Скасування рішення третейського суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості, підстави та нормативне обґрунтування для скасування рішення третейського суду

23 грудня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/18537/23, провадження № 61-11536св25 (ЄДРСРУ № 132870934) досліджував питання щодо скасування рішення третейського суду.

За загальним правилом арбітражне застереження це домовленість про передачу майбутніх спорів у арбітраж, міститься в основному договорі і, отже, є однією з умов цього договору, що була погоджена сторонами на стадії розроблення тексту договору та при його підписанні.

Отже, за наявності укладеної між сторонами арбітражної угоди, яка є дійсною, не втратила чинність, щодо якої не встановлено неможливості її виконання, суд застосовує принцип імунітету та автономії арбітражної угоди.

У частині другій статті 1 Закону «Про третейські суди» передбачено, що до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону (стаття 3 Закону «Про третейські суди»).

Юридичні та / або фізичні особи, а також адміністратор за випуском облігацій, який діє в інтересах власників облігацій відповідно до положень Закону «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки», мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону (стаття 5 Закону «Про третейські суди»).

Відповідно до статті 2 Закону «Про третейські суди» третейська угода - угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом.

Третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди (частина перша стаття 12 Закону «Про третейські суди»).

За усталеною практикою Європейського суду з прав людини добровільна відмова від судового порядку вирішення спору на користь арбітражу є загалом прийнятною в аспекті дотримання статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. зокрема рішення у справі Suovaniemi and others v. Finland, заява № 31737/96, 23.02.1999), тому залишення судом без розгляду позову через наявність арбітражної угоди саме по собі не становить неприйнятного обмеження доступу до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 01.11.2023 у справі № 910/3208/22).

Згідно зі статтею 458 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано у разі, якщо: 1) справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону; 2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди; 3) третейську угоду визнано судом недійсною; 4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону; 5) третейський суд вирішив питання про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі.

(!) Скасування судом рішення третейського суду не позбавляє сторони права повторно звернутися до третейського суду, крім випадків, передбачених законом.

Аналогічні положення містяться у частині третій статті 51 Закону України «Про третейські суди», яка передбачає, що рішення третейського суду може бути оскаржене та скасоване лише з таких підстав: 1) справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону; 2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди; 3) третейську угоду визнано недійсною компетентним судом; 4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам статей 16-19 цього Закону; 5) третейський суд вирішив питання про права і обов`язки осіб, які не брали участь у справі.

У частині першій статті 1 Закону України «Про третейські суди» передбачено, що цей Закон регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб.

На відміну від звичайного цивільного чи господарського договору як угоди, що має матеріально-правову природу, третейська/арбітражна угода є домовленістю сторін процесуального характеру. Відтак до неї не підлягають застосуванню статті 16 ЦК та 20 ГПК, які передбачають такий спосіб захисту як визнання правочину недійсним. Недійсність угоди регулюється Законом «Про третейські суди», Законом № 4002-XII.

Третейська угода - угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом (абзац п`ятий частини першої статті 2 Закону України «Про третейські суди»).

Відповідно до статті 12 Закону України «Про третейські суди» третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди.

Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд регламент третейського суду розглядається як невід`ємна частина третейської угоди.

За будь-яких обставин у разі суперечності третейської угоди регламенту третейського суду застосовуються положення регламенту.

Відповідно до статті 51 Закону «Про третейські суди»: «Рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим Законом.

Рішення третейського суду може бути оскаржене сторонами, третіми особами, а також особами, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов`язки, у випадках, передбачених цим Законом, до компетентного суду відповідно до встановлених законом підвідомчості та підсудності справ.

Рішення третейського суду може бути оскаржене та скасоване лише з таких підстав:

1) справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;

2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;

3) третейську угоду визнано недійсною компетентним судом;

4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам статей 16, 19 цього Закону;

5) третейський суд вирішив питання про права і обов`язки осіб, які не брали участі у справі.

Заяву про скасування рішення третейського суду може бути подано до компетентного суду сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов`язки, - протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейського суду.

Скасування компетентним судом рішення третейського суду не позбавляє сторони права повторно звернутися до третейського суду, крім випадків, передбачених цією статтею.

У разі якщо рішення третейського суду скасовано повністю або частково внаслідок визнання компетентним судом недійсною третейської угоди або через те, що рішення прийнято у спорі, який не передбачений третейською угодою, чи цим рішенням вирішені питання, що виходять за межі третейської угоди, або рішення прийнято у справі, не підвідомчій третейському суду, відповідний спір не підлягає подальшому розгляду в третейських судах.».

За результатами системного аналізу Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 30 серпня 2024 року у справі № 911/1766/22 дійшла висновку, що «компетентним» у розумінні наведеної норми є саме той суд, який розглядає заяву про скасування рішення третейського суду. Вказане випливає зі змісту статті 51 Закону України «Про третейські суди», у якій саме суд, що розглядає таку заяву, іменується компетентним судом. Вжиття зазначеного терміну зумовлене, зокрема, й тим, що заяви про скасування рішення третейського суду можуть розглядатися як у порядку господарського, так і у порядку цивільного судочинства.

Аналогічні висновки випливають і зі змісту статті 458 ЦПК України, яка визначає підставою для скасування рішення третейського суду визнання третейської угоди недійсною.

ВИСНОВОК: Якщо особа звертається до компетентного суду із заявою про скасування рішення третейського суду, і така заява містить доводи про недійсність третейської угоди, компетентний суд має розглянути вказані доводи й вирішити питання щодо недійсності третейської угоди. Такі висновки мають міститися в мотивувальній частині рішення. За необхідності суд може призначити експертизу.

 

 

Матеріал по темі: «Підвідомчість третейському суду спору про стягнення орендної плати та комунальних платежів»
 

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Підвідомчість третейському суду спору про стягнення орендної плати та комунальних платежів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Спір щодо стягнення орендної плати та комунальних платежів не підвідомчій третейським судам оскільки стосується «з приводу нерухомого майна»

31 жовтня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 824/59/24, провадження № 61-9541ав24 (ЄДРСРУ № 122717339) досліджував питання щодо підвідомчість третейському суду спору про стягнення орендної плати та комунальних платежів.

Відповідно до частини першої статті 51 Закону України «Про третейські суди» рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим Законом.

Статтею 55 Закону України «Про третейські суди» визначено, що рішення третейського суду виконуються зобов`язаною стороною добровільно, в порядку та строки, що встановлені в рішенні. Якщо в рішенні строк його виконання не встановлений, рішення підлягає негайному виконанню.

Відповідно до частини першої статті 56 Закону України «Про третейські суди» заява про видачу виконавчого документа може бути подана до компетентного суду протягом трьох років з дня прийняття рішення третейським судом.

Провадження у справах про надання дозволу на примусове виконання рішень третейських судів врегульовано главою 4 «Провадження у справах про надання дозволу на примусове виконання рішень третейських судів» розділу IХ «Визнання та виконання рішень іноземних судів, міжнародних комерційних арбітражів в Україні, надання дозволу на примусове виконання рішень третейських судів» ЦПК України.

При розгляді справи в судовому засіданні суд встановлює наявність чи відсутність підстав для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, передбачених статтею 486 цього Кодексу (частина третя статті 485 ЦПК України).

За вимогами статті 486 ЦПК України суд відмовляє у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, якщо:

1) на день ухвалення рішення за заявою про видачу виконавчого листа рішення третейського суду скасовано судом;

2) справа, у якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;

3) пропущено встановлений строк для звернення за видачею виконавчого листа, а причини його пропуску не визнані судом поважними;

4) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;

5) третейська угода визнана недійсною;

6) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону; 7) рішення третейського суду містить способи захисту прав та охоронюваних інтересів, не передбачені законом;

8) постійно діючий третейський суд не надав на вимогу суду відповідну справу;

9) третейський суд вирішив питання про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі.

Аналогічні положення містяться у частині шостій статті 56 Закону України  «Про третейські суди».

Аналіз статті 486 ЦПК України та статті 56 Закону України «Про третейські суди» свідчить, що при розгляді заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду суд не здійснює оцінку законності і обґрунтованості рішення третейського суду, а лише встановлює відсутність або наявність підстав для відмови у задоволенні заяви про видачу виконавчого документа. У статті 486 ЦПК України передбачено виключний перелік підстав для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, тягар доведення наявності яких покладається на сторону, яка обґрунтовує необхідність відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду (постанови Верховного Суду від 14 вересня 2023 року у справі № 824/25/23 (провадження № 61-6990ав23), від 10 серпня 2023 року у справі № 824/29/23 (провадження № 61-6989ав23)).

Порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні, встановлення вимог щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб регулює Закон України «Про третейські суди» (частина перша статті 1 цього Закону).

До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом (частина друга статті 1 Закону України «Про третейські суди»).

Згідно з пунктом 7 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки.

Відповідно до статті 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. Підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, встановлюються законом.  До договору найму житла, крім найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.

Виключна підсудність застосовується до тих спорів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном.

Словосполучення «з приводу нерухомого майна» необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов`язково виступає як безпосередньо об`єкт спірного матеріального правовідношення.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 911/2390/18 (провадження № 12-73гс20).

Велика Палата Верховного Суду у цій постанові не відступила від висновку, викладеного Верховним Судом у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц (провадження № 61-12234св18), про те, що позов про стягнення орендної плати за користування нерухомим майном належить до позовів, які виникають з приводу нерухомого майна.

У постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 638/1988/17 (провадження № 61-30812св18) зазначено, що «правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, стосуються позовів з приводу будь-яких вимог, пов`язаних з правом особи на нерухоме майно: земельні ділянки, будинки, квартири тощо, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною договору, об`єктом якого є нерухоме майно».

Враховуючи викладене, спір між сторонами у цій справі виник з приводу нерухомого майна, оскільки стосується стягнення орендної плати та комунальних платежів за користування нерухомим майном, а тому справа, у якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2024 року у справі № 824/42/24 (провадження № 61-9618ав24).

ВИСНОВОК: Спір виник з приводу нерухомого майна - стягнення орендної плати та комунальних платежів, тому спір третейським судам не підвідомчій, що є підставою для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду.

 

 

 

Матеріал по темі: «Відступ від висновку Об`єднаної палати щодо подання позову про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди»
 

 

Теги: третейський суд, виключна підсудність, підсудність спору, стягнення орендної плати, нерухоме майно, комунальні платежі, спори відносно нерухомого майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відступ від висновку Об`єднаної палати щодо подання позову про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: відступ від висновку Об`єднаної палати у справі №910/9841/20, щодо застосування п.7 ч.1 ст.226 ГПК, в частині подання позову про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди 

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо відступ від висновку, викладеного у постанові Об`єднаної палати від 17.12.2021 у справі №910/9841/20, щодо застосування п.7 ч.1 ст.226 ГПК, в частині подання позову про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди. 

Об`єднана палата вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Об`єднаної палати від 17.12.2021 у справі №910/9841/20, щодо застосування п.7 ч.1 ст.226 ГПК про те, що позов про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди, у тому числі викладеної у формі третейського / арбітражного застереження, може бути розглянутий господарським судом по суті. 

Об`єднана палата дійшла висновку, що третейська / арбітражна угода не є правочином у розумінні ЦК, не є цивільно-правовим (господарським) договором, а по своїй суті є процесуальним договором, для якого чинне законодавство України встановлює спеціальний порядок визнання недійсним. 

Питання щодо недійсності третейської / арбітражної угоди суд розглядає не як позовну вимогу, а як процесуальне питання, що має бути вирішене до початку розгляду позовних вимог по суті відповідно до приписів п.7 ч.1 ст. 226 ГПК.  Якщо суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, він залишає позов без розгляду. Такий висновок має міститися в мотивувальній частині судового рішення. За необхідності суд призначає експертизу. 

Якщо позов містить лише одну позовну вимогу про визнання третейської / арбітражної угоди недійсною, приписи п.7 ч.1 ст.226 ГПК не підлягають застосуванню, а суд має відмовити у відкритті позовного провадження на підставі п.1 ч.1 ст.175 ГПК або, якщо таке провадження було помилково відкрито, то закрити його на підставі п.1 ч.1 ст.231 ГПК ("спір не підлягає розгляду у господарських судах)". 

Вирішуючи питання про скасування рішення третейського суду та / або про видачу виконавчого документа, господарський суд одночасно вирішує питання про дійсність чи недійсність третейської угоди у разі заявлення відповідних доводів стороною.  Тому якщо відповідач у третейській справі вважає, що третейська угода є недійсною, він повинен надати суду свої доводи й докази на користь недійсності третейської угоди в межах відповідного судового процесу. Судове рішення з питань скасування рішення третейського суду та / або видачі виконавчого документа є одночасно рішенням, яким вирішується питання про дійсність чи недійсність третейської угоди. Висновки про це повинні міститися у мотивувальній частині судового рішення. За необхідності для вирішення цього питання господарський суд призначає експертизу. 

Аналогічні правила застосовуються і до арбітражної угоди.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Розгляд спорів третейськими судами під час воєнного стану»

 

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Розгляд спорів третейськими судами під час воєнного стану

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: щодо правової можливості розгляду спорів третейськими судами під час воєнного стану

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо розгляду спорів третейськими судами під час воєнного стану

 Згідно з ч.1 ст.26 "Про правовий режим воєнного стану" правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюють лише суди. 

Згідно зі ст.55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. 

Відповідно до ч.2 ст.64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. 

У преамбулі Закону "Про правовий режим воєнного стану" закріплено, що цей Закон визначає зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб. 

Відповідно до ч.1 ст. 8 цього Закону "Про правовий режим воєнного стану" в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, заходи правового режиму воєнного стану, встановлені цією частиною. 

Згідно зі ст.26 Закону "Про правовий режим воєнного стану" правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. У разі неможливості здійснювати правосуддя судами, які діють на території, на якій введено воєнний стан, законами України може бути змінена територіальна підсудність судових справ, що розглядаються в цих судах, або в установленому законом порядку змінено місцезнаходження судів. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається. 

Об`єднана палата звертає увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020 у справі №815/1226/18 (п.80), від 08.02.2022 у справі №209/3085/20 (п.42), від 13.07.2022 у справі №199/8324/19). 

Тлумачення законодавства судам слід здійснювати системно, враховувати правову природу спірних відносин, загальну спрямованість законодавства та права України в цілому, а результат тлумачення законодавства має бути розумним та справедливим (п.6 ч.1 ст.3 ЦК). Зокрема, законодавство слід тлумачити відповідно до розумних цілей регулювання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 911/1278/20 (п.7.33). 

Застосовуючи системний спосіб тлумачення, Об`єднана палата дійшла висновку, що Закон "Про правовий режим воєнного стану" спрямований на встановлення окремих обмежень прав і свобод в умовах воєнного стану відповідно до ч.2 ст. 64 Конституції України. Частину 1 ст.26 зазначеного Закону слід застосовувати, виходячи з його загальної спрямованості, зокрема, не у відриві, а в контексті інших положень як Закону в цілому, так з урахуванням інших положень ст.26 цього Закону. 

При цьому, як вже було зазначено, кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права й свободи від порушень і протиправних посягань. Здійснення третейськими судами функції захисту є здійсненням ними не правосуддя, а третейського розгляду спорів сторін у цивільних і господарських правовідносинах у межах права, визначеного ч.5 ст.55 Конституції України, що не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч.2 ст.64 Конституції України). 

Розгляд справи третейським судом за добровільним волевиявленням сторін (на підставі укладеної третейської угоди) жодним чином не обмежує гарантії прав та свобод людини і громадянина, права й законні інтереси юридичних осіб, а положення ст. 26 Закону "Про правовий режим воєнного стану" спрямовані саме на недопущення звуження таких гарантій у сфері судочинства. 

ВИСНОВОК:  Об`єднана палата вважає, що ст.26 Закону "Про правовий режим воєнного стану" не встановлює заборону третейського розгляду справ.

 

   

 

Матеріал по темі: «Спосіб захисту  щодо визнання недійсною третейської / арбітражної угоди»

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Спосіб захисту щодо визнання недійсною третейської / арбітражної угоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: спосіб судового захисту  щодо визнання недійсною третейської / арбітражної угоди 

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо способу захисту щодо визнання недійсною третейської / арбітражної угоди. 

Статтею 16 ЦК, положення якої корелюються з положеннями ст.20 Господарського кодексу України (далі - ГК), встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Ці положення застосовуються також до права на звернення до суду. 

Відповідно до правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі №912/1856/16 та від 14.05.2019 у справі №910/11511/18, при оцінці доцільності певного способу захисту суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність або відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення або захисту в обраний спосіб. 

Отже, кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, ніж тим, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. 

Положення ч.2 ст.16 ЦК та ст.20 ГК передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину (угоди).

 Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. 

Разом із тим, як вже було зазначено вище, третейська (арбітражна) угода не є правочином, договором у класичному значенні, адже породжує виключно процесуальні, а не матеріально-правові наслідки.  

(!!!) Процесуальним наслідком третейської (арбітражної) угоди є виключення спору з юрисдикції  судів господарської чи цивільної юрисдикції. 

Ухвалення третейського (арбітражного) рішення на основі недійсної третейської (арбітражної) угоди є підставою для скасування цього рішення або для відмови у його визнанні й виконанні / видачі наказу на примусове виконання. Третейська (арбітражна) угода як юридичний факт не породжує набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, відтак укладання цієї угоди не може порушувати цивільні права чи охоронювані законом інтереси. За відсутності порушеного матеріального права (інтересу) виключається можливість розгляду судом відповідного позову про захист такого права (інтересу). 

Оскільки третейська (арбітражна) угода забезпечує передачу спорів між сторонами на розгляд третейського суду (арбітражу) і не регулює інших питань, позов про визнання недійсною третейської (арбітражної) угоди може захищати лише одне право - право на доступ до державного  суду. 

Однак наявність третейської (арбітражної) угоди сама по собі за загальним правилом не порушує і не може порушити право особи на доступ до суду в розрізі захисту порушених прав за господарським договором. 

У разі порушення контрагентом господарського договору постраждала сторона завжди має право звернутися до господарського суду за захистом свого порушеного права, і суд має прийняти такий позов до розгляду. Якщо інша сторона не заявлятиме про передачу спору в третейський суд, у господарського суду буде компетенція розглянути відповідний спір та захистити порушене право особи за основним договором. Якщо ж інша сторона заявлятиме про наявність третейської угоди, національний суд перевірить, серед іншого, дійсність третейської угоди, і якщо така угода буде визнана недійсною, також матиме компетенцію розглянути відповідний спір та захистити порушене право особи за основним договором. У разі дійсності третейської угоди суд має передати спір на розгляд третейського суду відповідно до дійсної угоди сторін, що має виконуватися. 

З наведеного чітко видно, що існування третейської угоди саме по собі жодним чином не порушує право особи на доступ до суду, тому самостійний позов про визнання недійсним третейської угоди, як спосіб захисту права, є неналежним, недоцільним і, можна сказати, дефектним - він не поновлює і не захищає право на доступу до суду, адже неможливо відновити чи захистити право, яке взагалі не було порушеним. 

Такий спосіб захисту не лише не відновлює і не захищає право особи на доступ до суду, а навпаки може використовуватися недобросовісно. 

Зміст п.7 ч.1 ст.226 ГПК свідчить про те, що суд вирішує питання про дійсність арбітражної угоди не як позовну вимогу, а як процесуальне питання на підставі заяви сторони про наявність арбітражної угоди, до початку розгляду справи по суті. 

Отже, вимога про визнання третейської угоди недійсною та / або нечинною, невиконуваною ніколи не може бути (єдиним) предметом позову, а по суті є спором між сторонами щодо юрисдикційної належності цього спору, а, отже, така позовна вимога не підлягає розгляду в господарських судах. 

Так, якщо позов містить лише одну вимогу про визнання третейської / арбітражної угоди недійсною, то відповідно до приписів п.7 ч.1 ст.226 ГПК за наявності заперечення однієї зі сторін  суд має до початку розгляду спору по суті  вирішити процесуальне питання про недійсність угоди. 

Якщо суд визнає угоду дійсною, він лишає позов без розгляду, і тоді це питання залишається в компетенції третейського суду. 

Якщо ж суд після розгляду заперечень відповідача проти юрисдикції третейська угода буде визнана недійсною, надалі господарський суд не зможе розглянути позов по суті, адже питання юрисдикції вирішено, а між сторонами не існує матеріально-правового, господарського спору. 

Відтак зазначена позовна вимога за жодних обставин не підлягає розгляду у господарському суді. 

Якщо вимога про визнання третейської / арбітражної угоди недійсною поєднується з іншими позовними вимогами (тобто по суті задоволення цієї вимоги виступає як передумова для подальшого розгляду інших вимог), то суд відповідно до приписів п.7 ч.1 ст. 226 ГПК у разі, якщо не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, має залишити позов без розгляду. 

Окрім цього, Верховний Суд вважає, що повторний розгляд питання щодо дійсності третейської угоди в межах іншої (цієї) судової справи та вимоги про застосування наслідків недійсності цієї угоди суперечитиме принципу правової визначеності (res judicata).

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Правова можливість визнання недійсної третейської угоди»

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов