Спосіб судового захисту інтересу особи, яка бажає стати опікуном дитини

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Спосіб судового захисту інтересу особи, яка бажає стати опікуном дитини за наявності рішення про призначення опікуном іншої особи

18 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/18652/22, провадження № 61-12220св24 (ЄДРСРУ № 128386913) досліджував питання щодо способів судового захисту інтересу особи, яка бажає стати опікуном дитини.

Малолітня, неповнолітня особа, а також фізична особа, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, має право на опіку або піклування (стаття 292 ЦК України).

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров`я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов`язки (стаття 55 ЦК України).

Опіка встановлюється над малолітніми особами, які є сиротами або позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними (стаття 58 ЦК України).

Фізичній особі може бути призначено одного або кількох опікунів чи піклувальників (частина п`ята статті 63 ЦК України).

Якщо призначений опікун належно не виконує обов`язки відносно підопічного, суд звільняє такого опікуна і водночас вирішує питання про заміну його на іншого (див. mutatis mutandis постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 8 січня 2024року у справі № 753/1905/22, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 вересня 2024 року у справі № 163/1251/22, від 13 листопада 2024 року у справі № 350/375/23).

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, урахувавши висновки, сформульовані у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 вересня 2024 року у справі № 163/1251/22, від 13 листопада 2024 року у справі № 350/375/23, зауважує, що належним способом захисту інтересу особи, яка бажає стати опікуном дитини за наявності рішення про призначення опікуном іншої особи, є, зокрема, вимоги про призначення співопікуном, про звільнення опікуна та про заміну його на іншого.

ВИСНОВОК: Способом судового захисту інтересу особи, яка бажає стати опікуном дитини за наявності рішення про призначення опікуном іншої особи є: 1) вимога про призначення співопікуном або 2) про звільнення опікуна (опікунів) і заміну на іншого.

 

 

 

Матеріал по темі: «(НЕ)Призначення опікуна з числа військовозобов’язаних осіб»

 

 

Теги: усиновлення, усиновлення дитини, заява про усиновлення дитини, висновок служби у справах дітей, актовий запис, свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб, зміна прізвища дитини, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Примусове стягнення боргу в іноземній валюті

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості примусового виконання судового рішення про стягнення (конвертації) коштів в іноземній валюті

12 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/25711/13 (ЄДРСРУ № 128067460) досліджував питання щодо виконання судового рішення про стягнення коштів в іноземній валюті.

Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Статтею 19 Конституції України закріплено обов`язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 13 Закону України «Про виконавче провадження» під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Пунктом першим частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Відповідно до вимог статті 192 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

За змістом статті 524 ЦК України грошовим визнається зобов`язання, виражене у грошовій одиниці України - гривні, проте сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Загальні положення виконання грошового зобов`язання закріплені у статті 533 ЦК України, зокрема: грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях; якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом; використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

У частині третій статті 533 ЦК України закріплено, що використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Правовий режим іноземної валюти на території України, хоча і пов`язується з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, проте не виключає здійснення платежів в іноземній валюті.

Особливості звернення стягнення на кошти боржника в іноземній валюті та виконання рішень при обчисленні боргу в іноземній валюті визначені у статті 49 Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до частини третьої зазначеної статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» У разі обчислення суми боргу в іноземній валюті виконавець у результаті виявлення у боржника коштів у відповідній валюті стягує такі кошти на валютний рахунок органу державної виконавчої служби, а приватний виконавець - на відповідний рахунок приватного виконавця для їх подальшого перерахування стягувачу. У разі виявлення коштів у гривнях чи іншій валюті виконавець за правилами, встановленими частинами першою і другою цієї статті, дає доручення про купівлю відповідної валюти та перерахування її на валютний рахунок органу державної виконавчої служби, а приватний виконавець - на відповідний рахунок приватного виконавця.

Таке ж правило передбачено пунктом 5.4 Положення про порядок виконання банками документів на переказ, примусове списання і арешт коштів в іноземних валютах та банківських металів, згідно з яким уповноважений банк виконує платіжну вимогу на списання національної валюти для купівлі за її рахунок відповідного виду іноземної валюти (визначений у призначенні платежу), у якій обов`язково зазначено: номер рахунку клієнта-боржника/коррахунку банку-боржника (в іноземній або національній валюті), з якого здійснюватиметься списання; номер рахунку в іноземній валюті органу державної виконавчої служби/приватного виконавця; сума та назва національної/іноземної валюти, що підлягає списанню для купівлі/конвертації.

Отже, виявивши кошти у гривнях, державному виконавцю належало оформити банку платіжну вимогу на списання національної валюти для купівлі за її рахунок відповідної суми в іноземній валюті та зарахувати зазначену суму валюти на свій валютний депозитний рахунок, а суму виконавчого збору стягнути окремою платіжною вимогою відповідно до прийнятої постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору.

Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що судове рішення не може змінювати зміст договірного зобов`язання, яке існувало між сторонами, тобто воно залишається грошовим зобов`язанням в іноземній валюті, а тому судове рішення підлягає примусовому виконанню з урахуванням особливостей, визначених статтею 49 Закону України "Про виконавче провадження". При цьому, погашення суми, що підлягає стягненню за судовим рішенням, обчислюється в іноземній валюті, яка повинна бути конвертована в національну валюту на день здійснення платежу. Це означає, що державний виконавець, виконуючи зобов`язання за виконавчим документом у національній валюті, повинен брати до уваги офіційний валютний курс НБУ, встановлений для відповідної валюти на день платежу (тобто день зарахування коштів на рахунок кредитора).

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15.03.2018 у справі №638/1841/14-ц.

Витрати у зв`язку з валютообмінними фінансовими операціями та інші витрати, пов`язані з перерахуванням коштів, покладаються на боржника.

Така позиція узгоджується з позицією Верховного Суду, в тому числі і його Великої Палати, неодноразово викладених у відповідних постановах від 01 листопада 2017 року (справа № 6-1063цс17), від 15 березня 2018 року (справа № 638/1841/14-ц), від 04 липня 2018 року (справа № 761/12665/14-ц), від 16 січня 2019 року (справа № 464/3790/16-ц).

Платіжна операція вважається завершеною в момент зарахування суми платіжної операції на рахунок отримувача або видачі суми платіжної операції отримувачу в готівковій формі (частина перша статті 49 Закону України «Про платіжні послуги»).

Постановою правління Національного банку України від 24.02.2022 № 18 «Про роботу банківської системи в період запровадження воєнного стану» заборонено здійснювати торгівлю валютними цінностями.

Разом з тим, пунктом 8 розділу VIII Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції від 02.04.2012 № 512/5, передбачено, що у період дії заборони на купівлю іноземної валюти, встановленої Національним банком України, виконавець за наявності письмової згоди стягувача на перерахування йому коштів у національній валюті звертає стягнення на виявлені у боржника кошти в національній валюті.

(!!!) Еквівалент зазначеної у виконавчому документі суми стягнення в іноземній валюті визначається за офіційним курсом Національного банку України на день перерахування коштів на рахунок стягувача.

Дія вказаної заборони була скасована відповідно до постанови Правління Національного банку України від 03.05.2024 року № 56 «Про внесення змін до постанови Правління Національного банку України від 24.02.2022 № 18».

ВИСНОВОК: У разі ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті стягувачу має бути перерахована саме іноземна валюта, визначена судовим рішенням, а не її еквівалент у гривні. Перерахування суми у національній валюті України за офіційним курсом НБУ не вважається належним виконанням (п. 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц).

  

 

 

 

Матеріал по темі: «Стягнення заборгованості в іноземній валюті у виконавчому провадженні»

 

 

 

 

 

Теги: долар США, визнання незаконною та скасування постанови про закінчення виконавчого провадження, виконавче провадження, исполнительное производство, госисполнитель, державний виконавець, оскарження постанови, ВДВС, ОГИС, іноземна валюта, гривна, примусовий порядок, судовий захист, Адвокат Морозов

Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Співвідношення принципу свободи заповіту з правом спадкоємця за заповітом відмовитися від прийняття спадщини

26 червня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 686/5757/23, провадження № 14-50цс24 (ЄДРСРУ № 120396086) досліджувала питання щодо співвідношення принципу свободи заповіту з правом спадкоємця за заповітом відмовитися від прийняття спадщини.

Згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом України у постанові від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17, під час вирішення питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права.

Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належно вираженим, підлягає правовій охороні і після смерті заповідача.

Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також неодмінність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Тобто, складаючи заповіт, спадкодавець виражає свою волю на набуття спадкоємцем права на визначене в ньому майно.

Водночас прийняття спадщини є правом, а не обов`язком спадкоємця, який, відмовляючись від прийняття спадщини, не порушує свободи заповіту, а діє у власних інтересах.

Відмова від прийняття спадщини може бути виражена як у формі подання заяви про відмову від прийняття спадщини, так і шляхом невчинення спадкоємцем дій, потрібних для прийняття спадщини.

Натомість, за загальним правилом, прийняття спадщини потребує активних дій спадкоємця.

Враховуючи зазначене, дотриманням свободи заповіту в частині реалізації волі спадкодавця є забезпечення спадкоємцю можливості прийняти спадщину в порядку, встановленому чинним законодавством.

Водночас, як уже зазначалося, вирішення питання щодо прийняття чи відмови у прийнятті спадщини, за загальним правилом, є безумовним правом спадкоємця, яке він реалізовує на власний розсуд.

ВИСНОВОК: Тож відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не порушує принципу свободи заповіту.

 

 

Матеріал по темі: «(НЕ) Поважні причини для визначення спадкоємцю додаткового строку для прийняття спадщини»

 

 

 

 

 

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Застосування принципу «jura novit curia» («суд знає закон»)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: у цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закон»)

У випадку, якщо суд при вирішенні спору прийде до переконання, що Позивач на обґрунтування своїх вимог та заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, то суд має право самостійно здійснити правильну правову кваліфікацію та застосувати для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Така позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом у своїх постановах, в яких суд вказував на принцип «jura novit curia» або «суд знає закон», зокрема:

            - постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2021 р. у справі №662/397/15-ц;

            - постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 р. у справі №487/10128/14-ц;

            - постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 р. у справі №917/1739/17.

Виходячи з викладеного вбачається, що  у процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що:

1) суд знає право;

2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін;

3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus).

Велика Палата Верховного Суду 15 червня 2021 року  в рамках справи № 904/5726/19, провадження № 12-95гс20 (ЄДРСРУ № 98524308) вказала, що активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, в самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачами та відповідачами, вибором і складанням до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і загального з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставі своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, при вирішенні спору суд у межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах відповідних вимог встановлює зміст (правову природу, права та зобов’язання ін.) правовідносини сторінки, яка випливає із встановлених обставин, та формує правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення процесуального кодексу така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду включає його відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Отже, обов’язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, що виходить з фактів, встановлених під час розгляду справи, та застосування, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, заявлено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

При цьому суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, яким законом потрібно керуватися для вирішення спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)).

Таким чином, суд самостійно повинен визначити, яку правову норму необхідно застосувати для вирішення спору, навіть щодо якої помиляються сторони (05 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 924/196/19 (ЄДРСРУ № 87422333), а до цього від 30 січня 2020 року по справі № 904/1093/19 (ЄДРСРУ № 87329888) та від 20 січня 2020 року у справі № 902/803/17 (ЄДРСРУ № 86999015).

ВИСНОВОК: З`ясувавши під час розгляду справи, що сторона у справі на обґрунтування своїх вимог чи заперечень, посилається не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2022 року у справі №685/1008/20 та інших постановах.

 

 

 

Матеріал по темі: «Наявність підстав для касаційного оскарження»

Сертифікат підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.

 

Право громадських організацій на звернення до суду в інтересах інших осіб

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості правового статусу громадських організацій, що звертаються до суду в інтересах своїх членів

21 грудня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/28508/21, адміністративне провадження № К/990/22496/22  (ЄДРСРУ № 107984661) досліджував питання щодо особливостей правового статусу громадських організацій, що звертаються до суду в інтересах своїх членів.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про громадські об`єднання» громадське об`єднання - це добровільне об`єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.

Громадське об`єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громадська спілка.

Громадська організація - це громадське об`єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.

Згідно із рішенням Конституційного Суду України від 28 листопада 2013 року №12-рп/2013 громадська організація може захищати в суді особисті немайнові та майнові права як своїх членів, так і права та охоронювані законом інтереси інших осіб, які звернулися до неї за таким захистом, лише у випадках, якщо таке повноваження передбачено у її статутних документах та якщо відповідний закон визначає право громадської організації звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб.

Особливості правового статусу громадських організацій, що звертаються до суду в інтересах своїх членів аналізувалися Верховним Судом у постановах від 14 березня 2018 року у справі №815/219/17 і від 31 березня 2021 року у справі №640/21611/19.

У вказаних справах Верховний Суд дійшов висновків, що громадські організації є організаційно-правовою формою діяльності людей, які об`єднуються для спільного здійснення та захисту своїх прав, свобод та інтересів, які відображаються у статуті громадської організації у вигляді мети та напрямів її діяльності. Тож, діяльність громадських організацій не можна розглядати абстрактно, без зв`язку з її метою та правами людей (її членів), що об`єдналися. Створюючи громадську організацію або вступаючи до неї, її члени об`єднуються на визначених статутом умовах для спільної реалізації своїх прав.

Вирішуючи питання щодо права громадських організацій на звернення до суду в інтересах інших осіб, суди повинні з`ясувати:

• статус громадської організації та її засновників, їх безпосередню заінтересованість у вирішенні питання, що є предметом позову;
• мету громадської організації та її безпосередній зв`язок з предметом позову;
• інтереси яких саме осіб є предметом судового захисту;
• чи зверталися ці особи за захистом своїх прав до громадської організації; добросовісність дій громадської організації, що звертається до суду.

 

Матеріал по темі: «Підсудність спору щодо поновлення членства у громадській організації»

 

Теги: громадська організація, звернення до суду, судовий захист, представництво інтересів, члени організації, судові спори, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов