статті 60 Закону №2344-III.

(!!!) Виключенням з цього правила є лише випадки якщо перевезення здійснюється фізичною особою за рахунок власних коштів та для власних потреб.

31 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 440/17062/21, адміністративне провадження № К/990/15652/23 (ЄДРСРУ № 114562164) вказав, що законодавець окреслив межі, за яких настає відповідальність установлена абзацом 3 частини першої статті 60 Закону №2344-III. Тому, саме у випадку відсутності товаро-транспортної накладної у паперовій та/або електронній формі або її обов`язкових реквізитів, для перевізника настають наслідки передбачені цією нормою у вигляді застосування адміністративно-господарського штрафу. Водночас, зміст та форма товаро-транспортної накладної повинні відповідати вимогам, установленим Законом №2344-III та Правилами перевезень вантажів і дотримання цих умов є обов`язком перевізника, невиконання якого є підставою для застосування до нього відповідних заходів реагування.

Разом з тим, вирішальним при розгляді справи є встановлення факту чи є особа перевізником в розумінні Закону № 2344-III та правомірність застосування до неї адміністративно-господарської санкції у вигляді штрафу, як до власника автотранспортного засобу, який надавав послугу з перевезення на комерційній основі, як суб`єкт господарювання.

Водночас, питання щодо наявності/відсутності документів, передбачених статтею 48 Закону №  2344-III, що засвідчують використання транспортного засобу для надання послуги з перевезення на законних підставах не впливає на вирішення цього спору по суті вимог, оскільки не були підставою для застосування адміністративно-господарської санкції.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд не вбачає підстав для формування відповідного висновку щодо приписів статті 48 Закону №  2344-III, виходячи із установлених судами обставин, що мають індивідуальні ознаки, характерні для цих правовідносин.

Верховний Суд відхиляє доводи про те, що оскільки особа є фізичною особою-підприємцем та, одночасно, власником автомобіля, що перевозив вантаж, то вона здійснювала перевезення на комерційних умовах, а тому є автоперевізником у розумінні Закону № 2344-III, оскільки ці аргументи не знайшли підтвердження під час розгляду справи.  Водночас, факт перебування водія у правовідносинах з фізичною особою-підприємцем відповідачем належними та допустимими доказами не доведено.

Верховний Суд зауважує, що результати перевірки свідчать, що водій керував автомобілем на законних підставах та здійснював перевезення не власного вантажу і, відповідно, не для власних потреб, що може відповідати визначенню автомобільного перевізника. Проте посадові особи Державної служби України з безпеки на транспорті під час рейдової перевірки не з`ясовували приналежність водія до суб`єкта господарювання та відповідність вантажу товаросупровідним документам. Тобто перевірку було проведено без належного з`ясування усіх складових виявленого порушення, що ставить під сумнів законність та обґрунтованість оскарженого рішення.

ВИСНОВОК: По-перше: якщо перевезення здійснюється фізичною особою за рахунок власних коштів та для власних потреб, то ТТН не потрібна; по-друге: позиція ДПС про те, якщо перевезення вантажу для власних потреб юрособи здійснюється водієм такої юрособи, що перебуває з нею у трудових відносинах, то ТТН не потрібна, м’яко кажучи не підкріплена судовою практикою…, навпаки Верховний суд наполягає, що « законодавець визначив ТТН як єдиний документ для призначений для обліку товарно-матеріальних цінностей на шляху їх переміщення».

 

Матеріал по темі: «Товарно-транспортна накладна – зміна акцентів в судовій практиці Верховного суду»

 

«Встановлення дійсного автомобільного перевізника Укртрансбезпекою»

 

 

 

 

 

 

 

Теги: товарно-транспортні накладні, ТТН, відсутність товарно-транспортних накладних, податкові спори, налоговые споры, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Визначення судом обґрунтованого розміру моральної шкоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: визначення судом обґрунтованого розміру моральної шкоди з урахуванням висновків експертів, які містяться в матеріалах справи

22 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 260/3914/20, адміністративне провадження № К/990/38253/23 (ЄДРСРУ № 126788475) досліджував питання щодо визначення судом обґрунтованого розміру моральної шкоди.

Що стосується розміру моральної шкоди, то у силу частини третьої статті 23 ЦК України якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. 

(!!!) З огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночним поняттям, суди першої та апеляційної інстанцій, які встановлюють фактичні обставини справи, мають широкий діапазон розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.

У цьому аспекті, колегія суддів звертає увагу на висновки Верховного Суду викладені в постанові від 08 травня 2018 року у справі №916/259/16, де Суд звернув увагу, що з мотивувальної частини постанови суду апеляційної інстанції не вбачається наведення судом правової оцінки висновку судово-почеркознавчої експертизи, а також зауважень відповідача щодо висновку судового експерта. Тобто суд апеляційної інстанції належним чином не обґрунтував прийняття ним до уваги одних доказів та відхилення інших, що свідчить про неналежне дослідження ним зібраних у справі доказів.

В постанові Верховного Суду від 25 лютого 2020 року у справі №910/11573/18 Суд зазначив, що в основу судових рішень попередніх інстанцій покладено висновок складений за результатами комісійної судової експертизи у сфері інтелектуальної власності. Водночас, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення Касаційний господарський суд з`ясував, що мотивів відхилення по суті висновку, складеного на замовлення позивача, в оскаржуваних судових рішеннях суди не зазначили. Вказаний експертний висновок не оцінювався судами на предмет його належності, допустимості, достовірності та достатності, що стало підставою для скасування рішень суду першої та апеляційної інстанцій.

У постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 910/20229/20 зазначено, що суд апеляційної інстанції, з посиланням на статті 73, 74, 79, 86, 104 ГПК України, зазначив про те, що висновок експерта не приймає як доказ у справі, при цьому суд апеляційної інстанції не зазначив обґрунтувань наявності підстав для не прийняття вказаного доказу, пославшись лише на те, що висновки судових експертів викладені з порушенням законодавства, без аргументації у чому саме полягає таке порушення. За таких обставин, суд касаційної інстанції вважає такими, що знайшли своє підтвердження доводи касаційних скарг позивачів щодо необґрунтованості у відмові у прийнятті висновка експерта та ненаданні останньому належної оцінки з урахуванням наведених норм процесуального права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі №210/5258/16-ц сформував правовий висновок: сума відшкодування моральної шкоди має бути аргументованою судом з урахуванням, зокрема, визначених у ч. 3 ст. 23 ЦК України критеріїв і тоді, коли таке відшкодування присуджується у сумі суттєво меншій, аніж та, яку просив потерпілий.

ВИСНОВОК: Таким чином, вирішуючи вимоги про відшкодування моральної шкоди, судам слід надавати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, чи існує причинний зв`язок, чи обґрунтовано грошовий вираз заявленої шкоди та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.

 

 

 

Матеріал по темі: «Право на відшкодування моральної шкоди завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади»
 

 

 

 

Теги: моральна шкода, немайнова шкода, казначейство, стягнення з держави,  грошове зобовязання, стягнення коштів, невиконання судового рішення,  судова практика, Верховний суд,  Адвокат Морозов

Право на відшкодування моральної шкоди завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право фізичних та юридичних осіб на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення їхніх прав незаконними рішеннями органів державної влади

22 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 260/3914/20, адміністративне провадження № К/990/38253/23 (ЄДРСРУ № 126788475) досліджував питання щодо право фізичних та юридичних осіб на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої внаслідок порушення їхніх прав незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.

У пункті 2.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 право фізичних та юридичних осіб на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої внаслідок порушення їхніх прав, свобод та законних інтересів, має конституційно-правову природу і передбачено в статтях 32, 56, 62, 152 Основного Закону України.

Згідно із статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Верховний Суд у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 750/6330/17 підкреслив, що у практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (див. наприклад, Рисовський проти України, № 29979, п. 86, 89, від 20 жовтня 2011 року, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005 року).

Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49).

Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п. 52).

Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (п. 55).

Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56).

У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен 1) встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, 2) чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, 3) встановити причинно-наслідковий зв`язок та 4) визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу статті 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (частина друга статті 77 КАС України) (п. 57).

Подібна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі №2а-2663/11/0170/5.

З огляду на характер правовідносин між людиною і державою  (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб`єкта владних повноважень - відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумності, несправедливості) її розміру, визначеного позивачем.

Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання та приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (Постанов КЦС ВС від 13 липня 2023 року у справі № 454/289/22, провадження № 61-2200св23 (ЄДРСРУ № 112202578).

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17.01.2024 у справі № 554/4401/22, Верховний Суд резюмує, що головною умовою покладення на особу обов`язку компенсувати моральну шкоду є наявність такої шкоди.

ВИСНОВОК: Таким чином, відповідальність за шкоду вимагає встановлення складу правопорушення, елементами якого є шкода, протиправна поведінка, причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою. Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду.

Факт наявності моральної шкоди потребує доведення у встановленому законом порядку, оскільки така шкода є самостійним видом шкоди і умовою цивільно-правової відповідальності.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Чи є підставою для відшкодування моральної шкоди закриття адмінсправи в суді?»
 

 

Теги: моральна шкода, немайнова шкода, казначейство, стягнення з держави,  грошове зобовязання, стягнення коштів, невиконання судового рішення,  судова практика, Верховний суд,  Адвокат Морозов

Узгодження розміру страхового відшкодування між страховиком і потерпілим

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: узгодження розміру страхового відшкодування (регламентної виплати) між страховиком (страховою компанією) і потерпілим

21 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 127/2551/23, провадження № 61-16079св24 (ЄДРСРУ № 126769228) досліджував питання щодо узгодження розміру страхового відшкодування (регламентної виплати) між страховиком (страховою компанією) і потерпілим.

Відносини у сфері обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів регулюється Конституцією України, ЦК України, Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон № 1961-IV), чинним на час виникнення спору, та іншими законами України і нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них.

Відповідно до статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Пунктом 2.1 статті 2 Закону № 1961-IV передбачено, що якщо норми цього Закону передбачають інше, ніж положення інших актів цивільного законодавства України, то застосовуються норми цього Закону.

Вказана норма кореспондується зі частиною другою статті 999 ЦК України, якою встановлено, що до відносин, що випливають із обов`язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.

У спорах пов`язаних із відшкодуванням шкоди за договорами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів норми Закону № 1961-IV є спеціальними, а цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах.

За вимогами статті 3 Закону № 1961-IV обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров`ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників.

У пункті 33.1.4 статті 33 Закону № 1961-IV передбачено, що у разі настання дорожньо-транспортної пригоди, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати), водій транспортного засобу, причетний до такої пригоди, зобов`язаний невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання дорожньо-транспортної пригоди, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, МТСБУ), повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду встановленого МТСБУ зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначений обов`язок, він має підтвердити це документально.

Крім того, для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, протягом 30 днів з дня подання повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду подає страховику (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, МТСБУ) заяву про страхове відшкодування (пункт 35.1 статті 35).

Сторонами договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння дорожньо-транспортної пригоди за участю забезпеченого транспортного засобу.

Завдання потерпілому шкоди внаслідок дорожньо-транспортної пригоди особою, цивільна відповідальність якої застрахована, породжує деліктне зобов`язання, в якому праву потерпілого (кредитора) вимагати відшкодування завданої шкоди в повному обсязі відповідає обов`язок боржника (особи, яка завдала шкоди).

Водночас така дорожньо-транспортна пригода слугує підставою для виникнення договірного зобов`язання згідно з договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника (у договірному зобов`язанні ним є страховик).

Згідно з пунктом 36.1 статті 36 Закону № 1961-IV страховик (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону,  МТСБУ), керуючись нормами цього Закону, приймає вмотивоване рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) або про відмову у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати).

Разом із тим, згідно з пунктом 36.2 статті 36 Закону № 1961-IV страховик протягом 15 днів з дня узгодження ним розміру страхового відшкодування з особою, яка має право на отримання відшкодування, за наявності документів, зазначених у статті 35 цього Закону, повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду, але не пізніше як через 90 днів з дня отримання заяви про страхове відшкодування зобов`язаний у разі визнання ним вимог заявника обґрунтованими - прийняти рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) та виплатити його. Якщо відшкодування витрат на проведення відновлювального ремонту пошкодженого майна (транспортного засобу) з урахуванням зносу здійснюється безпосередньо за рахунок потерпілої особи (її представника), то сума, що відповідає розміру оціненої шкоди, зменшується на суму визначеного відповідно до законодавства податку на додану вартість. При цьому доплата в розмірі, що не перевищує суми податку, здійснюється за умови отримання страховиком документального підтвердження факту оплати проведеного ремонту. Якщо у зв`язку з відсутністю документів, що підтверджують розмір заявленої шкоди, страховик не може оцінити її загальний розмір, виплата страхового відшкодування (регламентна виплата) здійснюється у розмірі шкоди, оціненої страховиком. Страховик має право здійснювати виплати без проведення експертизи (у тому числі шляхом перерахування коштів особам, які надають послуги з пошкодженого майна), якщо за результатами проведеного ним огляду пошкодженого майна страховик і потерпілий досягли згоди про розмір та спосіб здійснення страхового відшкодування і не наполягають на проведенні оцінки, експертизи пошкодженого майна.

У постанові від 21 березня 2018 року у справі № 569/13697/15-ц (провадження     № 61-5424св18) Верховний Суд, залишаючи без змін рішення апеляційного суду, звернув увагу, що позивач підписав заяву про виплату страхового відшкодування і погодився із розміром та способом здійснення страхового відшкодування, який був визначений на той час страховиком відповідно до положень пункту 36.2 статті 36 Закону № 1961-IV. Однак суд першої інстанції, стягуючи зі страховика на користь позивача різницю між страховою виплатою та розміром шкоди, з огляду на наявність заяви про страхове відшкодування із погодженим сторонами розміром страхового відшкодування, дійшов необґрунтованого висновку про покладення на страховика обов`язку такої виплати.

Також у постанові від 10 червня 2020 року у справі №333/2096/17 (провадження № 61-20343св18) Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій у частині стягнення зі страховика майнової шкоди, виходив із того, що страховик та потерпілий дійшли згоди про розмір страхового відшкодування, що підтверджено відповідною заявою позивача.

Виплата страхового відшкодування у розмірі, визначеному домовленістю між потерпілим та страховиком, якщо він є меншим страхової суми (ліміту відповідальності), не створює обов`язку для заподіювача шкоди, який застрахував свою відповідальність відповідно до вимог Закону № 1961-IV, відшкодувати різницю між розміром такого відшкодування та реальним розміром шкоди, заподіяної потерпілому на підставі статті 1194 ЦК України, якщо заподіювач шкоди доведе, що розмір страхового відшкодування, визначений за домовленістю між потерпілим та страховиком, є меншим, ніж розмір оціненої шкоди, яка підлягала виплаті страховою компанією відповідно до пунктів 22.1 статті 22 Закону № 1961-IV у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі (див. постанову Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 362/3043/18 (провадження № 61- 13063св20) ).

Обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування, яка підлягала визначенню відповідно до пункту 22.1 статті 22 Закону № 1961-IV, тобто розміром оціненої шкоди, заподіяної внаслідок ДТП життю, здоров`ю, майну третьої особи, а не визначеної за домовленістю між потерпілим та страховиком.

За наведеними складовими матеріального збитку у більшому розмірі (окрім фізичного зносу), майнову відповідальність міг би нести страховик (страхова компанія), якби зі страховиком  не було узгоджено в порядку статті 36.2 Закону № 1961-IV меншу суму страхового відшкодування.

ВИСНОВОК: Таким чином, якщо між страховиком (страховою компанією) та потерпілим узгоджена сума страхового відшкодування, то вона є остаточною та перегляду, оскарженню не підлягає. Після сплати узгодженої суми всі зобов`язання страховика щодо виплати страхового відшкодування за цим страховим випадком вважаються припиненими.

 

 
Матеріал по темі: «Визначення вартості матеріального збитку при ДТП»

 

 

 

Теги: ДТП, дорожньо – транспортна пригода, возмещение, взыскание, ответственность, страховка, договір страхування, обязанность, страховщик, полис, КАСКО, договор, регресс, суброгация, суд, защита, позов, иск, обжалование, выплаты, страховой случай, франшиза, Адвокат Морозов

Підсудність справ за позовом прокурора в інтересах Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

За правилами якого виду судочинства слід розглядати вимоги прокурора, заявлені в інтересах держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю

27 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 463/5124/21, провадження № 61-15412св23 (ЄДРСРУ № 126182554) досліджував питання за правилами якого виду судочинства слід розглядати вимоги прокурора, заявлені в інтересах держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю (далі - Інспекція)?

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звертає увагу на те, що вимоги прокурора, які він заявив в інтересах Інспекції, згідно з практикою Великої Палати Верховного Суду слід розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Так, у відносинах, пов`язаних із порушенням архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, Інспекція діє з метою захисту не своїх приватних прав та інтересів, зокрема права власності, а прав та інтересів громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень і з метою запобігання можливим суспільно значимим несприятливим наслідкам порушень відповідних норм і правил. Тому такі спірні відносини пов`язані з необхідністю припинення правопорушення, усунення його негативних наслідків і виконання владного припису. Позов контролюючого органу у межах реалізації ним повноважень зі здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності треба розглядати за правилами адміністративного судочинства (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 червня 2019 року у справі № 917/375/18 та від 18 грудня 2019 року у справі № 579/968/17 (пункти 6.22-6.24), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року у справі № 520/9539/13-ц).

ВИСНОВОК: Вимоги прокурора, заявленого в інтересах держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю слід віднести до юрисдикції адміністративного суду, який і має оцінити їхню належність.

  

 

 

 

Матеріал по темі: «Реконструкція квартири з виходом за межі її об`єму без згоди інших співвласників цього будинку»

 

 

 

 

Теги: перебудування, добудування, реконструкція предмету іпотеки, припинення іпотеки, знищення об’єкту іпотеки, ипотека, застава, забезпечення зобов’язань, кредитний договір, іпотека, визнання право власності, реєстрація, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Належні способи захисту прав власника земельної ділянки та співвласників багатоквартирного будинку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: належні способи захисту прав власника земельної ділянки та співвласників багатоквартирного будинку

27 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 463/5124/21, провадження № 61-15412св23 (ЄДРСРУ № 126182554) досліджував питання: «Чи є належними способами захисту прав власника земельної ділянки та співвласників багатоквартирного будинку вимоги про припинення права власності на самочинне будівництво, скасування державної реєстрації цього права та рішення державного реєстратора про проведення такої реєстрації?»

Державну реєстрацію права власності на самочинно побудовану, реконструйовану будівлю, споруду, не слід розглядати як окреме відносно факту самочинного будівництва порушення прав співвласників багатоквартирного будинку та власника земельної ділянки. Їхні права порушуються самочинним будівництвом, а не державною реєстрацією права власності на самочинно побудоване майно. Така реєстрація поза встановленим статтею 376 ЦК України порядком за особою, яка це будівництво здійснила, лише додає додаткові юридичні обмеження до вже існуючих фактичних обмежень (які є наслідком самочинного будівництва) співвласників багатоквартирного будинку та власника земельної ділянки у реалізації їхнього права власності.

(!!!) Коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстроване за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимог про скасування рішення державного реєстратора про таку реєстрацію, скасування цієї реєстрації, про припинення права власності на самочинно побудоване майно тощо не вирішить у встановленому законом порядку юридичну долю такого майна та не зумовить відновлення прав співвласників багатоквартирного будинку та стану єдності юридичної долі земельної ділянки і розташованого на ній нерухомого майна.

Належними вимогами, які може заявити власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження нею, є 1) вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або 2) вимога про визнання права власності на це майно. А належною вимогою, яку може заявити співвласник багатоквартирного будинку, - 3) вимога про демонтаж об`єкта самочинного будівництва чи приведення майна до попереднього стану, яке воно мало до початку такого будівництва (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22 (пункти 89, 92, 112, 113, 154)).

ВИСНОВОК: Отже, вимога про скасування рішення державного реєстратора, а також вимоги прокурора, заявлені в інтересах держави в особі міської ради, про скасування державної реєстрації права власності та припинення цього права є неналежними способами захисту співвласників будинку та територіальної громади як власника земельної ділянки.

 

  

 

Матеріал по темі: «Способи захисту прав власника від самочинногобудівництва на земельній ділянці»

 

«Реконструкція квартири з виходом за межі її об`єму без згоди інших співвласників цього будинку»

 

 

 

Теги: самострой, самобуд, самочинно збудоване майно, нерухоме майно, визнання право власності, знесення, знесення самочинного будівництва, перебудова, снос, снос майна, крайня міра, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов