Одностороннє розірвання договору Банком з підстав неприйнятно високого ризику Клієнта

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правомірність одностороннього розірвання договору Банком з Клієнтом з підстав неприйнятно високого рівня ризику останнього

28 грудня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/57487/20, провадження № 61-4962св22 (ЄДРСРУ № 108260316) досліджував питання щодо правомірності розірвання Банком в односторонньому порядку договору з Клієнтом з підстав неприйнятно високого рівня ризику останнього.

За частинами першою та третьою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Згідно з пунктами 3 та 4 частини другої статті 1075 ЦК України (тут і надалі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) банк має право вимагати розірвання договору банківського рахунка, зокрема, у випадках, у випадках, передбачених законодавством, що регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення; в інших випадках, встановлених договором або законом.

Відповідно до частини четвертої статті 1075 ЦК України банк може відмовитися від договору банківського рахунка та закрити рахунок клієнта у разі відсутності операцій за рахунком клієнта протягом трьох років підряд та відсутності залишку грошових коштів на цьому рахунку; за наявності підстав, передбачених Законом № 361-ІХ. Залишок грошових коштів на рахунку клієнта повертається клієнту.

Згідно із пунктом 39 частини першої статті 1 Закону № 361-ІХ (тут і надалі в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) неприйнятно високий ризик - це максимально високий ризик, що не може бути прийнятий суб`єктом первинного фінансового моніторингу відповідно до внутрішніх документів з питань фінансового моніторингу.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 6 Закону № 361-ІХ суб`єктами первинного фінансового моніторингу, зокрема, є банки.

За частиною шостою статті 11 Закону № 361-ІХ суб`єкт первинного фінансового моніторингу має право витребувати, а клієнт, представник клієнта зобов`язані подати інформацію (офіційні документи), необхідну (необхідні) для здійснення належної перевірки, а також для виконання таким суб`єктом первинного фінансового моніторингу інших вимог законодавства у сфері запобігання та протидії.

Згідно з частиною першою статті 15 Закону № 361-ІХ суб`єкт первинного фінансового моніторингу зобов`язаний відмовитися від встановлення (підтримання) ділових відносин/відмовити клієнту у відкритті рахунка (обслуговуванні), у тому числі шляхом розірвання ділових відносин, закриття рахунка/відмовитися від проведення фінансової операції у разі:

- якщо здійснення ідентифікації та/або верифікації клієнта, а також встановлення даних, що дають змогу встановити кінцевих бенефіціарних власників, є неможливим або якщо у суб`єкта первинного фінансового моніторингу виникає сумнів стосовно того, що особа виступає від власного імені;

- встановлення клієнту неприйнятно високого ризику або ненадання клієнтом необхідних для здійснення належної перевірки клієнта документів чи відомостей;

- подання клієнтом чи його представником суб`єкту первинного фінансового моніторингу недостовірної інформації або подання інформації з метою введення в оману суб`єкта первинного фінансового моніторингу;

- виявлення у порядку, встановленому відповідним суб`єктом державного фінансового моніторингу, що банк або інша фінансова установа, з якою встановлені кореспондентські відносини, є банком-оболонкою та/або підтримує кореспондентські відносини з банком-оболонкою;

- якщо здійснення ідентифікації особи, від імені або в інтересах якої проводиться фінансова операція, та встановлення її кінцевого бенефіціарного власника або вигодоодержувача (вигодонабувача) за фінансовою операцією є неможливим.

Тобто банк зобов`язаний відмовитися від підтримання ділових відносин, у тому числі шляхом розірвання ділових відносин, закриття рахунка у разі встановлення клієнту неприйнятно високого ризику або ненадання клієнтом необхідних для здійснення належної перевірки клієнта документів чи відомостей.

Водночас вказана стаття не свідчить про те, що наявність однієї з підстав розірвання ділових відносин - ненадання документів, виключає існування   іншої - встановлення неприйнятно високого рівня ризику.

Аналогічний за змістом висновок міститься в постанові Верховного Суду  від 21 листопада 2022 року в справі № 757/35987/20-ц (провадження № 61-1659св22, ЄДРСРУ № 107510096).

При цьому Законом № 361-ІХ чітко передбачено випадки, коли факт ненадання документів зумовлює обов`язок суб`єкта первинного фінансового моніторингу встановити клієнту неприйнятно високий рівень ризику, зокрема, за приписами частини шостої статті 7 Закону № 361-ІХ суб`єкт первинного фінансового моніторингу зобов`язаний встановити неприйнятно високий ризик ділових відносин (фінансової операції без встановлення ділових відносин) стосовно клієнтів у разі: неможливості виконувати визначені цим Законом обов`язки або мінімізувати виявлені ризики, пов`язані з таким клієнтом або фінансовою операцією; наявності обґрунтованих підозр за результатами вивчення підозрілої діяльності клієнта, що така діяльність може бути фіктивною.

Отже, в силу вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації доходів банк наділений правом в односторонньому порядку відмовитися від ділових відносин з клієнтами з неприйнятно високим ризиком, в тому числі шляхом розірвання договорів.

Матеріал по темі: «Моніторинг Держаудитслужбою публічних закупівель»

Водночас, право банку як суб`єкта первинного фінансового моніторингу відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договору банківського рахунка з підстав встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику не є необмеженим. Судам необхідно в кожному випадку, виходячи із встановлених обставин справи, досліджувати підстави та обґрунтованість встановлення клієнту такої категорії ризику.

Аналогічні за змістом висновки викладені в постановах Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 910/3245/19 та від 20 січня 2022 року у справі № 910/18504/20.

Між тим у постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 761/28762/18 зазначено, що за відсутності обставин, які б свідчили про те, що банком при встановлені позивачу неприйнятно високого рівня ризику було дотримано процедури, встановлені законодавством та/або внутрішніми документами банку, що підтверджується відповідними доказами, розірвання договорів є неправомірним.

За змістом положень статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статті 10 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (у редакції, чинній до 28 квітня 2021 року) банк наділений правом в односторонньому порядку відмовитися від ділових відносин з клієнтом у разі встановлення йому неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику (пункт 30 постанови Верховного Суду від 19 липня 2021 року у справі № 910/13595/20).

Разом з тим право банку як суб`єкта первинного фінансового моніторингу відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договорів з вказаних підстав не може бути необмеженим, у зв`язку із чим необхідним є дослідження підстав та обґрунтованості встановлення клієнту відповідної категорії ризику, виходячи з обставин кожної конкретної справи.

Наведене відповідає висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 05 березня 2020 року у справі № 910/7161/19, від 25 квітня 2019 року у справі № 910/1555/18, від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/21320/17.

Приписи статті 15 Закону 361-ІХ, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, наділяли банк правом відмовитися в односторонньому порядку від ділових відносин з клієнтами з неприйнятно високим ризиком, зокрема шляхом розірвання договорів, а тому у спірних правовідносинах, пов`язаних з фінансовим моніторингом, пріоритетним є застосування норм спеціального закону, до чого власне і відсилає пункт 3 частини другої статті 1075 ЦК України.

ВИСНОВОК:  Верховний суд наголошує, що Закон № 361-ІХ наділяли банк правом відмовитися в односторонньому порядку від ділових відносин з клієнтами з неприйнятно високим ризиком, але акцентує увагу на обов`язку банку підтвердити існування правових підстав для встановлення неприйнятно високого ризику, шляхом надання відповідних та належних доказів.

 

Матеріал по темі: «Моніторинг податкових накладних не повинен підміняти податкову перевірку»

 

 

Теги: моніторинг, фінансовий моніторинг, банк, легалізація доходів, злочинним шляхом, розірвання договору, цінні папери, докази, оскарження, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики: облігації

Адвокат Морозов (судовий захист)

Облігація, як цінний папір, є документом, який посвідчує (підтверджує) відносини позики між власником облігації та емітентом.

25 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/10553/18 (ЄДРСРУ № 83258753) досліджував питання облігацій, як цінний папір, що є документом, який посвідчує (підтверджує) відносини позики між власником облігації та емітентом.

Договір позики вважається основною підставою виникнення позикових відносин. Відносини позики регулюються положеннями Цивільного кодексу України та іншими актами цивільного законодавства.

Поняття договору позики визначено статтею 1046 Цивільного кодексу України, згідно з якою за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Із аналізу зазначеної статті вбачається, що за своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим. А сам договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

При цьому, обов`язки за договором позики виникають лише для однієї сторони - позичальника. Так, отримавши у власність передані позикодавцем гроші або речі, визначені родовими ознаками, позичальник стає зобов`язаним повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей такого ж роду і якості.

Відповідно до частини 1 статті 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Згідно з частиною 1 статті 1049 Цивільного кодексу України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

(!!!) Отже, правовідносинам позики притаманні такі властивості:

- передача однією стороною (позикодавцем) іншій стороні (позичальникові) грошових коштів або інших речей, визначених родовими ознаками;

- обов`язок сторони, яка одержала грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками (позичальника) повернути стороні, яка надала такі грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками (позикодавцеві) таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості;

- обов`язок сторони, яка одержала грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками (позичальника) сплатити стороні, яка надала такі грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками (позикодавцеві) проценти від суми позики, у випадку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 1047 Цивільного кодексу України передбачено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Із частини 1 статті 1047 Цивільного кодексу України вбачається те, що у разі, коли стороною, яка надає грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками (позикодавцем) є юридична особа, то договір позики повинен укладатись у письмовій формі.

При цьому, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку (частина 1 статті 207 Цивільного кодексу України).

Частина 2 статті 1047 Цивільного кодексу України визначає, що факт укладення договору позики може підтверджуватись розпискою позичальника або іншим документом, яким посвідчується передання позичальнику позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Стаття 177 Цивільного кодексу України зазначає, що цінні папери наряду з грошима відносять до речей як об`єктів цивільного права.

У статті 194 Цивільного кодексу України міститься визначення поняття цінного паперу. Так, відповідно до зазначеної норми, цінним папером є документ установленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право, визначає взаємовідносини емітента цінного папера (особи, яка видала цінний папір) і особи, яка має права на цінний папір, та передбачає виконання зобов`язань за таким цінним папером, а також можливість передачі прав на цінний папір та прав за цінним папером іншим особам.

Пунктом 2 частини 1 статті 195 Цивільного кодексу України визначено, що в Україні в цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів, зокрема, боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передбачають зобов`язання емітента сплатити у визначений строк кошти, передати товари або надати послуги відповідно до зобов`язання.

Відносини, що виникають під час розміщення, обігу цінних паперів і провадження професійної діяльності на фондовому ринку, з метою забезпечення відкритості та ефективності функціонування фондового ринку регулюються Законом України "Про цінні папери та фондовий ринок".

У статті 1 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" визначено такі терміни:

- випуск цінних паперів - сукупність певного виду емісійних цінних паперів одного емітента, однієї номінальної вартості, які мають однакову форму випуску і міжнародний ідентифікаційний номер, та забезпечують їх власникам однакові права незалежно від часу придбання і способу їх емісії;

- емісія - сукупність дій емітента, що провадяться в установленій законодавством послідовності і спрямовані на розміщення емісійних цінних паперів серед їх перших власників;

- обіг цінних паперів - вчинення правочинів, пов`язаних з переходом прав на цінні папери і прав за цінними паперами, крім договорів, що укладаються у процесі емісії, при викупі цінних паперів їх емітентом та купівлі-продажу емітентом викуплених цінних паперів;

- перший власник - особа, яка набула права власності на цінні папери безпосередньо від емітента або особи, яка видала неемісійний цінний папір, чи андеррайтера;

- погашення емісійних цінних паперів - сукупність дій емітента та власників цінних паперів щодо припинення обігу боргових емісійних цінних паперів, виплати їх власникам номінальної вартості цінних паперів та доходу за такими цінними паперами (якщо це передбачено проспектом емісії цінних паперів) або постачання (надання) товарів (послуг) у строки, передбачені проспектом емісії цінних паперів, та анулювання цінних паперів;

- проспект емісії цінних паперів - документ, що містить інформацію про розміщення цінних паперів та інші відомості, передбачені цим та іншими законами, що визначають особливості розміщення певних видів цінних паперів;

- розміщення цінних паперів - відчуження цінних паперів у визначений проспектом емісії цінних паперів спосіб.

Відповідно до частин 1, 2 статті 2 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" фондовий ринок (ринок цінних паперів) - сукупність учасників фондового ринку та правовідносин між ними щодо розміщення, обігу та обліку цінних паперів і похідних (деривативів). Учасники фондового ринку - емітенти або особи, що видали неемісійні цінні папери, інвестори в цінні папери, інституційні інвестори, професійні учасники фондового ринку, об`єднання професійних учасників фондового ринку, у тому числі саморегулівні організації професійних учасників фондового ринку. Емітент - юридична особа, у тому числі Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Автономна Республіка Крим або міська рада, а також держава в особі уповноважених нею органів державної влади чи міжнародна фінансова організація, які від свого імені розміщують емісійні цінні папери та беруть на себе зобов`язання за ними перед їх власниками. Інвестори в цінні папери - фізичні та юридичні особи, резиденти і нерезиденти, які набули права власності на цінні папери з метою отримання доходу від вкладених коштів та/або набуття відповідних прав, що надаються власнику цінних паперів відповідно до законодавства.

Згідно з частиною 1 статті 3 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" цінним папером є документ установленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право, визначає взаємовідносини емітента цінного папера (особи, яка видала цінний папір) і особи, що має права на цінний папір, та передбачає виконання зобов`язань за таким цінним папером, а також можливість передачі прав на цінний папір та прав за цінним папером іншим особам.

У пункті 2 частини 5 статті 3 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" визначено, що боргові цінні папери - цінні папери, що посвідчують відносини позики і передбачають зобов`язання емітента або особи, яка видала неемісійний цінний папір, сплатити у визначений строк кошти, передати товари або надати послуги відповідно до зобов`язання.

Згідно з підпунктами "а", "б", в", "е", "є" пункту 2 частини 5 статті 3 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" до боргових цінних паперів відносяться, зокрема, облігації підприємств; державні облігації України; облігації місцевих позик; облігації міжнародних фінансових організацій; облігації Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" облігація - цінний папір, що посвідчує внесення його першим власником грошей, визначає відносини позики між власником облігації та емітентом, підтверджує зобов`язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість у передбачений проспектом емісії (для державних облігацій України - умовами їх розміщення) строк та виплатити доход за облігацією, якщо інше не передбачено проспектом емісії (для державних облігацій України - умовами їх розміщення).

Із аналізу зазначених норм Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" вбачається, що відносинам, які виникають при обігу цінних паперів, зокрема, облігацій, притаманні властивості правовідносин позики, а саме: 1) передача однією стороною (власником (першим власником) облігацій) іншій стороні (емітенту) грошових коштів; 2) обов`язок сторони, яка одержала грошові кошти (емітента) повернути стороні, яка надала такі грошові кошти (власникові (першому власникові) облігацій) таку ж суму грошових коштів (вартість облігацій) та сплатити дохід за такими облігаціями.

При цьому приписи пункту 2 частини 1 статті 195 Цивільного кодексу України та норми Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" констатують, що облігація, як цінний папір, є документом, який посвідчує (підтверджує) відносини позики між власником облігації та емітентом.

ВИСНОВОК: Отже, на відносини, які виникають при емісії облігацій, поширюються загальні правила позики, однак, з урахуванням особливостей таких відносин.

Матеріал по темі: «Позика: форма договору, порядок передачі коштів, виплати процентів»

Теги: позика, займ, форма договору, проценты по займу, відповідальність, неповернення позики, відсотки, пеня, боржник, кредитор, цінні папери, облігації, 3% річних, індекс інфляції, судова практика, Адвокат Морозов 

Визнання векселів такими, що не мають вексельної сили

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання векселів такими, що не мають вексельної сили у зв’язку із наявністю «дефекту форми».

14 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/12179/17 (ЄДРСРУ № 81725085) досліджував питання щодо визнання векселів такими, що не мають вексельної сили у зв’язку із наявністю «дефекту форми».

Відповідно до статті 14 Закону України "Про цінні папери і фондовий ринок" вексель - цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю).

Особливості видачі та обігу векселів, здійснення операцій з векселями, погашення вексельних зобов'язань та стягнення за векселями визначаються законом.

Закон України "Про обіг векселів в Україні" визначає особливості обігу векселів в Україні, який полягає у видачі переказних та простих векселів, здійсненні операцій з векселями та виконанні вексельних зобов'язань у господарській діяльності, відповідно до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі, з урахуванням застережень, обумовлених додатком II до цієї Конвенції, та відповідно до Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі, Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів.

Згідно з частиною 4 статті 5 Закону України "Про обіг векселів в Україні" вексель, який видається на території України і місце платежу за яким також знаходиться на території України, складається державною мовою. Найменування трасанта або векселедавця, інших зобов'язаних за векселем осіб заповнюється тією мовою, якою визначено офіційне найменування в їх установчих документах.

Перелік обов'язкових реквізитів для простого векселя наведено у статті 75 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі (далі - Уніфікований закон):

Простий вексель містить:

(1) назву "простий вексель", яка включена в текст документа і висловлена тією мовою, якою цей документ складений;

(2) безумовне зобов'язання сплатити визначену суму грошей;

(3) зазначення строку платежу;

(4) зазначення місця, в якому повинен бути здійснений платіж;

(5) найменування особи, якій або наказу якої повинен бути здійснений платіж;

(6) зазначення дати і місця складання простого векселя;

(7) підпис особи, яка видає документ (векселедавець).

Відповідно до статті 76 Уніфікованого закону документ, у якому відсутній будь-який з реквізитів, зазначених у попередній статті, не має сили простого векселя, за винятком випадків, зазначених нижче у цій статті. Простий вексель, строк платежу в якому не зазначено, вважається таким, що підлягає оплаті за пред'явленням. При відсутності особливого зазначення, місце, де видано документ, вважається місцем платежу і, разом з тим, місцем проживання векселедавця. Простий вексель, в якому не вказано місце його видачі, вважається виданим у місці, зазначеному поруч з найменуванням векселедавця.

Отже, Уніфікований закон про переказні та прості векселі, пов'язує визнання векселів такими, що не мають вексельної сили, з підставами, пов'язаними виключно з дефектом форми.

З урахуванням зазначеного вище суд вважає, що не може бути підставою для визнання векселів такими, що не мають вексельної сили відсутність наступних реквізитів, а саме:

•      назва векселедавця, так як вона не є обов'язковим реквізитом простого векселя, оскільки відповідно до вказаної норми обов'язковим реквізитом є підпис особи, яка видає документ;
•      відсутність повного найменування особи, наказу якої необхідно платити (замість повного найменування - Товариство з обмеженою відповідальністю "ХХХ" зазначено скорочене ТОВ "ХХХ"), оскільки вимогами Уніфікованого закону не встановлено обов'язку зазначення саме повного найменування.

Окрему увагу слід приділити, зазначенню місця, в якому повинен бути здійснений платіж.

Так, Верховний Суд в рамках справи  №904/63/18 (ЄДРСРУ № 81691248) констатує, що вексель має пред`являтися до платежу у визначеному в ньому місці, а якщо останнє не було прямо визначено, - за місцем знаходження платника (акцептанта) переказного векселя або за місцем складання простого векселя (статті 2, 76 Уніфікованого закону). Вимога про платіж, пред`явлена не в місці, визначеному у векселі за викладеними вище правилами, не є пред`явленою належним чином.

Матеріал по темі: «Інфляційні втрати у зв'язку з простроченням виконання вексельного зобов'язання»

Теги: вексель, цінні папери, інфляційні втрати, вимога, прострочення виконання зобов’язання,  вексельне зобов'язання, обіг векселів, уніфікований закон, прості векселі, дефект форми, право регресу, судова практика, Адвокат Морозов

Адвокат Морозов (Киев/Днепропетровск)

По – перше: ч.1 ст. 3 ЗУ «Про іпотечні облігації» (надалі – «Закон») прописує, що Іпотечними облігаціями є облігації,  виконання зобов'язань емітента  за  якими  забезпечене  іпотечним  покриттям  у порядку, встановленому цим Законом.  Іпотечні облігації є іменними  цінними паперами. Іпотечна облігація засвідчує внесення грошових коштів її власником і підтверджує зобов'язання  емітента  відшкодувати  йому номінальну  вартість цієї облігації та грошового доходу в порядку, встановленому  цим  Законом  та  проспектом  емісії,  а   в   разі невиконання емітентом зобов'язань за іпотечною облігацією надає її власнику право задовольнити  свою  вимогу  за  рахунок  іпотечного покриття.

п. 5 ч. 1 ст. 2 Закону вказує, що іпотечне покриття - іпотечні активи,  а також інші активи, які  відповідно  до  цього  Закону,  проспекту  емісії  та реєстру іпотечного покриття забезпечують виконання зобов'язань емітента за іпотечними облігаціями.

Можуть випускатися такі види іпотечних облігацій:

     1) звичайні іпотечні облігації;

     2) структуровані іпотечні облігації.

Емітентом   звичайних   іпотечних  облігацій  є  іпотечний кредитор,  що несе відповідальність за  виконання  зобов'язань  за такими  іпотечними  облігаціями  іпотечним покриттям та всім іншим своїм  майном,  на  яке  відповідно  до  законодавства  може  бути звернено стягнення.

Емітентом    структурованих    іпотечних    облігацій    є спеціалізована іпотечна установа,  яка  несе  відповідальність  за виконання   зобов'язань  за  такими  іпотечними  облігаціями  лише іпотечним покриттям (ч. 2 ст. 3 Закону).

Обіг іпотечних облігацій,  облік та перехід прав власності на    них   здійснюються   відповідно   до   вимог,   встановлених законодавством (ч. 7 ст. 4 Закону).

Ч. 1 ст. 6 Закону вказує, що Виконання    зобов'язань    за    іпотечними   облігаціями здійснюється в порядку та  у  строки,  визначені  в  їх  проспекті емісії,  а  для  структурованих  іпотечних  облігацій  -  також  у договорі про управління іпотечним покриттям.

ч. 1 ст. 7 Закону передбачає, що  на момент реєстрації випуску іпотечних облігацій  іпотечне покриття формується виключно з іпотечних активів.  Протягом строку обігу іпотечних облігацій  до  складу  іпотечного  покриття  також можуть   включатися  інші  активи  у  випадках,  передбачених  цим Законом.

ч. 1 ст. 8 Закону встановлює, що Іпотечні  та  інші  активи,  включені до складу іпотечного покриття іпотечних облігацій, вважаються переданими у заставу, яка забезпечує   виконання   зобов'язань  емітента-заставодавця  перед власниками іпотечних облігацій - заставодержателями.

Застава іпотечного покриття не  потребує  укладення  договору застави  і  виникає відповідно до цього Закону з моменту державної реєстрації випуску іпотечних облігацій.  Іпотечні та інші  активи, що  включаються  до  складу  іпотечного  покриття  після державної реєстрації випуску іпотечних облігацій,  вважаються  переданими  у заставу   з   моменту  внесення  до  реєстру  іпотечного  покриття відомостей  про  включення  цих  активів  до   складу   іпотечного покриття.

 Відомості про    обтяження   заставою   іпотечного   покриття вносяться управителем  до  Державного  реєстру  обтяжень  рухомого майна  протягом  десяти  робочих  днів  з дня державної реєстрації випуску   іпотечних    облігацій    у    порядку,    встановленому законодавством.

     Наступна застава іпотечного покриття не допускається.

В свою чергу ч. 2 ст. 8 Закону вказує, що власники  іпотечних  облігацій  -  заставодержателі  мають вищий  пріоритет  перед  правами  чи  вимогами  інших  осіб   щодо іпотечного  покриття.  Реєстрація  у  Державному  реєстрі обтяжень рухомого  майна  відомостей  про  обтяження  заставою   іпотечного покриття  не  змінює  вищий  пріоритет  прав  власників  іпотечних облігацій на іпотечне покриття.

Більше того, ч. 4 ст. 8 Закону прописує, що Іпотечне   покриття   відокремлюється   від  іншого  майна емітента.  Іпотечне покриття не включається до ліквідаційної  маси емітента.  Іпотечне покриття та грошові доходи від нього не можуть бути предметом податкової застави до повного виконання зобов'язань за відповідним випуском іпотечних облігацій.

Емітент не має права відчужувати, передавати у заставу або іншим чином обтяжувати іпотечні та інші активи, включені до складу іпотечного  покриття,  якщо  тільки стосовно відповідних іпотечних активів не прийняте рішення про  їх  заміну  відповідно  до  цього Закону.  Емітент не має права розпоряджатися іпотечним покриттям в інший  спосіб,  крім  вчинення  дій,  спрямованих   на   виконання зобов'язань за відповідним випуском іпотечних облігацій (ч. 6 ст. 8 Закону).

Щодо припинення застави іпотечного покриття необхідно зазначити, що згідно                     ч. 1 ст. 12 Закону застава іпотечного покриття припиняється  у  разі  повного задоволення   вимог   власників   іпотечних  облігацій  або  після звернення стягнення на іпотечне покриття.

ст. 17-1 Закону перелічує дії управителя у разі настання дефолту внаслідок порушення щодо  емітента провадження  у  справі про банкрутство або призначення тимчасового адміністратора чи ліквідатора, зокрема:

     1) приймає  рішення  про  звернення  стягнення  на   іпотечне покриття.  У  такому  разі  управитель  продає  іпотечне покриття, розподіляє виручку  від  його  продажу  між  власниками  звичайних іпотечних  облігацій відповідно до частини третьої статті 11 цього

Закону,  а також вживає заходів  щодо  отримання  ними  коштів  за рахунок реалізації іншого майна емітента;

     2) здійснює   розпорядження   коштами,   що   надходять   від іпотечного покриття,  в інтересах  власників  звичайних  іпотечних облігацій у порядку, передбаченому проспектом емісії;

     3) має  право  вимагати передачі іпотечного покриття йому або визначеній ним обслуговуючій  установі  в  порядку,  встановленому Національною  комісією  з  цінних  паперів  та  фондового ринку за погодженням з Національним банком України.

По – друге: Відповідно до  Рішення Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 27.12.2012 № 1902, яке зареєстроване в Міністерстві юстиції України 22 січня 2013 р. № 160/22692 затверджено положення «Про іпотечне покриття звичайних іпотечних облігацій, порядок ведення реєстру іпотечного покриття та управління іпотечним покриттям звичайних іпотечних облігацій» (надалі – «Положення»).

ч. 2 п. 1 розділу 1 Положення визначає, що дія цього Положення поширюється на фінансові установи, які мають ліцензію на право здійснення діяльності з управління іпотечним покриттям (далі - управителі), емітентів звичайних іпотечних облігацій (далі - емітенти), аудиторські фірми, які здійснюють перевірку стану іпотечного покриття (далі - аудитори).

п. 2 розділу 1 Положення закріплює, що  іпотечні активи мають належати емітенту на праві власності і можуть бути відчужені в разі невиконання емітентом зобов'язань за звичайними іпотечними облігаціями. На момент уключення іпотечних активів до іпотечного покриття, а також протягом усього строку перебування цих активів у складі іпотечного покриття емітент зобов'язаний:

 2.1. Мати права кредитора за відповідним іпотечним активом. Права емітента на іпотечний актив не можуть бути обмежені чи обтяжені правами будь-яких інших осіб, крім власників звичайних іпотечних облігацій.

 2.2. Зберігати можливість відступлення прав за відповідним іпотечним активом на користь іншої особи з метою виконання зобов'язань перед власниками звичайних іпотечних облігацій.

 2.3. Не обмежувати чи обтяжувати право власників звичайних іпотечних облігацій звернути стягнення на іпотечні активи в складі іпотечного покриття, за винятком обмежень, установлених Законом та проспектом емісії відповідного випуску звичайних іпотечних облігацій.

П. 4 розділу 1 Положення вказує, що відомості про те, що емітент є іпотекодержателем за відповідним іпотечним договором, мають бути внесені до відповідного державного реєстру в установленому законодавством порядку.

Іпотечні активи не повинні бути включені до складу іпотечного покриття (іпотечного пулу) іншого випуску іпотечних цінних паперів. На момент уключення іпотечних активів до складу іпотечного покриття, а також протягом усього строку перебування цих активів у складі іпотечного покриття вони не можуть забезпечувати виконання зобов'язань емітента за іншим випуском іпотечних облігацій або іпотечних сертифікатів, крім того випуску звичайних іпотечних облігацій, для якого відповідне іпотечне покриття було сформоване (п. 9 розділу 1 Положення).

Протягом усього строку обігу звичайних іпотечних облігацій їх іпотечне покриття повинно мати розмір, стан та характеристики, які б забезпечили повне виконання зобов'язань емітента за звичайними іпотечними облігаціями. При цьому емітент зобов'язаний дотримуватись збалансованості іпотечного покриття із заборгованістю за звичайними іпотечними облігаціями відповідно до умов, викладених у цій главі (п.1 розділу 3 Положення).

Висновок:

Правові засади випуску й обігу структурованих іпотечних облігацій, вимоги до їх іпотечного покриття, а також особливості державного регулювання і нагляду у цій сфері визначає Закон України «Про іпотечні облігації». Емітентом структурованих іпотечних облігацій є спеціалізована іпотечна установа, виключним видом діяльності якої є придбання іпотечних активів. Процедура емісії структурованих іпотечних облігацій містить такі етапи:

1. Виконавчий орган емітента приймає та оформляє протоколом рішення про випуск структурованих іпотечних облігацій і формує реєстр іпотечного покриття звичайних іпотечних облігацій. Іпотечне покриття може забезпечувати один або декілька випусків структурованих іпотечних облігацій із різними умовами. Іпотечні активи, які були придбані спеціалізованою іпотечною установою і включені до складу іпотечного покриття, вважаються придбаними у безвідкличному порядку, тобто без права їх заміни, зворотного викупу або передачі, за винятком випадків, передбачених чинним законодавством.

2. Емітент готує проспект емісії звичайних іпотечних облігацій  документ, який містить інформацію про відкрите (публічне) або закрите (приватне) розміщення структурованих іпотечних облігацій.

3. Емітент укладає договір про управління іпотечним покриттям з управителем. Управитель діє від свого імені в інтересах власників структурованих іпотечних облігацій.

4. Управитель укладає договір з депозитарієм цінних паперів про обслуговування випуску звичайних іпотечних облігацій.

5. Управитель укладає договір про обслуговування іпотечних активів у складі іпотечного покриття з обслуговуючою установою. Емітент і управитель, у разі випуску структурованих іпотечних облігацій, зобов’язані забезпечити обслуговування всіх іпотечних активів у складі іпотечного покриття. Якщо обслуговування іпотечних активів здійснюється обслуговуючою установою, емітент зобов’язаний письмово повідомити всіх боржників за іпотечними активами про місце та інші умови обслуговування їх забезпечених іпотекою зобов’язань.

6.  Управитель укладає договір з аудитором про проведення аудиторської перевірки на етапах емісії, обслуговування і погашення звичайних іпотечних облігацій на предмет виявлення відповідності стану іпотечного покриття даним реєстру іпотечного покриття та вимогам чинного законодавства.

7 Державну реєстрацію випусків і проспектів емісії структурованих іпотечних облігацій здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Для реєстрації випуску іпотечних облігацій разом з проспектом їх емісії до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку подаються реєстр іпотечного покриття і договір про управління ним. Проспект емісії структурованих іпотечних облігацій, що пропонуються для відкритого продажу, підлягає опублікуванню у повному обсязі в офіційному друкованому виданні Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

8.   Після реєстрації випуску структурованих іпотечних облігацій та проспекту емісії Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку видає емітенту витяг з окремого реєстру випусків іпотечних цінних паперів, яке є підставою для оформлення глобального сертифіката випуску іпотечних облігацій.

Виконання зобов’язань за структурованими іпотечними облігаціями здійснюється виключно за рахунок іпотечного покриття. Грошові доходи від іпотечних активів у складі іпотечного покриття підлягають переказу обслуговуючою установою на рахунок управителя. Розподіл чи розміщення цих доходів управителем здійснюється відповідно до порядку та умов, що визначені у проспекті емісії або договорі про управління іпотечним покриттям у певній послідовності.