Компенсація за втрачену посилку внаслідок бойових дій

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Компенсація вартості відправлення, яке було втрачено або знищено внаслідок ворожих обстрілів на прикладі оператора - ТОВ «Нова пошта»

  

Умови публічного Договору з ТОВ «Нова пошта» та Правила пересилання

За умовами Публічного договору про надання послуг з організації перевезення відправлень ТОВ «Нова пошта» діє як експедитор, який зобов`язується за плату та за рахунок замовника організувати перевезення відправлення й надання комплексу інших послуг, пов`язаних із організацією перевезення відправлення, а замовник зобов`язується їх прийняти й оплатити на умовах, визначених договором. 

Таким чином, оператор (експедитор) повинен забезпечити збереження відправлення з моменту його прийняття для надання послуг до моменту його вручення Одержувачу, Відправнику або до закінчення строків зберігання неврученого Відправлення, встановленого Правилами (п. 4.1.2. Договору). 

Крім цього, вищевказаний договір передбачає й права клієнта, зокрема п. 4.4.1. Договору передбачає, що Клієнт (Користувач) має право: на належну якість послуг та обслуговування; необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію державною мовою про послуги, сервіси, їх якість, асортимент; відшкодування майнової моральної шкоди, завданої внаслідок неналежного виконання цього Договору Оператором, відповідно до закону; звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав. 

В свою чергу, п. п. 6.2.1 та 6.2.2. Договору чітко встановлюють, що у разі повної втрати або повного пошкодження Відправлення з вини Оператора, Оператор відшкодовує Клієнту (Користувачу) суму, що дорівнює його оголошеній цінності, але не більше від фактичної вартості Відправлення та повертає провізну плату, сплачену Клієнтом (Користувачем) згідно з відповідною експрес-накладною. У разі повної компенсації за пошкодження Відправлення Клієнт (Користувач) , на вимогу Оператора передає Оператору Відправлення, за яке було отримано компенсацію, а у разі часткової втрати або часткового пошкодження Відправлення з вини Оператора, Оператор відшкодовує Клієнту (Користувачу) відповідну частину оголошеної цінності Відправлення. 

Відповідно до пункту 20 Правил пересилання оголошена цінність відправлень встановлюється відправником самостійно. Відповідно до пункту 67 Правил, у разі втрати оператором відправлення після приймання його до пересилання, оператор повертає вартість послуг, сплачену клієнтом згідно з відповідною експрес-накладною, і відшкодовує суму, що дорівнює оголошеній вартості відправлення, але не більше ніж фактична вартість вкладення.

  

Відмова в компенсації (форс-мажор): 

Якщо під час видачі відправлення сторонами буде виявлено пошкодження вкладення або вкладення, якого не вистачає в цілій (неушкодженій) упаковці Відправлення, відповідальність за будь-які пошкодження, нестачу або відсутність вкладення покладається на Відправника (п. 6.2.5 Договору). 

Оператор не несе відповідальності за цілісність, збереженість (схоронність) вкладення у Відправлення або його нестачу у випадку, якщо Відправлення передається Одержувачу або Відправнику з цілою/неушкодженою упаковкою, а також у випадку, якщо виявлені пошкодження упаковки Відправлення не збігаються з ушкодженнями вкладення у Відправлення (п. 6.2.6 Договору). 

Також, договором (Розділ 7) передбачені обставини непереборної сили (форс – мажор), до яких відноситься надзвичайні та невідворотні обставини, що об’єктивно унеможливлюють виконання зобов’язань, передбачених умовами договору, обов’язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, невиключний перелік яких визначений статтею 14-1 Закону України «Про торгово промислові палати в Україні». 

Втім, обставини непереборної сили повинні бути засвідчені сертифікатом Торгово-промислової палати України або регіональними торгово-промисловими палатами, про що перевізник повинен повідомити споживача письмово  на протязі (п'яти) робочих днів наступних за днем настання обставин непереборної сили. 

 

Компенсація: 

Сума компенсації залежить від оголошеної цінності відправлення: 

- для відправлень вагою включно до 30 кг – до 1 000 000 (один мільйон) гривень;

- для відправлень з/до поштомату - до 29 000 (двадцять дев’ять тисяч) гривень;

- для відправлень з/до пункт приймання-видачі – до 29 000 (двадцять дев’ять тисяч) гривень (п. 20 Правил) 

Примітка оператор може приймати для організації перевезення відправлення і з більшою оголошеною цінністю, за умови, що відправником виступає юридична особа та про це укладено між оператором та відправником договір (п. 18 Правил) 

 

Куди звертатися за компенсацією: 

Для отримання компенсації відправник/отримувач (споживач) повинен зафіксувати відмову від прийняття потового пересилання та скласти Акт з експедитором, а потім звернутися з претензією до останнього, причому тягар доказування причин виникнення недоліку послуги (роботи) та відсутності вини покладається на виконавця послуги. 

У випадку відмови зі сторони поштовика, відправник/отримувач (споживач) має право додатково звернутися до Держпродспоживслужби або до суду.

 

Судова практика: 

Суд встане на бік споживача і в примусовому порядку стягне суму компенсації, якщо між сторонами належно (документально) зафіксовані правовідносини, тому отримання/зберігання чеків є найважливішою обставиною. 

Отже, умови компенсації за втрату відправлення прямо визначені публічним договором між поштовиком та споживачем та повинні бути підкріплені власними діями відправника під час його укладення, але якщо вимога про стягнення суми не ґрунтується на оголошеній цінності поштового пересилання, то це суперечить пункту 67 Правил та статті 924 Цивільного кодексу України в частині меж договірної відповідальності перевізника (експедитора) – Рішення суду.

 

Примітка: Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов`язаними з порушенням їх прав. Оскільки позивача звільнено від сплати судових витрат й він не оплачував судовим збором позовну заяву, судові витрати в цій частині на відповідача не покладаються (правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 496/3134/19). 

Додатково, слід звернути увагу, що Держпродспоживслужба нагадує: споживач, незважаючи на воєнний стан країни,  має право на якісні поштові послуги та захист своїх прав та акцентує увагу, що оголошена цінність — додатковий захист, а тому відправка з «символічною» оголошеною цінністю не дасть змоги отримати реальну компенсацію за відправлений товар.

ВИСНОВОК: З урахуванням викладеного вбачається, якщо поштове відправлення було знищене через бойові дії, ТОВ «Нова пошта» компенсує його оголошену цінність, але не більше від фактичної вартості відправлення та додатково поверне провізну плату, при умові належного документування правовідносин із споживачем та наявності доказів передання поштового відправлення експедитору (фіскальних чеків, квитанцій, накладних).

 

 

P.s. На просторах інтернет-павутиння знайшов коментар перевізника: «У компанії наголошують, що у ситуаціях (коли відправлення було втрачено або знищено внаслідок російських обстрілів) не застосовується автоматичний механізм компенсації — кожен випадок оцінюється окремо з урахуванням усіх даних про відправлення, що дозволяє визначити можливість та розмір відшкодування відповідно до встановлених правил.»

 

 

 

Матеріал по темі: «Компенсація від «Нова Пошта» за пошкоджену посилку»

 

 

#майнова_шкода, #нова_пошта, #пошкодження_посилки, #втрата_товару, #бойові_дії; #претензія, #акт, #захист_прав_споживачів, #Верховний_суд, #Адвокат_Морозов

 

Нормативна регламентація критеріїв для визначення класу напруги

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Нарахування субспоживачу вартості послуги з розподілу електроенергії за тарифами другого класу, хоча власник електромереж отримує електроенергію від оператора за 1 класом напруги

02 липня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 906/1205/25 (ЄДРСРУ № 137885216) досліджував питання щодо нормативної регламентації критеріїв для визначення класу напруги.

Відповідно до пункту 8.1 глави 8 Порядку встановлення (формування) тарифів на послуги з розподілу електричної енергії, затвердженого постановою НКРЕКП від 05.10.2018 № 1175 (далі - Порядку № 1175): "Споживачі, які отримують електричну енергію від оператора системи розподілу на межі балансової належності номінальною напругою 27,5 кВт та вище, а також споживачі, приєднані до шин електростанцій (за винятком суб`єктів господарювання, що виробляють електричну енергію з альтернативних джерел, а саме з енергії сонячного випромінювання, біогазу, біомаси, енергії вітру та мікро-, міні- та малими гідроелектростанціями), відносяться до 1 класу напруги. Споживачі, які отримують електричну енергію від оператора системи розподілу на межі балансової належності номінальною напругою нижче 27,5 кВт, відносяться до 2 класу напруги. Клас напруги встановлюється споживачу окремо за кожною межею балансової належності".

Позиція Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо застосування Правил роздрібного ринку електричної енергії, затверджених постановою НКРЕКП від 14.03.2018 № 312 (далі - ПРРЕЕ) та Порядку № 1175, зокрема, про те, що: критерієм розмежування класів споживачів є ступінь напруги на межі балансової належності між мережею оператора системи розподілу та споживачем є сталою та послідовною.

Зокрема, у постановах від 10.01.2024 у справі № 910/8823/22, від 21.02.2024 у справі № 906/172/23 від 05.09.2024 у справі № 906/447/23, від 05.09.2024 у справі № 906/600/23, від 08.10.2024 у справі № 906/446/23 та від 26.05.2026 у справі № 906/504/25 Верховний Суд послідовно та неодноразово висловлював висновки про неправомірність дій, обленерго з нарахування позивачам у кожній зі справ тарифу за послуги з розподілу енергії за ІІ (другим) класом напруги, з урахуванням того, що між сторонами спору у кожній зі справ безпосередньо відсутня межа балансової належності, а в укладених договорах встановлено напругу приєднання на об`єктах позивача, що відповідає І (першому) класу напруги.

В цій справі між субспоживачем та обленерго безпосередньо відсутня межа балансової належності, у зв`язку з чим розподіл електричної енергії здійснюються через мережі іншого споживача, якому у свою чергу здійснює її розподіл на межі балансової належності за 1 класом напруги.

ВИСНОВОК: Єдиним критерієм для визначення класу напруги є межа балансової належності з оператором системи, а будь-які інші характеристики мереж / підключення підприємства не можуть бути основою для визначення класу напруги.

 

Матеріал по темі: «Відповідальність споживача за зірвані пломби на приладах обліку електроенергії»

 

 

 

 

Теги: електроенергія, сорванная пломба, срыв пломбы на электросчетчике, самовільне підключення, експертиза, втручання в лічильник, пошкодження пломб, мережі енергопостачальної організації, електрична енергія, Державна інспекція з енергетичного нагляду, Акт, договір на електропостачання, судовий захист, Верховний суд, Адвокат Морозов

Реквізиція майна громадян та юридичних осіб в умовах надзвичайного чи воєнного стану

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Механізм передачі, примусового відчуження або вилучення майна у юридичних та фізичних осіб для потреб держави в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану

27 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 686/16059/22, провадження № 61-15484св23 (ЄДРСРУ№ 123469079) досліджував питання щодо реквізиції майна громадян та юридичних осіб в умовах надзвичайного чи воєнного стану.

За змістом статті 1 Закону України «Про оборону України» визначено, що збройна агресія - застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України.

Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

У разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни. Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії, у тому числі проведення спеціальних операцій (розвідувальних, інформаційно-психологічних тощо) у кіберпросторі. З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни (стаття 4 Закону України «Про оборону України»).

Указами Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та № 65/2022 «Про загальну мобілізацію» у зв`язку з агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан та оголошено про проведення загальної мобілізації.

03 березня 2022 року зазначений указ Президента України від 24 лютого 2022 року № 65/2022 затверджено Верховною Радою України, а саме Законом України від 03 березня 2022 року № 2105-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про загальну мобілізацію».

Воєнний стан та загальна мобілізація тривають дотепер. 

Статтею 17 Закону України «Про оборону України» передбачено, що в умовах воєнного стану відповідно до закону допускається примусове вилучення приватного майна та відчуження об`єктів права приватної власності громадян з наступним повним відшкодуванням їх вартості у порядку та терміни, встановлені Кабінетом Міністрів України. Аналогічна норма міститься у частині другій статті 353 ЦК України.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану, зокрема примусово відчужувати майно, що перебуває у приватній або комунальній власності, вилучати майно державних підприємств, державних господарських об`єднань для потреб держави в умовах правового режиму воєнного стану в установленому законом порядку та видавати про це відповідні документи встановленого зразка.

Закон України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» визначає механізм передачі, примусового відчуження або вилучення майна у юридичних та фізичних осіб для потреб держави в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану.

Примусове відчуження майна - позбавлення власника права власності на індивідуально визначене майно, що перебуває у приватній або комунальній власності та яке переходить у власність держави для використання в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану за умови попереднього або наступного повного відшкодування його вартості (пункт 1 частини першої статті 1 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану»). Примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану може здійснюватися з попереднім повним відшкодуванням його вартості. У разі неможливості попереднього повного відшкодування за примусово відчужене майно таке майно примусово відчужується з наступним повним відшкодуванням його вартості (частини перша та друга статті 3 вказаного Закону).

Частинами першою-другою статті 10 «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» визначено, що компенсація за примусово відчужене майно в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану з попереднім повним відшкодуванням його вартості здійснюється військовим командуванням чи органом, що прийняв рішення про таке відчуження, за рахунок коштів державного бюджету до підписання акта.

(!!!) Компенсація за примусово відчужене майно в умовах правового режиму воєнного стану з наступним повним відшкодуванням його вартості здійснюється протягом п`яти наступних бюджетних періодів, правового режиму надзвичайного стану - протягом одного наступного бюджетного періоду після скасування правового режиму воєнного чи надзвичайного стану за рахунок коштів державного бюджету.

Відповідно до частини першої статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлено, що громадяни зобов`язані надавати в установленому порядку під час мобілізації будівлі, споруди, транспортні засоби та інше майно, власниками яких вони є, ЗСУ, іншим військовим формуванням, оперативно-рятувальній службі цивільного захисту з наступним відшкодуванням державою їх вартості в порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини третьої статті 321 ЦК України примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Як у доктрині приватного права, так і в судовій практиці усталеним є підхід, що:

- під реквізицією варто розуміти примусове оплатне відчуження майна державою у власника при існуванні надзвичайних обставин на підставі та в порядку, встановленому законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості або без такого. Метою реквізиції є усунення або запобігання тим наслідкам, що виникли або можуть виникнути, наступити через стихійне лихо, аварію, епідемію, епізоотію, воєнний або надзвичайний стан та за інших надзвичайних обставин;

- реквізиція застосовується за надзвичайних обставин, які вимагають негайних дій, вона провадиться в позасудовому (адміністративному) порядку за рішенням органів державної влади. Адміністративний порядок реквізиції майна у власника обумовлений необхідністю швидкої реакції від органів державної влади на надзвичайні обставини. Норми, що регулюють реквізицію, спрямовані на вирішення колізії публічного інтересу та цивільного права (зокрема, права власності, інших цивільних прав), розв`язання якої відбувається на користь публічного інтересу;

- залежно від підстав проведення реквізиції, існує два її види: реквізиція за надзвичайних обставин (частина перша статті 353 ЦК України); реквізиція в умовах воєнного або надзвичайного стану (частина друга статті 353 ЦК України).

(!!!) Відмінність між реквізицією (частина перша статті 353 ЦК України) та реквізицією в умовах надзвичайного чи воєнного стану (частина друга статті 353 ЦК України) полягає у моменті відшкодування вартості майна. У першому випадку його має бути проведено до примусового відчуження майна, а в другому - обов`язок держави відшкодувати вартість майна настає після його примусового відчуження;

- право вимагати повернення майна обумовлюється наявністю в особи статусу «колишнього» власника. За допомогою такої конструкції законодавець створює передумови для охорони інтересів приватних осіб. Повернення майна можливе за умови: припинення надзвичайних обставин, тобто стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії, воєнного або надзвичайного стану та ін.; збереження майна; заявлення власником позовної вимоги про його повернення до органу, що проводив його реквізицію або якому передано відповідне майно; встановлення можливості повернення (див., зокрема постанови Верховного Суду від 08 серпня 2018 року в справі № 284/276/16-ц, від 13 вересня 2023 року у справі № 707/1298/22).

Стаття 4 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачає, що примусове відчуження або вилучення майна у зв`язку із запровадженням та виконанням заходів правового режиму воєнного стану здійснюється за рішенням військового командування, погодженим відповідно з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласною, районною, Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією або виконавчим органом відповідної місцевої ради.

Згідно з частиною другою статті 1 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» термін «військове командування» вживається у значенні, наведеному в Законі України «Про правовий режим воєнного стану» або Законі України «Про правовий режим надзвичайного стану», залежно від правового режиму, в умовах якого передається, відчужується або вилучається майно.

Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» військовим командуванням, якому згідно з цим Законом надається право разом з органами виконавчої влади, військовими адміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати заходи правового режиму воєнного стану, є: Головнокомандувач Збройних Сил України, Командувач об`єднаних сил Збройних Сил України, командувачі видів та окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, командувачі (начальники) органів військового управління, командири з`єднань, військових частин Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань.

Аналогічне визначення військового командування міститься у статті 1 Закону України «Про оборону України».

Відповідно до статті 7 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, про примусове відчуження або вилучення майна складається акт. Бланк акта про примусове відчуження або вилучення майна (далі - акт) виготовляється за єдиним зразком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

В акті зазначаються:

1) назва військового командування та органу, що погодив рішення про примусове відчуження або вилучення майна, або військового командування чи органу, що прийняв таке рішення;

2) відомості про власника (власників) майна: для юридичних осіб - повне найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код; для фізичних осіб - прізвище, ім`я, по батькові, постійне місце проживання та ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів, крім осіб, які з релігійних або інших переконань відмовилися від ідентифікаційного номера, про що мають відповідну відмітку у паспорті;

3) відомості про документ, що встановлює право власності на майно (у разі наявності);

4) опис майна, достатній для його ідентифікації. Для нерухомого майна - відомості про місцезнаходження (адреса), для рухомого майна (наземні, водні та повітряні транспортні засоби) - відомості про реєстраційний номер транспортного засобу, марку, модель, номер шасі, рік випуску та інші реєстраційні дані;

5) сума виплачених коштів (у разі попереднього повного відшкодування вартості майна).

Акт підписується власником майна або його законним представником і уповноваженими особами військового командування та органу, що погодив рішення про примусове відчуження майна, або військового командування чи органу, що прийняв таке рішення, і скріплюється печатками військового командування та/або зазначених органів.

ВАЖЛИВО: Право державної власності на майно виникає з дати підписання акта.

У разі примусового відчуження майна до акта додається документ, що містить висновок про вартість майна на дату його оцінки, яка проводилася у зв`язку з прийняттям рішення про його примусове відчуження.

У разі відсутності особи, у якої відчужується або вилучається майно, або її законного представника під час складання акта про примусове відчуження або вилучення майна такий акт складається без її участі.

У такому разі власник майна або його законний представник має право на ознайомлення з актом про примусове відчуження або вилучення майна.

Примірник акта та документ, що містить висновок про вартість майна, вручаються під розписку особі, у якої відчужується або вилучається майно, або її уповноваженому представнику.

Приписи статті 7 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» передбачають можливість складення акта за відсутності власника або його законного представника та у такому разі останні мають право на ознайомлення з цим актом.

У разі відшкодування вартості примусово відчуженого майна оцінка майна може бути оскаржена до суду відповідно до частини третьої статті 8 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану».

Щодо обраного позивачем способу захисту

Пред`явлена позивачем вимога про зобов`язання військової частини повернути спірний автомобіль та свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу є неналежним способом захисту у спірних правовідносинах з огляду на те, що спірний транспортний засіб після його примусового відчуження перебуває у власності держави і, відповідно, користуванні - військового підрозділу Збройних Сил України.

Наведене узгоджується з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року у справі № 712/3525/23, та не суперечить висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року справі № 543/730/14-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, у постановах Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 454/3657/18, від 12 червня 2019 року у справі № 927/352/18, від 11 вересня 2018 року у справі № 918/1377/16, від 14 лютого 2023 року у справі № 904/868/22, від 07 листопада 2018 року у справі № 200/21325/15-ц, у постановах Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16, від 18 січня 2023 року у справі № 6-2552цс16, від 24 травня 2017 року у справі № 6-640цс17, від 03 грудня 2014 року у справі № 6-183цс14.

 

Матеріал по темі: «Примусове відчуження майна на користь Держави в умовах воєнного стану»
 

 

 

Теги: реквізиція, вилучення, примусове відчуження, воєнний стан, військова адміністрація,  компенсація вартості, акт вилучення, право власності, віндикаційний позов, витребування майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Компенсація від «Нова Пошта» за пошкоджену посилку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ТОВ «Нова Пошта» має відшкодувати клієнту вартість пошкодженого при перевезенні товару, провізну плату й штраф

За умовами публічного договору з ТОВ «Нова Пошта» про надання послуг з організації перевезення відправлень (далі-Договір) експедитор зобов`язується за плату та за рахунок замовника організувати перевезення відправлення, а замовник зобов`язується прийняти та оплатити цю послугу (пункт 3.1 Договору).

Згідно пункту 4.1.2 Договору експедитор зобов`язався забезпечити збереження відправлення з моменту його прийняття для надання послуг до моменту його видачі одержувачу за умови дотримання замовником положень Договору та Умов надання послуг. У свою чергу замовник зобов`язався повідомити експедитору інформацію про вміст відправлення, наданого для організації перевезення відправлення, на підставі відповідної експрес-накладної та запакувати відправлення для його збереження під час транспортування та завантажувально-розвантажувальних робіт, а також, за необхідності, скріпити фірмовою клейкою стрічкою або пломбою, щоб запобігти доступу до вмісту відправлення (пункти 4.3.3, 4.3.4 Договору).

Із пунктів 5.3.1, 5.3.2 Договору слідує, що тип упаковки повинен відповідати особливостям відправлення. Упаковка відправлення повинна забезпечувати повну його цілісність під час транспортування з урахуванням вантажно-розвантажувальних робіт.

(!!!) Пунктом 7.2.2 Договору передбачено, що у разі повної втрати або повного пошкодження відправлення з вини експедитора, останній повертає замовнику суму, що дорівнює оголошеній вартості відправлення (але не більше, ніж фактичну вартість відправлення), та провізну плату, сплачену замовником згідно з відповідною експрес-накладною. У разі повної компенсації оголошеної вартості за пошкоджене відправлення замовник повертає експедитору відправлення, за яке було отримано компенсацію.

Крім того, за змістом пункту 7.2.4 Договору у випадку відшкодування, що сплачується у зв`язку з втратою або пошкодженням відправлення на користь замовника фізичної особи, експедитор додатково сплачує замовнику штраф у розмірі 24,23% від суми відшкодування.

В силу пунктів 7.2.7, 7.2.8 Договору якщо під час видачі відправлення сторонами буде виявлене пошкоджене відправлення або відправлення, якого не вистачає в цілій (неушкодженій) упаковці, відповідальність за будь-які пошкодження, нестачу або відсутність вмісту відправлення всередині упаковки покладається на відправника. Експедитор не несе відповідальності за цілісність, збереження (схоронність) відправлення або його нестачу у випадку, якщо відправлення передається одержувачу або відправнику в цілій /неушкодженій упаковці, а також, якщо виявлені пошкодження упаковки не збігаються з пошкодженнями відправлення.

Статтею 11 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Одними з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини, а також завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Відповідно до статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

За змістом статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

В силу статті 623 ЦК України боржник, який порушив зобов`язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов`язання, доказується кредитором.

Як передбачено частиною першою статті 624 ЦК України, якщо за порушення зобов`язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України).

Частиною першою статті 633 ЦК України визначено, що публічним є договір, в якому одна сторона підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

Згідно з частиною першою статті 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Із положень статті 636 ЦК України договором на користь третьої сторони є договір, в якому боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок на користь третьої сторони, яка встановлена або не встановлена у договорі. Виконання договору на користь третьої сторони може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 929 ЦК України за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов`язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов`язаних з перевезенням вантажу. Умови договору транспортного експедирування визначаються за домовленістю сторін, якщо інше на встановлено законом, іншими нормативно-правовими актами.

За змістом статей 11, 12 Закону України від 1 липня 2004 року №1955-ІV «Про транспортно-експедиторську діяльність» (далі Закон №1955-ІV) експедитор зобов`язаний надавати транспортно-експедиторські послуги згідно з договором транспортного експедирування і вказівками клієнта, погодженими з експедитором у встановленому договором порядку. Клієнт зобов`язаний своєчасно надати експедитору повну, точну і достовірну інформацію щодо найменування, кількості, якості та інших характеристик вантажу, його властивостей, умов його перевезення, іншу інформацію, необхідну для виконання експедитором своїх обов`язків за договором транспортного експедирування, а також документи, що стосуються вантажу, які потрібні для здійснення митного, санітарного та інших видів державного контролю і нагляду, забезпечення безпечних умов перевезення вантажу.

В силу статті 14 Закону №1955-ІV експедитор відповідає перед клієнтом за кількість місць, вагу, якщо проводилося контрольне зважування у присутності представника перевізника, що зафіксовано його підписом, належність упаковки згідно з даними товарно-транспортних документів, що завірені підписом представника перевізника, якщо інше не встановлено договором транспортного експедирування. За невиконання або неналежне виконання обов`язків, які передбачені договором транспортного експедирування і цим Законом, експедитор і клієнт несуть відповідальність згідно з Цивільним кодексом України, іншими законами та договором транспортного експедирування.

Як передбачено статтею 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.  Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Одним із способів захисту цивільного права є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (пункт 8 частини другої статті 16 ЦПК України).

Згідно частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

В силу частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів. Також права та обов`язки виникають внаслідок правопорушень (деліктів), у зв`язку з чим потерпіла сторона має право вимагати відшкодування завданих збитків, а на правопорушника покладається обов`язок відшкодувати ці збитки.

За своєю правовою природою договір транспортного експедирування є двостороннім, оплатним і консенсуальним. Указаний договір може бути укладений між сторонами (експедитором і замовником) у формі публічного договору приєднання на користь третьої сторони (одержувача). При цьому експедитор зобов`язаний організувати та виконати послугу з перевезення вантажу, а замовник і одержувач оплатити та прийняти цю послугу. Водночас замовник зобов`язаний надати експедитору необхідні інформацію та документи щодо вантажу, а експедитор забезпечити схоронність і цілісність вантажу.

(!!!) За невиконання зобов`язання за договором транспортного експедирування сторони несуть цивільно-правову відповідальність згідно з укладеним ними договором, зокрема, у виді відшкодування збитків і сплати неустойки.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, у зв`язку з чим учасники справи мають довести належними та допустимими доказами обставини, на які вони посилаються, а суд зобов`язаний надати належну оцінку цим доказам.

Указане в ЦПК України правило, за яким кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, діє, якщо матеріальним законом не передбачено перерозподіл обов`язків доказування.

В силу частини шостої статті 10 Закону України від 12 травня 1991 року №1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» виконавець не несе відповідальності за невиконання, прострочення виконання або інше неналежне виконання зобов`язання та недоліки у виконаних роботах або наданих послугах, якщо доведе, що вони виникли з вини самого споживача чи внаслідок дії непереборної сили.

Слід враховувати, що за умовами п.7.2.8 Публічного договору експедитор не несе відповідальності за цілісність, збереженість (схоронність) відправлення або його нестачу у випадку, якщо відправлення передається одержувачу або відправнику в цілій/неушкодженій упаковці, а також, якщо виявлені пошкодження упаковки не збігаються з пошкодженнями відправлення.

Згідно з п.7.2.13 Публічного договору експедитор не зобов`язаний здійснювати перевірку вмісту відправлення та відповідності упаковки особливостям відправлення, вимогам чинного законодавства та державним стандартам.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 26 березня 2018 року у справі № 749/105/17 та від 04 липня 2018 року у справі № 554/2756/16-ц.

З огляду на вказані приписи закону, на споживача покладається обов`язок довести факти виникнення недоліку послуги (роботи) та завдання йому шкоди. У свою чергу, тягар доказування причин виникнення недоліку послуги (роботи) та відсутності вини виконавця покладається на останнього.

Верховний Суд у постанові від 17.05.2018 у справі №907/603/17 зазначав, що ст.924 ЦК передбачає принцип винності в разі відповідальності перевізника за втрату, нестачу, псування й ушкодження вантажу, який є загальним для всіх видів транспорту. Перевізник несе відповідальність за нестачу, втрату, псування й ушкодження вантажу лише у випадках, коли він винен у несхоронності вантажу. При цьому обов`язок доведення своєї невинуватості лежить на ньому.

Тобто відповідальність перевізника побудована за принципом вини і діє, як правило, презумпція вини зобов`язаної сторони. Перевізник несе відповідальність, якщо не доведе, що втрата, псування й ушкодження вантажу відбулися внаслідок обставин, яким він не міг запобігти чи усунення яких від нього не залежало, зокрема, внаслідок вини відправника вантажу; особливих природних властивостей перевезеного вантажу; недоліків тари й пакування, яких не можна було встановити шляхом зовнішнього огляду при прийманні вантажу до перевезення й інших обставин, передбачених законом (постанови Верховного Суду від 26.07.2022 у справі №924/887/20, від 26.03.2018 у справі №910/5040/17).

Отже, законодавець покладає на перевізника обов'язок доводити наявність обставин, що звільняють його від відповідальності за незбереження вантажу (23 березня 2016 року Верховний Суд України справа № 6-2086цс15 (ЄДРСРУ № 56973878)).

Слід також вказати, що за втрату (пошкодження) міжнародних поштових відправлень і посилок оператори поштового зв’язку несуть відповідальність відповідно до актів Всесвітнього поштового союзу та закону, за невиплату міжнародних поштових переказів - відповідно до міжнародних договорів України, які набрали чинності у встановленому порядку ( частина 3 статті 32 Закону України "Про поштовий зв'язок")

Відповідно до статті 5 Всесвітньої поштової конвенції поштове відправлення належить відправнику доти, доки воно не видано законному адресату, якщо тільки воно не було затримано відповідно до законодавства країни відправлення або призначення та у випадку застосування статті 15.2.1.1 чи 15.3 згідно із законодавством транзитної країни.

При цьому, як встановлено статтями 23, 26 Всесвітньої поштової конвенції, адресат має право на відшкодування розкраденого, пошкодженого або втраченого рекомендованого відправлення, простої посилки чи відправлення з оголошеною цінністю, якщо відправник відмовляться від своїх прав письмово на користь адресата.

ВИСНОВОК: Для отримання компенсації отримувач (клієнт) повинен зафіксувати відмову та скласти Акт з експедитором, а потім звернутися з претензією до останнього, причому тягар доказування причин виникнення недоліку послуги (роботи) та відсутності вини покладається на виконавця послуги.

 

Інші приклади судових рішень:

Хмельницький апеляційний суд, справа № 686/14836/24, провадження № 22-ц/4820/1993/24 від 18 листопада 2024 року;

Київський апеляційний суд, справа №752/9857/21, провадження № 22-ц/824/4310/2023 від 29 грудня 2023;

Полтавський апеляційний суд, справа №640/7404/18, номер провадження 22-ц/814/43/19 від 11 лютого 2019 року;

 

 

Матеріал по темі: «Відповідальності власника автостоянки за пошкодження автомобіля»
 

 

 

Оскарження оцінки при примусовому відчуженні майна в умовах воєнного стану: підсудність спору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність спору щодо оскарження оцінки майна в разі його примусового відчуження для потреб Держави в умовах воєнного стану

22 серпня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 725/3969/22, провадження № 61-11721св22 (ЄДРСРУ № 112992690) досліджував питання щодо підсудності спору щодо оскарження оцінки майна у разі його примусового відчуження в умовах воєнного стану.

Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (стаття 124 Конституції України).

Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який, зокрема, вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Європейський суд з прав людини зазначає, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № № 29458/04 і 29465/0, пункт 24).

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 712/9272/17, провадження  № 14-345цс19).

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи (пункти 1, 2 частини першої статті 4 КАС України).

Суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду у випадках, передбачених Конституцією та законами України (частина третя статті 5 КАС України).

Згідно з частиною першою статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

Відповідно до частини другої статті 46 КАС України позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб`єкти владних повноважень.

Відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом (частина четверта статті 46 КАС України).

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами (частина перша статті 19 ЦПК України).

Якщо порушенням своїх прав особа вважає наслідки, спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав чи обов`язків, то такі відносини мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією особою її майнових чи особистих немайнових інтересів, тому визнання незаконними (протиправними) таких рішень суб`єкта владних повноважень є способом захисту цивільних прав та інтересів відповідно до пункту 10 статті 16 ЦК України.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 520/13190/17, провадження № 11-1066апп18, від 27 листопада 2018 року у справі № 820/3534/17, провадження № 11-870апп18.

Відповідно до змісту статті 9 Закону фізичні особи, у яких відчужені будівлі, споруди, транспортні засоби та інше майно для потреб держави в умовах правового режиму воєнного стану мають право на відшкодування вартості у разі його примусового відчуження в умовах правового режиму воєнного стану.

Згідно з частиною першою статті 11 Закону попереднє повне відшкодування вартості примусово відчуженого майна здійснюється на підставі документа, що містить висновок про вартість майна на дату його оцінки, яка проведена у зв`язку з прийняттям рішення про його примусове відчуження.

Відповідно до пункту 3 Порядку розгляду заяв та здійснення виплат для наступної повної компенсації за майно, примусово відчужене в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 2012 року № 998, заява про виплату наступної повної компенсації за примусово відчужене майно (далі - заява) приймається, обліковується і розглядається за місцем відчуження майна в умовах правового режиму воєнного стану - територіальним центром комплектування та соціальної підтримки. До заяви додаються акт про примусове відчуження майна та висновок про вартість такого майна.

Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку, що оцінка майна, проведена з метою визначення його ринкової вартості, у подальшому є підставою для отримання компенсації вартості примусово відчуженого майна колишньому власнику, тобто захисту його майнового права.

Спір між сторонами у справі виник у зв`язку з незгодою з визначеною вартістю її майна, яке примусово відчужено на підставі Закону, отже, є таким, що стосується виникнення, зміни або припинення цивільних прав фізичної особи, незалежно від того, що стороною спору є суб`єкт публічного права.

З огляду на зазначене за своїм суб`єктним складом, предметом спору, обраним позивачем способом захисту порушених прав та характером спірних правовідносин спір є приватно-правовим і підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. 

Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2023 року у справі № 904/868/22.

Верховний Суд бере також до уваги також висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 686/8141/22, провадження № 61-5313св23, зокрема, що у разі прийняття рішення про примусове відчуження майна, яке порушує, на думку позивача, його цивільне право, судовий захист цього права здійснюється в порядку цивільного судочинства. 

ВИСНОВОК: Зважаючи на те, що спір фактично пов`язаний з реалізацією цивільних прав позивача, компетентним судом для вирішення аналогічного  спору є суд цивільної юрисдикції, навіть не зважаючи на те, що спір виник у площині публічного інтересу, а відповідачами можуть бути як військові адміністрації так і територіальний центр комплектування та соціальної підтримки.

 

Матеріал по темі: «Відчуження або вилучення майна в умовах воєнного стану»

 

 

 

Теги: вилучення майна, примусове відчуження, воєнний стан, оцінка майна, підсудність спору, оскарження оцінки, акт вилучення, ТЦК, військова адміністрація, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов