Акт ревізії Держаудитслужби, як підстава для стягнення збитків у іншій справі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Акт ревізії Держаудитслужби, як доказ що сторона договору не є виробником товару що ним поставлявся та стягнення збитків завданих державі завищенням прибутку

19 грудня 2025 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи №915/222/24 (ЄДРСРУ № 132746035) досліджував питання щодо акт ревізії Держаудитслужби, як належного доказу та підстави для стягнення збитків у іншій справі.

Питання: Чи може акт ревізії відповідного управління Держаудитслужби бути належним доказом, що сторона договору не є виробником товару що ним поставлявся?

Відповідно до статті 4 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» інспектування здійснюється органом державного фінансового контролю у формі ревізії та полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності підконтрольної установи, яка повинна забезпечувати виявлення наявних фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб. Результати ревізії викладаються в акті.

Згідно з пунктом 3 Порядку проведення інспектування Державною аудиторською службою, її міжрегіональними територіальними органами, затвердженого постановою КМУ від 20.04.2006 № 550 (зі змінами) (далі - Порядок № 550), акт ревізії - це документ, який складається посадовими особами органу державного фінансового контролю, що проводили ревізію, фіксує факт її проведення та результати. Заперечення, зауваження до акта ревізії (за їх наявності) та висновки на них є невід`ємною частиною акта.

Відповідно до пункту 13 частини першої статті 10 Закону «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» органу державного фінансового контролю надається право, зокрема: перевіряти в ході державного фінансового контролю грошові та бухгалтерські документи, звіти, кошториси й інші документи, що підтверджують надходження і витрачання коштів та матеріальних цінностей, документи щодо проведення закупівель, проводити перевірки фактичної наявності цінностей (коштів, цінних паперів, сировини, матеріалів, готової продукції, устаткування тощо); при виявленні збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір у встановленому законодавством порядку.

У пункті 50 Порядку № 550 передбачено, що за результатами проведеної ревізії у межах наданих прав органи державного фінансового контролю вживають заходів для забезпечення: притягнення до адміністративної, дисциплінарної та матеріальної відповідальності винних у допущенні порушень працівників об`єктів контролю; порушення перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства; звернення до суду в інтересах держави щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства з питань збереження і використання активів, а також стягнення у дохід держави коштів, одержаних за незаконними договорами, без встановлених законом підстав або з порушенням вимог законодавства; застосування заходів впливу за порушення бюджетного законодавства.

Об`єднана палата зазначає, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 24.04.2018 у справі № 826/3902/15 дійшов висновку про те, що акт ревізії не є документом, що створює правові наслідки для суб`єкта інспектування, але є документом, що фіксує певні факти і обставини, які можуть стати підставою для «законної вимоги» контролюючого органу на адресу підконтрольного суб`єкта або для здійснення цим органом самостійно заходів до усунення виявлених порушень законодавства шляхом звернення до суду в інтересах держави.

Подібні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 08.05.2018 у справі  № 826/3350/17, від 22.05.2018 у справі № 826/18946/14, від 20.06.2018 у справі   № 826/5608/17, від 26.03.2020 у справі № 2040/6730/18.

У постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 16.10.2018 у справі № 910/23357/17, від 18.02.2020 у справі № 910/7984/16, від 07.12.2021 у справі № 922/3816/19 викладено висновок про те, що акт ревізії Державної фінансової інспекції України не є беззаперечною підставою для задоволення позовних вимог про стягнення збитків, оскільки виявлені таким органом порушення не можуть впливати на умови укладених між сторонами договорів і не можуть їх змінювати. Акт ревізії не може змінювати, припиняти договірні правовідносини сторін, зобов`язання, визначені укладеними договорами та які підтверджені відповідним актами передачі-приймання наданих послуг. Акт ревізії Державної фінансової інспекції України є документом, складеним з приводу наявності або відсутності відповідних порушень, та містить лише думку органу, який його склав. Викладені в ній висновки не мають заздалегідь обумовленої сили, тобто акт ревізії не є підставою для стягнення з відповідача коштів, одержаних відповідно до умов договору. Акт ревізії не є рішенням суб`єкта владних повноважень, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялися. Акт ревізії є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог законодавства суб`єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу.

У контексті зазначеного об`єднана палата конкретизує, що акт ревізії Управління Держаудитслужби (яке є уповноваженим органом державного фінансового контролю), якщо він (акт) складений і оформлений із дотриманням законодавчо встановлених вимог, може бути належним доказом у розумінні статті 76 ГПК України. Такий акт ревізії має оцінюватися судом на загальних підставах, визначених статтею 86 ГПК України, разом з іншими доказами у справі. Акт ревізії є носієм доказової інформації, але не має заздалегідь встановленої сили і не звільняє сторону від обов`язку доведення обставин, на які вона посилається (частина перша статті 74 ГПК України).

Щодо відступу від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 18.03.2025 у справі № 915/240/24, об`єднана палата зазначає, що Суд у контексті конкретних обставин справи погодився з висновками судів попередніх інстанцій, за змістом яких акт ревізії сам собою не є належним доказом того, що відповідач не є виробником. Водночас формулювання «неналежний доказ» було наведене саме в контексті оцінки доказів, зокрема у їх сукупності, а не як правовий висновок Верховного Суду. Суд зазначив, що матеріали справи не містять інших доказів (первинних документів), які підтверджували б обставини, на які посилався позивач. Відповідно, Суд не позбавив акта ревізії статусу письмового доказу (стаття 91 ГПК України), тобто не зазначав про це, а тому підстави для відступу у цьому випадку відсутні.

ВИСНОВОК: Акт ревізії Управління Держаудитслужби може бути належним доказом, але не має заздалегідь встановленої сили і не звільняє сторону від обов`язку доведення обставин, на які вона посилається.

 

 

Матеріал по темі: «Визнання недійсним договору який не виконувався сторонами»

 

 

 

Теги: Держадитслужба, публічні закупівлі, висновок, розірвання договору, недоліки тендерної документації, ДАСУ, вимога, процедура тендеру, усунення порушень, Державна аудиторська служба України, судова практика, Верховний суд, адвокат Морозов

Одностороння відмова від договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правомірність та наслідки односторонньої відмови від договору

 10 грудня 2025 року  Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 756/7112/15-ц, провадження № 61-1095св24 (ЄДРСРУ № 132611161) та від 08 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 727/898/19, провадження № 61-7157св20 (ЄДРСРУ № 99522004) досліджував питання щодо наслідки односторонньої відмови від договору.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України).

Правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки в учасників цивільних правовідносин. До односторонніх правочинів, зокрема, відноситься: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співласника на розпорядження спільним майном. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між цим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.

(!!!) У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).

У цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651 - 654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків.

У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються (ч. 2 ст. 653 ЦК України).

Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 4 ст. 653 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року по справі № 456/2076/19 (провадження № 61-6357св21) вказано, що «договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

У постанові від 08.10.2020 у справі № 910/11397/18 Верховний Суд звернув увагу, що в разі, коли законом або умовами договору передбачено право сторони на односторонню відмову від договору, сторони вільні у виборі конкретних підстав такої відмови в межах, встановлених нормами законодавства чи умовами договору. Обрану стороною підставу для односторонньої відмови від договору необхідно досліджувати під час розгляду справи судом. У кожному випадку особа, яка бажає відмовитися від договору в односторонньому порядку на тій чи іншій підставі, має довести фактичну наявність визначених у обраній підставі обставин для такої відмови. Таким чином, суди мають у кожному конкретному випадку виходити зі встановлених обставин справи, досліджувати підстави, які стали підґрунтям для односторонньої відмови від договору, та обґрунтованість таких підстав з огляду на встановлені обставини.

Одностороння відмова від договору є юридичним фактом, який зумовлює його розірвання, отже є правочином, який має юридичні наслідки у вигляді припинення господарських правовідносин, а тому не вимагає згоди другої сторони. За загальним правилом розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак окремі види договорів передбачають можливість одностороннього розірвання договору. Право сторони на одностороннє розірвання договору може бути встановлене законом або безпосередньо у договорі.

Зазначений усталений висновок щодо правової природи односторонньої відмови від договору неодноразово викладався Верховним Судом, зокрема, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 916/1684/18 та в постановах Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 910/11397/18, від 26.02.2020 у справі № 910/4391/19, від 08.09.2021 у справі № 727/898/19, від 24.05.2023 № 756/420/17, від 13.12.2023 у справі № 922/193/23, від 04.03.2025 у справі № 922/1290/24.

Аналіз норм цивільного законодавства свідчить, що вчинення стороною договору такого одностороннього правочину як відмова від договору, за відсутності рішення суду про визнання його недійсним або підстав нікчемності, зумовлює необхідність з`ясовувати чи зумовив такий правочин припинення цивільних прав та обов`язків (тобто чи є підстави для односторонньої відмови від договору передбачені договором та/або законом). Це обумовлено тим, що одностороння відмова від договору як вид одностороннього правочину розрахована на сприйняття іншими особами. У разі, якщо встановлена відсутність підстав для односторонньої відмови від договору, то такий односторонній правочин не зумовлює розірвання договору. При цьому слід розмежовувати підстави недійсності цього одностороннього правочину (зокрема, суперечність імперативній цивільно-правовій нормі) від підстав для односторонньої відмови від договору

ВИСНОВОК: Отже, враховуючи наведені вище правові висновки Верховного Суду, односторонню відмову від договору та його одностороннє розірвання слід розмежовувати як причину та наслідок.

 

 

 

Матеріал по темі: «Одностороння відмова замовника від договору підряду»

 

 

  

Теги: розірвання договору, строк дії договору, закінчення строку дії договору, припинення договірних відносин, виконання договору, невиконані зобовязання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Вимога про розірвання договору після закінчення строку його дії

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: закінчення строку дії договору не є підставою для припинення визначених ним зобов`язань і такий договір не підлягає розірванню в судовому порядку

11 вересня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/1565/24 (ЄДРСРУ № 130129682) досліджував питання щодо закінчення строку дії договору не є підставою для припинення визначених ним зобов`язань і такий договір не підлягає розірванню в судовому порядку.

Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі статтями 598, 599 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом; припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом; зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України, якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

Закінчення строку дії договору не є підставою для припинення визначених ним зобов`язань, оскільки згідно зі статтею 599 ЦК України такою умовою є виконання, проведене належним чином. При цьому слід розрізняти припинення безпосередньо дії договору та припинення зобов`язань, визначених ним.

(!) Навіть після припинення дії договору, невиконані стороною зобов`язання за ним залишаються чинними для такої сторони-боржника, і вказана обставина не звільняє останнього від виконання обов`язку протягом того часу, коли існує відповідне зобов`язання.

Так, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 651 ЦК України та частині першій статті 188 ГК України, розірвання договору допускається лише за згодою сторін. Виключенням з цього загального правила є випадки, якщо право на односторонню відмову від договору передбачене договором або законом.

Відповідно до частин другої та третьої статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

У статті 653 ЦК України визначені правові наслідки розірвання договору, за змістом якої у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються з моменту досягнення домовленості про розірвання договору, якщо інше не встановлено договором. Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов`язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов`язанням до моменту розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже наслідком розірвання договору є припинення зобов`язання, що виникли між сторонами на підставі такого розірваного договору.

Відповідно до сталої та послідовної позиції Верховного Суду розірвано може бути лише чинний (такий, що діє на час звернення до суду з позовом та прийняття відповідного судового рішення) договір.

До таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 07.08.2018 у справі № 910/7981/17, від 14.07.2021 у справі № 911/1442/19, від 21.06.2022 зі справи № 911/3276/20 та від 18.11.2019 у справі № 910/16750/18.

Отже, перш ніж розглядати по суті заявлену у справі вимогу про розірвання договору (у даному випадку додаткових угод до договору) суду належить пересвідчитись (шляхом встановлення відповідних обставин та оцінки пов`язаних з цим доказів зі справи) у чинності такого договору.

При цьому застосування приписів статей 651, 653 ЦК України має універсальний характер незалежно від правової природи правочину, якого стосується спір.

Згідно зі статтею 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення, якщо інше не визначено законом або договором. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Верховний Суд зазначає про те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 щодо змісту понять "строк договору", "строк виконання зобов`язання" і "термін виконання зобов`язання" відзначила таке:

"29. Поняття "строк договору", "строк виконання зобов`язання" та "термін виконання зобов`язання" згідно з приписами ЦК України мають різний зміст.

30. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

31. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України).

32. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України).

33. Відтак, закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов`язків під час дії договору.

34. Поняття "строк виконання зобов`язання" і "термін виконання зобов`язання" охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

35. З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов`язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов`язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов`язання".

Отже, "строк дії договору" та "строк/термін виконання зобов`язання" за своїм юридичним змістом не є тотожними поняттями, та в залежності від умов договору, укладеного між сторонами, останні можуть як співпадати між собою, так і бути відмінними один від одного.

ВИСНОВОК: Наслідком розірвання договору є припинення зобов`язання, а тому розірвано може бути лише чинний  договір, оскільки "строк дії договору" та "строк/термін виконання зобов`язання" за своїм юридичним змістом не є тотожними поняттями.

 

  

Матеріал по темі: «Позов про розірвання договору строк дії якого закінчився»

 

 

Теги: розірвання договору, строк дії договору, закінчення строку дії договору, припинення договірних відносин, виконання договору, невиконані зобовязання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Протизаконність підписання тендерної пропозиції електронним підписом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: наслідки підписання тендерної пропозиції учасника електронним підписом замість кваліфікованого електронного підпису

26 червня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/4661/23, адміністративне провадження № К/990/36877/23  (ЄДРСРУ № 128436742) досліджував питання щодо наслідків підписання тендерної пропозиції учасника електронним підписом замість кваліфікованого електронного підпису.

Основні організаційно-правові засади електронного документообігу та використання електронних документів встановлює Закон України від 22 травня 2003 року № 851-IV «Про електронні документи та електронний документообіг» (далі - Закон № 851-IV).

Відповідно до статті 6 Закону № 851-IV для ідентифікації автора електронного документа може використовуватися електронний підпис.

Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа.

Відносини, пов`язані з використанням удосконалених та кваліфікованих електронних підписів, регулюються Законом України «Про електронні довірчі послуги».

Використання інших видів електронних підписів в електронному документообігу здійснюється суб`єктами електронного документообігу на договірних засадах.

Відносини у сферах надання електронних довірчих послуг та електронної ідентифікації врегульовані Законом України від 05 жовтня 2017 року № 2155-VIII «Про електронні довірчі послуги» (далі - Закон № 2155-VIII).

Пунктом 23 частини першої статті 1 Закону № 2155-VIII визначено, що кваліфікований електронний підпис - це удосконалений електронний підпис, який створюється з використанням засобу кваліфікованого електронного підпису і базується на кваліфікованому сертифікаті відкритого ключа.

Частиною третьою статті 12 Закону № 922-VIII передбачено, що електронне підписання документів, що подаються через електронну систему закупівель, здійснюється відповідно до вимог Закону № 851-IV та Закону № 2155-VIII, які, у свою чергу, дають визначення понять «електронний підпис» та «кваліфікований електронний підпис» (далі - КЕП). Також приписами вказаних законів визначено, що застосування не КЕП, а іншого виду електронного підпису в електронній систему документообігу здійснюється лише на договірних засадах.

Згідно підпункту 1.3 пункту 1 розділу ІІІ «Інструкція з підготовки тендерної пропозиції» Замовником було встановлено, що всі документи тендерної пропозиції подаються з накладенням КЕП, тобто у будь-якому випадку учасник під час подання тендерної пропозиції має накласти кваліфікований електронний підпис (КЕП) особи, уповноваженої на підписання тендерної пропозиції учасника.

Перевірка КЕП учасника здійснена на сайті центрального засвідчувального органу за посиланням https://czo.gov.ua/verify/.

Отже, Замовник у Тендерній документації чітко визначив, що тендерна пропозиція учасника повинна подаватися з накладенням саме КЕП, а не електронного підпису. При цьому Замовник у Тендерній документації зазначив, що наслідком не накладення учасником КЕП буде відхилення пропозиції на підставі абз.3 пункту 1 частини   першої статті 31 Закону № 922-VIII.

Аналогічний висновок викладено Верховним Судом у постанові від 02 березня 2023 року у справі № 640/26603/21.

Абз. 2, 3 пункту 1 частини першої статті 31 Закону № 922-VIII передбачено, що замовник відхиляє тендерну пропозицію із зазначенням аргументації в електронній системі закупівель у разі, якщо учасник процедури закупівлі:

• не відповідає встановленим абзацом першим частини третьої статті 22 цього Закону вимогам до учасника відповідно до законодавства;
• зазначив у тендерній пропозиції недостовірну інформацію, що є суттєвою при визначенні результатів процедури закупівлі, яку замовником виявлено згідно з частиною п`ятнадцятою статті 29 цього Закону.

Відповідно до вимог абзацу 6 підпункту 2 пункту 41 Особливостей Замовник відхиляє тендерну пропозицію із зазначенням аргументації в електронній системі закупівель у разі, коли:   тендерна пропозиція не відповідає вимогам, установленим у тендерній документації відповідно до абзацу першого частини третьої статті 22 Закону.

Таким чином, на порушення вимог абзацу 6 підпункту 2 пункту 41 Особливостей указане порушення було самостійною підставою для того, щоб Замовник відхилив тендерну пропозицію учасника ФОП ОСОБА_1 у зв`язку із невідповідністю вимогам, встановленим у тендерній документації відповідно до абзацу першого частини третьої статті 22 Закону.

ВИСНОВОК: Отже, накладення на тендерну пропозицію учасника електронного підпису, який не є кваліфікованим, що не відповідає вимогам підпункту 1.3 пункту 1 розділу ІІІ «Інструкція з підготовки тендерної пропозиції» ТД та вказує про невідповідність учасника умовам конкурсу. 

  

 «Надмірний формалізм – ні, не чули!» 

 

Матеріал по темі: «Моніторинг Держаудитслужбою публічнихзакупівель»

 

 

 

Теги: Держадитслужба, публічні закупівлі, висновок, розірвання договору, недоліки тендерної документації, ДАСУ, вимога, процедура тендеру, усунення порушень, Державна аудиторська служба України, судова практика, Верховний суд, адвокат Морозов

 

 

 

 

 

 

Використання фізособою своїх власних банківських рахунків для ведення господарської діяльності

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки використання фізичною особою своїх власних банківських рахунків, як фізичної особи, для ведення господарської діяльності

12 лютого 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 645/5124/23, провадження № 61-16561св24 (ЄДРСРУ № 125125068) досліджував питання щодо наслідків використання фізособою своїх власних банківських рахунків для ведення господарської діяльності.

Згідно з частинами першою, третьою статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум      з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк не має права   визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші обмеження його права щодо розпорядження грошовими коштами, не передбачені законом, договором між банком і клієнтом або умовами обтяження, предметом якого є майнові права на грошові кошти, що знаходяться на банківському рахунку.

Банк зобов`язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка (частина перша статті 1068 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1074 ЦК України обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом або умовами обтяження, предметом якого є майнові права на грошові кошти, що знаходяться   на рахунку, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов`язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним          шляхом, або фінансуванням тероризму та фінансуванням розповсюдження зброї масового знищення, замороження активів, що пов`язані з тероризмом та його фінансуванням, розповсюдженням зброї масового знищення та його фінансуванням, передбачених законом. Банк не має права встановлювати заборону на встановлення обтяження, але може встановлювати розумну винагороду.

У статті 629 ЦК України закріплено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України).

(!!!) Банк має право вимагати розірвання договору банківського рахунка: 1) якщо сума грошових коштів, що зберігаються на рахунку клієнта, залишилася меншою від мінімального розміру, передбаченого банківськими правилами або договором, якщо така сума не буде відновлена протягом місяця від дня попередження банком про це; 2) у разі відсутності операцій за цим рахунком протягом року, якщо інше не встановлено договором; 3) у випадках, передбачених законодавством, що регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення; 4) в інших випадках, встановлених договором або законом (частина друга статті 1075 ЦК України).

28 квітня 2020 року набув чинності Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», відповідно до Прикінцевих та перехідних положень якого статтю 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність», яка регулювала обов`язок щодо ідентифікації клієнтів, виключено.

Відповідно до частини шостої статті 11 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» суб`єкт первинного фінансового моніторингу має право витребувати, а клієнт, представник клієнта зобов`язані подати інформацію (офіційні документи), необхідну (необхідні) для здійснення належної перевірки, а також для виконання таким суб`єктом первинного фінансового моніторингу інших вимог законодавства у сфері запобігання та протидії.

Отже, норма статті 15 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» надає банкам право відмовитися в односторонньому порядку від ділових відносин з клієнтами з неприйнятно високим ризиком, зокрема, шляхом розірвання договорів.

Верховний Суд у постановах: від 21 листопада 2022 року у справі № 757/35987/20, від 09 жовтня 2019 року у справі № 761/28762/18 виснував, що за відсутності обставин, які б свідчили про те, що банком під час встановлення позивачу неприйнятно високого рівня ризику було дотримано процедури, встановлені законодавством та/або внутрішніми документами банку, що підтверджується відповідними доказами, розірвання договорів є неправомірним.

Право банку як суб`єкта первинного фінансового моніторингу відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договорів з вказаних підстав не може   бути необмеженим, у зв`язку із чим необхідним є дослідження підстав та обґрунтованості встановлення клієнту відповідної категорії ризику, виходячи з обставин кожної конкретної справи (див.: постанови Верховного Суду від 20 грудня 2023 року у справі № 757/34905/22-ц, від 30 жовтня 2023 року у справі № 522/14008/21, від 28 грудня 2022 року у справі № 757/57487/20 та інші).

Застосування ризик-орієнтованого підходу здійснюється в порядку, визначеному внутрішніми документами з питань фінансового моніторингу суб`єкта первинного фінансового моніторингу, з урахуванням рекомендацій відповідних суб`єктів державного фінансового моніторингу, які згідно із цим Законом виконують функції державного регулювання і нагляду за такими суб`єктами первинного фінансового моніторингу (абзац 1 частини другої статті 7 Закону).

Зазначене узгоджується із правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 24 вересня 2024 року у справі № 405/6265/23, провадження № 61-7500св24.

ВИСНОВОК: У разі, якщо фізична особа використовує свої банківські рахунки, як фізичної особи, для ведення господарської діяльності, то це є передумовою встановлення клієнту високого рівня ризику легалізації (відмивання) доходів та розірвання ділових відносин.

 

 

Матеріал по темі: «Одностороннє розірвання договору Банком зпідстав неприйнятно високого ризику Клієнта»

 

 

«Заблоковані карткові рахунки в банку»

 

 

 

Теги: моніторинг, фінансовий моніторинг, банк, легалізація доходів, злочинним шляхом, розірвання договору, цінні папери, докази, оскарження, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Правові висновки Великої Палати Верховного Суду у земельних орендних відносинах

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: правові висновки у відносинах щодо розірвання договору оренди землі у разі істотного порушення умов договору та при систематичній несплаті орендної плати 

20 листопада 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 918/391/23, провадження № 12-19гс24 (ЄДРСРУ № 123602976) зробила правові висновки щодо застосування норм права у відносинах щодо розірвання договору оренди землі у разі істотного порушення умов договору та при систематичній несплаті орендної плати. 

Велика Палата Верховного Суду вважає за доцільне відступити від висновку, викладеного в її постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 912/1385/17, шляхом його конкретизації. 

Велика Палата Верховного Суду нагадує, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц, від 14 червня 2023 року у справі № 448/362/22). 

Незалежно від того, чи перераховані всі судові рішення, в яких викладений правовий висновок, від якого відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17, від 10 листопада 2021 року у справі № 825/997/17, від 04 жовтня 2023 року у справі № 906/1026/22).

 

ВИСНОВКИ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА: 

Правила про підстави припинення права користування земельною ділянкою, визначені пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України (систематична несплата орендної плати), та приписи частини другої статті 651 ЦК України, якими передбачено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом, співвідносяться як такі, що не суперечать, а навпаки доповнюють одні одних. 

Підставою розірвання договору оренди землі згідно з пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України є систематична, тобто неодноразова (два та більше випадки) повна несплата орендної плати у строки, визначені договором. Ця спеціальна норма у такому випадку є самостійною та достатньою і звертатися до загальної норми частини другої статті 651 ЦК України немає потреби. 

У разі якщо має місце сплата орендної плати у меншому розмірі, аніж визначено умовами договору оренди землі, тобто коли орендар допустив недоплату орендної плати й таке порушення умов договору є істотним, тоді застосуванню підлягає не спеціальна норма пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України, а загальне правило частини другої статті 651 ЦК України. 

Тобто якщо суд дійде висновку, що орендар істотно порушив умови договору та внаслідок недоплати орендної плати орендодавець значною мірою був позбавлений того, на що розраховував, то договір має бути розірваний на підставі частини другої статті 651 ЦК України. 

У випадку неістотної недоплати орендної плати (чи встановлення неістотності такого порушення судом) ефективним та пропорційним буде такий спосіб захисту, як стягнення заборгованості з орендної плати. 

Погашення орендарем заборгованості з орендної плати не має правового значення для вирішення позовних вимог про розірвання договору оренди як на підставі частини другої статті 651 ЦК України (у разі часткової несплати (недоплати) орендної плати та істотності такого порушення), так і на підставі пункту «д» частини першої статті 141 ЗК України (у разі систематичної (два та більше випадки) повної несплати орендної плати).

 

 

Матеріал по темі: «Оплата заборгованості з орендної плати після пред`явлення позову про розірваннядоговору оренди землі»

 

 

 

Теги: оренда землі, розірвання договору, негаторний позов, захист орендаря, самочинне будівництво, забудова землі, орендні відносини, орендар, земельна ділянка, передача в оренду, ефективний спосіб захисту, судова практика, Адвокат Морозов