Підсудність спору та визнання недійсними рішень установчих зборів кооперативу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність спору та підстави для визнання недійсними рішення установчих зборів гаражного кооперативу

03 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/756/19 (ЄДРСРУ № 87996123) досліджував питання щодо підсудності спору та підстав для визнання недійсними рішення установчих зборів гаражного кооперативу.

За змістом положень статті 167 Господарського кодексу України корпоративні відносини - це відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Стаття 55 Господарського кодексу України визначає господарські організації як юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.

Господарською діяльністю у Господарського кодексу України вважається діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Цей Кодекс розрізняє господарську діяльність, яка має на меті отримання прибутку (підприємництво) і некомерційну господарську діяльність, яка здійснюється без такої мети (стаття 3 Господарського кодексу України).

За способом утворення (заснування) та формування статутного капіталу стаття 63 Господарського кодексу України відносить кооперативні підприємства до корпоративних, а за формою власності - до підприємств колективної власності.

Корпоративне підприємство характеризується тим, що утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об`єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.

Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників) (стаття 93 Господарського кодексу України).

Кооперативи як добровільні об`єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо). Діяльність різних видів кооперативів регулюється законом. Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог цього Кодексу, інших законодавчих актів (стаття 94 Господарського кодексу України).

Зазначені норми кореспондуються із нормами статей 83, 85, 86 Цивільного кодексу України, згідно з положеннями яких юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством є організація, створена шляхом об`єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Непідприємницькі товариства (кооперативи, крім виробничих, об`єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

Особливості створення кооперативів та ведення господарської діяльності обслуговуючими кооперативами визначається Законом України "Про кооперацію".

За змістом положень статей 2, 6, 9 Закону України "Про кооперацію" кооператив є юридичною особою, державна реєстрація якого проводиться в порядку, передбаченому законом. Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути сільськогосподарськими, житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо.

Обслуговуючий кооператив - це кооператив, який утворюється шляхом об`єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального обороту кооперативу. Обслуговуючий кооператив надає послуги своїм членам, не маючи на меті одержання прибутку (статті 2, 23 Закону України "Про кооперацію").

Таким чином, обслуговуючий кооператив незалежно від напряму його діяльності є господарською організацією - юридичною особою, яка здійснює некомерційну господарську діяльність з моменту державної реєстрації на підставі закону та свого статуту.

За змістом наведених норм корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності передбачені законом і статутними документами.

Згідно із положеннями статті 12 Закону України "Про кооперацію" основними правами члена кооперативу є, зокрема, участь в господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб; право звертатися до органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, посадових осіб кооперативу із запитами, пов`язаними з членством у кооперативі, діяльністю кооперативу та його посадових осіб, одержувати письмові відповіді на свої запити.

Відповідно, члени обслуговуючого кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними.

Така правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 509/577/18, від 01.10.2019 у справі № 910/7554/18, від 17.12.2019 № 904/4887/18.

ВИСНОВОК № 1 (підсудність): Спір про визнання недійсними рішень установчих зборів та зборів уповноважених осіб є корпоративним та підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Членами кооперативу можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, юридичні особи України та іноземних держав, що діють через своїх представників, які внесли вступний внесок та пай у розмірах, визначених статутом кооперативу, додержуються вимог статуту і користуються правом ухвального голосу. Членом кооперативу може бути фізична особа, яка досягла 16-річного віку і виявила бажання брати участь у його діяльності. Кооператив зобов`язаний вести облік своїх членів та видати кожному з них посвідчення про членство (стаття 10 Закону України "Про кооперацію").

Вступ до кооперативу здійснюється на підставі письмової заяви. Особа, яка подала заяву про вступ до кооперативу, вносить вступний внесок і пай у порядку та розмірах, визначених його статутом. Рішення правління чи голови кооперативу про прийняття до кооперативу підлягає затвердженню загальними зборами його членів. Порядок прийняття такого рішення та його затвердження визначається статутом кооперативу (стаття 11 Закону України "Про кооперацію").

Рішення загальних зборів учасників (акціонерів, членів) та інших органів юридичної особи є актами ненормативного характеру (індивідуальними актами), тобто офіційними письмовими документами, що породжують певні правові наслідки, які спрямовані на регулювання господарських відносин і мають обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин.

Суд касаційної інстанції 12 лютого 2020 року в рамках справи №  916/1253/19 (ЄДРСРУ № 87656447) зазначає, що під час розгляду корпоративних спорів про визнання недійсними рішень загальних зборів юридичної особи, господарські суди мають враховувати, що не всі порушення законодавства, допущені під час скликання та проведення загальних зборів, є підставами для визнання недійсними прийнятих ними рішень.

У зв`язку з цим підставами для визнання недійсними рішень загальних зборів учасників (акціонерів, членів) юридичної особи можуть бути:  1) невідповідність рішень загальних зборів нормам законодавства;  2) порушення вимог закону та/або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів; 3) позбавлення учасника (акціонера, члена) юридичної особи можливості взяти участь у загальних зборах.

Безумовною підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів у зв`язку з порушенням прямих вказівок закону є: прийняття загальними зборами рішення за відсутності кворуму для проведення загальних зборів чи прийняття рішення або у разі неможливості встановлення наявності кворуму (статей 59, 60 Закону України "Про господарські товариства", статей 41, 42 Закону України "Про акціонерні товариства", статті 15 Закону України "Про кооперацію"); - прийняття загальними зборами рішень з питань, не включених до порядку денного загальних зборів товариства (частини 6 статті 42 Закону України "Про акціонерні товариства"); - прийняття загальними зборами рішень з питань, не включених до порядку денного, на розгляд яких не було отримано згоди усіх присутніх на загальних зборах (ч. 5 ст. 61 Закону України "Про господарські товариства"); - відсутність протоколу загальних зборів ТОВ (ч. 6 ст. 60 Закону України "Про господарські товариства"); - відсутність протоколу загальних зборів АТ, підписаного головою і секретарем зборів (ст. 46 Закону України "Про акціонерні товариства").

Статтею 15 Закону України "Про кооперацію" передбачено, що про дату, місце, час проведення та порядок денний загальних зборів членів кооперативу повинні бути повідомлені не пізніше ніж за 10 днів до визначеного строку їх проведення.

Обраний особою, що скликає загальні збори учасників товариства, спосіб повідомлення про їх проведення повинен забезпечити реальне персональне повідомлення учасника і не бути лише формальним направленням такого повідомлення. У випадку заперечення учасником факту повідомлення його про проведення загальних зборів, обов`язок доказування обставин повідомлення позивача про проведення загальних зборів покладається на відповідача, як особу, рішення органу управління якої оспорюється (така правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 916/2584/18, від 06.02.2020 у справі № 906/307/19).

Між тим,  потрібно враховувати правову позицію Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої суди мають враховувати баланс інтересів усіх учасників і самого товариства, уникати зайвого втручання в питання діяльності товариства, які вирішуються виключно рішенням загальних зборів учасників товариства, надавати оцінку добросовісності інших учасників, права яких в разі задоволення позовних вимог можуть бути порушені (постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 916/2084/17 та від 22.10.2019 у справі № 923/876/16, від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16).

ВИСНОВОК № 2:  Безумовною підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів є порушення прямих вказівок закону: :  1) невідповідність рішень загальних зборів нормам законодавства;  2) порушення вимог закону та/або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів; 3) позбавлення учасника (акціонера, члена) юридичної особи можливості взяти участь у загальних зборах; 4) відсутність кворуму та ін.

Матеріал по темі: «Визнання недійсним рішення загальних зборів – порушення порядку скликання»

ТЕГИ: визнання недійсним рішення загальних зборів, господарські товариства, ТОВ, ооо, ТзОВ, статут, корпоративні права, спори, акціонер, учасник, засновник, установчий документ, судовий захист, Адвокат Морозов

Визначення вартості майна товариства при виході з нього учасника

Адвокат Морозов (судовий захист)

Учасник товариства має право вимагати проведення з ним розрахунків, виходячи з дійсної (ринкової) вартості майна товариства.

20 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  924/147/16 (ЄДРСРУ № 83822618) досліджував питання визначення вартості майна товариства при виході з нього учасника.

Правова проблема: Законодавством України, яким врегульовано корпоративні відносини, не передбачено обов`язку з проведення оцінки вартості частки в статутному капіталі перед її відчуженням та необхідності визначення її ринкової вартості.

Між тим, згідно з позицією Великої Палати Верховного Суду викладеній в постанові від 24 квітня 2018 року в рамках справи № 925/1165/14, провадження № 12-38гс12 (ЄДРСРУ № 73896751) вбачається наступне.

Частиною першою статті 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначено, що корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Статтями 116 ЦК України та 10 Закону України «Про господарські товариства» передбачено, що учасники товариства мають право, зокрема, вийти в установленому порядку з товариства.

Частинами першою та другою статті 148 ЦК України (в редакції чинній на дату виходу) встановлено, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства, повідомивши товариство про свій вихід не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом. Учасник, який виходить із товариства з обмеженою відповідальністю, має право одержати вартість частини майна, пропорційну його частці у статутному капіталі товариства. За домовленістю між учасником та товариством виплата вартості частини майна товариства може бути замінена переданням майна в натурі. Якщо вклад до статутного капіталу був здійснений шляхом передання права користування майном, відповідне майно повертається учасникові без виплати винагороди. Порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у статутному капіталі, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом.

Відповідно до статті 54 Закону України «Про господарські товариства» при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному капіталі. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі. Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частка прибутку, одержаного товариством в даному році до моменту його виходу. Майно, передане учасником товариству тільки в користування, повертається в натуральній формі без винагороди.

Згідно з частиною третьою статті 148 ЦК України (в редакції чинній на дату виходу) спори, що виникають у зв'язку з виходом учасника із товариства з обмеженою відповідальністю, у тому числі спори щодо порядку визначення частки у статутному капіталі, її розміру і строків виплати, вирішуються судом.

Відповідно до частини першої статті 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

За змістом частини першої статті 66 та статті 139 ГК України майно підприємства становлять речі та інші цінності (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна підприємства.

Отже, вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати вартості активів товариства за вирахуванням вартості його зобов'язань (тобто вартості чистих активів), пропорційній до частки учасника в статутному капіталі товариства.

За наявності спору між учасником товариства та самою юридичною особою щодо визначення вартості майна останньої, учасник товариства має право вимагати проведення з ним розрахунків на підставі дійсної (ринкової) вартості майна товариства, а не на підставі вартості, за якою майно обліковується у товаристві. Взяття майна на облік за певною вартістю є односторонньою вольовою дією товариства, яка не може бути беззаперечним доказом дійсної вартості майна. Сторони можуть доводити дійсну вартість майна будь-якими належними доказами (стаття 76 ГПК України). До таких доказів належать, у тому числі, висновки експертів.

ВИСНОВОК: Вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати дійсної (ринкової) вартості активів товариства за вирахуванням вартості його зобов`язань (тобто вартості чистих активів), пропорційній до частки учасника в статутному капіталі товариства.

Матеріал по темі: «Вихід та/або виключення учасника товариства»

ТЕГИ: визнання недійсним рішення загальних зборів, визначення вартості майна товариства, ТОВ, ооо, ТзОВ, статут, корпоративні права, спори, акціонер, учасник, засновник, установчий документ, судовий захист, Адвокат Морозов

Укладення юридичною особою договору відступлення права вимоги з її засновником

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є правочином, який порушує публічний порядок укладення юридичною особою договору відступлення права вимоги з особою, яка є її засновником чи обіймає певну керівну посаду?

24 квітня 2019 року Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 527/1007/17, провадження № 61-640св18 (ЄДРСРУ № 81437947) досліджував питання: Чи є правочином, який порушує публічний порядок укладення юридичною особою договору відступлення права вимоги з особою, яка є її засновником чи обіймає певну керівну посаду?

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину встановлено статтею 203 ЦК України.

Відповідно до частин першої - третьої, п'ятої вказаної статті зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини першої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Згідно із цією статтею правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

Таким чином, публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

У постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 6-1528цс15 та в постанові Верховного Суду від 07.02.2018 у справі № 909/278/17 суд відзначав, що виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, Цивільний кодекс України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку. З огляду на зазначене, зроблено висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

(!!!) Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Поряд з цим, ст. 228 ЦК України, так само як і ст. 207 ГК України, не містять припису щодо обов'язкового встановлення умислу (наміру) сторін (сторони) правочину (господарського договору) "на незаконний результат" виключно під час досудового провадження справи і розгляду її в суді або у момент винесення постанови про адміністративне правопорушення, так само як не містять і положення про те, що доказом вини обов'язково має бути вирок суду у кримінальній справі, і що в іншій спосіб та іншими доказами наявність такого умислу (вини у формі умислу) чи наміру судом встановлюватися не може, у тому числі в розгляді господарської справи.

Питання, чи мало місце протиправне діяння та чи вчинене воно відповідною особою, як і спрямованість умислу особи, може також доводитися іншими наявними в матеріалах справи доказами в їх сукупності з урахуванням вимог, визначених процесуальним законом.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 13.02.2018 у справі №910/1421/16, від 15.02.2018 у справі № 911/1023/17, від 17.04.2018 у справі № 910/1424/16,  від 31 травня 2018 року по справі № 911/639/17.

ВИСНОВОК: З огляду на викладене, укладення юридичною особою договору відступлення права вимоги з особою, яка є її засновником чи обіймає певну керівну посаду, згідно зі змісту статті 228 ЦК України, не є правочином, який порушує публічний порядок.

теги: відступлення права вимоги, правочин, порушує публічний порядок, фіктивна угода, засновник, юридична особа, угода, укладення правочину, судова практика, Адвокат Морозов