Підвідомчість третейському суду спору про стягнення орендної плати та комунальних платежів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Спір щодо стягнення орендної плати та комунальних платежів не підвідомчій третейським судам оскільки стосується «з приводу нерухомого майна»

31 жовтня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 824/59/24, провадження № 61-9541ав24 (ЄДРСРУ № 122717339) досліджував питання щодо підвідомчість третейському суду спору про стягнення орендної плати та комунальних платежів.

Відповідно до частини першої статті 51 Закону України «Про третейські суди» рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим Законом.

Статтею 55 Закону України «Про третейські суди» визначено, що рішення третейського суду виконуються зобов`язаною стороною добровільно, в порядку та строки, що встановлені в рішенні. Якщо в рішенні строк його виконання не встановлений, рішення підлягає негайному виконанню.

Відповідно до частини першої статті 56 Закону України «Про третейські суди» заява про видачу виконавчого документа може бути подана до компетентного суду протягом трьох років з дня прийняття рішення третейським судом.

Провадження у справах про надання дозволу на примусове виконання рішень третейських судів врегульовано главою 4 «Провадження у справах про надання дозволу на примусове виконання рішень третейських судів» розділу IХ «Визнання та виконання рішень іноземних судів, міжнародних комерційних арбітражів в Україні, надання дозволу на примусове виконання рішень третейських судів» ЦПК України.

При розгляді справи в судовому засіданні суд встановлює наявність чи відсутність підстав для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, передбачених статтею 486 цього Кодексу (частина третя статті 485 ЦПК України).

За вимогами статті 486 ЦПК України суд відмовляє у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, якщо:

1) на день ухвалення рішення за заявою про видачу виконавчого листа рішення третейського суду скасовано судом;

2) справа, у якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;

3) пропущено встановлений строк для звернення за видачею виконавчого листа, а причини його пропуску не визнані судом поважними;

4) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;

5) третейська угода визнана недійсною;

6) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону; 7) рішення третейського суду містить способи захисту прав та охоронюваних інтересів, не передбачені законом;

8) постійно діючий третейський суд не надав на вимогу суду відповідну справу;

9) третейський суд вирішив питання про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі.

Аналогічні положення містяться у частині шостій статті 56 Закону України  «Про третейські суди».

Аналіз статті 486 ЦПК України та статті 56 Закону України «Про третейські суди» свідчить, що при розгляді заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду суд не здійснює оцінку законності і обґрунтованості рішення третейського суду, а лише встановлює відсутність або наявність підстав для відмови у задоволенні заяви про видачу виконавчого документа. У статті 486 ЦПК України передбачено виключний перелік підстав для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, тягар доведення наявності яких покладається на сторону, яка обґрунтовує необхідність відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду (постанови Верховного Суду від 14 вересня 2023 року у справі № 824/25/23 (провадження № 61-6990ав23), від 10 серпня 2023 року у справі № 824/29/23 (провадження № 61-6989ав23)).

Порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні, встановлення вимог щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб регулює Закон України «Про третейські суди» (частина перша статті 1 цього Закону).

До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом (частина друга статті 1 Закону України «Про третейські суди»).

Згідно з пунктом 7 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки.

Відповідно до статті 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. Підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, встановлюються законом.  До договору найму житла, крім найму житла, що є об`єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.

Виключна підсудність застосовується до тих спорів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном.

Словосполучення «з приводу нерухомого майна» необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов`язково виступає як безпосередньо об`єкт спірного матеріального правовідношення.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 911/2390/18 (провадження № 12-73гс20).

Велика Палата Верховного Суду у цій постанові не відступила від висновку, викладеного Верховним Судом у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16-ц (провадження № 61-12234св18), про те, що позов про стягнення орендної плати за користування нерухомим майном належить до позовів, які виникають з приводу нерухомого майна.

У постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 638/1988/17 (провадження № 61-30812св18) зазначено, що «правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, стосуються позовів з приводу будь-яких вимог, пов`язаних з правом особи на нерухоме майно: земельні ділянки, будинки, квартири тощо, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною договору, об`єктом якого є нерухоме майно».

Враховуючи викладене, спір між сторонами у цій справі виник з приводу нерухомого майна, оскільки стосується стягнення орендної плати та комунальних платежів за користування нерухомим майном, а тому справа, у якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2024 року у справі № 824/42/24 (провадження № 61-9618ав24).

ВИСНОВОК: Спір виник з приводу нерухомого майна - стягнення орендної плати та комунальних платежів, тому спір третейським судам не підвідомчій, що є підставою для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду.

 

 

 

Матеріал по темі: «Відступ від висновку Об`єднаної палати щодо подання позову про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди»
 

 

Теги: третейський суд, виключна підсудність, підсудність спору, стягнення орендної плати, нерухоме майно, комунальні платежі, спори відносно нерухомого майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відступ від висновку Об`єднаної палати щодо подання позову про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: відступ від висновку Об`єднаної палати у справі №910/9841/20, щодо застосування п.7 ч.1 ст.226 ГПК, в частині подання позову про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди 

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо відступ від висновку, викладеного у постанові Об`єднаної палати від 17.12.2021 у справі №910/9841/20, щодо застосування п.7 ч.1 ст.226 ГПК, в частині подання позову про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди. 

Об`єднана палата вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Об`єднаної палати від 17.12.2021 у справі №910/9841/20, щодо застосування п.7 ч.1 ст.226 ГПК про те, що позов про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди, у тому числі викладеної у формі третейського / арбітражного застереження, може бути розглянутий господарським судом по суті. 

Об`єднана палата дійшла висновку, що третейська / арбітражна угода не є правочином у розумінні ЦК, не є цивільно-правовим (господарським) договором, а по своїй суті є процесуальним договором, для якого чинне законодавство України встановлює спеціальний порядок визнання недійсним. 

Питання щодо недійсності третейської / арбітражної угоди суд розглядає не як позовну вимогу, а як процесуальне питання, що має бути вирішене до початку розгляду позовних вимог по суті відповідно до приписів п.7 ч.1 ст. 226 ГПК.  Якщо суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, він залишає позов без розгляду. Такий висновок має міститися в мотивувальній частині судового рішення. За необхідності суд призначає експертизу. 

Якщо позов містить лише одну позовну вимогу про визнання третейської / арбітражної угоди недійсною, приписи п.7 ч.1 ст.226 ГПК не підлягають застосуванню, а суд має відмовити у відкритті позовного провадження на підставі п.1 ч.1 ст.175 ГПК або, якщо таке провадження було помилково відкрито, то закрити його на підставі п.1 ч.1 ст.231 ГПК ("спір не підлягає розгляду у господарських судах)". 

Вирішуючи питання про скасування рішення третейського суду та / або про видачу виконавчого документа, господарський суд одночасно вирішує питання про дійсність чи недійсність третейської угоди у разі заявлення відповідних доводів стороною.  Тому якщо відповідач у третейській справі вважає, що третейська угода є недійсною, він повинен надати суду свої доводи й докази на користь недійсності третейської угоди в межах відповідного судового процесу. Судове рішення з питань скасування рішення третейського суду та / або видачі виконавчого документа є одночасно рішенням, яким вирішується питання про дійсність чи недійсність третейської угоди. Висновки про це повинні міститися у мотивувальній частині судового рішення. За необхідності для вирішення цього питання господарський суд призначає експертизу. 

Аналогічні правила застосовуються і до арбітражної угоди.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Розгляд спорів третейськими судами під час воєнного стану»

 

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Розгляд спорів третейськими судами під час воєнного стану

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: щодо правової можливості розгляду спорів третейськими судами під час воєнного стану

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо розгляду спорів третейськими судами під час воєнного стану

 Згідно з ч.1 ст.26 "Про правовий режим воєнного стану" правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюють лише суди. 

Згідно зі ст.55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. 

Відповідно до ч.2 ст.64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. 

У преамбулі Закону "Про правовий режим воєнного стану" закріплено, що цей Закон визначає зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб. 

Відповідно до ч.1 ст. 8 цього Закону "Про правовий режим воєнного стану" в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, заходи правового режиму воєнного стану, встановлені цією частиною. 

Згідно зі ст.26 Закону "Про правовий режим воєнного стану" правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. У разі неможливості здійснювати правосуддя судами, які діють на території, на якій введено воєнний стан, законами України може бути змінена територіальна підсудність судових справ, що розглядаються в цих судах, або в установленому законом порядку змінено місцезнаходження судів. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається. 

Об`єднана палата звертає увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020 у справі №815/1226/18 (п.80), від 08.02.2022 у справі №209/3085/20 (п.42), від 13.07.2022 у справі №199/8324/19). 

Тлумачення законодавства судам слід здійснювати системно, враховувати правову природу спірних відносин, загальну спрямованість законодавства та права України в цілому, а результат тлумачення законодавства має бути розумним та справедливим (п.6 ч.1 ст.3 ЦК). Зокрема, законодавство слід тлумачити відповідно до розумних цілей регулювання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 911/1278/20 (п.7.33). 

Застосовуючи системний спосіб тлумачення, Об`єднана палата дійшла висновку, що Закон "Про правовий режим воєнного стану" спрямований на встановлення окремих обмежень прав і свобод в умовах воєнного стану відповідно до ч.2 ст. 64 Конституції України. Частину 1 ст.26 зазначеного Закону слід застосовувати, виходячи з його загальної спрямованості, зокрема, не у відриві, а в контексті інших положень як Закону в цілому, так з урахуванням інших положень ст.26 цього Закону. 

При цьому, як вже було зазначено, кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права й свободи від порушень і протиправних посягань. Здійснення третейськими судами функції захисту є здійсненням ними не правосуддя, а третейського розгляду спорів сторін у цивільних і господарських правовідносинах у межах права, визначеного ч.5 ст.55 Конституції України, що не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч.2 ст.64 Конституції України). 

Розгляд справи третейським судом за добровільним волевиявленням сторін (на підставі укладеної третейської угоди) жодним чином не обмежує гарантії прав та свобод людини і громадянина, права й законні інтереси юридичних осіб, а положення ст. 26 Закону "Про правовий режим воєнного стану" спрямовані саме на недопущення звуження таких гарантій у сфері судочинства. 

ВИСНОВОК:  Об`єднана палата вважає, що ст.26 Закону "Про правовий режим воєнного стану" не встановлює заборону третейського розгляду справ.

 

   

 

Матеріал по темі: «Спосіб захисту  щодо визнання недійсною третейської / арбітражної угоди»

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Спосіб захисту щодо визнання недійсною третейської / арбітражної угоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: спосіб судового захисту  щодо визнання недійсною третейської / арбітражної угоди 

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо способу захисту щодо визнання недійсною третейської / арбітражної угоди. 

Статтею 16 ЦК, положення якої корелюються з положеннями ст.20 Господарського кодексу України (далі - ГК), встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Ці положення застосовуються також до права на звернення до суду. 

Відповідно до правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі №912/1856/16 та від 14.05.2019 у справі №910/11511/18, при оцінці доцільності певного способу захисту суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність або відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення або захисту в обраний спосіб. 

Отже, кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, ніж тим, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. 

Положення ч.2 ст.16 ЦК та ст.20 ГК передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину (угоди).

 Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. 

Разом із тим, як вже було зазначено вище, третейська (арбітражна) угода не є правочином, договором у класичному значенні, адже породжує виключно процесуальні, а не матеріально-правові наслідки.  

(!!!) Процесуальним наслідком третейської (арбітражної) угоди є виключення спору з юрисдикції  судів господарської чи цивільної юрисдикції. 

Ухвалення третейського (арбітражного) рішення на основі недійсної третейської (арбітражної) угоди є підставою для скасування цього рішення або для відмови у його визнанні й виконанні / видачі наказу на примусове виконання. Третейська (арбітражна) угода як юридичний факт не породжує набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, відтак укладання цієї угоди не може порушувати цивільні права чи охоронювані законом інтереси. За відсутності порушеного матеріального права (інтересу) виключається можливість розгляду судом відповідного позову про захист такого права (інтересу). 

Оскільки третейська (арбітражна) угода забезпечує передачу спорів між сторонами на розгляд третейського суду (арбітражу) і не регулює інших питань, позов про визнання недійсною третейської (арбітражної) угоди може захищати лише одне право - право на доступ до державного  суду. 

Однак наявність третейської (арбітражної) угоди сама по собі за загальним правилом не порушує і не може порушити право особи на доступ до суду в розрізі захисту порушених прав за господарським договором. 

У разі порушення контрагентом господарського договору постраждала сторона завжди має право звернутися до господарського суду за захистом свого порушеного права, і суд має прийняти такий позов до розгляду. Якщо інша сторона не заявлятиме про передачу спору в третейський суд, у господарського суду буде компетенція розглянути відповідний спір та захистити порушене право особи за основним договором. Якщо ж інша сторона заявлятиме про наявність третейської угоди, національний суд перевірить, серед іншого, дійсність третейської угоди, і якщо така угода буде визнана недійсною, також матиме компетенцію розглянути відповідний спір та захистити порушене право особи за основним договором. У разі дійсності третейської угоди суд має передати спір на розгляд третейського суду відповідно до дійсної угоди сторін, що має виконуватися. 

З наведеного чітко видно, що існування третейської угоди саме по собі жодним чином не порушує право особи на доступ до суду, тому самостійний позов про визнання недійсним третейської угоди, як спосіб захисту права, є неналежним, недоцільним і, можна сказати, дефектним - він не поновлює і не захищає право на доступу до суду, адже неможливо відновити чи захистити право, яке взагалі не було порушеним. 

Такий спосіб захисту не лише не відновлює і не захищає право особи на доступ до суду, а навпаки може використовуватися недобросовісно. 

Зміст п.7 ч.1 ст.226 ГПК свідчить про те, що суд вирішує питання про дійсність арбітражної угоди не як позовну вимогу, а як процесуальне питання на підставі заяви сторони про наявність арбітражної угоди, до початку розгляду справи по суті. 

Отже, вимога про визнання третейської угоди недійсною та / або нечинною, невиконуваною ніколи не може бути (єдиним) предметом позову, а по суті є спором між сторонами щодо юрисдикційної належності цього спору, а, отже, така позовна вимога не підлягає розгляду в господарських судах. 

Так, якщо позов містить лише одну вимогу про визнання третейської / арбітражної угоди недійсною, то відповідно до приписів п.7 ч.1 ст.226 ГПК за наявності заперечення однієї зі сторін  суд має до початку розгляду спору по суті  вирішити процесуальне питання про недійсність угоди. 

Якщо суд визнає угоду дійсною, він лишає позов без розгляду, і тоді це питання залишається в компетенції третейського суду. 

Якщо ж суд після розгляду заперечень відповідача проти юрисдикції третейська угода буде визнана недійсною, надалі господарський суд не зможе розглянути позов по суті, адже питання юрисдикції вирішено, а між сторонами не існує матеріально-правового, господарського спору. 

Відтак зазначена позовна вимога за жодних обставин не підлягає розгляду у господарському суді. 

Якщо вимога про визнання третейської / арбітражної угоди недійсною поєднується з іншими позовними вимогами (тобто по суті задоволення цієї вимоги виступає як передумова для подальшого розгляду інших вимог), то суд відповідно до приписів п.7 ч.1 ст. 226 ГПК у разі, якщо не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, має залишити позов без розгляду. 

Окрім цього, Верховний Суд вважає, що повторний розгляд питання щодо дійсності третейської угоди в межах іншої (цієї) судової справи та вимоги про застосування наслідків недійсності цієї угоди суперечитиме принципу правової визначеності (res judicata).

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Правова можливість визнання недійсної третейської угоди»

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Правова можливість визнання недійсної третейської угоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: щодо права на доступ до суду із позовом про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди 

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо права на доступ до суду із позовом про визнання недійсною третейської / арбітражної угоди. 

Стаття 55 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Відповідно до ч.3 ст.8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Згідно з ч.4 ст.13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання. За змістом ч.6 ст.55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. У ч.3 ст.124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. 

Конституційний Суд України у рішенні від 09.07.2002 №15-рп/2002, серед іншого вказав, що наведені вище норми забезпечують здійснення конституційного права на судовий захист, яким у разі виникнення спору можуть скористатися, зокрема, суб`єкти господарських правовідносин (юридичні особи та інші суб`єкти господарських відносин). 

Право на звернення до суду також передбачене ч.1 ст.6 Конвенції, що ратифікована Україною. Відповідно до Конвенції кожен, у тому числі юридичні особи, має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. 

У частинах 1, 2 ст.7 Закону "Про судоустрій і статус суддів" також вказано, що кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом. Доступність правосуддя для кожної особи забезпечується відповідно до Конституції України та в порядку, встановленому законами України. Частина 1 ст.8 цього Закону проголошує, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом. 

Водночас право на звернення до суду не є абсолютним (рішення Конституційного Суду України від 28.04.2021 №2-р(ІІ)/2021). Держава може регулювати право на доступ до суду та судочинство і встановлювати такі межі доступу до суду, які хоч і будуть обмежувати право на суд, але будуть пропорційними до тої мети, якої прагне досягнути держава, і не будуть порушувати сутнісний зміст права на доступ до суду. 

У низці рішень Конституційний Суд України вказав, що держава може регулювати та обмежувати право особи на доступ до суду і визначив межі, коли таке регулювання буде правомірним. Так, у рішенні від 08.04.2015 №3-рп/2015  Конституційний Суд України зазначив, що згідно з Конституцією України допускається можливість обмеження права на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду, однак таке обмеження не може бути свавільним та несправедливим. Таке обмеження має встановлюватися виключно Конституцією та законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленим суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційним та обґрунтованим. У разі обмеження права на оскарження судових рішень законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію права на судовий захист і не порушувати сутнісний зміст такого права. 

Більш того, у своїй практиці ЄСПЛ також неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ч.1 ст.6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Проте право доступу до суду не має обмежуватися таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження буде відповідати ст.6, лише якщо воно переслідує легітимну мету та є розумно пропорційним до поставленої мети (див. Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany [GC], 42527/98, § 44, ECHR 2001-VIII; Waite and Kennedy v. Germany [GC], no. 26083/94, § 59, ECHR 1999-1; T.P. and KM. v. the United Kingdom [GC], no. 28945/95, § 98, ECHR 2001-V; Zand Others v. the United Kingdom [GC], no. 29392/95, § 93, ECHR 2001-V). 

Таким чином, право на доступ до суду є правом особи (можливістю особи) звернутися до суду за захистом своїх прав чи законних інтересів, що гарантоване Конституцією України, міжнародно-правовими актами та національним законодавством. Право на доступ до суду не є абсолютним, воно може бути піддане допустимим обмеженням з боку держави, якщо таке обмеження не є свавільним та несправедливим, а також існує пропорційність між використаним засобом та поставленою метою, і сутнісний зміст права на доступ до суду не буде зведений нанівець. 

ВИСНОВОК: право на доступ до суду із самостійним позовом про визнання недійсним третейської (арбітражної) угоди є правомірно обмеженим, щоб забезпечити режим сприяння арбітражу в Україні.  

Таке обмеження не є свавільним чи несправедливим; воно переслідує легітимну мету - сприяти визнанню третейських (арбітражних) угод, покращувати ефективність третейського (арбітражного) процесу та виконуваність третейських (арбітражних) рішень, забезпечити гарантії, що будь-які спори між сторонами третейської (арбітражної) угоди будуть вирішуватися саме в третейському суді (арбітражі). Таке обмеження є пропорційним поставленій меті і жодним чином не порушує права на доступ до суду, адже чинне законодавство України передбачає три випадки, коли дійсність третейської (арбітражної) угоди може бути оцінена національним судом. 

Прикметно, що в низці справ з аналогічним предметом позову, які переглядалися Верховним Судом (визнання недійсної третейської угоди), суди ухвалювали рішення про відмову в задоволенні позову: №910/1935/19, №910/8866/17, №941/1928/21, №925/221/21, №904/67/21, №925/891/20, №904/4890/20, №911/1803/19, №910/10275/16, №922/2508/18, №910/8863/17, №910/9841/20 тощо. Наведене опосередковано підтверджує, про неналежність відповідного способу захисту, який використовується не для захисту прав та законних інтересів, а переважно для уникнення боржниками виконання рішень третейських судів або затягування ними розгляду.

 

 

 

Матеріал по темі: «Компетенція національного суду при розгляді питання щодо недійсності третейської угоди»

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Компетенція національного суду при розгляді питання щодо недійсності третейської угоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: щодо меж компетенції національних судів при розгляді питання щодо недійсності третейської угоди у процедурі оспорювання рішень третейських судів 

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо меж компетенції національних судів при розгляді питання щодо недійсності третейської угоди. 

(а) Вирішення питання дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди при оспорюванні арбітражного рішення 

Частина 1 ст.34 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж" встановлює, що оспорювання в суді арбітражного рішення може бути проведено тільки шляхом подання клопотання про скасування згідно з пунктами 2 та 3 цієї статті. 

Згідно з ч.2 ст.34 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж"  арбітражне рішення може бути скасоване судом, зазначеним у п.2 ст.6, лише у разі, якщо: 

1) сторона, що заявляє клопотання про скасування, подасть докази того, що: 

одна із сторін в арбітражній угоді, зазначеній у ст.7, була якоюсь мірою недієздатною; або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки - за законом України; або 

її не було належним чином повідомлено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення; або 

рішення винесено щодо не передбаченого арбітражною угодою спору або такого, що не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди, проте, якщо постанови з питань, які охоплюються арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, що не охоплюються такою угодою, то може бути скасована тільки та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що не охоплюються арбітражною угодою; або 

склад третейського суду чи арбітражна процедура не відповідали угоді сторін, якщо тільки така угода не суперечить будь-якому положенню цього Закону, від якого сторони не можуть відступати, або, за відсутності такої угоди, не відповідали цьому Закону; або 

2) суд визначить, що: 

об`єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України; або арбітражне рішення суперечить публічному порядку України. 

Відповідно до ч.3 ст.34 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж" клопотання про скасування не може бути заявлено після закінчення трьох місяців, рахуючи з дня, коли сторона, що заявляє це клопотання, отримала арбітражне рішення, а в разі, якщо було подано прохання згідно із     ст.33, - з дня винесення третейським судом рішення з цього прохання. Суд, до якого подано клопотання про скасування арбітражного рішення, може, якщо визнає це належним і якщо про це просить одна із сторін, зупинити провадження з питання про скасування на встановлений ним строк з тим, щоб надати третейському суду можливість відновити арбітражний розгляд або вжити інших дій, які, на думку третейського суду, дадуть можливість усунути підстави для скасування арбітражного рішення. 

(б) Вирішення питання дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди при визнанні і наданні дозволу на виконання арбітражного рішення 

Стаття 478 ЦПК прямо передбачає, що суд відмовляє у визнанні і наданні дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу, якщо: 

1)     на прохання сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця сторона подасть суду доказ того, що: 

одна із сторін в арбітражній угоді була якоюсь мірою недієздатною;     або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки, - за законом держави, де рішення було винесено; або 

сторону, проти якої винесено рішення, не було належним чином сповіщено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення; або 

рішення винесено щодо спору, не передбаченого арбітражною угодою, або такого, що не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди; проте якщо постанови з питань, охоплених арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою, то та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що охоплені арбітражною угодою, може бути визнана і виконана; або 

склад міжнародного комерційного арбітражу або арбітражна процедура не відповідали угоді між сторонами або, за відсутності такої, не відповідали закону тієї держави, де мав місце арбітраж; або 

рішення ще не стало обов`язковим для сторін, або було скасовано, або його виконання зупинено судом держави, в якій або згідно із законом якої воно було прийнято; або 

2) якщо суд визнає, що: 

відповідно до закону спір, з огляду на його предмет, не може бути переданий на вирішення міжнародного комерційного арбітражу; або 

визнання та виконання цього арбітражного рішення суперечить публічному порядку України. 

Аналогічні підстави для відмови у визнанні або у виконанні арбітражного рішення встановлені у ст.36 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж". 

У частині першій статті V Конвенції про визнання та виконання міжнародних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958) також вказано, що у визнанні та виконанні іноземного арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямоване, тільки тоді, якщо ця сторона подасть до компетентної влади за місцем подання клопотання про визнання і виконання, докази того, що: a) сторони в угоді, зазначеній у статті ІІ, були згідно із законом, що мав бути до них застосований, будь-якою мірою недієздатними, або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а за відсутності такої вказівки - згідно із законом країни, в якій було ухвалене рішення; або b) сторона, проти якої ухвалене рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра або про арбітражний розгляд, або з інших причин не могла подати свої пояснення; або c) вказане рішення ухвалене щодо спору, не передбаченого або такого, що не підпадає під умови арбітражної угоди чи арбітражного застереження у договорі, або містить вирішення питань, що виходять за межі арбітражної угоди або арбітражного застереження в договорі, з тим, однак, що якщо рішення з питань, охоплених арбітражною угодою або застереженням, можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою або застереженням, то та частина арбітражного рішення, яка містить вирішення питань, охоплених арбітражною угодою або арбітражним застереженням в договорі, може бути визнана та виконана; або d) склад арбітражного органу або арбітражний процес не відповідали угоді між сторонами або за відсутності такої не відповідали закону тієї країни, де мав місце арбітраж; або е) рішення ще не стало остаточним для сторін, або було скасоване, або призупинене виконанням компетентною владою країни, в якій воно було ухвалене, або країни, закон якої застосовується. 

(в) Вирішення питань дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди при надходженні позову до національного суду у питанні, що є предметом арбітражної угоди 

Згідно з вимогами ч.1 ст.8 Закону " Про міжнародний комерційний арбітраж" суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, залишити позов без розгляду і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. 

Відповідно до п.7 ч.1 ст.226 ГПК суд залишає позов без розгляду, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді,     якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. Окрім того, відповідно до п.5 ч.1 ст.231 цього Кодексу господарський суд закриває провадження у справі, якщо після відкриття провадження у справі між сторонами укладено угоду про передачу спору на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу або третейського суду, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. 

Пунктом 3 ст.II Нью-Йоркської Конвенції визначено, що "суд договірної держави, якщо до нього надходить позов із питання, з якого сторони уклали угоду, передбачену цією статтею (арбітражну угоду), повинен на прохання однієї зі сторін направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що згадана угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана". 

Отже, відповідно до національного законодавства та правил міжнародного договору національний суд здійснює перевірку того, чи є арбітражна угода недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, перш за все на етапі, коли до нього надійшов позов із питання, з якого сторони уклали угоду (тобто спір по суті зовнішньоекономічного договору, який містить арбітражне застереження або щодо якого укладена окрема арбітражна угода), і суд за заявою відповідача вирішує питання про залишення позову без розгляду та направлення сторін до арбітражу для вирішення позову у питанні, що є предметом арбітражної угоди. 

У разі необхідності суд на цій стадії призначає експертизу (див. постанову Верховного Суду від 14.06.2023 у справі №914/2039/18). 

Рішення щодо дійсності / недійсності арбітражної угоди має міститися в мотивувальній частині судового рішення, адже це не є позовною вимогою. 

З цих підстав п.7 ч.1 ст.226 ГПК може застосовуватися лише якщо предметом позову у господарській справі є питання, що є предметом арбітражної угоди (тобто спір по суті), а не сама арбітражна угода. 

(!!!) Викладене свідчить, що суд може втручатися в питання арбітражу та здійснити судовий контроль (вирішити питання щодо дійсності арбітражної угоди) виключно у трьох випадках, передбачених у п.74 цієї постанови. 

У постанові Верховного Суду від 20.03.2020 у справі №920/241/19 зазначено, що Нью-Йоркська Конвенція закріплює підхід здійснення примусового виконання арбітражних рішень і арбітражних угод, який ґрунтується на презумпції дійсності та автономності арбітражних угод, формальної і матеріально-правової (ч.1 ст.ІІ). Ця презумпція дійсності може бути спростована лише за обмеженим переліком підстав. 

У постанові від 12.11.2020 у справі № 910/13366/18 Верховний Суд дійшов таких висновків: 

-          арбітражна угода має позитивний і негативний ефекти: вона зобов`язує сторони передавати спори в арбітраж і надавати складу арбітражу компетенцію щодо спорів, охоплених арбітражною угодою (позитивний ефект). Якщо виникає спір, який належить до обсягу арбітражної угоди, будь-яка зі сторін може передати його на розгляд складу арбітражу. З іншої сторони, арбітражна угода перешкоджає сторонам у спробах вирішити їх спори в суді (негативний ефект). Уклавши арбітражну угоду, сторони визначили інший обов`язковий для них порядок реалізації належних їм прав застосування судових засобів правового захисту, саме у певному (або певних) міжнародному комерційному арбітражеві. Сторона, яка уклала арбітражну угоду, не може ігнорувати такі її умови і замість обраного арбітражу звернутися до суду держави, який був би компетентним вирішити спір у разі неукладення між сторонами такого роду арбітражної угоди; 

-          принцип автономності арбітражної угоди     (separability)     свідчить, по-перше, що дійсність основного договору в принципі не впливає на дійсність включеної до нього арбітражної угоди. Така автономність арбітражної угоди дає можливість сторонам спірних правовідносин мати гарантію, що спір буде розглянуто у будь-якому випадку саме арбітражем, оскільки наявність арбітражного застереження унеможливлює звернення до державних судових установ; 

-          укладаючи арбітражне застереження, сторони зазвичай передбачають передачу до арбітражу будь-яких спорів, у тому числі спорів щодо дійсності самого контракту (якщо такі спори прямо не виключені зі сфери дії арбітражного застереження).  У подальшому, якби сторона могла відмовитися від арбітражу і заперечувати компетенцію арбітрів, посилаючись на недійсність контракту, то недобросовісна сторона завжди використовувала би таку можливість для зриву арбітражу. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03.03.2020 зі справи №920/241/19 та постанові Верховного Суду від 24.09.2020 зі справи  №824/198/19; 

-          необхідно враховувати, що принцип автономності арбітражної угоди від основного договору полягає у тому, що арбітражна угода та основний договір розглядаються як дві окремі угоди, тому недійсність договору не може бути підставою для автоматичної недійсності арбітражної угоди; 

-          за змістом Нью-Йоркської Конвенції кожна договірна держава визнає арбітражну угоду, за якою сторони зобов`язуються передавати до арбітражу всі або будь-які суперечки, які виникають або можуть виникнути між ними у зв`язку з якими-небудь конкретними договірними або іншими правовідносинами, об`єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду. Зазначений обов`язок визнання арбітражної угоди вимагає від суду також тлумачити будь-які неточності в тексті арбітражної угоди та розглядати сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності на користь її дійсності, чинності та виконуваності (принцип імунітету та автономії арбітражної угоди). 

Укладаючи арбітражну угоду, сторони зазвичай передбачають передачу до арбітражу будь-яких спорів, у тому числі спорів щодо дійсності самого контракту (якщо такі спори прямо не виключені зі сфери дії арбітражної угоди). Надалі, якби сторона могла відмовитися від арбітражу і заперечувати компетенцію арбітрів, посилаючись на недійсність контракту, то недобросовісна сторона завжди використовувала би таку можливість для зриву арбітражу. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 03.03.2020 у справі №920/241/19, від 24.09.2020 у справі №824/198/19 та від 27.03.2019 у справі №756/618/14-ц, від 16.01.2020 у справі №908/2743/18. Це правило стосується і вимог про визнання недійсною арбітражної угоди як частини контракту чи окремої угоди. 

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.08.2018 у справі №906/493/16 зазначено, що національний суд здійснює перевірку того, чи є арбітражна угода недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, лише тоді, коли до нього надійшов позов із питання, з якого сторони уклали угоду, тобто питання, пов`язаного з контрактом, спори щодо якого сторони домовилися передати на розгляд міжнародного комерційного арбітражу. 

Верховний Суд постановою від 03.03.2020 у касаційному порядку переглядав справу №920/241/19, предметом розгляду в якій також було встановлення судом prima facie дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди. Переглядаючи судові рішення у справі №920/241/19, Верховний Суд висловив таку позицію:  "Тобто у наведеному випадку формулювання, вжите у зазначеній арбітражній угоді "будь-яка суперечка, що виникає по цьому контракту або у зв`язку з ним" охоплює також і спори стосовно дійсності контракту". 

Також у постанові від 12.11.2020 у справі №910/13366/18, предметом розгляду якої була вимога про визнання недійсною арбітражної угоди (тобто справа стосувалася подібних правовідносин), Верховний Суд дійшов висновку, що "питання щодо визнання недійсною арбітражної угоди як оспорюваного правочину (з урахуванням презумпції правомірності) і визнання недійсним договору як оспорюваного правочину підлягає розгляду МКАС згідно з пунктом 8.3 Договору". 

ВИСНОВОК: Отже, відповідно до національного законодавства національний суд здійснює перевірку того, чи є третейська угода недійсною, втратила чинність або не може бути виконана на етапі, коли до нього надійшов позов із питання, з якого сторони уклали угоду. Суд за заявою відповідача вирішує питання про залишення позову без розгляду та направлення сторін до третейського суду для вирішення позову у питанні, що є предметом третейської угоди. 

Рішення щодо дійсності / недійсності третейської угоди має міститися в мотивувальній частині судового рішення, адже це не є позовною вимогою. У разі необхідності суд на цій стадії призначає експертизу. 

Аналогічний підхід застосовано законодавцем й щодо арбітражної угоди.

  

 

 

 

Матеріал по темі: «Правова природа третейської та арбітражної угоди»

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов