Окремі думки суддів ОП ККС Верховного суду щодо проведення невідкладного обшуку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Окремі думки  суддів ОП ККС  Верховного суду щодо проведення невідкладного обшуку з метою врятування майна без ухвали слідчого судді (витяг)

 

Окрема думка № 1 (справа № 466/525/22, провадження № 51-7310кмо23, ЄДРСРУ № 122333181) 

Законодавець зазначив, що невідкладний обшук може проводитися, зокрема з метою врятування майна, але необхідність віднайти і вилучити об`єкти, які можуть бути речовими доказами, сама по собі не може тлумачитись як врятування майна за ч. 3 ст. 233 КПК, адже для врятування майна необхідна реальна загроза його знищення або ж втрати.

Невідкладність проведення обшуку насамперед передбачає усвідомлення органом досудового розслідування того факту, що у випадку його непроведення те майно, яке або є предметом кримінального правопорушення, або зберегло на собі сліди його вчинення може бути знищеним. Тобто існує ризик того, що певні фактичні обставини у кримінальному провадженні неможливо буде встановити, що ставить під загрозу ефективність розслідування загалом.

Якщо у сторони обвинувачення є обґрунтовані підозри для того, щоб припускати, що таке майно може бути знищеним - може йтися про невідкладний обшук.

 

Окрема думка № 2 (справа № 466/525/22, провадження № 51-7310кмо23, ЄДРСРУ № 122543834)

Більшість ґрунтує свою позицію, по-перше, на тому, що частина 3 статті 233 Кримінального процесуального кодексу (КПК) становить собою «інший, встановлений законом, порядок проведення в них огляду і обшуку» в значенні статті 30 Конституції.

Це помилкове тлумачення. В цій частині стаття 233 КПК передбачає, що увійти до володіння особи без ухвали слідчого судді можливо «лише у невідкладних випадках, пов`язаних із врятуванням … та майна …».

Врятування майна означає запобігання його знищенню, зусилля, спрямовані на відвернення або принаймні зменшення шкоди, яка може бути завдана інтересам володільця майна. Зусилля, спрямовані на відшукання майна, яке володілець зберігає або сховав з метою убезпечити від загроз, далекі від наміру «врятувати майно».

Право на недоторканість приватного володіння - це ознака, що відрізняє безправне суспільство від суспільства, де панує право. Право не зазнавати втручання держави до тих пір, поки суддя не зважить всі докази і не дійде висновку, що саме за таких обставин приватність має поступитися нагальним суспільним потребам, - це те, заради чого і створюються конституції.

Захисту цього права підпорядкована і заборона проникнення до володіння без ордеру, і вимога обґрунтувати необхідність обшуку слідчому судді (стаття 234 КПК), і вимога визнати недопустимими докази, отримані внаслідок процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу (частина 2 статті 87 КПК).

Отже, вимога отримання попереднього дозволу судді на проникнення до володіння має залишатися непорушною, крім виключних, зазначених у Конституції, випадків в їх традиційній інтерпретації.

Знак рівняння між «врятуванням майна» і «виявленням та вилученням доказів», поставлений цією постановою, практично зітер межу між ординарним обшуком, який має проводитися на підставі судового рішення, і невідкладних обшуком; і це загрожує перетворенню винятку на правило.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Проведення обшуку до, а не після отримання дозволу слідчого судді»

 

 

 

Теги:обшук, проведення_обшуку, без_ухвали_слідчого_судді, слідчий, прокурор, адвокат, легалізація_обшуку, проникнення_у_приміщення, судова_практика, Верховний_суд, Адвокат_Морозов

Проведення обшуку до, а не після отримання дозволу слідчого судді

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість слідчого, дізнавача, прокурора до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи в невідкладних випадках з метою віднайти і вилучити об`єкти, які можуть бути речовими доказами

07 жовтня 2024 року Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду в рамках справи № 466/525/22, провадження № 51-7310кмо23 (ЄДРСРУ № 122272945) досліджувала питання щодо правової можливості слідчого, дізнавача, прокурора до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи в невідкладних випадках з метою віднайти і вилучити об`єкти, які можуть бути речовими доказами.

 

1.    Щодо поняття «майно» у розумінні ч. 3 ст. 233 КПК

Виходячи з положень КПК, термін «майно» вживається в розумінні, яке є ширшим за обсягом порівняно з відповідним цивільно-правовим поняттям, і включає в себе матеріальні об`єкти, що мають або можуть мати ознаки речових доказів.

Так, у КПК вказано, зокрема:

- … гроші, цінності та інше майно … одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення … або призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи винагороди за його вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов`язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення (п. 6 ч. 1 ст. 91);

-  майно, що було ... вилучене з обігу; підшукане, виготовлене, пристосоване або використане як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та/або зберегло на собі його сліди; яке не має ніякої цінності і не може бути використане (ч. 9 ст. 100);

- тимчасово вилученим може бути майно у вигляді речей, документів, грошей тощо, щодо яких є достатні підстави вважати, що вони: 1) підшукані, виготовлені, пристосовані чи використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та (або) зберегли на собі його сліди; 2) призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення або винагороди за його вчинення; 3)  є  предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов`язаного з їх незаконним обігом; 4) одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від них, а також майно, в яке їх було повністю або частково перетворено (ч. 2 ст. 167);

- арешт майна допускається з метою забезпечення збереження речових доказів (ч. 2 ст.  170);

- арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за  наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у ст. 98 цього Кодексу (ч. 3 ст. 170);

- у ч. 3 ст. 234 зазначається про «індивідуальні або родові ознаки речей, документів, іншого майна»;

- предмети, які вилучені законом з обігу, підлягають вилученню незалежно від їх відношення до кримінального провадження. Вилучені речі та документи, які не входять до переліку, щодо якого прямо надано дозвіл на відшукання в ухвалі про дозвіл на проведення обшуку, та не відносяться до предметів, які вилучені законом з обігу, вважаються тимчасово вилученим майном (ч. 7 ст. 236). Тобто тимчасово вилученим «майном» є, серед іншого, «предмети, які вилучені законом з обігу». Це характерно і для ч. 7 ст. 237 КПК.

Системний аналіз положень КПК також свідчить, що поняття майно, з одного боку, та речові докази, з іншого, можуть розглядатися як ціле і частина відповідно. Такі заходи забезпечення кримінального провадження, як тимчасове вилучення майна та арешт майна, виходячи навіть з їх назви, взагалі застосовуються до різних категорій майна, але  серед іншого - безпосередньо до речових доказів.

Взаємопоєднане тлумачення приписів кримінального процесуального закону недвозначно свідчить, що в розумінні ч. 3 ст. 233 КПК поняття «майно» охоплює своїм змістом речі, документи, гроші, інші цінності та матеріальні об`єкти, серед яких, предмети, знаряддя, засоби вчинення кримінального правопорушення, які мають або можуть мати ознаки речових доказів. 

 

2.   Щодо поняття «врятування» в аспекті застосування ч. 3 ст. 233 КПК

Право на повагу до житла як складова права на приватність належить до  основоположних прав людини, закріплених на національному та міжнародному рівнях. Конституційний Суд України в Рішенні від 31 травня 2011 року № 4-рп/2011 наголосив на тому, що гарантування кожному прав на повагу та недоторканність житла є не тільки конституційно-правовим обов`язком держави, а й дотриманням взятих Україною міжнародно-правових зобов`язань відповідно до положень Загальної декларації прав людини 1948 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950  року (далі - Конвенція), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року. Зазначені міжнародні акти згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.

Відповідно до ст. 12 Загальної декларації прав людини, ст. 8 Конвенції, п. 1 ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на недоторканність свого житла. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (п. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини).

У згаданому Рішенні Конституційний Суд України також зазначив, що конституційна гарантія недоторканності житла не поширюється на випадки, коли суспільні інтереси вимагають правомірного обмеження прав людини, зокрема, для захисту прав і законних інтересів інших членів суспільства, а також задля запобігання кримінальним правопорушенням. Обмеження права особи на недоторканність житла, яке визначено в  Конституції України і міжнародно-правових актах, за відповідних обставин, може визнаватися легітимним втручанням держави в права людини з метою забезпечення загального блага.

Приписи ст. 30 Конституції України гарантують кожному недоторканність житла. Не  допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов`язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду й обшуку.

Отож, із положень ст. 30 Конституції України слідує таке:

- допускається наявність невідкладних випадків, коли дозволений інший, за відсутності вмотивованого рішення суду, встановлений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку;

- невідкладність випадків законодавець обумовлює врятуванням життя людей, майна чи  безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.

Зазвичай підставою для обмеження права на недоторканність житла в позасудовому порядку здебільшого є екстремальні випадки природного чи техногенного характеру.

Так, невідкладним випадком, серед інших, є той, що визначений у ч. 6. ст. 80 Кодексу цивільного захисту України, де йдеться про те, що під час гасіння пожежі працівник пожежно-рятувального підрозділу має право на безперешкодний доступ до всіх житлових, виробничих та інших приміщень, а також на застосування будь-яких заходів, спрямованих на рятування населення, запобігання поширенню вогню та ліквідацію пожежі. Цей порядок доступу не вимагає попереднього судового контролю або його здійснення post factum.

У статті 38 Закону України «Про Національну поліцію» від 02 липня 2015 року № 580-VIII йдеться про те, що поліція в невідкладних випадках може проникнути до житла чи іншого володіння особи без вмотивованого рішення суду, зокрема, і post factum. Про  застосування такого поліцейського превентивного заходу складається протокол, а  невідкладні випадки пов`язані: із рятуванням життя людей та цінного майна під час надзвичайних ситуацій; безпосереднім переслідуванням осіб, підозрюваних у вчиненні кримінального правопорушення; припиненням кримінального правопорушення, що загрожує життю осіб, які знаходяться в житлі або іншому володінні.

Інакший, установлений законом порядок, передбачений ч. 3 ст. 233 КПК, згідно з якою слідчий, дізнавач, прокурор має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до  житла чи іншого володіння особи у невідкладних випадках, пов`язаних із  врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які  підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення. У такому разі прокурор, слідчий, дізнавач за погодженням із прокурором зобов`язаний після здійснення таких дій невідкладно звернутися post factumдо слідчого судді із клопотанням про проведення обшуку.

Наявність єднального сполучника «та» між словосполученнями «врятування життя людей» і «врятування майна» ОП ККС ВС сприймає як законодавче визначення альтернативних випадків щодо невідкладного проникнення, де слово «людей» у формулюванні відповідної підстави, у розумінні ч. 3 ст. 233 КПК, уособлює необхідність врятування життя хоча б однієї особи.

Немає підстав у контексті приписів ст. 30 Конституції України та ч. 3 ст. 233 КПК заперечувати допустимість проведення в житлі чи іншому володінні особи огляду й обшуку після проникнення до такого житла чи іншого володіння особи за наявності невідкладних випадків.

По-перше, йдеться про кримінальну процесуальну діяльність слідчого, дізнавача, прокурора до постановлення ухвали слідчого судді щодо проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку (ст. 30 Конституції України), яка реалізується на підставі ч. 3 ст. 233 КПК. Отже, очевидною є підпорядкованість законодавчо визначеної мети невідкладного обшуку - врятування майна вирішенню і розв`язанню тих завдань, про  які йдеться в ст. 2 КПК.

По-друге, в аспекті виконання завдань кримінального провадження термін «врятування» означає усувати загрозу смерті, знищення; захищати існування; оберігати, укривати від шкідливого, небажаного, небезпечного впливу життя людей та майна. Телеологічне тлумачення безсумнівно вказує на такі підстави невідкладного обшуку, як реальна загроза того, що предмет, який розшукується та підлягає вилученню, може бути знищено через зволікання з його відшуканням, відповідно - метою такого відшукання є  запобігання знищенню об`єктів, що можуть мати значення речових доказів.

Приписи ч. 3 ст. 233 КПК передбачають можливість проникнення до житла (іншого володіння) в процесі здійснення кримінальної процесуальної діяльності для розслідування кримінальних правопорушень. Відповідно, під час проникнення можуть проводитися необхідні процесуальні дії, спрямовані на рятування майна, серед іншого, об`єктів матеріального світу, які мають або можуть мати ознаки речових доказів під час проведення обшуку. У  ситуації, коли слідчому чи прокурору стає відомо про можливе знищення майна, яке може бути речовим доказом у кримінальному провадженні, застосовуються положення ч. 3 ст. 233 КПК щодо його врятування, які є підставою для  невідкладного проникнення до житла (іншого володіння).

 

3.   Щодо невідкладності випадку в розумінні ч. 3 ст. 233 КПК

Проведення обшуку (огляду) житла чи іншого володіння особи без рішення суду в невідкладних випадках, пов`язаних із врятуванням життя людей чи майна чи  безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, з  дотриманням обмежень і умов, передбачених законодавством (статтями 214, 233, 237 КПК), не  порушує засади недоторканності житла чи іншого володіння особи.

З метою належного вирішення завдань, визначених у ст. 2 КПК, їх розв`язання, а також нейтралізації загроз з боку суб`єктів протиправної поведінки чи інших осіб, які діють на їх користь, у ч. 3 ст. 233 КПК з метою реалізації правоохоронюваних інтересів установлено спеціальні правила. Неможливість забезпечити збереження доказів без їх негайного відшукання і вилучення обумовлює невідкладну необхідність вжиття передбачених КПК процесуальних заходів з метою врятування (збереження) відповідного майна, зокрема шляхом проведення обшуку до отримання ухвали слідчого судді. При цьому висока ймовірність протягом короткого часу знищення таких доказів зумовлює невідкладність вжиття заходів з  метою їх збереження.

Про наявність у сторони обвинувачення обґрунтованих побоювань того, що майно може бути знищеним, може свідчити як наявність у слідчого та прокурора відповідних даних, що воно може бути знищене, з огляду на відомості, отримані оперативним шляхом, з  повідомлень свідків, потерпілих, підозрюваних чи з інших належних та допустимих джерел, які вказують, що майно може бути знищено, так і  специфіка розвитку подій у  розслідуванні кримінального провадження, коли, наприклад, один із співучасників кримінального правопорушення був затриманий, то побоювання того, що його затримання може змусити інших співучасників знищити речові докази, стають досить реальними. Викриття кримінального правопорушення створює очевидну і реальну загрозу (високу ймовірність) швидкого знищення речових доказів третіми особами (співучасниками, родичами або друзями підозрюваного тощо), зацікавленими в  унеможливленні ефективного розслідування. Водночас дотримання порядку попереднього отримання дозволу слідчого судді на проведення обшуку (який включає складання та подання до суду вмотивованого клопотання, його розподіл автоматизованою системою, прийняття до провадження слідчим суддею, проведення судового засідання та складання за його результатами ухвали) зумовлює відповідні можливості для знищення доказів особами, яким відомо про факт затримання правопорушника, у проміжок часу, витраченого на виконання передбачених у законі ординарних процедур. Зазначена обставина з високою вірогідністю може позбавити сторону обвинувачення можливості належно реалізувати передбачені ст. 93 КПК повноваження щодо збирання доказів задля виконання завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК).

(!!!) ОП ККС ВС виходить із того, що проникнення до житла чи іншого володіння особи є  альтернативою попередньому отриманню ухвали слідчого судді про дозвіл на обшук у ситуаціях, коли існують обґрунтовані побоювання, що за цей час майно буде знищено в разі дотримання ординарного порядку. Необхідність віднайти і вилучити об`єкти, які  можуть бути речовими доказами, в контексті ч. 3 ст. 233 КПК є виправданою, якщо існують обґрунтовані підстави до припущення про наявність реальної загрози знищення майна.

У клопотанні, доданих матеріалах, в ухвалі слідчого судді, постановленій post factum, має йтися про мету (намагання, прагнення) зберегти речові докази від прогнозованої втрати, за наявності обґрунтованого припущення про існування реальної загрози їх знищення. У  клопотанні про надання дозволу на обшук у порядку ч. 3 ст. 233 КПК, доданих матеріалах, має бути вказано, які саме обставини до моменту проникнення свідчили, що  дотримання ординарного порядку може спричинити втрату майна, що існує реальна конкретна загроза такої втрати, знищення, зазначено, чому загроза небезпідставно сприймається як реальна.

В контексті проведення обшуку без попередньо отриманого судового дозволу Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує в низці своїх рішень, зокрема в справах Kuzminas v. russia (заява № 69810/11 від 21 грудня 2021 року, § 22), K.S. and M.S. v. Germany (заява № 33696/11 від 6 жовтня 2016 року, § 42), Tortladze v. Georgia (заява № 42371/08 від 18 березня 2021 року, § 57), що мета виявити речові докази, які  можуть бути корисними для кримінального розслідування серйозного злочину послідовно визнається Судом законною, позаяк вона переслідує інтереси громадської безпеки і пов`язана із запобіганням злочинам та захистом прав інших осіб.

Разом із тим, ЄСПЛ вважає вагомим те, аби невідкладні обставини, на які посилалися органи влади, вирішивши провести обшук без рішення суду, дійсно підтверджувалися матеріалами справи та конкретними обставинами, й в цілому виправдовували таку терміновість з боку правоохоронних органів. Крім того, важливим є як дотримання процесуальних гарантій під час проведення такого обшуку та судовий контроль за його законністю post factum, так і забезпечення заявникові можливості оскаржувати докази, здобуті в такий спосіб, в межах кримінального провадження проти нього. Недотримання таких вимог має наслідком констатацію ЄСПЛ відповідного порушення статей 6 та / або 8 Конвенції.

Відсутність попереднього судового ордеру може бути компенсована наявністю судового перегляду post factum законності та необхідності відповідного заходу. Перегляд національними судами заходу, що порушує статтю 8 Конвенції, забезпечує відповідний засіб правового захисту для зацікавленої особи за умови, що суддя ефективно перевіряє законність та обґрунтованість оскаржуваного заходу і, за необхідності, виключає з  кримінального провадження зібрані докази(див. рішення у  справі Brazzi v. Italy, no. 57278/11, §§ 44-45, від 27 вересня 2018 року).

(!!!) Вимога про наведення мотивів для проведення обшуку саме невідкладно, безпосередньо пов`язана з ефективністю наступного судового контролю. Якщо слідчим суддею в порядку судового контролю або судом під час перевірки допустимості доказів не буде встановлено (підтверджено) наявності підстав для невідкладного проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді, результати відповідного обшуку (без попереднього дозволу суду) слід вважати такими, що отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Частиною 2 ст. 235 КПК передбачено, що ухвала про дозвіл на проведення обшуку повинна відповідати загальним вимогам до судових рішень, передбаченим цим Кодексом. Приписами ст. 234 КПК визначені обставини, які підлягають дослідженню слідчим суддею під час вирішення питання про обшук, який ще не було проведено органами досудового розслідування.

Водночас під час розгляду питання про надання дозволу на обшук у порядку ч. 3 ст. 233 вказаного Кодексу слідчий суддя, крім зазначених обставин, має перевірити, чи дійсно були наявні підстави для невідкладного проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді, деталізувати у своєму рішенні питання про необхідність проведення обшуку за невідкладних обставин та вилучення конкретних предметів. Недотримання таких стандартів ЄСПЛ сприймає як ситуацію, коли відсутність попереднього судового дозволу на проведення обшуку не була компенсована наявністю судового перегляду ex post facto (див., рішення в справі Tortladze v. Georgia (no. 42371/08, § 65, 18 березня 2021 року).

Також ЄСПЛ дійшов висновку про відсутність ефективного ретроспективного судового перегляду у справі Gutsanovi v. Bulgaria (№ 34529/10, § 223, ECHR 2013 (extracts), оскільки суддя, який розглядав протоколи обшуку і виїмки, просто підписав їх, не вказавши жодних конкретних причин для свого схвалення. Серед іншого, ці обставини призвели до висновку, що обшук і виїмка не були проведені відповідно до закону, а отже, порушили вимоги ст. 8 Конвенції.

В справі Kuzminas v. russia (№ 69810/11) від 21 грудня 2021 року (§ 25) ЄСПЛ зазначив, що, оскільки окрім постанови слідчого про проведення обшуку та протоколу обшуку, жодних інших документів з матеріалів слідства не було надано судді, який здійснював перегляд, суддя не мав можливості оцінити ані ступінь обґрунтованої підозри, яку органи влади мали відносно заявника до проведення обшуку в його квартирі, ані терміновість та необхідність проведення обшуку без попереднього судового рішення.

Отже, вмотивування ухвали про надання дозволу на обшук у порядку ч. 3 ст. 233 КПК наявністю підстав, які не передбачені вказаною нормою та не підтверджуються матеріалами справи, не може вважатися обґрунтованим у розумінні п.  1 ст. 6 та п. 2 ст.  8 Конвенції.

 

4.   Щодо невідкладного судового контролю post factum

Довільне виконання правила про невідкладний ретроспективний судовий контроль, тобто з пропуском строку, що був об`єктивно для цього потрібен, не відповідає критерію «невідкладності», якщо наявні в матеріалах кримінального провадження обставини не свідчать про об`єктивні й нездоланні перешкоди звернутися з відповідним клопотанням якнайшвидше, та є порушенням приписів ч. 3 ст. 233 КПК

ВАЖЛИВО: Саме собою виявлення та фіксація під час проведення обшуку відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 307 КК, не  є достатньою підставою для його легалізації слідчим суддею ех post factum, якщо у  відповідному клопотанні відсутнє належне обґрунтування підстав, які відносяться до переліку невідкладних, отже слідчий суддя не мав підстав дійти висновку, що слідча дія була невідкладною.

ОП ККС ВС зазначає, що підстави до проведення слідчої дії як невідкладної, за наявності відповідних процесуальних приводів, можуть бути предметом перевірки під час судового розгляду. Водночас, за відсутності у відповідному клопотанні, матеріалах на яких воно ґрунтується, в ухвалі слідчого судді, постановленої ех post factum щодо легалізації слідчої дії, проведеної як невідкладної, обґрунтованого висновку про наявність підстав для невідкладного проникнення до  житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді, відшукання і  встановлення таких підстав під час судового розгляду чи апеляційного перегляду не відповідає приписам статей 233, 234 КПК.

 

ВИСНОВОК щодо застосування норми, передбаченої ч. 3 ст. 233 КПК:

1. Слідчий, дізнавач, прокурор має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи в невідкладних випадках, зокрема з метою врятування матеріальних об`єктів (майна), що потенційно можуть мати значення речових доказів у  кримінальному провадженні, від прогнозованого знищення, втрати.
2. У контексті ч. 3 ст. 233 КПК про невідкладність такого випадку свідчать дані про реальну загрозу знищення, втрати майна. У клопотанні про надання дозволу на обшук у порядку ч. 3 ст. 233 КПК, наданих на його обґрунтування матеріалах, в ухвалі слідчого судді, постановленій ех post factum, має бути вказано, які  саме обставини на момент проникнення свідчили, що зволікання може спричинити знищення речових доказів, що  відомості про загрозу їх знищення, втрати давали підстави сприймати її як реальну.
3. В аспекті реалізації правил ч. 3 ст. 233 КПК, недотримання вказаних вище приписів закону, невиконання вимоги про невідкладне звернення до слідчого судді з  клопотанням про проведення обшуку, за відсутності об`єктивних перешкод звернутися з відповідним клопотанням якнайшвидше після закінчення проведення слідчої розшукової дії, є підставою до відмови слідчим суддею в легалізації обшуку ех  post  factum.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Внесення відомостей до ЄРДР із завищеною правовою кваліфікацією»
 

 

 

 

 

обшук, проведення_обшуку, без_ухвали_слідчого_судді, слідчий, прокурор, адвокат, легалізація_обшуку, проникнення_у_приміщення, судова_практика, Верховний_суд, Адвокат_Морозов

Атестація прокурорів: 1-й етап - значення має тільки кількість балів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості атестації працівників органів прокуратури з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону 

07 жовтня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/2873/20, провадження № К/990/1147/23 (ЄДРСРУ № 122134978) досліджував питання щодо атестації працівників органів прокуратури з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону. 

На виконання вимог Закону №113-IX, наказом Генерального прокурора №221 від 03.10.2019  затверджено Порядок проходження прокурорами атестації (далі - Порядок №221). 

За визначенням, що міститься в пункті 1 Розділу І Порядку №221 атестація прокурорів - це встановлена Розділом II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX та цим Порядком процедура надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур. 

За приписами пунктів 2, 4, 5 Розділу І Порядку №221 атестація прокурорів Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), регіональних, місцевих прокуратур та військових прокуратур проводиться відповідними кадровими комісіями. Порядок роботи, перелік і склад кадрових комісій визначаються відповідними наказами Генерального прокурора. 

Атестація прокурорів проводиться кадровими комісіями прозоро та публічно у присутності прокурора, який проходить атестацію. 

Предметом атестації є оцінка: 1) професійної компетентності прокурора (у тому числі загальних здібностей та навичок); 2) професійної етики та доброчесності прокурора. 

Відповідно до пункту 6 Розділу І Поряду №221 Атестація включає такі етапи: 

1) складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора; 

2) складання іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп`ютерної техніки; 

3) проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурори виконують письмове практичне завдання. 

Повторне проходження одним і тим самим прокурором атестації або одного з її етапів не допускається. Якщо складання відповідного іспиту було перервано чи не відбулося з технічних або інших причин, незалежних від членів комісії та прокурора, комісія призначає новий час (дату) складання відповідного іспиту для прокурора (пункт 7 Розділу І Порядку №221). 

Пунктом 8 Розділу І Порядку №221 визначено, що за результатами атестації прокурора відповідна кадрова комісія ухвалює одне із таких рішень: 1) рішення про успішне проходження прокурором атестації; 2) рішення про неуспішне проходження прокурором атестації. 

Положення Розділу ІІ Порядку №221 врегульовують питання складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора (1 етап атестації), відповідно до пункту 2 якого перелік тестових питань для іспиту затверджується Генеральним прокурором та оприлюднюється на веб-сайті Генеральної прокуратури України не пізніше ніж за сім календарних днів до дня складання іспиту. 

Відповідно до пункту 3 Розділу ІІ Порядку №221 тестування проходить автоматизовано з використанням комп`ютерної техніки у присутності членів відповідної кадрової комісії і триває 100 хвилин. Прокурор може завершити тестування достроково. Тестові питання обираються для кожного прокурора автоматично із загального переліку питань у кількості 100 питань. Кожне питання має передбачати варіанти відповіді, один з яких є правильним. Після закінчення часу, відведеного на проходження тестування, тестування припиняється автоматично, а на екран виводиться результат складання іспиту відповідного прокурора. Кожна правильна відповідь оцінюється в один бал. Максимальна кількість можливих балів за іспит становить 100 балів. 

Прохідний бал (мінімально допустима кількість набраних балів, які можуть бути набрані за результатами тестування) для успішного складання іспиту становить 70 балів (пункт 4 Розділу ІІ Порядку №221). 

Пунктом 5 Розділу ІІ Порядку №221 визначено, що прокурор, який за результатами складення іспиту набрав меншу кількість балів, ніж прохідний бал, не допускається до іспиту у формі тестування на загальні здібності та навички, припиняє участь в атестації, а відповідна кадрова комісія ухвалює рішення про неуспішне проходження прокурором атестації. 

(!!!) Поряд з цим, відповідно до пункту 2 Розділу V Порядку №221 у разі виникнення у прокурора зауважень чи скарг на процедуру проведення атестації він може звернутися до голови або секретаря комісії. 

Рішення кадрових комісій про неуспішне проходження атестації може бути оскаржене прокурором у порядку, встановленому законодавством (пункт 6 Розділу V Порядку №221). 

Рішення кадрової комісії про успішне чи неуспішне проходження атестації залежить тільки від кількості набраних балів. Будь-яких інших обґрунтувань чи наведення мотивів, враховуючи специфіку складення іспиту у формі анонімного тестування, таке рішення не потребує. (Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 30.06.2022 у справі №540/99/21, від 10.01.2023 у справі №160/1177/21). 

Верховний Суд додатково зазначає, що з уваги на сталу правозастосовну практику суду касаційної інстанції у цій категорії спорів, у контексті цієї справи, для правильного її вирішення значення має тільки кількість балів, які по завершенню іспиту (першого/другого етапу в значенні пункту 6 розділу І Порядку №221) набрала особа. 

ВАЖЛИВО: Аналіз чи оцінка тестових питань й відповідей на них не охоплюється предметом доказування у справах на зразок цієї. 

Подібна правова позиція викладена Верховний Судом у постановах від 28.04.2022 у справі №420/6697/21, від 28.07.2022 у справі №400/2093/20, від 13.06.2024 у справі №640/25705/19. 

Порядком №221 передбачено алгоритм дій, які мав би вчинити позивач у разі виявлення ним наявності неоднозначно сформульованих питань/відповідей під час проходження тестування та на які мала би відреагувати кадрова комісія у разі надходження до неї відповідного звернення з боку позивача. 

При цьому, необхідно враховувати, що з аналізу положень Порядку №221 та Порядку №233 (Порядок роботи Порядку роботи кадрових комісій, затвердженого Наказом Генерального прокурора України від 17.10.2019  №233) слідує, що кадрові комісії не складають тестових питань та завдань іспиту, не визначають та не формують перелік питань для прокурорів, і відповідно не наділені повноваженнями щодо перевірки цих питань.

Своєю чергою рішення про успішне/неуспішне проходження прокурором атестації за результатами складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки Кадровою комісією приймається на підставі визначеного програмно-апаратним комплексом результату у вигляді автоматично нарахованої кількості балів, які фіксуються у відповідній відомості. 

Ні Порядком №221, ні Порядком №233 не передбачено повноважень комісії оцінювати результати складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки прокурорів та відповідно донараховувати бали до отриманого прокурором результату. 

Подібні за змістом висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 19.07.2022 у справі №140/7959/20 та від 29.06.2023 у справі №640/25787/19. 

Також, Верховний Суд у постанові 29.11.2022 у справі №420/4580/20 зауважував, що Порядок №221 не передбачав процедури оскарження складення тестових питань/відповідей. 

ВИСНОВОК: Прокурор, який за результатами автоматизованого іспиту щодо виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, набрав меншу кількість балів, ніж прохідний бал, не допускається до іспиту у формі тестування на загальні здібності та навички, припиняє участь в атестації, а відповідна кадрова комісія ухвалює рішення про неуспішне проходження прокурором атестації.

 

 

Матеріал по темі: «Відшкодування шкоди завданої прокурором з огляду на скасування його рішень слідчим суддею»

 

 

Теги: прокурор, атестація, іспит, тестування, рівень знань, кадрова комісія, порядок атестації прокурорів, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відшкодування шкоди завданої прокурором з огляду на скасування його рішень слідчим суддею

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування моральної шкоди завданої бездіяльністю прокурора з огляду на скасування його рішень слідчим суддею

15 липня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 127/17413/22, провадження № 61-1890св24 (ЄДРСРУ № 120370670) досліджував питання щодо відшкодування моральної шкоди завданої бездіяльністю відповідача, вважаючи процесуальні рішення прокурора незаконними з огляду на їх скасування слідчим суддею.

Згідно із статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Статтею 23 ЦК України передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частин другої-п`ятої цієї статті моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

За загальним правилом підставою виникнення зобов`язання з компенсації моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України, відповідно до яких моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.

Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Верховний Суд у складі Касаційного господарського суду у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 918/203/18, від 28 жовтня 2020 року у справі № 904/3667/19 дійшов висновку про те, що у справах про відшкодування шкоди доведення обґрунтованості вимог покладається на позивача, який має надати суду докази наявності шкоди, протиправності поведінки того, хто завдав шкоду, а також причинно-наслідковий зв`язок такої поведінки із завданою шкодою.

(!!!) Саме лише задоволення скарги щодо неправомірності дій працівників правоохоронного органу не є безумовною підставою для висновку про наявність причинного зв`язку між діями працівників (посадових осіб) такого органу та завданою шкодою. Причинний зв`язок, як обов`язковий елемент цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди, між протиправною поведінкою та шкодою виражається у тому, що шкода, повинна бути об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди.

Сам по собі факт винесення слідчим суддею процесуальних ухвал, якими за результатами розгляду скарг позивача зобов`язано відповідача вчинити певні процесуальні дії, не тягне наслідок цивільно-правового характеру і не може бути доказом того, що дії та бездіяльність відповідачів заподіяли позивачу моральної шкоди. Судовий контроль на стадії досудового розслідування, внаслідок якого постановлені ухвали слідчих суддів, не є достатньою підставою для висновку про протиправність дій відповідачів і притягнення їх до відповідальності (див. постанови Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 686/27967/19 (провадження № 61-14451св20), від 31 травня 2024 року у справі № 463/9819/21 (провадження № 61-13921св23)).

Однією із засад кримінального провадження є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, гарантоване статтею 24 КПК України, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Відповідно до змісту частини першої статті 303 КПК України під час досудового розслідування можуть бути оскаржені бездіяльність слідчого, прокурора.

За правилом частини другої статті 307 КПК України слідчий суддя за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування виносить ухвалу про: 1) скасування рішення слідчого чи прокурора; 2) зобов`язання припинити дію; 3) зобов`язання вчинити певну дію; 4) відмову у задоволенні скарги.

Таким чином, в ухвалі слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування реалізується така засада кримінального судочинства, як реалізація особою права на оскарження їх процесуальних рішень, дій чи бездіяльності до суду.

Суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунення недоліків у такій діяльності.

Наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного відшкодування моральної шкоди. При цьому не будь-яке рішення слідчого судді свідчить про протиправність дій державних органів, а мають значення конкретні обставини, встановлені таким рішенням. При встановленні в порядку судового контролю слідчим суддею протиправності дій чи бездіяльності слідчих органів для вирішення питання про відшкодування шкоди необхідним є доведення заподіяння такими діями (бездіяльністю) моральної шкоди та, відповідно, наявність причинно-наслідкового зв`язку між такими діями (бездіяльністю) та заподіяною шкодою.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 25 січня 2021 року у справі № 227/4410/19 (провадження № 61-9407св20), від 25 березня 2021 року у справі № 227/3052/19 (провадження № 61-22337св19), від 19 грудня 2022 року у справі № 466/5021/18 (провадження № 61-21157св19), від 27 березня 2023 року у справі № 757/221/21-ц (провадження № 61-10631св22).

Для відшкодування моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення. Причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду.

Причинно-наслідковий зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без будь-яких додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння.

ВИСНОВОК: Саме лише оскарження процесуальних рішень прокурора є механізмом реалізації права скаржника на контроль за діяльністю уповноважених осіб на здійснення функцій досудового розслідування в порядку кримінального судочинства, що не є підставою для відшкодування моральної шкоди у розумінні статті 23 ЦК України, оскільки не є порушенням прав особи.

Але рішення слідчого судді, якими визнана протиправна дія/бездіяльність прокурора, можна використовувати в якості підґрунтя в судовому процесі, щоб довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення…

 

 

  

Матеріал по темі: «Цивільна конфіскація необґрунтованих активів (ч.1)»
 

 

 

 

Теги: прокурор, відшкодування шкоди, скасування рішень прокурора, слідчий суддя, бездіяльність прокурора, противоправні рішення, потерпілий, Верховний суд, Адвокат Морозов