Поділ (виділ) частки житлового будинку та земельної ділянки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості, підстави та можливість поділу нерухомості (житлового будинку) та земельної ділянки на якій він розміщений

12 грудня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 686/10987/21, провадження № 61-7229св25 (ЄДРСРУ № 132556298) досліджував питання щодо поділу нерухомості (житлового будинку) та земельної ділянки на якій він розміщений.

Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Непорушність права власності закріплено також у статті 321 ЦК України, відповідно до частини першої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

За змістом частини першої статті 356, частин першої, другої статті 358 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

У частині третій статті 358 ЦК України передбачено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна  в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до частин першої, третьої статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації. Виділ частки із спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.

Відповідно до частини першої статті 370 ЦК України співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом. 

Оскільки після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку статті 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється, то при виділі частки зі спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему водопостачання, водовідведення, опалення тощо, тобто складати окремий об`єкт нерухомого майна у розумінні статті 181 ЦК України.

Верховний Суд у постанові від 11 листопада 2020 року у справі № 361/4047/17 зазначив, що системний аналіз положень статей 183, 358, 364, 379, 380,  382 ЦК України дає підстави дійти висновку, що у спорах про поділ будинку в натурі учасникам спільної часткової власності на будинок може бути виділено його відокремлену частину, яка відповідає розміру їх часток у праві власності. Виділ часток (поділ) жилого будинку, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або в разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася.

(!) Визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває  у спільній частковій власності, є розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників.

Поділ (виділ) частки житлового будинку передбачає перебудову існуючого, зазвичай, одноквартирного будинку з метою обладнання двох і більше ізольованих квартир. Варіанти поділу (виділу частки) житлового будинку повинні максимально забезпечувати однакові умови для співвласників із урахуванням їхніх часток. Поділ (виділ) частки житлового будинку вважається можливим якщо за результатами поділу у частинах будинку, що виділяються співвласникам, є можливість влаштувати ізольовані та забезпечені окремими виходами на прилеглу земельну ділянку, як мінімум однокімнатні, житлові квартири, які за своїми показниками (об`ємно-планувальним рішенням, складом приміщень, площею, забезпеченістю інженерним обладнанням тощо) відповідають чинним вимогам нормативних документів.

Поділ житлового будинку (з технічної точки зору) - технічна можливість поділу  в натурі житлового будинку у відповідності до часток співвласників (або близьких до цих часток) з облаштуванням у частинах будинку, що виділяються співвласникам, окремих ізольованих як мінімум однокімнатних квартир, у відповідності до вимог нормативних документів.

У постанові від 23 квітня 2025 року в справі № 357/3145/20  Велика Палата Верховного Суду конкретизувала раніше зроблений нею висновок, викладений у постанові   від 20 листопада 2019 року у справі № 344/8200/14 який полягає у тому, що:

- у результаті поділу нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, кожному зі співвласників потрібно визначити окрему площу, яка має складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України, а щодо житлових приміщень - також з урахуванням вимог частини першої статті 379 ЦК України,   частини першої статті 50 Житлового кодексу України;

- поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні тим, що в разі поділу майна кожному співвласнику виділяється майно в натурі і право спільної власності припиняється. Натомість у разі виділу частки зі спільного майна право спільної часткової власності припиняється лише для того учасника, якому ця частка виділяється в натурі, а для інших співвласників режим спільної часткової власності на решту майна зберігається;

- за наявності лише двох співвласників майна між ними проводиться поділ, оскільки при визначенні частки одного зі співвласників у натурі частка іншого визначається також і зміні в подальшому не підлягає. У такому випадку суд має зазначити розмір виокремлених частин колишнього спільного майна для обох сторін та визначити конкретні окремі об`єкти нерухомого майна, що утворилися у результаті його поділу та належать позивачеві та відповідачеві;

- за наявності трьох і більше співвласників майна при визначенні в судовому порядку частки в натурі одного з них (виділ частки) розмір часток інших співвласників (відповідачів) не визначається. У цьому випадку суд, застосовуючи приписи статті 364 ЦК України, має виділити та зазначити у своєму рішенні індивідуально визначене майно (колишня частка у праві спільної власності) позивача та залишити решту майна у спільній власності інших відповідачів, які в подальшому за бажанням можуть поділити це майно добровільно на власний розсуд або в судовому порядку;

- винятком із цього правила є випадки, коли всі співвласники або всі, крім одного, бажають поділу майна. У такому випадку суд має визначити частки всіх співвласників та провести поділ майна із зазначенням у резолютивній частині рішення конкретних окремих об`єктів нерухомого майна, що утворилися у результаті його поділу та належать кожному з колишніх співвласників. У цьому разі право спільної власності припиняється.

Необхідно також враховувати, що у частині першій статті 88 ЗК України передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

Відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

У частині четвертій статті 120 ЗК України передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

(!!!) Системний аналіз змісту наведених норм статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість їх положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, відповідно до якого визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Отже, земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

Оскільки володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, у тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам житловий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається, насамперед, угодою між співвласниками залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, то застосовуючи статтю 88 ЗК України під час вирішення спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або житловий будинок, слід брати до уваги зазначену угоду. Це правило стосується тих випадків, коли житловий будинок поділено в натурі.

Суд може не визнати угоду про порядок користування земельною ділянкою, коли дійде висновку, що угода явно ущемляє законні права когось зі співвласників, позбавляє його можливості належно користуватися своєю частиною будинку, фактично виключає його з числа користувачів спільної земельної ділянки, суперечить архітектурно-будівельним, санітарним чи протипожежним правилам (12 грудня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 760/9152/15, провадження № 61-7241св24 (ЄДРСРУ № 132590302) .

ВИСНОВОК: При виділі частки зі спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему водопостачання, водовідведення, опалення тощо, тобто складати окремий об`єкт нерухомого майна.

 

Матеріал по темі: «Поділ недобудови (довгобуду) між подружжям»

 

 

 

Теги: поділ майна, цивільний шлюб, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Грошові кошти подружжя передані у позику: спільна чи особиста власність?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)                                

Грошові кошти, які були надані в борг одним із подружжя, а потім повернуті позичальником одному із подружжя, є спільною сумісною власністю подружжя, якщо …

12 листопада 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справа № 459/1027/23, провадження № 61-8864св25 (ЄДРСРУ № 131791812) досліджував питання щодо права власності на грошові кошти переданими подружжям у позику.

Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частин першої, другої статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно із частиною першою статті 70 СК України в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Норми статті 60 СК України закріплюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, зокрема в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідні правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17, від 29 червня 2021 року в справі № 916/2813/18.

До складу майна, що підлягає поділу, включається спільне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, зокрема яке знаходиться в третіх осіб. Під час поділу майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року в справі № 712/8602/19, постанову Верховного Суду від 06 листопада 2024 року в справі № 405/1459/20).

(!)  Згідно з частиною третьою статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, зокрема гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не особисті, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.

Отже, якщо один із подружжя уклав договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Подружжя має відповідати за спільними зобов`язаннями всім майном, яке належить їм на праві спільної сумісної власності (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15, постанову Верховного Суду від 02 квітня 2020 року в справі № 638/17330/16-ц).

Перебування сторін у зареєстрованому шлюбі на час виникнення правовідносин щодо позики саме по собі не є безумовною підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором позики, в солідарному порядку обов`язків, визначених договором позики щодо повернення суми боргу, оскільки за таких умов підлягає доведенню укладення договору в інтересах сім`ї та використання отриманих у позику коштів в інтересах сім`ї (див. постанови Верховного Суду від 02 листопада 2022 року в справі № 754/6033/18, від 28 червня 2023 року в справі № 712/13196/21, від 27 березня 2024 року в справі № 359/950/16, від 14 листопада 2024 року в справі № 727/1140/21, від 19.03.2025 року у справі № 462/3243/21).

Окремо слід враховувати, що укладення договору позики одним із подружжя з пов'язаною особою (зокрема, батьком), за яким кошти передаються на придбання конкретного майна, з подальшим пред’явленням позову про солідарне стягнення боргу з іншого з подружжя та визнанням позову самим позичальником є зловживанням правом і підставою для відмови в позові в частині вимог до того з подружжя, хто не був стороною договору (Постанова Верховного Суду від 9 липня 2025 року у справі № 947/5939/20 (провадження № 61-7016св24, ЄДРСРУ № 129025048)

ВИСНОВОК: Аналіз наведених норм права та практики Верховного Суду свідчить, що грошові кошти, які були надані в борг одним із подружжя, а потім повернуті позичальником одному із подружжя, є спільною сумісною власністю подружжя, якщо на момент передачі в позику ці кошти не були особистою власністю одного з подружжя.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Врахування боргів при поділі майна подружжя»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Врахування боргів при поділі майна подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Коли інший із подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником)?

17 жовтня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 638/1651/22, провадження № 61-14343св24 (ЄДРСРУ № 131067455) досліджував питання щодо врахування боргів при поділі майна подружжя.

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно із частиною першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Норми статті 60 СК України закріплюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, зокрема в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідні правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17, від 29 червня 2021 року в справі № 916/2813/18.

Згідно з частиною третьою статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, зокрема гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Під час укладення договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

Якщо один із подружжя уклав договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Подружжя має відповідати за спільними зобов`язаннями всім майном, яке належить їм на праві спільної сумісної власності (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15).

У постанові Верховного Суду від 15 травня 2024 року у справі № 758/5172/20 зазначено, що для визначення, чи є боргові зобов`язання, набуті одним з подружжя, спільними та чи підлягатимуть вони врахуванню під час поділу майна, потрібно з`ясувати, чи укладено договір в інтересах сім`ї, а не у власних, а також чи використано одержане за договором в інтересах сім`ї.

(!) Якщо один з подружжя, уклавши відповідний правочин, отримує кошти чи інше майно, яке використовує в інтересах сім`ї, то в іншого виникає зобов`язання щодо повернення цих коштів. Однак якщо гроші одержано для власних потреб, таке боргове зобов`язання поділу не підлягає.

Встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц, пункт 70).

Подібні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала і щодо вимог про встановлення юридичного факту у справах про поділ майна подружжя, вказавши, що у резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи (див. пункт 44 вказаної постанови).

Щодо боргових зобов`язань за кредитним договором, то Верховний Суд неодноразово наголошував, що перебування сторін у зареєстрованому шлюбі на час виникнення правовідносин щодо позики саме по собі не є безумовною підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором позики, в солідарному порядку обов`язків, визначених договором позики щодо повернення суми боргу (див., зокрема постанови Верховного Суду від 14 листопада 2024 року в справі № 727/1140/21, від 03 грудня 2024 року у справі № 553/2879/21).

ВИСНОВОК: З аналізу наведеної норми вбачається, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох обов`язкових та взаємопов`язаних між собою умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

За вказаних обставин, предметом дослідження суду мають бути обставини щодо доведеності, по перше - укладання договору саме в інтересах сім`ї, по друге - отримане майно (грошові кошти) повинні бути використані в інтересах сім`ї.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Поділ недобудови (довгобуду) між подружжям»

 

 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Особливості визначення частки боржника у спільному майні та порядок звернення до суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Питання наявності/відсутності спору про право між співвласниками майна при визначенні частки боржника у спільному майні та порядок/спосіб звернення до суду

20 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/1663/23 (ЄДРСРУ № 128275713) досліджував питання щодо питання наявності спору про право між співвласниками майна при застосуванні статті 335 Господарського процесуального кодексу України. Чи є сама по собі відсутність судового спору між співвласниками достатньою підставою для висновку про відсутність спору про право?

Відповідно до положень частин першої та другої статті 335 Господарського процесуального кодексу України, питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного чи приватного виконавця.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю чоловіка, дружини є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Статтею 60 Сімейного кодексу України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Звідси приписи статті 60 Сімейного кодексу України містять презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільної сумісної власності на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування такої презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Частиною першою статті 61 Сімейного кодексу України встановлено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Відповідно до частини першої статті 70 Сімейного кодексу України  у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до частин першої та другої статті 355 Цивільного кодексу України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Частиною першою статті 356 Цивільного кодексу України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

За положеннями частини першої статті 368 Цивільного кодексу України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Відповідно до вимог частини другої статті 370 Цивільного кодексу України, у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі №  367/6321/16-ц зазначено, що частка у праві спільної часткової власності є самостійним об`єктом цивільних прав, яка може бути об`єктом продажу з публічних (електронних) торгів, передачі стягувачу в рахунок погашення боргу, без її виділу в натурі з об`єкта нерухомого майна; у разі виявлення державним виконавцем майна, яким боржник володіє спільно з іншими особами, і частка боржника у якому не визначена, для звернення стягнення на частку боржника державний виконавець звертається до суду з поданням про визначення частки боржника у такому майні.

Таким чином, для спільної сумісної власності характерною є неконкретизованість часток співвласників. Так, відповідно до припису норми стаття 372 Цивільного кодексу України закон встановлює презумпцію рівності часток співвласників у праві спільної сумісної власності. Дана презумпція може бути спростована домовленістю співвласників або законом, або рішенням суду. Достатніми підставами для зміни розміру часток можуть послугувати міра фінансової, трудової чи іншої участі кожного із співвласників в придбанні, утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, вчинення співвласником дій, що порушують права інших співвласників тощо. Обставини, які можуть послугувати для збільшення або зменшення частки співвласників мають мати істотне значення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.10.2020 у справі №  2  24/494-2009, зазначено, що під час розгляду подання державного чи приватного виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, не можуть застосовуватися норми Господарського процесуального кодексу України, які регулюють позовне провадження. Отже, розгляд подання державного чи приватного виконавця за правилами статті 335 Господарського процесуального кодексу України (аналогія статті 443 Цивільного процесуального кодексу України) не забезпечує учасникам судового провадження дієву, реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод за наявності спору про право. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що стаття 335 Господарського процесуального кодексу України підлягає застосуванню виключно за відсутності спору про право. У цьому разі відповідно до статті 338 Господарського процесуального кодексу України подання державного чи приватного виконавця розглядається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від суб`єктного складу боржника та інших співвласників майна. Натомість за наявності спору про право стаття 335 Господарського процесуального кодексу України не підлягає застосуванню. Виконавець вправі звернутися до суду з поданням про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний. Водночас в останньому випадку виконавець звертається з таким поданням (позовною заявою) в порядку позовного провадження.

Поряд з цим Суд звертає увагу, що питання належної процесуальної форми звернення державного (приватного) виконавця для вирішення питання про визначення частки майна боржника у спільному майні та необхідності чіткого розмежування питання наявності спору щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, в контексті статті 335 Господарського процесуального кодексу України проаналізовано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №  2-591/11.

За наслідками прийняття відповідної постанови було уточнено висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.10.2020 у справі №  2-  24/494-  2009, яке полягає у тому, що у разі, якщо наявний спір щодо визначення частки боржника у спільному майні, звернення виконавця до суду завжди за своєю суттю має характер позовної заяви (незалежно від її назви), оскільки вона звернена до суду з метою вирішення матеріального спору. При цьому позовна заява має подаватися в порядку позовного провадження, а не в порядку розділу VI "Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)" Цивільного процесуального кодексу України. В останньому випадку суд має або закрити провадження (якщо порушені правила про юрисдикцію спору - (пункт 73 постанови), або залишити заяву (подання) без розгляду (якщо правила про юрисдикцію спору не порушені - пункти 74 - 75 постанови).

Наголошуючи на необхідності чіткого розмежування питання наявності спору щодо визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами Велика Палата Верховного Суду, зауважила, що якщо спір виник щодо визначення частки майна боржника у майні, яке належить боржнику та іншим особам на праві спільної сумісної власності, то судове рішення у разі задоволення позову має наслідком зміну матеріального правовідношення - право спільної сумісної власності припиняється, натомість виникає право спільної часткової власності.

Одночасно Велика Палата Верховного Суду наголосила, що: "у такому випадку відбувається припинення права власності одного виду і виникнення права власності іншого виду не тільки боржника, а й іншої особи (співвласника), яка могла взагалі не брати участі у справі, в якій ухвалене судове рішення проти боржника. Відсутність згоди такої особи на визначення частки майна боржника у спільному майні, у тому числі заперечення самого існування права спільного з боржником права власності, свідчить про наявність матеріального спору, який не вирішувався і не міг бути вирішений у справі, в якій ухвалене судове рішення проти боржника. Це новий матеріальний спір, який не може розглядатися як процесуальне питання, а тому не може вирішуватися за правилами розділу VI "Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)" Цивільного процесуального кодексу України. Такий спір має бути вирішений судом у порядку позовного провадження. Тому заява про визначення частки майна боржника у спільному майні за наявності спору, подана до суду виконавцем, незалежно від її назви (позовна заява, подання) за своєю суттю є саме позовною заявою. Особа, яка є стверджуваним співвласником майна боржника у такому спорі, є стороною у спорі, якій має бути забезпечена можливість користуватися всіма правами, якими наділений відповідач відповідно до закону. Лише в цьому разі буде забезпечене право такої особи на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод."(пункт 69).

Зазначені висновки містяться також у постановах Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №  585/1695/20, від 16.07.2023 у справі №  367/5663/21, від 06.03.2024 у справі №  2-3185/2010.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №  2- 591/11 сформувала підхід, згідно з яким для констатації наявності або відсутності спору про право у справах, що розглядаються за правилами статті 335 Господарського процесуального кодексу України, визначальне значення має встановлення (з`ясування) позиції іншого співвласника щодо визначення частки майна боржника у спільному майні.

На необхідність дослідження позиції іншого співвласника нерухомого майна як ключового елементу для з`ясування наявності спору про право при розгляді подання виконавця щодо визначення частки боржника у спільному майні наголошено у низці рішень Верховного Суду. Зокрема, така правова позиція застосована у постановах Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №  766/19976/18, а також підтверджена в ухвалах від 19.02.2024 у справі №  760/20457/17, від 11.03.2024 у справі №  347/528/22 та від 11.09.2024 у справі №  608/1630/22.

Водночас Суд звертає увагу, що приписи Закону України "Про виконавче провадження" та положення Господарського процесуального кодексу України не покладають на державного чи приватного виконавця обов`язку самостійного з`ясування правої позиції іншого співвласника майна боржника щодо визначення частки останнього у спільному майні у разі звернення з поданням на підставі статті 335 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 335 Господарського процесуального кодексу України суд у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що в частині другій статті 335 Господарського процесуального кодексу України законодавець прямо вказує на необхідність повідомлення не лише сторін спору, а й заінтересованих осіб.

Водночас за своїм змістом поняття "заінтересованої особи" є відмінним від поняття "учасників справи" в сенсі, застосованому у частині першій статті 41 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої, у справах позовного провадження учасниками справи є сторони та треті особи.

Ураховуючи відмінність у цих поняттях, Суд вважає, що законодавець, застосовуючи саме поняття "заінтересованої особи", а не "інші учасники справи", в контексті ролі та значення процедури, передбаченої статтею 335 Господарського процесуального кодексу України (щодо визначення частки боржника у спільному майні), передбачив залучення таких осіб, зокрема, з метою з`ясування питання про наявність/відсутність спору щодо майна, з`ясування інших обставин, які мають значення для належного розгляду подання.

Іншими словами, законодавець фактично надав можливість заінтересованій особі, яка могла і не бути учасником справи, скористатися своїм правом та надати відповідні пояснення, докази тощо.

У такий спосіб, якщо заінтересована особа, за умови забезпечення її можливості участі при розгляді питання щодо визначення частки боржника у спільному майні, не скористалася своїми правами, то зазначене надає суду можливість прийняти рішення відповідно до вимог законодавства та з урахуванням наявних у справі матеріалів, у т.ч. даних, які містяться у відкритих державних реєстрах (зокрема, Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Єдиному державному реєстрі судових рішень тощо).

З огляду на це, саме суд у межах розгляду відповідного подання виконавця має надати належну правову оцінку позиції іншого співвласника (за умови, якщо він скористається своїми процесуальними права), з урахуванням її змісту, обґрунтованості та доказового підтвердження. Така оцінка здійснюється саме в межах судового провадження, ініційованого поданням виконавця, і передбачає забезпечення можливості щодо процесуальної участі відповідної особи шляхом її повідомлення, та, відповідно, надання їй можливості висловити свою позицію шляхом реалізації права на участь у судовому засіданні.

При цьому, виходячи з обставин справи, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №  2-591/11, поняття дослідження наявності/відсутності згоди іншого співвласника на визначення частки майна боржника у спільному майні, передбачає встановлення не формального заперечення іншим співвласником визначення частки майна боржника, а наявності позиції, підтвердженою певною доказовою базою та/або нормативним обґрунтування незгоди щодо визначення такої частки.

У межах провадження, ініційованого виконавцем відповідно до статті 335 Господарського процесуального кодексу України, оцінка наявності спору про право між співвласниками не може ґрунтуватися виключно на факті формального або декларативного заперечення іншим співвласником визначення частки боржника у спільному майні.

Тобто, таке з`ясування повинно ґрунтуватися на оцінці наданих співвласником доказів або нормативному обґрунтуванні його незгоди, які мають свідчити про те, що відповідна особа вбачає у запропонованому визначенні частки порушення своїх суб`єктивних майнових прав або законних інтересів, та реалізує цю позицію у спосіб, визначений процесуальним законом.

Зазначене пояснюється тим, що відмінний підхід, згідно з яким будь-яке формальне заперечення іншого співвласника фактично унеможливлює застосування статті 335 Господарського процесуального кодексу України, не відповідає ані змісту цієї норми, ані меті виконавчого провадження як завершальної стадії господарського процесу. Такий підхід створює ризик недобросовісного перешкоджання реалізації механізму звернення стягнення на частку боржника у спільному майні лише шляхом формального волевиявлення іншого співвласника, позбавленого належного доказового чи правового підґрунтя.

З огляду на викладене, Суд зазначає, що у межах застосування положень статті 335 Господарського процесуального кодексу України сама по собі формальна незгода іншого співвласника майна, яка не підтверджена належними доказами або не містить правової аргументації, не може розцінюватися як наявність спору про право в розумінні процесуального закону.

Спір про право в контексті цієї норми виникає лише за наявності обґрунтованої та підтвердженої позиції іншого співвласника, яка вказує на конкретне порушення його суб`єктивного майнового права, виражене у вигляді заперечення щодо правомірності або допустимості визначення частки боржника у спільному майні.

У свою чергу, відсутність судового спору між співвласниками не є безумовним свідченням відсутності спору про право, оскільки визначальною у цьому контексті є не процесуальна активність особи, а зміст її правової позиції, яка може бути реалізована зокрема, у вигляді письмових заперечень, заяв або іншим способом, з якого вбачається наявність суперечності у можливості реалізації боржником речового права.

Таке заперечення має супроводжуватися наданням доказів або посиланням на норми матеріального права, які б свідчили про існування дійсного юридичного конфлікту щодо обсягу чи змісту речових прав.

ВИСНОВОК: Отже, висновок про відсутність спору про право між співвласниками нерухомого майна, зроблений виключно на підставі того, що між ними відсутній судовий спір, не ґрунтується на правильному застосуванні положень статті 335 ГПК та 443 ЦПК України та не враховує висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08.06.2022 у справі №  2-591/11.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Різниця між поділом та виділом нерухомого майна що є у спільній власності»
 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов