Особливості розпорядження об`єктом спільної власності подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) та ефективний спосіб судового захисту

08 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/12703/19, провадження № 61-9735св24 (ЄДРСРУ № 122908227) досліджував питання щодо особливостей розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) та ефективний спосіб судового захисту при зверненні до суду.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено  у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності особа здійснює незалежно від волі інших осіб, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості, одночасно майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно) (частина перша статті 355 ЦК України).

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

20 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 712/3590/22, провадження № 61-14297св23 (ЄДРСРУ № 117890701) досліджував питання щодо, наявності письмової згоди іншого з подружжя, як свідчення про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність.

Так, аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що в практиці Касаційного цивільного суду сформувалося два підходи щодо застосування статті 65 СК України:

(а) наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, не свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки письмова згода необхідна при розпорядженні таким майном, а не на його придбання;

Зокрема постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2020 року у справі № 127/16354/17 (провадження № 61-5698св19) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 травня 2019 року у справі № 523/8319/14-ц (провадження № 61-38040св18).

(б) наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.

Зокрема постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 липня 2021 року у справі № 161/8116/19 (провадження № 61-22259св19), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2023 року у справі № 357/9482/21 (провадження № 61-12596св22).

Спільне сумісне майно подружжя, яке набуте за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку та/або доходу (стаття 60 СК України). Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим з подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Також частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми сімейного права визначають не тільки право спільної власності подружжя на майно, а при його відчуженні й розмір їх часток у цьому майні та презумпцію згоди одного з подружжя на укладання від його імені іншим подружжям договорів про відчуження майна (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18).

(!!!) Разом з тим, з метою захисту прав співвласників майна, у тому числі майна подружжя, норми цивільного та сімейного законодавства (стаття 369 ЦК України, частина третя та четверта статті 60 СК України) містять приписи, згідно з якими для укладення одним з подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Зазначені приписи не тільки забезпечують права одного з подружжя, а й обмежують права іншого з подружжя у відчуженні спільного подружнього майна, оскільки ставлять правомочності одного з подружжя на відчуження майна в залежність від наявності належним чином оформленої згоди іншого з подружжя на таке відчуження. Відсутність такої згоди свідчить про відсутність повноважень в одного з подружжя (відчужувача) на відчуження подружнього майна.

Тобто відсутність згоди одного зі співвласників (колишнього подружжя) на розпорядження нерухомим майном може бути підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним, і такий спосіб захисту порушеного права власності одного з подружжя може бути ефективним у випадку заявлення позивачем позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину.

Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним зі співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника в разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (частина четверта статті 369 ЦК України).

Вирішуючи питання ефективності способу захисту порушеного права шляхом пред`явлення позовних вимог про визнання договору недійсним, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 (провадження № 14-40цс21) виснувала, що пред`явлення позову стороною договору або іншою особою (зацікавленою особою) про визнання недійсним договору є ефективним способом захисту порушеного права у разі, якщо такий позов заявлений з метою повернення одному з подружжя, чиї права порушено, майнових прав та/або частки в спільному майні подружжя, у тому числі шляхом визнання прав на частку, та/або одночасного виділення частки в порядку поділу майна подружжя або встановлення порядку користування цим майном тощо. При цьому підлягає встановленню добросовісність, насамперед, набувача за таким договором (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (пункт 8.67)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15 зазначила, що сама по собі відсутність письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна не є достатньою підставою для визнання відповідного правочину недійсним. Необхідно, щоб той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та кінцевий набувач - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема щоб кінцевий набувач знав чи за обставинами справи не міг не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

ВИСНОВОК:

1) Існування презумпції згоди одного з подружжя на укладання від його імені іншим подружжям договорів про відчуження майна;

2) Втім згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена;

3) Пред`явлення позову стороною договору або іншою особою (зацікавленою особою) про визнання недійсним договору є ефективним способом захисту порушеного права у разі, якщо такий позов заявлений з метою повернення одному з подружжя, чиї права порушено, майнових прав та/або частки в спільному майні подружжя.

 

 

 

Матеріал по темі: «Згода подружжя зафіксована в договорі купівлі-продажу нерухомого майна»
 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Врахування курсових різниць за операціями з позик в іноземній валюті

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Оподаткування курсової різниці, які виникають щодо дебіторської заборгованості або зобов`язань за розрахунками із господарською одиницею за межами України

05 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 812/399/18, касаційне провадження № К/990/17679/23 (ЄДРСРУ № 122814454) досліджував питання щодо врахування курсових різниць за операціями з позик в іноземній валюті.

Відповідно до підпункту 134.1.1 пункту 134.1 статті 134 ПК України об`єктом оподаткування є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом коригування (збільшення або зменшення) фінансового результату до оподаткування (прибутку або збитку), визначеного у фінансовій звітності підприємства відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності, на різниці, які виникають відповідно до положень цього Кодексу.

Згідно з пунктом 7 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 15 «Дохід», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 29 листопада 1999 року № 290 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), до складу інших операційних доходів, зокрема, включається дохід від операційних курсових різниць.

За правилами пункту 20 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 «Витрати», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31 грудня 1999 року № 318 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), до інших операційних витрат включаються, з поміж іншого, втрати від операційної курсової різниці (тобто від зміни курсу валюти за операціями, активами і зобов`язаннями, що пов`язані з операційною діяльністю підприємства).

Методологічні засади формування в бухгалтерському обліку інформації про операції в іноземних валютах та відображення показників статей фінансової звітності господарських одиниць за межами України в грошовій одиниці України визначає П(С)БО 21 «Вплив змін валютних курсів».

Відповідно до пункту 8 П(С)БО 21 «Вплив змін валютних курсів» курсові різниці від перерахунку монетарних статей про інвестиційну і фінансову діяльність відображаються у складі інших доходів (витрат), за винятком курсових різниць, які відображаються згідно з пунктом 9 П(С)БО 21 «Вплив змін валютних курсів».

За правилами пункту 9 П(С)БО 21 «Вплив змін валютних курсів» курсові різниці, які виникають щодо дебіторської заборгованості або зобов`язань за розрахунками із господарською одиницею за межами України, погашення яких не плануються і не є ймовірними в найближчій перспективі, відображаються у складі іншого додаткового капіталу та відображаються в іншому сукупному доході.

За визначенням, наведеним у пункті 4 П(С)БО 21 «Вплив змін валютних курсів», господарською одиницею за межами України є дочірнє, асоційоване, сумісне підприємство, філія, представництво або інший підрозділ підприємства, що знаходиться та здійснює господарську діяльність за межами України.

(!) Таким чином, господарською одиницею за межами України в розумінні П(С)БО 21 «Вплив змін валютних курсів» є певний структурний підрозділ (філія, представництво) або підпорядковане підприємство: дочірнє; асоційоване; спільне.

Відповідно до пункту 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 23 «Розкриття інформації щодо пов`язаних сторін», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 18 червня 2001 року № 303 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), асоційоване підприємство - це підприємство, на яке інвестор має суттєвий вплив і яке не є дочірнім або спільним підприємством інвестора.

Суттєвий вплив - повноваження брати участь у прийнятті рішень з фінансової, господарської та комерційної політики об`єкта інвестування без здійснення контролю цієї політики. Свідченням суттєвого впливу, зокрема, можуть бути: 1) володіння двадцятьма або більше відсотками акцій (статутного капіталу) підприємства; 2) представництво в раді директорів або аналогічному керівному органі підприємства; 3) участь у прийнятті рішень; 4) взаємообмін управлінським персоналом; 5) забезпечення підприємства необхідною техніко-економічною інформацією (пункт 3 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 12 «Фінансові інвестиції», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 26 квітня 2000 року № 91).

(!!!) Отже, господарською одиницею за межами України (в частині асоційованого підприємства) може вважатися виключно підприємство, що створене за рахунок інвестицій українського платника та фактично контролюється і є залежним від такого платника (наявний факт суттєвого впливу), а не навпаки.

Натомість, наявність у юридичної особи-резидента України пов`язаних осіб (засновників, власників корпоративних прав) не означає наявності у такого платника господарської одиниці за межами України.

Таке правозастосування відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній, зокрема, в постановах від 19 березня 2021 року у справі № 640/3467/19, від 31 травня 2021 року у справі № 540/356/19, від 07 квітня 2021 року у справі № 826/17777/18, від 29 листопада 2021 року у справі № 640/3949/19.

Другий обов`язковий критерій для застосування пункту 9 П(С)БО 21 «Вплив змін валютних курсів» при відображенні курсових різниць це впевненість, що погашення такого зобов`язання за розрахунками не планується і не є ймовірним у найближчій перспективі.

Водночас ні П(С)БО 21 «Вплив змін валютних курсів», ні жоден інший нормативний акт не містить деталізації формулювання «найближча перспектива», тобто під цим терміном не мається на увазі певний конкретний період часу.

В постанові від 29 листопада 2021 року у справі № 640/3949/19 Верховний Суд зазначив, що поняття найближчої перспективи не закріплено в законодавстві, а тому, з урахування презумпції правомірності рішень платника податку, питання про те, який проміжок часу для платника є найближчою перспективою вирішується безпосередньо платником на власний розсуд.

ВИСНОВОК: по-перше: Якщо на момент проведення податкової перевірки строк повернення платником позики за договором не настав, то це повністю спростовує висновки фіскального органу, що погашення  такої заборгованості не планується в найближчій перспективі; по-друге: питання про те який проміжок часу для платника є найближчою перспективою повернення позики вирішується безпосередньо останнім на власний розсуд; по-третє: за таких умов платник правомірно здійснює віднесення сум нарахованих курсових різниць до складу витрат та не має обов`язку відображати суми нарахованих різниць у складі іншого додаткового капіталу та в іншому сукупному доході.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Дисконтування кредиторської заборгованості по договору позики»

 

 

 

 

Теги: дисконт, дебіторська заборгованість, кредиторка, дисконтування, податкові перевірки, донарахування, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Ініціатор судового процесу не може бути «особою, не повідомленою про розгляд справи»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ініціатор судового процесу (позивач, заявник, треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору) не може бути «особою, не повідомленою про розгляд справи»

25 вересня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 490/9587/18, провадження № 14-29цс24 (ЄДРСРУ № 122603347) досліджувала питання щодо обізнаності ініціатора судового спору про хід та стадію судового розгляду.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, крім пункту 1 частини другої статті 358 ЦПК України, словосполучення «повідомлення про розгляд справи» використовується лише в одній нормі цього Кодексу, а саме у статті 468 «Підстави для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду».

За змістом цієї норми процесуального права клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, такі випадки не передбачено, у задоволенні клопотання може бути відмовлено, зокрема, якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином і вчасно повідомлено про розгляд справи.

В іншій послідовності цей термін зустрічається в частині другій статті 54 ЦПК України: «У разі розгляду справи без повідомлення третьої особи про розгляд справи обставини справи, встановлені судовим рішенням, не мають юридичних наслідків при розгляді позову, пред`явленого стороною, яка брала участь у цій справі, до цієї третьої особи або позову, пред`явленого цією третьою особою до такої сторони».

У решті випадків законодавець у ЦПК України вживає словосполучення: «повідомлена про дату, час і місце розгляду справи» (частина третя статті 466); «повідомлені про судове засідання» (частина третя статті 233); «повідомлені про дату, час та місце судового засідання» (частина четверта статті 270; частина третя статті 271; частина друга статті 450); «повідомлення про дату, час і місце судового засідання» (частина друга статті 223; частина четверта статті 440); «повідомляються про дату, час і місце судового засідання» (частина третя статті 118); «...повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання» (частина друга статті 128).

Системно аналізуючи положення ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що особа, не повідомлена про розгляд справи (пункт 1 частини другої статті 358 цього Кодексу), - це особа, яку не сповістили про наявність судового провадження у справі і яка відповідно не знала / не могла знати про розгляд справи.

Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно.

Стаття 17 ЦПК України містить норму, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Склад учасників справи визначається статтею 42 ЦПК України. Зокрема, у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи. У наказному провадженні учасниками справи є заявник та боржник. У справах окремого провадження учасниками справи є заявники, інші заінтересовані особи.

(!!!) Велика Палата Верховного Суду погодилася з тим, що для реалізації права на подання апеляційної скарги визначальним є не стільки участь заявника у всіх засіданнях суду, скільки отримання ним повного судового рішення, адже без ознайомлення з повним судовим рішенням неможливо зрозуміти мотиви суду, з яких він виходив, ухвалюючи рішення, а отже, неможливо сформулювати підстави апеляційної скарги.

Разом з тим слід відмітити, що позивач (заявник,третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) із великим ступенем зацікавленості повинен проявляти інтерес про хід розгляду судом ініційованої ним справи або відповідного судового провадження. У разі відсутності обставин непереборної сили ігнорування позивачем (заявником) протягом тривалого періоду часу провадження, відкритого за його позовною заявою (заявою, скаргою), свідчить про недобросовісну поведінку та порушення основоположних засад цивільного процесу.

ЄСПЛ сформував практику, відповідно до якої національними судами пріоритетність має надаватися дотриманню встановлених процесуальним законом строків звернення до суду, також строків апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, а поновлення пропущеного строку допускається лише у виняткових випадках, коли мають місце не формальні та суб`єктивні, а об`єктивні та непереборні причини їх пропуску.

Такий підхід є складовою частиною принципу правової визначеності у площині запобігання перегляду остаточних судових рішень за відсутності вагомих для цього підстав.

Зокрема, ЄСПЛ у справах «Світлана Науменко проти України», «Трегубенко проти України», «Праведна проти Росії», «Желтяков проти України» зазначає, що у випадках перегляду судових рішень як у порядку нагляду, так і у зв`язку з нововиявленими обставинами національним судам необхідно забезпечувати дотримання учасниками справи встановлених строків та не допускати того, щоб за допомогою таких процесуальних механізмів, як продовження строку на оскарження, було порушено принцип правової визначеності.

Норма про відмову у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення (частина друга статті 358 ЦПК України), на переконання Великої Палати Верховного Суду, не порушує саму сутність права доступу до правосуддя, а запровадження наведеного процесуального строку відповідає завданням цивільного судочинства та основним засадами (принципами) цивільного судочинства, зокрема таким, як: «змагальність сторін» (кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій) та «неприпустимість зловживання процесуальними правами» (учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається).

ВИСНОВОК: Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що «особою, не повідомленою про розгляд справи» (пункт 1 частини другої статті 358 ЦПК України), не можна вважати особу, яка власне ініціювала розгляд справи або відповідного судового провадження (позивача, заявника, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору), яка скористалася своїм правом доступу до правосуддя, подала позовну заяву (заяву, скаргу), на підставі якої було відкрито судове провадження.

 

 

Матеріал по темі: «Особливості направлення та отримання судових повісток»

 

 

 

Теги: судова повістка, вручення судової повістки, закінчення терміну зберігання, інші причини не вручення поштового відправлення, повідомлення, судове рішення, направлення судового рішення, сторона по справі, оскарження рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов

 

Періодичність (системність) перевірки майнового стану боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язок державного/приватного виконавця систематично перевіряти майновий стан боржника та здійснювати заходи щодо стимулювання оплати боргу

05 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/10211/21 (ЄДРСРУ № 122805430) досліджував питання щодо періодичності (системності) перевірки майнового стану боржника.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

У статті 2 зазначеного Закону передбачено, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов`язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об`єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.

Відповідно до частини 8 статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець проводить перевірку майнового стану боржника у 10-денний строк з дня відкриття виконавчого провадження. У подальшому така перевірка проводиться виконавцем не менше одного разу на два тижні - щодо виявлення рахунків, електронних гаманців боржника, не менше одного разу на три місяці - щодо виявлення нерухомого та рухомого майна боржника та його майнових прав, отримання інформації про доходи боржника.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду стосовно застосування частини 8 статті 48 цього Закону, викладеної у постанові від 17.02.2021 у справі №  904/3525/18  такого змісту: періодичність проведення таких перевірок чітко визначено Законом, тобто такі перевірки мають вчинятися державним виконавцем систематично, а не одноразово. При цьому сам факт здійснення окремих дій щодо виявлення майна та коштів боржника, без встановлення та дослідження обставин того, що державним виконавцем проводилася перевірка майнового стану боржника з відповідною періодичністю, встановленою частиною 8 статті 48 Закону, не свідчить про належне виконання державним виконавцем своїх обов`язків щодо розшуку майна боржника та здійснення заходів, необхідних для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення. Водночас відсутність обґрунтованого висновку стосовно належного та повного вчинення державним виконавцем визначених законом дій щодо розшуку майна боржника дає підстави вважати передчасним висновок про відсутність такого майна у боржника (подібний за змістом правовий висновок наведено у постановах Верховного Суду від 18.07.2018 у справі №  915/1294/13, від 23.08.2018 у справі №  911/167/17, від 19.08.2019 у справі №  913/438/16).

Окрім цього, відповідно до пункту 19 частини 3 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право у разі ухилення боржника від виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи чи керівника боржника - юридичної особи за межі України до виконання зобов`язань за рішенням або погашення заборгованості за рішеннями про стягнення періодичних платежів.

Згідно зі статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в країну громадян України» право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадку, коли він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням, - до виконання зобов`язань.

Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 №  18-рп/2012).

Ухилення боржника від виконання своїх зобов`язань є оціночним поняттям. Доведення факту ухилення боржника від виконання зобов`язання покладається на виконавця, який ініціює встановлення тимчасового обмеження у виїзді особи за межі України.

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що закон передбачає юридичні наслідки у вигляді тимчасового обмеження у праві виїзду не за наявності факту невиконання зобов`язань, а за ухилення від їх виконання. У зв`язку з цим з метою всебічного і повного з`ясування усіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин заявник повинен надати достатньо підтверджені відомості про те, чи дійсно особа свідомо не виконувала належних до виконання зобов`язань в повному обсязі або частково.

Ухилення від виконання зобов`язань, покладених на боржника судовим рішенням, може полягати як в активних діях (нез`явлення на виклики виконавця, приховування майна, доходів тощо), так і в пасивних діях (невжиття будь-яких заходів для виконання обов`язку сплатити кошти). 

ВИСНОВОК: В силу приписів частини 8 статті 48 Закону державний/приватний виконавець повинен проводити не менше одного разу на два тижні перевірку щодо виявлення рахунків боржника та не менше одного разу на три місяці - щодо виявлення нерухомого та рухомого майна боржника і його майнових прав, отримання інформації про доходи боржника, а також здійснювати заходи щодо обмеження боржника у праві виїзду за кордон.

 

 

 

Матеріал по темі: «Часткове закінчення виконавчого провадження»

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

 

Окремі думки суддів ОП ККС Верховного суду щодо проведення невідкладного обшуку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Окремі думки  суддів ОП ККС  Верховного суду щодо проведення невідкладного обшуку з метою врятування майна без ухвали слідчого судді (витяг)

 

Окрема думка № 1 (справа № 466/525/22, провадження № 51-7310кмо23, ЄДРСРУ № 122333181) 

Законодавець зазначив, що невідкладний обшук може проводитися, зокрема з метою врятування майна, але необхідність віднайти і вилучити об`єкти, які можуть бути речовими доказами, сама по собі не може тлумачитись як врятування майна за ч. 3 ст. 233 КПК, адже для врятування майна необхідна реальна загроза його знищення або ж втрати.

Невідкладність проведення обшуку насамперед передбачає усвідомлення органом досудового розслідування того факту, що у випадку його непроведення те майно, яке або є предметом кримінального правопорушення, або зберегло на собі сліди його вчинення може бути знищеним. Тобто існує ризик того, що певні фактичні обставини у кримінальному провадженні неможливо буде встановити, що ставить під загрозу ефективність розслідування загалом.

Якщо у сторони обвинувачення є обґрунтовані підозри для того, щоб припускати, що таке майно може бути знищеним - може йтися про невідкладний обшук.

 

Окрема думка № 2 (справа № 466/525/22, провадження № 51-7310кмо23, ЄДРСРУ № 122543834)

Більшість ґрунтує свою позицію, по-перше, на тому, що частина 3 статті 233 Кримінального процесуального кодексу (КПК) становить собою «інший, встановлений законом, порядок проведення в них огляду і обшуку» в значенні статті 30 Конституції.

Це помилкове тлумачення. В цій частині стаття 233 КПК передбачає, що увійти до володіння особи без ухвали слідчого судді можливо «лише у невідкладних випадках, пов`язаних із врятуванням … та майна …».

Врятування майна означає запобігання його знищенню, зусилля, спрямовані на відвернення або принаймні зменшення шкоди, яка може бути завдана інтересам володільця майна. Зусилля, спрямовані на відшукання майна, яке володілець зберігає або сховав з метою убезпечити від загроз, далекі від наміру «врятувати майно».

Право на недоторканість приватного володіння - це ознака, що відрізняє безправне суспільство від суспільства, де панує право. Право не зазнавати втручання держави до тих пір, поки суддя не зважить всі докази і не дійде висновку, що саме за таких обставин приватність має поступитися нагальним суспільним потребам, - це те, заради чого і створюються конституції.

Захисту цього права підпорядкована і заборона проникнення до володіння без ордеру, і вимога обґрунтувати необхідність обшуку слідчому судді (стаття 234 КПК), і вимога визнати недопустимими докази, отримані внаслідок процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу (частина 2 статті 87 КПК).

Отже, вимога отримання попереднього дозволу судді на проникнення до володіння має залишатися непорушною, крім виключних, зазначених у Конституції, випадків в їх традиційній інтерпретації.

Знак рівняння між «врятуванням майна» і «виявленням та вилученням доказів», поставлений цією постановою, практично зітер межу між ординарним обшуком, який має проводитися на підставі судового рішення, і невідкладних обшуком; і це загрожує перетворенню винятку на правило.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Проведення обшуку до, а не після отримання дозволу слідчого судді»

 

 

 

Теги:обшук, проведення_обшуку, без_ухвали_слідчого_судді, слідчий, прокурор, адвокат, легалізація_обшуку, проникнення_у_приміщення, судова_практика, Верховний_суд, Адвокат_Морозов

Прощення (анулювання) залишку заборгованості по кредитному договору збанкрутілим банком

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: договір про прощення (анулювання) залишку заборгованості по кредитному договору є нікчемним, якщо  він укладений з банком за рік до введення тимчасової адміністрації

31 жовтня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 363/4065/21, провадження № 61-5521св23 (ЄДРСРУ № 122717322) досліджував питання щодо прощення (анулювання) залишку заборгованості по договору збанкрутілим банком.

Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Частиною першою статті 598 ЦК України передбачено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Процедура щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку передбачена Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон).

Так, у частині другій статі 38 Закону встановлено, що протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов`язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.

Пунктом 1 частини третьої статті 38 Закону встановлено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без встановлення обов`язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог.

Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з  моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК).

Отже, враховуючи наведені вище норми права, умова додаткового договору є нікчемною в силу закону та відповідно ні у банку, ні в його правонаступника не виник обов`язок її виконувати.

Подібний висновок зроблений Верховним Судом у постанові від 21 червня 2024 року у справі №766/19587/20, провадження № 61-14437св23 (ЄДРСРУ № 119940837).

Окремо слід враховувати, що законодавець під додатковим благом розуміє тільки основну суму боргу (кредиту) платника податку, прощеного (анульованого) кредитором за його самостійним рішенням, і не включає в цю суму боргу (кредиту) проценти, нараховані за користування кредитом, комісії та/або штрафні санкції (пеню), прощені (анульовані) кредитором.

Таким чином, боржник, який отримав додаткове благо у вигляді прощення (анулювання) основної суми боргу за кредитом (тіла кредиту) та який був належним чином повідомлений про прощення (анулювання) такого боргу, зобов`язаний анульовану суму боргу у складі оподатковуваного доходу з обчисленням та перерахуванням до бюджету відповідної суми податку. У разі неповідомлення кредитором боржника про прощення (анулювання) боргу такий кредитор зобов`язаний виконати всі обов`язки податкового агента щодо доходів, визначений цим підпунктом (15 грудня 2020 року Верховний Суд у складі  Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 817/3471/14, касаційне провадження № К/9901/26882/18 (ЄДРСРУ № 93541657).

ВИСНОВОК: Верховний суд наголошує, договір про прощення (анулювання) залишку заборгованості по кредитному договору є нікчемним в силу закону, якщо  він укладений протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Курсова різниця прощеного кредиту, як додаткове благо платника податку»
 

 

Теги: оподаткування прощених анульованих кредитів, прощенная банком часть кредита, списание кредита, додаткове благо, прощення частини кредита, анулювання частини кредита, оподаткування кредиту, дохід банку, розрахунок суми опадаткування, звільнення від оподаткування, судова практика, Адвокат Морозов