Стягнення аліментів на утримання батьків

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків

Відповідно до ч. 2 ст. 51 Конституції України повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Відповідно до статті 202 Сімейного кодексу, повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.

Відповідно до чинного законодавства непрацездатними визнаються особи, які досягли пенсійного віку та інваліди I, II та III груп (стаття 1 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»).

Непрацездатні громадяни: особи, які досягли встановленого Законом "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" віку, що дає право на призначення пенсії за віком, у тому числі на пільгових умовах, та дострокової пенсії, або особи з інвалідністю, у тому числі діти з інвалідністю, а також особи, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника відповідно до Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".(ВР України, Закон "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 N 1058-IV).

(!!!) Обов`язок повнолітніх дітей по утриманню своїх батьків виникає на підставі складу юридичних фактів: 1) походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв`язків (зокрема, усиновлення); 2) непрацездатність матері, батька; 3) потреба матері, батька в матеріальній допомозі. Зобов`язання повнолітніх дітей по утриманню батьків не виникає у разі відсутності хоча б однієї із вказаних умов.

Потреба в отриманні матеріальної допомоги може доводитися як у спосіб порівняння розміру доходів батьків із їх відповідністю розміру прожитковому мінімуму, встановленого законом (ч. 4 ст. 75 СК України), так і в інший спосіб, зокрема, з підстав передбачених ст. 203 СК України, відповідно до приписів якої дочка, син крім сплати аліментів зобов`язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю.

 

Примітка:  Суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін (ч. 1 ст. 205 СК України).

 

Судова практика:

Згідно з постановою об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 212/1055/18-ц, тлумачення статті 202 СК України свідчить, що обов`язок повнолітніх дітей по утриманню своїх батьків виникає на підставі складу юридичних фактів: 1) походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв`язків (зокрема, усиновлення); 2) непрацездатність матері, батька; 3) потреба матері, батька в матеріальній допомозі. Зобов`язання повнолітніх дітей по утриманню батьків не виникає у разі відсутності хоча б однієї із вказаних умов. Обов`язок повнолітніх дітей не пов`язується з їх працездатністю і можливістю надавати батькам матеріальну допомогу.

Згідно діючого законодавства держава забезпечує необхідним утриманням непрацездатних осіб - пенсією за віком, пенсією з інвалідності, державною допомогою тощо. Тому суд при постановлені рішення має зважати на розмір такого державного утримання і ставити його у залежність із прожитковим мінімумом.

Право на утримання (аліменти) має непрацездатна особа, яка не забезпечена прожитковим мінімумом.

Зазначений правовий висновок викладено Верховним Судом України у постанові від 13 квітня 2016 року у справі № 6-3066цс15. Аналогічна правова позиція зазначена в постановах Верховного Суду від 19 вересня 2018 року по справі № 494/1682/15-ц та від 10 жовтня 2018 року по справі № 301/160/17.

Визначальне значення у контексті обов`язку повнолітніми доньками, синами надавати матеріальну допомогу (аліменти) непрацездатним батькам відповідно до ст. 202 СК України є дійсна нужденність непрацездатних батьків. Обов`язок повнолітніх дітей не пов`язується з їх працездатністю і можливістю надавати батькам матеріальну допомогу (див. з цього приводу правові висновки, які були висловлені у постанові ВС від у справі № 18 листопада 2020 р. у справі № 757/52096/18).

ВИСНОВОК: З урахуванням викладеного вбачається, якщо непрацездатна особа отримує тільки пенсію за віком, то для стягнення аліментів з повнолітньої дитини необхідно надати докази, які б свідчили про те, що розмір отримуваної пенсії та інших доходів (за наявності) є значно нижчим за розмір його (її) щомісячних витрат (комунальні платежі, їжа, ліки, інші витрати).

 

 

 

Матеріал по темі: «Стягнення аліментів з додаткових виплат пов’язаних з воєнним станом»

 

 

Теги: аліменти, алименты, пеня, неустойка, стягнення, исполнительная, ДВС, юстиция,  виконавча служба, заборгованість, рішення суду, судова практика, оскарження, захист, пеня аліменти, Адвокат Морозов

 

 

«Пеня за кожний день прострочення» – який строк нарахування штрафних санкцій?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: формулювання в господарському договорі  «пеня за кожний день прострочення" – який строк нарахування штрафних санкцій?

16 жовтня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 911/952/22, провадження № 12-79гс23 (ЄДРСРУ № 123282018) досліджувала питання щодо можливості вважати формулювання в господарському договорі "за кожний день прострочення" установленням іншого, ніж визначено частиною шостою статті 232 ГК України, строку нарахування штрафних санкцій 

Відповідно до частини першої статті 174 ГК України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

За частиною першою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього ж Кодексу.

Тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення неясностей та суперечностей у трактуванні його положень.

Суд може тлумачити правочин, розглядаючи справу за будь-якою позовною вимогою, що слідує із цього правочину, або за окремим позовом, предметом якого є вимога про тлумачення правочину (див., для прикладу, постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі № 915/692/19, від 05 лютого 2020 року у справі № 910/15161/18, від 09 липня 2020 року у справі № 922/404/19, від 19 грудня 2023 року у справі № 925/1205/22, постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13 вересня 2023 року у справі № 757/5305/13-ц, від 11 жовтня 2023 року у справі № 753/13820/16-ц, від 13 березня 2024 року у справі № 686/16312/22 тощо).

У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначені загальні правила тлумачення змісту правочину, які умовно можна поділити на три рівні.

Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значень термінів.

Другим рівнем тлумачення (у разі якщо за першим підходом не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також із чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (у разі безрезультатності перших двох) є врахування: а) мети правочину; б) змісту попередніх переговорів; в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою); г) звичаїв ділового обороту; ґ) подальшої поведінки сторін; д) тексту типового договору; е) інших обставин, що мають істотне значення (див. постанови великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 753/22010/14-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 916/2500/15, постанови об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19).

Згідно із частиною першою статті 216 ГК України за порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених ГК України, іншими законами та договором.

Перелік осіб, які є учасниками господарських правовідносин щодо яких можуть бути застосовані господарські санкції, урегульований статтею 2 ГК України. До них належать: суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Відповідно до частин першої, другої статті 217 ГК України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.

(!!!) Штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (частина перша статті 230 ГК України).

Чинний ГК України не розкриває окремо визначення понять "неустойка", "штраф", "пеня". Натомість правове визначення таких понять містять, зокрема, положення статті 549 ЦК України.

Згідно із частиною першою статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частини друга, третя статті 549 ЦК України).

Текстуальне тлумачення положень статті 549 ЦК України свідчить, що законодавець у цій нормі пов`язує визначення пені як виду неустойки з такими кваліфікуючими ознаками як її обчислення: 1) за кожен день прострочення виконання; 2) у відсотках від суми несвоєчасно виконаного зобов`язання.

У схожій формі вжите поняття пені та здійснюється її обчислення в абзаці третьому частини другої статті 231 ГК України, яким визначено, що у разі якщо порушено господарське зобов`язання, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов`язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов`язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення строків виконання зобов`язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Подібним чином також визначено поняття пені в частині першій статті 17 Закону України "Про державні резерви" ("за кожний день прострочення поставки"), частині п`ятій, абзаці другому частини сьомої статті 13 Закону України "Про валюту і валютні операції" ("за кожний день прострочення"), пункті 129.6 статті 129 Податкового кодексу України ("за кожний день прострочення"), частині першій статті 26 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" ("за кожен день прострочення"), частині п`ятій статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" ("за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення").

Системний аналіз наведених норм дозволяє стверджувати, що незалежно від того, які правовідносини урегульовано конкретними нормами права, наразі в законодавстві сформований єдиний підхід до застосування пені як виду неустойки (штрафної санкції), конститутивною ознакою якої є її нарахування за кожен день прострочення виконання зобов`язання.

(!) Отже, поденне нарахування пені є ознакою, яка вирізняє її серед інших видів неустойки (штрафних санкцій) та визначає механізм обчислення (визначення розміру) пені.

Тобто вжитий законодавцем у цьому випадку займенник "кожний (кожен)" пояснює формулу обчислення пені, за якою загальна сума пені визначається шляхом множення ставки пені на кількість днів прострочення.

Натомість порядок застосування штрафних санкцій закріплено в нормах статті 232 ГК України, частина шоста якої визначає правило щодо періоду (строку) та порядку нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені).

За загальним правилом, визначеним частиною шостою статі 232 ГК України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Однак таке правило застосовується до правовідносин, лише у разі, якщо інше не встановлено законом або договором, адже словосполучення "якщо інше не встановлено законом або договором" допускає існування іншої норми закону, що регулює відповідні правовідносини, або іншого положення договору, який регулює конкретні договірні відносини сторін, що виконує функцію спеціальної норми по відношенню до загальної норми (див., для прикладу як інше встановлене законом правило нарахування пені, частину першу статті 17 Закону України "Про державні резерви", яка визначає, що у разі прострочення поставки матеріальних цінностей до державних резервів постачальник сплачує пеню за кожний день прострочення поставки до фактичного виконання зобов`язання).

Тож положення частини шостої статті 232 ГК України є диспозитивними, оскільки законом або договором може бути встановлений інший порядок, в тому числі і строк нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені).

За загальним правилом, договір є універсальним регулятором приватноправових відносин, який, як і закон, є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість періоду нарахування штрафних санкцій. Проте його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі № 910/4164/17, від 22 листопада 2018 року у справі № 903/962/17, від 07 червня 2019 року у справі № 910/23911/16, від 13 вересня 2019 року у справі № 902/669/18).

При цьому сторони мають право визначити у договорі не лише інший строк нарахування штрафних санкцій, який обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України), а й право пов`язувати період нарахування пені з вказівкою на подію, яка має неминуче настати (фактичний момент оплати) (див. постанову Верховного Суду України від 21 червня 2017 року в справі № 910/2031/16 (провадження № 3-432гс17) щодо стягнення пені за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання, постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 916/804/17, від 07 серпня 2018 року у справі № 917/2013/17, від 10 вересня 2020 року у справі № 916/1777/19, від 27 лютого 2024 року у справі № 911/858/22).

Згідно зі статтею 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України).

Тож хоча укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість строку нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені), однак такий строк з урахуванням положень статей 251, 252 ЦК України має бути визначений.

Період, за який нараховується пеня, має визначені часові межі - початок та кінець періоду (граничні строки) її нарахування, який, зазвичай, може бути пов`язаний з певною календарною датою або подією, що неминуче має настати. Наприклад, такий момент може бути визначений шляхом відображення, зазначення (погодження сторонами) в договорі умови про нарахування пені, зокрема, "до повного виконання зобов`язання", "до дати фактичного виконання", "до повної сплати заборгованості / погашення боргу", "протягом року / усього періоду існування заборгованості" тощо.

Тому на практиці необхідно розмежовувати механізм (формулу) обчислення пені, який характеризує таку її ознаку, як нарахування за кожен день прострочення (поденне нарахування), та строк нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені), який регулює частина шоста статті 232 ГК України. Формулювання, яке містить частина третя статті 549 ЦК України та кореспондуючі їй норми інших нормативних актів, в тому числі умови договору (у випадку відображення, зазначення сторонами подібного в договорі), лише вирізняють (ідентифікують) пеню серед неустойки (інших штрафних санкцій) та визначають механізм (формулу) її обчислення, однак жодним чином не стосуються питання щодо граничного строку, за який може бути нарахована пеня.

У кожному конкретному випадку господарські суди повинні належним чином проаналізувати умови укладених між сторонами договорів щодо нарахування штрафних санкцій та встановити, чи містить відповідний пункт договору або певний термін, шляхом вказівки на подію (день сплати заборгованості, день фактичної оплати, фактичний момент оплати), або інший строк, відмінний від визначеного частиною шостою статті 232 ГК України, який є меншим або більшим шести місяців (див. постанову об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 серпня 2021 року у справі № 910/13575/20).

Якщо умовами укладеного договору сторони передбачили більш тривалий, ніж визначений частиною шостою статті 232 ГК України, строк нарахування штрафних санкцій (зазначили про їх нарахування до дня фактичного виконання, протягом усього періоду існування заборгованості тощо), то їх нарахування не припиняється за період прострочення зобов`язання понад шість місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконано, а застосуванню підлягає саме строк, встановлений договором (див., для прикладу, постанову Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року у справі № 910/6379/14 (провадження № 3-53гс15), в якій умовами договору сторонами було погоджено нарахування пені по день фактичної оплати боргу).

(!) У разі відсутності подібних умов у договорі (використання / зазначення в договорі лише формулювання про нарахування пені "за кожен день прострочення") нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені) припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано відповідно до частини шостої статті 232 ГК України.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду виснує, що застосування в тексті господарського договору формулювання "за кожен день прострочення" не можна вважати установленням іншого, ніж визначеного частиною шостою статті 232 ГК України, строку нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені). Таке формулювання лише повторює вирізняльну характеристику пені (поденне її нарахування) та характеризує механізм її визначення (розрахунку), однак жодним чином не впливає на можливість зменшення або збільшення строку нарахування пені, визначеного законом чи договором.

Інше тлумачення (розуміння) наведеного формулювання (ототожнення його зі строком нарахування) фактично унеможливлює застосування положень частини шостої статті 232 ГК України щодо шестимісячного строку нарахування штрафних санкцій, оскільки на практиці сторони під час визначення в умовах договору відповідальності у вигляді пені майже завжди використовують формулювання щодо її нарахування "за кожен день прострочення", тим самим відтворюють визначення пені, закріплене в частині третій статті 549 ЦК України.

Подібний висновок до застосування частини шостої статті 232 ГК України та неможливості розцінювати формулювання в договорі (умови договору) про сплату пені за кожний день прострочення як установлення цим договором іншого, ніж передбаченого частиною шостою статті 232 ГК України, строку нарахування штрафних санкцій, викладений у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 910/15492/17, від 01 липня 2019 року у справі № 910/4377/18, від 08 липня 2019 року у справі № 910/4375/18, від 22 серпня 2019 року у справі № 914/508/17, від 15 листопада 2019 року у справі № 904/1148/19, від 12 грудня 2019 року у справі № 911/634/19, від 19 листопада 2020 року у справі № 910/12765/19, постановах об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 березня 2021 року № 910/17317/17, від 20 серпня 2021 року у справі № 910/13575/20.

(!!!) Отже, якщо умови договорів не встановлюють кінцевого періоду чи строку, за який нараховується пеня, то формулювання у пунктах договорів щодо «нарахування пені за кожен день прострочення» лише визначає механізм її розрахунку (обчислення) - пеня за прострочення виконання зобов`язань за договором має нараховуватися за період шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконане.

ВИСНОВКИ щодо застосування норм матеріального права:

Застосування в тексті господарського договору формулювання "за кожен день прострочення" не можна вважати установленням іншого, ніж визначеного частиною шостою статті 232 ГК України, строку нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені). Таке формулювання лише повторює вирізняльну характеристику пені (поденне її нарахування) та характеризує її механізм визначення (розрахунку), однак жодним чином не впливає на можливість зменшення або збільшення строку нарахування пені, визначеного законом чи договором.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Правила визначення, нарахування та сплати неустойки (штрафу, пені)»
 

 

 

Теги: зменшення розміру неустойки, зменшення розміру штрафних санкцій, рішення суду про зменшення заборгованості, штраф, пеня, стягнення, судова практика, Адвокат Морозов

Ухвала про відмову у прийнятті або повернення зустрічного позову підлягає апеляційному оскарженню

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Реалізації учасниками справи права на апеляційне оскарження ухвали суду про відмову у прийнятті або про повернення позовної заяви (як первісної, так і зустрічної

17 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 932/9029/23, провадження № 61-16072 св 23  (ЄДРСРУ № 116388652) досліджував питання щодо єдиного підходу при реалізації учасниками справи права на апеляційне оскарження ухвали суду про повернення позовної заяви (як первісної, так і зустрічної.

Статтею 129 Конституції України та частиною третьою статті 2 ЦПК України передбачено, що однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції таке право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які мають бути справедливими.

Згідно з частиною першою статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

(!!!) Апеляційне провадження є важливою процесуальною гарантією захисту прав і охоронюваних законом інтересів осіб, які беруть участь у розгляді справи,у випадках та порядку, встановленому ЦПК України.

Особа не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження судового рішення, зокрема ухвали суду першої інстанції, у випадку, якщо таке право прямо передбачено процесуальним законом.

Перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, міститься у частині першій статті 353 ЦПК України.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 353 ЦПК України в апеляційному порядку окремо від рішення суду може бути оскаржена ухвала про повернення заяви позивачеві (заявникові).

Частиною шостою статті 185 ЦПК України, до якої відсилає частина друга статті 194 ЦПК України, передбачено, що про повернення позовної заяви суд постановляє ухвалу. Ухвалу про повернення позовної заяви може бути оскаржено. Копія позовної заяви залишається в суді.

Про долучення копії зустрічної позовної заяви до матеріалів справи у випадку її повернення заявнику зазначено у частині третій статті 194 ЦПК України.

(!!!) Вищенаведене свідчить про те, що процесуальним законом визначено уніфікований, єдиний підхід при застосуванні наслідків подання позовної заяви (як первісної, так і зустрічної), яка подана без додержання вимог, що визначені ЦПК України. Таким чином існує необхідність і у застосуванні єдиного підходу при реалізації учасниками справи права на апеляційне оскарження ухвали суду про повернення позовної заяви (як первісної, так і зустрічної).

У пункті 15.10 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України зазначено, що у разі подання апеляційної скарги на ухвали суду першої інстанції, передбачені пунктами 1, 6-9, 11, 14-16, 20, 22, 23, 37-39 частини першої статті 353 цього Кодексу (крім ухвал про відмову у прийнятті або повернення зустрічного позову, про відмову у прийнятті або повернення позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ухвал про зупинення провадження у справі, які подані з пропуском строку на їх оскарження), чи подання касаційної скарги на ухвали суду апеляційної інстанції (крім ухвал щодо забезпечення позову, зміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, ухвал про зупинення провадження у справі, які подані з пропуском строку на їх оскарження, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремих ухвал) - до суду апеляційної або касаційної інстанції передаються всі матеріали. 

Зі змісту вказаної норми слідує, що ухвала про відмову у прийнятті або повернення зустрічного позову підлягає апеляційному оскарженню.

ВИСНОВОК: Виходячи зі змісту положень частини шостої статті 185, частин другої, третьої статті 194, пункту 15.10 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, ухвала суду першої інстанції про повернення зустрічної позовної заяви підлягає апеляційному оскарженню у відповідності до пункту 6 частини першої статті 353 ЦПК України.

Такий висновок узгоджуються із висновком Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 01 листопада 2021 року у справі № 333/6667/20 (провадження № 61-10400сво21).

Подібний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 27 вересня 2023 року у справі № 752/9171/22 (провадження № 61-5720св23).

 

 

Матеріал по темі: «Забезпечення апеляційного оскарження рішення суду після спливу річного  строку»

 

 

 

 

Теги: право на апеляційне оскарження, рішення суду, ухвала суду про повернення зустрічної позовної заяви, провадження, відкриття апеляційного провадження, оскарження судового рішення, судова практика, Адвокат Морозов

 

 

ОП ВС КГС: зменшення розміру неустойки (пені) нарахованої за порушення зобов`язання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду: підстави, мотиви щодо зменшення розміру неустойки (пені) нарахованої за порушення зобов`язання

19 січня 2024 року в рамках справи №  911/2269/22 (ЄДРСРУ № 116445536) досліджував питання щодо підстав, мотивів щодо зменшення розміру неустойки (пені) нарахованої за порушення зобов`язання.

Згідно з частиною першою статті 233 ГК України у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: 1) ступінь виконання зобов`язання боржником; 2) майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; 3) не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

За частиною другою статті 233 ГК України якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Аналогічні положення також містить частина третя статті 551 ЦК України, положення якої України надають суду право зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

При цьому Суд наголошує, що неустойка має на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не може становити непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора. Таку правову позицію викладено в Рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 № 7-рп/2013. Аналогічні висновки наведені у постанові Верховного Суду від 04.02.2020 у справі №918/116/19.

Крім цього, таку функцію, як сприяння належному виконанню зобов`язання, стимулювання боржника до належної поведінки, неустойка виконує до моменту порушення зобов`язання боржником. Після порушення боржником свого обов`язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Неустойка не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер (постанова Верховного Суду від 02.11.2022 у справі №   910/14591/21).

(!!!) Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити

У цих висновках Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 18.04.2023 у справі №   199/3152/20 (Провадження № 14-224цс21) з посиланням на висновки в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №   902/417/18, (провадження № 12-79гс19) (пункт 8.24) та від 28.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, (провадження № 14-623цс18) (пункт 85).

У визначенні підстав для зменшення розміру неустойки Суд виходить з такого.

Так, положеннями статті 3 ЦК України регламентовано загальні засади цивільного законодавства, якими, згідно з пунктами 3, 6 частини першої цієї статті ЦК України, є свобода договору, справедливість, добросовісність та розумність.

Добросовісність є не тільки однією з основоположних засад цивільного законодавства, а також імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.

Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20.

Отже, застосування неустойки має здійснюватися із дотриманням принципу розумності, добросовісності та справедливості.

А тому, в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності, може бути застосований також закріплений законодавцем в статті 3 ЦК України принцип можливості обмеження свободи договору (статті 6, 627 цього Кодексу) і як норма прямої дії, і як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах.

Главою 24 ГК України загальні засади відповідальності учасників господарських відносин врегульовано таким чином, що господарсько-правова відповідальність передбачена за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Тож справедливість, добросовісність, розумність як загальні засади цивільного законодавства є застосовними у питаннях застосування господарсько-правової відповідальності.

За частиною другою статті 216 ГК України застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.

(!!!) Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими: потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; сплата штрафних санкцій за порушення зобов`язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов`язань у натурі; у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції (частина третя статті 216 ГК України).

За частинами першою та другою статті 217 ГК України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.

Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов`язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов`язань.

Отже, якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.

У наведених висновках Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 18.03.2020 у справі №   902/417/18.

Таким чином, зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі вичерпного переліку обставин як підстав для зменшення судом розміру неустойки (частина третя статті 551 ЦК   України) господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 26.08.2021 у справі №   911/378/17 (911/2223/20).

З огляду на судову практику, у вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки суди, зокрема, беруть до уваги 1) ступінь виконання основного зобов`язання, 2) поважність причин несвоєчасного виконання відповідачем зобов`язання, 3) поведінку відповідача, яка свідчить про вжиття ним всіх можливих заходів до виконання зобов`язання (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 22.05.2019 у справі № 910/11733/18).

При вирішенні питання про зменшення пені суд бере до уваги також співвідношення розміру заборгованості боржника та розміру пені. Такий підхід є усталеним в судовій практиці (постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №   902/417/18 та Верховного Суду від 23.09.2019 у справі №   920/1013/18, від 26.03.2020 у справі №   904/2847/19).

При цьому вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 04.06.2019 у справі №   904/3551/18).

Поряд з викладеним Суд зазначає, що у вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки підлягають врахуванню та оцінці на предмет підтвердженості та обґрунтованості як ті підстави для зменшення неустойки, що прямо передбачені законом (частина третя статті 551 ЦК України, стаття 233 ГК   України), так і ті, які хоча прямо і не передбачені законом, однак були заявлені як підстави для зменшення розміру неустойки та мають індивідуальний для конкретних спірних правовідносин характер.

Крім цього категорії "значно" та "надмірно", які використовуються в статті 551 ЦК України та в статті 233 ГК України, є оціночними і мають конкретизуватися у кожному окремому випадку, з урахуванням того, що правила наведених статей направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов`язання боржником (висновок сформульований в постанові Верховного Суду від 14.07.2021 у справі №   916/878/20).

(!) Водночас, як свідчить судова практика, суди звертають увагу на те, що зменшення розміру пені на 99 % фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов`язання, що, у свою чергу, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін (правова позиція Верховного Суду в постановах від 04.02.2020 у справі № 918/116/19 (пункт 8.15), від 15.06.2022 у справі № 922/2141/21, від 05.04.2023 у справі №   910/18718/21 тощо).

ВАЖЛИВО: Суд зауважує, що зменшення судом неустойки до певного розміру відбувається із визначенням її у конкретній грошовій сумі, що підлягає стягненню, тоді як переведення зменшуваного розміру неустойки у частки, а відповідно і апелювання у спорах про зменшення розміру неустойки такими категоріями, як частка або процент, на який зменшується неустойка, не відображає об`єктивний стан сукупності обставин, які є предметом судового дослідження при вирішенні питання про зменшення неустойки.

При цьому слід звернути увагу, що законодавець надає суду право зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника від її сплати. Поряд з цим сукупність обставин у конкретних правовідносинах (формальні ознаки прострочення боржника, порушення зобов`язання з вини кредитора - стаття 616 ЦК України, тощо) можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду.

Поряд з викладеним Суд зауважує, що при вирішенні спорів про стягнення неустойки судам належить відмежовувати вирішення питання про зменшення розміру неустойки від вирішення питання про її необґрунтованість (повністю або в частині) внаслідок невідповідності розміру неустойки вимогам закону - зокрема, у разі, якщо за порушення умов зобов`язання застосовується неустойка, розмір якої має імперативний характер (встановлений законом) (частина друга статті 231 ГК України).

ВИСНОВОК № 1: Таким чином, у разі зменшення розміру неустойки суд ухвалює рішення про часткове задоволення позову (та відмову у задоволенні решти вимог - щодо частини, на яку неустойку зменшено), тоді як у разі необґрунтованості розміру неустойки (повністю або частково), суд може ухвалити рішення про відмову у задоволенні позову повністю або частково, в залежності від розміру необґрунтованої частини неустойки.

 

Також відмінність полягає у мотивах суду при прийнятті відповідного рішення, яке мотивується або зменшенням розміру неустойки або її необґрунтованістю в повному обсязі або в частині суми.

Наведені висновки як у цій справі, так і у справі №   920/437/22, а також інші висновки Верховного Суду у справах щодо спорів, в яких вирішувалось питання щодо зменшення неустойки (пункти 7.25-7.30), демонструють очевидну різноманітність обставин (підстав та чинників), які беруться судом до уваги та впливають на рішення щодо зменшення розміру неустойки, що підлягає стягненню.

Отже, і чинники, якими обґрунтовані конкретні умови про неустойку: обставини (їх сукупність), що є підставою для застосування неустойки за порушення зобов`язань, її розмір (пункт 7.14); і обставини (їх сукупність), що є підставою зменшення судом неустойки, у кожних конкретних правовідносинах (справах) мають індивідуальний характер (пункти 7.25-7.30).

А тому і розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90 %, 70 % чи 50 % тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частини першої, другої статті 233 ГК   України та частини третьої статті 551 ЦК   України, тобто у межах судового розсуду.

Таким чином, в питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положенням статті 233 ГК   України і частині третій статті 551 ЦК   України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86, 210, 237 ГПК України.

Такий підхід є усталеним в судовій практиці, зокрема Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (постанови від 11.07.2023 у справі №   914/3231/16, від 10.08.2023 у справі № 910/8725/22, від 26.09.2023 у справі № 910/22026/21, від 02.11.2023 у справі № 910/13000/22, від 07.11.2023 у справі №   924/215/23, від 09.11.2023 у справі №   902/919/22).

ВИСНОВОК № 2: У зв`язку з викладеним Суд зазначає, що індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов`язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, зумовлюють висновок про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права.

 

P.s. У зв`язку з викладеним, враховуючи висновок про індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов`язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, що виключає формування єдиних (для вирішення спорів про стягнення неустойки) критеріїв та алгоритму визначення підстав для зменшення розміру неустойки та критеріїв для встановлення розміру (на 90 %, 70 % чи 50 % тощо), до якого суд має право її зменшити, Суд не вбачає підстав для відступу від аналогічної правової позиції Верховного Суду у складі колегії суддів судової палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду, викладеної в постанові від 15.02.2023 у справі №   920/437/22 щодо застосування, зокрема, положень частини третьої статті 551 ЦК України із висновком, що можливість зменшення заявленої до стягнення пені на 99% залежить виключно від оцінки судами фактичних обставин справи та обґрунтованості доводів і заперечень сторін.

 

 

Матеріал по темі: «Правила визначення, нарахування та сплати неустойки (штрафу, пені)»

 

 

Теги: зменшення розміру неустойки, зменшення розміру штрафних санкцій, рішення суду про зменшення заборгованості, штраф, пеня, стягнення, судова практика, Адвокат Морозов