Застосування принципу «jura novit curia» («суд знає закон»)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: у цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закон»)

У випадку, якщо суд при вирішенні спору прийде до переконання, що Позивач на обґрунтування своїх вимог та заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, то суд має право самостійно здійснити правильну правову кваліфікацію та застосувати для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Така позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом у своїх постановах, в яких суд вказував на принцип «jura novit curia» або «суд знає закон», зокрема:

            - постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2021 р. у справі №662/397/15-ц;

            - постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 р. у справі №487/10128/14-ц;

            - постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 р. у справі №917/1739/17.

Виходячи з викладеного вбачається, що  у процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що:

1) суд знає право;

2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін;

3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus).

Велика Палата Верховного Суду 15 червня 2021 року  в рамках справи № 904/5726/19, провадження № 12-95гс20 (ЄДРСРУ № 98524308) вказала, що активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, в самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачами та відповідачами, вибором і складанням до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і загального з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставі своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, при вирішенні спору суд у межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах відповідних вимог встановлює зміст (правову природу, права та зобов’язання ін.) правовідносини сторінки, яка випливає із встановлених обставин, та формує правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення процесуального кодексу така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду включає його відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Отже, обов’язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, що виходить з фактів, встановлених під час розгляду справи, та застосування, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, заявлено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

При цьому суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, яким законом потрібно керуватися для вирішення спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)).

Таким чином, суд самостійно повинен визначити, яку правову норму необхідно застосувати для вирішення спору, навіть щодо якої помиляються сторони (05 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 924/196/19 (ЄДРСРУ № 87422333), а до цього від 30 січня 2020 року по справі № 904/1093/19 (ЄДРСРУ № 87329888) та від 20 січня 2020 року у справі № 902/803/17 (ЄДРСРУ № 86999015).

ВИСНОВОК: З`ясувавши під час розгляду справи, що сторона у справі на обґрунтування своїх вимог чи заперечень, посилається не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2022 року у справі №685/1008/20 та інших постановах.

 

 

 

Матеріал по темі: «Наявність підстав для касаційного оскарження»

Сертифікат підвищення кваліфікації Адвоката 2023 р.

 

Право громадських організацій на звернення до суду в інтересах інших осіб

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості правового статусу громадських організацій, що звертаються до суду в інтересах своїх членів

21 грудня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/28508/21, адміністративне провадження № К/990/22496/22  (ЄДРСРУ № 107984661) досліджував питання щодо особливостей правового статусу громадських організацій, що звертаються до суду в інтересах своїх членів.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про громадські об`єднання» громадське об`єднання - це добровільне об`єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.

Громадське об`єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громадська спілка.

Громадська організація - це громадське об`єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.

Згідно із рішенням Конституційного Суду України від 28 листопада 2013 року №12-рп/2013 громадська організація може захищати в суді особисті немайнові та майнові права як своїх членів, так і права та охоронювані законом інтереси інших осіб, які звернулися до неї за таким захистом, лише у випадках, якщо таке повноваження передбачено у її статутних документах та якщо відповідний закон визначає право громадської організації звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб.

Особливості правового статусу громадських організацій, що звертаються до суду в інтересах своїх членів аналізувалися Верховним Судом у постановах від 14 березня 2018 року у справі №815/219/17 і від 31 березня 2021 року у справі №640/21611/19.

У вказаних справах Верховний Суд дійшов висновків, що громадські організації є організаційно-правовою формою діяльності людей, які об`єднуються для спільного здійснення та захисту своїх прав, свобод та інтересів, які відображаються у статуті громадської організації у вигляді мети та напрямів її діяльності. Тож, діяльність громадських організацій не можна розглядати абстрактно, без зв`язку з її метою та правами людей (її членів), що об`єдналися. Створюючи громадську організацію або вступаючи до неї, її члени об`єднуються на визначених статутом умовах для спільної реалізації своїх прав.

Вирішуючи питання щодо права громадських організацій на звернення до суду в інтересах інших осіб, суди повинні з`ясувати:

• статус громадської організації та її засновників, їх безпосередню заінтересованість у вирішенні питання, що є предметом позову;
• мету громадської організації та її безпосередній зв`язок з предметом позову;
• інтереси яких саме осіб є предметом судового захисту;
• чи зверталися ці особи за захистом своїх прав до громадської організації; добросовісність дій громадської організації, що звертається до суду.

 

Матеріал по темі: «Підсудність спору щодо поновлення членства у громадській організації»

 

Теги: громадська організація, звернення до суду, судовий захист, представництво інтересів, члени організації, судові спори, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов