Підвідомчість третейському суду спору про стягнення орендної плати та комунальних платежів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Спір щодо стягнення орендної плати та комунальних платежів не підвідомчій третейським судам оскільки стосується «з приводу нерухомого майна»

31 жовтня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 824/59/24, провадження № 61-9541ав24 (ЄДРСРУ № 122717339) досліджував питання щодо підвідомчість третейському суду спору про стягнення орендної плати та комунальних платежів.

Відповідно до частини першої статті 51 Закону України «Про третейські суди» рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим Законом.

Статтею 55 Закону України «Про третейські суди» визначено, що рішення третейського суду виконуються зобов`язаною стороною добровільно, в порядку та строки, що встановлені в рішенні. Якщо в рішенні строк його виконання не встановлений, рішення підлягає негайному виконанню.

Відповідно до частини першої статті 56 Закону України «Про третейські суди» заява про видачу виконавчого документа може бути подана до компетентного суду протягом трьох років з дня прийняття рішення третейським судом.

Провадження у справах про надання дозволу на примусове виконання рішень третейських судів врегульовано главою 4 «Провадження у справах про надання дозволу на примусове виконання рішень третейських судів» розділу IХ «Визнання та виконання рішень іноземних судів, міжнародних комерційних арбітражів в Україні, надання дозволу на примусове виконання рішень третейських судів» ЦПК України.

При розгляді справи в судовому засіданні суд встановлює наявність чи відсутність підстав для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, передбачених статтею 486 цього Кодексу (частина третя статті 485 ЦПК України).

За вимогами статті 486 ЦПК України суд відмовляє у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, якщо:

1) на день ухвалення рішення за заявою про видачу виконавчого листа рішення третейського суду скасовано судом;

2) справа, у якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;

3) пропущено встановлений строк для звернення за видачею виконавчого листа, а причини його пропуску не визнані судом поважними;

4) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;

5) третейська угода визнана недійсною;

6) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону; 7) рішення третейського суду містить способи захисту прав та охоронюваних інтересів, не передбачені законом;

8) постійно діючий третейський суд не надав на вимогу суду відповідну справу;

9) третейський суд вирішив питання про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі.

Аналогічні положення містяться у частині шостій статті 56 Закону України  «Про третейські суди».

Аналіз статті 486 ЦПК України та статті 56 Закону України «Про третейські суди» свідчить, що при розгляді заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду суд не здійснює оцінку законності і обґрунтованості рішення третейського суду, а лише встановлює відсутність або наявність підстав для відмови у задоволенні заяви про видачу виконавчого документа. У статті 486 ЦПК України передбачено виключний перелік підстав для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, тягар доведення наявності яких покладається на сторону, яка обґрунтовує необхідність відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду (постанови Верховного Суду від 14 вересня 2023 року у справі № 824/25/23 (провадження № 61-6990ав23), від 10 серпня 2023 року у справі № 824/29/23 (провадження № 61-6989ав23)).

Порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні, встановлення вимог щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб регулює Закон України «Про третейські суди» (частина перша статті 1 цього Закону).

До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом (частина друга статті 1 Закону України «Про третейські суди»).

Згідно з пунктом 7 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки.

Відповідно до статті 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. Підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, встановлюються законом.  До договору найму житла, крім найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.

Виключна підсудність застосовується до тих спорів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном.

Словосполучення «з приводу нерухомого майна» необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов`язково виступає як безпосередньо об`єкт спірного матеріального правовідношення.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 911/2390/18 (провадження № 12-73гс20).

Велика Палата Верховного Суду у цій постанові не відступила від висновку, викладеного Верховним Судом у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц (провадження № 61-12234св18), про те, що позов про стягнення орендної плати за користування нерухомим майном належить до позовів, які виникають з приводу нерухомого майна.

У постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 638/1988/17 (провадження № 61-30812св18) зазначено, що «правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, стосуються позовів з приводу будь-яких вимог, пов`язаних з правом особи на нерухоме майно: земельні ділянки, будинки, квартири тощо, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною договору, об`єктом якого є нерухоме майно».

Враховуючи викладене, спір між сторонами у цій справі виник з приводу нерухомого майна, оскільки стосується стягнення орендної плати та комунальних платежів за користування нерухомим майном, а тому справа, у якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2024 року у справі № 824/42/24 (провадження № 61-9618ав24).

ВИСНОВОК: Спір виник з приводу нерухомого майна - стягнення орендної плати та комунальних платежів, тому спір третейським судам не підвідомчій, що є підставою для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду.

 

 

 

Матеріал по темі: «Відступ від висновку Об`єднаної палати щодо подання позову про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди»
 

 

Теги: третейський суд, виключна підсудність, підсудність спору, стягнення орендної плати, нерухоме майно, комунальні платежі, спори відносно нерухомого майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Умови виділу частки або поділу домоволодіння в натурі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Виділ частки або поділ домоволодіння в натурі, що знаходиться в спільній частковій власності

12 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 521/4331/21, провадження № 61-1530св24 (ЄДРСРУ № 119681019) досліджував питання щодо виділу частки або поділу домоволодіння в натурі, що знаходиться в спільній частковій власності.

Стаття 321 Цивільного кодексу України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України. Право власності є недоторканним, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у  статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

Володіння та розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Згідно із статтею 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно), тобто право спільної власності - це право власності кількох суб`єктів на один об`єкт.

Відповідно до статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Згідно з частинами першою, другою статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Частиною третьою статті 358 ЦК України передбачено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

Згідно з частиною першою статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділено в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.

Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності.

За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.

Тлумачення статей 183, 358, 364, 379, 380, 382 ЦК України дає підстави для висновку про те, що поділ будинку, що перебуває в спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або в разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений з присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася.

(!!!) Отже, визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників.

Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 03 квітня 2013 року у справі № 6-12цс13, а також у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 545/3753/16-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 205/9065/15-ц, від 27 травня 2020 року у справі № 173/1607/15, від 11 жовтня 2021 року у справі № 607/14338/19-ц.

Оскільки учасники спільної часткової власності мають право власності на майно пропорційно своїй частці у ньому, суд, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), повинен виділити його співвласнику таку частину житлового будинку та нежитлових будівель, яка відповідає розміру та вартості його частки, якщо це можливо без завдання неспівмірної шкоди призначенню будівлі.

(!!!) У тих випадках, коли в результаті виділу співвласнику передається частина житлового будинку, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає у рішенні про зміну часток у праві власності на будинок.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1443цс16 та від 03 квітня 2013 року у справі № 6-12цс13.

Схожі за змістом висновки щодо виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, викладені у постановах Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 205/9065/15-ц, від 27 травня 2020 року у справі № 173/1607/15-ц, від 12 березня 2020 року у справі № 127/5835/16-ц, від 22 лютого 2020 року у справі № 279/4966/16-ц, від 16 червня 2021 року у справі № 369/6871/16-ц, від 15 травня 2024 року у справі № 309/3900/16-ц.

Після виділу частки зі спільного нерухомого майна відповідно до статті 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється, при виділі частки із спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України (13 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 583/2924/20, провадження № 61-9357св22 (ЄДРСРУ № 112202575)).

ВИСНОВОК: Виділ частки або поділ домоволодіння в натурі, що знаходиться в спільній частковій власності можливий за таких умов: 

-   виділ (поділ) технічно можливий (можна виділити відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру);

-   така частина житлового будинку або нежитлових будівель відповідає розміру вартості частки співвласника («ідеальні частки»);

- з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, але з присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася;

-     за умови проведення судової будівельно-технічної та оціночної-будівельної, оціночної-земельної експертизи.

 

 

Матеріал по темі: «Поділ (виділ) будинку в натурі між учасникам спільної часткової власності»

 

 

 

 

 

Теги: поділ, виділ, спільна власність, часткова, сумісна, нерухоме майно, поділ будинку, частки в майні, спільна часткова власність, будівельна експертиза, поділ в натурі, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору є неефективним способом судового захисту

15 травня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 359/5801/21, провадження № 61-2232св24  (ЄДРСРУ № 119069756) досліджував питання щодо позову про визнання недійсним договору в частині сторони договору.

Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов`язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов`язок передати предмет договору наступному власнику.

Отже, предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п`ятої даної статті, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Положеннями статті 217 ЦК України визначено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідків недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був вчинений без включення до нього недійсної частини.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Тлумачення статті 234 ЦК України, свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

(!!!) Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Подібний висновок зроблений у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився і Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15 (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16 (провадження № 61-835св17).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на таке майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.

У частині другій та третій статті 13 ЦК України визначено, що при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61?14680сво20) зазначено таке: «висновки судів про те, що оспорювані договори купівлі-продажу земельних ділянок у частині покупця є удаваними, оскільки придбані Особа 1 за кошти та для потреб позивача (єпархії), без створення правових наслідків для себе, як фізичної особи, є безпідставними, так як нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції, як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним в частині сторони, оскільки це суперечить її положенням».

При цьому, Верховний Суд відступив від висновку щодо застосування норми права, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, зокрема, у постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 265/3310/17 (провадження № 61-2308св19), а також і від аналогічного висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 466/8968/19 (провадження № 61-1188св21), про те, що «при вирішенні позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним із підстав, що насправді покупцем є інша особа, суд повинен встановити, що фактично майно було придбане за кошти іншої особи і для неї та що інших підстав для визнання цієї угоди недійсною немає; вказаний договір відповідно до статей 235, 236 ЦК України може бути визнаний недійсним лише в частині, що стосується покупця, і покупцем за цим договором визнається особа, за рахунок коштів якої і для якої фактично укладався цей договір. Зокрема, за умови доведеності, що за договором купівлі-продажу майно насправді було куплено не зазначеним у договорі покупцем, а іншою особою, за її кошти, суд може визнати, що вказаний договір у частині, що стосується покупця, є удаваною угодою і що дійсним покупцем за цим договором є особа, для якої за її кошти було придбано майно».

ВИСНОВОК: Нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції як позов про визнання недійсним договору в частині сторони цього договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним/недійсним у частині сторони, оскільки це суперечить її положенням, а отже це неефективний спосіб захисту свої прав.

 

 

Матеріал по темі: «Витребування нерухомого майна, яке вибуло з володіння власника на підставі скасованого рішення суду»

 

 

 

Теги: право власності, нерухоме майно, скасування судового рішення, витребування майна, добросовісний набувач, позовна давність, строк давності, власник майна, сторона правочину, віндикаційний позов, статті 388 ЦК України, судовий захист, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Неперсоналізоване судове рішення про знесення самочинного будівництва не підлягає виконанню

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Неконкретизоване (неперсоналізоване)  судове рішення про знесення самочинного будівництва фактично не підлягає виконанню та унеможливлює накладення штрафу на боржника 

04 квітня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 560/17588/23, адміністративне провадження № К/990/44237/23 (ЄДРСРУ № 118145410) досліджував питання щодо неконкретизованість (неперсоналізованість)  судового рішення про знесення самочинного будівництва фактично не підлягає виконанню та унеможливлює накладення штрафу на боржника. 

Обставини справи: резолютивною частиною рішення суду та постановою про відкриття виконавчого провадження боржника не зобов`язано особисто знести самочинне будівництво, а лише указано про знесення самочинного будівництва за його рахунок, отже є необхідність у формуванні висновку Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 15 у взаємозв`язку зі статтею 63 Закону України «Про виконавче провадження». 

За визначенням, наведеним у частині першій статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року №1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон України «Про виконавче провадження») виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 

Засади виконавчого провадження визначені частиною першою статті 2 Закону України «Про виконавче провадження», зокрема, виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов`язковості виконання рішень. 

За визначеннями, наведеними у частині другій статті 15 Закону України «Про виконавче провадження» стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ, а боржником - визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення. 

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. 

Пунктом 1 частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. 

Процедура виконання рішень немайнового характеру визначена Розділом VIII Закону України «Про виконавче провадження». 

За правилами частини першої статті 63 Закону України «Про виконавче провадження» за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення  строку, визначеного  частиною шостою  статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження. 

У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність (частина друга статті 63 Закону України «Про виконавче провадження». 

За умовами частини третьої статті 63 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником. 

У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом. 

У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. 

Статтею 75 Закону України «Про виконавче провадження» установлено відповідальність за невиконання рішення, що зобов`язує боржника вчинити певні дії, та рішення про поновлення на роботі. 

Зокрема, частиною першою указаної норми передбачено, що у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем  строк  рішення, що зобов`язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб - 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на боржника - юридичну особу - 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий  строк  виконання. 

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що гарантії щодо обов`язковості виконання судових рішень, встановлені Конституцією України, реалізуються як у добровільному порядку так і через механізм застосування примусу, який забезпечують органи виконавчої служби. Норми Закону України «Про виконавче провадження» спрямовані саме на забезпечення безумовного виконання судового рішення і винятки з цього правила також регламентовані цим законом. Це означає, що у кожному конкретному випадку суди мають надати оцінку діям державного виконавця щодо застосування до боржника заходів впливу, виходячи із оцінки наявності або відсутності обставин, які об`єктивно перешкоджали або унеможливлювали виконання ним судового рішення. 

Зміст наведених норм указує, що правовий підхід щодо застосування положень частини другої статті 15 у взаємозв`язку зі статтею 63 Закону України «Про виконавче провадження» у правовідносинах, що стосуються застосування до боржника заходів впливу у вигляді штрафу необхідно формувати через призму оцінки змісту зобов`язальної частини виконавчого документа, яка повинна відповідати резолютивній частині судового рішення, та аналізу причин, з якими боржник пов`язує неможливість виконати судове рішення. 

Це означає, що у разі, якщо резолютивна частина судового рішення є нечіткою за змістом, тобто коли вона є незрозумілою як для осіб, стосовно яких його ухвалено, так і для тих, хто здійснює його виконання, через що рішення суду неможливо виконати примусово або є імовірність неправильного його виконання, рішення державного виконавця про застосування до боржника заходів впливу у вигляді штрафу (у зв`язку з невиконанням ним цього рішення) у таких випадках є передчасним. 

(!!!) Водночас норми процесуального закону надають учасникам виконавчого провадження право звернутися до суду із заявою про роз`яснення такого рішення. 

Відповідаючи на поставлене в касаційній скарзі питання Верховний Суд висновує, що боржником у виконавчому провадженні щодо виконання судового рішення зобов`язального характеру є особа, визначена у такому судовому рішенні, на яку покладено обов`язок особисто вчинити таку дію чи утриматися від її виконання. 

ВИСНОВОК: Виходячи з зворотного вбачається, що неконкретизоване (неперсоналізоване)  судове рішення про знесення самочинного будівництва фактично не підлягає виконанню та унеможливлює накладення штрафу на боржника у виконавчому проваджені.

 

 

Матеріал по темі: «Способи захисту прав власника від самочинногобудівництва на земельній ділянці»

 

 

 

Теги: самострой, самобуд, самочинно збудоване майно, нерухоме майно, визнання право власності, знесення, знесення самочинного будівництва, перебудова, снос, снос майна, крайня міра, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Витребування нерухомого майна, яке вибуло з володіння власника на підставі скасованого рішення суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Витребування нерухомого майна, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого

21 грудня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 203/806/21, провадження № 61-10748св22 (ЄДРСРУ № 115821996) досліджував питання щодо витребування нерухомого майна, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого.

Статтею 41 Конституції України установлено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Також частинами першою та другою статті 321 ЦК України вказано на те, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до положень статей 316 та 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (стаття 328 ЦК України).

Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Так, пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України встановлено, що в разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України викладеному у постанові від 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15, з яким погодилася і Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постановах від 05 грудня 2018 року у справах № 522/2201/15-ц та № 522/2110/15-ц, за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Витребування спірного майна на користь позивача у цій справі містить легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві, оскільки позивача, з порушенням вимог закону, було позбавлено права власності на майно.

Позивач діє з легітимною метою для задоволення власних інтересів, передбачених нормами матеріального права з метою відновлення свого порушеного права на належне йому нерухоме майно.

Разом з цим у разі скасування судового рішення, на підставі якого набуто право власності на майно, перебіг позовної давності починається з моменту скасування такого судового рішення (Постанова Верховного суду України від 29.03.2017 р. у справі  № 6-866цс16)

ВИСНОВОК: Верховний Суд, враховуючи інтереси позивача як власника нерухомого майна, який здійснює захист свого порушеного права власності та надаючи їм оцінку з урахуванням балансу разом із правами та інтересами відповідача, як добросовісного набувача, вважає, що права та інтереси першого , як власника спірного майна, який був позбавлений права володіння та вільного користування ним внаслідок протиправних дій третіх осіб, на підставі судового рішення, яке надалі було скасоване, за обставинами цієї справи, перевищують інтереси добросовісного набувача.

Водночас «набувач» не позбавлений можливості захистити свої права шляхом звернення до суду із позовом до продавця спірного майна щодо відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України, зокрема, з вимогою про стягнення з продавця, який не мав відповідних повноважень на укладення договору купівлі-продажу, витрачених ним коштів на придбання спірної нерухомості, а також вартості проведених ремонтних робіт.

 

 

Матеріал по темі: «Державна реєстрація права власності на підставі рішення суду»

 

 

 

Теги: право власності, нерухоме майно, скасування судового рішення, витребування майна, добросовісний набувач, позовна давність, строк давності, власник майна, сторона правочину, віндикаційний позов, статті 388 ЦК України, судовий захист, Верховний суд, Адвокат Морозов