Відповідальність податкового агента за порушення правил перерахування ПДФО

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відповідальність податкового агента за несплату (неперерахування) податку до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків

26 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 480/5018/19, адміністративне провадження № К/990/19451/23 (ЄДРСРУ № 124084719) досліджував питання щодо відповідальності податкового агента за несплату (неперерахування) податку до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків.

Згідно з підпунктом «а» пункту 176.2 статті 176 ПК України особи, які відповідно до цього Кодексу мають статус податкових агентів, зобов`язані своєчасно та повністю нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з доходу, що виплачується на користь платника податку та оподатковується до або під час такої виплати за її рахунок.

Пунктом 54.2 статті 54 ПК України встановлено, що грошове зобов`язання щодо суми податкових зобов`язань з податку, що підлягає утриманню та сплаті (перерахуванню) до бюджету в разі нарахування/виплати доходу на користь платника податку - фізичної особи, вважається узгодженим податковим агентом або платником податку, який отримує доходи не від податкового агента, в момент виникнення податкового зобов`язання, який визначається за календарною датою, встановленою розділом IV цього Кодексу для граничного строку сплати податку до відповідного бюджету.

Згідно з пунктом 126.1 статті 126 ПК України у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов`язання (крім випадків, передбачених пунктом 126.2 цієї статті) протягом строків, визначених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу у таких розмірах: при затримці до 30 календарних днів включно, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов`язання, - у розмірі 10 відсотків погашеної суми податкового боргу; при затримці більше 30 календарних днів, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов`язання, - у розмірі 20 відсотків погашеної суми податкового боргу.

Відповідно до пункту 127.1 статті 127 ПК України ненарахування, неутримання та/або несплата (неперерахування) податків платником податків, у тому числі податковим агентом, до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 25 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету. Ті самі дії, вчинені повторно протягом 1095 днів, - тягнуть за собою накладення штрафу у розмірі 50 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету. Дії, передбачені абзацом першим цього пункту, вчинені протягом 1095 днів втретє та більше, - тягнуть за собою накладення штрафу у розмірі 75 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету. Передбачені цим пунктом штрафи не застосовуються, коли ненарахування, неутримання та/або несплата (неперерахування) податку на доходи фізичних осіб самостійно виявляється податковим агентом при проведенні перерахунку цього податку, передбаченого пунктом 169.4 статті 169 цього Кодексу, та виправляється в наступних податкових періодах протягом податкового (звітного) року згідно з нормами цього Кодексу.

Практика Верховного Суду у питанні застосування зазначених норм права і правової кваліфікації порушень, за які передбачена відповідальність за статтею 126 ПК України, а за які - за статтею 127 ПК України сформована і вже набула характеру усталеної. Зокрема постанови Верховного Суду України від 10 листопада 2015 року у справі №813/6793/13-а, від 22 березня 2016 року у справі № 813/6774/13-а, постанови Верховного Суду від 05 березня 2019 року у справі № 818/1696/16, від 14 травня 2019 року у справі № 813/6270/15, від 07 лютого 2018 року у справі № 813/5787/15, від 21 січня 2020 року у справі № 820/11382/15, від 21 травня 2020 року у справі № 820/4330/17, від 23 червня 2020 року у справі № 815/3092/16, від 27 листопада 2020 року у справі № 813/3293/15, від 22 квітня 2021 року у справі № 821/537/17, від 11 серпня 2021 року у справі № 640/18945/18, від 20 жовтня 2021 року у справі № 460/1852/19, від 18 листопада 2021 року у справі № 480/5018/19, від 26 грудня 2023 року у справі № 820/948/18.

Правова позиція Верховного Суду України і Верховного Суду, від якої не було здійснено відступлення в порядку, встановленому КАС України, якщо її систематизувати, полягає у такому.

(!!!) Податок, який підлягає утриманню з нарахованого, але не виплаченого (не наданого) доходу підлягає перерахуванню до бюджету податковим агентом у строк для місячного податкового періоду, тобто десять календарних днів для сплати податкового зобов`язання, які починають обчислюватися після 20 числа (як граничного строку, передбаченого ПК України для подання місячної податкової декларації) незалежно від того, чи передбачено подання самої декларації. Місячний податковий період слід розуміти таким чином, що податкове зобов`язання податковим агентом повинне бути сплачене протягом 30 днів, що настають за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця. За змістом правового регулювання умов і порядку нарахування, утримання і сплати податкових зобов`язань останні мають бути сплачені податковим агентом до або під час виплати доходу іншому платнику податків.

Відповідальність за порушення строків сплати податкового зобов`язання встановлена статтею 126 ПК України. Таке правопорушення полягає в тому, що платник податків фактично сплатив узгоджену суму грошового зобов`язання, але із затримкою (несвоєчасно). Розмір штрафної (фінансової) санкції, передбачений цією статтею, встановлений у відсотках до погашеної суми податкового боргу, а тому сума штрафної санкції за порушення строку сплати узгоджених сум грошових зобов`язань, з урахуванням положень статті 126 ПК України, розраховується за період з дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошових зобов`язань, і до дня фактичної сплати боргу. Специфіка застосування штрафної санкції відповідно до приписів статті 126 ПК України полягає в тому, що вона нараховується контролюючим органом на сплачену узгоджену суму податкового зобов`язання. Тобто, базою визначення суми штрафних санкцій є сума, яка фактично сплачена, а не сума податкового боргу, або сума грошового зобов`язання у повному обсязі.

Стаття 127 ПК України встановлює міру відповідальності, яка покладається на платника податків, в тому числі і на податкового агента, саме за несплату (неперерахування) податку до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків, при чому відповідність розміру штрафних санкцій за вчинення такого порушення визначається (обчислюється) не з часу затримки такої несплати, як це передбачено статтею 126 ПК України, а з кількості разів допущених таких порушень протягом певного періоду часу. Склад порушення передбачає, що нарахування, сплата чи утримання податку не відбулися до чи на момент виплати доходу, хоча такий фактично був виплачений.

За змістом такої усталеної практики, під час вирішення питання про притягнення платника податків (податкового агента) за порушення правил перерахування ПДФО до відповідальності за статтею 126 ПК України або статтею 127 ПК України контролюючий орган має встановити безпосередній факт виплати доходу на користь іншого платника податків і з`ясувати, чи нарахував, утримав і сплатив податковий агент з такого доходу податкові зобов`язання у повному обсязі.

У випадку виконання податковим агентом такого обов`язку співставленню підлягає дата сплати нарахованих податкових зобов`язань із датою граничного строку їх сплати. Якщо такі строки податковий агент порушив, це підпадає під кваліфікацію порушення платником податків вимог зокрема підпункту 168.1.5 пункту 168.1 статті 168 ПК України, пункту 57.1 статті 57 ПК України, що є підставою для притягнення до відповідальності на підставі статті 126 ПК України.

Якщо ж відповідний обов`язок не виконано - встановлено, що на момент виплати доходу відсутній факт нарахування, утримання та/або сплати податковим агентом податкових зобов`язань в повному обсязі - це підпадає під кваліфікацію порушення платником податків вимог підпункту 168.1.2 пункту 168.1 статті 168 ПК України і є підставою для притягнення податкового агента до відповідальності на підставі статті 127 ПК України. Таке правопорушення вважається закінченим з моменту виплати доходу без сплати (перерахування) податку. Водночас ПК України передбачає один випадок (підпункт 168.1.4 пункту 168.1 статті 168 ПК України), коли податок може бути не сплаченим безпосередньо до або під час виплати доходу - надання доходу у негрошовій формі чи виплата готівкою з каси податкового агента, - але за умови, що такий податок сплачений (перерахований) до бюджету протягом трьох банківських днів з дня, що настає за днем такого нарахування (виплати, надання).

Тобто, вжиту у статті 127 ПК України конструкцію «до або під час виплати доходу» треба розуміти так, що факт виплати доходу мав місце, але нарахування, утримання та/або сплату податкових зобов`язань в повному обсязі податковий агент ще не здійснив.

ВИСНОВОК: Відповідальність згідно статті 127 ПК України наступає у випадку виявлення факту виплати доходу, але без сплати (перерахування) податкових зобов`язань до або під час його виплати. Відповідальність згідно зі статтею 126 ПК України наступає у випадку виявленого факту сплати податкових зобов`язань, але із порушенням строку їх сплати (несвоєчасно).

 

 

Матеріал по темі: «Юридична особа, як податковий агент щодо податку на доходи фізичних осіб»
 

 

 

Теги: податковий агент, податок на доходи, фізичних осіб, штрафна санкція, протиправна бездіяльність, оскарження рішень, ДПС, ППР, судова практика, Адвокат Морозов

Приватизація квартири за відсутності ордера про надання жилої площі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд: відсутність ордера про надання житлової площі, як підстава для відмови в приватизації помешкання 

26 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 466/10214/21, провадження № 61-17045св23 (ЄДРСРУ № 124084978) досліджував питання щодо

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини першої статті 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.

У частині третій статті 9 ЖК України визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.

Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання визначені Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі - Закон).

Згідно з частиною першою статті 2 Закону до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму.

Не підлягають приватизації: квартири-музеї; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам`яток садово-паркового мистецтва, історико-культурних заповідників, музеїв; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, що перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей); квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані в зоні безумовного (обов`язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС (частина друга статті 2 Закону).

Згідно з частиною першою, десятою статті 8 Закону приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом.

(!!!) Перелік таких випадків чітко визначений у законодавстві і є вичерпним. До них відноситься відсутність у особи права на приватизацію (частина друга статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків»), заборона приватизувати конкретне приміщення (частина четверта статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», частина друга статті 2 Закону).

Тривале проживання позивачів у спірному житлі є достатньою підставою для того, щоб вважати це житло належним їм в розумінні статті 8 Конвенції.

Відсутність ордера на вселення у спірне приміщення саме по собі не є підставою для висновку, що займане позивачами житло за таких фактичних обставин справи, за наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання, не є житлом у розумінні пункту 1 статті 8 Конвенції.

ВИСНОВОК: Для задоволення аналогічного позову щодо приватизації квартири за відсутності ордера про надання жилої площі необхідно дослідити та встановити наступні критерії в межах судового спору:

1)    Вселення в помешкання відбулося на законних підставах;

2)    Мешканці несли/несуть відповідні витрати на утримання помешкання;

3)    Законність проживання мешканців ніхто не оспорює.

Аналогічний висновок зроблений 26 лютого 2024 року Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 344/12427/21, провадження № 61-8228св23 (ЄДРСРУ № 117241358).

 

  

 

 

Матеріал по темі: «Відсутність ордера на вселення, як підстава для відмови в проведенні приватизації»

 

 

 

Теги: приватизация, приватизація, державний житловий фонд, право власності на квартиру, успадкування, спадок, ордер на житло, довідка про місце проживання, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Суд & ШІ (штучний інтелект)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Застосування висновків штучного інтелекту «CHAT GPT» у судовому спорі

17 грудня 2024 року Ленінський районний суд м. Запоріжжя в рамках справи № 334/8944/24, провадження № 3/334/3706/24 з цього приводу звертає увагу, що відповідно по висновку Касаційно господарського суду Верховного Суду України справа № 925/200/22 від 08.02.2024 року вбачається, що стрімкий розвиток генеративних моделей штучного інтелекту відкриває нові можливості, в тому числі й для судочинства, проте і створює нові ризики.

Україна є членом Спеціального комітету із штучного інтелекту при Раді Європи, у жовтні 2019 року приєдналася до Рекомендацій Організації економічного співробітництва і розвитку з питань штучного інтелекту (Organisation for Economic Co-operation and Development, Recommendation of the Council on Artificial Intelligence, OECD/LEGAL/0449), а в грудні 2020 року розпорядженням Кабінету Міністрів України схвалила Концепцію розвитку штучного інтелекту в Україні, відповідно до якої розроблення та використання систем штучного інтелекту можливе лише за умови дотримання верховенства права, основоположних прав і свобод людини і громадянина, демократичних цінностей, а також забезпечення відповідних гарантій під час використання таких технологій.

Для кращого забезпечення незалежності та неупередженості судової влади КРЄС вважає, що необхідна чітка правова та етична основа для розроблення та використання технологій судовими органами. Такі рамки краще дозволять судовій системі як одній із гілок державної влади підтримувати верховенство права, оскільки вона все більше приймає та адаптується до використання технологій (пункт 81 висновку КРЄС № 26 (2023) від 1 грудня 2023 року "Рухаючись вперед: використання асистивних технологій у судочинстві", які є рекомендаційними нормами (soft law)).

(!!!) На сьогодні в Україні не затверджені етичні стандарти та норми, які регулюють використання штучного інтелекту в судочинстві, не визначені визначення межі (етичні, правові) застосування систем штучного інтелекту для цілей надання професійної правничої допомоги, що відповідно до Концепції розвитку штучного інтелекту в Україні є одним із завдань державної політики у сфері правового регулювання галузі штучного інтелекту.

Розвиток та впровадження технологій штучного інтелекту у судовій системі провідних країн світу сприяли виникненню необхідності виробити єдині принципи і правила їх використання. У грудні 2018 року Європейська комісія з питань ефективності правосуддя прийняла Етичну хартію про використання штучного інтелекту в судових системах та їх середовищі (European ethical Charter on the use of Artificial Intelligence in judicial systems and their environment), що стало першим кроком Європейської комісії з питань ефективності правосуддя до сприяння відповідальному використанню штучного інтелекту в Європейській судові системи відповідно до цінностей Ради Європи.

Європейська комісія, зокрема, вказує на те, що застосування штучного інтелекту у сфері правосуддя сприятиме підвищенню ефективності та якості судочинства, але повинно здійснюватися відповідально, з дотриманням основних прав, гарантованих Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та Конвенцією Ради Європи про захист персональних даних.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини дотримання формалізованих правил цивільного судочинства, за допомогою яких сторони забезпечують вирішення цивільного спору, є цінним і важливим, оскільки воно здатне обмежити свободу розсуду, забезпечити рівність сторін, запобігти свавілля, забезпечити ефективне вирішення спору і винесення судового рішення в розумні терміни, а також забезпечити правову визначеність і повагу до суду.

Суспільна довіра та повага до судової влади є гарантіями ефективності системи правосуддя. У межах професіонального обов`язку захисту прав та інтересів своїх клієнтів адвокати мають також відігравати суттєву роль в справедливому відправленні правосуддя.

Використання технологій повинно, перш за все, поважати природу судового процесу. По-перше, багато судових рішень є дискреційними рішеннями, заснованими на конкретних фактах окремої справи. По-друге, судді відіграють суттєву роль у розвитку права. Вони не просто застосовують фіксовані та незмінні правила. Судді повинні мати можливість виправляти або доповнювати закон, якщо він не відповідає вимогам або загрожує зашкодити його застосуванню в певних справах. Технології не повинні втручатися у сферу справедливості. Технології не повинні знеохочувати або перешкоджати критичному мисленню суддів, оскільки це може призвести до стагнації правового розвитку та ерозії системи правового захисту. Тому технологічні інструменти повинні поважати процес ухвалення судових рішень і автономію суддів (пункт 90 висновку КРЄС № 26 (2023) від 1 грудня 2023 року "Рухаючись вперед: використання асистивних технологій у судочинстві").

Штучний інтелект може бути корисним та допоміжним інструментом у сфері правосуддя, але не може замінити роль суддів.

Технологію слід використовувати лише для підтримки та посилення верховенства права. Технологія може використовуватися лише для підтримки та допомоги судам і суддям у належному управлінні та визначенні проваджень. Ухвалення рішень має, явно чи неявно, здійснюватися лише суддями. Це не можна делегувати або виконувати за допомогою технології. Судова автономія повинна поважатися шляхом використання технологій (підпункти (і), (ііі) пункту 92 висновку).

Зміст права на справедливий суд несумісний зі свідомим виявом учасником судового процесу чи його представником неповаги до суду. Правова система має бути спроможною ефективно себе захистити від вияву цієї неповаги. І саме на такий захист спрямовані заходи, які суд застосовує через зловживання учасником судового процесу процесуальними правами (пункт 102 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 серпня 2022 року у справі № 9901/388/20 (провадження № 11-12заі220)).

Судді та адвокати розділяють основоположний обов`язок дотримання процесуальних норм та принципів справедливого судочинства. Адвокати, усвідомлюючи роль Верховного Суду у демократичному суспільстві, мають виявляти високий рівень професійної обачності і конструктивної співпраці з судом, позбавляючи його від подачі завідомо необґрунтованих скарг (заяв). Навмисне чи недбале зловживання ресурсами суду, в тому числі використання штучного інтелекту без належного розуміння його можливостей як підстава для протиставлення його висновків висновкам суду, можуть підірвати довіру до судової системи. Така поведінка суперечить меті права на звернення до суду.

Надання суду, у якості доказу розрахунків здійснених штучним інтелектом "ChatGPT", на підставі якого суд має встановити відсутність події і складу правопорушення, замість надання належного доказу - висновку експерта, який буде складений особою, яка має відповідний фах та попереджений про кримінальну відповідальність, за відсутності будь яких інших доказів, суд сприймає як неповагу.

Також, апелювання до «позиції» системи штучного інтелекту «ChatGPT» у заяві про роз’яснення постанови суду касаційної інстанції є виявом неповаги до суддів та зловживанням процесуальними правами (Ухвала Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 8 лютого 2024 року у справі № 925/200/22 (ЄДРСРУ № 116984639).

Втім, саме по собі посилання на інформацію, що була згенерована за допомогою технологій ШІ, за відсутності інших обґрунтованих обставин, які б свідчили про недобросовісні процесуальні дії особи, не може визнаватися зловживанням процесуальними правами (Окрема думка Судді Верховного Суду Вронської Г.О. від 08 лютого 2024 року у справі № 925/200/22 (ЄДРСРУ № 117074064).

Завершити матеріал вважаю за доцільне ст. 16 Кодексу суддівської етики, яка встановлює: «Використання суддею технологій штучного інтелекту є допустимим, якщо це не впливає на незалежність та неупередженість судді, не стосується оцінки доказів і процесу ухвалення рішень та не порушує вимог законодавства».

 

 

Матеріал по темі: «Можливість врахування правових висновків Верховного суду однієї юрисдикції у іншій юрисдикції»
 

 

Теги: ші, штучний інтелект, суд, CHAT GPT, технології штучного інтелекту, судовий процес, суддя, робот, програма, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Розмір та порядок сплати податків при вирішенні позову про визнання договору дійсним

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позов про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору вирішує цивільний спір, а не розмір та порядок сплати податків

04 листопада 2024 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 449/593/22, провадження № 61-5176сво24 (ЄДРСРУ № 122883160) досліджував питання щодо позову про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду нагадує, що вона вже звертала увагу на те, що приватноправовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. Стаття 352 ЦПК України визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків. При цьому у разі використання приватноправового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків, звільнення майна з-під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків відповідного державного органу, покликаного захищати інтереси держави у відповідних відносинах (див.: постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається (частина друга статті 220 ЦК України).

З урахуванням принципу розумності, очевидно, що позов про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України є способом захисту цивільних прав та інтересів учасників приватних відносин. Рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору «зцілює» тільки таку ваду як відсутність нотаріального посвідчення договору. При цьому наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається в силу прямої вказівки в частині другій статті 220 ЦК України. Проявом розумності є те, що законодавець не пов`язує можливість визнання дійсним договору із залученням податкового чи іншого органу, який контролює сплату фізичною особою податків, зборів чи інших обов`язкових платежів. Очевидно, що для контролю сплати фізичною особою податків, зборів чи інших обов`язкових платежів в публічному праві існують відповідні механізми, які зовсім не пов`язуються із оскарженням в апеляційному порядку та скасуванням судового рішення про визнання дійсним договору. Цивільний суд за позовом про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України вирішує цивільний спір, а не визначає, розмір та порядок сплати податків, зборів чи інших обов`язкових платежів.

(!!!) Отже, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначає, що для контролю сплати фізичною особою податків, зборів чи інших обов`язкових платежів в публічному праві існують відповідні механізми, які не пов`язуються із оскарженням в апеляційному порядку та скасуванням судового рішення про визнання дійсним договору. Суд за позовом про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України вирішує цивільний спір, а не визначає, розмір та порядок сплати податків, зборів чи інших обов`язкових платежів.

06.09.2017 р. в контексті справи  № 6-1288цс17  судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України досліджували питання щодо обставин по визнанню правочину дійсним в судовому порядку у випадку ухилення однією із сторін від нотаріального посвідчення договору.

Так, для підготовки та подання позову про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності, мотивувальна частина позовних вимог, серед іншого, обов’язково повинна розкривати наступне:

1) Предмет, зміст та умови нікчемного договору (в даному випадку підстави недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору);

2) Обставини та письмові докази, які підтверджують факт того, що сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору;

3) Належні докази того, що  відбулося повне або часткове виконання умов договору;

4) Докази, що одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, а саме:

а) факт безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину;

б) остаточною втратою стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.

 

ВИСНОВКИ про застосування норм права:

Позов про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України є способом захисту цивільних прав та інтересів учасників приватних відносин.

Рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору «зцілює» тільки таку ваду як відсутність нотаріального посвідчення договору. При цьому наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається в силу прямої вказівки в частині другій статті 220 ЦК України.

Проявом розумності є те, що законодавець не пов`язує можливість визнання дійсним договору із залученням податкового чи іншого органу, який контролює сплату фізичною особою податків, зборів чи інших обов`язкових платежів. Очевидно, що для контролю сплати фізичною особою податків, зборів чи інших обов`язкових платежів в публічному праві існують відповідні механізми, які зовсім не пов`язуються із оскарженням в апеляційному порядку та скасуванням судового рішення про визнання дійсним договору.

Цивільний суд за позовом про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України вирішує цивільний спір, а не визначає, розмір та порядок сплати податків, зборів чи інших обов`язкових платежів.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Визнанняправочину дійсним в судовому порядку»

 

 

Теги: визнання правочину дійсним, нотаріальне посвідчення договору, купівля-продаж, державна реєстрація, визнання право власності, визнання дійсним договору купівлі-продажу, судова практика, Адвокат Морозов

Перетин державного кордону України громадянами України призивного віку

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перетин державного кордону України громадянами України призивного віку в особливий період в умовах правового режиму воєнного стану

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про оборону України» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Призов військовозобов`язаних та резервістів на військову службу у зв`язку з мобілізацією та звільнення з військової служби у зв`язку з демобілізацією проводяться в порядку, визначеному Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», статтею 22 якого визначено такий обов`язок громадян як з`являтися за викликом до військових комісаріатів для постановки на військовий облік та визначення призначення на воєнний час.

Разом з тим, відповідно до пункту 3 частини шостої статті 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» громадяни України, які визнані військово-лікарськими комісіями непридатними до військової служби з виключенням з військового обліку, підлягають виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки.

У постановах від 17 серпня 2023 року у справі № 380/7792/22, від 31 серпня 2023 року у справі № 380/572/23, від 27 вересня 2023 року у справі № 380/16876/22, від 26 жовтня 2023 року у справі № 260/3428/22, від 26 жовтня 2023 року у справі № 260/3951/22, від 16 листопада 2023 року у справі № 160/15200/22, від 23 листопада 2023 року у справі № 260/4613/22 Верховний Суд сформував правовий висновок, відповідно до якого той факт, що Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, не означає, що такі обмеження не можуть застосовуватися на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», які є спеціальними для цього періоду.

Так, відповідно до постанови Верховного Суду від 16.11.2023 у справі №160/15200/22 вбачається, що закону, який би комплексно регулював реалізацію встановлених статтею 33 Конституції України прав і свобод, законодавцем не прийнято і станом на сьогоднішній день. Питання реалізації цих прав і свобод унормовані у національному правопорядку рядом окремих законів.

За приписами частини другої статті 3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України, що надає підстави Кабінету Міністрів України враховувати при встановленні зазначених правил заходи воєнного стану, запроваджені Законами України «Про правовий режим воєнного стану» та «;Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

На момент виникнення спірних правовідносин порядок перетину державного кордону України визначений Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 1995 року № 57 (далі - Правила № 57).

Так, відповідно до пункту 2 Правил № 57 перетинання громадянами України державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю, якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну: 1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 2) дипломатичний паспорт; 3) службовий паспорт; 4) проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий); 5) посвідчення особи моряка; 6) посвідчення члена екіпажу. У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім вищезазначених документів повинні мати також підтверджуючі документи.

Згідно з пунктом 2-6 Правил № 57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.

З аналізу наведених вище положень слідує, що чоловік призовного віку, задля перетину державного кордону, має надати докази виключення його з військового обліку як особи непридатної до військової служби, тобто не є військовозобов`язаною.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 18.04.2024 у справі № 260/3528/22 (ЄДРСРУ № 118464643).

Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України (ст. 2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»).

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, яким неодноразово продовжувався та триває дотепер.

Пунктом 3 Указу № 64/2022 у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

З аналізу вищевикладеного вбачається, що станом на зараз в Україні діє воєнний стан та оголошено загальну мобілізацію, а тому конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежується законодавством.

Системний аналіз норм законодавства, що регламентують порядок здійснення військового обліку, свідчить, що документами, які посвідчують факт зняття особи з військового обліку, є військовий квиток або тимчасове посвідчення військовозобов`язаного з відповідною відміткою.

Разом з тим, факт зняття з військового обліку не є підставою (у передбачених законом випадках) для виїзду за кордон у період введення на території України воєнного стану.

Військовий квиток з відміткою про зняття з обліку як документ засвідчує виключно питання військового обліку особи і сам по собі він не є достатнім підтверджуючим документом для перетину державного кордону в умовах воєнного стану.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом постанові по справі № 600/2520/22-а від 09 березня 2023 року.

Окрім цього, наявність права на відстрочку від призову під час мобілізації не є тотожнім наявності права виїзду за межі України.

Особи, які мають право на відстрочку від призову під час мобілізації, а також у кожному конкретному випадку особи, які не підлягають призову у разі перетину ними кордону, зобов`язані подавати підтверджуючі документи.

Військовий облік відповідно до пункту 2 Порядку організації та ведення військового обліку призовників і військовозобов`язаних, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 грудня 2016 року № 921 (далі - Порядок), є складовою змісту мобілізаційної підготовки держави та полягає у цілеспрямованій діяльності державних органів, підприємств, установ та організацій щодо фіксації, накопичення та аналізу військово-облікових даних призовників і військовозобов`язаних із відображенням їх у військово-облікових документах, а також здійснення контролю за дотриманням призовниками і військовозобов`язаними, посадовими особами державних органів, підприємств, установ та організацій встановлених правил військового обліку.

З метою ведення військового обліку в державі утворюється система військового обліку призовників і військовозобов`язаних (пункт 5 вказаного Порядку).

Військовий облік згідно із пунктом 16 цього Порядку ведеться на підставі паспорта громадянина України та таких військово-облікових документів:

для призовників - посвідчення про приписку до призовної дільниці;

для військовозобов`язаних - військового квитка або тимчасового посвідчення військовозобов`язаного.

Відповідно до абзацу двадцятого пункту 56 Порядку про взяття призовників і військовозобов`язаних на військовий облік, зняття та виключення з нього в їх військово-облікових документах проставляються відповідні відмітки.

Таким чином, Порядок визначає перелік військово-облікових документів для призовників і військовозобов`язаних свідчить про те, що законодавчі акти України вказують на відповідні військово-облікові документи з належними відмітками, які мають значення для прийняття відповідного рішення уповноваженою посадовою особою, яка здійснює прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України під час дії воєнного стану та проведення загальної мобілізації.

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 31.08.2023 року в справі № 380/572/23, від 14.02.2024 року в справі № 380/18153/22, від 18.04.2024 року в справі № 260/2850/22.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Необґрунтована відмова в перетинанні державного кордону в воєнний час»

 

 

Теги: прикордонна служба, перетинання кордону, виїзд чоловіків за кордон, підтверджуючі документи, мобілізація, звільнення від військової служби, Адвокат Морозов  

Неправильність розрахунку судом першої інстанції суми судового збору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Дії позивача/заявника/скаржника у разі  неправильності розрахунку судом першої/апеляційної/касаційної інстанції суми судового збору

20 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/7100/24 (ЄДРСРУ № 123928470) досліджував питання щодо дій позивача/заявника/скаржника у разі  неправильності розрахунку судом першої/апеляційної/касаційної інстанції суми судового збору.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено у Законі України "Про судовий збір".

Частиною першою статті 4 Закону України "Про судовий збір" визначено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Згідно з частиною третьою статті 4 Закону України "Про судовий збір" при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.

(!) Вказаний обов`язок позивача надати документи на підтвердження сплати судового збору по суті кореспондується його обов`язку самостійно визначити та сплатити судовий збір за заявлені ним позовні вимоги з урахуванням як норм процессуального кодексу, так і норм Закону України "Про судовий збір", які унормовують не лише дії суду щодо обрахунку сплати судового збору, а й обов`язки позивача.

Проте, якщо в порушення вищенаведених норм позивач не дотримується вимог закону щодо надання документів на підтвердження сплати ним судового збору у встановленому Законом України "Про судовий збір" розмірі, то суд в ухвалі про усунення недоліків зазначає суму судового збору, яку необхідно сплатити позивачу у справі.

Верховний суд вказує, що неправильність розрахунку судом першої інстанції  суми судового збору не свідчить про неможливість виконати вимоги ухвали  про залишення заяви без руху, так як у випадку, коли позивач позовом вважав, що сума судового збору, яка підлягала сплаті при поданні позовної заяви,  є іншою, ніж визначив суд в ухвалі про залишення його зустрічної позовної заяви без руху, він не був позбавлений права, маючи обов`язок виконати вимоги закону та ухвали суду в частині надання документів на підтвердження сплати судового збору у встановленому розмірі, сплатити судовий  збір  у розмірі, який він вважає правильним, надавши суду докази такої оплати з наведенням відповідного обґрунтування розміру сплаченої суми в заяві про усунення недоліків, що вважалось би належним виконанням вимог такої ухвали в частині усунення недоліків позовної заяви, поданої позивачем без дотримання вимог ГПК в частині надання доказів на підтвердження спати судового збору.

Відповідно, посилання скаржника на неправильність визначеної судом першої інстанції  суми судового збору не може свідчити про постановлення судом першої інстанції незаконної ухвали про залишення позовної заяви без руху, та як наслідок ухвали про її повернення,  так як  позивач за зустрічним позовом  взагалі  не надав доказів на підтвердження сплати судового збору  ні у визначеній судом сумі, ні у сумі, яку скаржник вважає правильною.

При цьому Суд зауважує, що  позивач, як зацікавлена особа повинен вчиняти всі можливі та залежні від нього дії, використовувати в повному обсязі наявні засоби та можливості, передбачені законодавством, для належного виконання процесуальних обов`язків.

Верховний Суд враховує і те, що залишаючи без руху позовну заяву, суд зобов`язав заявника надати докази сплати судового збору у іншому розмірі, ніж вимагає Закон України "Про судовий збір", що не погіршує становище останнього та, разом із тим, не позбавляє права сплатити належну суму у більшому розмірі, що підтверджувало б виконання вимог ухвали. Якщо б з`ясувалось, що судовий збір сплачено більшому розмірі, ніж встановлено законом, пунктом 1 частини першої статті 7 наведеного Закону унормовано повернення за клопотанням особи, яка його сплатила, надмірно сплаченого судового збору за ухвалою суду.

ВИСНОВОК: Звертаючись до суду, заявник повинен виконати вимоги закону і сплатити судовий збір, якщо останній не звільнений від його сплати… 

Однак не виконавши такий обов’язок, суд самостійно розраховує суму судового збору в ухвалі про залишення без руху та надає позивачу строк на усунення недоліків: 1) якщо заявник не згоден з сумою судового збору розраховану судом, позивач може сплатити самостійно визначену суму і належним чином обґрунтувати свій розрахунок; 2) сплатити суму судового збору визначену судом та подати клопотання про повернення надмірно сплаченого судового збору за ухвалою суду.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Обов’язок для громадської організації щодо сплати судового збору»

 

 

 

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Обов’язок для громадської організації щодо сплати судового збору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язок для громадської організації щодо сплати судового збору при захисті своїх членів в рамках Закону України «Про судовий збір» у спорах про відшкодування шкоди 

20 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/437/24 (ЄДРСРУ № 123928502) досліджував питання щодо обов’язку для громадської організації щодо сплати судового збору при захисті своїх членів в рамках Закону України «Про судовий збір» у спорах про відшкодування шкоди.

Згідно з вимогами статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до статті 1 ЗУ «Про громадські об`єднання» громадське об`єднання - це добровільне об`єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів; за організаційно-правовою формою воно утворюється як громадська організація або громадська спілка. Громадська організація - це громадське об`єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи. Громадське об`єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку.

Згідно з вимогами статті 11 вказаного Закону статут громадського об`єднання, зокрема, має містити відомості про мету (цілі) та напрями його діяльності; повноваження керівника, вищого органу управління, інших органів управління громадського об`єднання, порядок їх формування та зміни складу, термін повноважень, а також порядок визначення особи, уповноваженої представляти громадське об`єднання, та її заміни (для громадських об`єднань, що не мають статусу юридичної особи).

У частині другій статті 21 цього Закону визначено, що громадське об`єднання зі статусом юридичної особи наділено правами бути учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права відповідно до законодавства; здійснювати відповідно до закону підприємницьку діяльність безпосередньо, якщо це передбачено статутом громадського об`єднання, або через створені в порядку, передбаченому законом, юридичні особи (товариства, підприємства), якщо така діяльність відповідає меті (цілям) громадського об`єднання та сприяє її досягненню. Відомості про здійснення підприємницької діяльності громадським об`єднанням включаються до ЄДР.

Наведене також узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 25.04.2024 у справі № 910/17395/23, у якій Суд встановив обставини стосовно того, що позивач у статусі громадської організації захищає не власні інтереси як юридичної особи, а фактично діє в інтересах фізичних осіб – членів організації.

Згідно з частиною першою статті 3 ЗУ «Про судовий збір» судовий збір справляється, зокрема, за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством; за подання до суду апеляційної і касаційної скарг на судові рішення.

У частині другій статті 3 вказаного закону визначено перелік заяв і скарг, за подання яких не справляється судовий збір.

Зокрема, згідно з пунктом 13 частини другої статті 3 ЗУ «Про судовий збір» судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду.

Правовий висновок щодо застосування статті 3 ЗУ «Про судовий збір» викладений, зокрема, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 906/770/17 стосовно поширення на позивача вимог законодавства щодо звільнення від сплати судового збору за подання апеляційних та касаційних скарг у справах за позовами про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду. Відповідно до пункту 13 частини другої статті 3 ЗУ «Про судовий збір» судовий збір не справляється виключно за подання позовної заяви у відповідних категоріях позовів. Порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред`явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права. Тобто саме позивачі, які згідно зі статтею 3 ЗУ «Про судовий збір» звільняються від сплати судового збору, підлягають такому звільненню також і у разі подання ними апеляційних та касаційних скарг, заяв про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами.

Подібний висновок викладений також у постанові Верховного Суду складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30.06.2021 у справі № 204/8696/20-ц.

Закон України «Про захист прав споживачів» регулюються відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлені права споживачів, а також визначений механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Згідно з частиною першою статті 1 ЗУ «Про захист прав споживачів» виконавцем є суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги; виробником є суб`єкт господарювання, який: виробляє товар або заявляє про себе як про виробника товару чи про виготовлення такого товару на замовлення, розміщуючи на товарі та/або на упаковці чи супровідних документах, що разом з товаром передаються споживачеві, своє найменування (ім`я), торговельну марку або інший елемент, який ідентифікує такого суб`єкта господарювання; або імпортує товар; споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника; продукція - будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб.

Отже, при вирішенні питання про відкриття провадження за заявою/скаргою громадської організації необхідно досліджувати правову природу судового спору, а саме предметну та суб`єктні юрисдикції.

ВИСНОВОК: Виходячи з наведеного, якщо виник спір між громадською організацією в особі її учасників та іншим суб’єктом і які не пов`язані господарськими правовідносинами у розумінні статті 3 ГК України, а учасники ГО є фактично споживачами послуг, що надає суб’єкт за договором, то: по-перше судовий спір не відноситься до господарської юрисдикції з посиланням на відповідність його суб`єктного складу вимогам статті 4 ГПК України; по-друге: без вирішення питання щодо предметної та суб`єктної юрисдикції цього спору відповідно до глави 2 § 1, зокрема статті 20 ГПК України висновок про покладення на громадську організацію обов`язку сплати судового збору при зверненні до суду за захистом своїх прав є передчасним.

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Підстави для відстрочення/розстрочення/зменшення/звільнення від сплати судового збору»

 

 

 

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов