Розірвання договору дарування з підстав вчинення злочину проти дарувальника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості, підстави та судова практика Верховного суду щодо розірвання договору дарування з підстав вчинення злочину проти дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей

05 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 214/6638/25, провадження № 61-6009св26 (ЄДРСРУ № 140309101) досліджував питання щодо розірвання договору дарування з підстав вчинення злочину проти дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

За умовами договору дарування житла до обдарованого переходить право власності на житло, дарувальник фактично втрачає право на володіння, користування та розпорядження ним, право на проживання, а в обдарованого немає обов`язку надавати відчужене на його користь житло для проживання дарувальнику (постанова Верховного Суду від 24 червня 2020 року у справі № 405/2719/17).

Відповідно до положень частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 застосовано доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті І.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Згідно з частинами першою, четвертою, п`ятою статті 727 ЦК України дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування нерухомих речей чи іншого особливо цінного майна, якщо обдаровуваний умисно вчинив злочин проти життя, здоров`я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо на момент пред`явлення вимоги дарунок є збереженим. У разі розірвання договору дарування обдаровуваний зобов`язаний повернути дарунок у натурі.

Розірвання договору є правовою підставою припинення права власності на подаровану річ у обдаровуваного. Обдаровуваний зобов`язується повернути річ дарувальнику в натурі з урахуванням можливого нормального зносу на час перебування у обдаровуваного та у тому вигляді, в якому вона існувала на момент розірвання договору.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 464/1509/17.

Договір дарування зумовлюється особистими відносинами дарувальника і обдаровуваного та укладається з добрим ставленням до обдаровуваного, а тому містить особливі правила його розірвання, що не застосовуються до інших договорів. Загальною підставою для такого розірвання правочину є злісна невдячність обдаровуваного. Це обумовлено також і тим, що законом не може бути передбачено морального обов`язку для обдарованого, спрямованого на вдячність та повагу до дарувальника.

Законом встановлені певні правові підстави розірвання договору дарування - у випадку вчинення обдаровуваним протиправних та аморальних дій відносно особи дарувальника.

Правова характеристика умисного злочину надається статтею 24 КК України (злочин вважається умисно вчиненим, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (прямий умисел), або хоча і не бажала, але свідомо припускала їх настання (непрямий умисел).

Злочин сам по собі є аморальним явищем. Тому вчинення злочину має тягнути настання цивільно-правових наслідків. Такими наслідками закон визначає розірвання договору дарування, предметом якого є нерухоме майно.

У таких випадках дарувальник вправі вимагати розірвання договору дарування та повернення дарунка або відшкодування його вартості. Законом чітко сформульовані умови (підстави) виникнення такого права у дарувальника, причому незалежно від того, чи був договір дарування укладений з обов`язком передати дарунок у майбутньому, чи дарунок вже був переданий дарувальником та прийнятий обдаровуваним.

Відповідно до статті 62 Конституції України та частини шостої статті 82 ЦПК України, оскільки особу не визнано винною у кримінальному провадженні та обвинувальний вирок суду відсутній, її поведінка не може розглядатися як винна або як така, що містить ознаки кримінального правопорушення в межах цивільного судочинства.

ВИСНОВОК: Отже, для розірвання договору дарування з підстав, передбачених статтею 727 ЦК України, обов`язковою умовою є наявність такого, що набрав законної сили, вироку суду щодо особи обдарованого, який вчинив злочин.

Оскільки в даному випадку право на розірвання договору виникає саме з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду. У такому випадку, дарувальник вправі вимагати розірвання договору дарування та повернення дарунка або відшкодування його вартості.

При цьому на час пред`явлення позову такий дарунок має бути наявний у натурі та бути збереженим.

 

 

 

Матеріал по темі: «Дарування нерухомості для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди)»

 

 

 

Теги: договір дарування, розірвання договору, визнання недійсним, сторони, дарування, учасники справи, належний відповідач, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Включення до ціни договорів про закупівлю суми ПДВ і стягнення безпідставно сплаченої суми ПДВ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: стягнення коштів сплачених у формі ПДВ за договорами, в яких в ціну товару включено 20 %, а не ПДВ за нульовою ставкою 

20 серпня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/2177/24 (ЄДРСРУ № 139112480) досліджував питання щодо стягнення коштів сплачених у формі ПДВ за договорами, в яких в ціну товару включено 20 %, а не ПДВ за нульовою ставкою. 

Слід вказати, що справа № 910/6530/24 стосується предмета позову (стягнення, сплаченої покупцем продавцю/постачальнику суми ПДВ), наявності пунктів договорів умов щодо ПДВ, нормативно-правового регулювання (зокрема, ПК України та стаття 1212 ЦК України) та підставами звільнення від ПДВ (нульова ставка). 

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 17.07.2026 у справі №910/6530/24 ухвалила постанову, в якій щодо наявності/відсутності підстав для визнання недійсними пунктів договорів та підстав для стягнення коштів з огляду на положення підпункту «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України, постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 №178 «Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану» (далі - Постанова КМУ №178) та статті 1212 ЦК України узагальнено виходила з такого: 

- з огляду на висновки судів попередніх інстанцій, об`єднана палата зазначає, що питання застосування підпункту «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України та Постанови КМУ №178 у системному зв`язку з нормами статей 203, 215, 217, 625, 1212 ЦК України, вже неодноразово розглядалося Верховним Судом, висновки щодо їх застосування викладені касаційною інстанцією у постановах від 14.11.2023 у справі №910/2416/23, від 23.05.2024 у справі №911/1870/23, від 28.05.2024 у справі №910/12151/23, від 10.09.2024 у справі №922/4055/23, від 12.09.2024 у справі №916/2677/23, від 17.09.2024 у справі №915/1377/23 та від 18.09.2024 у справі №916/3864/23; 

- Верховним Судом у зазначених справах зроблено загальний висновок щодо питання застосування Постанови КМУ №178 від 02.03.2022 «Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану» до договорів, укладених у період дії воєнного стану, зокрема, коли замовником товару за договором виступає військова частина; 

- за висновком Верховного Суду, відповідно до частини четвертої статті 4 ЦК України актами цивільного законодавства є, зокрема, постанови КМУ. Якщо постанова КМУ суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону. 

- оскільки режим застосування нульової ставки не є тотожним режиму звільнення від оподаткування ПДВ, нарахування податкових зобов`язань з ПДВ за правилами, встановленими пунктом 198.5 статті 198 ПК України, постачальником при здійсненні операцій, що оподатковуються за нульовою ставкою ПДВ, не здійснюється; 

- норми ПК України не передбачають можливості для платників податку - постачальників здійснювати вибір щодо застосування чи незастосування нульової ставки податку, оскільки застосування установленої діючим законодавством ставки податку є обов`язком, а не правом платника податку; 

- як вбачається з предмета та підстав позову, недійсність спірного пункту договору в частині умови про включення до ціни товару суми ПДВ прокурор обґрунтовує тим, що така умова суперечить чинному законодавству, а саме, підпункту «г» підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України, Постанови КМУ №178, у зв`язку з чим підлягає визнанню недійсною; 

- загальні підстави для виникнення зобов`язань у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України; 

- відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України: особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно; особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала; 

- аналіз положень наведеної норми дає підстави для висновку, що безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без певної правової підстави; 

- частиною другою статті 1212 ЦК України встановлено, що положення глави 83 цього Кодексу застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події; 

- згідно з пунктом 1 частини третьої статті 1212 ЦК України положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином; 

- за змістом положень глави 83 ЦК України для кондикційних зобов`язань, характерним є приріст майна в набувача без достатніх правових підстав; під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту; 

- тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (висновок викладений у постанові Верховного Суду від 19.08.2025 у справі №902/16/24); 

- при цьому, хоча ПДВ й включається до ціни товару, однак не є умовою договору про ціну в розумінні цивільного та господарського законодавства, оскільки не може встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто у договірному порядку (див. постанову Верховного Суду від 14.11.2023 у справі №910/2416/23); 

- визначення операцій як таких, які підлягають/не підлягають оподаткуванню ПДВ, належить до сфери публічно-правових, а не приватно-правових відносин; 

- відтак, обов`язок (або його відсутність) щодо сплати ПДВ не може ставитися в залежність від волевиявлення сторін правочину, з огляду на публічно-правовий порядок правовідносин щодо справляння податків, оскільки знаходиться поза межами регулювання цивільного законодавства та контролюється державою в особі органів доходів та зборів; 

- ПК України не є актом цивільного законодавства, а імперативно регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства; 

- відповідно до частини першої статті 6 ПК України податком є обов`язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету або на єдиний рахунок, що справляється з платників податку відповідно до цього Кодексу; 

- податок на додану вартість, визначений в підпункті 14.1.178 пункту 14.1 статті 14 ПК України, є непрямим податком, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу. Об`єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку, зокрема, з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу (підпункт "а" пункту 185.1 статті 185 ПК України); 

- згідно з пунктом 185.1 ПК України об`єктом оподаткування ПДВ є операції з продажу товарів (робіт, послуг) на території України (як резидентами так і нерезидентами), ввезення товарів та послуг (включаючи оренду) та, відповідно, вивезення товарів та послуг за межі митної території України. Згідно того ж ПК України ставки ПДВ можуть бути 0 %, 7 % та 20 % від бази оподаткування; 

- таким чином, податок на додану вартість - це непрямий податок, який входить в ціну товарів (робіт, послуг) та сплачується покупцем, але його облік та перерахування до державного бюджету здійснює продавець (податковий агент); 

- податок на додану вартість складає кошти бюджету у вигляді податкових надходжень; 

- досліджені судами наявні у цій справі матеріали (зокрема, зареєстровані в установленому законом порядку та прийняті контролюючим органом податкові накладні та звітні податкові декларації) свідчать про те, що відповідач виконав свої зобов`язання зі справляння до Державного бюджету України спірної суми ПДВ. Докази порушення відповідачем вимог податкового законодавства за спірними господарськими операціями ні сторони, ні прокурор не надали; 

(!!!) - за таких підстав в цьому випадку відсутні підстави стверджувати про порушення інтересів держави внаслідок вибуття з її володіння спірної суми грошових коштів у, оскільки такі кошти були сплачені відповідачем у вигляді податку в дохід Державного бюджету України; 

- відтак, у розумінні положень статті 1212 ЦК України відповідач не є кінцевим набувачем спірних грошових коштів, оскільки перерахувало ці кошти до Державного бюджету України у вигляді ПДВ; 

- тобто, на час звернення прокурора до суду з цим позовом фактичний володілець грошових коштів не змінився, оскільки набувачем спірного майна (грошових коштів у вигляді ПДВ) є саме Держава Україна;

- з огляду на відсутність підстав стверджувати про порушення в цьому випадку інтересів держави внаслідок вибуття з її володіння спірної суми грошових коштів, оскільки такі кошти були сплачені відповідачем у формі податку в дохід Державного бюджету України, об`єднана палата виснувала про відсутність порушеного права позивача, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. 

ВИСНОВОК:  Отже, зі змісту наведеного вище вбачається, що у такій категорії справ як стягнення коштів сплачених у формі ПДВ за договорами, в яких в ціну товару включено 20 %, а не ПДВ за нульовою ставкою, вагомим та ключовим для вирішення спору є встановлення факту сплати відповідачем до Державного бюджету України такого податку, оскільки, з`ясування факту такої оплати/не оплати свідчитиме про порушення/не порушення прав держав і подання прокурором позову в інтересах держави.

 

  

Матеріал по темі: «Доведення в суді коливання цін наринку у сфері публічних закупівель»

 

 

Теги: Держадитслужба, публічні закупівлі, висновок, розірвання договору, недоліки тендерної документації, ДАСУ, вимога, процедура тендеру, усунення порушень, Державна аудиторська служба України, судова практика, Верховний суд, адвокат Морозов

Стягнення збитків у судовому порядку Державною аудиторською службою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок та підстави стягнення збитків у судовому порядку Державною аудиторською службою з підконтрольної організації 

Порядок проведення інспектування Державною аудиторською службою, її міжрегіональними територіальними органами затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20.04.2006 №550 (далі - Порядок №550). 

Інспектування полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності об`єкта контролю і проводиться у формі ревізії, яка повинна забезпечувати виявлення фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб (п.2 Порядку №550). 

Відповідно до п.45 Порядку №550, у міру виявлення ревізією порушень законодавства посадові особи органу державного фінансового контролю, не чекаючи закінчення ревізії, мають право усно рекомендувати керівникам об`єкта контролю невідкладно вжити заходів для їх усунення та запобігання у подальшому. 

Якщо вжитими в період ревізії заходами не забезпечено повне усунення виявлених порушень, органом державного фінансового контролю у строк не пізніше ніж 10 робочих днів після реєстрації акта ревізії, а у разі надходження заперечень (зауважень) до нього - не пізніше ніж 3 робочих дні після надіслання висновків на такі заперечення (зауваження) надсилається об`єкту контролю письмова вимога щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства із зазначенням строку зворотного інформування (п.46 Порядку №550). 

Пунктом 50 Порядку №550 передбачено, що за результатами проведеної ревізії у межах наданих прав контролюючі органи вживають заходів для забезпечення, зокрема, звернення до суду в інтересах держави щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства з питань збереження і використання активів, а також стягнення у дохід держави коштів, одержаних за незаконними договорами, без встановлених законом підстав або з порушенням вимог законодавства. 

Водночас, відповідно до вимог п.п.16 п.6 Положення №43, Держаудитслужба для виконання покладених на неї завдань має право: пред`являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства. 

Наведені норми кореспондуються з п.7 ст.10 Закону №2939-XII, згідно з яким органу державного фінансового контролю надається право пред`являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства. 

Частиною 2 ст.15 Закону № 2939-XII встановлено, що законні вимоги службових осіб органу державного фінансового контролю є обов`язковими для виконання службовими особами об`єктів, що контролюються. 

Великою Палатою Верховного Суду проаналізовано вказані положення законодавства у постанові від 21.11.2018 року у справі №820/3534/16, та сформовано правовий висновок, що орган державного фінансового контролю наділений повноваженнями здійснювати контроль за використанням коштів державного і місцевого бюджетів та у разі виявлення порушень законодавства пред`являти обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень. 

Також Велика Палата Верховного суду зазначила, що при виявленні збитків, завданих державі чи об`єкту контролю, орган державного фінансового контролю має право визначати їх розмір згідно з методикою, затвердженою КМУ, та звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів. 

(!!!) Вимога органу державного фінансового контролю спрямована на корегування роботи підконтрольної організації та приведення її у відповідність із вимогами законодавства є обов`язковою до виконання. 

Що стосується відшкодування виявлених збитків, завданих державі чи об`єкту контролю, то Велика Палата Верховного суду у справі №820/3534/16 зазначила, що про їх наявність може бути вказано у вимозі, але вони не можуть бути примусово стягнуті шляхом вимоги. Такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення органу фінансового контролю до суду з відповідним позовом. 

Також у постановах Верховного Суду зазначено, що законність та правильність обчислення розміру визначення збитків може бути предметом перевірки у судовому порядку за позовом органу фінансового контролю до винних осіб, а не у справі за позовом підконтрольної установи про визнання вимоги протиправною (постанови від 27.11.2019 у справі №1440/1820/18, від 10.12.2019 у справі №808/6509/13-а, від 07.02.2020 у справі №803/634/17, від 14.02.2020 у справі №825/3661/15-а, від 28.02.2020 у справі № 808/4044/17, від 28.02.2020 у справі №2040/6542/18, від 18.03.2020 у справі №826/14169/17, від 31.03.2020 у справі №817/650/18, від 22.09.2020 у справі № 820/1286/18, від 27.05.2021 у справі № 160/8621/19, від 17.06.2021 у справі №0440/6907/18, від 16.11.2021 у справі №160/9553/18). 

Згідно правової позиції Верховного Суду, яка викладена у постанові Касаційного адміністративного суду від 24.04.2020 року № 802/342/17-а, вимога контролюючого органу в частині усунення порушень, виявлених у ході перевірки підконтрольних установ, є обов`язковою до виконання лише у частині, яка не передбачає можливості примусового стягнення сум завданих збитків, відшкодування яких здійснюється через суд або у добровільному порядку. Тому така вимога в частині, де зазначено конкретні суми збитків, не є рішенням, що безпосередньо породжує права та/чи обов`язки для підприємства, що було об`єктом перевірки. 

Такі висновки підтримані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2024 року у справі № 560/4308/22. 

Викладені в акті ревізії висновки не мають заздалегідь обумовленої сили, тобто він не є підставою для стягнення з відповідача коштів, одержаних відповідно до умов договору. Акт ревізії не є рішенням суб`єкта владних повноважень, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялася. 

Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постановах від 20.06.2019 у справі №916/1906/18, від 18.02.2020 у справі №910/7984/16, від 07.12.2021 у справі №922/3816/19. 

Отже, лише наявність акта ревізії та вимоги про усунення порушень Держаудитслужби не звільняють позивача від обов`язку довести розмір збитків, завданих протиправною поведінкою відповідача. 

ВИСНОВОК: Законодавство прямо передбачає порядок реалізації окремо взятого завдання чи функції контролюючого органу, зокрема, стягнення збитків у судовому порядку на підставі пункту 10 частини першої статті 10 Закону № 2939-XII, з якою кореспондується пункт 50 Порядку № 550.

 

Матеріал по темі: «Право на оскарження вимоги (пунктів вимоги)Державної аудиторської служби України»

 

 

 

 

Теги: Держадитслужба, публічні закупівлі, висновок, розірвання договору, недоліки тендерної документації, ДАСУ, вимога, процедура тендеру, усунення порушень, Державна аудиторська служба України, судова практика, Верховний суд, адвокат Морозов

Зустрічні звірки Державної аудиторської служби України

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок, підстави та документальне оформлення зустрічних звірок підрядників/підконтрольних організацій проведених Державною аудиторською службою України

Зустрічна звірка - метод документального та фактичного підтвердження в об’єкта зустрічної звірки виду, обсягу і якості операцій та розрахунків для з’ясування їх реальності та повноти відображення в обліку об’єкта контролю (абз. 4 п. 3 Порядку проведення інспектування Державною аудиторською службою, її міжрегіональними територіальними органами, затвердженому постановою КМУ від 20 квітня 2006 р. № 550.

Зустрічні звірки, які проводяться органами державного фінансового контролю, не є контрольними заходами і проводяться у разі виникнення потреби у їх проведенні на підставі направлення, виписаного керівником органу державного фінансового контролю (ч. 17. ст. 11 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні»).

Підставою для проведення зустрічних звірок є п. 12. ст. 10 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні», який встановлює право органу державного фінансового контролю проводити на підприємствах, в установах та організаціях зустрічні звірки з метою документального та фактичного підтвердження виду, обсягу і якості операцій та розрахунків для з’ясування їх реальності та повноти відображення в обліку підприємства, установи та організації, що контролюється.

Ч.2 п. 8 Постанови КМУ «Про затвердження Порядку проведення інспектування Державною аудиторською службою, її міжрегіональними територіальними органами» від 20 квітня 2006 р. № 550 встановлює, що про проведення позапланової виїзної ревізії та зустрічної звірки не повідомляється (надалі – «Порядок»).

Ч.1-3 п. 26 Порядку встановлює, що з метою підтвердження виду, обсягу операцій та розрахунків для з’ясування їх реальності та повноти відображення в обліку об’єкта контролю органами державного фінансового контролю можуть проводитися зустрічні звірки на підприємствах, в установах та організаціях.

Для проведення зустрічної звірки посадовій особі органу державного фінансового контролю та залученому фахівцю видається направлення встановленого Мінфіном зразка.

Направлення на проведення зустрічної звірки надається керівнику об’єкта зустрічної звірки чи його заступнику у спосіб, визначений пунктом 12 цього Порядку.

В свою чергу, п. 12 Порядку передбачає, що перед початком ревізії посадові особи органу державного фінансового контролю та залучені фахівці повинні під розписку на примірнику органу державного фінансового контролю видати керівнику об'єкта контролю чи його заступнику направлення та копію рішення суду (у разі проведення позапланової виїзної ревізії за рішенням суду).

Також, п. 61 Порядку встановлює, що надсилання об’єкту контролю, об’єкту зустрічної звірки документів в електронній формі здійснюється через систему електронної взаємодії органів виконавчої влади або за допомогою інших засобів інформаційних, електронних комунікаційних, інформаційно-комунікаційних систем відповідно до законодавства, крім документів, які вручаються під розписку або під особистий підпис.

Якщо керівник об'єкта контролю чи його заступник відмовляється від підпису, але не заперечує проти проведення ревізії, про це зазначається у вступній частині акта ревізії.

(!!!) Вручення підприємству (установі чи організації) довідки зустрічної звірки здійснюється у тому ж порядку, який визначено для акта ревізії (ч. 6 п. 26 Порядку).

Слід вказати, що заходи, визначені пунктами 42-44 цього Порядку, щодо довідок зустрічних звірок не здійснюються (ч. 7 п. 26 Порядку), а отже заперечення на зустрічні звірки не надаються/не приймаються.

ВИСНОВКИ:

1) Зустрічні звірки не є контрольними заходами, а є фактично методом документування «майбутніх порушень», які вносяться до акту ревізії Держаудитслужби, а в подальшому будуть підставою для: а) формування вимоги підконтрольній установі б) є підґрунтям для стягнення збитків з підрядника;

2) Про проведення позапланової виїзної ревізії та зустрічної звірки підрядник не повідомляється;

3) Належним чином оформленні направлення (підпис керівника/заступника + печатка) під розписку вручаються суб’єкту контролю та/або підряднику, в такому разі надіслання електронних документів не допускається;

4) Заперечення щодо довідок зустрічних перевірок не надаються/не приймаються (по аналогії з актом ревізії підконтрольної установи).

 

 

Матеріал по темі: «Акт ревізії Держаудитслужби, як підстава для стягнення збитків у іншій справі»

 

 

Теги: Держадитслужба, публічні закупівлі, висновок, розірвання договору, недоліки тендерної документації, ДАСУ, вимога, процедура тендеру, усунення порушень, Державна аудиторська служба України, судова практика, Верховний суд, адвокат Морозов

Акт ревізії Держаудитслужби, як підстава для стягнення збитків у іншій справі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Акт ревізії Держаудитслужби, як доказ що сторона договору не є виробником товару що ним поставлявся та стягнення збитків завданих державі завищенням прибутку

19 грудня 2025 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи №915/222/24 (ЄДРСРУ № 132746035) досліджував питання щодо акт ревізії Держаудитслужби, як належного доказу та підстави для стягнення збитків у іншій справі.

Питання: Чи може акт ревізії відповідного управління Держаудитслужби бути належним доказом, що сторона договору не є виробником товару що ним поставлявся?

Відповідно до статті 4 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» інспектування здійснюється органом державного фінансового контролю у формі ревізії та полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності підконтрольної установи, яка повинна забезпечувати виявлення наявних фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб. Результати ревізії викладаються в акті.

Згідно з пунктом 3 Порядку проведення інспектування Державною аудиторською службою, її міжрегіональними територіальними органами, затвердженого постановою КМУ від 20.04.2006 № 550 (зі змінами) (далі - Порядок № 550), акт ревізії - це документ, який складається посадовими особами органу державного фінансового контролю, що проводили ревізію, фіксує факт її проведення та результати. Заперечення, зауваження до акта ревізії (за їх наявності) та висновки на них є невід`ємною частиною акта.

Відповідно до пункту 13 частини першої статті 10 Закону «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» органу державного фінансового контролю надається право, зокрема: перевіряти в ході державного фінансового контролю грошові та бухгалтерські документи, звіти, кошториси й інші документи, що підтверджують надходження і витрачання коштів та матеріальних цінностей, документи щодо проведення закупівель, проводити перевірки фактичної наявності цінностей (коштів, цінних паперів, сировини, матеріалів, готової продукції, устаткування тощо); при виявленні збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір у встановленому законодавством порядку.

У пункті 50 Порядку № 550 передбачено, що за результатами проведеної ревізії у межах наданих прав органи державного фінансового контролю вживають заходів для забезпечення: притягнення до адміністративної, дисциплінарної та матеріальної відповідальності винних у допущенні порушень працівників об`єктів контролю; порушення перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства; звернення до суду в інтересах держави щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства з питань збереження і використання активів, а також стягнення у дохід держави коштів, одержаних за незаконними договорами, без встановлених законом підстав або з порушенням вимог законодавства; застосування заходів впливу за порушення бюджетного законодавства.

Об`єднана палата зазначає, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 24.04.2018 у справі № 826/3902/15 дійшов висновку про те, що акт ревізії не є документом, що створює правові наслідки для суб`єкта інспектування, але є документом, що фіксує певні факти і обставини, які можуть стати підставою для «законної вимоги» контролюючого органу на адресу підконтрольного суб`єкта або для здійснення цим органом самостійно заходів до усунення виявлених порушень законодавства шляхом звернення до суду в інтересах держави.

Подібні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 08.05.2018 у справі  № 826/3350/17, від 22.05.2018 у справі № 826/18946/14, від 20.06.2018 у справі   № 826/5608/17, від 26.03.2020 у справі № 2040/6730/18.

У постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 16.10.2018 у справі № 910/23357/17, від 18.02.2020 у справі № 910/7984/16, від 07.12.2021 у справі № 922/3816/19 викладено висновок про те, що акт ревізії Державної фінансової інспекції України не є беззаперечною підставою для задоволення позовних вимог про стягнення збитків, оскільки виявлені таким органом порушення не можуть впливати на умови укладених між сторонами договорів і не можуть їх змінювати. Акт ревізії не може змінювати, припиняти договірні правовідносини сторін, зобов`язання, визначені укладеними договорами та які підтверджені відповідним актами передачі-приймання наданих послуг. Акт ревізії Державної фінансової інспекції України є документом, складеним з приводу наявності або відсутності відповідних порушень, та містить лише думку органу, який його склав. Викладені в ній висновки не мають заздалегідь обумовленої сили, тобто акт ревізії не є підставою для стягнення з відповідача коштів, одержаних відповідно до умов договору. Акт ревізії не є рішенням суб`єкта владних повноважень, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялися. Акт ревізії є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог законодавства суб`єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу.

У контексті зазначеного об`єднана палата конкретизує, що акт ревізії Управління Держаудитслужби (яке є уповноваженим органом державного фінансового контролю), якщо він (акт) складений і оформлений із дотриманням законодавчо встановлених вимог, може бути належним доказом у розумінні статті 76 ГПК України. Такий акт ревізії має оцінюватися судом на загальних підставах, визначених статтею 86 ГПК України, разом з іншими доказами у справі. Акт ревізії є носієм доказової інформації, але не має заздалегідь встановленої сили і не звільняє сторону від обов`язку доведення обставин, на які вона посилається (частина перша статті 74 ГПК України).

Щодо відступу від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 18.03.2025 у справі № 915/240/24, об`єднана палата зазначає, що Суд у контексті конкретних обставин справи погодився з висновками судів попередніх інстанцій, за змістом яких акт ревізії сам собою не є належним доказом того, що відповідач не є виробником. Водночас формулювання «неналежний доказ» було наведене саме в контексті оцінки доказів, зокрема у їх сукупності, а не як правовий висновок Верховного Суду. Суд зазначив, що матеріали справи не містять інших доказів (первинних документів), які підтверджували б обставини, на які посилався позивач. Відповідно, Суд не позбавив акта ревізії статусу письмового доказу (стаття 91 ГПК України), тобто не зазначав про це, а тому підстави для відступу у цьому випадку відсутні.

ВИСНОВОК: Акт ревізії Управління Держаудитслужби може бути належним доказом, але не має заздалегідь встановленої сили і не звільняє сторону від обов`язку доведення обставин, на які вона посилається.

 

 

Матеріал по темі: «Визнання недійсним договору який не виконувався сторонами»

 

 

 

Теги: Держадитслужба, публічні закупівлі, висновок, розірвання договору, недоліки тендерної документації, ДАСУ, вимога, процедура тендеру, усунення порушень, Державна аудиторська служба України, судова практика, Верховний суд, адвокат Морозов

Одностороння відмова від договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правомірність та наслідки односторонньої відмови від договору

 10 грудня 2025 року  Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 756/7112/15-ц, провадження № 61-1095св24 (ЄДРСРУ № 132611161) та від 08 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 727/898/19, провадження № 61-7157св20 (ЄДРСРУ № 99522004) досліджував питання щодо наслідки односторонньої відмови від договору.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України).

Правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки в учасників цивільних правовідносин. До односторонніх правочинів, зокрема, відноситься: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співласника на розпорядження спільним майном. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між цим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.

(!!!) У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).

У цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651 - 654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків.

У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються (ч. 2 ст. 653 ЦК України).

Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 4 ст. 653 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року по справі № 456/2076/19 (провадження № 61-6357св21) вказано, що «договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

У постанові від 08.10.2020 у справі № 910/11397/18 Верховний Суд звернув увагу, що в разі, коли законом або умовами договору передбачено право сторони на односторонню відмову від договору, сторони вільні у виборі конкретних підстав такої відмови в межах, встановлених нормами законодавства чи умовами договору. Обрану стороною підставу для односторонньої відмови від договору необхідно досліджувати під час розгляду справи судом. У кожному випадку особа, яка бажає відмовитися від договору в односторонньому порядку на тій чи іншій підставі, має довести фактичну наявність визначених у обраній підставі обставин для такої відмови. Таким чином, суди мають у кожному конкретному випадку виходити зі встановлених обставин справи, досліджувати підстави, які стали підґрунтям для односторонньої відмови від договору, та обґрунтованість таких підстав з огляду на встановлені обставини.

Одностороння відмова від договору є юридичним фактом, який зумовлює його розірвання, отже є правочином, який має юридичні наслідки у вигляді припинення господарських правовідносин, а тому не вимагає згоди другої сторони. За загальним правилом розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак окремі види договорів передбачають можливість одностороннього розірвання договору. Право сторони на одностороннє розірвання договору може бути встановлене законом або безпосередньо у договорі.

Зазначений усталений висновок щодо правової природи односторонньої відмови від договору неодноразово викладався Верховним Судом, зокрема, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 916/1684/18 та в постановах Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 910/11397/18, від 26.02.2020 у справі № 910/4391/19, від 08.09.2021 у справі № 727/898/19, від 24.05.2023 № 756/420/17, від 13.12.2023 у справі № 922/193/23, від 04.03.2025 у справі № 922/1290/24.

Аналіз норм цивільного законодавства свідчить, що вчинення стороною договору такого одностороннього правочину як відмова від договору, за відсутності рішення суду про визнання його недійсним або підстав нікчемності, зумовлює необхідність з`ясовувати чи зумовив такий правочин припинення цивільних прав та обов`язків (тобто чи є підстави для односторонньої відмови від договору передбачені договором та/або законом). Це обумовлено тим, що одностороння відмова від договору як вид одностороннього правочину розрахована на сприйняття іншими особами. У разі, якщо встановлена відсутність підстав для односторонньої відмови від договору, то такий односторонній правочин не зумовлює розірвання договору. При цьому слід розмежовувати підстави недійсності цього одностороннього правочину (зокрема, суперечність імперативній цивільно-правовій нормі) від підстав для односторонньої відмови від договору

ВИСНОВОК: Отже, враховуючи наведені вище правові висновки Верховного Суду, односторонню відмову від договору та його одностороннє розірвання слід розмежовувати як причину та наслідок.

 

 

 

Матеріал по темі: «Одностороння відмова замовника від договору підряду»

 

 

  

Теги: розірвання договору, строк дії договору, закінчення строку дії договору, припинення договірних відносин, виконання договору, невиконані зобовязання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов