Реєстрація зміни бенефіціарного власника до якого застосовані санкції

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Державна реєстрація зміни кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи з особи, щодо якої застосовані санкції у вигляді блокування активів, на іншу 

14 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/14459/24, адміністративне провадження № К/990/34074/24 (ЄДРСРУ № 127342797) досліджував питання щодо державної реєстрації зміни кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи з особи, щодо якої застосовані санкції у вигляді блокування активів, на іншу

Відповідно до абз. 2 ч. 1, ч. 3 ст. 5-1 Закону № 361-IX юридичні особи зобов`язані подавати інформацію про кінцевого бенефіціарного власника або про його відсутність та структуру власності для внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний державний реєстр) у порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань».

Юридичні особи зобов`язані підтримувати відомості про кінцевого бенефіціарного власника та структуру власності юридичної особи в актуальному стані, повідомляти державного реєстратора про зміни протягом 30 робочих днів з дня їх виникнення та подавати державному реєстратору документи, що підтверджують зазначені зміни, у порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань».

Повідомлення про зміну інформації про кінцевого бенефіціарного власника та/або структуру власності юридичної особи подається у паперовій або електронній формі.

Юридичні особи, які порушили вимоги цієї частини у зв`язку з неотриманням відповіді на запит інформації, необхідної для подання юридичною особою для внесення або актуалізації в Єдиному реєстрі інформації про кінцевого бенефіціарного власника та структуру власності, звільняються від відповідальності за таке порушення.

Відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 9 Закону № 755-IV в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості про юридичну особу, крім державних органів і органів місцевого самоврядування як юридичних осіб, зокрема, інформація про кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи, у тому числі кінцевого бенефіціарного власника її засновника, якщо засновник - юридична особа (крім юридичних осіб, зазначених у частині восьмій статті 5-1 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення»): прізвище, ім`я, по батькові (за наявності), дата народження, країна громадянства (підданства), а в разі, якщо кінцевий бенефіціарний власник-іноземець є громадянином (підданим) декількох країн, - усі країни його громадянства (підданства), серія (за наявності) та номер документа (документів), що посвідчує особу та підтверджує громадянство (підданство), зокрема, але не виключно, паспорта громадянина України для виїзду за кордон, унікальний номер запису в Єдиному державному демографічному реєстрі (за наявності), місце проживання, реєстраційний номер облікової картки платника податків (за наявності), а також повне найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код (для резидента) засновника юридичної особи, в якому ця особа є кінцевим бенефіціарним власником, характер та міра (рівень, ступінь, частка) бенефіціарного володіння (вигоди, інтересу, впливу).

У разі відсутності в юридичної особи кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи, у тому числі кінцевого бенефіціарного власника її засновника, якщо засновник - юридична особа, вноситься відмітка про зазначення у структурі власності юридичної особи обґрунтованої причини його відсутності.

У разі зміни кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи державна реєстрація змін до відомостей про кінцевих бенефіціарних власників юридичної особи проводиться протягом 30 робочих днів з дня виникнення таких змін.

У випадках, встановлених Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», до Єдиного державного реєстру вноситься відмітка про можливу недостовірність інформації про кінцевого бенефіціарного власника або структуру власності юридичної особи.

(!!!) Тобто зміна кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи, зареєстрованої на території України, має бути відображена в Єдиному державному реєстрі, зокрема й у випадку, якщо такий кінцевий бенефіціарний власник має опосередкований вплив на таку особу через іноземну юридичну особу.

Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону № 755-IV Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, фізичних осіб - підприємців та відокремлені підрозділи юридичної особи, утвореної відповідно до законодавства іноземної держави, з Єдиного державного реєстру.

Відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону №755-IV державна реєстрація змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі, у результаті нотаріального посвідчення правочину, предметом якого є відчуження (передання) частки засновника (учасника) у статутному капіталі, проводиться нотаріусом, який вчинив відповідну нотаріальну дію, відразу після її вчинення.

Отже, оскільки для визнання на території України документа іноземної держави, зокрема яка є учасницею Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, передбачена формальна процедура апостилювання, тобто підтвердження справжності документа, але не його законності, відповідно саме під час проведення державної реєстрації на підставі цього документа має перевірятися його відповідність Конституції та законам України.

Крім того, згідно з ч.ч. 1,2.5 ст. 10 Закону № 755-IV якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

Якщо відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

(!) Вимоги цієї статті не застосовуються у правовідносинах, що регулюються законодавством України у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, щодо статусу відомостей про кінцевих бенефіціарних власників.

З аналізу вищенаведених положень слідує, що якщо угода з відчуження активів проводилася за законодавством іноземної держави, вона набуде юридичної сили в Україні тільки після внесення відповідних змін до Єдиного державного реєстру. Це означає, що вносячи інформацію про зміну кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи до Єдиного державного реєстру на підставі документа іноземної держави про відчуження активів, Україна офіційно визнає цей юридичний факт, навіть попри існуюче рішення РНБО про застосування санкцій до попереднього кінцевого бенефіціарного власника, що впливає на подальші правомочності третіх осіб щодо активів юридичної особи (які заблоковані).

Водночас якщо державний реєстратор відмовить у внесенні змін про кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи з підсанкційної особи на іншу, будь-які дії, спрямовані на зміну контролю над активами юридичної особи, будуть унеможливлені в Україні, а також можуть бути оскаржені як юридично нечинні на території інших держав. Якщо зміна кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи не відображена в Єдиному державному реєстрі, відповідні державні органи, банківські установи та інші уповноважені суб`єкти будуть продовжувати реалізацію санкційних обмежень щодо блокування активів попереднього власника.

ВИСНОВОК: Таким чином, оскільки внесення відомостей до Єдиного державного реєстру про зміну кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи з підсанкційної особи на іншу є офіційним визнанням в Україні відповідного факту та впливає на правомочності щодо заблокованих активів, то, враховуючи мету застосування санкцій, державний реєстратор повинен відмовити у проведенні такої реєстрації, попри те, що факт відчуження акцій (частки) такої юридичної особи засвідчений документом іноземної держави. Якщо новий кінцевий бенефіціарний власник юридичної особи вже зареєстрований за законодавством іноземної держави, це не означає автоматичного визнання цього факту в Україні.

 

P.s. 22.07.2023 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення непорушності майнових прав» № 3103-IX від 03.05.2023, яким було внесено зміни в ч. 2 ст. 6 Закону №755-IV, а саме доповнено пунктом 3-4 ч. 2 ст. 6 Закону, яким введено додаткову перевірку державним реєстратором застосування санкцій відповідно до Закону України «Про санкції», а саме: державний реєстратор перевіряє наявність факту застосування санкцій відповідно до Закону України «Про санкції», які унеможливлюють проведення державної реєстрації.

 

 

 

Матеріал по темі: «Відчуження часток (акцій) юридичних осіб вчинених поза межами України»

 

 

 

 

Теги: санкции, санкції, сплата податків, заморожування активів, блокування, арешт рахунків, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відчуження часток (акцій) юридичних осіб вчинених поза межами України

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зміна кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи до якого застосовані санкції у вигляді блокування активів шляхом відчуження часток (акцій) юридичних осіб, вчинених поза межами України

14 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/14459/24, адміністративне провадження № К/990/34074/24 (ЄДРСРУ № 127342797) досліджував питання щодо зміна кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи шляхом відчуження часток (акцій) юридичних осіб вчинених поза межами України.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 4 Закону № 1644-VII блокування активів - тимчасове позбавлення права користуватися та розпоряджатися активами, що належать фізичній або юридичній особі, а також активами, щодо яких така особа може прямо чи опосередковано (через інших фізичних або юридичних осіб) вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними.

Відповідно до ст. 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Згідно з ч. 1 ст. 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Отже, акції, як різновид цінних паперів, згідно з наведеними нормами ЦК України визнаються річчю та підпадають під визначення майна за ЦК України.

У п.1 ч. 2 ст. 1 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» від 10.11.2015 №772-VIII (далі- Закон №772-VIII) зазначено, що активи - це кошти, майно, майнові та інші права, на які може бути накладено або накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави або які конфісковані за рішенням суду у кримінальному провадженні чи стягнені за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими.

Згідно з ч.2 ст 18 Закону України «Про депозитарну систему України» від 06.07.2012 №5178-VI депозитарними активами для депозитарної установи є цінні папери, зараховані Центральним депозитарієм та/або Національним банком України та/або іноземною фінансовою установою на рахунок (рахунки) у цінних паперах такої депозитарної установи.

Відповідно до ч. 1 ст.9 Закону України «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки» від 23.02.2006 № 3480-IV акція - це іменний цінний папір, що посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, право на управління акціонерним товариством, а також немайнові права, передбачені Цивільним кодексом України, цим Законом та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств.

Отже, застосування санкції у вигляді блокування активів передбачає обмеження права особи користуватись належним їй майном, включаючи акції, що в контексті змісту права власності, визначеного у ст. 317 ЦК України, означає заборону користування та розпорядження майном (акціями) та корпоративними правами.

У п. 31 ч. 1 ст.1 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» від 06.12.2019 № 361-IX (далі - Закон № 361-IX) зазначено, що кінцевий бенефіціарний власник - будь-яка фізична особа, яка здійснює вирішальний вплив (контроль) на діяльність клієнта та/або фізичну особу, від імені якої проводиться фінансова операція.

Кінцевим бенефіціарним власником є:

-          для юридичних осіб - будь-яка фізична особа, яка здійснює вирішальний вплив на діяльність юридичної особи (в тому числі через ланцюг контролю/володіння);

-          для трастів, утворених відповідно до законодавства країни їх утворення, - засновник, довірчий власник, захисник (за наявності), вигодоодержувач (вигодонабувач) або група вигодоодержувачів (вигодонабувачів), а також будь-яка інша фізична особа, яка здійснює вирішальний вплив на діяльність трасту (в тому числі через ланцюг контролю/володіння);

-          для інших подібних правових утворень - особа, яка має статус, еквівалентний або аналогічний особам, зазначеним для трастів.

(!) Ознакою здійснення прямого вирішального впливу на діяльність є безпосереднє володіння фізичною особою часткою у розмірі не менше 25 відсотків статутного (складеного) капіталу або прав голосу юридичної особи.

Ознаками здійснення непрямого вирішального впливу на діяльність є принаймні володіння фізичною особою часткою у розмірі не менше 25 відсотків статутного (складеного) капіталу або прав голосу юридичної особи через пов`язаних фізичних чи юридичних осіб, трасти або інші подібні правові утворення, чи здійснення вирішального впливу шляхом реалізації права контролю, володіння, користування або розпорядження всіма активами чи їх часткою, права отримання доходів від діяльності юридичної особи, трасту або іншого подібного правового утворення, права вирішального впливу на формування складу, результати голосування органів управління, а також вчинення правочинів, які дають можливість визначати основні умови господарської діяльності юридичної особи, або діяльності трасту або іншого подібного правового утворення, приймати обов`язкові до виконання рішення, що мають вирішальний вплив на діяльність юридичної особи, трасту або іншого подібного правового утворення, незалежно від формального володіння.

При цьому кінцевим бенефіціарним власником не може бути особа, яка має формальне право на 25 чи більше відсотків статутного капіталу або прав голосу в юридичній особі, але є комерційним агентом, номінальним власником або номінальним утримувачем, або лише посередником щодо такого права;

Деталізація порядку визначення кінцевого бенефіціарного власника визначається у Методології №1011.

Отже, вирішальною ознакою кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи є безпосереднє володіння фізичною особою часткою у розмірі не менше 25 відсотків статутного (складеного) капіталу або прав голосу юридичної особи. При цьому, виходячи зі змісту поняття «акція», наведеного у законодавстві України, зміна кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи може здійснюватися, зокрема, шляхом відчуження попереднім бенефіціарним власником акцій іншій особі, внаслідок чого здійснюється зміна фізичної особи, яка здійснює вирішальний прямий чи опосередкований вплив на діяльність юридичної особи.

Відповідно до ст. 1 Закону № 1644-VII санкції застосовуються з метою захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України, протидії терористичній діяльності, а також запобігання порушенню, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів громадян України, суспільства та держави.

Виходячи із зазначеної мети, завданням блокування активів є не покарання суб`єкта, до якого санкції застосовані, а недопущення нанесення ним шкоди національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальної цілісності України. Блокування можливості розпорядження активом у вигляді акцій запобігає зміні власника, зокрема, й кінцевого бенефіціарного власника відповідної юридичної особи чи перерозподілу кількості голосів в управлінні такою юридичною особою.

(!!!) Відчуження фізичною особою, до якої застосовано санкції у формі блокування активів, акцій, часток в статутному капіталі є обходом санкції, у тому числі, якщо внаслідок такого відчуження відбувається зміна кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи з підсанкційної на іншу фізичну особу, тобто здійснюється перехід до останньої частки у розмірі не менше 25 відсотків статутного (складеного) капіталу або прав голосу юридичної особи.

Відчуження акцій (частки) іноземної юридичної особи підсанкційною особою відповідно до законодавства іноземної держави теж має ознаки обходу санкції.

Закон № 1644-VII не обмежує дію санкцій лише активами, що знаходяться в Україні, відповідні обмеження можуть поширюватися і на активи за кордоном, якщо: 1) вони знаходяться у власності підсанкційної особи; 2) існує механізм примусового виконання санкцій через міжнародне співробітництво.

При цьому в Україні реалізація застосованих санкцій покладається на всі органи державної влади, органи місцевого самоврядування та інших суб`єктів у межах наданих їм повноважень.

Стосовно ситуації, коли активи підсанкційної особи знаходяться на території іноземної держави, Україна має діяти на підставі міжнародних домовленостей, зокрема у силу вимог ст. 9 Конституції України та ст. 2 Закону №1644-VII (відповідно до якої міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також норми та принципи міжнародного права є правовою основою застосування санкцій) Україна може звертатися до іноземних держав з проханням про визнання українських санкцій та забезпечувати відповідне блокування активів.

ВИСНОВОК:  Отже, санкції, застосовані до особи на підставі Закону № 1644-VII, мають екстериторіальний характер, тобто не обмежуються дією лише території України.

Якщо особа, щодо якої застосовані санкції, оформлює відчуження активів в іншій державі, то це не скасовує санкції, накладеної Україною.

Блокування активів поширюється на будь-яке майно (активи), що перебуває у власності підсанкційної особи або щодо якого така особа має інше речове право, яке передбачає можливість прямого чи опосередкованого розпорядження відповідним майном, незалежно від місця знаходження цих активів.

 

 

Матеріал по темі: «Можливість оскарження ухвал Вищого антикорупційного суду у справі про застосування санкцій»

 

 

Теги: санкции, санкції, сплата податків, заморожування активів, блокування, арешт рахунків, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Можливість оскарження ухвал Вищого антикорупційного суду у справі про застосування санкцій

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість оскарження ухвал Вищого антикорупційного суду про забезпечення позову (відмову у забезпеченні позову) у категорії справ про застосування санкцій

26 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 991/8725/23, адміністративне провадження № К/990/41163/23  (ЄДРСРУ № 116582235) досліджував питання щодо можливості оскарження ухвал Вищого антикорупційного суду у справі про застосування санкцій. 

Суть справи: відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду дійшла висновку, що ухвала суду першої інстанції про забезпечення позову (відмову у забезпеченні позову) у категорії справ про застосування санкцій, визначених статтею 283-1 КАС України, не підлягають оскарженню.

Так, глава 11 КАС України, зокрема стаття 283-1 «Особливості провадження у справах про застосування санкцій», визначає особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ. Указані норми цієї статті дійсно мають пріоритет над загальними нормами КАС України.

Водночас, спеціальні норми, у тому числі й стаття 283-1 КАС України, урегульовують вирішення відповідних категорій справ по суті. При цьому, порядок розгляду процесуальних питань (зокрема оскарження ухвал суду першої інстанції) норми статті 283-1 КАС України не визначають.

Ураховуючи зазначене, Верховний суд уважає, що при вирішенні питань щодо яких норми відповідної глави Кодексу не передбачають окремого порядку оскарження, належить керуватися загальними правилами провадження в адміністративній справі.

Крім того, Верховний Суд звертає увагу, що під час доповнення КАС України статтею 283-1 (згідно з Законом України від 12  травня 2022  року №  2257-ІХ) законодавець не вказав у ній жодних положень, які б стосувалися можливості/неможливості забезпечення позову у справах про застосування санкцій, особливостей процедури відповідного забезпечення та щодо можливості/неможливості оскарження рішень щодо забезпечення чи відмови в забезпеченні позову в таких справах, тому відповідні питання повинні вирішуватися згідно із загальними правилами, передбаченими КАС України. Крім того, у статті 283-1 КАС України законодавцем не було зазначено жодних особливостей чи обмежень щодо застосування заходів забезпечення позову, визначених главою 10 цього Кодексу.

При цьому, частина восьма статті 283-1 КАС України врегульовує виключно:

- строки оскарження рішення Вищого антикорупційного суду по суті справи, які відрізняються від загальних строків, зазначених у частині першій статті 295 КАС України (п`ять днів, а не тридцять);

- тривалість апеляційного розгляду, передбаченого частиною першою статті 309 КАС України (п`ятнадцять, а не шістдесят днів);

-  наслідки неявки учасників, що відмінні від зазначених у частині першій статті 313 КАС України;

- заборону касаційного оскарження рішення апеляційного суду, що відрізняє особливий порядок, який застосовується в справах про санкції, від наведеного в частині п`ятій статті 321 КАС України;

- порядок направлення і вручення судового рішення у справі про санкції, відмінний від загального, який наведено в частині четвертій статті 321 КАС України.

Також Верховний суд звертає увагу, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, і саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. Реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина.

Отже, право на апеляційне оскарження судових рішень в контексті положень частин першої, другої статті 55, пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України є складовою права кожного на звернення до суду (абзац четвертий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положення пункту 18 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв`язку зі статтею 129 Конституції України (про апеляційне оскарження ухвал суду) від 27 січня 2010 року № 3-рп/2010).

Водночас, у Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України (справа про забезпечення апеляційного оскарження ухвал суду) від 28 квітня 2010 року № 12-рп/2010, Суд зазначив: «Аналізуючи ці норми Кодексу у взаємозв`язку з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України, Конституційний Суд України дійшов висновку про можливість апеляційного оскарження судового рішення у випадках, коли закон не містить прямої заборони на таке оскарження. Отже‚ такий системний підхід до розуміння змісту пункту 2 частини першої статті 293 Кодексу дає підстави зробити висновок‚ що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали як про забезпечення позову і щодо скасування забезпечення позову‚ так і ухвали‚ якими відмовлено в забезпеченні позову і скасуванні забезпечення позову. Таке розуміння узгоджується з положенням пункту 2 частини третьої статті 129 Конституції України‚ яким гарантується рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом».

Верховний Суд звертає увагу, що такі ухвали можуть бути оскаржені на підставі пункту 2 частини першої статті 294 КАС України, у якій прямо передбачено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову.

Також колегія суддів уважає за необхідне зазначити, що відповідно до внесених до Закону України від 14 серпня 2014 року №  1644-VII «Про санкції» змін згідно з Законом України від 12 травня 2022 року №  2257-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення ефективності санкцій, пов`язаних з активами окремих осіб» застосування санкції, передбаченої пунктом 1-1 частини першої статті 4 Закону України «Про санкції», передбачено у період дії правового режиму воєнного стану чи після його припинення або скасування (якщо позовну заяву про застосування цієї санкції подано в період  дії правового режиму воєнного стану) та за умови, що на відповідну фізичну чи юридичну особу в порядку, визначеному цим Законом, вже накладено санкцію у виді блокування активів.

Водночас, обмеження права на судовий захист, в тому числі, на апеляційне оскарження, не допускається у силу статті 64 Конституції України, що також підтверджене Указом Президента України від 24  лютого 2022  року №  64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» (затвердженого Законом України від 24  лютого 2022  року №  2102-ІХ).

ВИСНОВОК: З огляду на викладене, Верховний Суд не погоджується з висновками Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду про те, що апеляційна скарга може бути подана виключно на рішення Вищого антикорупційного суду, а не на ухвали, оскільки стаття 283-1 КАС України не містить прямої заборони на оскарження ухвал, постановлених Вищим антикорупційним судом під час вирішення справ про застосування санкцій.

  

Матеріал по темі: «Солідарне стягнення з подружжя необґрунтованих активів у дохід держави»

 

Теги: санкции, санкції, сплата податків, заморожування активів, блокування, арешт рахунків, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Солідарне стягнення з подружжя необґрунтованих активів у дохід держави

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законодавча можливість солідарного стягнення з подружжя необґрунтованих активів у дохід держави

04 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 991/2396/22, провадження № 61-8529св23 (ЄДРСРУ № 114020811) досліджував питання відносно солідарного зобов’язання подружжя щодо стягнення необґрунтованих активів у дохід держави.

Активи, щодо яких судом на підставі поданих доказів не встановлено, що вони або грошові кошти, необхідні для їх придбання, були набуті за рахунок законних доходів, є необґрунтованими і підлягають стягненню в дохід держави за рішенням суду в установленому законом порядку (частина друга статті 69 Закону України «Про запобігання корупції»).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Право власності припиняється у разі визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави (пункт 12 частини першої статті 346 ЦК України).

Позовна давність у чотири роки застосовується за вимогами про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави (частина п`ята статті 258 ЦК України).

Перебіг позовної давності за вимогами про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави починається від дня набуття оспорюваних активів відповідачем (частина сьома статті 261 ЦК України).

Позов про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави може бути пред`явлено до особи, яка, будучи особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, набула у власність активи, зазначені у частині другій цієї статті, та/або до іншої фізичної чи юридичної особи, яка набула у власність такі активи за дорученням особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, або якщо особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може прямо чи опосередковано вчиняти щодо таких активів дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними (частина четверта статті 290 ЦПК України).

Під «набуттям активів» слід розуміти набуття активів особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність, а також набуття активів у власність іншою фізичною або юридичною особою, якщо доведено, що таке набуття було здійснено за дорученням особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, або що особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може прямо чи опосередковано вчиняти щодо таких активів дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними (пункт 2 частини восьмої статті 290 ЦПК України).

Суд визнає необґрунтованими активи, якщо судом на підставі поданих доказів не встановлено, що активи або грошові кошти, необхідні для придбання активів, щодо яких поданий позов про визнання їх необґрунтованими, були набуті за рахунок законних доходів (частина перша статті 291 ЦПК України).

У разі неможливості звернення стягнення на активи, визнані необґрунтованими, на відповідача покладається обов`язок сплатити вартість таких активів або стягнення звертається на інші активи відповідача, які відповідають вартості необґрунтованих активів (частина третя статті 292 ЦПК України).

Політико-правовий підхід допускає існування різних конструкцій конфіскації. Як наслідок, у світовій практиці сформувалося дві різновиди конфіскації: проти особи (особиста конфіскація, in personam); проти речі (речова конфіскація, in rem). Традиційно зазначені різновиди конфіскації розмежовуються:

процедурою вилучення майна: конфіскація in personam застосовується в кримінальному судочинстві (або в тому яке кваліфікується як кримінальне), а in rem - в цивільному судочинстві.

стандартами доказування, які застосовуються: для конфіскації in personam має застосовуватися кримінально-правовий стандарт «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt). Натомість в конфіскації in rem використовується стандарт «баланс ймовірностей» (balance of probabilities).

Європейський суд з прав людини зауважив, що: «обговорюваний порядок, незважаючи на термінологію, яка використовується у національному законодавстві, має мало спільного з виключно адміністративною конфіскацією, а, навпаки, стосується попередньої наявності кримінального обвинувачення державної посадової особи, і тому за своєю суттю є цивільною процедурою in rem, яка спрямована на повернення майна, набутого незаконним шляхом або походження якого неможливо пояснити і яке належить державним посадовим особам та їхньому близькому оточенню»;

«тягар доведення законності походження майна, яке, як стверджувалось, було отримано незаконним шляхом, міг бути законним чином перекладений на відповідачів цих некримінальних проваджень щодо конфіскації, у тому числі цивільних проваджень in rem. У випадку, коли рішення про конфіскацію було видано в результаті цивільного провадження in rem, яке стосувалося доходів від серйозних злочинів, у таких процедурах суду не потрібні докази «поза сумнівом» щодо незаконності походження майна. Натомість доказ щодо балансу вірогідностей або високої ймовірності незаконного походження майна в поєднанні з неможливістю власником цього майна довести протилежне був достатній для перевірки критерію пропорційності відповідно до статті 1 Протоколу №1. Національні органи влади відповідно до Конвенції надалі отримали свободу дій у питанні застосування конфіскаційних заходів не лише стосовно осіб, безпосередньо обвинувачених у злочинах, а й членів їхніх сімей та інших близьких родичів, які могли володіти та неформально управляти незаконно набутим майном від імені підозрюваних правопорушників, а також будь-кого, хто не мав необхідного статусу добросовісності (bona fide)» (GOGITIDZE AND OTHERS v. GEORGIA, № 36862/05, § 91, 105, ЄСПЛ, 12 серпня 2015 року).

(!!!) Касаційний суд зауважує, що українська модель конфіскації in rem отримала своє вираження в конструкції «необґрунтовані активи», що мають досить нетиповий правовий режим. Такий специфічний правовий режим:

виявляється в досить суттєвих особливостях правового регулювання. Матеріально-правове регулювання конструкції необґрунтованих активів відбувається частково в: ЦК; ЦПК; Законі України «Про запобігання корупції». У ЦК України міститься тільки фрагментарне регулювання певних аспектів позовної давності, кваліфікацію рішення про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави як спростування презумпції правомірності набуття права власності та підстави припинення права власності;

характеризується суб`єктами, до яких може бути пред`явлений позов про визнання активів необґрунтованими, є публічні особи та «пов`язані» з ними особи (частина четверта статті 290 ЦПК). Тобто правовий режим необґрунтованих активів є свого роду додатковим обмеженням для публічних фізичних осіб. Натомість для звичайних суб`єктів така конструкція нехарактерна і невластива;

законодавець не здійснює конструювання правового режиму необґрунтованих активів через використання конструкції недійсності. З урахуванням сутності та призначення конструкції недійсності правочину очевидно, що вона не розрахована на її використання при визнанні необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, оскільки в цьому разі достатньо спростувати презумпцію правомірності набуття права власності (частина друга статті 328 ЦК України).

Усталеним як в доктрині приватного права так і практиці касаційного суду є те, що при існуванні множинності осіб у зобов`язанні виникає часткове зобов`язання. Тому кредитор у частковому зобов`язанні має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати свій обов`язок у рівній частці. Натомість солідарне (від лат. solidus - цілий, увесь) зобов`язання виникає у випадках, встановлених договором або законом, зокрема, у разі неподільності предмета зобов`язання (стаття 541 ЦК України) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21).

Касаційний суд зауважує, що законодавець окремо не урегулював ті випадки. за яких необґрунтовані активи набуваються двома або більше особами (тобто, має місце множинність осіб).

Стаття 541 ЦК України, за відсутності окремого правового регулювання, поширюється на стягнення необґрунтованих активів у дохід держави чи вартості таких активів.

У справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави позивач зобов`язаний навести у позові фактичні дані, які підтверджують зв`язок активів з особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та їх необґрунтованість, тобто наявність визначеної частиною другою статті 290 цього Кодексу різниці між вартістю таких активів та законними доходами такої особи. У разі визнання судом достатньої доведеності зазначених фактів на підставі поданих позивачем доказів спростування необґрунтованості активів покладається на відповідача (абзац 2 частини другої статті 81 ЦПК України).

ВИСНОВОК: Законом не встановлено випадків виникнення солідарного зобов`язання для стягнення необґрунтованих активів у дохід держави чи вартості таких активів, а тому суди зробили помилковий висновок про солідарне стягнення з відповідачів у дохід держави вартості необґрунтованих активів…, але Закон надає кредитору (Державі) право стягнення за частковим зобов’язанням, а тому суму солідарного стягнення можна просто розділити порівну на кожного із подружжя!

 

Матеріал по темі: «Шлюбний договір як інструмент ухилення від санкцій Держави»

 

Теги: санкции, санкції, сплата податків, заморожування активів, блокування, арешт рахунків, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Шлюбний договір як інструмент ухилення від санкцій Держави

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Шлюбний договір, як засіб ухилитися від застосування антикорупційним судом санкції у виді стягнення активів в дохід держави

31 липня 2023 Вищий антикорупційний суд (ВАКС) в рамках справи № 991/6040/23, провадження 2-а/991/17/23 (ЄДРСРУ № 112597143) досліджував шлюбний договір між відповідачем та третьою особою, яким врегульовані майнові відносини подружжя і на підставі чого третя особа стверджувала про непоширення на належне особисто їй майно правил щодо спільної сумісної власності подружжя.

Але «зацікавлена особа» наполягла, що хтось із подружжя (напевно Відповідач) знаходиться в «надзвичайно невигідному матеріальному становище» і тому…

Відповідно до статті 355 ЦКУ майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Згідно із статтею 358 ЦКУ спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Частинами 1, 2 статті 7 Сімейного кодексу України (далі-СКУ) встановлено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами. Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 60 СКУ визначає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Стаття 61 СКУ передбачає, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частиною 1 статті 67 СКУ визначено, що дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.

Частиною 1 статті 70 СКУ встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Частина 1 статті 92 СКУ визначає, що шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.

Стаття 93 СКУ визначає таке: 1. Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки. 2. Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов`язки подружжя як батьків. 3. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. 4. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. 5. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Частина 2 статті 95 СКУ визначає, що якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.

Стаття 97 СКУ визначає таке: 1. У шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім`ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв`язку з реєстрацією шлюбу. 2. Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. 3. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. 4. У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. 5. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

З огляду на вищенаведене, правовий режим майна подружжя розглядається як система юридичних правил, що визначають обсяг прав та обов`язків подружжя стосовно майна, порядок придбання та його продажу, відповідальність подружжя по спільних або особистих зобов`язаннях, з метою всебічного упорядкування майнових відносин у сім`ї, забезпечення та захисту майнових прав та законних інтересів подружжя.

Правовий режим майна подружжя розрізняється залежно від того, ким він встановлений - законом чи самим подружжям, тобто вирізняють законний (легальний) і договірний (контрактний) правові режими подружнього майна, які суттєво відрізняються один від одного за своїми основними характеристиками та правовими заходами, що включені до їх складу.

(!) Загалом сімейному праву України притаманна презумпція спільності майна подружжя, у зв`язку з чим доведенню підлягає лише факт приналежності майна до роздільного майна подружжя. У разі визнання судом недостатності доказів належності спірного майна до роздільної власності одного з подружжя таке майно визнається таким, що належить на праві спільної сумісної власності.

Статтею 203 ЦКУ визначено таке: 1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. 2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Також статтею 215 ЦКУ визначено таке: 1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу. 2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. 3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому частиною 4, 5 статті 216 ЦКУ визначено, що правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Стаття 217 ЦКУ визначає, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Окрім того, частини 1, 2 статті 228 ЦКУ визначають таке: 1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. 2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Стаття 236 ЦКУ визначає, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Суд враховує таку правову позицію, викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.03.2023 в справі №522/22473/15-ц: «153. Велика Палата Верховного Суду насамперед нагадує, що такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується лише до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує висновок щодо нікчемності правочину. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. Подібні висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19, пункти 53, 54), від 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17 (провадження № 12-304гс18, пункти 74,75) та багатьох інших. Аналогічно позовна вимога про визнання неукладеного правочину нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу».

З урахуванням підстав поданого позову та аналізу шлюбного договору суд вважає, що умови такого договору є нікчемними в частині визнання особистою приватною власністю одного з подружжя рухомого і нерухомого майна, яке підлягає державній реєстрації, як такі, що суперечать актам цивільного законодавства (норми частин 4, 5 статті 93 СКУ), інтересам держави і суспільства, його моральним засадам та порушуватимуть публічний порядок, що не вимагає наявності рішення суду про визнання їх недійсними.

Відтак є неспроможними доводи третьої особи щодо належності до її особистої приватної власності транспортного засобу, земельних ділянок та домоволодіння, зареєстрованих на третю особу, які відтак є об`єктами спільної сумісної власності подружжя відповідача та третьої особи.

Враховуючи вищенаведені обставини, суд констатує, що відповідач може опосередковано (через третю особу) вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження такими об`єктами спільної сумісної власності подружжя, що дає підстави для їх стягнення в дохід держави.

 

Матеріали по темі: «Шлюбний договір: визнання недійсним за рішенням суду»

«Процесуальні строки застосування санкцій про стягнення в дохід держави активів»

 

 

 

Теги: шлюбний договір, брачный договор, санкции, санкції, сплата податків, заморожування активів, блокування, арешт рахунків, визнання шлюбного договору недійсним, сімейні спори, поділ майна подружжя, приватна власність, спільна власність, захист прав, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов