Реалізація переважного права на укладення договору оренди землі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості та умови визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди землі

05 липня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 604/630/23, провадження № 61-4229св24 (ЄДРСРУ № 120207230) досліджував питання щодо реалізації переважного права на укладення договору оренди землі.

Правовідносини сторін за договором оренди землі регулюються спеціальним Законом України «Про оренду землі», ЗК України та ЦК України.

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Майнові відносини, що виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного законодавства щодо договору найму, регулюються актами земельного законодавства - ЗК України, Законом України «Про оренду землі».

Згідно зі статтею 792 ЦК України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Статтею 1 Закону України «Про оренду землі» визначено, що оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

У частині першій статті 777 ЦК України закріплено переважне право наймача, який належно виконує свої обов`язки за договором, на укладення договору на новий строк та передбачено певну процедуру здійснення цього права.

Відповідно до частин першої та другої статті 93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Законом України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), визначено умови укладення, зміни, припинення і поновлення договору оренди землі, а статтею 13 передбачено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до частин першої та другої статті 33 Закону України «Про оренду землі» по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі).

(!!!) Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов`язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі.

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про оренду землі» до листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проєкт додаткової угоди.

Згідно з частиною п`ятою статті 33 Закону України «Про оренду землі» орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення.

Аналіз положень частини першої-п`ятої статті 33 Закону України «Про оренду землі» свідчить про те, що для визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належним чином виконує свої обов`язки за договором; орендар до спливу строку договору повідомив орендодавця у встановлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень і своє рішення.

Подібні за змістом правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року № 594/376/17-ц (провадження № 14-65цс18).

Водночас, реалізація переважного права на поновлення договору оренди, передбаченого частиною першою статті 33 Закону України «Про оренду землі», можлива за умови як дотримання встановленої цією нормою (частини друга-п`ята статті 33 Закону України «Про оренду землі») процедури, так і наявності волевиявлення сторін.

Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 23 січня 2019 року у справі № 902/619/17, від 27 червня 2019 року у справі № 923/925/18, від 29 квітня 2020 року у справі № 912/1138/19, від 17 травня 2022 року у справі № 384/30/21 (провадження № 61-21267 св 21), від 24 квітня 2023 року у справі № 608/2591/21 (провадження № 61-813 св 23) та інших.

У постанові Верховного Суду від 16 вересня 2019 у справі № 908/2314/18 зазначено, що саме лише визнання відмови протиправною не може бути підставою для поновлення договору оренди землі за частинами першою-п`ятою статті 33 Закону України «Про оренду землі», оскільки для поновлення договору оренди за цими частинами необхідне погодження обох сторін щодо істотних умов договору.

Водночас, направлення орендарем пропозиції про продовження відносин оренди не є безумовною підставою для їх поновлення між сторонами у разі відсутності волевиявлення орендодавця на продовження договору оренди.

Наявність незгоди орендодавця щодо поновлення договору оренди земельної ділянки згідно з положеннями частини п`ятої статті 33 Закону України «Про оренду землі» виключає можливість визнання поновленим попереднього договору у вибраний позивачем спосіб.

До аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах:  від 21 січня 2020 року у справі № 379/1354/18 (провадження № 61-17309 св 19), від 25 березня 2020 року у справі № 379/1439/18 (провадження № 61-1715 св 20), від 06 квітня 2020 року у справі № 378/382/18 (провадження № 61-2684 св 19), від 20 серпня 2020 року у справі № 325/1951/19 (провадження № 61-7876 св 20), від 15 лютого 2023 року у справі № 399/295/11 (провадження № 61-13035 св 22), від 15 травня 2023 року у справа № 693/137/22 (провадження № 61-1217 св 23), від 08 березня 2024 року у справі № 604/425/23 (провадження № 61-18021 св 23), від 21 березня 2024 року у справі № 604/423/23 (провадження № 61-18123 св 23), від 08 травня 2024 року у справі № 604/483/23(провадження № 61-17970 св 23), від 27 травня 2024 року у справі № 604/482/23 (провадження № 61-1799 св 24), від 28 травня 2024 року у справі № 604/648/23 (провадження № 4230 св 24).

ВИСНОВОК: Отже, реалізація переважного права на укладення договору оренди землі можлива лише за умови дотримання встановленої статтею 33 Закону України «Про оренду землі» процедури та за наявності волевиявлення сторін договору.

 

 

Матеріал по темі: «Переважне право орендаря на продовження договору оренди землі»

 

 

 

 

Теги: переважне право, поновлення договору оренди землі, добросовісний орендар, мовчазна згода, пролонгація договору оренди, користування земельною ділянкою, орендна плата, судова практика, Адвокат Морозов

Розрахунок заборгованості за кредитним договором підлягає оцінці судом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Належним чином дослідити поданий розрахунок заборгованості за кредитним договором це процесуальний обов`язок суду

03 липня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 760/11927/16, провадження № 61-3985св24 (ЄДРСРУ № 120180511) досліджував питання щодо того, що розрахунок заборгованості за кредитним договором підлягає оцінці судом.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За змістом частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення про договір позики, якщо інше не встановлено договором кредиту і не випливає із суті кредитного договору.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з частиною першою статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, яка залишилася, та сплати процентів, належних йому.

У постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 753/23979/15-ц (провадження № 61-32621св18), від 24 жовтня 2019 року у справі № 357/2127/18 (провадження № 61-10574св19), від 05 серпня 2020 року у справі № 367/786/17 (провадження № 61-7071св19), від 11 листопада 2020 року у справі № 723/602/17 (провадження № 61-20313св19), від 22 квітня 2021 року у справі № 712/4821/16 (провадження № 61-16421св20) суд касаційної інстанції дійшов таких висновків:

- у справі № 753/23979/15-ц: банк, звертаючись до суду з позовом про стягнення кредитної заборгованості, надав розрахунок розміру цієї заборгованості. Однак апеляційним судом належним чином не було досліджено наявні в справі докази, не було надано їм належної оцінки, не вирішено питання про наявність чи відсутність підстав для часткового задоволення позову, виходячи з встановлених судом обставин. Посилання суду апеляційної інстанції на те, що він не має повноважень визначати розмір заборгованості, є безпідставним, оскільки не ґрунтуються на вимогах закону. Те ж саме стосується висновку суду про неможливість здійснення ним перевірки розрахунку заборгованості через ненадання позивачем виписки з особового рахунку відповідача. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України). Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості за кредитним договором, як позивача, так і відповідача), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на їх спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову з тих підстав, що розмір заборгованості за кредитним договором є недоведеним, апеляційний суд не врахував наведені вище обставини та вимоги процесуального законодавства і фактично не вирішив спір по суті. Оскільки суд апеляційної інстанції порушив вищенаведені норми процесуального права та не дослідив належним чином зібрані у справі докази, зокрема розрахунки заборгованості позивача та відповідача за кредитним договором у сукупності та взаємозв`язку з умовами вказаного договору, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме - факти наявності чи відсутності заборгованості позичальника перед банком та дійсний розмір такої заборгованості, ухвалене в справі рішення апеляційного суду слід скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції;

- у справі № 357/2127/18: Положенням про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженим постановою Національного банку України від 18 червня 2003 року № 254 (далі - Положення № 254), визначено перелік первинних документів, які складаються банками залежно від виду операції, та їх обов`язкові реквізити. Залежно від виду операції первинні документи банку (паперові та електронні) поділяють на касові, які підтверджують здійснення операцій з готівкою, та меморіальні, що використовуються для здійснення безготівкових розрахунків із банками, клієнтами, списання коштів з рахунків та внутрішньобанківських операцій. До первинних меморіальних документів, які підтверджують надання банком послуг з розрахунково-касового обслуговування, належать меморіальні ордери, платіжні доручення, платіжні вимоги-доручення, платіжні вимоги, розрахункові чеки та інші платіжні інструменти, що визначаються нормативно-правовими актами Національного банку України. Пунктом 5.1 глави 5 Положення № 254 визначено, що інформація, яка міститься в первинних документах, систематизується у регістрах синтетичного та аналітичного обліку. Запис у регістрах аналітичного обліку здійснюється лише на підставі відповідного санкціонованого первинного документа. Виписки з особових рахунків клієнтів, що є регістрами аналітичного обліку, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Порядок, періодичність друкування та форма надання виписок (у паперовій чи електронній формі) з особових рахунків клієнтів обумовлюються договором банківського рахунка, що укладається між банком і клієнтом під час відкриття рахунка. Отже, враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що виписки з особового рахунка клієнта банку можуть слугувати як документи, що підтверджують фінансові операції;

- у справах № 367/786/17 і № 723/602/17: належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості за кредитним договором), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду. Відмовляючи у задоволенні позову з тих підстав, що розмір заборгованості за кредитним договором є недоведеним, суди не врахували наведені вище обставини та вимоги процесуального законодавства, висновки щодо відсутності заборгованості за кредитним договором за усіма її складовими не зроблені. Зокрема, судами жодним чином не обґрунтовано відмову у стягненні заборгованості перед банком за тілом кредиту, не вирішено питання про часткове задоволення позову, виходячи з попередньої відсоткової ставки, чим фактично суди ухилився від вирішення спору по суті;

- у справі № 712/4821/16: задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій обґрунтовано врахували виписку по особовому рахунку позичальника, яка є належним доказом наявності заборгованості боржника, що узгоджується з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 12 червня 2020 року у справі № 169/506/17 та від 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18. При цьому суди обґрунтовано відхилили доводи відповідача про неврахування висновку експерта за результатами проведення у справі судово-економічної експертизи, оскільки вказані посилання спростовуються зібраними по справі доказами.

Частиною першою статті 81 ЦПК України визначено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

ВИСНОВОК: Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ (у тому числі розрахунок заборгованості за кредитним договором), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

 

 

 

Матеріал по темі: «Підтвердження розміру заборгованості за кредитним договором»

 

 

Теги: споживчий кредит, позика, воєнний стан, іпотека, займ, відсотки, штрафи, банк, кредитор, боржник, НБУ, споживче кредитування, Адвокат Морозов

Скасування рішення держреєстратора про реєстрацію прав на нерухоме майно

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Скасування рішень держреєстратора про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, на яке було звернено стягнення за договором іпотеки

04 липня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 646/1828/19, провадження № 61-9843св23 (ЄДРСРУ № 120180518) досліджував питання щодо скасування рішень держреєстратора про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, на яке було звернено стягнення за договором іпотеки.

Відповідно до змісту статті 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватися належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Відповідно до статті 629 цього Кодексу договір є обов`язковим для виконання сторонами.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

У пункті 2 частини першої статті 1 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до вимог статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12  цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

У разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону (частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку»).

Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37  цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).

У пункті 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до підпункту 1 пункту 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140,0 кв. м для квартири та 250,00 кв. м для житлового будинку.

У пункті 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Закон України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним зі шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.

Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.

Водночас Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження.

Отже, до правовідносин з реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем на підставі іпотечного застереження застосовуються положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України», наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» щодо тимчасової заборони відчуження.

Зазначений висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), Верховним Судом у постанові від 31 січня 2024 року у справі № 464/4325/19 (провадження № 61-6100св23) та ін.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21) виснувала, що скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно є правомірним та ефективним способом захисту, оскільки державний реєстратор одночасно з державною реєстрацією припинення права власності відповідача на відповідне нерухоме майно проводить державну реєстрацію набуття права власності на спірне нерухоме майно за позивачем.

Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію щодо застосування статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», визначивши, що задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності може призвести до відновлення порушених прав особи без застосування додаткових способів захисту таких, як поновлення права власності (за умови, якщо суд, задовольнивши таку позовну вимогу, вирішить тим самим спір про право, наявний між сторонами). Скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, на яке було звернено стягнення за договором іпотеки, є належним способом захисту прав іпотекодавця за умови, якщо таке майно не було відчужене на користь третіх осіб.

Такий висновок узгоджується із постановами Верховного Суду від 31 січня 2024 року у справі № 464/4325/19 (провадження № 61-6100св23), від 13 березня 2024 року у справі № 201/8229/19 (провадження № 61-4952св23).

ВИСНОВОК: Скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, на яке було звернено стягнення за договором іпотеки, є належним способом захисту прав іпотекодавця за умови, якщо таке майно не було відчужене на користь третіх осіб. Це відновлює становище, яке існувало до прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення, що відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.

Аналогічна правова позиція висловлена 07 травня 2024 року Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 947/37315/20, провадження № 61-749св24 (ЄДРСРУ № 118923333).

  

 

 
Матеріал по темі: «Право власника нерухомості, обтяженого іпотекою, користуватися власним майном»

 

 

 

 

Теги: іпотека, ипотека, звернення стягнення на предмет іпотеки, письмова вимога, повідомлення іпотекодателя, позасудовий спосіб, боржник, стягнення іпотеки, грошовому вираженні, вартість майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Отримання платником податків документів через електронний кабінет

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Отримання платником податків документів через електронний кабінет та підтвердженням для податкового органу про доставку документа

04 липня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/5841/21, адміністративне провадження № К/990/23396/23, № К/990/20365/23 (ЄДРСРУ № 120186708) досліджував питання щодо отримання платником податків документів через електронний кабінет.

Відповідно до пункту 42.2 статті 42 ПК України документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному пунктом 42.4 цієї статті, надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику).

За правилами абзаців першого-третього пункту 42.4 статті 42 ПК України платники податків, які подають звітність в електронній формі та/або пройшли електронну ідентифікацію онлайн в електронному кабінеті, можуть здійснювати листування з контролюючими органами засобами електронного зв`язку в електронній формі з дотриманням вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та «Про електронні довірчі послуги".

Листування контролюючих органів з платниками податків, зазначеними в абзаці першому цього пункту, які подали заяву про бажання отримувати документи через електронний кабінет, здійснюється засобами електронного зв`язку в електронній формі з дотриманням вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та «Про електронні довірчі послуги" шляхом надіслання документа в електронний кабінет з одночасним надісланням платнику податків на його електронну адресу (адреси) інформації про вид документа, дату та час його надіслання в електронний кабінет.

(!!!) Документ, надісланий контролюючим органом в електронний кабінет, вважається врученим платнику податків, якщо він сформований з дотриманням вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та «Про електронні довірчі послуги" та є доступним в електронному кабінеті.

Датою вручення платнику податків документа є дата, зазначена у квитанції про доставку у текстовому форматі, що відправляється з електронного кабінету автоматично та свідчить про дату та час доставки документа платнику податків (перше речення абзацу четвертого пункту 42.4 статті 42 ПК України).

Абзац п`ятий пункту 42.4 статті 42 ПК України встановлює, що у разі неотримання контролюючим органом квитанції про доставку документа в електронний кабінет протягом двох робочих днів з дня його надіслання такий документ у паперовій формі на третій робочий день з дня відправлення з електронного кабінету надсилається за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручається платнику податків (його представнику).

При цьому абзац перший пункту 42.5 статті 42 ПК України передбачає, що у разі якщо платник податків не подав заяву про бажання отримувати документи через електронний кабінет, листування з платником податків здійснюється шляхом надіслання за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручаються платнику податків (його представнику).

Відповідно до абзаців четвертого, п`ятого пункту 42-1.5 статті 42-1 ПК України платник податків, що пройшов ідентифікацію в електронному кабінеті, самостійно визначає спосіб взаємодії з контролюючим органом, а саме в загальному порядку чи в електронній формі, про що робить відповідну позначку в електронному кабінеті з одночасним обов`язковим зазначенням своєї електронної адреси (адрес). У разі зміни електронної адреси платник податків зобов`язаний не пізніше наступного робочого дня внести відповідні зміни до своїх облікових даних в електронному кабінеті.

Починаючи з дня, наступного за днем обрання платником податків електронної форми взаємодії з контролюючим органом через електронний кабінет, крім вихідних та святкових днів, взаємодія між ними, яка може бути реалізована в електронній формі засобами електронного зв`язку, здійснюється через електронний кабінет.

З аналізу наведених норм податкового законодавства слідує, що передумовою використання контролюючим органом способу листування з платником податків шляхом надіслання йому документів засобами електронного зв`язку в електронній формі є подання платником податків відповідної заяви про бажання отримувати документи через електронний кабінет.

За відсутності такої заяви контролюючий орган повинен надсилати відповідні документи платнику податків в порядку, встановленому пунктом 42.5 статті 42 ПК України. У разі ж виявлення платником податків бажання отримувати документи через електронний кабінет підтвердженням для податкового органу про доставку документа є відповідна квитанція. Податковий орган також повинен сповістити платника податків про надіслання документів в його електронний кабінет шляхом надсилання таких відомостей на його електронну адресу (адреси).

ВИСНОВОК: З урахуванням викладеного вбачається, що саме платник податків визначає спосіб спілкування (листування) з контролюючим органом або через електронний кабінет або через загальну пошту.

 

Матеріал по темі: «Подання додаткових документів після проведення податкової перевірки»

Визнання заповіту недійсним: початок перебігу позовної давності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: початок перебігу позовної давності у судових спорах про визнання заповіту недійсним

20 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 465/4217/14, провадження № 61-5804св23 (ЄДРСРУ № 120065558) досліджував питання щодо початку перебігу позовної давності у судових спорах про визнання заповіту недійсним.

Правила статті 225 ЦК України поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (див. постанову Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року в справі № 6-9цс12).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) вказано, що: «правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).Тобто, для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 145 ЦПК України 2004 року (пункт 2 частини першої статті 105 ЦПК України) зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року (стаття 89 ЦПК України). Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року, частина 6 статті 81 ЦПК України).

(!!!) Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, № 36157/08, § 22, 23, ЄСПЛ, від 22 липня 2014 року).

Право на пред`явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача, і тільки з часу відкриття спадщини заповіт можна оспорити, вступивши у спадкові правовідносини, з чим пов`язується набуття особою статусу заінтересованої особи. Будь-які права та обов`язки спадкоємців, або осіб, які вважають, що їхні права порушуються заповітом, чи осіб, на користь яких зроблено заповідальне розпорядження, виникають лише після смерті заповідача, тобто розпорядження набувають юридичної сили не з часу посвідчення заповіту, а з моменту відкриття спадщини (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2020 року в справі № 493/1102/17-ц (провадження № 61-2485св19)).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦК свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним. Аналогічний висновок зроблений і Верховним Судом України в постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18)).

Аналіз частини першої статті 261 ЦК України свідчить, що законодавець не пов`язує початок перебігу позовної давності із проведенням експертизи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2024 року в справі № 761/4564/19 (провадження № 61-7082св23)).

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу) (частина друга статті 1220 ЦК України).

ВИСНОВОК: Верховний суд зауважує, що початок перебігу позовної давності за вимогою про визнання заповіту недійсним не може початися раніше ніж з наступного дня після відкриття спадщини.

  

 

Матеріал по темі: «Підстави для зміни черговості у спадкуванні за законом»