Юрисдикція оскарження дій чи бездіяльності органів слідства та дізнання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Нормами ЦПК України не передбачено можливості розгляду у порядку цивільного судочинства скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора

12 листопада 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 641/5779/24, провадження № 61-5889св25 (ЄДРСРУ № 131762562) досліджував питання щодо юрисдикційної підсудності оскарження дій чи бездіяльності органів слідства, дізнання та прокуратури.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Поняття «суд, встановлений законом» містить таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Визначення правильної юрисдикційності того чи іншого спору має важливе значення. Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово звертав увагу на те, що кожен має право на суд, встановлений законом, тобто відповідний орган повинен мати повноваження вирішувати питання, що належать до його компетенції, на основі принципу верховенства права (рішення від 29 квітня 1988 року у справі «Белілос проти Швейцарії»); юрисдикцію суду має визначати закон (доповідь Європейської комісії від 12 жовтня 1978 року у справі «Занд проти Австрії»).

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами (частина перша статті 19 ЦПК України).

Згідно із частиною 1 статті 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.

Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (частина перша статті 2 КПК України).

Згідно зі статтею 24 КПК України кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування визначено у параграфі 1 глави 26 КПК України.

Конституційний Суд України в Рішенні від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 зазначив, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватися у порядку, встановленому КПК України, оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості та не належить до управлінської сфери.

У Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 Конституційний Суд України вказав, що, здійснюючи перевірку заяв і повідомлень про злочини, прокурор, слідчий, орган дізнання діють до порушення кримінальної справи, однак вдаються до тих же способів і прийомів, що й під час збирання доказів у кримінальній справі. Отже, правовідносини, що мають місце під час розгляду заяв про злочини, за своєю правовою природою є кримінально-процесуальними. Тому перевірка скарг на рішення, дії чи бездіяльність вказаних суб`єктів владних повноважень має відбуватися у тому ж процесуальному порядку і тим же судом, на який відповідно до закону покладені повноваження щодо перевірки й оцінки доказів у кримінальній справі, тобто судом із розгляду кримінальних справ. Зазначене обумовлює висновок, що компетентним національним судом, до юрисдикції якого належить розгляд скарг щодо прийняття рішень, вчинення дій або допущення бездіяльності суб`єктом владних повноважень стосовно заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини, є суд, який спеціалізується на розгляді кримінальних справ.

При цьому Конституційний Суд України у цій справі вирішив, що скарги осіб стосовно прийняття рішень, вчинення дій або допущення бездіяльності суб`єктом владних повноважень щодо заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини суди повинні розглядати і вирішувати у кримінальному судочинстві (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 826/13340/15).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 303 КПК України на досудовому провадженні можуть бути оскаржені бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 цього Кодексу, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов`язаний вчинити у визначений цим Кодексом строк, - заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, володільцем тимчасово вилученого майна, іншою особою, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування.

Тобто, на досудовому провадженні позивач має право звернутися в порядку КПК України зі скаргою щодо оскарження бездіяльності прокурора у вчиненні процесуальних дій, які безпосередньо передбачені КПК України і покладені на нього відповідно до постанови суду, тобто щодо безпосереднього здійснення повноважень, визначених кримінальним процесуальним законом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі 234/15610/18).

Пунктом 9-1 частини першої статті 303 КПК України встановлено, що на досудовому провадженні можуть бути оскаржені рішення прокурора про відмову в задоволенні скарги на недотримання розумних строків слідчим, прокурором під час досудового розслідування - особою, якій відмовлено у задоволенні скарги, її представником, законним представником чи захисником.

Скарги на інші, окрім визначених у частині першій статті 303 КПК України, рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314 - 316 цього Кодексу (частина друга статті 303 КПК України).

Статтею 306 КПК України визначено, що скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора розглядаються слідчим суддею місцевого суду згідно з правилами судового розгляду, передбаченими статтями 318-380 цього Кодексу, з урахуванням положень цієї глави.

У статті 308 КПК України встановлено особливий порядок оскарження недотримання розумних строків, відповідно до якого, на відміну від інших скарг, що можуть бути подані на стадії досудового провадження, скарга на недотримання розумних строків подається прокурору вищого рівня, уповноваженому реагувати на недотримання розумних строків під час досудового розслідування. Розумні строки не можуть перевищувати передбачені КПК України строки виконання окремих процесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень.

ВИСНОВОК: У порядку цивільного судочинства не можуть вирішуватися питання чи була застосована до позивачів як учасників кримінального провадження належна правова процедура.

Зокрема, нормами ЦПК України не передбачено можливості розгляду у порядку цивільного судочинства скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора, а також перевірки законності/незаконності дій прокурора.

  

 

 

Матеріал по темі: «Процедура припинення розшуку автомобіля»
 
 
«Виключна підсудність щодо оскарження дій або бездіяльності органів дізнання та прокуратури»
 
 

Можливість врахування правових висновків Верховного суду однієї юрисдикції у іншій юрисдикції

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи можуть правові висновки Верховного суду господарської юрисдикції (форми судочинства) враховуватися у адміністративній чи цивільній юрисдикції судами України?

02 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 638/2334/23, провадження № 61-1316св24 (ЄДРСРУ № 123498836) досліджував питання щодо можливості врахування правових висновків Верховного суду однієї юрисдикції у іншій юрисдикції.

Верховний суд чітко вказав, що застосування висновків Верховного Суду здійснюється судами не з урахуванням форми судочинства, а з огляду на критерій подібності правовідносин.

Водночас подібність правовідносин потрібно оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями. Серед цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, потрібним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.

На предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність потрібно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для  встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове  регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункти 25-27, 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

ВИСНОВОК: Застосування висновків Верховного Суду здійснюється судами України не з урахуванням форми судочинства (цивільної, господарської, адміністративної, кримінальної), а з огляду на критерій подібності правовідносин.

 

 

 

Матеріал по темі: «Правовий висновок (позиція) Верховного суду»

 

Теги: Верховний суд, правова позиція, правовий висновок, відступлення від правової позиції, форма судочинства, юрисдикція, цивільна, господарська, адміністративна, Адвокат Морозов

 

 

Звернення стягнення на предмет іпотеки: висновки Великої палати Верховного суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Висновки Великої палати Верховного суду щодо звернення стягнення на предмет іпотеки: територіальна/предметна юрисдикція, спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, спадкоємці та строки пред’явлення вимог до останніх, мораторій на стягнення.

Відносно територіальної та предметної юрисдикцій

1) Ухвалу про відкриття провадження у справі не можна оскаржити в апеляційному порядку з підстав порушення судом правил предметної юрисдикції окремо від судового рішення щодо суті спору, таку ухвалу суду першої інстанції відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України не можна окремо оскаржити і у касаційному порядку.

Аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в ухвалах від 13 червня 2018 року у справах № 522/14750/16-ц (провадження № 14-205 цс 18), № 761/6099/15-ц (провадження № 14-184 цс 18), № 761/30675/17 (провадження № 14-189 цс 18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 750/14127/17 (провадження 14-374 цс 18) та від 13 березня 2019 року у справі № 522/18296/14-ц (провадження 14-62 цс 19).

2) Вимоги про визнання протиправними дій з прийняття рішень державного реєстратора чи нотаріуса про державну реєстрацію речових прав і обтяжень на нерухоме майно та про скасування цих рішень має розглядати суд, до компетенції якого належить розгляд позовів, які виникають з приводу нерухомого майна, щодо якого державний реєстратор чи нотаріус прийняли вказані рішення (24 квітня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи №  442/4490/18, провадження № 14-158 цс 19 (ЄДРСРУ № 81691824).

Окремо, необхідно вказати на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року по справі № 520/7281/15-ц, провадження № 14-49 цс 19 (ЄДРСРУ № 81691843) зокрема на те, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб`єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Тому, вирішуючи питання про юрисдикцію суду, необхідно, насамперед, з`ясувати характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа.

Якщо спір за первісним позовом виник з приводу реалізації іпотекодержателем прав на квартиру та реєстрації за ним права власності на неї, то спірні правовідносини пов`язані з виконанням договору іпотеки. А тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.

Аналогічні висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 826/14433/16 (К/9901/7474/18), від 11 квітня 2018 року у справі № 826/366/16, від 11 квітня 2018 року у справі № 554/14813/15-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 826/2691/16, від 22 серпня 2018 року у справі № 820/4673/16, від 28 серпня 2018 року № 826/7122/15, від 29 серпня 2018 року у справі № 816/1604/17, від 7 листопада 2018 року у справі № 826/9963/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 826/9963/16, від 21 листопада 2018 року у справі № 814/1017/16.

Відносно способу звернення стягнення на предмет іпотеки

Крім того, передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 цього Закону є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. З огляду на приписи статей 328, 335, 392 ЦК України та статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем (пункти 6.1-6.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 916/5073/15).

На відміну від такого різновиду позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки як звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (що може передбачати способи задоволення вимог іпотекодержателя, визначені у частині третій статті 36 Закону України «Про іпотеку»), судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з абзацом п`ятим частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що суд у резолютивній частині відповідного рішення обов`язково визначає спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 вказаного Закону (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1243цс16).

(!!!) Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»).

Відносно спадкоємців та строків пред’явлення вимог до останніх

У разі смерті позичальника за кредитним договором за наявності спадкоємців відбувається заміна боржника в основному зобов`язанні, який несе відповідальність у межах вартості майна, одержаного у спадщину (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 17 квітня 2013 року у справі № 6-18цс13, висновок Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 11 липня 2018 року у справі № 2-2519/11).

Велика Палата Верховного Суду вже зазначала, що стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред`явлення кредиторських вимог до спадкоємців, застосовується і до кредитних зобов`язань, забезпечених іпотекою. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред`явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов`язаннями, а також припинення таких зобов`язань (див. пункти 55-62 постанови від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц). 

Відносно мораторію на звернення стягнення на предмет іпотеки

Мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) цей предмет іпотеки (застави).

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону № 1304-VII протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Вказаний Закон є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону не підлягає виконанню (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року по справі № 726/1538/16-ц, провадження № 14-111цс19 (ЄДРСРУ № 81287597)).

Таким чином, виконати умови статті 38 Закону України «Про іпотеку» на підставі рішення суду в момент чинності Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» є процесуально неможливим.

Теги: висновки Великої палати Верховного суду,  звернення стягнення на предмет іпотеки, територіальна підсудність, предметна юрисдикція, спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, спадкоємці на предмет іпотеки, залог, строки пред’явлення вимог до спадкоємців, мораторій на стягнення, судова практика, Адвокат Морозов

Підсудність спору: законність об’єднання різних процесуальних вимог

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика Верховного суду України щодо законності об’єднання різних по суті процесуальних вимог, які підлягають  розгляду за правилами  різних видів судочинства, в одне судове провадження.
 

 Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 7 вересня 2016 року у справі 6-1593цс16 в черговий раз підтверджує, що не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають  розгляду за  правилами  різних  видів  судочинства.

В такому разі суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до його юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства.

Необхідно вказати, що все вищевикладене було вже неодноразовим предметом судового дослідження, зокрема у рішеннях та правових позиціях Верховного суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-2974цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-467цс15, від 6 квітня 2016 р. справу № 6-77цс16 та від 7 вересня 2016 року у справі № 6-1593цс16 судом зазначено наступне.

Так з урахуванням положень статей 55, 124 Конституції України та відповідно до статті 3 ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду, проте лише за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Більше того, відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (ст. 8 Закону "Про судоустрій і статус суддів").

Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд має перевірити належність справи до юрисдикції та підсудності суду.

Визначити підсудність суду - значить з'ясувати коло цивільних справ, які компетентний вирішувати по суті даний суд.

Підсудність - це розподіл підвідомчих загальним судам цивільних справ між різними судами першої інстанції залежно від роду (характеру) справ, що підлягають розгляду, і від території, на яку поширюється юрисдикція того чи іншого суду (ст.15 ЦПК).

Основні норми про підсудність у цивільному процесі містяться в главі 2 ЦПК.

В залежності від роду (характеру) справ, що підлягають розгляду, і від території, на яку поширюється юрисдикція того чи іншого суду, прийнято розрізняти два види підсудності в цивільному процесі:

а) родову (предметну) підсудність;

б) територіальну підсудність.

Територіальна підсудність - це підсудність цивільної справи загальному суду в залежності від території, на яку поширюється юрисдикція даного суду. З її допомогою вирішується питання, яким з однорідних судів підсудна для розгляду відповідна справа.

Критеріями даного виду підсудності зокрема виступають: місце проживання відповідача, позивача, місце заподіяння шкоди, місце знаходження спірного майна, місце розгляду первісного позову та ін.

Загальними критеріями визначення судової юрисдикції є предметний (характер спірних правовідносин) і суб'єктний (суб'єктний склад цих правовідносин). Разом з тим, суди повинні звертати увагу на винятки із загального суб'єктного критерію, що встановлені законодавством (наприклад, корпоративні спори, спори щодо захисту ділової репутації в сфері господарювання та іншої підприємницької діяльності), згідно з якими спір належить до розгляду певного виду судочинства незалежно від складу учасників спору.

За змістом пункту 1 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до визначення пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Як зазначено у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів», «…для розгляду спору адміністративним судом необхідно встановити його публічно-правовий зміст (характер). Для з'ясування характеру спору суди повинні враховувати, що протилежним за змістом є приватноправовий спір. Це означає, що в основі розмежування спорів лежить поділ права на публічне та приватне.

Вирішуючи питання про віднесення норми до публічного права, а спору до публічно-правового, суди повинні враховувати загальнотеоретичні та законодавчі критерії. Зокрема, за змістом пункту 1 частини першої статті 3 КАС України у публічно-правовому спорі, як правило, хоча б однією стороною є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Суди повинні звертати увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.

Для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань».

В свою чергу, Конституційний Суд України визначає юрисдикцію судів як їх повноваження вирішувати спори про право й інші правові питання (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) від 7 травня 2002 року у справі №1-1/2002 ). У схожому розумінні вживається і поняття «компетенція господарських судів», яку визначають як повноваження щодо розв'язання спорів і розгляду справ, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності.

Таким чином, господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин та спору про право, що виникає з відповідних відносин; відсутність у законі норми, що прямо б передбачала вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. У випадках, якщо у законодавчому акті підвідомчість визначена словами: суду чи господарському суду або вказано про вирішення спору в судовому порядку, господарському суду належить виходити з суб'єктного складу учасників і характеру спірних правовідносин.

Справи, що віднесені до підвідомчості господарських судів, також кваліфікуються за сукупністю предметного та суб'єктного критеріїв. За предметним критерієм до компетенції господарських судів відносять спори і справи, пов'язані зі здійсненням господарської діяльності. За суб'єктним критерієм до компетенції господарських судів відносять спори і справи між юридичними особами, фізичними особами - підприємцями та в передбачених законом випадках за участі державних органів, органів місцевого самоврядування, інших осіб.

Європейський суд з прав людини у справі «Zand v. Austria» у рішенні від  12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Згідно практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Ветштайн проти Швейцарії» від 28.10.1998 р.) важливим питанням є довіра, яку суди повинні вселяти у громадськість у демократичному суспільстві. Судді зобовязані викликати довіру в учасників судового розгляду, а тому будь-який суддя, стосовно якого є підстави для підозри у недостатній неупередженості, повинен брати самовідвід або бути відведений.

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справах  «Сокуренко і Стригун проти України» зазначається, що термін «судом, встановленим законом» у п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

ВАЖЛИВО: суд слід вважати встановленим законом лише за умови, що він утворений безпосередньо на підставі закону, в межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції та у законному складі суду.                                                                         

Відповідно до статті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з частиною другою статті 118 ЦПК України позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою.

Відповідно до роз’яснень, викладених в абзаці 1 пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за частинами першою і другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17) або Господарським процесуальним кодексом України (далі – ГПК України) (статті 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

ВАЖЛИВО: Абзацом 3 пункту 15 цієї Постанови роз’яснено, що вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.

Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

ВИСНОВОК: Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до його юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства.

Теги: підсудність, підвідомчість, належний суд, судовий спір, об’єднання, судове провадження, юрисдикція, правила судочинства, відкриття провадження, відвід судді, оскарження, ухвала, судова практика, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов