Стягнення моральної шкоди завданої невиконанням судового рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення моральної шкоди у зв’язку із тривалим невиконанням судового рішення про стягнення з державного органу коштів на користь позивача

11 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/479/21 (ЄДРСРУ  № 116231446) досліджував питання щодо Стягнення моральної шкоди у зв’язку із тривалим невиконанням судового рішення про стягнення з державного органу коштів на користь позивача.

Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду встановлені ст. 1167 ЦК України, згідно ч. 1 якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

(!) Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв`язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

При цьому, моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 818/607/17 від 24.03.2020 зазначено, що у практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди. Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди. При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (ст.3,19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого. В силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача - органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача.

При вирішенні порядку відшкодування шкоди, суд враховує, що моральна шкода повинна стягуватися з Державного бюджету України, що відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18), в якій вказано, що резолютивні частини рішень не повинні містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання.

Водночас, з урахуванням того, що саме на державу покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого позивач зазначає порушником своїх прав. 

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 25 січня 2023 року в рамках справи № 295/8799/20, провадження № 61-11911св22 (ЄДРСРУ № 108653803).

ДКСУ та її територіальний орган можуть бути залучені до участі у справі з метою забезпечення завдань цивільного судочинства, однак їх незалучення не може бути підставою для відмови у позові.

Вказаний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц, у постановах Верховного Суду: від 24 березня 2020 року в справі № 818/607/17, від 12 серпня 2020 року в справі № 761/7165/17.

ВИСНОВОК: Отже, позивач повинен довести в суді наявність усіх необхідних елементів складу цивільного правопорушення для відшкодування моральної шкоди (факт наявності моральної шкоди, протиправність дій її заподіювача, обґрунтування визначення розміру моральної шкоди та причинно-наслідковий зв`язок між діями відповідача та завданням такої шкоди позивачу).

 

 

Матеріал по темі: «Момент застосування ст. 625 ЦК України до держави за невиконання судового рішення»

 

 

 

 

 Теги: моральна шкода, немайнова шкода, казначейство, стягнення з держави,  грошове зобовязання, стягнення коштів, невиконання судового рішення,  судова практика, Верховний суд,  Адвокат Морозов

Належний Відповідач у справі про стягнення шкоди з Держави

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення належного Відповідача у справі про стягнення матеріальної та/або моральної шкоди з органу державної влади

24 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 766/5551/17, провадження № 61-21196св21 (ЄДРСРУ № 112370048) досліджував питання щодо визначення належного Відповідача у справі про стягнення матеріальної та/або моральної шкоди з органу державної влади.

Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема. і представляти державу в суді (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161гс18) (пункт 6.22), від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (провадження № 14-316цс19) (пункт 33), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14-447цс19) (пункт 28)), зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (провадження № 14-514цс19)).

Відповідно до пункту 4 Положення про ДКС України, затвердженого указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є ДКС України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

Тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватися, або номер чи вид рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість відновлення права позивача у разі встановлення судом його порушення, та за своє суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення (пункт 6.21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18)).

Аналогічні висновки викладено Верховним Судом у постановах: від 07 жовтня 2020 року у справі № 569/12383/17 (провадження № 61-12864св19), від 08 вересня 2021 року у справі № 751/7182/19 (провадження № 61-12426св20).

ВИСНОВОК: Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України.

 

Матеріал по темі: «Відшкодування моральної шкоди завданої органами досудового розслідування, прокуратури і суду»

Відшкодування моральної шкоди завданої органами досудового розслідування, прокуратури і суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування моральної шкоди завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури і суду

24 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 766/5551/17, провадження № 61-21196св21 (ЄДРСРУ № 112370048) досліджував питання щодо відшкодування моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.

Згідно з частинами другою, третьою статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

(!!!) Отже, законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством і судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

Наведене дає підстави для висновку, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що є чинним на час розгляду справи, при цьому визначений законом розмір відшкодування є тим мінімальним розміром, що гарантований державою, а суд, ураховуючи обставини конкретної справи, вправі застосувати й більший розмір відшкодування.

З урахуванням засад виваженості, розумності та справедливості суд може збільшити розмір відшкодування. Обмеження максимального розміру моральної шкоди Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачено.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі.

Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.

Разом із цим, розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її безпідставного збагачення.

Подібні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18), від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17 (провадження № 14-4цс19) та постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19 (провадження № 61-9673св20), від 23 вересня 2021 року у справі № 295/13971/20 (провадження № 61-10849св21), від 29 вересня 2021 року у справі № 607/16567/20 (провадження № 61-9023св21) й інших.

Законодавством встановлений лише мінімальний розмір для визначення моральної шкоди, а не граничний. Проте збільшення такого розміру має бути належним чином обґрунтовано.

Вказане відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17 (провадження № 14-4цс19).

ВИСНОВОК: Отже, розмір морального відшкодування не може бути меншим за суму, яка визначається з урахуванням встановленого законодавцем розміру мінімальної заробітної плати, але це не позбавляє суд визначити цей розмір у більшому розмірі.

 

Матеріал по темі: «Стягнення шкоди з держави завданої внаслідок кримінального правопорушення»

Відшкодування моральної шкоди заподіяної органами державної влади

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості відшкодуванню моральної шкоди заподіяної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади

13 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 454/289/22, провадження № 61-2200св23 (ЄДРСРУ № 112202578) досліджував питання щодо відшкодуванню моральної шкоди заподіяної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

На підставі вказаної норми відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв`язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.

Аналіз статей 11 та 23 ЦК України дозволяє зробити висновок, що за загальним правилом підставою виникнення зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: 1) наявність моральної шкоди; 2) протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; 3) наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; 4) вина особи, яка завдала моральної шкоди.

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом (стаття 1167 ЦК України).

Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Ними передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є необхідною, однак не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які підлягають доведенню у відповідних спорах. Підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди.

У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року в справі № 197/1330/14-ц вказано, що причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду. Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. Відсутність причинного зв`язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами. При цьому причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без якихось додаткових факторів стала причиною завдання шкоди.

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала. Обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із цих складових є підставою для відмови у задоволенні позову.

(!!!) Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).

Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання та приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження з нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік і стан здоров`я потерпілого.

У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен установити, чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, установити причинно-наслідковий зв`язок і визначити сумірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам (постанова Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 464/3789/17).

При цьому в деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою (постанова Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 638/12794/16-ц від 25.03.2020).

Втім, 13 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/24641/20, адміністративне провадження № К/9901/37549/21 (ЄДРСРУ № 112184706) вказав, що з огляду на характер правовідносин між людиною і державою  (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб`єкта владних повноважень - відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумності, несправедливості) її розміру, визначеного позивачем.

Згідно з постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 522/11325/16-ц від 26.08.2020 якщо в відповідному законі чи іншому нормативному акті зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має  притягнути  як відповідача відповідний орган Державного казначейства України.

У постанові Верховного Суду від 09 листопада 2022 року в справі № 641/5005/20 (провадження № 61-19219св21) зазначено, що «суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунути недоліки у такій діяльності. Наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного відшкодування моральної шкоди. При цьому не будь-яке рішення слідчого судді свідчить про протиправність дій державних органів, а мають значення конкретні обставини, встановлені таким рішенням. При встановленні в порядку судового контролю слідчим суддею протиправності дій чи бездіяльності слідчих органів для вирішення питання про відшкодування шкоди необхідним є доведення заподіяння такими діями (бездіяльністю) моральної шкоди та, відповідно, наявність причинно-наслідкового зв`язку між такими діями (бездіяльністю) та заподіяною шкодою.

ВИСНОВОК:  Для відшкодування моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів правопорушення, при цьому, надати в суд належні та допустимі докази на підтвердження заподіяння моральної шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між протиправною бездіяльністю відповідачів та моральною шкодою.

 

Матеріал по темі: «Моральна шкода при ДТП»

 

  

Теги: відшкодування матеріальної шкоди, моральна шкода, середньомісячного заробітку, інфляційних втрат, витрат на правову допомогу, завданої незаконними діями правоохоронних органів, досудового слідства, суду, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відшкодування шкоди в разі неповернення майна вилученого у кримінальному провадженні

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування матеріальної та моральної шкоди в разі неповернення тимчасово вилученого майна у кримінальному провадженні

05 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 752/5127/20, провадження № 61-6589св22 (ЄДРСРУ № 106637464) досліджував питання щодо  дій (бездіяльності) слідчого щодо неповернення тимчасово вилученого майна у кримінальному провадженні та відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

В силу приписів статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування майнової шкоди.

За загальними положеннями, передбаченими статтею 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам  фізичної або юридичної особи, а також шкода, заподіяна  майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків. 

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести  наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статей 1173, 1174 ЦК України.

За таких обставин питання наявності між сторонами деліктних зобов`язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами КПК України, а суд загальної юрисдикції за правилами позовного провадження самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року в справі № 920/715/17).

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Відповідно до Закону України «Про національну поліцію» національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Приписами статті 7 Закону України «Про національну поліцію» передбачено, що під час виконання своїх завдань поліція забезпечує дотримання прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і сприяє їх реалізації. Обмеження прав і свобод людини допускається виключно на підставах та в порядку, визначених Конституцією України і законами України, за нагальної необхідності і в обсязі, необхідному для виконання завдань поліції. Здійснення заходів, що обмежують права та свободи людини, має бути негайно припинене, якщо мета застосування таких заходів досягнута або немає необхідності подальшого їх застосування.

Статтею 8 Закону України «Про національну поліцію» визначено, що поліція діє виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Поліцейському заборонено виконувати злочинні чи явно незаконні розпорядження та накази. Накази, розпорядження та доручення вищих органів, керівників, посадових та службових осіб, службова, політична, економічна або інша доцільність не може бути підставою для порушення поліцейським Конституції та законів України.

Відповідно до частини сімнадцятої статті 3 КПК України - слідчий - службова особі органу Національної поліції, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за дотриманням податкового законодавства, органу державного бюро розслідувань, органу Державної кримінально-виконавчої служби України, підрозділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України, уповноважена в межах компетенції, передбаченої цим Кодексом, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень.

Засади кримінального провадження, передбачені главою 2 КПК України, встановлюють, зокрема, верховенство права, законність, рівність перед законом і судом, недоторканість права власності. За змістом статті 16 КПК України позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом. На підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом, допускається тимчасове вилучення майна без судового рішення.

Згідно зі статтею 167 КПК України тимчасовим вилученням майна є фактичне позбавлення підозрюваного або осіб, у володінні яких перебуває зазначене у частині другій цієї статті майно, можливості володіти, користуватися та розпоряджатися певним майном до вирішення питання про арешт майна або його повернення.

Відповідно до статті 169 КПК України, тимчасово вилучене майно повертається особі у якої воно було вилучено: 1) за постановою прокурора, якщо він визнає таке вилучення майна безпідставним; 2) за ухвалою слідчого судді чи суду, у разі відмови у задоволенні клопотання про арешт цього майна; 3) у випадках, передбачених частиною п`ятою статті 171, частиною шостою статті 173 цього Кодексу; 4) у разі скасування арешту.

(!!!) Отже, обов`язок належно зберігати та негайно повернути тимчасово вилучене майно після скасування ухвали про накладення арешту або відмови в арешті цього майна прямо передбачено чинним законодавством.

Слід вказати, що арешт, накладений в межах кримінальної справи, є заходом забезпечення кримінального провадження, застосованим згідно з нормами Кримінального процесуального кодексу України і його скасування відбувається в порядку, визначеному статтею 174 Кримінального процесуального кодексу України - без можливості його скасування судами інших юрисдикцій, що випливає також із положень статей 37, 41 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (подібніі правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 335/12096/15-ц, від 23.05.2018 у справі № 569/4374/16-ц (провадження№ 14-159цс18), а також Верховним Судом у постановах від 24.11.2019 у справі № Б-24/194-06, від 16.10.2018 у справі № Б-50/112-09, від 11.04.2019 у справі № 926/1307-б/15, від 24.04.2018 у справі № 910/10369/15, від 18.04.2019 у справі № 1-23-32/135-08-4825 та від 08.11.2020 у справі № 20/906/43-Б/13-Г, від 21 вересня 2022 року у справі № 910/9669/21).

Окрім цього, арешт майна також може бути скасовано повністю або частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування, чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.

Нормами КПК України в редакції 1960 року не було визначено порядку скасування арешту майна за ініціативою осіб які, не були учасниками кримінального провадження, але є власниками або володільцями арештованого майна, то при вирішенні зазначеного питання підлягають застосуванню норми КПК України в редакції 2012 року.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду при розгляді справ № 335/12096/15, № 596/4374/16-ц, № 296/8586/16-ц.

У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що «кожна  фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майно. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в  інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції, містить окремі норми: перша норма, яку закріплено в першому реченні першого пункту і яка має загальний характер, викладає принцип мирного володіння власністю; друга норма у другому реченні того ж пункту поширюється на випадки позбавлення права власності й передбачає для цього певні умови; третя норма, яку закріплено у другому пункті, допускає, що договірні сторони мають право, зокрема, контролювати використання власності відповідно до загального інтересу. Однак ці норми не є окремими, тобто не пов`язаними одна з одною. Друга і третя норми стосуються окремих випадків втручання у право на мирне володіння власністю, тому повинні тлумачитися за загальним принципом, закріпленим у першій нормі (ISMAYILOV v. RUSSIA, № 30352/03, § 31, від 06 листопада 2008 року).

Наявність законних підстав для вилучення грошових коштів має обов`язково бути предметом оцінки. Оскільки неприведення національними судами правових положень в якості підстави вилучення суттєвої грошової суми і очевидне протиріччя прецедентного права щодо національного законодавства, розглядається Європейським судом як таке, не було сформульовано з такою точністю, щоб заявник міг передбачити наслідки його дій і ступеня, розумної при обставинах справи. Отже, втручання в право власності заявника не могло розглядатися як законне за змістом статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції (BAKLANOV v. RUSSIA, № 68443/01, § 46, від 09 червня 2005 року).

ВИСНОВОК:

• Питання щодо повернення речових доказів, вилучених у ході кримінального провадження, має вирішуватися у порядку, визначеному кримінальним процесуальним законом;
• Відповідальність за належне зберігання речових доказів у кримінальному провадженні, зброї та інших речей, вилучених під час досудового слідства, покладається на слідчого, у провадженні якого перебуває відповідна кримінальна справа;
• З урахуванням вказаного, дії (бездіяльність) слідчого щодо неповернення тимчасово вилученого майна у кримінальному провадженні (наприклад у разі його втрати) та відшкодування матеріальної та моральної шкоди повинні бути в причинно наслідковому зв’язку та підтверджуватися відповідними доказами (наприклад, але не виключно: ухвалами слідчого судді про арешт тимчасово вилученого майна, а потім повернення майна власнику; доказами невиконання рішення суду і т.і.).

 

Матеріал по темі: «Відповідальність слідчого за втрату речових доказів»

 

Теги: втрата речових доказів, відповідальність слідчого, майнова відповідальність, моральна шкода, потеря вещдоков, порча вещественных доказательств, исчезновение денег, протокол обшуку, Верховний суд, Адвокат Морозов