Примусове стягнення коштів з боржника - державного підприємства

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості виконання рішень суду про стягнення коштів з боржника - державного підприємства

14 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 927/966/23 (ЄДРСРУ № 126569307) досліджував питання щодо виконання судового рішення в якому боржником є державне підприємство.

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

 Умови й порядок виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) визначається приписами Закону України «Про виконавче провадження».

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Положеннями частин 1, 2 статті 15 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення.

Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Відповідно до статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» у випадках, передбачених законом, рішення щодо стягнення майна та коштів виконуються органами доходів і зборів, а рішення щодо стягнення коштів банками та іншими фінансовими установами. Рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. У випадках, передбачених законом, рішення можуть виконуватися іншими органами. Органи та установи, зазначені в частинах першій - третій цієї статті, не є органами примусового виконання.

З 01.01.2013 набрав чинності Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», нормами якого встановлені гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження», та особливості їх виконання.

За змістом частини 1 статті 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган, державне підприємство, установа, організація (далі за термінологією цього Закону «державне підприємство»), юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства .

У статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» зазначено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Стягувач за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу звертається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у строки, встановлені Законом України «Про виконавче провадження», із заявою про виконання рішення суду. Разом із заявою стягувач подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Приписами статті 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» визначено особливості виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи.

(!!!) Так, частиною другою статті 4 цього Закону встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи здійснюється в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом. У разі якщо рішення суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи не виконано протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, його виконання здійснюється за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Відповідно до частини третьої статті 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» протягом десяти днів з дня встановлення державним виконавцем факту наявності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу відповідно до пунктів 2-4, 9 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», крім випадків, коли стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій, але не пізніше строку, встановленого частиною другою цієї статті, керівник відповідного органу державної виконавчої служби подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування стягувачу коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України, про що повідомляє в установленому порядку стягувача.

Згідно з пунктами 2-4, 9 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу, якщо:

- у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними;

- стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення;

- стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 цього Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа;

- законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

У постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.09.2021 у справі № 905/2999/17 зроблено висновок, що обставини, передбачені частинами другою та третьою статті 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», є окремими та самостійними підставами для переходу до процедури виконання рішення за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

ВАЖЛИВО: Відтак, лише по факту спливу шестимісячного строку з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, тобто після закінчення цього строку, рішення суду повинно виконуватися згідно з частинами другою та третьою статті 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

Навіть за умов розповсюдження мораторію, передбаченого пунктом 51 розділу 3 «Перехідні та прикінцеві положення» Закону від 23.02.2012  № 4442-VI на зобов`язання, що були предметом спору у даній справі, вказане не звільняє державного виконавця від необхідності вчинення дій (застосування механізмів), передбачених статтею 4 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.05.2020 у справі № 200/7261/13-ц викладено такі висновки: « 35. Порядок виконання рішень визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення.

36. За правилами пункту 3 Порядку виконання рішень рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Державної казначейської служби України (далі - ДКС України) у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

37. За положеннями зазначеного Порядку виконання рішень, безспірне списання коштів за рішенням судів здійснюється з рахунків боржника у межах відкритих асигнувань, а в разі їх відсутності територіальний орган ДКС України надсилає боржнику вимогу, якою зобов`язує здійснити дії, спрямовані на виконання рішення суду та пошук відкритих асигнувань. У такому випадку орган ДКС України може заборонити боржнику здійснювати інші видатки, окрім захищених статей, передбачених Бюджетним кодексом України.

38. Аналіз наведеного законодавства в сукупності дає підстави для висновку, що ДКС України не є ані органом примусового виконання судових рішень, ані учасником, зокрема стороною виконавчого провадження і відповідно не здійснює заходів з примусового виконання рішень в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», а є встановленою Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» особою здійснювати гарантоване державою забезпечення виконання рішень суду способом безспірного списання коштів з рахунку боржника (державного органу, державного підприємства або підприємства, примусова реалізація майна якого забороняється) у визначених Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» випадках та з урахуванням установлених ним особливостей за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду».

ВИСНОВОК: Проаналізувавши вищезазначені положення законодавства можна зробити висновок, що виконання судового рішення, в якому боржником є державне підприємство (установа, організація) або юридична особа, здійснюється в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», з урахуванням особливостей встановлених Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

 

 

 

Матеріал по темі: «Виконавче провадження відносно боржника корпоративні права якого перебувають в управлінні АРМА»
 

 

 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відшкодування витрат на навчання курсанта, який достроково звільнився зі служби

 

Адвокат Млорозов (судовий захист)

Верховний суд: стягнення з колишнього курсанта, який достроково звільнився зі служби, витрат на його навчання та утримання

11 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 620/7009/23, адміністративне провадження № К/990/9355/24 (ЄДРСРУ №126550807) досліджував питання щодо стягнення з колишнього курсанта, який достроково звільнився зі служби за власним бажанням витрат, пов`язаних з його утриманням у цьому навчальному закладі.

Виключно у питанні необхідності включення грошового забезпечення у розмір цих витрат, які належить відповідачеві відшкодувати на користь Академії, полягає відмінність висновків судів у межах цієї справи, та відповідно сум грошових коштів, присуджених до відшкодування Академії.

Відмовляючи у включенні до розміру витрат, пов`язаних з її утриманням в Академії, грошового забезпечення, суд виходив з того, що грошове забезпечення відповідача здійснювалось на підставі «Порядку виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України», затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 28 березня 2018 року №925/5, пунктом 4 якого розділу І якого передбачено, що грошове забезпечення виплачується особам рядового і начальницького складу, які навчаються у навчальних закладах Державної кримінально-виконавчої служби України.

Тож, суд констатував, що оскільки навчання курсанта є державною службою особливого характеру і не виключає виконання під час навчання завдань служби, грошове забезпечення особи рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України не відноситься до витрат, пов`язаних із утриманням курсанта у навчальному закладі, а є видатками у сфері соціального забезпечення особи рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, виплаченими за період служби.

Отже, на переконання апеляційного суду, підстави для стягнення з колишнього курсанта витрат на виплату грошового забезпечення відсутні, оскільки суми грошового забезпечення не визначені законодавством такими, що включаються у витрати, пов`язані із утриманням у вищому навчальному закладі.

Насамкінець апеляційний суд покликався на пункт 1 частини першої статті 1215 Цивільного кодексу України, наполягаючи, що не підлягає поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.

Одночасно, у постановах Верховного Суду щодо неврахування яких апеляційним судом зауважує скаржник, позивачами були особи, грошове забезпечення яких регулювалось приписами «Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання», затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 6 квітня 2016 року №260, відповідно до якого, грошове забезпечення виплачується поліцейським, які призначені на штатні посади в Національній поліції, та курсантам ВНЗ МВС із специфічними умовами навчання.

Вказаний підзаконний акт містить аналогічні положення як і Порядок №925/5 щодо підстав виплати грошового забезпечення курсанту, а саме: наказ ВНЗ про зарахування на навчання.

Аналізуючи положення однорідного підзаконного акта в аспекті компенсації витрат на навчання курсанта, який достроково звільнився зі служби, Верховний Суд констатував, що оскільки саме в кошторисі вищого навчального закладу передбачаються кошти на виплату грошового забезпечення таких курсантів, то вказане грошове забезпечення належить до категорії витрат на навчання таких курсантів.

Тож, Верховний Суд у вказаних справах констатував, що грошове забезпечення курсантів вищих навчальних закладів належить до категорії витрат на їх навчання і за наявності на те підстав підлягають компенсації.

(!!!) У вказаних постановах Верховний Суд також зауважив, що на спірні правовідносини не поширюється дія положень пункту 1 частини першої статті 1215 Цивільного кодексу України.

Отже, Верховний Суд вважає, що хоча питання грошового забезпечення курсантів, які проходять навчання у Академії Державної пенітенціарної служби, яка є ВНЗ Міністерства юстиції України, регулюється Порядком №925/5, на відміну від ВНЗ Міністерства внутрішніх справ, стосовно яких вирішувалась Верховним Судом питання включення до витарт, пов`язаних із навчанням сум грошового забезпечення, указані правовідносии є однорідними, адже підстави їх виникнення, порядок укладення відповідних контрактів, а також умови проходження служби курсантів, є аналогічними.

Щодо обв`язку особи відшкодувати вартість навчання у разі відмови відпрацювати визначену договором кількість років Європейський суд з прав людини (далі - «ЄСПЛ») висловлювався у низці справ.

Так, у справі «Chitos проти Греції» (рішення від 4 червня 2015 року, заява № 51637/12) ЄСПЛ зазначав, що заявник не може правомірно стверджувати, що не знав принципу і обсягу зобов`язання, яке він взяв на себе, обравши кар`єру офіцера і військового лікаря. Однією з головних переваг вступу до армії було безкоштовне навчання. Дійсно, збройні сили беруть на себе вартість усього навчання такої особи, сплачують їй платню і надають соціальне забезпечення як кадровому офіцеру. Натомість від офіцера після отримання диплома вимагається взяти на себе зобов`язання служити у відповідному званні певну кількість років.

ЄСПЛ уважає, що накладене на кадрових офіцерів зобов`язання після завершення навчання нести службу протягом певного строку є невід`ємним від покладеного на них завдання. Обчислення строку дії контрактів офіцерів, які отримали освіту коштом армії, і умови розірвання таких контрактів належать до розсуду держави.

Вимога держави повернути кошти, витрачені на навчання офіцерів і військових медиків, а також на їх забезпечення відповідно до потреб, виправдовують заборону розривати контракт протягом певного строку і встановлення відшкодування витрат, яких зазнала держава протягом років навчання. Зобов`язання військових лікарів, які бажають піти у відставку до завершення контракту, сплатити державі певну суму на відшкодування витрат, понесених на їх навчання, цілком виправдовується перевагами, яких не мають цивільні студенти у сфері медицини, зокрема забезпеченим працевлаштуванням, отриманням платні тощо. Сам принцип відкупу років, які залишається відслужити, не становить порушення принципу пропорційності.

У справі «Lazaridis проти Греції» (рішення від 12 січня 2016 року, заява № 61838/14) заявник (лікар, підполковник армії) подав клопотання про його дострокове відрахування з армії. Генеральний штаб армії зобов`язав заявника виплатити державі відшкодування у сумі 121 321,72 євро як компенсацію за дострокове звільнення. Заявник оскаржив таке рішення до суду. Суд відхилив його скаргу, у зв`язку із тим, що заявник, отримавши відповідну освіту, зобов`язався відслужити в армії дев`ятнадцять років і вісімнадцять днів, але він прослужив лише чотирнадцять років, два місяці та шість днів. Заявник оскаржив це рішення національного суду.

ЄСПЛ дійшов висновку, що зобов`язання військових лікарів, які бажали залишити армію до закінчення строку виконання обов`язку, відшкодувати державі витрати, понесені на їх навчання, було цілком виправданим з огляду на привілеї, якими вони користувалися порівняно із цивільними студентами-медиками. Особа, яка вступає на навчання до Військової академії, усвідомлює, що аналогом безкоштовної освіти, винагороди та соціальних переваг, якими користується така особа в силу свого військового статусу, є зобов`язання служити в рядах армії протягом визначеного періоду після закінчення навчання.

Обов`язок офіцерів армії нести службу протягом визначеного періоду після завершення їх підготовки відповідає встановленій меті, а тривалість цього періоду визначається на розсуд держав. Саме за допомогою військових установ особи отримують загальну медичну освіту, відповідну спеціалізацію, а також мають можливість займатися приватною медициною в неробочий час. Таким чином, сам принцип викупу решти років служби не порушує принцип пропорційності.

В аналогічній справі «Charalambos Pierrakos проти Греції» (рішення від 26 травня 2020 року, заява №51743/17) суд постановив, що обов`язок медичних працівників, які хотіли б покинути збройні сили держави до закінчення терміну служби, виплачувати державі певні суми відшкодування витрат на навчання є повністю виправданим з урахуванням привілеїв, якими вони користуються в порівнянні зі студентами в галузі цивільної медицини. Особі, яка зараховується на навчання до військового закладу освіти, відомо, що у разі безкоштовного навчання, виплати винагороди за службу та у зв`язку з військовим статусом, вона зобов`язується служити в армії протягом відповідного періоду після закінчення навчання. Такий обов`язок відповідає загальновизнаній меті, а тривалість цього періоду визначається на розсуд держав. Саме військові абітурієнти, які вивчали медицину та здобували відповідну спеціалізацію мали можливість займатися приватною медичною практикою. Таким чином, принцип відшкодування (викупу) решти років служби не порушує принцип пропорційності (дивитись згадувану вище справу «Chitos проти Греції», п.п. 92-100). Ці міркування застосовні і в цьому випадку.

Щодо захисту права власності у рішенні ЄСПЛ вказано, що у заявника виник борг перед державою щодо відшкодування плати за навчання, харчування, проживання у разі невиконання обов`язку стосовно проходження військової служби в армії у встановлений законодавством період. Комісія вважає, що обов`язок здійснити такі відшкодування після відрахування з навчального закладу не порушує права заявника відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Тож ураховуючи норми національного законодавства та усталену практику ЄСПЛ у розгляді подібних спорів можна дійти висновку, що обов`язок особи, яка зобов`язалась відпрацювати за направленням після завершення її навчання за рахунок коштів держави, не передбачає втручання у її права, гарантовані статтею 4 Конвенції щодо заборони примусової чи обов`язкової праці. ЄСПЛ підкреслює, що не кожна праця, яку вимагають від особи під загрозою «покарання», становить заборонену цим положенням «примусову чи обов`язкову працю». Слід врахувати, зокрема, характер і обсяг даної діяльності, вільне укладення відповідних домовленостей (угод) у зв`язку із чим особа усвідомлює принцип і обсяг свого зобов`язання, яке вона бере, отримуючи безкоштовну освіту тощо. Такі обставини дозволяють відрізнити «примусову працю» від роботи, якої можна розумно вимагати за відповідних обставин. У протилежному випадку ЄСПЛ застосовує поняття «непропорційний тягар» та перевіряє, чи на особу було накладено такий тягар, що є єдиним чинником, на підставі якого ЄСПЛ може встановити порушення пункту 2 статті 4 Конвенції.

Обов`язок особи відшкодувати на користь держави кошти, витрачені на її навчання (пов`язані із цим витрати, їх окремі види тощо) за невиконання вимоги про відпрацювання за направленням не є втручанням у право власності особи, гарантоване статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції, та не становить порушення принципу пропорційності. Відповідно до практики ЄСПЛ такі суми відшкодування на корить держави можуть визначатись з урахуванням вартості навчання, виплат на утримання особи, яка навчається (наприклад, вартість проживання, їжі та обладнання, наданих особі під час навчання), субсидованої державою стипендії особі, яка навчається.

Стаття 2 Протоколу № 1 до Конвенції захищає та гарантує загальне особисте право особи на освіту. Держави не зобов`язуються організовувати за власний кошт або субсидувати освіту визначеного виду або рівня. Водночас, держава не зобов`язана виключно утримуватись від порушень цього права, а несе й відповідні позитивні зобов`язання, аби забезпечити дотримання права, захищеного статтею 2 Протоколу № 1 до Конвенції. Відповідні обмеження не повинні звужувати згадане право настільки, щоб порушити його сутність і позбавити його ефективності. Такі обмеження мають бути передбачуваними для зацікавленої особи і переслідувати законну мету.

За такого правового підходу ЄСПЛ, який кореспондує усталеній та послідовній практиці Верховного Суду у справах аналогічної категорії, підхід до вирішення спорів щодо відшкодування особами, які навчаються у вищих навчальних закладах із спеціальними умовами, за рахунок державного бюджету, витрат на їх навчання у зв`язку з невиконанням ними умов договору (контракту) має бути однаковим, інший підхід може призвести до дискримінації.

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постановах від 13 січня 2023 року у справі №440/2692/20, від 15 червня 2023 року у справі №520/6532/2020.

ВИСНОВОК:  Грошове забезпечення курсантів, входить до витрат, пов’язаних із навчанням у ВНЗ і має бути відшкодовано особою, яка достроково розірвала контракт, звільнившись зі служби за власним бажанням.

 

 

 

Матеріал по темі: «Юрисдикція спорів щодо стягнення витрат на навчання курсантів МВС України»
 

 

Теги: освіта, студенти, курсанти, відшкодування витрат на навчання, державне замовлення, стягнення витрат, курсанти МВС, обов’язкове відпрацювання, стягнення вартості навчання, контракт, судова практика, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Щодо зупинення провадження судом апеляційної інстанції

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду шодо правової можливості зупинення провадження судом апеляційної інстанції

5 березня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/13175/23, провадження № 12-68гс24 (ЄДРСРУ № 126486058) досліджував питання шодо зупинення провадження судом апеляційної інстанції.

Пунктом 7 частини першої статті 228 ГПК України передбачено право суду зупинити провадження у справі за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи у випадку перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку палатою, об`єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду.

Процесуальний закон надає суду право, у тому числі з власної ініціативи, зупинити провадження у справі, вимагаючи при цьому здійснення оцінки правовідносин у цих справах за критерієм подібності та відповідного з урахуванням цього обґрунтування своїх висновків щодо наявності підстав зупинення провадження у справі.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 року у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Наведені висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

Поряд із цим у постановах від 01.02.2022 у справі № 902/368/16, від 07.09.2023 у справі № 910/15380/21 та від 13.04.2023 у справі № 914/2150/18, в яких постало питання зупинення провадження на стадії розгляду справи в апеляційному порядку на підставі пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України, висновок суду касаційної інстанції був обґрунтований неможливістю зупинення провадження у справі з цієї підстави на стадії розгляду справи по суті з огляду на положення частини третьої статті 195 ГПК України, що було основним самостійним аргументом.

Велика Палата Верховного Суду вважає достатніми підстави для відступу від наведених висновків, зважаючи на сформульований у цьому рішенні висновок про те, що положення частини третьої статті 195 ГПК України (стаття 210 ЦПК України та стаття 193 КАС України) щодо можливості суду зупинити провадження у справі на стадії розгляду справи по суті виключно з підстав, передбачених цією нормою, підлягають застосуванню у разі розгляду справи в порядку загального позовного провадження судом першої інстанції.

У цій справі, розглядаючи клопотання Залізниці про зупинення провадження у справі, мотивоване перебуванням у провадженні Верховного Суду справи  за позовом ТОВ до Залізниці про заборону вчиняти дії та зобов`язання внести зміни до Автоматизованої бази даних парку вантажних вагонів, стягнення упущеної вигоди, апеляційний господарський суд звернув увагу, зокрема, на доводи заявника апеляційної скарги щодо того, що однією з підстав касаційного оскарження у вказаній справі є необхідність відступлення від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 07.06.2023 у справі № 910/8423/22, на яку послався Позивач у цій справі на обґрунтування своїх доводів.

Суд апеляційної інстанції вказав, що Верховний Суд розглядає питання відступлення від висновків, якими керувався суд першої інстанції у своєму рішенні і таке відступлення матиме безпосередній вплив на розгляд справи, що свідчить про наявність підстав для зупинення провадження у справі.

ВИСНОВОК: Отже, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність обставин, які надають йому право зупинити провадження у справі відповідно до пункту 7 частини першої статті 228 ГПК України.

 

 

 

Матеріал по темі: «Зупинення провадження у справі на стадії її розгляду по суті»

 

 

 

 

Теги: зупинення провадження, остановка производства, призупинення судової справи, клопотання про зупинення, неможливість розгляду справи, ухвала про зупинення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Зупинення провадження у справі на стадії її розгляду по суті

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: можливість зупинення провадження у справі на стадії її розгляду по суті з підстави перегляду судового рішення у подібних правовідносинах

5 березня 2025 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/13175/23, провадження № 12-68гс24 (ЄДРСРУ № 126486058) досліджував питання шодо можливість зупинення провадження у справі на стадії її розгляду по суті з підстави перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку.

У вирішенні зазначеного питання варто враховувати, що відповідно до частини першої статті 12 ГПК України господарське судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку:

1) наказного провадження;

2) позовного провадження (загального або спрощеного).

Частина третя статті 12 ГПК України визначає, що спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Розгляд справ у порядку позовного провадження (загального або спрощеного) також передбачено статтею 19 ЦПК України та статтею 12 КАС України.

Загальне та спрощене провадження є формами здійснення провадження у справі, які мають свої відмінні особливості. Так, у процесуальних кодексах у загальному позовному провадженні окремо виділено такий етап, як підготовче провадження.

Частина перша статті 177 ГПК України визначає завдання підготовчого провадження, а частиною другою цієї статті передбачено, що підготовче провадження починається відкриттям провадження у справі і закінчується закриттям підготовчого провадження.

Стаття 189 ЦПК України та стаття 173 КАС України містять схожі положення.

Згідно зі статтею 181 ГПК України для виконання завдання підготовчого провадження в кожній судовій справі, яка розглядається за правилами загального позовного провадження, проводиться підготовче засідання.

Аналогічного змісту статті 196 ЦПК України та 179 КАС України.

Частини перша та друга статті 182 ГПК України визначають, що підготовче засідання проводиться судом з повідомленням учасників справи, а також визначає дії суду у підготовчому засіданні.

Порядок проведення підготовчого засідання в цивільному та адміністративному процесі визначений статтею 197 ЦПК України та статтею 180 КАС України.

(!!!) Отже, на стадії підготовчого провадження, яке закінчується проведенням підготовчого засідання, суд здійснює комплекс заходів щодо підготовки справи до розгляду по суті, зокрема з`ясовує основні питання, необхідні для того, щоб розпочати розгляд справи, у тому числі остаточне визначення предмета спору, характеру спірних правовідносин, кола обставин, які підлягають встановленню, складу учасників справи, питання залучення до участі у справі інших осіб.

Розгляд справ у порядку спрощеного позовного провадження, як свідчить його назва, має спрощену форму, для якої не характерне виділення окремо стадії підготовчого провадження.

Як визначено частинами першою - третьою статті 252 ГПК України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі, крім випадків, передбачених статтею 252-1 цього Кодексу.

Розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.

Якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Підготовче засідання при розгляді справи у порядку спрощеного позовного провадження не проводиться.

Апеляційний та касаційний суди розглядають справи у спрощеному позовному порядку, що також зумовлене межами повноважень судів цих інстанцій.

Ураховуючи викладене, з огляду на наведені процесуальні норми, лише у загальному позовному провадженні здійснення підготовчих дій до розгляду справи по суті виділено в окрему стадію і містить перелік питань, які має з`ясувати суд, до того як приступить безпосередньо до розгляду цієї справи по суті.

Отже, оскільки частина третя статті 195 ГПК України (частина третя статті 210 ЦПК України та частина третя статті 193 КАС України) встановлює обмеження переліку підстав, за яких суд має право, так і зобов`язаний зупинити провадження у справі, і такі обмеження встановлені саме для стадії розгляду справи по суті, слід виснувати, що ця норма підлягає застосуванню лише у разі розгляду справи в порядку загального позовного провадження судом першої інстанції.

Вирішення питання про те, чи може суд зупинити провадження у справі на стадії розгляду справи по суті з інших підстав, ніж зазначені в частині третій статті 195 ГПК України (частина третя статті 210 ЦПК України, частина третя статті 193 КАС України), логічно передує вирішенню питання про те, чи мали місце ці інші підстави. Адже якщо доходимо висновку про те, що суд взагалі не може зупинити провадження з цих інших підстав, то немає потреби досліджувати, чи мали місце відповідні обставини, що кваліфікуються як такі підстави.

ВИСНОВОК про застосування норми права:

Лише у загальному позовному провадженні здійснення підготовчих дій до розгляду справи по суті виділено в окрему стадію і містить перелік питань, які має з`ясувати суд до того, як приступить безпосередньо до розгляду справи по суті.

Отже, оскільки частина третя статті 195 ГПК України (частина третя статті 210 ЦПК України та частина третя статті 193 КАС України)  встановлює обмеження переліку підстав, з яких суд має право або зобов`язаний зупинити провадження у справі, і такі обмеження встановлені саме для стадії розгляду справи по суті, то Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що ця норма підлягає застосуванню лише у разі розгляду справи в порядку загального позовного провадження судом першої інстанції.

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Зупинення провадження у справі до вирішення питання про нечинність нормативного-правового акту»
 

 

 

 

Теги: зупинення провадження, остановка производства, призупинення судової справи, клопотання про зупинення, неможливість розгляду справи, ухвала про зупинення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Подання позовної заяви про розірвання шлюбу представником

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правові наслідки щодо подання позовної заяви про розірвання шлюбу за участі представника

07 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/10360/23-ц, провадження № 61-8322св24 (ЄДРСРУ № 126431578) досліджував питання щодо подання позовної заяви про розірвання шлюбу за участі представника.

Згідно із частиною третьою статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду відповідно до статті 110 цього Кодексу.

Позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя (частина перша статті 110 СК України).

Чинне законодавство не містить обмежень щодо можливості участі представника в зазначеній категорії судових справ.

Пункт 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» про те, що сімейне законодавство не передбачає можливості розірвання шлюбу представником одного з подружжя або їх обох за довіреністю останніх, а правила ЦК України про представництво, довіреність і доручення на ці правовідносини не поширюються, не відповідає діючому законодавству, оскільки згідно із Законом України від 01 липня 2010 року № 2398-VI «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» статтю 115 СК України викладено в новій редакції, відповідно до якої вимога про реєстрацію розірвання шлюбу за рішенням суду виключно за заявою колишньої дружини або чоловіка втратила чинність.

Такі висновки Верховний Суд зробив в постановах від 29 листопада 2023 року в справі № 202/4449/22, від 09 липня 2021 року в справі № 607/10879/20 та ін. та звернув увагу, що наведеними положеннями закону регулювалися питання реєстрації розірвання шлюбу на підставі рішення суду, а не сам процес розірвання шлюбу в судовому порядку.

Втім деякі судді опираючись на вищевказану постанову Верховного суду вказують, що Суд визначив, що в разі, якщо до позовної заяви додано ордер на представництво інтересів позивача та копію договору про надання правової допомоги відповідно до якого адвокат має право складати, підписувати та подавати за дорученням клієнта скарги, заяви, клопотання, утому числі- позовні заяви, відзиви, заперечення... тощо, - саме з питань розірвання шлюбу,-це свідчить про наявність належних повноважень в адвоката на надання правової допомоги, якому надано всі процесуальні права та обов`язки визначені для позивача з усих питань.

Ст.ст.237,238ЦК України визначено, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до змісту чинного законодавства може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Ч.4ст.62 ЦПК України передбачено, що повноваження адвоката, як представника, - підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до ЗУ "Про адвокатуру і адвокатську діяльність", а, згідно зіст.26 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Однак, з наведеного вище нормативного регулювання предмету та підстав позову вбачається, що адвокат, як представник особи, яка звертається до суду саме з питанням про розірвання шлюбу, для підтвердження своїх повноважень учасника справи має надати суду договір про надання правової допомоги що підтверджує правомочність адвоката на вчинення дій в інтересах клієнта саме з цього питання - з якого має вбачатися воля позивача на розірвання шлюбу.

ВИСНОВОК: Отже, подання позовної заяви про розірвання шлюбу за участі представника НЕ є підставою для повернення такої позовної заяви…однак є нюанс…

 

 

 

Матеріал по темі: «Юрисдикція спору про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем»
 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Юрисдикція спору про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність справ про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особами, які проживають за межами країни

07 квітня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/10360/23-ц, провадження № 61-8322св24 (ЄДРСРУ № 126431578) досліджував питання щодо юрисдикції спору юрисдикція спору про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особами, які проживають за межами країни.

Частинами першою та другою статті 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно до частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частина друга статті 2 ЦПК України)

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Аналіз вказаних норм права свідчить про те, що право на звернення до суду гарантовано, доступ до суду має бути забезпечено.

Верховний Суд в постановах від 22 грудня 2021 року в справі № 591/4922/21 (провадження № 61-16576св21), від 11 вересня 2024 року в справі № 757/68189/21-ц (провадження № 61-5209св24) зазначив, що одне з найважливіших процесуальних питань, яке має вирішити суд під час відкриття провадження у справі, - це питання про підсудність справи цьому суду і вказане має велике значення, оскільки означає дотримання судами положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), згідно з якою кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Крім того, частиною першою статті 8 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом. Обов`язком суду є забезпечення особі права на звернення до суду.

Згідно з частиною першою статті 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до частини другої статті 28 ЦПК України позови про розірвання шлюбу можуть пред`являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо 1) на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або 2) якщо він не може за станом здоров`я чи з 3) інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача.

(!!!) За домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них.

Вказана норма права з метою захисту права особи на судовий захист повинна тлумачитися і застосовуватися більш широко, а саме фраза про те, що «чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача».

Також вказана норма процесуального права не може застосовуватися без урахування положень частини дев`ятої та десятої статті 28 ЦПК України, згідно з якими позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред’являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи); позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання чи перебування, можуть пред`являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні.

Відповідно до статті 29 ЦПК України підсудність справ за участю громадян України, якщо 1) обидві сторони проживають за її межами, а також 2) справ про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України, визначається суддею Верховного Суду, визначеним у порядку, передбаченому цього Кодексу, одноособово.

ВИСНОВОК: Аналіз наведеної норми процесуального права дає підстави для висновку, що підсудність справ про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем визначається ухвалою Верховного Суду виключно в тому разі, якщо обидві сторони проживають за межами України (ухвали Верховного Суду від 02 травня 2024 року в справі № 499/162/24, від 17 жовтня 2024 року в справі № 990SCCV/104/24, від 14 листопада 2024 року в справі № 730/1281/24, від 20 грудня 2021 року).

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Принцип одношлюбності при поділі спільного майна подружжя»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов