Складення заповіту на користь особи, яка не має родинних зв`язків із спадкодавцем

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: наслідки складення заповіту на користь особи, яка не має родинних зв`язків із спадкодавцем

03 березня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 619/4831/23, провадження № 61-11243св25 (ЄДРСРУ № 134499498) досліджував питання щодо  наслідки складення заповіту на користь особи, яка не має родинних зв`язків із спадкодавцем.

Відповідно до змісту статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно з частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Необхідно враховувати, що як заінтересовані особи, повноважні пред`являти позовні вимоги про визнання заповіту недійсним відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України, можуть розглядатися виключно особи, суб`єктивні спадкові права яких, що виникають відповідно до норм книги шостої ЦК України (спадкоємців за законом, спадкоємців за іншим заповітом, відказоодержувачів), порушені у зв`язку із вчиненням (складанням) недійсного (за їх твердженням) заповіту.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Право на заповіт, відповідно статті 1234 ЦК України, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Відповідно до вимог частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частинами першою-п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

(!!!) Заповіт є правочином, а тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК немає відповідного правила.

Загальні вимоги до форми заповіту встановлено статтею 1247 ЦК України, якою передбачено, що заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення та має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Статтею 1257 ЦК України передбачено вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним.

Відповідно до статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Стаття 1257 ЦК України передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, в якій передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таке ж положення міститься і у частині третій статті 203 ЦК України.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 466/9242/21, від 10 квітня 2024 року у справі № 683/1110/21.

За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини. 

(!) У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Отже, заповіт, як односторонній правочин, підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти:

1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі;

2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту);

3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Відповідно до змісту наведених норм дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

ВИСНОВОК: Сам собою факт складення заповіту на користь особи, яка не має родинних зв`язків із спадкодавцем, не свідчить про недійсність заповіту чи дефект волі спадкодавця.

 

 

Матеріал по темі: «Розірвання спадкового договору в судовому порядку»

 

 

 

Теги:  спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, самочинне будівництво, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Повноваження апеляції щодо перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повноваження суду апеляційної інстанції щодо перегляду судових рішень, ухвалених за наслідками перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами

14 січня 2026 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 361/161/13-ц, провадження № 14-35цс25 (ЄДРСРУ № 133908580) досліджувала питання щодо процесуальних повноважень судів вищих інстанцій за результатом перегляду судових рішень, ухвалених за наслідками перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами.

Статтею 352 ЦПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Відповідно до пункту 23 частини першої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови у відкритті провадження за нововиявленими обставинами, відмови в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.

Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції визначені у статті 367 ЦПК України, якою встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина четверта статті 367 ЦПК України).

У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина шоста статті 367 ЦПК України).

Нововиявлені обставини (як підстава для перегляду за статтею 423 ЦПК України) мають підтверджуватися фактичними даними (доказами), що в установленому порядку спростовують факти, покладені в основу судового рішення.

Суд апеляційної інстанції, як і суд першої інстанції, є судом фактів, тобто тією судовою інституцією, завданням якої є встановлення конкретних відносин сторін, подій, обставин, і застосування до них конкретних норм права.

В апеляційному порядку може бути оскаржене як рішення суду, ухвалене за наслідком задоволення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами та скасування попереднього судового рішення (на підставі статті 352 ЦПК України), так і окремо від рішення суду - ухвала про відмову у відкритті провадження за нововиявленими обставинами або ухвала про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами (за пунктом 23 частини першої статті 353 ЦПК України).

При цьому суд наділений повноваженнями суду апеляційної інстанції, передбаченими статтею 374 ЦПК України, та як суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги ухвалює постанову відповідно до статті 381 цього Кодексу.

Апеляційний суд, перевіряючи (в апеляційному порядку) законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції, ухваленого за наслідками розгляду заяви про перегляд за нововиявленими обставинами, в тому числі вирішує питання про те, чи мали місце нововиявлені обставини, чи є вони підставою для перегляду, і якщо суд першої інстанції зробив неправильні висновки щодо наявності нововиявлених обставин - має виправити відповідну судову помилку (зокрема, у спосіб ухвалення власного рішення щодо заяви, що відповідатиме пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України).

Переглядаючи в апеляційному порядку законність і обґрунтованість ухвал про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами або про відмову у відкритті провадження за нововиявленими обставинами, апеляційний суд на підставі пункту 6 частини першої статті 374 ЦПК України може скасувати відповідну ухвалу з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Отже, у силу положень статті 374 ЦПК України, переглядаючи в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції, ухваленого за наслідками задоволення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, апеляційний суд наділений повноваженнями скасувати це рішення і ухвалити нове судове рішення на загальних підставах та в межах розгляду справи судом апеляційної інстанції, визначених у статті 367 цього Кодексу. За наслідками перегляду в апеляційному порядку ухвал, визначених у пункті 23 частини першої статті 353 ЦПК України, апеляційний суд може їх скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції відповідно до пункту 6 частини першої статті 374 цього Кодексу або застосувати інші процесуальні наслідки, визначені у цій статті, виходячи з результатів розгляду апеляційної скарги.

ВИСНОВОК: Процесуальним законодавством чітко визначені межі та повноваження суду апеляційної інстанції щодо перегляду судових рішень, ухвалених за наслідками перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами.

 

 

 

Матеріал по темі: «Порядок перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами»

 

 

 

 

 

Теги: нововиявлені обставини, новий доказ, подання доказів, виникнення обставин, істотність даних, розгляд справи, судова практика, ЄСПЛ, ЕСПЧ, обстоятельства, вновь открывшиеся обстоятельства, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

 

 

Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Співвідношення принципу свободи заповіту з правом спадкоємця за заповітом відмовитися від прийняття спадщини

26 червня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 686/5757/23, провадження № 14-50цс24 (ЄДРСРУ № 120396086) досліджувала питання щодо співвідношення принципу свободи заповіту з правом спадкоємця за заповітом відмовитися від прийняття спадщини.

Згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом України у постанові від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17, під час вирішення питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права.

Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належно вираженим, підлягає правовій охороні і після смерті заповідача.

Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також неодмінність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Тобто, складаючи заповіт, спадкодавець виражає свою волю на набуття спадкоємцем права на визначене в ньому майно.

Водночас прийняття спадщини є правом, а не обов`язком спадкоємця, який, відмовляючись від прийняття спадщини, не порушує свободи заповіту, а діє у власних інтересах.

Відмова від прийняття спадщини може бути виражена як у формі подання заяви про відмову від прийняття спадщини, так і шляхом невчинення спадкоємцем дій, потрібних для прийняття спадщини.

Натомість, за загальним правилом, прийняття спадщини потребує активних дій спадкоємця.

Враховуючи зазначене, дотриманням свободи заповіту в частині реалізації волі спадкодавця є забезпечення спадкоємцю можливості прийняти спадщину в порядку, встановленому чинним законодавством.

Водночас, як уже зазначалося, вирішення питання щодо прийняття чи відмови у прийнятті спадщини, за загальним правилом, є безумовним правом спадкоємця, яке він реалізовує на власний розсуд.

ВИСНОВОК: Тож відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не порушує принципу свободи заповіту.

 

 

Матеріал по темі: «(НЕ) Поважні причини для визначення спадкоємцю додаткового строку для прийняття спадщини»

 

 

 

 

 

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Доцільність не допуску податкової на перевірку платника податку

Адвокат Морозов (судебная защита)

Правові наслідки не допуску податкового органу на перевірку платника податку.  Доцільність оскарження наказу контролюючого органу про перевірку.

14 квітня 2016 року у справі № К/800/23750/15, 25 травня 2016 року  у справі№ К/800/27304/14 та 05 жовтня 2016 р. у справі № К/800/38754/15 колегія суддів Вищого адміністративного суду України встановила казала на наступне: «Згідно правової позиції Верховного Суду України, визначеній у постанові від 24.12.2010 р. у справі № 21-25а10, платник податку який вважає порушеним порядок та підстави призначення податкової перевірки щодо нього, має захищати свої права шляхом не допуску посадових осіб контролюючого органу до такої перевірки. Якщо ж допуск до податкової перевірки відбувся, в подальшому предметом розгляду в суді має бути лише суть виявлених порушень податкового та іншого законодавства, дотримання якого контролюється контролюючими органами.

Таким чином, позови платників податків, спрямовані на оскарження рішень (у тому числі наказів про призначення перевірки), дій або бездіяльності контролюючих органів щодо призначення та/або проведення перевірок можуть бути задоволені лише в тому разі, якщо до моменту винесення судового рішення не відбулося допуску посадових осіб контролюючого органу до спірної перевірки, в іншому разі в задоволенні відповідних позовів має бути відмовлено.»

ВАЖЛИВО: Необхідно вказати, що наслідки «не допуску посадових осіб контролюючого органу до спірної перевірки» передбачені підпунктом 94.2.3 пункту 94.2 статті 94 Податкового кодексу України.

Зокрема відповідно до статті 94 Податкового кодексу України адміністративний арешт майна платника податків є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов'язків, визначених законом.

Відповідно до положень підпункту 94.2.3 пункту 94.2 статті 94 Податкового кодексу України у разі, якщо платник податків відмовляється від проведення документальної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб органу державної податкової служби податковим органом може бути застосовано арешт майна.

Згідно з підпунктом 94.6.2 пункту 94.6 статті 94 Податкового кодексу України  арешт коштів на рахунку платника податків здійснюється виключно на підставі рішення суду шляхом звернення органу державної податкової служби до суду.

ВИСНОВОК 1: Отже, «не допуск посадових осіб контролюючого органу до спірної перевірки» це дуже сумнівний спосіб захисту інтересів платника податку, адже він: а) зовсім не діє у випадку проведення невиїзної перевірки; б) може призвести до арешту майна підприємства; в) арешту розрахункових рахунків підприємства і, як наслідок,  г) до повної паралізації роботи платника податку.

Між тим, враховуючи революційний правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27.01.2015 року у справі № 21-425а14 де колегія суддів зазначила: «…аналізованими нормами ПК, з дотриманням балансу публічних і приватних інтересів, встановлені умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема документальних позапланових невиїзних. Лише їх дотримання може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. З наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. Невиконання вимог підпункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 та пункту 79.2 статті 79 ПК України (Документальна позапланова перевірка здійснюється …отримано податкову інформацію, що свідчить про порушення платником податків валютного та іншого не врегульованого цим Кодексом законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов'язковий письмовий запит контролюючого органу… протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту) призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої», «не допуск посадових осіб контролюючого органу до спірної перевірки» є неактуальним (!!!).

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 16 лютого 2016 року (справа № 826/12651/14).

Більше того, Верховний суд України 09.02.2016 р. у справі 826/5689/13-а підтверджуючи вищевикладену позицію вказав на наступне: «незважаючи на проголошену пунктом 79.3 статті 79 ПК необов'язковість присутності платника податків під час проведення документальних невиїзних перевірок, останній має право бути присутнім. Такий висновок узгоджується з приписами підпункту 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 ПК..

ВИСНОВОК 2: З наказом про перевірку, відомостями про дату та місце її проведення платник має бути ознайомлений у передбачений законом спосіб до її початку, а також має право бути присутнім під час її проведення.

Більше того, право платника оскаржувати рішення контролюючого органу про проведення перевірки стосовно нього не залежить від виду перевірки.

P.s.  само по собі відправлення на адресу позивача наказу про проведення перевірки, а також направлення, не є підставою для висновку щодо дотримання податковим органом порядку призначення та проведення документальної позапланової перевірки, передбаченого статтями 78, 79 ПК України.

Тобто, для вирішення питання щодо правомірності проведення спірної перевірки з'ясуванню у справі підлягають й обставини щодо належного повідомлення позивача про її проведення у відповідності до вимог ПК України. (Вищий адміністративний суд України від 07 вересня 2016 р. справа № К/800/5045/16).

  

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, не допуск проверяющего, приказ на проведение проверки, направление, уведомление плательщика налогов, документальна позапланова перевірка, виїздна, камеральна, фіскальні органи, ДФС, НУР, ППР, налоговое уведомление – решение, податкове повідомлення – рішення, оскарження, суд, адміністративний позов, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Припинення іпотечних зобов’язань в межах процедури банкрутства

Адвокат Морозов (судебная защита)

Верховний суд України назвав умови, відповідно до яких, в процедурі банкрутства, іпотечне зобов’язання підлягає припиненню і до нового власника іпотечного майна, не переходять будь – які зобов’язання перед кредитором.

У своєму матеріалі «Подвійні стандарти Верховного суду України: кредитно-іпотечні справи» я зазначав, що рішення ВСУ це сукупність протиріч та невідповідностей не тільки Закону, а й своїй же судовій практиці, хоча ВСУ, як найвища ланка судової системи України,  покликаний забезпечити її єдність.

Так, приймаючи рішення у судовій справі ВСУ діє по «виборчому принципу» або (це лише моє припущення) на підставі доказів, які надали сторони та якими обґрунтовують свої вимоги та/або заперечення.

У вищевказаному матеріалі  я наголошував, що Правові позиції Верховного суду України висловлені в Постановах від 7  листопада 2012 року у справі № 6-129 цс 12 та  від 11 вересня 2013 року у справі № 6-52цс13: «припинення юридичної особи у зв’язку з визнанням її банкрутом є підставою припинення іпотеки, оскільки зобов’язання за кредитним договором припиняється», суттєво протирічить Правовій позиції Верховного суду України висловленій в постанові від 10 лютого 2016 року у справі  № 6-216цс14: «сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником». 

Коротко нагадаю: 

1. Правова позиція судді Верховного суду України висловлена Верховним Судом України в Постанові від 7 листопада 2012 року у справі № 6-129 цс 12:  «… порука припиняється в разі припинення основного зобов’язання, отже припинення юридичної особи у зв’язку з визнанням її банкрутом є підставою припинення поруки, тому що зобов’язання за кредитним договором припинилося».

2. Правова позиція Верховного суду України висловлена в Постанові від 11 вересня 2013 року у справі № 6-52цс13:«…припинення юридичної особи у зв’язку з визнанням її банкрутом є підставою припинення іпотеки, оскільки зобов’язання за кредитним договором припиняється.  Урегулювання сторонами договірних відносин на власний розсуд за наявності в законі імперативних приписів є протиправним».

 3. Правова позиція Верховного суду України висловлена в постанові від 10 лютого 2016 року у справі  № 6-216цс14: «…сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником.».

Надалі, відповідно до правового висновку Верховного суду України викладеного у постанові від 30 березня 2016 року по справі № 6-2684цс15, а саме: «Особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця і на таке майно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 38, 39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку»».

Разом з цим постановами Верховного суду України від 23.03.2016 р. у справі № 3-137гс16 та від 21.09.2016 р. у справі № 6-1685цс16 зроблено правовий висновок, суть якого зводиться до наступного: «Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать : припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.

ВАЖЛИВО: суди не повинні розглядали зняття обтяження на спірне майно як підставу для припинення іпотеки та ототожнювати ці поняття, оскільки обтяження тягне за собою лише обмеження права розпорядження майном».

Правове обґрунтування ВСУ у постанові від 30 березня 2016 року по справі  № 6-2684цс15:

Згідно зі статтею 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна. Відповідно до статті 28 Закону України від 2 жовтня 1992 року № 2654-ХІІ «Про заставу» застава припиняється в разі примусового продажу заставленого майна.

Згідно із частиною першою статті 4 Закону № 898-IV обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.

Умови та порядок відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності – боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів установлює Закон № 2343-XII.

Відчуження майна, переданого в іпотеку, під час проведення ліквідаційної процедури здійснюється в порядку, визначеному цим Законом.

Згідно зі статтею 5 Закону № 2343-XII  провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України.

З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника (пункт 6 частини першої статті 23 Закону № 2343-XII (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

При цьому згоди іпотекодержателя на відчуження предмета іпотеки за договором, що укладається під час ліквідаційної процедури боржника, яка здійснюється в межах справи про банкрутство, положення Закону № 2343-XII  не передбачають.

За таких обставин особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця і на таке майно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 38, 39 Закону № 898-IV.

Правове обґрунтування ВСУ у постанові від 21.09.2016 р. у справі № 6-1685цс16:

За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки.

Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать : припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинна на час спірних правовідносин), з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної комісії скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника.

Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України.

Відтак, суди не повинні розглядали зняття обтяження на спірне майно як підставу для припинення іпотеки та ототожнювати ці поняття, оскільки обтяження тягне за собою лише обмеження права розпорядження майном.

Фактичні обставини свідчать про відсутність підстав для припинення договору іпотеки, передбачених статтею 17 Закону України «Про іпотеку», а відтак, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна».

ВИСНОВОК: Різниця між цими рішеннями є і вона полягає в тому, що у першому випадку (справа № 6-2684цс15) відчуження предмету іпотеки відбулось в рамках процедури банкрутства фізичної особи – підприємця, однак ні сама процедура банкрутства, ні віднесення іпотечного майна до ліквідаційної маси оскаржено кредитором не було, а у другому випадку (справа № 6-1685цс16) банкрутство ФОП було оскаржено і провадження у цій справі було припинено, а отже іпотека фактично є поновленою і до нового власника, відносно придбаного в  «ліквідаційній процедурі» іпотечного майна, перейшли всі обов’язки по зобов’язанню, оскільки відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку» підстав для припинення іпотеки немає.

З огляду на зазначене вище окрему увагу необхідно звернути на те, що Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України та  Верховний суд України  вказують, що дії ліквідатора можуть бути оскаржені, а отже єдиним правомірним засобом захисту інтересів кредитора було б оскарження дій ліквідатора (ліквідаційної комісії) щодо віднесення іпотечного майна до ліквідаційної маси і це питання підлягало вирішенню в порядку, визначеному Законом № 2343-XII.

Стосовно покупців «іпотечного майна», то можна лише зазначити про великий ризик, який тягне за собою придбання такого виду нерухомості, а отже перед її купівлею необхідно дослідити її історію, а також не зайвим буде подивитися на витяг з реєстру обтяжень нерухомості та перевірити реєстр судових рішень.

Теги: Застава, іпотека, кредит, банк, ліквідаційна процедура, банкрутство обеспечительное обязательствоа, акцессорное, ипотека, залог, поручительство, кредитный договор, банкротство, ликвидация, судебная практика, правовая позиция, Верховный суд Украины, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов