Юрисдикція спорів щодо стягнення витрат на навчання курсантів МВС України

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикція спорів щодо стягнення витрат на навчання курсантів вищих навчальних закладів МВС України у разі дострокового розірвання договору, чи в разі відмови від подальшого проходження служби, чи до осіб, які звільняються зі служби протягом трьох років після закінчення ВНЗ

06 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 235/5858/18, провадження № 61-2150св20 (ЄДРСРУ № 88641598) досліджував питання відносно юрисдикції спорів щодо стягнення витрат на навчання курсантів вищих навчальних закладів МВС України у разі дострокового розірвання договору, чи в разі відмови від подальшого проходження служби, чи до осіб, які звільняються із служби протягом трьох років після закінчення ВНЗ.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, із цивільних та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

У частині першій статті 1 ЦК України указано, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Разом із цим за приписами частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з частиною першою статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; 2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом; 6) спорах щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації; 8) спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності; 9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; 10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб; 11) спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони», за винятком спорів, пов`язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю; 12) спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України «Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень»; 13) спорах щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»; 14) спорах із суб`єктами владних повноважень з приводу проведення аналізу ефективності здійснення державно-приватного партнерства; 15) спорах, що виникають у зв`язку з оголошенням, проведенням та/або визначенням результатів конкурсу з визначення приватного партнера та концесійного конкурсу.

Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

За змістом статті 9 Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року, чинного на час виникнення спірних правовідносин (укладення договору), на курсантів, слухачів, ад`юнктів, інших атестованих працівників, у тому числі й викладацького складу навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ України, поширюються права і обов`язки, гарантії правового і соціального захисту та відповідальність працівників міліції.

Відповідно до частини першої статті 20 Закону України «Про міліцію» працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади, а тому його служба є публічною.

Згідно зі статтею 18 Закону України «Про міліцію» підготовка фахівців у вищих навчальних закладах Міністерства внутрішніх справ України за державним замовленням здійснюється на підставі договору про навчання, який укладається між навчальним закладом, головним управлінням, управлінням Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, області, місті Києві або Севастополі чи на транспорті та особою, яка навчається. Типову форму договору затверджує Міністерство внутрішніх справ України за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки.

Курсанти вищих навчальних закладів МВС України у разі дострокового розірвання договору через небажання продовжувати навчання або через недисциплінованість чи в разі відмови від подальшого проходження служби на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ після закінчення вищого навчального закладу, а також особи начальницького складу органів внутрішніх справ, які звільняються із служби протягом трьох років після закінчення вищого навчального закладу МВС України за власним бажанням, через службову невідповідність або за порушення дисципліни, відшкодовують МВС України витрати, пов`язані з їх утриманням у вищому навчальному закладі, в порядку, установленому Кабінетом Міністрів України. У разі відмови від добровільного відшкодування витрат таке відшкодування здійснюється в судовому порядку.

Враховуючи викладене, на курсантів вищих навчальних закладів МВС України поширювалися права та обов`язки, гарантії правового і соціального захисту, а також відповідальність працівників міліції. Служба відповідача є публічною, у зв`язку із чим справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Отже, спори між учасниками цих правовідносин є публічно-правовими та їх вирішення належить до юрисдикції адміністративних судів.

Такий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 723/18/17 (провадження № 14-563цс18), від 04 вересня 2019 року у справі № 127/7858/18 (провадження № 14-373цс19), у яких зазначено, що спори, пов`язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема й з питаннями відповідальності за невиконання договору підготовки фахівця, що призвели до відшкодування фактичних витрат, пов`язаних з утриманням у навчальному закладі, навіть якщо подання відповідного позову про відшкодування витрат відбувається після її звільнення з державної служби, підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства.

Аналогічний висновок зроблено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 804/285/16 (провадження № 11-669апп18), у якій Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, викладених у постановах від 14.03.2018 у справі № 461/5577/15-ц (провадження № 14-18цс18), від 31.10.2018 у справі № 820/5761/15 (провадження №  11-750апп18).

P.s. Необхідно враховувати, що особа, яка не відпрацювала встановлений трирічний строк за направленням, повинна компенсувати, крім вартості навчання, також усі витрати, зокрема виплату стипендії. Такий висновок зробив Верховний суд в постанові №607/3682/17 від 30.01.2019 року.

Крім того, в рамках справи №607/3681/17-ц стягнено з випускника на користь державного ВНЗ вартість навчання з огляду на порушення добровільно взятого на себе цивільно-правові зобов`язання відпрацювати три роки відповідно до направлення.

 Матеріал по темі: «Державні кошти витрачені на навчання студентів не підлягають стягненню»

Теги: освіта, студенти, курсанти, відшкодування витрат на навчання, державне замовлення, стягнення витрат, курсанти МВС, обов’язкове відпрацювання, стягнення вартості навчання, контракт, судова практика, судовий захист, Адвокат Морозов

Державні кошти витрачені на навчання студентів не підлягають стягненню

Адвокат Морозов (судебная защита)

Верховний суд України надав відповідь щодо стягнення з випускників повної вартості навчання у разі, коли вони після завершення навчання відмовляться працювати в державному секторі .

Предметом диспуту у справі №21-3072а16 Верховного суду України був Указ Президента України від 23 січня 1996 року № 77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів».

07.02.2017 р. колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла нижчевикладеного висновку.

(!!!) За частиною другою статті 52 Закону № 1060-ХІІ (у редакції на час набрання ним чинності) випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направлялися на роботу і зобов’язані були відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

1 липня 2014 року був прийнятий Закон № 1556-VII, яким частина друга статті 52 Закону № 1060-ХІІ була виключена з цього Закону.

За статтею 63 Закону № 1556-VII особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, зобов’язані: 1) дотримуватися вимог законодавства, статуту та правил внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу; 2) виконувати вимоги з охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії, протипожежної безпеки, передбачені відповідними правилами та інструкціями; 3) виконувати вимоги освітньої (наукової) програми.

У частинах першій, другій статті 64 цього Закону передбачено, що випускники вищих навчальних закладів вільні у виборі місця роботи <...>. Вищі навчальні заклади не зобов’язані здійснювати працевлаштування випускників. Держава у співпраці з роботодавцями забезпечує створення умов для реалізації випускниками вищих навчальних закладів права на працю, гарантує створення рівних можливостей для вибору місця роботи, виду трудової діяльності з урахуванням здобутої вищої освіти та суспільних потреб.

Передбачене пунктом 8 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992,  правило про те, що випускники, які уклали угоду з вищим навчальним закладом після зарахування на навчання, повинні відпрацювати за місцем призначення не менше трьох років, було виключено постановою Уряду від 15 квітня 2015 року № 216 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 р. № 992».

Указ № 77/96 був виданий під час дії Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України від 8 червня 1995 року, відповідно до частин першої, другої статті 25 якого Президент України в межах своїх повноважень видає укази і розпорядження, які є обов’язковими для виконання на всій території України, дає їх тлумачення. Президент України  видає укази з питань економічної реформи, не врегульованих чинним законодавством України, які діють до прийняття відповідних законів.

ВАЖЛИВО: Отже, Указ № 77/96 не є тим нормативним актом, що встановлює обов’язок для випускників вищих навчальних закладів, які навчаються за кошти державного бюджету, відшкодувати повну вартість навчання у разі, коли вони після завершення навчання відмовляться працювати в державному секторі народного господарства, оскільки права та обов’язки зазначеної категорії осіб встановлені законами № 1556-VII і № 1060-ХІІ, які не передбачають такого обов’язку.

Межі зазначеної правової ситуації не дають підстав вважати, що існування Указу № 77/96 порушує чи якимсь чином зачіпає індивідуальні права і законні інтереси заявника, які потребують судового захисту.

У взаємозв’язку зі сказаним слід наголосити й на тому, що Указ № 77/96 у часі був виданий тоді, коли Президент України відповідно до встановленого правопорядку мав право видавати нормативні акти, обов’язкові для виконання на всій території держави, законність яких не підлягала перевірці в порядку адміністративного судового контролю.

Судова практика Вищого адміністративного суду України тільки підтверджує вищевикладене.

«ні Законом України "Про вищу освіту" в редакції від 17.01.2002 р., ні в редакції від 01.07.2014 р., не закріплено норми щодо встановлення Кабінетом Міністрів України обов'язку аспірантів, які навчалися за державні кошти, відшкодувати вартість навчання, а також встановлення умов, підстав та порядку такого відшкодування чи звільнення від обов'язку відшкодовувати вартість такого навчання. Оскільки Порядок визначення та відшкодування вартості навчання у разі відрахування аспіранта за невиконання індивідуального плану роботи без поважних причин на час розгляду справи не розроблений та не затверджений, це унеможливлює здійснення точного, об'єктивного та законного розрахунку витрат на утримання аспіранта (ВАСУ від 21.11.2016р. справа № К/800/29192/16, ЄДРСРУ № 62885070).

В ухвалі ВАСУ від 10.07.2014 р у справі № К/800/52516/13 (ЄДРСРУ № 39981596) вказується на те, що частиною 3 статті 53 Конституції України передбачено, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Згідно Рішення Конституційного суду України від 04.03.2004р. № 5-рп/2004 положення частини третьої статті 53 Конституції України "держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах" необхідно розуміти так, що безоплатність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту означає можливість здобуття освіти в державних і комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги визначених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах тих видів освіти, безоплатність яких передбачена частиною третьою статті 53 Конституції України.

Згідно з ч.1 ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Таким чином, обов'язковість відпрацювання або відшкодування вартості навчання випускниками вищого навчального закладу призводить до порушення їх конституційного права на працю, що вільно обирається або на яку вони вільно погоджуються, та порушення права на безоплатність вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах.

Також суд зазначає, що положеннями Закону України «Про вищу освіту» не передбачено вимог про обов'язковість трирічного відпрацювання та відшкодування у встановленому порядку до державного бюджету вартості навчання.

Крім того, відповідно до Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» держава повинна забезпечити працездатній молоді надання першого робочого місця на строк не менше двох років після закінчення або припинення навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах, звершення професійної підготовки і перепідготовки, а також після звільнення зі строкової військової або альтернативної (невійськової служби).

В ухвалі ВАСУ  від 17.06.2014 р. по справі № К/800/62070/13 (ЄДРСРУ № 39439530) встановлено: «суд знаходить вірним висновок судів попередніх інстанцій, що навчальні заклади не мають права вимагати матеріальну компенсацію від студентів, які після навчання не відпрацювали три роки у державних установах. Будь-які матеріальні претензії до випускника вищого навчального закладу, підготовка якого здійснювалась за державним замовленням, є неправомірними, оскільки на сьогоднішній день відсутні правові механізми, які б зобов'язували студента відшкодувати до державного бюджету вартість навчання».

P.s. Між тим, як вказав Верховний суд України у справах № 21-204а13, № 21-40а14 та № 21-89а14 необхідно враховувати, що адміністративними судами можуть розглядатися вимоги про відшкодування шкоди лише за наявності таких умов: 1) вимоги мають стосуватись шкоди, завданої лише суб'єктом владних повноважень; 2) такі вимоги мають бути поєднанні з вимогою про визнання протиправними рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.

В іншому випадку, спірні відносини з приводу відшкодування шкоди (стягнення збитків, в тому числі й на користь держави) носять приватно-правовий характер та, як наслідок, не можуть бути предметом справи, віднесеної до адміністративної юрисдикції.

Теги: освіта, студенти, відшкодування витрат на навчання, державне замовлення, стягнення витрат, обов’язкове відпрацювання, стягнення вартості навчання, контракт, судова практика, судовий захист, Адвокат Морозов