Особливості правонаступництва органів державної влади

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заміна сторони виконавчого провадження або особливості правонаступництва органів державної влади.

09 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/376/15-г (ЄДРСРУ № 84094972) досліджував питання особливостей правонаступництва органів державної влади при заміні сторони виконавчого провадження.

Суть справи: предметом судового розгляду в даній справі є заява позивача (органу державної влади) про заміну сторони виконавчого провадження у зв’язку із «правонаступництвом» органу виконавчої влади іншим державним органом.

Відповідно до статті 52 ГПК України у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу. Усі дії, вчинені в судовому процесі до вступу у справу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку правонаступник замінив. Про заміну або про відмову в заміні учасника справи його правонаступником суд постановляє ухвалу.

Згідно зі статтею 15 Закону України "Про виконавче провадження" у разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

За змістом частин 1, 2 статті 334 ГПК України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особа), державний або приватний виконавець.

Частиною 5 статті 334 ГПК України передбачено, що положення цієї статті застосовуються також у випадку необхідності заміни боржника або стягувача у виконавчому листі до відкриття виконавчого провадження.

Отже процесуальне правонаступництво - це перехід процесуальних прав і обов`язків сторони у справі до іншої особи у зв`язку з вибуттям особи у спірному матеріальному правовідношенні. Процесуальне правонаступництво випливає з юридичних фактів правонаступництва (заміни сторони матеріального правовідношення її правонаступником) і відображає зв`язок матеріального і процесуального права.

Здійснення правонаступництва є результатом наявності визначеного юридичного складу, тобто сукупності юридичних фактів, необхідних і достатніх для того, щоб отримати відповідний ефект - наступництво в правах та обов`язках. У кожному конкретному випадку для вирішення питань можливості правонаступництва суду слід аналізувати відповідні фактичні обставини, передбачені нормами матеріального права.

ВАЖЛИВО: Процесуальне правонаступництво в розумінні статті 52 ГПК України допускається на будь-якій стадії судового процесу, включаючи стадію виконання судового рішення.

Згідно зі статтею 106 ЦК України злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, - за рішенням суду або відповідних органів державної влади.

У частині 2 статті 107 ЦК України унормовано, що в разі реорганізації юридичної особи шляхом приєднання складається передавальний акт, який має містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов`язань юридичної особи, що припиняється, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов`язання, які оспорюються (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 № 910/23312/14).

Аналогічні дії зі складання передавального акту з огляду на зміст статті 107 ЦК України підлягають вчиненню у разі реорганізації юридичної особи шляхом злиття, перетворення.

Більше того, у вирішенні питань, пов`язаних з таким правонаступництвом, судам необхідно здійснювати аналіз доказів переходу відповідних прав і обов`язків (висновок про застосування норм права, який викладений в постанові Верховного Суду від 31.05.2018 у справі № 910/1879/17).

Під час реорганізації юридичної особи, передання майна, прав та обов`язків від правопопередника до правонаступника здійснюється на підставі передавального акта, в якому має бути чітко зазначено про суть та обсяг прав і обов`язків, що передаються. Разом з тим момент переходу прав і обов`язків до правонаступника визначається днем підписання передавального акта, і тому може не співпадати у часі з моментом здійснення реорганізації підприємства, тобто включенням запису про припинення юридичної особи до державного реєстру.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 1, 5 статті 5 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" міністерства та інші центральні органи виконавчої влади утворюються, реорганізуються та ліквідуються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем`єр-міністра України. Міністерство, інший центральний орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

Згідно із частиною 8 статті 5 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" актом Кабінету Міністрів України про ліквідацію міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади визначається орган виконавчої влади, якому передаються повноваження та функції міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, що ліквідується.

Механізм здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією центральних органів виконавчої влади та їхніх територіальних органів визначений Порядком здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 № 1074 (далі - Порядок № 1074 від 20.10.2011).

Відповідно до пункту 2 Порядку № 1074 від 20.10.2011 органи виконавчої влади утворюються, реорганізуються або ліквідуються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем`єр-міністра України.

За змістом пунктів 4, 5 Порядку № 1074 від 20.10.2011 орган виконавчої влади утворюється шляхом утворення нового органу виконавчої влади або в результаті реорганізації (злиття, поділу, перетворення) одного чи кількох органів виконавчої влади. Орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

Згідно з пунктом 6 Порядку № 1074 від 20.10.2011 права та обов`язки органів виконавчої влади переходять, зокрема, у разі злиття органів виконавчої влади - до органу виконавчої влади, утвореного внаслідок такого злиття; у разі приєднання одного або кількох органів виконавчої влади до іншого органу виконавчої влади - до органу виконавчої влади, до якого приєднано один або кілька органів виконавчої влади; у разі перетворення органу виконавчої влади - до утвореного органу виконавчої влади.

