Порядок розгляду кредиторських вимог у справі про банкрутство та роль суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: питання порядку розгляду кредиторських вимог у справі про банкрутство та ролі й обов`язків суду на цій стадії

17 березня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/7007/24 (ЄДРСРУ № 135693031) досліджував питання щодо порядку розгляду кредиторських вимог у справі про банкрутство та ролі й обов`язків суду на цій стадії.

Статтею 1 Кодексу України з процедур банкрутства визначено, що кредитор - юридична або фізична особа, а також контролюючий орган, уповноважений відповідно до Податкового кодексу України здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у межах своїх повноважень, та інші державні органи, які мають вимоги щодо грошових зобов`язань до боржника.

Законодавець здійснює класифікацію кредиторів по категоріям, а саме: забезпечені кредитори - кредитори, вимоги яких до боржника або іншої особи забезпечені заставою майна боржника; конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, що виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника; поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, що виникли після відкриття провадження у справі про банкрутство.

Відповідно до статті 122 Кодексу України з процедур банкрутства, подання кредиторами грошових вимог до боржника та їх розгляд керуючим реструктуризацією здійснюються в порядку, визначеному цим Кодексом для юридичних осіб.

Так, згідно з умовами статті 45 Кодексу України з процедур банкрутства, конкурсні кредитори за вимогами, що виникли до дня відкриття провадження у справі про банкрутство, зобов`язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом 30 днів з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство.

Відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів до боржника починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство.

За змістом постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 31.07.2024 року у cправі № 910/1246/21, заявник сам визначає докази, які, на його думку, підтверджують заявлені вимоги; проте, обов`язок надання правового аналізу поданих кредиторських вимог, підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог, покладений на господарський суд, який здійснює розгляд справи про банкрутство. Під час розгляду заявлених грошових вимог суд користується правами та повноваженнями, наданими йому процесуальним законом; суд самостійно розглядає кожну заявлену грошову вимогу, перевіряє її відповідність чинному законодавству та за результатами такого розгляду визнає або відхиляє частково чи повністю грошові вимоги кредитора (постанова від 26.02.2019 у справі № 908/710/18);

- на стадії звернення кредиторів з вимогами до боржника та розгляду зазначених вимог судом принципи змагальності та диспозитивності у справі про банкрутство проявляються у наданні заявником відповідних документів на підтвердження своїх кредиторських вимог та заперечень боржника та інших кредиторів проти них (постанова від 23.04.2019 у справі №910/21939/15);

- покладення обов`язку доказування обґрунтованості відповідними доказами своїх вимог до боржника саме на кредитора не позбавляє його права на власний розсуд подавати суду ті чи інші докази, що дозволяє суду застосовувати принцип диспозитивності господарського судочинства та приймати рішення про визнання чи відмову у визнанні вимог кредитора, виходячи з тієї сукупності доказів, яка надана кредитором-заявником грошових вимог. Законодавцем у справах про банкрутство обов`язок доказування обґрунтованості вимог кредитора певними доказами покладено на заявника грошових вимог, а предметом спору в даному випадку є вирішення питання про належне документальне підтвердження цих вимог кредитором-заявником. У випадку ненадання заявником-кредитором сукупності необхідних документів на обґрунтування своїх вимог, суд у справі про банкрутство відмовляє у визнанні таких вимог та включенні їх до реєстру вимог кредиторів. Надані кредитором докази мають відповідати засадам належності (стаття 76 ГПК України), допустимості (стаття 77 ГПК України), достовірності (стаття 78 ГПК України) та вірогідності (стаття 79 ГПК України). Комплексне дослідження доказів на предмет їх відповідності законодавчо встановленим вимогам є сутністю суддівського розсуду на стадії встановлення обсягу кредиторських вимог у справі про банкрутство. У випадку ненадання заявником-кредитором сукупності необхідних документів на обґрунтування своїх вимог, суд у справі про банкрутство відмовляє у визнанні таких вимог та включенні їх до реєстру вимог кредиторів (постанова від 27.08.2020 у справі № 911/2498/18, від 01.03.2023 у справі №902/221/22);

- розглядаючи кредиторські вимоги, суд в силу норм статей 45 - 47 КУзПБ має належним чином дослідити сукупність поданих заявником доказів (договори, накладні, акти, судові рішення, якими вирішено відповідний спір тощо), перевірити їх, надати оцінку наявним у них невідповідностям (за їх наявності), та аргументам, запереченням щодо цих вимог з урахуванням чого з`ясувати чи є відповідні докази підставою для виникнення у боржника грошового зобов`язання (постанова від 21.10.2021 у справі № 913/479/18).

- використання формального підходу при розгляді заяви з кредиторськими вимогами та визнання кредиторських вимог без надання правового аналізу поданій заяві з кредиторськими вимогами, підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог створює загрозу визнання судом у справі про банкрутство фіктивної кредиторської заборгованості до боржника. Наведене порушує права кредиторів у справі про банкрутство з обґрунтованими грошовими вимогами. Для унеможливлення загрози визнання судом у справі про банкрутство фіктивної кредиторської заборгованості до боржника, суду слід розглядати заяви з кредиторськими вимогами з застосуванням засад змагальності сторін у справі про банкрутство у поєднанні з детальною перевіркою підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, розміру та моменту виникнення. У разі виникнення обґрунтованих сумнівів сторін у справі про банкрутство щодо обґрунтованості кредиторських вимог, на заявника кредиторських вимог покладається обов`язок підвищеного стандарту доказування задля забезпечення перевірки господарським судом підстав виникнення таких грошових вимог, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог (постанова від 07.08.2019 у справі № 922/1014/18).

Розглядаючи кредиторські вимоги, суд має належним чином дослідити сукупність поданих заявником доказів (договори, накладні, акти, судові рішення, якими вирішено відповідний спір тощо), перевірити їх, надати оцінку наявним у них невідповідностям (за їх наявності), та аргументам, запереченням щодо цих вимог з урахуванням чого з`ясувати чи є відповідні докази підставою для виникнення у боржника грошового зобов`язання (див.висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 10.02.2020 у справі №909/146/19, від 27.02.2020 у справі № 918/99/19, від 29.03.2021 у справі № 913/479/18, постанова Верховного Суду у складі суддів палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 15.03.2023 у справі № 904/10560/17).

У справі про банкрутство господарський суд не розглядає по суті спори стосовно заявлених до боржника грошових вимог, а лише встановлює наявність або відсутність відповідного грошового зобов`язання боржника шляхом дослідження первинних документів (договорів, накладних, актів тощо) та (або) рішення юрисдикційного органу, до компетенції якого віднесено вирішення відповідного спору (постанови Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 908/710/18, від 15.10.2019 у справі № 908/2189/17).

Така судова практика є сталою при застосуванні статей 45-47 КУзПБ, що містять подібне правове регулювання порядку звернення кредиторів із заявами з грошовими вимогами до боржника у справі про банкрутство та порядку розгляду цих заяв судом. 

ВИСНОВОК: Отже, обов`язок надання правового аналізу поданих кредиторських вимог, підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог, покладений на господарський суд, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

  

Матеріал по темі: «Порядок оскарження «індивідуальної ухвали» у справі про банкрутство»

 

Теги: банкрутство, кредитор, кредиторські вимоги, ліквідатор, ухвала суду, державна податкова служба, контролюючий орган, фіскальна служба, оскарження рішень у справі про банкрутство, боржник, оскарження, визнання боржника банкрутом, учасник, сторона по справі, Верховний суд, Адвокат Морозов

Порядок оскарження «індивідуальної ухвали» у справі про банкрутство

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок оскарження ухвали суду за результатами відхилення кредиторських вимог окремого кредитора (так звана «індивідуальна» ухвала) у справі про банкрутство

15 квітня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/1264/25 (ЄДРСРУ № 135733081) досліджував питання щодо окремого оскарження кредитором ухвали суду в частині відхилення кредиторських вимог.

У КУзПБ, на відміну від ГПК України, не визначено вичерпного переліку ухвал у справі про банкрутство, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, натомість у статті 9 КУзПБ встановлено правила оскарження судових рішень у процедурі банкрутства.

Згідно з положеннями частини першої зазначеної статті ухвали господарського суду, постановлені у справі про банкрутство (неплатоспроможність) за результатами розгляду господарським судом заяв, клопотань та скарг, а також постанова про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури або процедури погашення боргів боржника можуть бути оскаржені в порядку, встановленому ГПК України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (частина 1).

В апеляційному порядку можуть бути оскаржені постанова про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури / процедури погашення боргів, усі ухвали місцевого господарського суду, прийняті у справі про банкрутство (неплатоспроможність), крім випадків, передбачених ГПК України та цим Кодексом (частина друга статті 9 КУзПБ).

При цьому згадуваними у частині другій статті 9 КУзПБ випадками (виключеннями із загального правила апеляційного оскарження всіх ухвал) є, зокрема, встановлені частиною другою статті 254, частиною першою статті 255 ГПК України обмеження щодо оскарження ухвал першої інстанції окремо від рішення суду, які поширюються на універсальні ухвали, постановлені у справі про банкрутство (неплатоспроможність), а також окремі застереження за текстом КУзПБ.

Зокрема, відповідно до абзаців першого та другого частини другої статті 47 КУзПБ у попередньому засіданні господарський суд розглядає всі вимоги кредиторів, що надійшли протягом строку, передбаченого частиною першою статті 45 цього Кодексу, у тому числі щодо яких були заперечення боржника або розпорядника майна. За результатами розгляду вимог окремого кредитора господарський суд постановляє ухвалу про їх визнання чи відхилення (повністю або частково), що не може бути оскаржена окремо від ухвали господарського суду, постановленої за результатами попереднього засідання.

(!) Ухвала господарського суду, постановлена за результатами попереднього засідання, може бути оскаржена стороною у справі про банкрутство лише в частині конкретних вимог кредиторів (частина третя статті 47 КУзПБ).

Отже, ухвала за результатами розгляду вимог окремого кредитора (так звана «індивідуальна» ухвала) не може бути оскаржена окремо від ухвали господарського суду, постановленої за результатами попереднього засідання, у відповідній частині (в частині конкретних вимог кредиторів) в силу прямої вимоги закону. Тобто визначені в абзаці другому частини другої статті 47 КУзПБ положення є тим винятком із загального правила оскарження судових рішень/ухвал у справі про банкрутство, що передбачений частиною другої статті 9 цього Кодексу та пунктом 17 частини першої статті 255 ГПК України.

У цьому висновку колегія суддів звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 15.02.2024 у справі № 914/791/23, від 15.04.2024 у справі № 903/780/22, від 24.02.2026 у справі № 916/1549/25 та ін.

Наслідки недотримання зазначеного правила щодо оскарження ухвали у справі про банкрутство визначені ГПК України та передбачають, що апеляційний господарський суд не приймає до розгляду і повертає апеляційну скаргу на підставі пункту 4 частини п`ятої статті 260 ГПК України - якщо скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду, тобто якщо скаргу подано з порушенням відповідних приписів статей 254, 255 ГПК України, або без урахування окремих винятків за приписами КУзПБ, зокрема щодо неможливості оскарження ухвали за результатами розгляду вимог кредитора окремо від ухвали господарського суду, постановленої за результатами попереднього засідання (абзац другий частини другої статті 47 КУзПБ).

Такі висновки узгоджуються із правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 16.08.2023 у справі № 920/162/23, а також узгоджується зі сталою та актуальною позицією Верховного Суду щодо наслідків оскарження ухвали за результатами розгляду вимог кредитора окремо від ухвали господарського суду, постановленої за результатами попереднього засідання, сформульованою у постановах від 11.06.2025 у справі № 920/1474/23, від 30.06.2025 у справі № 909/696/23, від 01.09.2025 у справі № 908/1897/24, від 06.11.2025 у справі № 911/2308/23 тощо.

При цьому всі учасники справи повинні розраховувати на те, що такі обмеження будуть застосовані, що сприятиме дотриманню принципів юридичної визначеності як елементу верховенства права, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

ВИСНОВОК: Ухвала господарського суду першої інстанції, постановлена у справі про банкрутство за результатами розгляду вимог окремого кредитора (в частині відхилення таких вимог) в силу прямої вказівки закону, встановленої абзацом другим частини другої статті 47 КУзПБ, не може бути оскаржена окремо від ухвали господарського суду, постановленої за результатами попереднього засідання.

  

Матеріал по темі: «Визнання фраудаторним правочину поза межами процедури банкрутства»

 

 

Теги: банкрутство, кредитор, кредиторські вимоги, ліквідатор, ухвала суду, державна податкова служба, контролюючий орган, фіскальна служба, оскарження рішень у справі про банкрутство, боржник, оскарження, визнання боржника банкрутом, учасник, сторона по справі, Верховний суд, Адвокат Морозов

Вимога колишнього учасника ТОВ на виплату вартості його частки у справі про банкрутство

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи може бути вимога колишнього учасника ТОВ на виплату вартості його частки вимогою конкурсного чи поточного кредитора у справі про банкрутство?

18 грудня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  902/25/24 (ЄДРСРУ № 132745966) досліджував питання щодо вимога колишнього учасника ТОВ на виплату вартості його частки у справі про банкрутство.

Для розмежування прав кредитора боржника та майнових прав учасника товариства Верховний Суд виходить із приписів ЦК України та Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" (далі - Закон про ТОВ).

Згідно зі ст. 96-1 ЦК України корпоративні права - це, зокрема, правомочності особи брати участь в управлінні юридичною особою, отримувати частину її прибутку (дивідендів), а також частку активів у разі ліквідації. Тобто закон пов`язує корпоративні права не з наявністю у учасника права вимагати від товариства фіксовану грошову суму у визначений строк, а з можливістю брати участь у діяльності товариства та отримувати результат цієї діяльності - прибуток і частку майна після припинення юридичної особи.

Відповідно до ст. 115 ЦК України майно господарського товариства належить самому товариству як юридичній особі. Учасники, внісши вклади до статутного (складеного) капіталу, втрачають право власності на передане майно і натомість набувають комплекс корпоративних прав. Стаття 116 ЦК України встановлює, що учасники товариства мають, зокрема, право брати участь в управлінні товариством, у розподілі його прибутку та одержувати у разі ліквідації товариства частину майна (грошових коштів), що залишилося після розрахунків з кредиторами, а також несуть ризик збитків, пов`язаних із діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Закон про ТОВ деталізує ці підходи. За ст. 5 Закону про ТОВ учасник має право на участь в управлінні товариством, на отримання частки прибутку та частки майна у разі його ліквідації. За ст. 12 цього Закону статутний капітал товариства формується за рахунок вкладів учасників і є майном товариства, а не самих учасників; повернення вкладів (або виплата вартості частки) можливе лише у випадках та в порядку, визначених законом і статутом. Отже, внесок до статутного капіталу не породжує у товариства "класичного" боргу перед учасником; наслідком внесення вкладу є набуття та реалізація корпоративних прав, а не виникнення у товариства безумовного грошового зобов`язання щодо повернення вкладеного.

(!) Учасник товариства (у тому числі той, що вибув) перебуває в іншому правовому становищі, ніж кредитор. Кредитор має індивідуально визначене грошове право вимоги до боржника (право вимагати сплати конкретної суми у встановлений строк із можливістю примусового виконання), тоді як учасник є власником корпоративних прав, що забезпечують йому: - участь в управлінні товариством; - право на частку прибутку (за наявності такого та за умови прийняття рішення про його розподіл); - право на частку майна, яке залишиться після задоволення вимог кредиторів у разі ліквідації товариства.

Корпоративні права за своєю природою є ризиковими: учасник, вкладаючи майно в статутний капітал, бере на себе підприємницький ризик діяльності товариства (ст. 96-1, 115, 116 ЦК України, ст.ст. 5, 12 Закону про ТОВ). У разі неплатоспроможності наслідки фінансового краху мають позначатися насамперед на інтересі учасників (через зменшення або втрату вартості їх часток), а не перекладатися на кредиторів. Саме тому при конкуренції між правами кредиторів і правами учасників щодо одного й того самого майнового масиву перевага надається кредиторським вимогам, що узгоджується із положеннями ст. 112 ЦК України про черговість задоволення вимог кредиторів при ліквідації юридичної особи.

За ст. 24 Закону про ТОВ учасник товариства, частка якого у статутному капіталі є меншою за 50 відсотків, може вийти з товариства будь-коли без згоди інших учасників; учасник вважається таким, що вийшов, з дня державної реєстрації його виходу. Товариство зобов`язане повідомити колишньому учасникові вартість його частки та протягом одного року з дня, коли воно дізналося чи мало дізнатися про вихід, виплатити йому вартість частки, якщо інше не встановлено статутом; вартість частки визначається виходячи з ринкової вартості сукупності всіх часток учасників пропорційно до розміру частки.

З наведених норм убачається, що право колишнього учасника на виплату вартості його частки є формою реалізації корпоративних прав, за своєю функцією подібною до права на ліквідаційну квоту - частку в чистих активах товариства. Така вимога, хоч і має грошове вираження, не тотожна грошовому зобов`язанню боржника, яке виникає з цивільно  правового договору чи іншої підстави, прямо передбаченої ст. 1 КУзПБ, і не є вимогою кредитора у справі про банкрутство.

Виплата вартості частки колишньому учасникові означає розподіл власного капіталу товариства на його користь, тобто зменшення чистих активів, що належать самим учасникам, а не погашення боргу перед третьою особою. Такий розподіл корпоративного майна допустимий лише за умови, що це не ставить під загрозу можливість повного розрахунку з кредиторами, що відповідає як ст. 112 ЦК України, так і положенням Закону про ТОВ щодо розподілу майна у разі ліквідації.

З моменту відкриття провадження у справі про банкрутство щодо майна боржника починає діяти спеціальний режим КУзПБ. У цьому режимі все майно боржника, включно з його власним капіталом (у тому числі статутним капіталом та іншими складовими чистих активів) формує ліквідаційну масу, призначену насамперед для задоволення грошових вимог кредиторів (ст.ст. 39, 44, 47 КУзПБ). Учасники товариства - як чинні, так і ті, що вибули, - можуть претендувати лише на майно, яке залишиться після задоволення всіх грошових вимог кредиторів.

Пункт 14 ст. 39 КУзПБ прямо відмежовує вимоги засновників (учасників) щодо повернення внесків, виплати вартості часток, розподілу прибутку чи майна боржника від вимог кредиторів: такі вимоги можуть бути задоволені лише за рахунок майна, що залишиться після задоволення грошових вимог кредиторів, і не формують ані конкурсної, ані поточної заборгованості боржника.

У такому нормативному контексті право колишнього учасника ТОВ на виплату вартості його частки, що виникло у зв`язку з виходом зі складу учасників ТОВ є правом колишнього учасника на частку в чистих активах товариства, а не кредиторською вимогою до боржника щодо погашення грошового боргу. Відкриття провадження у справі про банкрутство змінює спосіб реалізації цього права: воно перетворюється на право на частку у можливому ліквідаційному залишку після завершення розрахунків з усіма кредиторами боржника і не може бути реалізоване шляхом включення відповідної вимоги до реєстру кредиторів.

Таким чином, вимога колишнього учасника ТОВ не може розглядатися ні як конкурсна, ні як поточна у розумінні ст.ст. 1, 45, 47, 64 КУзПБ. За своїм змістом вона є корпоративною майновою вимогою колишнього учасника до майна боржника, що може залишитися після повного задоволення грошових вимог усіх кредиторів, і не підлягає включенню до реєстру вимог кредиторів у межах цієї справи про банкрутство.

Такий підхід дозволяє узгодити норми ст. 24 Закону про ТОВ, ст. 1 та п. 14 ст. 39 КУзПБ і усунути потенційну колізію між загальними правилами корпоративного права та спеціальним режимом неплатоспроможності. Надання колишньому учасникові статусу конкурсного чи поточного кредитора щодо суми вартості його частки означало б фактичне задоволення його вимог на рівні або навіть раніше за інших кредиторів, хоча саме учасники, як власники корпоративних прав, повинні першими нести економічні наслідки неплатоспроможності товариства. Це суперечило б логіці КУзПБ та загальному принципу розподілу підприємницького ризику, закріпленому в цивільному законодавстві.

ВИСНОВОК: Вимога колишнього учасника ТОВ на виплату вартості його частки є формою реалізації корпоративних прав і не може бути вимогою кредитора у справі про банкрутство.

  

 

 

Матеріал по темі: «Право ліквідатора подати заяву про покладення субсидіарної відповідальності»

 

 

Теги: банкрутство, кредитор, кредиторські вимоги, ліквідатор, ухвала суду, державна податкова служба, контролюючий орган, фіскальна служба, оскарження рішень у справі про банкрутство, боржник, оскарження, визнання боржника банкрутом, учасник, сторона по справі, Верховний суд, Адвокат Морозов

Визнання майнових прав на недобудований об`єкт інвестування (квартиру)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості та судова практика Верховного суду щодо визнання майнових прав на недобудований об`єкт інвестування - квартиру

Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, з правочинів, тобто дій особи, спрямованих на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Правовідносини, які склалися між сторонами, регулюються Законом України від 18 вересня 1991р. № 1560-XII «Про інвестиційну діяльність» (далі по тексту - Закон України «Про інвестиційну діяльність»).

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність» всі суб`єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права щодо здійснення інвестиційної діяльності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

Розміщення інвестицій у будь-яких об`єктах, крім тих, інвестування в які заборонено або обмежено цим Законом, іншими актами законодавства України, визнається невід`ємним правом інвестора і охороняється законом.

Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торгівельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України.

Згідно із ст. 190 ЦК України, майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Відповідно до ст. 177 ЦК України, об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 20 березня 2019р. у справі № 6-14-39цс-19 та від 27 лютого 2019р. у справі № 6-14-606цс18 у разі невиконання належним чином взятих на себе зобов`язань, а також, відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків, ефективним способом захисту порушених прав є визнання майнових прав на об`єкт інвестування. Така ж позиція висловлена і у постанові Верховного Суду по справі № 761/17864/16-ц, від 13 травня 2019р.

За змістом ч. 2, 3 ст. 331 ЦК України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Відповідно до ч. 3 ст. 16 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що разом із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень у паперовій формі подаються оригінали документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень, копії, засвідчені в установленому порядку.

Моментом виникнення майнових прав у їх носія вважається загально прийнятий момент набуття права власності, визначений статтею 328 ЦК України на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

У постанові № 6-98цс13 від 02 жовтня 2013р. Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що виконання грошових зобов`язань за інвестиційною угодою, а саме повна сплата вартості об`єкта інвестування (стовідсоткова передоплата), свідчить про вчинення дій, спрямованих на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об`єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об`єкт.

Статтею 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» визначено, що майновими правами визнаються будь-які права пов`язані з майном, відмінні від права власності у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (право на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо).

У разі невиконання забудовником належним чином взятих на себе зобов`язань, а також відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків учасником будівництва, ефективним способом захисту порушених прав останнього є визнання майнових прав на об`єкт інвестування.

Відповідні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 20 березня 2019р. у справі № 761/20612/15-ц, від 27 лютого 2019р. у справі № 761/32696/13-ц, Верховного Суду від 12 лютого 2020р. у справі № 638/12414/17.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 р. у справі № 359/5719/17, зазначено, що саме інвестор, як особа за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування. Державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийнято в експлуатацію у встановленому порядку. В іншому випадку інвестор не зможе визнати право власності на квартиру до введення будинку в експлуатацію.

Згідно з ч. 4 ст. 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Отже, інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об`єкт і після завершення будівництва об`єкта нерухомості набуває права власності на об`єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою.

Якщо інвестор в повному обсязі здійснив інвестування будівництва, в зв`язку з чим відповідно до ст. 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність», має право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктом та результатами інвестицій відповідно до законодавчих актів України, оскільки об`єкт та результати інвестицій є власністю інвестора.

Тобто, інвестор виконав свої зобов`язання за договором, сплатив внески у визначеній у договорі сумі, у зв`язку із чим за умовами договору набув майнових прав щодо об`єкту нерухомості, зокрема права на отримання в подальшому у власність спірної квартири.

Згідно ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

ВИСНОВОК: Відтак, до завершення будівництва об`єкта нерухомості - квартири та введення будинку в експлуатацію  інвестору, належать майнові права на цей об`єкт.

Аналогічного правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 09 жовтня 2019р. по справі № 761/28769/13-ц.

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Визнання майнових прав на об`єктнезавершеного будівництва»

 

 

Теги: визнання майнових прав, обєкт незавершеного будівництва, недострой, недобуд, захист прав споживачів, забудовник, банкрутство, квартира, захист власності, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Підстави для відповідальності засновників товариства у процедурі банкрутства

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Умови (елементи), які є підставою для застосування субсидіарної відповідальності засновників товариства в процедурі банкрутства

12 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 915/1231/17 (ЄДРСРУ № 128132867) досліджував питання щодо підстав, умов, елементів для відповідальності засновників товариства  у процедурі банкрутства.

Визначене нормами ч. 2 ст. 61 КУзПБ правопорушення, за вчинення якого покладається такий вид цивільної відповідальності як субсидіарна, має співвідноситися із наявністю відповідно до закону необхідних умов (елементів), які є підставою для застосування цього виду відповідальності.

Такими елементами є об`єкт та суб`єкт правопорушення, а також об`єктивна та суб`єктивна сторони правопорушення.

Однією з обов`язкових передумов субсидіарної відповідальності є її розмір, що визначається з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою.

Верховний Суд наголошує, що саме наявність цієї негативної різниці (перевищення суми кредиторських вимог над вартістю ліквідаційної маси) і обумовлює підстави для покладення субсидіарної відповідальності.

Якщо є підтвердженим доказами у справі факт доведення до банкрутства боржника, однак за відсутності зазначеної різниці (недостатності майна боржника для задоволення вимог кредиторів) немає підстав для стягнення відповідних сум з винних осіб у межах покладення субсидіарної відповідальності, і у ліквідатора немає підстав порушувати відповідний спір у справі про банкрутство.

У цьому висновку Верховний Суд виходить з того, що в умовах, коли є підтвердженим доказами у справі факт доведення до банкрутства боржника, але його майна/активів у складі ліквідаційної маси виявилося достатньо для задоволення визнаних у справі вимог кредиторів, досягається виконання одного із основних завдань провадження у справі про банкрутство - задоволення вимог кредиторів неплатоспроможного боржника (положення преамбули КУзПБ).

Ураховуючи, що ліквідаційна маса (її вартість) є одним із визначальних показників для обчислення розміру субсидіарної відповідальності, Верховний Суд з огляду на регламентований КУзПБ порядок та етапи формування ліквідаційної маси, зміни, яких вона зазнає під час ліквідаційної процедури, зазначає, що передумови для покладення субсидіарної відповідальності встановлюються насамперед на підставі фінансово-економічних показників боржника, порядок аналізу, дослідження та оцінки яких прямо визначений КУзПБ.

Цей порядок передбачає, що:

- арбітражний керуючий зобов`язаний проводити аналіз фінансово-господарського стану, інвестиційної та іншої діяльності боржника, та становища на ринках боржника і подавати результати такого аналізу до господарського суду разом з документами, що підтверджують відповідну інформацію (п. 3 ч. 2 ст. 12 КУзПБ);

- господарський суд в ухвалі про відкриття провадження у справі може зобов`язати боржника провести аудит; якщо боржник не має для цього коштів, господарський суд може призначити проведення аудиту за рахунок кредитора (кредиторів) за його (їхньою) згодою (ч. 10 ст. 39 цього Кодексу)

- розпорядник майна зобов`язаний проводити аналіз фінансово-господарського стану, інвестиційної та іншої діяльності боржника, становища на ринках боржника; виявляти (за наявності) ознаки фіктивного банкрутства, доведення до банкрутства, приховування стійкої фінансової неспроможності, незаконних дій у разі банкрутства (ч. 3 ст. 44 КУзПБ);

- ліквідатор з дня свого призначення проводить інвентаризацію та визначає початкову вартість майна банкрута, аналізує фінансовий стан банкрута, формує ліквідаційну масу (а відповідно до змін, внесених Законом України від 13.07.2023 №3249-IX, також складає висновок про наявність або відсутність ознак доведення до банкрутства, приховування стійкої фінансової неспроможності, незаконних дій під час провадження у справі про банкрутство за результатом його проведення).

Звідси, керуючись наведеними положеннями КУзПБ щодо обов`язків арбітражного керуючого під час проведення процедури банкрутства та щодо етапів, умов та підстав для здійснення оцінки фінансово-господарського стану боржника, Верховний Суд доходить висновку, що відповідні дії арбітражного керуючого (розпорядника майна, ліквідатора) є передумовами у дослідженні та виявленні підстав для порушення питання про покладення субсидіарної відповідальності у справі про банкрутство.

Тобто відповідна діяльність з виявлення передумов для субсидіарної відповідальності розпочинається з введенням процедури розпорядження майном боржника у справі про банкрутство. Тому відповідний звіт/висновок арбітражного керуючого, яким зафіксоване правопорушення (з доведення до банкрутства) та який складений з урахуванням вимог Методичних рекомендацій, є доказом та підставою для вимог про покладення субсидіарної відповідальності у справі про банкрутство, а отже, складовою доказової бази (джерелом) на підтвердження об`єктивної сторони відповідного правопорушення.

Висновок щодо передумов для субсидіарної відповідальності формується у звіті ліквідатора за результатами здійснення ним аналізу фінансового стану банкрута, а згідно зі змінами, внесеними Законом від 13.07.2023 №3249-IX, у складеному відповідно до Методичних рекомендацій висновку за результатами здійснення аналізу фінансового стану банкрута (про наявність чи відсутність ознак доведення до банкрутства; абз. 5 ч. 1 ст. 61 КУзПБ).

ВИСНОВОК: Отже, саме дії арбітражного керуючого (розпорядника майна, ліквідатора) є передумовами у дослідженні та виявленні підстав для порушення питання про покладення субсидіарної відповідальності на керівника юридичної особи у справі про банкрутство.

 

 

 

Матеріал по темі: «Субсидіарна відповідальність засновників товариства  у процедурі банкрутства»
 

 

 

Теги: солідарна відповідальність керівника боржника, солідарна відповідальність засновника ТОВ, субсидіарна відповідальність учасників ТОВ, відповідальність директора, учасник ТОВ, банкрутство, ліквідація, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов