Підвідомчість третейському суду спору про стягнення орендної плати та комунальних платежів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Спір щодо стягнення орендної плати та комунальних платежів не підвідомчій третейським судам оскільки стосується «з приводу нерухомого майна»

31 жовтня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 824/59/24, провадження № 61-9541ав24 (ЄДРСРУ № 122717339) досліджував питання щодо підвідомчість третейському суду спору про стягнення орендної плати та комунальних платежів.

Відповідно до частини першої статті 51 Закону України «Про третейські суди» рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим Законом.

Статтею 55 Закону України «Про третейські суди» визначено, що рішення третейського суду виконуються зобов`язаною стороною добровільно, в порядку та строки, що встановлені в рішенні. Якщо в рішенні строк його виконання не встановлений, рішення підлягає негайному виконанню.

Відповідно до частини першої статті 56 Закону України «Про третейські суди» заява про видачу виконавчого документа може бути подана до компетентного суду протягом трьох років з дня прийняття рішення третейським судом.

Провадження у справах про надання дозволу на примусове виконання рішень третейських судів врегульовано главою 4 «Провадження у справах про надання дозволу на примусове виконання рішень третейських судів» розділу IХ «Визнання та виконання рішень іноземних судів, міжнародних комерційних арбітражів в Україні, надання дозволу на примусове виконання рішень третейських судів» ЦПК України.

При розгляді справи в судовому засіданні суд встановлює наявність чи відсутність підстав для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, передбачених статтею 486 цього Кодексу (частина третя статті 485 ЦПК України).

За вимогами статті 486 ЦПК України суд відмовляє у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, якщо:

1) на день ухвалення рішення за заявою про видачу виконавчого листа рішення третейського суду скасовано судом;

2) справа, у якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;

3) пропущено встановлений строк для звернення за видачею виконавчого листа, а причини його пропуску не визнані судом поважними;

4) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;

5) третейська угода визнана недійсною;

6) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону; 7) рішення третейського суду містить способи захисту прав та охоронюваних інтересів, не передбачені законом;

8) постійно діючий третейський суд не надав на вимогу суду відповідну справу;

9) третейський суд вирішив питання про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі.

Аналогічні положення містяться у частині шостій статті 56 Закону України  «Про третейські суди».

Аналіз статті 486 ЦПК України та статті 56 Закону України «Про третейські суди» свідчить, що при розгляді заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду суд не здійснює оцінку законності і обґрунтованості рішення третейського суду, а лише встановлює відсутність або наявність підстав для відмови у задоволенні заяви про видачу виконавчого документа. У статті 486 ЦПК України передбачено виключний перелік підстав для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, тягар доведення наявності яких покладається на сторону, яка обґрунтовує необхідність відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду (постанови Верховного Суду від 14 вересня 2023 року у справі № 824/25/23 (провадження № 61-6990ав23), від 10 серпня 2023 року у справі № 824/29/23 (провадження № 61-6989ав23)).

Порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні, встановлення вимог щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб регулює Закон України «Про третейські суди» (частина перша статті 1 цього Закону).

До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом (частина друга статті 1 Закону України «Про третейські суди»).

Згідно з пунктом 7 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки.

Відповідно до статті 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. Підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, встановлюються законом.  До договору найму житла, крім найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.

Виключна підсудність застосовується до тих спорів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном.

Словосполучення «з приводу нерухомого майна» необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов`язково виступає як безпосередньо об`єкт спірного матеріального правовідношення.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 911/2390/18 (провадження № 12-73гс20).

Велика Палата Верховного Суду у цій постанові не відступила від висновку, викладеного Верховним Судом у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц (провадження № 61-12234св18), про те, що позов про стягнення орендної плати за користування нерухомим майном належить до позовів, які виникають з приводу нерухомого майна.

У постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 638/1988/17 (провадження № 61-30812св18) зазначено, що «правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, стосуються позовів з приводу будь-яких вимог, пов`язаних з правом особи на нерухоме майно: земельні ділянки, будинки, квартири тощо, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною договору, об`єктом якого є нерухоме майно».

Враховуючи викладене, спір між сторонами у цій справі виник з приводу нерухомого майна, оскільки стосується стягнення орендної плати та комунальних платежів за користування нерухомим майном, а тому справа, у якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2024 року у справі № 824/42/24 (провадження № 61-9618ав24).

ВИСНОВОК: Спір виник з приводу нерухомого майна - стягнення орендної плати та комунальних платежів, тому спір третейським судам не підвідомчій, що є підставою для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду.

 

 

 

Матеріал по темі: «Відступ від висновку Об`єднаної палати щодо подання позову про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди»
 

 

Теги: третейський суд, виключна підсудність, підсудність спору, стягнення орендної плати, нерухоме майно, комунальні платежі, спори відносно нерухомого майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Компетенція національного суду при скасуванні рішення міжнародного комерційного арбітражу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: компетенція національного суду при вирішенні питання про скасування рішення міжнародного комерційного арбітражу

21 серпня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 824/54/24, провадження № 61-10781ав24 (ЄДРСРУ № 121158763) досліджував питання щодо компетенції національного суду при скасуванні рішення міжнародного комерційного арбітражу.

Рішення міжнародного комерційного арбітражу може бути скасоване судом лише у випадках, передбачених цією статтею, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж». Рішення міжнародного комерційного арбітражу може бути скасовано у разі, якщо: 1) сторона, що подала заяву про скасування, надасть докази того, що: а) одна із сторін в арбітражній угоді була недієздатною; або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки - за законом України; або б) її не було належним чином повідомлено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення; або в) рішення винесено щодо не передбаченого арбітражною угодою спору або такого, що не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди, проте якщо постанови з питань, які охоплюються арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, що не охоплюються такою угодою, то може бути скасована тільки та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що не охоплюються арбітражною угодою; або г) склад міжнародного комерційного арбітражу або арбітражна процедура не відповідали угоді сторін, якщо тільки така угода не суперечить закону, від якого сторони не можуть відступати, або, за відсутності такої угоди, не відповідали закону; або 2) суд визначить, що: а) відповідно до закону спір, з огляду на його предмет, не може бути переданий на вирішення міжнародного комерційного арбітражу; або б) арбітражне рішення суперечить публічному порядку України (частини перша, друга статті 459 ЦПК України).

(!) Тлумачення статті 459 ЦПК України свідчить, що тягар доведення наявності підстав для скасування рішення міжнародного комерційного арбітражу покладається на сторону, яка звертається із заявою про скасування такого рішення.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 червня 2019 року у справі № 761/45271/17 (провадження № 61-47547св18) зазначено, що: «рішення державного суду про скасування арбітражного рішення як результат розгляду справи про оспорювання цього рішення може бути винесено лише за наявності (доведеності) однієї з підстав, передбачених частиною другою статті 34 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», частиною другою статті 459 ЦПК України. Отже, законодавство України, допускаючи оспорювання арбітражного рішення шляхом подання клопотання про його скасування, визначає вичерпний перелік підстав, за наявності однієї з яких арбітражне рішення може бути скасоване».

Під час вирішення питання про скасування рішення міжнародного комерційного арбітражу національний суд має обмежену компетенцію (враховуючи те, що сторони добровільно довірили вирішення спору арбітражу), не здійснює оцінки законності та обґрунтованості рішення міжнародного комерційного арбітражу по суті вирішення спору, правильності або неправильності сум, які міжнародний комерційний арбітраж визнав такими, що підлягають до стягнення, а лише встановлює наявність або відсутність визначених законом підстав для скасування такого рішення. Закон містить вичерпний перелік процесуальних форм судового контролю, будь-яке інше втручання судів у рішення міжнародного комерційного арбітражу є неприпустимим (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2022 року у справі № 824/57/22 (провадження № 61-10176ав22)).

Виходячи з тлумачення норм у розділі VIII ЦПК України та розділу VII Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», під час розгляду справи про скасування рішення міжнародного комерційного арбітражу повноваження національного суду є обмеженими, оскільки національний суд не має повноважень щодо перегляду рішень міжнародного комерційного арбітражу по суті вирішення спору, не може вдаватися в його повну перевірку чи переоцінку (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 грудня 2023 року у справі № 824/83/23 (провадження № 61-15524ав23)).

ВИСНОВОК: Законодавство України визначає вичерпний перелік підстав для оспорювання арбітражного рішення, але національний суд не має повноважень щодо перегляду рішень міжнародного комерційного арбітражу по суті вирішення спору і не може вдаватися в його повну перевірку чи переоцінку.

 

 

Матеріал по темі: «Поширення арбітражної угоди на спір за участю особи, яка її не підписувала»

 

 

 

теги: третейське застереження, арбітражне застереження, підсудність спору, міжнародний комерційний арбітраж, припинення провадження у справі, позивач, відповідач, захист інтересів, судова практика, Адвокат Морозов

 

Поширення арбітражної угоди на спір за участю особи, яка її не підписувала

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поширення чинності арбітражної угоди на спір за участю особи, яка не підписувала цей контракт, однак набула прав та обов`язків його сторони

1 листопада 2023 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/3208/22,  провадження № 12-47гс23 (ЄДРСРУ № 114685588) досліджувала питання щодо поширення чинності арбітражного застереження (арбітражної угоди), викладеного в контракті, на спір за участю особи, яка не підписувала цей контракт, однак набула прав та обов`язків його сторони.

Стаття ІІ Конвенції покладає на кожну Договірну Державу обов`язок визнавати письмову угоду, за якою сторони зобов`язуються передавати до арбітражу всі або будь-які спори, які виникли або можуть виникнути між ними у зв`язку з будь-якими конкретними договірними чи іншими правовідносинами, об`єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду.

Також ця стаття визначає, що термін «письмова угода» включає арбітражне застереження в договорі, або арбітражну угоду, підписану сторонами, або що міститься в обміні листами чи телеграмами.

Суд Договірної Держави, якщо до нього надходить позов з питання, щодо якого сторони уклали угоду, передбачену цією статтею, повинен, на прохання однієї із сторін, направити сторони до арбітражу, якщо не знайде, що згадана угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, залишити позов без розгляду і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Також згідно з пунктом 7 частини першої статті 226 ГПК України суд залишає позов без розгляду, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що за усталеною практикою Європейського суду з прав людини добровільна відмова від судового порядку вирішення спору на користь арбітражу є загалом прийнятною в аспекті дотримання статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. зокрема рішення у справі Suovaniemi and others  v. Finland,  заява № 31737/96, 23.02.1999), тому залишення судом без розгляду позову через наявність арбітражної угоди саме по собі не становить неприйнятного обмеження доступу до суду.

ВИСНОВОК: Включення сторонами до договору арбітражного застереження як умови має наслідком поширення дії цього арбітражного застереження і на правовідносини за цим договором за участі іншої особи, яка вступила у ці правовідносини як сторона, взяла на себе відповідні права та обов`язки сторони цього договору, і при цьому сторони не припиняли дію арбітражної угоди, не виключали певний спір з-під її дії, не позбавляли її обов`язкової сили для такої сторони, і арбітражна угода не втратила чинність внаслідок інших обставин.

 

Матеріал по темі: «Підсудність спору який виник із правовідносин з іноземним елементом»

 

теги: третейське застереження, арбітражне застереження, підсудність спору, міжнародний комерційний арбітраж, припинення провадження у справі, позивач, відповідач, захист інтересів, судова практика, Адвокат Морозов

Підсудність спору який виник із правовідносин з іноземним елементом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Передача до арбітражу спору з приватноправових відносин з іноземним елементом

1 листопада 2023 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/3208/22,  провадження № 12-47гс23 (ЄДРСРУ № 114685588) досліджувала питання стосовно передачі до арбітражу спору з приватноправових відносин з іноземним елементом

Для вирішення питань, переданих на розгляд Великої Палати Верховного Суду важливим аспектом справи є те, що спір у ній виник між юридичними особами за українським законодавством, однак з приватноправових відносин з іноземним елементом.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» іноземним елементом є ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм:

- хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;

- об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;

- юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Закон України «Про міжнародне приватне право», який встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок (преамбула до Закону), передбачає, що в Україні можуть бути визнані та виконані, зокрема, рішення іноземних арбітражів, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті (частина перша статті 81 Закону).

Це положення національного законодавства відповідає нормам міжнародного права.

Україна є учасницею Конвенції ООН про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року (далі - Конвенція), за статтею І якої ця Конвенція застосовується до визнання та приведення до виконання арбітражних рішень, винесених на території держави іншої, ніж держава, де запитується визнання та приведення до виконання таких рішень, у спорах, сторонами в яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Вона застосовується також до арбітражних рішень, які не вважаються внутрішніми рішеннями в тій державі, де запитується їх визнання та приведення до виконання.

Засади тлумачення міжнародних договорів визначені Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 року, яка встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору (частина перша статті 31 Віденської конвенції).

Отже, застосовуючи Конвенцію, суди мають брати до уваги правила тлумачення міжнародного права, тому Конвенція має тлумачитися автономно. Це означає, що поняття і терміни в цій Конвенції повинні застосовуватися національним судом кожної держави саме у тому значенні, яке їм надає Конвенція, незалежно від того, який вміст мають ці поняття в національному законодавстві, і такий підхід сприяє однаковому застосуванню Конвенції усіма Договірними Сторонами.

(!!!) Конвенція з огляду на ціль, закладену в ній, має тлумачитися у «проарбітражний» спосіб, тобто за наявності сумніву суди мають робити вибір на користь визнання арбітражної угоди, визнання і виконання арбітражного рішення («pro-enforcement bias»).

Міжнародна рада з комерційного арбітражу (ІССА) у своїх Рекомендаціях для суддів вказує, що за відсутності визначення арбітражного рішення в Конвенції суди мають користуватися трьома обов`язковими ознаками для визначення арбітражного рішення, яке може бути визнане і виконане за цією Конвенцією: 1) це мають бути рішення, які прийняті арбітражем; 2) вирішують всі або деякі аспекти спору, зокрема щодо юрисдикції; 3) є остаточним і обов`язковим для сторін.

Як пояснюється в Рекомендаціях ІССА, Конвенція застосовується до (1) будь-яких арбітражних рішень, винесених в державі, іншій ніж держава, де запитується визнання та виконання, тобто є іноземним арбітражним рішенням (при цьому Конвенція визначає цей критерій через місце арбітражу і не розрізняє «міжнародні» чи «національні» арбітражні рішення, оскільки національність сторін не є визначальним фактором для цього критерію), (2) арбітражних рішень, що не вважаються внутрішніми у державі, де запитується їх визнання або виконання (за загальним правилом, такими арбітражними рішеннями, що не вважаються «внутрішніми», є арбітражні рішення, винесені відповідно до арбітражного закону іншої держави; арбітражні рішення, які містять іноземний елемент; арбітражні рішення, які не можна вважати винесеними в якійсь конкретній державі).

Отже, Конвенція має застосовуватися, якщо майбутнє арбітражне рішення буде вважатися іноземним або не належатиме до категорії внутрішніх у державі, де буде запитуватися його визнання та виконання.

Таким чином, визнання та виконання будь-яких іноземних арбітражних рішень, які не вважаються внутрішніми в Україні, узгоджується з обов`язками України як учасниці Конвенції.

Не суперечать цьому також положення внутрішнього законодавства. Стаття 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», яка серед іншого містить умови передання спору до арбітражу, визначає, що цей Закон застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце арбітражу знаходиться на території України. Тобто ці умови також застосовуються тільки для передання спору до міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце арбітражу знаходиться на території України. Однак положення статей 8, 9, 35 і 36 цього Закону застосовуються і в тих випадках, коли місце арбітражу знаходиться за кордоном.

Стаття 35 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачає, що арбітражне рішення незалежно від того, в якій країні його було винесено, визнається обов`язковим і при поданні до компетентного суду письмового клопотання виконується з урахуванням положень цієї статті та статті 36 цього Закону. Тобто встановлений цим Законом і процесуальним законодавством порядок визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу охоплює також іноземні арбітражні рішення, які є такими за положеннями Конвенції.

ВИСНОВОК: Отже, за положеннями Конвенції, законів України «Про міжнародне приватне право» та «Про міжнародний комерційний арбітраж» «іноземним» слід вважати арбітраж, спір у якому виник із правовідносин з іноземним елементом та місце якого знаходиться за кордоном, тобто в іншій державі, ніж та, в якій рішення арбітражу буде запитуватися до виконання. Спір з приватноправових відносин з іноземним елементом між юридичним особами, зареєстрованими в Україні, може бути переданий на вирішення іноземного арбітражу за положеннями цих актів з урахуванням обмежень, які встановлює внутрішнє законодавство, зокрема норми процесуального закону про виключну юрисдикцію українських судів.

 

 

Матеріал по темі: «Неточності в тексті арбітражної угоди повинні тлумачитись на користь її дійсності»

 

 

теги: третейське застереження, арбітражне застереження, підсудність спору, міжнародний комерційний арбітраж, припинення провадження у справі, позивач, відповідач, захист інтересів, судова практика, Адвокат Морозов

Визнання права власності на управління ТОВ у порядку спадкування

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудності спору щодо визнання права власності на управління господарським товариством у порядку спадкування

16 серпня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 591/3946/20, провадження № 61-4325св22 (ЄДРСРУ № 112967206) досліджував питання щодо підсудності спору щодо визнання права власності на управління господарським товариством у порядку спадкування.

Згідно із висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 11 червня 2019 року у справі № 917/1338/18, корпоративним є спір щодо створення, діяльності, управління та припинення юридичної особи - суб`єкта господарювання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року у справі № 686/20282/21 зазначено, що за наслідком виникнення чи визнання права на спадщину з`являється право на участь в управлінні та діяльності господарського товариства, що є ознакою набуття корпоративних прав спадкоємцями, при тому, що таке набуття не пов`язане з будь-яким рішенням зборів учасників про прийняття такого спадкоємця до складу учасників товариства.

Примітка: Винятком є спори щодо таких дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення сімейних і спадкових прав та обов`язків, які мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

Вирішуючи питання юрисдикційності подібних спорів, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 липня 2023 року у справі № 686/20282/21, провадження № 14-102цс22, виходила з того, що відносини з перерозподілу спадкових частин є сімейними та спадковими з огляду на те, що:

1) такі відносини виникли між учасниками сімейних і спадкових відносин. Жодні інші особи, які не володіють спеціальним статусом спадкоємця, подружжя тощо, їх учасниками бути не можуть;

2) спільні відносини виникли щодо об'єктів, які мають спеціальний правовий режим, які існують лише в сімейному та спадковому праві - спільне майно подружжя, спадщина.

Інший підхід для визначення юрисдикційності спору дозволяє дозволити розгляд спору між спадкоємцями у судах двох юрисдикцій

Виходячи із правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 04 липня 2023 року у справі № 686/20282/21, провадження № 14-102цс22, якщо спір стосується спадкової частки, то цей спір між сторонами (спадкоємцями) підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (15 серпня 2023 року Верховний Суд у складі колегії судів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 569/2457/20, провадження № 61-12025св22 (ЄДРСРУ № 112896637).

Частиною третьою статті 80 ГК України встановлено, що товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов`язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов`язаних із діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Розмір статутного капіталу товариства складається з номінальної вартості часток його учасників, виражених у національній валюті України. Розмір частки учасника товариства у статутному капіталі товариства може додатково визначатися у відсотках. Розмір частки учасника товариства у відсотках повинен відповідати співвідношенню номінальної вартості його частки та статутного капіталу товариства (частини перша та друга Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»).

У постанові Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 200/14714/16-ц зазначено, що справи в спорах щодо правочинів незалежно від їх суб`єктного складу, що стосуються акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав у юридичній особі, підлягають розгляду господарськими судами.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 квітня 2019 року у справі № 916/1295/18 зазначено, що, якщо учасник юридичної особи обґрунтовує позовні вимоги порушенням корпоративних прав такого учасника, то цей спір є спором про право управління юридичною особою і належить до юрисдикції господарських судів незалежно від того, чи є сторонами у справі фізичні особи. При цьому вирішення питання про наявність чи відсутність такого порушення та відповідно підстав для задоволення позову з`ясовується судами під час розгляду справи по суті позовних вимог.

ВИСНОВОК: Визнання права власності на управління господарським товариством у порядку спадкування є спором про право управління юридичною особою і належить до юрисдикції господарських судів, але якщо предмет спору буде стосуватися виключно спадкування на майно, то цивільна юрисдикція.

 

Матеріал по темі: «Купівля частки у ТОВ на підставі розписки: підсудність спору»

 

 

 

Теги: купівля частки, ТОВ, учасник товариства, підсудність спору, загальні збори, розписка, аванс, комерційна пропозиція, угода, статут, засновники, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Оскарження оцінки при примусовому відчуженні майна в умовах воєнного стану: підсудність спору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність спору щодо оскарження оцінки майна в разі його примусового відчуження для потреб Держави в умовах воєнного стану

22 серпня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 725/3969/22, провадження № 61-11721св22 (ЄДРСРУ № 112992690) досліджував питання щодо підсудності спору щодо оскарження оцінки майна у разі його примусового відчуження в умовах воєнного стану.

Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (стаття 124 Конституції України).

Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який, зокрема, вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Європейський суд з прав людини зазначає, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № № 29458/04 і 29465/0, пункт 24).

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 712/9272/17, провадження  № 14-345цс19).

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи (пункти 1, 2 частини першої статті 4 КАС України).

Суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України (частина третя статті 5 КАС України).

Згідно з частиною першою статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

Відповідно до частини другої статті 46 КАС України позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень.

Відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом (частина четверта статті 46 КАС України).

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами (частина перша статті 19 ЦПК України).

Якщо порушенням своїх прав особа вважає наслідки, спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав чи обов`язків, то такі відносини мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією особою її майнових чи особистих немайнових інтересів, тому визнання незаконними (протиправними) таких рішень суб`єкта владних повноважень є способом захисту цивільних прав та інтересів відповідно до пункту 10 статті 16 ЦК України.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 520/13190/17, провадження № 11-1066апп18, від 27 листопада 2018 року у справі № 820/3534/17, провадження № 11-870апп18.

Відповідно до змісту статті 9 Закону фізичні особи, у яких відчужені будівлі, споруди, транспортні засоби та інше майно для потреб держави в умовах правового режиму воєнного стану мають право на відшкодування вартості у разі його примусового відчуження в умовах правового режиму воєнного стану.

Згідно з частиною першою статті 11 Закону попереднє повне відшкодування вартості примусово відчуженого майна здійснюється на підставі документа, що містить висновок про вартість майна на дату його оцінки, яка проведена у зв`язку з прийняттям рішення про його примусове відчуження.

Відповідно до пункту 3 Порядку розгляду заяв та здійснення виплат для наступної повної компенсації за майно, примусово відчужене в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 2012 року № 998, заява про виплату наступної повної компенсації за примусово відчужене майно (далі - заява) приймається, обліковується і розглядається за місцем відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану - територіальним центром комплектування та соціальної підтримки. До заяви додаються акт про примусове відчуження майна та висновок про вартість такого майна.

Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку, що оцінка майна, проведена з метою визначення його ринкової вартості, у подальшому є підставою для отримання компенсації вартості примусово відчуженого майна колишньому власнику, тобто захисту його майнового права.

Спір між сторонами у справі виник у зв`язку з незгодою з визначеною вартістю її майна, яке примусово відчужено на підставі Закону, отже, є таким, що стосується виникнення, зміни або припинення цивільних прав фізичної особи, незалежно від того, що стороною спору є суб`єкт публічного права.

З огляду на зазначене за своїм суб`єктним складом, предметом спору, обраним позивачем способом захисту порушених прав та характером спірних правовідносин спір є приватно-правовим і підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. 

Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2023 року у справі № 904/868/22.

Верховний Суд бере також до уваги також висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 686/8141/22, провадження № 61-5313св23, зокрема, що у разі прийняття рішення про примусове відчуження майна, яке порушує, на думку позивача, його цивільне право, судовий захист цього права здійснюється в порядку цивільного судочинства. 

ВИСНОВОК: Зважаючи на те, що спір фактично пов`язаний з реалізацією цивільних прав позивача, компетентним судом для вирішення аналогічного  спору є суд цивільної юрисдикції, навіть не зважаючи на те, що спір виник у площині публічного інтересу, а відповідачами можуть бути як військові адміністрації так і територіальний центр комплектування та соціальної підтримки.

 

Матеріал по темі: «Відчуження або вилучення майна в умовах воєнного стану»

 

 

 

Теги: вилучення майна, примусове відчуження, воєнний стан, оцінка майна, підсудність спору, оскарження оцінки, акт вилучення, ТЦК, військова адміністрація, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Майнові вимоги до боржника – банкрута: підсудність спору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність спору з вимогами до боржника відносно якого порушена справа про банкрутство

15 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 442/2978/19, провадження № 61-7163св20 (ЄДРСРУ № 94938701) та 08 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/23068/16-ц, провадження № 61-16231св20 (ЄДРСРУ № 94737841) досліджували питання щодо підсудності спору з вимогами до боржника відносно якого порушена справа про банкрутство.

21 жовтня 2019 року набрав чинності Кодекс України з процедур банкрутства від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII (далі - Кодекс  № 2597-VIII).

У пункті 4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу встановлено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону про банкрутство.

Відповідно до статті 7 Кодексу № 2597-VIII спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею (частина перша).

Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України. Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення. У разі якщо відповідачем у такому спорі є суб`єкт владних повноважень, суд керується принципом офіційного з`ясування всіх обставин у справі та вживає визначених законом заходів, необхідних для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів, з власної ініціативи (частина друга статті 7 Кодексу  № 2597-VIII).

Матеріали справи, в якій стороною є боржник, щодо майнових спорів з вимогами до боржника та його майна, провадження в якій відкрито до відкриття провадження у справі про банкрутство, надсилаються до господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, який розглядає спір по суті в межах цієї справи (частина третя статті 7 Кодексу № 2597-VIII).

Згідно з частинами першою - третьою статті 3 ГПК України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Тобто законодавець указав, що у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» містяться процесуальні норми, які передбачають особливості розгляду справ указаної категорії.

Наведене дає підстави дійти висновку, що зазначений Кодекс № 2597-VIII передбачає також особливості розгляду справ про банкрутство, що і підтверджено у статті 7 цього Кодексу.

(!!!) Законодавець вкотре підкреслив, що розгляд всіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.

Саме такий та подібні до нього правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 15 січня 2020 року у справі № 607/6254/15-ц, від 18 лютого 2020 року у справі № 918/335/17, а також Верховним Судом у постановах від 30 січня 2020 року у справі № 921/557/15-г/10, від 06 лютого 2020 року у справі № 910/1116/18, у постановах від 19 лютого 2020 року у справі № 200/12041/17, від 19 лютого 2020 року у справі № 334/1939/16-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 199/6577/16-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 200/10257/14-ц, від 20 травня 2020 року у справі № 161/18582/17, від 10 червня 2020 року у справі № 640/20224/15-ц.

Отже, ч. 2 ст. 7 КУзПБ визначає підсудність спорів одному господарському суду, який акумулює усі майнові вимоги за участю боржника.

Таким чином, з огляду на вказані положення законодавства України, розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.

ВИСНОВОК: Велика Палата Верховного Суду зазначає, що з дня введення в дію КУзПБ з 21 жовтня 2019 року господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі без виключення майнові спори, стороною в яких є боржник, незалежно від суб`єктного складу сторін у справі.

 

Матеріал по темі: «Право податкового органу на оскарження судових рішень у справах про банкрутство»