Правовий нюанс зняття арешту з майна накладеного в рамках кримінального провадження

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зняття арешту з майна накладеного в рамках кримінального провадження розглядається на підставі кримінально-процесуального законодавства, навіть за умови, що особа (власник) не є учасником кримінального провадження, однак є нюанс…

17 жовтня 2018 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи №461/233/17-ц, провадження № 14-326цс18 (ЄДРСРУ № 77361936) вказала, що зняття арешту з майна, накладеного в рамках кримінального провадження, розглядається у встановленому кримінальним процесуальним законодавством порядку.

В свою чергу 27 березня 2019 року в рамках справи № 202/1452/18, провадження № 14-559цс18 (ЄДРСРУ № 81139238) Велика Палата Верховного підтвердила раніше сформовану правову позицію та зазначила, що у разі, якщо арешт на майно накладено у порядку, передбаченому КПК України, особа, яка вважає, що такими діями порушено її право власності, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, має право оскаржити такі дії та звернутися до суду про скасування арешту лише у порядку кримінального судочинства. І такий порядок захисту прямо передбачений нормами КПК України і є ефективним.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.

Відповідно до частини першої статті 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.

Завданням кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний (стаття 2 КПК України).

У частинах першій-третій статті 170 КПК України у редакції закріплено, що арештом майна є тимчасове позбавлення підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, а також юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, у разі якщо до такої юридичної особи може бути застосовано захід кримінально-правового характеру у вигляді конфіскації майна, можливості відчужувати певне його майно за ухвалою слідчого судді або суду до скасування арешту майна у встановленому цим Кодексом порядку. Відповідно до вимог цього Кодексу арешт майна може також передбачати заборону для особи, на майно якої накладено арешт, іншої особи, у володінні якої перебуває майно, розпоряджатися будь-яким чином таким майном та використовувати його.

Слідчий суддя або суд під час судового провадження накладає арешт на майно, якщо є достатні підстави вважати, що вони відповідають критеріям, зазначеним у частині другій статті 167 цього Кодексу. Крім того, у випадку задоволення цивільного позову суд за клопотанням прокурора, цивільного позивача може вирішити питання про накладення арешту на майно для забезпечення цивільного позову до набрання судовим рішенням законної сили, якщо таких заходів не було вжито раніше.

Арешт може бути накладено на нерухоме і рухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковому вигляді, цінні папери, корпоративні права, які перебувають у власності у підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, і перебувають у нього або в інших фізичних, або юридичних осіб, а також які перебувають у власності юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, з метою забезпечення можливої конфіскації майна, спеціальної конфіскації або цивільного позову.

Частиною п'ятою статті 171 КПК України визначено, що клопотання про арешт тимчасово вилученого майна повинно бути подано не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна, інакше майно повинно бути негайно повернуто особі, у якої воно вилучено.

Згідно з частиною першою статті 174 КПК України підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом.

Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.

(!!!) Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно(частина друга статті 174 КПК України).

Прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації. Суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові (частини третя та четверта статті 174 КПК України).

Зазначені вимоги співпадають з положеннями частини четвертої статті 21 КПК України, згідно з якою здійснення кримінального провадження не може бути перешкодою для доступу особи до інших засобів правового захисту, якщо під час його здійснення порушуються права і свободи людини, гарантовані Конституцією і міжнародними договорами України, та статті 13 Конвенції, яка передбачає право особи на ефективний засіб правового захисту на національному рівні від порушень прав і свобод, гарантованих цією Конвенцією.

Тобто чинним кримінальним процесуальним законом передбачено способи захисту прав власника або володільця майна, який не є учасником кримінального провадження. Разом з тим, чинним цивільно-процесуальним законом не передбачена можливість такого захисту у порядку цивільного судочинства.

Такий висновок узгоджується з правовими позиціями, висловленими Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 24 квітня 2018 року у справі № 202/5044/17 (провадження № 14-119цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 636/959/16-ц (провадження № 14-366цс18) та від 12 грудня 2018 року у справі № 640/17552/16-ц (провадження № 14-418цс18).

В той же час, 24 квітня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 2-3392/11, провадження № 14-105цс19 (ЄДРСРУ № 81691819) зазначила наступне.

Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Як зазначалось вище порядок скасування арешту майна, що накладений в межах кримінального провадження, встановлено статтею 174 КПК України 2012 року, і відповідно підлягає розгляду за правилами кримінального судочинства.

Проте, якщо арешт на майно було накладено слідчим під час досудового слідства у кримінальній справі на підставі положень КПК України 1960 року і при цьому згідно з пунктом 9 розділу XI «Перехідні положення» КПК України 2012 року питання про зняття арешту з майна, накладеного під час дізнання або досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, вирішується в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом, то розгляд справи повинен відбуватися в порядку цивільного судочинства.

ВИСНОВОК: Позиція Великої Палати Верховного Суду стосовно юрисдикційної підсудності щодо зняття арешту з майна накладеного в рамках кримінального провадження залишається не змінним - розглядається у встановленому кримінальним процесуальним законодавством порядку, навіть за умови, що особа (власник) не є учасником кримінального провадження, однак є єдиний нюанс, а саме якщо арешт на майно було накладено слідчим під час досудового слідства у кримінальній справі на підставі положень КПК України 1960 року, а не КПК України 2012 р., то спір повинен вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

Матеріал по темі: «Зняття арешту з майна накладеного в рамках кримінального провадження»

Теги: оскарження ухвали слідчого судді, арешт майна, зняття арешту з майна, клопотання про скасування арешту, накладення арешту, апеляційне оскарження ухвали слідчого суді, власника, судова практика, Адвокат Морозов

Звернення стягнення на предмет іпотеки: висновки Великої палати Верховного суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Висновки Великої палати Верховного суду щодо звернення стягнення на предмет іпотеки: територіальна/предметна юрисдикція, спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, спадкоємці та строки пред’явлення вимог до останніх, мораторій на стягнення.

Відносно територіальної та предметної юрисдикцій

1) Ухвалу про відкриття провадження у справі не можна оскаржити в апеляційному порядку з підстав порушення судом правил предметної юрисдикції окремо від судового рішення щодо суті спору, таку ухвалу суду першої інстанції відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України не можна окремо оскаржити і у касаційному порядку.

Аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в ухвалах від 13 червня 2018 року у справах № 522/14750/16-ц (провадження № 14-205 цс 18), № 761/6099/15-ц (провадження № 14-184 цс 18), № 761/30675/17 (провадження № 14-189 цс 18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 750/14127/17 (провадження 14-374 цс 18) та від 13 березня 2019 року у справі № 522/18296/14-ц (провадження 14-62 цс 19).

2) Вимоги про визнання протиправними дій з прийняття рішень державного реєстратора чи нотаріуса про державну реєстрацію речових прав і обтяжень на нерухоме майно та про скасування цих рішень має розглядати суд, до компетенції якого належить розгляд позовів, які виникають з приводу нерухомого майна, щодо якого державний реєстратор чи нотаріус прийняли вказані рішення (24 квітня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи №  442/4490/18, провадження № 14-158 цс 19 (ЄДРСРУ № 81691824).

Окремо, необхідно вказати на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року по справі № 520/7281/15-ц, провадження № 14-49 цс 19 (ЄДРСРУ № 81691843) зокрема на те, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб`єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Тому, вирішуючи питання про юрисдикцію суду, необхідно, насамперед, з`ясувати характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа.

Якщо спір за первісним позовом виник з приводу реалізації іпотекодержателем прав на квартиру та реєстрації за ним права власності на неї, то спірні правовідносини пов`язані з виконанням договору іпотеки. А тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.

Аналогічні висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 826/14433/16 (К/9901/7474/18), від 11 квітня 2018 року у справі № 826/366/16, від 11 квітня 2018 року у справі № 554/14813/15-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 826/2691/16, від 22 серпня 2018 року у справі № 820/4673/16, від 28 серпня 2018 року № 826/7122/15, від 29 серпня 2018 року у справі № 816/1604/17, від 7 листопада 2018 року у справі № 826/9963/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 826/9963/16, від 21 листопада 2018 року у справі № 814/1017/16.

Відносно способу звернення стягнення на предмет іпотеки

Крім того, передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 цього Закону є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. З огляду на приписи статей 328, 335, 392 ЦК України та статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем (пункти 6.1-6.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 916/5073/15).

На відміну від такого різновиду позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки як звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (що може передбачати способи задоволення вимог іпотекодержателя, визначені у частині третій статті 36 Закону України «Про іпотеку»), судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з абзацом п`ятим частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що суд у резолютивній частині відповідного рішення обов`язково визначає спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 вказаного Закону (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1243цс16).

(!!!) Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»).

Відносно спадкоємців та строків пред’явлення вимог до останніх

У разі смерті позичальника за кредитним договором за наявності спадкоємців відбувається заміна боржника в основному зобов`язанні, який несе відповідальність у межах вартості майна, одержаного у спадщину (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 17 квітня 2013 року у справі № 6-18цс13, висновок Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 11 липня 2018 року у справі № 2-2519/11).

Велика Палата Верховного Суду вже зазначала, що стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред`явлення кредиторських вимог до спадкоємців, застосовується і до кредитних зобов`язань, забезпечених іпотекою. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред`явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов`язаннями, а також припинення таких зобов`язань (див. пункти 55-62 постанови від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц). 

Відносно мораторію на звернення стягнення на предмет іпотеки

Мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) цей предмет іпотеки (застави).

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону № 1304-VII протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Вказаний Закон є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону не підлягає виконанню (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року по справі № 726/1538/16-ц, провадження № 14-111цс19 (ЄДРСРУ № 81287597)).

Таким чином, виконати умови статті 38 Закону України «Про іпотеку» на підставі рішення суду в момент чинності Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» є процесуально неможливим.

Теги: висновки Великої палати Верховного суду,  звернення стягнення на предмет іпотеки, територіальна підсудність, предметна юрисдикція, спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, спадкоємці на предмет іпотеки, залог, строки пред’явлення вимог до спадкоємців, мораторій на стягнення, судова практика, Адвокат Морозов

Проведення документальної позапланової виїзної перевірки в приміщенні ДФС

Адвокат Морозов (судовий захист)

Аспект законності та єдина правова підстава для проведення документальної позапланової виїзної перевірки в приміщенні податкової інспекції.

17 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/254/18, адміністративне провадження №К/9901/5229/19 (ЄДРСРУ № 81798962) в черговий раз відповів на питання «щодо відсутності підстав для задоволення позову з огляду на проведення перевірки та прийняття рішення суб`єктом владних повноважень за його наслідками».

Суб'єкт господарювання має право не погодитися з рішенням про призначення перевірки і оспорити його у суді. У такому спорі суб'єкт владних повноважень зобов'язаний довести обґрунтованість свого рішення з посиланням на недоліки пояснень суб'єкта господарювання та їх документальне обґрунтування.

Аналогічна правова позиція була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зокрема, у постанові від 16 лютого 2016 року (справа №826/12651/14).

Так, позови платників податків, спрямовані на оскарження рішень (у тому числі наказів про призначення перевірки), дій або бездіяльності контролюючих органів щодо призначення та/або проведення перевірок можуть бути задоволені лише в тому разі, якщо до моменту винесення судового рішення не відбулося допуску посадових осіб контролюючого органу до спірної перевірки. Тобто, саме на етапі допуску до перевірки платник податків може поставити питання про необґрунтованість її призначення та проведення, реалізувавши своє право на захист від безпідставного та необґрунтованого здійснення податкового контролю щодо себе. Водночас, допуск до виїзної податкової перевірки нівелює правові наслідки процедурних порушень, допущених контролюючим органом при призначенні податкової перевірки.

ВАЖЛИВО: Разом з тим, Податковим кодексом України не передбачено право посадових осіб контролюючого органу на проведення документальної позапланової виїзної перевірки в приміщенні податкової інспекції.

Пунктом 81.2 статті 81 Податкового кодексу України встановлено, що у разі відмови платника податків та/або посадових (службових) осіб платника податків (його представників або осіб, які фактично проводять розрахункові операції) у допуску посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення перевірки складається акт, який засвідчує факт відмови.

Отже, неможливість проведення документальної виїзної перевірки за місцезнаходженням платника податків має бути пов`язана з недопуском посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення перевірки, що, у свою чергу, має підтверджуватися відповідним актом про недопуск.

Враховуючи те, що оскаржуваний наказ було прийнято контролюючим органом за відсутності законодавчо визначених підстав для призначення документальної позапланової виїзної перевірки та фактично на його підставі було проведено документальну невиїзну перевірку платника податків, суд дійшов неправильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Окрім цього необхідно вказати на позицію Верховного Суду України, викладену ним у постановах від 27.01.2015 № 21-425а14, від 09.02.2016 № 21-5864а15, підтриману згодом Верховним Судом у постановах від 19.02.2019 у справі   №820/6323/17, від 07.02.2018 у справі №821/1562/16, від 20.02.2019 у справі №807/663/13-а, від 26.02.2019 у справі №821/2424/15-а, від 12.03.2019 у справі №813/1052/15, від 15.05.2018 у справі №809/1578/17, від 19.06.2018 у справі №820/17270/14, від 19.09.2018 у справі №821/595/17, від 09.10.18 у справі №820/1864/17, від 16.10.18 у справі №810/249/15,  від 20.11.18 у справі №826/2462/16, від 17.12.18 у справі №804/9880/14, відповідно до якої з наказом про перевірку та письмовим повідомленням про дату початку та місце проведення такої перевірки платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до початку її проведення. Невиконання вимог щодо повідомлення платника податків про перевірку до початку її проведення призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

В той же час, згідно з позицією Верховного суду викладену в постанові від 21 березня 2018 року у справі № 812/602/17 (ЄДРСРУ № 72965595) посилання контролюючого органу на те, що у зв'язку із проведенням перевірки оскаржуваний наказ вичерпав свою дію та, як вважає фіскальний орган, не може бути скасовано є також безпідставними, оскільки згідно норм податкового законодавства та Кодексу адміністративного судочинства України право на судовий захист пов'язане із самою протиправністю оскаржуваного рішення, і не ставиться в залежність від наслідків його реалізації, що узгоджується із правовою позицією, викладеною Верховним Судом України у постанові від 27 січня 2015 року у справі №21-425а14.

ВИСНОВОК: З урахуванням зазначеного вище вбачається, що єдиною правовою підставою яка встановлена Податковим кодексом України, відносно права посадових осіб контролюючого органу на проведення документальної позапланової виїзної перевірки в приміщенні податкової інспекції, є неможливість її проведення за місцезнаходженням платника податків і яка має бути пов`язана виключно з недопуском посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення перевірки, що, у свою чергу, має підтверджуватися відповідним актом про недопуск, а отже у зв’язку із наявними правопорушеннями наказ фіскального органу платник податків має право оскаржити навіть після її проведення.

Теги: документальна, позапланова, виїзна, податкова перевірка, в приміщенні податкового органу, оскарження наказу на податкову перевірку, надання відомостей на запит, судова практика, Адвокат Морозов

Визнання власником майнових прав на об'єкт інвестування

Адвокат Морозов (судовий захист)

Належний правовий захисту при визнанні власником на майнові права щодо об'єкту інвестування.

27 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-856/12, провадження № 61-29899св18 (ЄДРСРУ № 80715967 ) досліджував питання належного правового захисту при визнанні власником на майнові права щодо об'єкту інвестування.

Відповідно до статей 526, 527, 530-532 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.

Майном як особливим об'єктом вважаються окремі речі, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (частина перша статті 190 ЦК України).

ВАЖЛИВО: Майновими правами визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги.

Майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

Разом з тим статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Стаття 331 ЦК України визначає загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.

За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.

Указаними нормами права визначено порядок оформлення права власності (здійснення державної реєстрації права власності) на об'єкт інвестування після прийняття такого об'єкта до експлуатації.

Оскільки відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу.

Крім того, на час укладення сторонами договорів про купівлю-продаж майнових прав правовідносини щодо залучення коштів фізичних осіб з метою фінансування будівництва, порядку управління цими коштами регулювалися законами України від 19 червня 2003 року № 978-IV «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» та від 18 вересня 1991 року № 1560-XII «Про інвестиційну діяльність» (далі - Закони).

(!!!) Виникнення права власності на новостворений об'єкт нерухомості на підставі судового рішення зазначеними нормами та нормою статті 331 ЦК України не передбачено.

Указаними законами визначено порядок оформлення права власності (здійснення державної реєстрації права власності) на об'єкт інвестування після прийняття такого об'єкта до експлуатації.

Отже, ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

Аналогічний правовий висновок викладений в постановах Верховного Суду України від 18 лютого 2015 року у справі № 6-244цс14, від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15, від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1502цс15, від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1732цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1920цс15, від 10лютого 2016 року у справі № 6-2250цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-503цс16, від 30 березня 2016 року у справі № 6-3129цс15, від 30 березня 2016 року у справі № 6-265цс16, від 23 березня 2016 року у справі № 6-289цс16, від 16 березня 2016 року у справі № 6-290цс16,  від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2994 цс15.

Отже, установивши, що предметом договорів є майнові права на нерухоме майно, суд дійшов помилкового висновку про визнання за позивачем права власності, оскільки за змістом укладених між сторонами договорів, позивач отримав лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно.

У даній справі позивач виконав свої грошові зобов'язання за договорами купівлі-продажу майнових прав, повністю сплативши вартість, установлену вказаними договорами, тобто вчинив дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об'єкт будівництва, а відповідач ухилився від надання необхідних для оформлення права власності позивача документів на майно, чим порушив умови договорів, укладених між сторонами.

Позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою, або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. При цьому спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно зі статтею 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити грошові кошти тощо) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін)  його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Отже, порушене право інвестора підлягає захисту шляхом зобов'язання забудовника виконати умови укладених між сторонами договорів у частині зобов'язання останнього передати позивачу документи (копії документів, нотаріальні копії документів, оригінали документів та інше), що необхідні для оформлення права власності на об'єкти нерухомості.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі № 367/1623/15-ц (провадження № 61-4466св18).

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про необґрунтованість висновків суду апеляційної інстанції про часткове задоволення позову та визнання за позивачем права власності на нерухоме майно, оскільки, установивши, що позивачем вчинені дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об'єкт завершеного будівництва, а відповідач ухилився від надання необхідних для оформлення права власності позивача документів на нерухоме майно, чим порушив умови укладених між ними договорів, позивачем неправильно обраний спосіб захисту своїх порушених прав, оскільки між сторонами існують договірні зобов'язання щодо майнових прав на нерухоме майно та порядку набуття позивачем права власності на нього, тобто договірні зобов'язання між сторонами є первісними, такими, що не виконуються однією із сторін договору, а тому право позивача підлягає захисту шляхом звернення до суду із позовом про зобов'язання виконати умови договорів, а не визнання права власності на нерухоме майно. 

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 12 листопада 2014 року у справі № 6-129цс14 суди не можуть визнати право власності на новостворене нерухоме майно, однак в цій постанові йдеться про визнання права власності на новостворене майно, тоді як у цій справі предметом позовних вимог є майнові права.

В той же час, 13 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 760/17864/16-ц, провадження № 61-699св17 (ЄДРСРУ № 81722147) підтвердив раніше сформовану позицію викладену у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 6-14-39цс19 та від 27 лютого 2019 року у справі № 6-14-606цс18, яка полягає в тому, що  у разі невиконання належним чином взятих на себе зобов'язань, а також, відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків, ефективним способом захисту порушених прав є визнання майнових прав на об'єкт інвестування.

ВИСНОВОК: Таким чином за аналогічних правовідносин предметом позову повинно бути визнання майнових прав на об'єкт незавершеного будівництва, а не визнання права власності на нього.

Теги: договір пайової участі, інвестування в новобудову, майнові права, право власності, нерухомість, визнання права, судова практика, Адвокат Морозов

Представництво юридичної особи перед контрагентами: межі відповідальності

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд дослідив питання меж відповідальності за дії органу або уповноваженої особи, що діють від імені юридичної особи.

16 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 5023/1668/11 (ЄДРСРУ № 81756093) досліджував питання меж відповідальності за дії органу або уповноваженої особи, що діють від імені юридичної особи.

Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України).

Управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (стаття 97 ЦК України).

Частиною другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України є підставою виникнення правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі, вступаючи в правовідносини з третіми особами.

Таким чином, орган або особа, яка виступає від імені юридичної особи, не може перевищувати своїх повноважень, визначених установчими документами або законом.

На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають із юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.

Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.

Такі ж висновки викладені і у постанові Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року (справа № 6-2063цс16) та від 30 листопада 2016 року (справа № 6-2363цс16) від 13 березня 2017 року (справа № 6-147цс17) та підтверджені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2019 року по справі № 617/205/15-ц, провадження № 61-26782св18 (ЄДРСРУ № 81722146).

Більше того, дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства, коли цей орган вступає в правовідносини із третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками товариства корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі товариства, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в третьої особи обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства (19 червня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/4550/15).

В той же час, недійсне рішення загальних зборів учасників юридичної особи саме по собі не може слугувати єдиною підставою для висновку про недійсність договору та або правочину (аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України у справі № 6-62цс16 від 27.04.2016, у справі № 6-2362цс16 від 30.11.2016, у справі № 910/31610/15 від 12.07.2017).

Статтею 92 ЦК України визначено, що дії органу або особи, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, у відносинах із третіми особами розглядаються як дії самої юридичної особи.

ВИСНОВОК: Той факт, що від імені юридичної особи виступають конкретні фізичні особи, не змінює самостійного характеру волі, поведінки і відповідальності юридичної особи за свої дії в цивільних правовідносинах.

Аналогічна правова позиція про застосування норм матеріального права в такий спосіб викладено в постановах Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 57/314-6/526-2012 та від 06.06.2018 у справі № 915/1622/16.

P.s. Окрему увагу слід звернути на (само) представництво юридичної особи в суді, зокрема на те, що реалізація права на звернення із скаргою є процесуальною дією в суді, яка має здійснюватися або самою особою у порядку самопредставництва (для юридичних осіб їх органами, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством чи статутом) або її процесуальним представником (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 у справі №910/23346/16).

Матеріал по темі: «Самопредставництво юридичних осіб в судах»

P.s.s. Разом з цим, під можливістю довідатись про порушення права юридичної особи  або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов'язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо (наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.03.2018 у справі №57/314-6/526-2012, від 03.04.2018 у справі №910/31767/15, від 22.05.2018 у справі №908/1064/1, від 17.07.2018 у справі №911/4006/16, від 14.08.2018 у справі №922/1425/17).

Теги: представництво юридичної особи, межі відповідальності, самопредставництво, виконавчий орган, збори учасників, погодження угод, перевищення повноважень, судова практика, Адвокат Морозов

Визнання векселів такими, що не мають вексельної сили

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання векселів такими, що не мають вексельної сили у зв’язку із наявністю «дефекту форми».

14 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/12179/17 (ЄДРСРУ № 81725085) досліджував питання щодо визнання векселів такими, що не мають вексельної сили у зв’язку із наявністю «дефекту форми».

Відповідно до статті 14 Закону України "Про цінні папери і фондовий ринок" вексель - цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю).

Особливості видачі та обігу векселів, здійснення операцій з векселями, погашення вексельних зобов'язань та стягнення за векселями визначаються законом.

Закон України "Про обіг векселів в Україні" визначає особливості обігу векселів в Україні, який полягає у видачі переказних та простих векселів, здійсненні операцій з векселями та виконанні вексельних зобов'язань у господарській діяльності, відповідно до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі, з урахуванням застережень, обумовлених додатком II до цієї Конвенції, та відповідно до Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі, Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів.

Згідно з частиною 4 статті 5 Закону України "Про обіг векселів в Україні" вексель, який видається на території України і місце платежу за яким також знаходиться на території України, складається державною мовою. Найменування трасанта або векселедавця, інших зобов'язаних за векселем осіб заповнюється тією мовою, якою визначено офіційне найменування в їх установчих документах.

Перелік обов'язкових реквізитів для простого векселя наведено у статті 75 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі (далі - Уніфікований закон):

Простий вексель містить:

(1) назву "простий вексель", яка включена в текст документа і висловлена тією мовою, якою цей документ складений;

(2) безумовне зобов'язання сплатити визначену суму грошей;

(3) зазначення строку платежу;

(4) зазначення місця, в якому повинен бути здійснений платіж;

(5) найменування особи, якій або наказу якої повинен бути здійснений платіж;

(6) зазначення дати і місця складання простого векселя;

(7) підпис особи, яка видає документ (векселедавець).

Відповідно до статті 76 Уніфікованого закону документ, у якому відсутній будь-який з реквізитів, зазначених у попередній статті, не має сили простого векселя, за винятком випадків, зазначених нижче у цій статті. Простий вексель, строк платежу в якому не зазначено, вважається таким, що підлягає оплаті за пред'явленням. При відсутності особливого зазначення, місце, де видано документ, вважається місцем платежу і, разом з тим, місцем проживання векселедавця. Простий вексель, в якому не вказано місце його видачі, вважається виданим у місці, зазначеному поруч з найменуванням векселедавця.

Отже, Уніфікований закон про переказні та прості векселі, пов'язує визнання векселів такими, що не мають вексельної сили, з підставами, пов'язаними виключно з дефектом форми.

З урахуванням зазначеного вище суд вважає, що не може бути підставою для визнання векселів такими, що не мають вексельної сили відсутність наступних реквізитів, а саме:

•      назва векселедавця, так як вона не є обов'язковим реквізитом простого векселя, оскільки відповідно до вказаної норми обов'язковим реквізитом є підпис особи, яка видає документ;
•      відсутність повного найменування особи, наказу якої необхідно платити (замість повного найменування - Товариство з обмеженою відповідальністю "ХХХ" зазначено скорочене ТОВ "ХХХ"), оскільки вимогами Уніфікованого закону не встановлено обов'язку зазначення саме повного найменування.

Окрему увагу слід приділити, зазначенню місця, в якому повинен бути здійснений платіж.

Так, Верховний Суд в рамках справи  №904/63/18 (ЄДРСРУ № 81691248) констатує, що вексель має пред`являтися до платежу у визначеному в ньому місці, а якщо останнє не було прямо визначено, - за місцем знаходження платника (акцептанта) переказного векселя або за місцем складання простого векселя (статті 2, 76 Уніфікованого закону). Вимога про платіж, пред`явлена не в місці, визначеному у векселі за викладеними вище правилами, не є пред`явленою належним чином.

Матеріал по темі: «Інфляційні втрати у зв'язку з простроченням виконання вексельного зобов'язання»

Теги: вексель, цінні папери, інфляційні втрати, вимога, прострочення виконання зобов’язання,  вексельне зобов'язання, обіг векселів, уніфікований закон, прості векселі, дефект форми, право регресу, судова практика, Адвокат Морозов

Авансовий внесок у виконавчому провадженні поза Законом

Адвокат Морозов (судовий захист)

Авансовий внесок у виконавчому провадженні поза Законом!!! Рішення Конституційного суду України.

15.05.2019 року Конституційний Суд України в рамках справи № 3-368/2018(5259/18), № 2-р(ІІ)/2019 прийняв рішення, яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини другої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404‒VIII.

Нагадаю, що ч. 2 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» встановлює порядок, строки, умови звільнення та суми сплати (2 відсотків суми, що підлягає стягненню, але не більше 10 мінімальних розмірів заробітної плати, а за рішенням немайнового характеру та рішень про забезпечення позову - у розмірі одного мінімального розміру заробітної плати з боржника - фізичної особи (4173 грн.) та в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи (8246 грн.)) авансового внеску, який необхідно сплатити для початку примусового виконання рішення.

У Рішенні Конституційного Суду України наголошується, що забезпечення державою виконання судового рішення як невід’ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв’язку із внесенням Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року № 1401–VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, статтею 1291, частиною другою якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Конституційний Суд України, беручи до уваги статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 1291 Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, вважає, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов’язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом.

Конституційний Суд України вважає, що з огляду на статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 1291 Основного Закону України в аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у стягувача як особи, на користь якої ухвалене судове рішення, фінансової можливості сплатити авансовий внесок не повинна перешкоджати реалізації його права на виконання судового рішення, особливо коли боржником за цим рішенням є державний орган. У чинному правовому регулюванні має бути встановлений такий порядок сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, який забезпечив би в усіх випадках і за будь-яких умов повне й своєчасне виконання такого рішення та його обов’язковість.

Визначенням положеннями частини другої статті 26 Закону обов’язкової сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, як необхідної умови початку примусового виконання цього рішення органом державної виконавчої служби, покладено на цю особу фінансовий тягар забезпечувати функціонування впровадженої державою системи виконання судових рішень, що не гарантує доступу для кожної такої особи до вказаної системи, отже, не забезпечує в усіх випадках і за будь-яких умов повного та своєчасного виконання цього рішення, його обов’язковості.

Конституційний Суд України наголошує, що держава має позитивний обов’язок забезпечувати виконання судового рішення, проте визначеним положеннями частини другої статті 26 Закону правовим регулюванням щодо обов’язкового авансування початку примусового виконання судового рішення особою, на користь якої ухвалене це рішення, такий обов’язок держави перекладено на вказану особу, що нівелює сутність її конституційного права на судовий захист та суперечить положенням статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 1291 Конституції України.

ВИСНОВОК: Положення частини другої статті 26 Закону, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Рішення Конституційного суду України

Теги: виконавче провадження, авансовий внесок, сплата авансового внеску, виконавчий збір, відкриття виконавчого провадження, рішення конституційного суду України, судова практика, Адвокат Морозов