Вимога податкового органу про визнання правочину недійсним

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вимога податкового органу про визнання правочину недійсним та застосування наслідків недійсності  – господарська юрисдикція судового спору

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 29.02.2024 у справі № 580/4531/23, зазначила:

"Ураховуючи ознаки підвідомчості спору господарському суду, узагальнені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/1834/18, від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, та застосовуючи динамічне тлумачення наведених вище норм у контексті цієї справи, Велика Палата Верховного Суду акцентує на тому, що за загальним правилом спір є приватноправовим і підвідомчим господарському суду, зокрема, за сукупності таких умов:

а) участь у спорі суб`єкта господарювання; б) наявність між сторонами, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГПК України, іншими актами цивільного і господарського законодавства, та/або спору про право (щодо інтересу, правочину, зобов`язання), що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Такий загальний підхід не унеможливлює винятків, що ґрунтуються на законі, пріоритеті права на судовий захист порушених прав чи інтересів осіб та аналізі природи правовідносин у спорі.

Зокрема, спірні правовідносини мають приватноправовий характер, якщо зумовлені порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для приватноправової сфери.

Такому підходу відповідають висновки адміністративних судів попередніх інстанцій у цій справі про те, що позов ГУ ДПС до суб`єктів господарювання про визнання недійсним укладеного ними договору не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки оспорюваний договір укладений між рівноправними учасниками господарських правовідносин та не є адміністративно-правовим, а основні позовні вимоги спрямовані на припинення зобов`язань за договором суб`єктів приватного права (відповідачів), що відповідає юрисдикції господарських судів.

Водночас податковий орган у касаційній скарзі обґрунтовує підвідомчість спору адміністративному суду тим, що подання зазначеного позову контролюючим органом згідно з компетенцією, передбаченою підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України, слід розцінювати як виконання покладених на цей орган повноважень задля забезпечення публічно-правового інтересу у сфері оподаткування.

Велика Палата Верховного Суду не вважає статус позивача визначальним критерієм для віднесення спору у цій справі до юрисдикції адміністративних судів з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За змістом цієї норми, фундаментальними критеріями адміністративної юрисдикції є публічно-правовий характер спору та спрямування саме на захист прав та інтересів фізичних і юридичних осіб у публічно-правових відносинах від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З огляду на завдання адміністративного судочинства суб`єкт владних повноважень у такому судочинстві зазвичай виступає у процесуальному статусі відповідача, однак у визначених Конституцією та законами України випадках може бути позивачем у справі.

За загальним правилом, суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України (частина четверта статті 5 КАС України), з метою реалізації покладених на них повноважень у відповідних спірних публічно-правових правовідносинах.

Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ (стаття 19 КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом (пункт 5 частини першої цієї статті).

Адміністративна справа це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір (пункт 1 частини першої статті 4 КАС України).

Публічно-правовий спір це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).

Суб`єкт владних повноважень це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

Отже, за загальним правилом до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлено інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий.

Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ судам слід виходити із суті права та/або інтересу, по захист якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин у сукупності.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Велика Палата неодноразово наголошувала, що публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції, тобто хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб`єкта, у яких одна особа може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним публічно-владних управлінських функцій саме в тих правовідносинах, у яких виник спір (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а та від 17 червня 2020 року у справі № 826/10249/18).

Публічно-владні управлінські функції передбачають прямий безпосередній публічно-владний вплив на іншого суб`єкта цих правовідносин, який є обов`язковим для цього суб`єкта. Публічно-владний вплив також означає, що суб`єкт владних повноважень наділений законними повноваженнями вирішувати питання про права, свободи та інтереси іншого суб`єкта, який вступає з ним у правові відносини.

Зміст публічних правовідносин передбачає наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від приватних правовідносин, у яких відносини ґрунтуються на юридичній рівності сторін, вільному волевиявленні, майновій самостійності та вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу їх учасника.

Отже, для розв`язання питання про те, чи підлягає спір у цій справі розгляду судом адміністративної юрисдикції, необхідно з`ясувати, чи є він публічно-правовим, тобто якою є суть (зміст, характер) спору, чи виник він саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин та чи не має цей спір вирішуватися в порядку господарського судочинства."

ВИСНОВОК: Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про підвідомчість судам господарської юрисдикції справи за позовом контролюючого органу до суб`єктів господарювання про визнання недійсним правочину (договору) через невідповідність інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, та застосування наслідків недійсності правочину відповідно до частини 3 статті 228 ЦК України.

 

Матеріал по темі: «Документальне підтвердження господарських операцій у податкових спорах»

 

Товарно-транспортна накладна: зміна акцентів в судовій практиці Верховного суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відсутність товарно-транспортної накладної, як достатній аргумент контролюючого органу  про  (без)товарності господарської операції у податковому спорі

27 грудня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 200/12015/21, адміністративне провадження № К/990/25732/23  (ЄДРСРУ № 115982565) досліджував питання щодо відсутності товарно-транспортної накладної, як достатній аргумент контролюючого органу  про  (без)товарності господарської операції у податковому спорі.

Раніше: «…відсутність ТТН ще не свідчить про безумовний безтоварний характер господарської операції з поставки товарів у цілому».

Зараз: «…відсутність ТТН чи суттєві недоліки в його виготовленні можуть породжувати сумніви щодо реальності господарської операції».

Абзацом двадцять п`ятим та двадцять шостим глави 1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, що затверджені наказом Міністерства транспорту України від 14.10.1997 №  363, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 20 лютого 1998 року за №  128/2568 (далі - Правила №  363) визначено, що товарно-транспортна документація - комплект юридичних документів, на підставі яких здійснюють облік, приймання, передавання, перевезення, здавання вантажу та взаємні розрахунки між учасниками транспортного процесу.

Товарно-транспортна накладна - єдиний для всіх учасників транспортного процесу документ, призначений для обліку товарно-матеріальних цінностей на шляху їх переміщення, розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи, та є одним із документів, що може використовуватися для списання товарно-матеріальних цінностей, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, що може бути складений у паперовій та/або електронній формі та має містити обов`язкові реквізити, передбачені цими Правилами.

Пунктом 11.1 Правил №  363, зокрема, встановлено, що основним документом на перевезення вантажів є товарно-транспортна накладна, форму якої наведено в додатку 7 до цих Правил.

Товарно-транспортну накладну суб`єкт господарювання може оформлювати без дотримання форми, наведеної в додатку 7 до цих Правил, за умови наявності в ній інформації про назву документа, дату і місце його складання, найменування (прізвище, ім`я, по батькові) Перевізника та/або експедитора, замовника, вантажовідправника, вантажоодержувача, найменування та кількість вантажу, його основні характеристики та ознаки, які дають можливість однозначно ідентифікувати цей вантаж, автомобіль (марка, модель, тип, реєстраційний номер), причіп/напівпричіп (марка, модель, тип, реєстраційний номер), пункти навантаження та розвантаження із зазначенням повної адреси, посади, прізвища та підписів відповідальних осіб вантажовідправника, вантажоодержувача, водія та/або експедитора.

Таким чином, документи, які передбачені Правилами №  363, у тому числі товарно-транспортна накладна, є документами, які підтверджують факт передавання, перевезення придбаних та/або продаж товарно-матеріальних цінностей (товару). Товарно-транспортна накладна призначена для обліку руху товарно-матеріальних цінностей та розрахунків за їх перевезення автомобільним транспортом.

Разом з тим, наявність первинних документів є обов`язковою, але не єдиною достатньою умовою для формування податкового кредиту, оскільки виконання зобов`язання за правочином зумовлює складання й інших документів. Формальне складення лише первинного документа не є беззаперечним доказом реальності конкретної господарської операції, якщо контролюючий орган наводить доводи, які ставлять під сумнів її здійснення, зокрема доводи щодо неможливості здійснення поставок контрагентом з огляду на відсутність у нього матеріальних, трудових ресурсів для здійснення підприємницької діяльності та не відповідність при цьому номенклатури придбаних товарів номенклатурі поставлених товарів згідно з даними з Єдиного реєстру податкових накладних; епізодичну або обмежену терміном, на який припадають дати виписування документів на операцію з постачання, фінансову та податкову звітність контрагента, не відображення у цій звітності відповідних податкових зобов`язань, відсутність контрагента за місцезнаходженням. Суттєвим доводом, який ставить під сумнів реальність господарської операції, є посилання на обставини, які встановлені у процедурах кримінального провадження. Такі доводи підлягають ретельній перевірці судом з використанням засобів доказування, передбачених нормами КАС України, в тому числі й інших, не первинних документів, складання яких передбачено законодавством або є загальноприйнятим за звичаями ділового обороту.

Указані висновки знайшли своє відображення у постановах Верховного Суду від 05 травня 2023 року у справі №  1340/5998/18, від 08 листопада 2023 року у справі №  280/4704/21, від 27 листопада 2023 року у справі №  380/18276/21, від 13 липня 2022 року у справи №  640/18540/18.

Більше того, Верховний суд акцентує увагу, що наявність товарно-транспортної накладної та належне її оформлення є належним доказом переміщення (транспортування) товару, враховуючи, що перевезення є одним із етапів поставки. Це стосується й інших документів, які повинні супроводжувати поставку відповідно до правових норм, умов договору або загальної практики.

Отже, відсутність такого документа чи суттєві недоліки в його виготовленні можуть породжувати сумніви щодо реальності господарської операції, особливо при урахуванні інших обставин, що свідчать про її безтоварність. Наприклад, це може включати об`єктивну неможливість контрагента здійснювати господарські операції, що враховує податкову інформацію про характер його діяльності, відсутність визначення джерела походження товару в Єдиному реєстрі податкових накладних (так званий «обрив» ланцюга постачання), не відповідність предмета поставки видам господарської діяльності контрагентів у ланцюгу постачання, наявність кримінальних проваджень щодо контрагента, відсутність бухгалтерських документів або суттєві недоліки в їхньому виготовленні, і так далі, тощо.

У постанові Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №  825/3990/14 викладена правова позиція, що недоведеність фактичного здійснення господарської операції позбавляє первинні документи юридичної значимості для цілей формування податкової вигоди, а покупця - права на формування цієї податкової вигоди навіть за наявності правильно оформлених за зовнішніми ознаками та формою, але недостовірних та у зв`язку з цим юридично дефектних первинних документів, та незважаючи на наявність у платника податку доказів сплати продавцеві вартості товарів/послуг, якщо рух коштів не забезпечений зв`язком з господарською діяльністю учасників цих операцій. При цьому, відсутність ділової мети також є підставою для відмови у наданні податкової вигоди.

(!!!) Відсутність ТТН, тим не менш, не може бути самостійною підставою вважати господарську операцією такою, що не відбулася, а причини відсутності ТТН у кожному конкретному випадку мають бути досліджені судом.

Окрім цього, ТТН підтверджується операція з надання послуг з перевезення вантажів, а не факт придбання товару, а отже недоліки в її заповненні та й взагалі її відсутність, за наявністю первинно – бухгалтерських документів, є належним підтвердженням здійснення фінансово - господарської операції (06 жовтня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 120/847/20-а, адміністративне провадження № К/9901/32521/20 (ЄДРСРУ № 100155842).

Більше того, правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 25 лютого 2021 року (справа № 803/1684/17, адміністративне провадження №К/9901/51649/18, ЄДРСРУ №95176997), від 21 січня 2021 року (справа №813/2204/17, адміністративне провадження №К/9901/35740/18, ЄДРСРУ № 94328053), від 24 травня 2019 року (справа №826/7423/16), від 6 лютого 2018 року (справа №816/166/15-а), від 11 вересня 2018 року (справа №804/4787/16) передбачають, що транспортні документи на перевезення товарно-матеріальних цінностей з наслідками формування бази оподаткування податком на прибуток та на додану вартість не є обов`язковими при оподаткуванні операцій за договорами купівлі-продажу або поставки, вони є обов`язковими при оподаткуванні операцій за договорами саме перевезення, а отже, відсутність у позивача деяких товарно-транспортних накладних або наявність в них певних недоліків не може бути самостійним доказом безтоварності господарських операцій.

ВИСНОВОК: Отже,  Верховний Суд указав, що наявність первинних документів є обов`язковою, але не єдиною достатньою умовою для формування податкового обліку, оскільки виконання зобов`язання за правочином зумовлює складання й інших документів, а тому всі документи (докази у адміністративній справі) досліджуються у своїй сукупності і тільки потому можна робити відповідний висновок щодо товарності та/або безтоварності господарської операції.

 

 

Матеріал по темі: «Товарно-транспортна накладна»

 

 

Теги: товарно-транспортні накладні, ТТН, відсутність товарно-транспортних накладних, податкові спори, налоговые споры, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Податкові порушення по ланцюгу постачання (практика Верховного суду)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відсутність у платника необхідних працівників, податкові порушення по ланцюгу постачання, наявні кримінальні справи та отриманні свідчення (без постановлення вироків), відсутність транспорту та іншого матеріально-технічного забезпечення

05 листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 540/1067/19, адміністративне провадження № К/9901/23011/21 (ЄДРСРУ № 100856748) досліджував питання щодо відсутності у платника необхідних працівників, податкові порушення по ланцюгу постачання, наявні кримінальні справи та отриманні свідчення (без постановлення вироків), відсутність транспорту та іншого матеріально-технічного забезпечення.

Так, у постанові від 06 жовтня 2021 року по справі №200/6721/20-а Верховний Суд вказав на те, що визначальним для вирішення спорів про наявність податкових наслідків за результатами вчинення господарських операцій є дослідження сукупності обставин та первинних документів, які можуть як підтверджувати, так і спростовувати реальність господарських операцій.

ВАЖЛИВО: Ні наявна у контролюючого органу податкова інформація, ні відсутність у контрагента достатньої кількості основних засобів та трудових ресурсів не є достатніми підставами для висновку про нереальність господарських операцій.

Також Верховний Суд неодноразово зазначав про те, що норми податкового законодавства не ставлять у залежність достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентом, якщо цей платник (покупець) мав реальні витрати у зв`язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності. Порушення певним постачальником товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування витрат чи податкового кредиту, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг)) не повинен зазнавати негативних наслідків, зокрема, у вигляді позбавлення права на формування витрат та податкового кредиту, за можливу неправомірну діяльність його контрагента за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагента та злагодженість дій між ними.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року по справі №813/5082/15 та від 05 березня 2021 року по справі № 826/23914/15.

Верховний суд в своїй постанові від 20 жовтня 2021 року у справі №  640/21204/19, адміністративне провадження № К/9901/28610/21 (ЄДРСРУ №  100512558) підтримує позицію, що сам по собі факт порушення кримінальних справ, так само як і отримання свідчень (пояснень) посадових осіб господарюючих суб`єктів, в рамках таких кримінальних справ, не є беззаперечним доказом, що підтверджує відсутність реальних правових наслідків всіх господарських операцій проведених позивачем та його контрагентами.

Питання можливості врахування матеріалів досудового розслідування кримінального провадження, зокрема, протоколу допиту, під час вирішення адміністративних справ означеної категорії теж вже неодноразово розглядалося Верховним Судом (постанови від 17 червня 2021 року у справі №826/1158/18, від 1 липня 2021 року у справі №822/1722/18, від 6 жовтня 2021 року у справі №2340/2731/18, тощо).

Правова позиція у наведених вище рішеннях зводиться до наступного: в силу положень Кримінально процесуального кодексу України протокол допиту, отриманий на стадії досудового слідства, до ухвалення вироку в рамках кримінального провадження, може бути визнаний як доказ в адміністративному судочинстві виключно за умови підтвердження таких показань особою у судовому засіданні під час розгляду справи, чого в межах даної справи здійснено не було. Факт податкового правопорушення не може обґрунтовуватись фактом існування кримінальної справи, в тому числі, щодо контрагента платника податків. До винесення вироку в рамках кримінального провадження, пояснення, протоколи допиту чи інші матеріали досудового розслідування, а також ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення окремих слідчих дій не можуть вважатись належним доказом в адміністративному судочинстві. Тобто, доказове значення в адміністративному процесі може мати виключно вирок суду в кримінальному провадженні, який набрав законної сили.

Окрім того, суд зауважує, що під час проведення господарських операцій платник податків може бути і необізнаним стосовно дійсного стану правосуб`єктності своїх контрагентів і реально поставляти на їх адресу товари (роботи чи послуги), незважаючи на те, що контрагенти, можливо, і мають наміри на порушення податкового законодавства.

Тобто, лише встановлення в ході судового розгляду факту узгодженості дій платника податків з недобросовісними платниками податків  з метою незаконного отримання податкових вигод або його обізнаності з такими діями контрагентів може свідчити про незаконність формування показників податкової звітності за такими операціями.

ВИСНОВОК: З урахуванням вимог процесуального закону, а саме обов’язку доведення неправомірних дій платника податків саме податковим органом і виключно у судовому засіданні, повинно бути доведено порушення податкового законодавства як пов’язаного контрагента так і платника податків… між тим, в силу принципу диспозитивності судового процесу, платником все це може бути спростовано на доказовому рівні.

Матеріал по темі: ««Фіктивний директор» та протоколи допиту в якості доказів по справі»

 

 

Теги: ступінь деталізації, господарські операції, наявність кримінального провадження, податкова перевірка, налоговая, акт проверки, контрагент, уголовное дело, допит свідка, протокол допроса, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Право податкового органу на оскарження судових рішень у справах про банкрутство

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: повноваження податкового органу стосовно права на апеляційне оскарження судових рішень у справі про банкрутство

03 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/3338/19 (ЄДРСРУ № 93263302) досліджував питання щодо права податкового органу на оскарження судових рішень у справах про банкрутство.

За висновком Верховного Суду, викладеного у постанові  від 16.07.2020 у справі №910/4475/19, при застосуванні судом норм ГПК України, під час розгляду справ про банкрутство, які містять посилання на Закон про банкрутство, який втратив чинність, з урахуванням  частини 3 статті 3 ГПК України та пункту 3 Рішення Конституційного Суду України від 03.10.1997  № 4-зп  (у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення частини п`ятої статті 94 та статті 160 Конституції України), з 21.10.2019 підлягають застосуванню  саме норми КУзПБ.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 по справі №907/574/16 підтверджено висновок щодо підсудності господарському суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, майнових спорів, стороною яких є боржник, а також спорів про недійсність правочинів, вчинених боржником з третіми особами.

У статті 1 Кодексу України з процедур банкрутства, який введено в дію з 21.10.2019, визначено, що учасники у справі про банкрутство - сторони, арбітражний керуючий, державний орган з питань банкрутства, Фонд державного майна України, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника, а також у випадках, передбачених цим Кодексом, інші учасники справи про банкрутство, щодо прав або обов`язків яких існує спір; кредитор - юридична або фізична особа, а також контролюючий орган, уповноважений відповідно до Податкового кодексу України здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у межах своїх повноважень, та інші державні органи, які мають вимоги щодо грошових зобов`язань до боржника; забезпечені кредитори - кредитори, вимоги яких до боржника або іншої особи забезпечені заставою майна боржника; конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, що виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника; поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, що виникли після відкриття провадження у справі про банкрутство.

Враховуючи, що наведений перелік не є вичерпним, то право на апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції мають учасники справи про банкрутство та інші, окрім кредиторів, юридичні особи, а також державні та інші органи, в тому числі й контролюючі органи, які не є учасниками справи, але судове рішення, що оскаржується, безпосередньо вирішує питання про їх права та обов`язки (подібний висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.07.2020 у справі  № 904/4681/19 та від 11 листопада 2020 року у справі № 913/266/20, ЄДРСРУ № 93006011).

Приписами статті 45 Кодексу України з процедур банкрутства встановлено, що конкурсні кредитори за вимогами, що виникли до дня відкриття провадження у справі про банкрутство, зобов`язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом 30 днів з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство. Забезпечені кредитори зобов`язані подати заяву з грошовими вимогами до боржника під час провадження у справі про банкрутство в частині вимог, що є незабезпеченими, або за умови відмови від забезпечення.

У справі про банкрутство, що здійснюється за загальною процедурою, особа, яка має до боржника кредиторські вимоги, набуває саме процесуального статусу кредитора - сторони та учасника провадження у справі про банкрутство з правом на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень, які визначають права та обов`язки учасників провадження у справі про банкрутство, після звернення із заявою із кредиторськими вимогами у справі про банкрутство, розгляду такої заяви судом та визнання його вимог до боржника господарським судом з прийняттям відповідного рішення.

Матеріал по темі: «Стягнення податкового боргу, що виник після порушення справи про банкрутство?»

Відповідно до правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 16.07.2020 у справі № 910/4475/19, згідно з якими, лише після вчинення всіх передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (стаття 23) чи Кодексом України з процедур банкрутства (стаття 45) дій, прийняття судом відповідної ухвали про повне або часткове (частина шоста статті 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", частина шоста статті 45 Кодексу України з процедур банкрутства) визнання його вимог, кредитор набуває статусу учасника провадження у справі про банкрутство та повну процесуальну дієздатність (здатність особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді, стаття 44 ГПК України) (п. 56.16 постанови).

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд також в постанові від 07.10.2020 у справі № 904/5635/19 (ЄДРСРУ № 92194176).

Верховний Суд звертає увагу, що особи, які подали заяви з грошовими вимогами до боржника, набувають статусу учасника справи - конкурсного кредитора з моменту визнання їх грошових вимог у судовому порядку, що формалізується відповідним судовим рішенням господарського суду (ухвалою). Аналогічний висновок викладений в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 16.07.2020 у справі № 910/4475/19.

Більше того, провадження у даній справі про банкрутство було відкрито в порядку загальних норм статті 39 Кодексу України з процедур банкрутства, то контролюючий орган не наділений безумовним правом на оскарження судових рішень у даній справі про банкрутство, а має дотримуватись порядку виявлення кредиторів, визначеного Кодексом України з процедур банкрутства, та довести факт порушення учасниками провадження у справі його прав.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №908/2332/19.

ВАЖЛИВО: В той же час, Верховний Суд зауважує, що перехід боржника до ліквідаційної процедури не перешкоджає податковим органам, вжити заходів щодо перевірки діяльності боржника на предмет наявності (відсутності) у нього заборгованості зі сплати податкових платежів, оскільки податковим законодавством України не визначається стадія процедури банкрутства, у якій така перевірка повинна бути проведена.

У постановах Верховного Суду від 10.05.2018 у справі № 922/2431/17, від 14.05.2019 у справі № 905/1675/18, від 19.05.2020 у справі № 908/2332/19, від 17.08.2020 у справі № 904/4398/19 вже неодноразово була висловлена правова позиція стосовно того, що норми чинного податкового законодавства та законодавства про банкрутство не містять заборони щодо проведення податковим органом перевірки боржника після визнання останнього банкрутом.

Крім того, Верховний суд зауважує, що посилання податкового органу на  постанови Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 908/1782/18 та  у справі № 908/2512/18 не є релевантним, оскільки згадана практика стосується права контролюючого органу на оскарження судових рішень у справах про банкрутство, провадження у яких здійснюється за особливостями, передбаченими статтею 94 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" тобто за так званою "скороченою процедурою" через відсутність процедури розпорядження майном, та правового статусу контролюючих органів у цих справах.

ВИСНОВОК: Верховний суд наголошує, якщо податкове управління не набуло статусу кредитора у справі та не є учасником  справи про банкрутство, то й відповідно не має процесуальної можливості оскаржувати судові рішення у справі про банкрутство, якщо не доведе факт порушення учасниками провадження у справі його прав.

Матеріал по темі: «Право податкового органу оскаржувати ухвали у справі про банкрутство»

Теги: оскарження судових рішень у справі про банкрутство, право на оскарження, налоговая, контролюючий орган, податковий орган, не учасник провадження, кредитор, боржник, судова практика, Адвокат Морозов

Уточнюючі декларації під час проведення перевірки платника податків

Адвокат Морозов (судовий захист)

Випадок, коли платник податків має право подати уточнюючу податкову декларацію під час проведення камеральної перевірки в обхід п. 50.2. ст. 50 ПК України.

П. 75.1. ст. 75 ПКУ передбачено, що контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Камеральні та документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень виключно у випадках та у порядку, встановлених цим Кодексом, а фактичні перевірки - цим Кодексом та іншими законами України, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи.

В свою чергу п.п. 75.1.1. п. 75.1 ст. 75 ПКУ вказує, що камеральною вважається перевірка, яка проводиться у приміщенні контролюючого органу виключно на підставі даних, зазначених у податкових деклараціях (розрахунках) платника податків та даних системи електронного адміністрування податку на додану вартість (даних центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, даних Єдиного реєстру податкових накладних та даних митних декларацій), а також даних Єдиного реєстру акцизних накладних та даних системи електронного адміністрування реалізації пального.

Положеннями п. 50.1 ст. 50 ПК України встановлено, що у разі якщо у майбутніх податкових періодах (з урахуванням строків давності, визначених ст. 102 цього Кодексу) платник податків самостійно (у тому числі за результатами електронної перевірки) виявляє помилки, що містяться у раніше поданій ним податковій декларації (крім обмежень, визначених цією статтею), він зобов'язаний надіслати уточнюючий розрахунок до такої податкової декларації за формою чинного на час подання уточнюючого розрахунку.

ВАЖЛИВО: Якщо після подачі декларації за звітний період платник податків подає нову декларацію з виправленими показниками до закінчення граничного строку подання декларації за такий самий звітний період або подає у наступних податкових періодах уточнюючу декларацію внаслідок виконання вимог п. 169.4 ст. 169 цього Кодексу, то штрафи, визначені у цьому пункті, не застосовуються.

В свою чергу, згідно п. 50.2. ст. 50 ПК України платник податків під час проведення документальних планових та позапланових перевірок не має права подавати уточнюючі розрахунки до поданих ним раніше податкових декларацій за будь-який звітний (податковий) період з відповідного податку і збору, який перевіряється контролюючим органом.

Таким чином, законодавством передбачено право платників податків на самостійне виправлення виявленої помилки, що містяться у раніше поданій податковій декларації, шляхом надіслання уточнюючого розрахунку, протягом 1095 днів.

Разом з тим, як вказує Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 04 жовтня 2017 року по справі № К/800/29534/16 (ЄДРСРУ №69388265), якщо  платника податку не було повідомлено про проведення податковим управлінням камеральної перевірки підприємства, тобто, на момент подання уточнюючої декларацій позивачу не було відомо про проведення такої,  то відповідно не володіючи відомостями щодо проведення камеральної перевірки, позивач не міг застосувати п. 50.2 ст. 50 ПК України, а тому його дії з подання уточнюючої декларації не можуть вважатись протиправними, та повинні враховуватися відповідачем в порядку та спосіб, передбачений законодавством.

Теги: уточнююча декларація, проведення перевірки, документальні, камеральні, виїзні, податковий орган, налоговая, платник податків, виправлення помилки, податкова декларація, судова практика, Адвокат Морозов

Податкові спори: правильність заповнення реквізитів розрахункового документу

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВАСУ: відповідальність платника податку за правильність заповнення реквізитів розрахункового документа, у тому числі номерів рахунків, кодів банків, суми податкового зобов'язання і т.і.

14 грудня 2016 року Вищий адміністративний суд України розглядаючи справу № К/800/53919/13 (ЄДРСРУ № 63876516) дослідив питання щодо несвоєчасності сплати платником податку узгодженого податкового зобов’язання у зв’язку із помилкою у реквізитах розрахункового документу.

Фіскальний орган, як суд першої та другої інстанції одноголосно стверджували, що платник податків несе відповідальність за правильність заповнення реквізитів розрахункового документа, у тому числі номерів рахунків, кодів банків, суми податкового зобов'язання і кодів бюджетної класифікації.

Однак, ВАСУ з таким висновком не погодився, виходячи з нижчевикладеного.

Так, пунктом 57.1 ст. 57 Податкового кодексу України (далі - ПК України) передбачено, що платник податків зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За правилом п. 126.1 ст. 126 ПК України у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов'язання протягом строків, визначених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу. Зокрема, при затримці до 30 календарних днів включно, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов'язання, - у розмірі 10 відсотків погашеної суми податкового боргу; при затримці більше 30 календарних днів, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов'язання, - у розмірі 20 відсотків погашеної суми податкового боргу.

ВАЖЛИВО: За несплату платником податків узгодженої суми грошового зобов'язання у певний термін законодавець для такого платника передбачив негативні наслідки у вигляді штрафних санкцій. При цьому специфіка штрафної санкції, передбаченої вищезазначеним підпунктом, полягає в тому, що вона нараховується органом державної податкової служби на погашену суму податкового боргу залежно від кількості днів, наступних за останнім днем строку грошового зобов'язання.

Між тим, зарахування загальнодержавних податків та зборів, до яких згідно зі ст. 9 ПК України відносяться, зокрема, податок на прибуток підприємств та податок на додану вартість, до державного і місцевих бюджетів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України (далі - БК України), пунктами 1, 6 ч. 2 ст. 29 якого визначено, що податок на прибуток підприємств (крім податку, визначеного п. 2 ч.  1 ст. 69 цього Кодексу) та податок на додану вартість (крім податку, що зараховується до спеціального фонду згідно із законом про Державний бюджет України) належать до доходів загального фонду Державного бюджету України.

Частиною 1 ст. 43 БК України визначено, що при виконанні державного бюджету і місцевих бюджетів застосовується казначейське обслуговування бюджетних коштів. Державна казначейська служба України, діяльність якої спрямовується і координується через Міністра фінансів України, забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунку, відкритого у Національному банку України.

ВАЖЛИВО: Згідно із ч. 5 ст. 45 БК України податки і збори (обов'язкові платежі) та інші доходи державного бюджету визнаються зарахованими до державного бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок.

Отже, аналіз норм БК України дає підстави для висновку, що усі податкові надходження, справляння яких передбачено законодавством України, є доходами бюджету; податки і збори (обов'язкові платежі) визнаються зарахованими до державного бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок.

Крім цього, п. 22.4 ст. 22 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" від 05 квітня 2001 року № 2346-III передбачено, що під час використання розрахункового документа ініціювання переказу є завершеним: для платника - з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій з урахуванням вищенаведених правових норм не врахували, що у строк, передбачений п. 57.1 ст. 57 ПК України, платник податків вчинив дії, спрямовані на перерахування узгодженої суми грошового зобов'язання до державного бюджету, а здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов'язання до державного бюджету в строк, встановлений  п. 57.1 ст. 57 ПК України, має кваліфікуватися як дія, хоча і помилкова.

Такий висновок відповідає правовій позиції, викладеної Верховним Судом України у постанові від 16 червня 2015 (справа № 21-377а15) та у постанові від 02 грудня 2015 року (справа № 826/6059/13-а), згідно з якою дії, які не містять ознак бездіяльності платника податків при сплаті узгодженої суми грошового зобов'язання, не можуть бути підставою для застосування штрафів, передбачених ст. 126 ПК України.

ВИСНОВОК: враховуючи положення п. 126.1 ст. 126 ПК України, згідно якого застосування штрафних (фінансових) санкцій залежить від сплаченої суми податкового зобов'язання та кількості днів затримки сплати узгодженої суми грошового зобов'язання, суди дійшли передчасного висновку про правомірне застосування до позивача штрафної санкції за несвоєчасну сплату грошового зобов'язання з податку на додану вартість, оскільки факт сплати цієї суми грошового зобов'язання до державного бюджету з простроченням встановленого законом строку в судовому процесі не встановлений.

P.s. Необхідно також враховувати, що Вищий адміністративний суд України розглядаючи справу № К/800/9365/16 (№ в ЄДРСРУ 59419594) ухвалою від 21 липня 2016 року також досліджував питання щодо правомірність накладення штрафу на платника податку за перевищення граничних строків сплати узгоджених податкових зобов'язань, внаслідок зміни податковим органом призначення платежу.

Зокрема ВАСУ вказав, що згідно з п.9 ст.87 ПК України у разі наявності у платника податків податкового боргу органи державної податкової служби зобов'язані зарахувати кошти, що сплачує такий платник податків, в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення незалежно від напряму сплати, визначеного платником податків. Спрямування коштів платником податків на погашення грошового зобов'язання перед погашенням податкового боргу забороняється, крім випадків спрямування цих коштів на виплату заробітної плати та єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.

Вказаною нормою Кодексу визначено обов'язок податкового органу на зарахування усіх платежів на погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення незалежно від напряму сплати, визначеного платником податків.

Визначальним при застосуванні приписів цієї статті є наявність податкового боргу.

ВАЖЛИВО: Зміст графи "призначення платежу" у платіжних дорученнях за будь-яких умов не має значення, що прямо передбачено п. 87.9 ст. 87 ПК України.

Таким чином, законодавець наділив правом податковий орган застосовувати штраф до платника податку згідно з цією нормою у випадку сплати суми грошового зобов'язання, зазначеної в платіжному дорученні з затримкою сплати, проте не наділив правом податковий орган застосовувати штраф при виконанні п. 9 ст. 87 ПК України в разі зарахування коштів, що сплачує такий платник податків, в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення незалежно від напряму сплати, визначеного платником податків.

Вказані норми визначають, які дії зі сплаченими коштами зобов'язані здійснювати органи державної податкової служби в погашення податкового боргу та не встановлюють відповідальності платника податків внаслідок вчинення вказаних дій податковою службою.

Більше того, Вищий адміністративний суд України звертає увагу на те, що збільшення суми грошового зобов'язання (шляхом прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення) порушує право позивача мирно володіти своїм майном, визначення якого міститься у Першому Протоколі до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини від 20 березня 1952 року (надалі також "Протокол 1 до Конвенції"), яка є частиною національного законодавства України згідно із ст.9 Конституції України.

Теги: податкові спори, налоговые споры, податкова, налоговая, фіскальна служба, накладная, судебная практика, судова практика,  податковий борг, оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, фіскальні органи,  узгодження податкового зобов’язання, Адвокат Морозов