Відповідно до пунктів 7 Порядку № 1074 від 20.10.2011 майнові права та обов`язки органів виконавчої влади у разі їх злиття, приєднання або перетворення переходять правонаступникові на підставі передавального акта, а у разі їх поділу - згідно з розподільчим балансом. Кабінет Міністрів України приймає рішення щодо подальшого використання нерухомого майна органу виконавчої влади, що ліквідується, та визначає суб`єкта управління підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління такого органу.

За змістом частини 5 статті 104 ЦК України юридична особа є такою, що припинилася, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи.

Згідно із пунктом 14 частини 3 статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань містяться, зокрема, такі відомості щодо юридичної особи: дані про юридичних осіб, правонаступником яких є зареєстрована юридична особа та дані про юридичних осіб - правонаступників.

Відповідно до частини 7 статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" у разі приєднання юридичних осіб здійснюється державна реєстрація припинення юридичних осіб, що припиняються у результаті приєднання, та державна реєстрація змін до відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі, щодо правонаступництва юридичної особи, до якої приєднуються. Приєднання вважається завершеним з дати державної реєстрації змін до відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі, щодо правонаступництва юридичної особи, до якої приєднуються (аналогічних висновків щодо моменту завершення приєднання юридичної особи дотримується Верховний Суд у складі Касаційного господарського суду у постанові від 15.03.2018 у справі № 903/376/17).

Системний аналіз наведеного вище у свої сукупності свідчить, що інститут правонаступництва органів державної влади різниться від інституту правонаступництва суб`єктів приватного права, оскільки є більш ширшим за змістом, включаючи в себе: правонаступництво в завданнях, функціях та повноваженнях як складових категорії компетенції органу виконавчої влади, а також щодо конкретних управлінських (організаційних) прав та обов`язків, які складають зміст відповідних правовідносин - тобто публічне правонаступництво за якого відбувається перехід владних прав та функції органу, що реорганізовується до органу, що створюється та правонаступництво в майнових приватних правовідносинах, у яких орган влади виступає як юридична особа приватного права.

ВИСНОВОК:  У випадку публічного правонаступництва перехід таких прав та обов`язків оформлюється нормативним актом, тоді як правонаступництво в майнових приватних правовідносинах здійснюється на підставі передавального акту (частина 2 статті 107 ЦК України, пункт 7 Порядку № 1074 від 20.10.2011). При цьому юридична особа є припиненою з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи.

Матеріал по темі: «Заміна сторони у виконавчому провадженні»

P.s. У постанові від 31 травня 2018 року у справі № 910/1879/17 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, скасувавши судові рішення попередніх інстанцій та направивши справу на новий розгляд до місцевого господарського суду, зазначив, що суди дійшли висновку щодо відсутності факту правонаступництва лише на підставі відомостей з Реєстру, не надавши оцінки передавальним актам, які підтверджують перехід прав та обов`язків кожного з поручителів.

Натомість у постанові від 06листопада 2018 року у справі №812/1149/16 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду вказав, що відповідно до витягу з Реєстру АТ «Укрзалізниця» зареєстроване як юридична особа 21 жовтня 2015 року і є правонаступником в тому числі ДП «Донецька залізниця».

Наведене вище є достатніми підставами для розгляду цієї справи Великою Палатою Верховного Суду (справа № 910/5953/17, провадження № 12-98гс19- розгляд справи відбудеться 24 грудня 2019 року об 11 год. 30 хв.)

Теги: заміна кредитора, заміна сторони у виконавчому провадженні, зобов'язання, відсутність згоди, правонаступник, боржник, кредитор, договір, виконавче провадження, виконання судового рішення, стягувач, судова практика, Адвокат Морозов

Визначення вартості майна товариства при виході з нього учасника

Адвокат Морозов (судовий захист)

Учасник товариства має право вимагати проведення з ним розрахунків, виходячи з дійсної (ринкової) вартості майна товариства.

20 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  924/147/16 (ЄДРСРУ № 83822618) досліджував питання визначення вартості майна товариства при виході з нього учасника.

Правова проблема: Законодавством України, яким врегульовано корпоративні відносини, не передбачено обов`язку з проведення оцінки вартості частки в статутному капіталі перед її відчуженням та необхідності визначення її ринкової вартості.

Між тим, згідно з позицією Великої Палати Верховного Суду викладеній в постанові від 24 квітня 2018 року в рамках справи № 925/1165/14, провадження № 12-38гс12 (ЄДРСРУ № 73896751) вбачається наступне.

Частиною першою статті 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначено, що корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Статтями 116 ЦК України та 10 Закону України «Про господарські товариства» передбачено, що учасники товариства мають право, зокрема, вийти в установленому порядку з товариства.

Частинами першою та другою статті 148 ЦК України (в редакції чинній на дату виходу) встановлено, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства, повідомивши товариство про свій вихід не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом. Учасник, який виходить із товариства з обмеженою відповідальністю, має право одержати вартість частини майна, пропорційну його частці у статутному капіталі товариства. За домовленістю між учасником та товариством виплата вартості частини майна товариства може бути замінена переданням майна в натурі. Якщо вклад до статутного капіталу був здійснений шляхом передання права користування майном, відповідне майно повертається учасникові без виплати винагороди. Порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у статутному капіталі, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом.

Відповідно до статті 54 Закону України «Про господарські товариства» при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному капіталі. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі. Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частка прибутку, одержаного товариством в даному році до моменту його виходу. Майно, передане учасником товариству тільки в користування, повертається в натуральній формі без винагороди.

Згідно з частиною третьою статті 148 ЦК України (в редакції чинній на дату виходу) спори, що виникають у зв'язку з виходом учасника із товариства з обмеженою відповідальністю, у тому числі спори щодо порядку визначення частки у статутному капіталі, її розміру і строків виплати, вирішуються судом.

Відповідно до частини першої статті 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

За змістом частини першої статті 66 та статті 139 ГК України майно підприємства становлять речі та інші цінності (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна підприємства.

Отже, вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати вартості активів товариства за вирахуванням вартості його зобов'язань (тобто вартості чистих активів), пропорційній до частки учасника в статутному капіталі товариства.

За наявності спору між учасником товариства та самою юридичною особою щодо визначення вартості майна останньої, учасник товариства має право вимагати проведення з ним розрахунків на підставі дійсної (ринкової) вартості майна товариства, а не на підставі вартості, за якою майно обліковується у товаристві. Взяття майна на облік за певною вартістю є односторонньою вольовою дією товариства, яка не може бути беззаперечним доказом дійсної вартості майна. Сторони можуть доводити дійсну вартість майна будь-якими належними доказами (стаття 76 ГПК України). До таких доказів належать, у тому числі, висновки експертів.

ВИСНОВОК: Вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати дійсної (ринкової) вартості активів товариства за вирахуванням вартості його зобов`язань (тобто вартості чистих активів), пропорційній до частки учасника в статутному капіталі товариства.

Матеріал по темі: «Вихід та/або виключення учасника товариства»

ТЕГИ: визнання недійсним рішення загальних зборів, визначення вартості майна товариства, ТОВ, ооо, ТзОВ, статут, корпоративні права, спори, акціонер, учасник, засновник, установчий документ, судовий захист, Адвокат Морозов

Право видобувати підземні води без спеціального дозволу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право видобувати підземні води без спеціального дозволу.

06 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/3711/18 (ЄДРСРУ № 84063780) досліджував питання отримання дозволу на спеціальне водокористування.

Частиною першою статті 149, статтею 151 Господарського кодексу України передбачено, що суб`єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до цього Кодексу та інших законів. Суб`єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах). Порядок надання у користування природних ресурсів громадянам і юридичним особам для здійснення господарської діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством.

Відповідно до положень статей 46, 48 Водного кодексу України водокористування може бути двох видів - загальне або спеціальне. Спеціальне водокористування - це забір води з водних об`єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв, використання води та скидання забруднюючих речовин у водні об`єкти, включаючи забір води та скидання забруднюючих речовин із зворотними водами із застосуванням каналів. Спеціальне водокористування здійснюється фізичними та юридичними особами насамперед для задоволення питних потреб населення, а також для господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, сільськогосподарських, промислових, транспортних, енергетичних, рибогосподарських та інших державних і громадських потреб.

Спеціальне водокористування здійснюється на підставі дозволу (пункт 9 частини першої статті 44, стаття 49 Водного кодексу України).

Статтями 16, 19, 21 Кодексу України про надра передбачено, що користування надрами, у тому числі видобування підземних прісних вод, здійснюється на підставі спеціального дозволу на користування надрами.

Прісні підземні води - це природний ресурс із подвійним правовим режимом, а тому, використовуючи підземні води, слід керуватися і водним законодавством, і законодавством про надра.

ВАЖЛИВО: Отже, чинним законодавством передбачено обов`язок отримання господарюючими суб`єктами як дозволу на спеціальне водокористування, так і спеціального дозволу на користування ділянкою надр. При цьому, спеціальний дозвіл на користування надрами дає право на видобування підземних вод, а дозвіл на спеціальне водокористування - право на їх використання.

Разом із тим, Кодексом України про надра визначено випадки, за яких господарюючі суб`єкти мають право видобувати підземні води без спеціального дозволу (стаття 21 Кодексу України про надра).

Статтею 23 цього Кодексу передбачено право землевласників і землекористувачів у межах наданих їм земельних ділянок без спеціальних дозволів видобувати, зокрема, підземні води для власних господарсько-побутових потреб, нецентралізованого та централізованого (крім виробництва фасованої питної води) господарсько-питного водопостачання, за умови, що продуктивність водозаборів підземних вод не перевищує 300 м3 на добу.

ВИСНОВОК: Таким чином, видобувати підземні води без спеціальних дозволів в обсязі, що не перевищує 300 кубічних метрів на добу, мають право суб`єкти господарювання, які є землевласниками або землекористувачами, лише для власних господарсько-побутових потреб, нецентралізованого та централізованого (крім виробництва фасованої питної води) господарсько-питного водопостачання.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 908/999/17 (ЄДРСРУ № 74811673).

Наслідки порушення процедури проведення податкової перевірки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Призначена документальна позапланова ВИЇЗНА податкова перевірка ТОВ, однак проведена в приміщенні податкового органу… правові наслідки?

06 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 805/3849/16-а, адміністративне провадження №К/9901/41334/18 (ЄДРСРУ № 84077145) досліджував питання щодо наслідків порушення процедури проведення податкової перевірки. 

Суть справи: податковим органом призначено проведення документальної позапланової виїзної перевірки Товариства, в той час коли з акта перевірки вбачається, що перевірку проведено в приміщенні податкового органу, що не відповідає ознакам виїзної перевірки, визначеним статтями 80-81 Податкового кодексу України.

Необхідно вказати, що Податковим кодексом України не передбачено право посадових осіб контролюючого органу на проведення документальної позапланової виїзної перевірки в приміщенні податкової інспекції у разі відмови від підпису у направленні на перевірку чи відмови платника податку від допуску посадових осіб до проведення перевірки.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 січня 2019 року по справі №805/1941/17-а, адміністративне провадження №К/9901/34306/18 (ЄДРСРУ № 79411245).

Згідно з пунктом 86.3 статті 86 Податкового кодексу України акт (довідка) документальної виїзної перевірки, що визначено статтями   77   і   78   цього   Кодексу, складається у двох примірниках, підписується посадовими особами контролюючого органу, які проводили перевірку, та реєструється у контролюючому органі протягом п`яти робочих днів з дня, що настає за днем закінчення установленого для проведення перевірки строку (для платників податків, які мають філії та/або перебувають на консолідованій сплаті, - протягом 10 робочих днів).

Згідно з підпунктом 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 Податкового кодексу України документальною виїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться за місцезнаходженням платника податків чи місцем розташування об`єкта права власності, стосовно якого проводиться така перевірка.

Документальною невиїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться в приміщенні контролюючого органу.

Відповідно до пункту 78.5   статті 78 Податкового кодексу України   допуск посадових осіб контролюючих органів до проведення документальної позапланової виїзної перевірки здійснюється згідно із   статтею 81 цього Кодексу.

Документальна позапланова невиїзна перевірка здійснюється у порядку, передбаченому   статтею 79 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 79.1 статті 79 Податкового кодексу України   документальна невиїзна перевірка здійснюється у разі прийняття керівником контролюючого органу рішення про її проведення та за наявності обставин для проведення документальної перевірки, визначених статтями   77   та   78   цього   Кодексу. Документальна невиїзна перевірка здійснюється на підставі зазначених у підпункті 75.1.2 пункту 75.1 статті   75   цього   Кодексу   документів та даних, наданих платником податків у визначених цим Кодексом випадках, або отриманих в інший спосіб, передбачений законом.

Отже, законодавцем визначені чіткі розмежування щодо порядку допуску до позапланових виїзних та невиїзних перевірок, а також щодо місця проведення зазначених перевірок.

Аналіз зазначених положень податкового законодавства свідчить про те, що проведення невиїзної перевірки як контрольного заходу передбачає такі етапи її проведення: встановлення підстав для проведення перевірки; прийняття контролюючим органом рішення про проведення перевірки, яке оформлюється наказом керівника цього органу; вивчення наданих платником податків документів та інших матеріалів; оформлення результатів перевірки.   

  

Враховуючи основні ознаки виїзної перевірки, визначені статтями 80, 81 Податкового кодексу України, зокрема проведена перевірка у приміщенні податкового органу за наявними у податкового органу копіями первинних документів, без будь-якого спеціального рішення керівника такого органу або направлення на її проведення, можна дійти висновку, що відповідачем проведена перевірка, яка за своїми ознаками притаманна саме невиїзній перевірці.

В свою чергу, Податковим кодексом України не передбачено право посадових осіб контролюючого органу на проведення документальної позапланової виїзної перевірки в приміщенні податкового органу.

Пунктом 81.2 статті 81 Податкового кодексу України встановлено, що у разі відмови платника податків та/або посадових (службових) осіб платника податків (його представників або осіб, які фактично проводять розрахункові операції) у допуску посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення перевірки посадовими (службовими) особами контролюючого органу за місцем проведення перевірки, невідкладно складається у двох примірниках акт, що засвідчує факт відмови, із зазначенням заявлених причин відмови, один примірник якого вручається під підпис, відразу після його складання, платнику податків та/або уповноваженій особі платника податків.

і

Отже, неможливість проведення документальної виїзної перевірки за місцезнаходженням платника податків має бути пов`язана з недопуском посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення перевірки, що, у свою чергу, має підтверджуватися відповідним актом про недопуск.

При цьому проведення перевірки у встановленому законом порядку є передумовою для прийняття податкових повідомлень-рішень у разі встановлення контролюючим органом порушень, а тому в разі недотримання встановлених вимог та, як наслідок, визнання перевірки протиправною, у контролюючого органу відсутні підстави на прийняття рішення за результатами виявлених порушень.

Правова позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 червня 2019 року по справі № 825/1747/17, адміністративне провадження №К/9901/60580/18 (ЄДРСРУ № 82383924)

ВИСНОВОК: Невиконання податковим органом Порядку проведення документальних планових/позапланових  перевірок на виконання вимог статей 77, 78, 79 Податкового кодексу України призводить до порушення відповідачем способу реалізації владних управлінських функцій, а отже відсутності правових наслідків останньої.

Матеріал по темі: «Проведення документальної позапланової виїзної перевірки в приміщенні ДФС»

Теги: документальна, позапланова, виїзна, податкова перевірка, в приміщенні податкового органу, оскарження наказу на податкову перевірку, надання відомостей на запит, судова практика, Адвокат Морозов

Право на отримання дивідендів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок,  строки та право на отримання дивідендів…стягнення заборгованості.

04 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/10585/18 (ЄДРСРУ № 84039578) досліджував питання щодо порядку строків та права на отримання дивідендів.

З першу необхідно вказати, що а приписами ст. 10 Закону України "Про господарські товариства" учасники товариства мають право, зокрема, брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів), пропорційне частці кожного з учасників, мають особи, які є учасниками товариства на початку строку виплати дивідендів.

Частиною 1 статті 6 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" встановлено, що акція - це іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосується акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів.

Статтею 30 Закону України "Про акціонерні товариства" передбачено, що виплата дивідендів за простими акціями здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку на підставі рішення загальних зборів акціонерного товариства у строк, що не перевищує шість місяців з дня прийняття загальними зборами рішення про виплату дивідендів. Виплата дивідендів за привілейованими акціями здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку відповідно до статуту акціонерного товариства у строк, що не перевищує шість місяців після закінчення звітного року. У разі прийняття загальними зборами рішення щодо виплати дивідендів у строк, менший ніж передбачений абзацом першим цієї частини, виплата дивідендів здійснюється у строк, визначений загальними зборами.

ВАЖЛИВО: Отже, по-перше: у разі прийняття загальними зборами товариства рішення про виплату дивідендів у такого товариства виникає обов'язок сплатити акціонеру відповідну суму коштів у строк, що не перевищує шість місяців з дня прийняття такого рішення, чи у строк, визначений загальними зборами; і по -друге: будь-яке зобов'язання, яке зводиться до сплати грошей (в даному випадку дивідендів), є грошовим зобов'язанням незалежно від правових підстав його виникнення і в разі його порушення підлягає застосуванню ч. 2 ст. 625 ЦК України (3 % річних та інфляційні втрати).

Правова позиція висловлена 17 січня 2018 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/11316/17 (ЄДРСРУ № 71659611).

Матеріал по темі: «Наслідки несплати затверджених дивідендів: майнова відповідальність»

Відповідно до частини 1 статті 20, пункту 2 частини 1 статті 25 Закону України "Про акціонерні товариства" акція товариства посвідчує корпоративні права акціонера щодо цього акціонерного товариства. Кожною простою акцією акціонерного товариства її власнику - акціонеру надається однакова сукупність прав, включаючи права, зокрема, на отримання дивідендів.

При цьому, відповідно до частини 7 статті 6 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" надання будь-яких гарантій щодо отримання доходу (дивідендів) за простими акціями забороняється.

В той же час згідно з частинами 2 та 3 статті 30 цього Закону виплата дивідендів за простими акціями здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку на підставі рішення загальних зборів акціонерного товариства у строк, що не перевищує шість місяців з дня прийняття загальними зборами рішення про виплату дивідендів. Рішення про виплату дивідендів та їх розмір за простими акціями приймається загальними зборами акціонерного товариства.

Відповідно до абз. 2 частини 3 статті 1 Закону України "Про акціонерні товариства", що визначає сферу дії Закону, управління акціонерними товариствами, у статутних капіталах яких є корпоративні права держави або територіальної громади, здійснюється з урахуванням особливостей, визначених законом.

Особливості управління об`єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави, визначені у Закону України "Про управління об`єктами державної власності", у якому, також передбачено, що господарські товариства, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави, до 1 травня року, що настає за звітним, приймають рішення про відрахування не менше 30 відсотків чистого прибутку на виплату дивідендів (абз. 4 частині 5 статті 11).

Відповідно до пункту 9 Порядку формування та реалізації дивідендної політики держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.2007 N 702, суб`єкти управління корпоративними правами держави забезпечують відповідно до затверджених базових нормативів частки прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів за результатами фінансово-господарської діяльності господарських організацій у поточному фінансовому році, реалізацію дивідендної політики держави шляхом здійснення заходів щодо прийняття в межах корпоративних прав держави рішень про визначення розміру, порядку та строків виплати дивідендів господарськими організаціями згідно з їх установчими документами та законодавством.

(!!!) Отже, обов`язок товариства сплатити на користь власника простих акцій дивіденди, в тому числі у випадках, якщо акціонером є держава, пов`язується лише з    фактом прийняття загальними зборами рішення про визначення розміру, порядку та строків виплати дивідендів господарськими організаціями. Без прийняття такого рішення, що є виключною компетенцією загальних зборів акціонерного товариства, виплата дивідендів не здійснюється.

Водночас, відповідно до абз. 8 частини 5 статті 11 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" встановлені правові наслідки неприйняття рішення про нарахування дивідендів до 1 травня року, що настає за звітним. Зокрема, у такому випадку сплачується до державного бюджету частина чистого прибутку у розмірі, визначеному за базовими нормативами відрахування частки прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів, встановлених на відповідний рік, але не менше 30 відсотків, до 1 липня року, що настає за звітним. На суму таких коштів органами доходів і зборів нараховується пеня у порядку, визначеному абзацом шостим цієї частини, яка сплачується до загального фонду Державного бюджету України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2018 р. N 139 затверджено базовий норматив відрахування частки прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів за результатами фінансово-господарської діяльності у 2017 році (далі - базовий норматив) господарських товариств, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави, а також господарських товариств, 50 і більше відсотків акцій (часток) яких належать господарським товариствам, частка держави в яких становить 100 відсотків, у тому числі дочірніх підприємств (далі - суб`єкти господарювання), у розмірі 75 відсотків.

З аналізу названих норм випливає, що законодавство встановлює особливості регулювання розподілу чистого прибутку, порядку та строків виплати дивідендів господарськими товариствами, у статутному фонді яких є корпоративні права держави. Такі товариства в силу закону у разі неприйняття рішення про виплату дивідендів за підсумками календарного року повинні спрямувати частину чистого прибутку у розмірі базових нормативів, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Поняття "дивіденди", що вживається у абз. 6 частини 5 статті 11 Закону України "Про управління об`єктами державної власності",  що вживається у абз. 8, очевидно схожі за своїм змістом. Відповідно до законодавчого терміну "дивіденди" і є частиною чистого прибутку акціонерного товариства, що виплачується акціонеру з розрахунку на одну належну йому акцію певного типу та/або класу (стаття 30 Закону України "Про акціонерні товариства"). Водночас, такі поняття не слід ототожнювати, оскільки обов`язкова сплата частини чистого прибутку до державного бюджету у розмірі базових нормативів, установленому Кабінетом Міністрів України, є прямим наслідком неприйняття рішення про виплату дивідендів.

Відповідно до вимог чинного законодавства здійснення обов`язкової виплати частини чистого прибутку до державного бюджету не породжує автоматичного обов`язку здійснювати виплату дивідендів за відсутності відповідного рішення загальних зборів акціонерів.

ВИСНОВОК: 1) Обов`язок товариства сплатити на користь власника простих акцій дивіденди пов`язується лише з  фактом прийняття загальними зборами рішення про визначення розміру, порядку та строків виплати дивідендів господарськими організаціями; 2) порушенням права акціонера на отримання частини прибутку товариства є виплата дивідендів лише одному або частині акціонерів.

Теги: дивіденди, власник корпоративних прав, прості акції, емітент, виплата дивідендів, 3 % річних,  інфляційні втрати, майнова відповідальність, наслідки невиплати, порушення прав акціонера, стягнення заборгованості, судова практика, Адвокат Морозов

Забезпечення позову: накладення арешту на майно, що належить до предмета спору

Адвокат Морозов (судовий захист)

Забезпечення позову: накладення арешту на майно має стосуватися майна, що належить до предмета спору

05 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/527/19 (ЄДРСРУ № 84039612) досліджував черговий аспект забезпечення позову в частині накладення арешту на майно.

Згідно зі статтею 136 ГПК України господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Однак положення зазначеної норми пов`язують вирішення питання про забезпечення позову з обґрунтуванням обставин необхідності такого забезпечення у контексті положень статті 73 ГПК України, яке (забезпечення) застосовується як гарантія задоволення вимог позивача. Умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що майно, наявне у відповідача на момент пред`явлення позову до нього, може зникнути, зменшитися за кількістю або погіршитися за якістю на момент виконання рішення.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 137 ГПК України позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб.

Зі змісту наведеної норми вбачається, що під час розгляду заяви про застосування такого заходу забезпечення позову як накладення арешту на майно або грошові кошти суд має виходити із того, що цей захід забезпечення обмежує право особи користуватися та розпоряджатися грошовими коштами або майном, тому може застосуватись у справі, в якій заявлено майнову вимогу, а спір вирішується про визнання права (інше речове право) на майно, витребування (передачу) майна, грошових коштів або про стягнення грошових коштів.

При цьому піддані арешту грошові кошти обмежуються розміром позову та можливими судовими витратами, а арешт майна має стосуватися майна, що належить до предмета спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 15.01.2019 у справі № 915/870/18).

Більше того, заходи до забезпечення позову застосовуються господарським судом як засіб запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів особи та гарантія реального виконання рішення суду за наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову. Заходи щодо забезпечення позову обов`язково повинні застосовуватися відповідно до їх мети, з урахуванням безпосереднього зв`язку між предметом позову та заявою про забезпечення позову.

Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, висловленою ним в ухвалі від 20.08.2018 у справі № 917/1390/17.

У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості та адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову. Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачу вчиняти певні дії.

Верховний Суд зазначає, що обрання належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову сприяє дотриманню принципу співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, що зрештою дає змогу досягти: збалансованості інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичного виконання судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, які не є учасниками цього судового процесу.

Не потрібно також забувати й «заходи зустрічного забезпечення», про що не двомовно висловився 31 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/4900/18 (ЄДРСРУ № 83378755).

Так, ч.6 ст.140 ГПК передбачає, що: «Про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову суд постановляє ухвалу. В ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову і підстави його обрання та вирішує питання зустрічного забезпечення. Суд може також зазначити порядок виконання ухвали про забезпечення позову.»

Тобто дана норма загальним чином визначає, що в ухвалі про забезпечення позову суд вирішує питання зустрічного забезпечення.

Разом з тим, відповідно до ч.ч.1,4 ст. 141 ГПК, яка має назву «Зустрічне забезпечення», тобто носить спеціальний характер щодо зустрічного забезпечення: « 1. Суд може вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення).

Питання застосування зустрічного забезпечення вирішується судом в ухвалі про забезпечення позову або в ухвалі про зустрічне забезпечення позову. Якщо клопотання про зустрічне забезпечення подане після застосування судом заходів забезпечення позову, питання зустрічного забезпечення вирішується судом протягом десяти днів після подання такого клопотання. Копія ухвали про зустрічне забезпечення направляється учасникам справи не пізніше наступного дня після її постановлення.»

Комплексний аналіз вказаних процесуальних норм свідчить, що вирішення питання про необхідність застосування зустрічного забезпечення саме за ініціативою суду є виключно правом суду, і лише подача відповідного клопотання зацікавленим учасником справи створює вже обов'язок суду вирішити позитивно чи негативно дане питання. 

Аналогічної правової позиції дотримується Касаційний господарський суд зокрема у постановах зі справ: від 18.07.2018 №916/2851/17, від 03.12.2018 №903/246/18, від 03.12.2018 №916/1040/18, від 15.01.2019 №915/870/18, від 25.02.2019 №924/789/18, від 25.02.2019 №924/790/18, від 11.03.2019 №904/4795/18, від 11.06.2019 №916/2933/18, від 18.06.2019 №904/661/19, від 27.06.2019 №916/73/19.

Замість висновку: Умовою застосування заходів забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно, яке є у відповідача на момент пред`явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову.

Заходи до забезпечення позову повинні бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвіднесення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони вчиняти певні дії.

Метою вжиття заходів щодо забезпечення позову є уникнення можливого порушення у майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при його виконанні у випадку задоволення позову.

Під час вирішення питання щодо забезпечення позову обґрунтованість позову не досліджується, адже питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті і не вирішується ним під час розгляду заяви про забезпечення позову.

Аналогічна правова позиція висловлена 02 вересня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду по справі № 917/137/19 (ЄДРСРУ № 83958431)

Матеріал по темі: «Інститут забезпечення адміністративного позову»

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, заходи зустрічного забезпечення, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Інститут забезпечення адміністративного позову

Адвокат Морозов (судовий захист)

Інститут забезпечення адміністративного позову: особливості та підстави для застосування

05 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 400/722/19, адміністративне провадження №К/9901/15088/19 (ЄДРСРУ № 84040706) досліджував питання застосування інституту забезпечення адміністративного позову.

Інститут забезпечення адміністративного позову регламентовано статтями 150, 151 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), які закріплюють підстави для вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, а також способи забезпечення позову в адміністративному процесі.

Забезпечення адміністративного позову - це вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, до її вирішення по суті визначених законом заходів з метою створення можливості реального виконання у майбутньому постанови суду, якщо її буде прийнято на користь позивача.

Матеріал по темі: «Зупинити податкову перевірку шляхом забезпечення адмін. позову – реальність!!!»

Відповідно до частин 1 та 2 статті 150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що заходи забезпечення позову можуть вживатися виключно у випадках, коли невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 25 квітня 2019 року  в рамках справи № 826/10936/18, адміністративне провадження №К/9901/728/19 (ЄДРСРУ № 81431079).

За змістом частини 1 статті 151 КАС України позов може бути забезпечено: 1) зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 3) встановленням обов`язку відповідача вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб (частина 2 статті 151 КАС України).

В ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову та підстави його обрання (частина 6 статті 154 КАС України).

Інститут забезпечення адміністративного позову є однією з гарантій захисту прав, свобод та законних інтересів юридичних та фізичних осіб - позивачів в адміністративному процесі, механізмом, який покликаний забезпечити реальне та неухильне виконання судового рішення прийнятого в адміністративній справі.

При цьому заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог та бути адекватними та співмірними з позовними вимогами.

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з майновими наслідками заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Отже, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 826/8556/17.

При цьому, в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі, а також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов'язані з відновленням прав будуть значними.

ВИСНОВОК: Тобто, виходячи зі змісту наведених положень законодавства, ухвала про забезпечення позову має містити мотиви, за яких суд дійшов висновку про існування або обставин, що свідчать про істотне ускладнення чи унеможливлення виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або очевидних ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю до ухвалення рішення у справі; а також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов`язані з відновленням прав, будуть значними.

Матеріал по темі: «Забезпечення позову за вимогами майнового та/або немайнового характеру»

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов