Вимога податкового органу про визнання правочину недійсним

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вимога податкового органу про визнання правочину недійсним та застосування наслідків недійсності  – господарська юрисдикція судового спору

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 29.02.2024 у справі № 580/4531/23, зазначила:

"Ураховуючи ознаки підвідомчості спору господарському суду, узагальнені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/1834/18, від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, та застосовуючи динамічне тлумачення наведених вище норм у контексті цієї справи, Велика Палата Верховного Суду акцентує на тому, що за загальним правилом спір є приватноправовим і підвідомчим господарському суду, зокрема, за сукупності таких умов:

а) участь у спорі суб`єкта господарювання; б) наявність між сторонами, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГПК України, іншими актами цивільного і господарського законодавства, та/або спору про право (щодо інтересу, правочину, зобов`язання), що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Такий загальний підхід не унеможливлює винятків, що ґрунтуються на законі, пріоритеті права на судовий захист порушених прав чи інтересів осіб та аналізі природи правовідносин у спорі.

Зокрема, спірні правовідносини мають приватноправовий характер, якщо зумовлені порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для приватноправової сфери.

Такому підходу відповідають висновки адміністративних судів попередніх інстанцій у цій справі про те, що позов ГУ ДПС до суб`єктів господарювання про визнання недійсним укладеного ними договору не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки оспорюваний договір укладений між рівноправними учасниками господарських правовідносин та не є адміністративно-правовим, а основні позовні вимоги спрямовані на припинення зобов`язань за договором суб`єктів приватного права (відповідачів), що відповідає юрисдикції господарських судів.

Водночас податковий орган у касаційній скарзі обґрунтовує підвідомчість спору адміністративному суду тим, що подання зазначеного позову контролюючим органом згідно з компетенцією, передбаченою підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України, слід розцінювати як виконання покладених на цей орган повноважень задля забезпечення публічно-правового інтересу у сфері оподаткування.

Велика Палата Верховного Суду не вважає статус позивача визначальним критерієм для віднесення спору у цій справі до юрисдикції адміністративних судів з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За змістом цієї норми, фундаментальними критеріями адміністративної юрисдикції є публічно-правовий характер спору та спрямування саме на захист прав та інтересів фізичних і юридичних осіб у публічно-правових відносинах від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З огляду на завдання адміністративного судочинства суб`єкт владних повноважень у такому судочинстві зазвичай виступає у процесуальному статусі відповідача, однак у визначених Конституцією та законами України випадках може бути позивачем у справі.

За загальним правилом, суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України (частина четверта статті 5 КАС України), з метою реалізації покладених на них повноважень у відповідних спірних публічно-правових правовідносинах.

Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ (стаття 19 КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом (пункт 5 частини першої цієї статті).

Адміністративна справа це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір (пункт 1 частини першої статті 4 КАС України).

Публічно-правовий спір це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).

Суб`єкт владних повноважень це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

Отже, за загальним правилом до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлено інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий.

Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ судам слід виходити із суті права та/або інтересу, по захист якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин у сукупності.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Велика Палата неодноразово наголошувала, що публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції, тобто хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб`єкта, у яких одна особа може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним публічно-владних управлінських функцій саме в тих правовідносинах, у яких виник спір (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а та від 17 червня 2020 року у справі № 826/10249/18).

Публічно-владні управлінські функції передбачають прямий безпосередній публічно-владний вплив на іншого суб`єкта цих правовідносин, який є обов`язковим для цього суб`єкта. Публічно-владний вплив також означає, що суб`єкт владних повноважень наділений законними повноваженнями вирішувати питання про права, свободи та інтереси іншого суб`єкта, який вступає з ним у правові відносини.

Зміст публічних правовідносин передбачає наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від приватних правовідносин, у яких відносини ґрунтуються на юридичній рівності сторін, вільному волевиявленні, майновій самостійності та вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу їх учасника.

Отже, для розв`язання питання про те, чи підлягає спір у цій справі розгляду судом адміністративної юрисдикції, необхідно з`ясувати, чи є він публічно-правовим, тобто якою є суть (зміст, характер) спору, чи виник він саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин та чи не має цей спір вирішуватися в порядку господарського судочинства."

ВИСНОВОК: Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про підвідомчість судам господарської юрисдикції справи за позовом контролюючого органу до суб`єктів господарювання про визнання недійсним правочину (договору) через невідповідність інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, та застосування наслідків недійсності правочину відповідно до частини 3 статті 228 ЦК України.

 

Матеріал по темі: «Документальне підтвердження господарських операцій у податкових спорах»

 

Право акціонера оскаржити рішення загальних зборів або рішення наглядової ради

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право акціонера акціонерного товариства оскаржити рішення загальних зборів або рішення наглядової ради

19 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №922/1628/22 (ЄДРСРУ № 114291910) досліджував питання щодо права акціонера акціонерного товариства оскаржити рішення загальних зборів або рішення наглядової ради.

Відповідно до частини першої статті 50 Закону України "Про акціонерні товариства" у разі, якщо рішення загальних зборів або порядок прийняття такого рішення порушують вимоги цього Закону, інших актів законодавства, статуту чи положення про загальні збори акціонерного товариства, акціонер, права та охоронювані законом інтереси якого порушені таким рішенням, може оскаржити це рішення до суду протягом трьох місяців з дати його прийняття.

(!!!) Суд має право з урахуванням усіх обставин справи залишити в силі оскаржуване рішення, якщо допущені порушення не порушують законні права акціонера, який оскаржує рішення.

Отже, право акціонера акціонерного товариства оскаржити рішення загальних зборів такого акціонерного товариства передбачене законом.

Як свідчить практика Верховного Суду, рішення загальних зборів можуть бути оскаржені в судовому порядку акціонером акціонерного товариства шляхом пред`явлення позову про визнання їх недійсними, якщо таке рішення або порядок його прийняття не відповідає вимогам законодавства, статуту чи положенню про загальні збори акціонерного товариства та порушує права та / або законні інтереси учасника (акціонера) товариства - заявника такого позову (позивача).

Аналіз положень частини першої статті 50 Закону України "Про акціонерні товариства" свідчіть про те, що оскаржити рішення загальних зборів може не будь-який акціонер акціонерного товариства, а лише той, права та охоронювані законом інтереси якого порушені таким оспорюваним рішення загальних зборів. Тобто право на звернення до суду щодо оскарження рішення належить акціонеру, права та охоронювані законом інтереси якого порушені таким рішенням.

Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06 жовтня 2022 року в рамках справи № 922/2013/21 (ЄДРСРУ № 106827685).

Відповідно до пункту 6 частини четвертої статті 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається: чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду, та мотиви такого висновку.

Якщо за результатами розгляду справи факт такого порушення не встановлено, господарський суд відмовляє в задоволенні позову.

ВАЖЛИВО: Акціонер не може оскаржити будь-яке рішення будь-яких зборів тільки через наявність у нього статусу акціонера без обґрунтування, чим саме оспорюване ним рішення органу управління акціонерного товариства порушує його права та / або законні інтереси. При цьому, посилання позивача (акціонера) в обґрунтування позовних вимог про визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів на порушення його корпоративних прав на участь в управлінні товариством свідчить про загальний, абстрактний характер таких порушень. Такі посилання позивача є недостатніми для висновку про доведеність факту порушення його прав та / або інтересів спірними рішеннями.

З метою отримання судового захисту шляхом визнання недійсними рішень загальних зборів акціонер не може абстрактно та загально посилатися на порушення свого права на участь в управлінні, а має обґрунтувати конкретне несправедливе обмеження (порушення) його безпосередніх прав чи інтересів прийнятими рішеннями, що оскаржується, а також співмірність обраного способу захисту (відновлення становища, яке існувало до прийняття оскаржуваного рішення) зі стверджуваним порушенням. Оскаржувані рішення органів управління акціонерного товариства можуть бути визнані недійсними лише у разі, якщо вони прямо (а не опосередковано чи потенційно) впливають на права чи законні інтереси акціонера та порушують їх та за умови, що буде дотримано справедливий баланс між індивідуальними та загальними інтересами, що залежить від всіх обставин у кожному окремому випадку. При цьому, позивач повинен довести, що існує безпосередній зв`язок між стверджуваним порушенням та прийнятими оскаржуваними ним рішеннями органів управління акціонерного товариства.

Такі та подібні висновки Верховного Суду викладені у постановах від 24 вересня 2021 року у справі № 910/12317/18, від 10 жовтня 2021 року у справі № 924/881/20, від 12 січня 2023 року у справі № 916/1143/21, від 17 травня 2023 року у справі № 908/3213/21.

Суд касаційної інстанції зазначає про те, що ці висновки узгоджуються із усталеною позицією у судовій практиці про те, що не всі порушення законодавства, допущені під час скликання та проведення загальних зборів юридичної особи, є підставами для визнання недійсними прийнятих ними рішень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 грудня 2019 року у справі № 904/10956/16). Наведене також прямо випливає із змісту норми абзацу другого частини першої статті 50 Закону України "Про акціонері товариства", яка визначає, що суд має право з урахуванням усіх обставин справи залишити в силі оскаржуване рішення, якщо допущені порушення не порушують законні права акціонера, який оскаржує рішення.

При цьому, Верховний Суд зазначає про те, що зазначені висновки щодо застосування частини першої статті 50 Закону України "Про акціонерні товариства" є загальними для усіх правовідносин, предметом позову в яких є недійсність рішень загальних зборів чи наглядової ради акціонерного товариства, та підлягають застосуванню незалежно від наведених позивачем в обґрунтування їх недійсності підстав (порушень вимог чинного законодавства та / або статуту акціонерного товариства).

Відповідно до усталеної судової практики підставами для визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів (учасників) господарського товариства є: порушення вимог закону та/або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів товариства; позбавлення акціонера (учасника) товариства можливості взяти участь у загальних зборах; порушення прав чи законних інтересів акціонера (учасника) товариства рішенням загальних зборів (пункт 54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16).

ВИСНОВОК: Виходячи з положень, закріплених у статтях 15, 16 Цивільного кодексу України, у частині першій статті 50 Закону України "Про акціонерні товариства" та статті 4 Господарського процесуального кодексу України, акціонер акціонерного товариства, який звертається до суду з таким позовом (про визнання недійсним рішень наглядової ради, загальних зборів акціонерів) має обґрунтувати, яке його право та / або охоронюваний законом інтерес порушене спірними рішеннями органів управління акціонерного товариства та зазначити, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення його порушеного права / інтересу.

Натомість господарський суд при вирішенні такого корпоративного спору повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з`ясувати питання щодо наявності чи відсутності факту їх порушення або оспорювання спірними рішеннями.

 

Матеріал по темі: «Переважне право та спосіб захисту учасника ТОВ на купівлю частки іншого учасника»

 

Теги: загальні збори, наглядова рада, оскарження рішення, акціонер, учасник, акції, дивіденди, тов, акціонерні товариства, статут, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Наявність судового спору щодо нерухомості виключає скаргу до Мінюста на дії реєстратора

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість розгляду Мінюстом скарги на дії державного реєстратора щодо нерухомого майна відносно якого наявний судовий спір

13 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 570/277/22, провадження № 61-11783св22 (ЄДРСРУ № 110255504) досліджував питання щодо можливості розгляду Мінюстом скарги на дії реєстратора щодо нерухомого майна відносно якого наявний судовий спір.

Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», який спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав.

Порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності у сфері державної реєстрації прав урегульовано статтею 37 зазначеного Закону, відповідно до частини 1 якої (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.

У пункті 1 частини 2 статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що Міністерство юстиції України розглядає скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі судового рішення, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.02.2021 у справі № 911/2390/18 зазначила, що за визначенням, яке дає Академічний тлумачний словник української мови, словосполучення "з приводу" означає "у зв`язку з чим-небудь", тому словосполучення "з приводу нерухомого майна" треба розуміти як будь-який спір у зв`язку з нерухомим майно або певними діями, пов`язаними з цим майном (08 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/17491/21 (ЄДРСРУ № 109589319).

Висновки щодо помилкового застосування у таких випадках законодавства, якими передбачено підставу для відмови у задоволенні скарги у сфері державної реєстрації за наявності інформації про судове провадження у зв`язку зі спором між тими самими сторонами, з такого самого предмета і тієї самої підстави викладені у постановах Верховного Суду від 31.08.2021 у справі №    910/16115/20, від 16.11.2021 у справі №    910/11019/20 та від 04.10.2022 у справі № 910/21222/20, від 25.10.2022 у справі №    910/13671/20 (07 лютого 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/4314/21 (ЄДРСРУ № 109046060).

Вказане дає підстави для висновку, що в разі наявності судового спору щодо нерухомого майна Міністерство юстиції України не має повноважень здійснювати розгляд скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на таке нерухоме майно. Такий спір про право підлягає вирішенню у судовому порядку (аналогічний висновок наведено у постановах Верховного Суду від 31 серпня 2021 року у справі № 910/16115/20 та від 24 січня 2023 року у справі № 911/2874/21).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2019 року у справі  № 823/588/16 дійшла висновку, згідно з яким спір про скасування рішення та/або запису про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно за іншою особою є цивільно-правовим та залежно від суб`єктного складу має бути вирішений за правилами цивільного або господарського судочинства.

Відповідно до частини восьмої статті 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» Міністерство юстиції України та його територіальні органи відмовляють у задоволенні скарги, якщо: 1) скарга оформлена без дотримання вимог, визначених частиною п`ятою цієї статті; 2) на момент прийняття рішення за результатом розгляду скарги відбулася державна реєстрація цього права за іншою особою, ніж зазначена у рішенні, що оскаржується; 3) наявна інформація про судове рішення або ухвалу про відмову позивача від позову з того самого предмета спору, про визнання позову відповідачем або затвердження мирової угоди сторін; 4) наявна інформація про судове провадження у зв`язку із спором між тими самими сторонами, з тих самих предмета і підстав; 5) є рішення цього органу з того самого питання; 6) в органі розглядається скарга з цього питання від того самого скаржника; 7) скарга подана особою, яка не має на це повноважень; 8) закінчився встановлений законом строк подачі скарги; 9) розгляд питань, порушених у скарзі, не належить до компетенції органу; 10) державним реєстратором, територіальним органом Міністерства юстиції України прийнято таке рішення відповідно до законодавства.

Отже, безпосередньо до суду може бути оскаржено саме рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації, і саме наявність інформації про судове провадження є підставою для відмови у задоволенні скарги.

ВИСНОВОК: Наявність судового спору щодо нерухомого майна виключає можливість розгляду Міністерством юстиції України скарги на дії реєстратора, оскільки це не належить до його повноважень.

 

Матеріал по темі: «Скасування Мінюстом рішення держреєстратора не відповідає Конституції»

 

 

Теги: конституційний суд, оскарження рішення реєстратора, право власності, нерухомість, приватний нотаріус, оскарження рішення нотаріуса, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Виключення зі складу членів (засновників) кооперативу її учасників

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення моменту виходу/виключення зі складу членів (засновників) кооперативу її учасників

09 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/1442/22 (ЄДРСРУ № 109440766) досліджував питання щодо визначення моменту виходу учасника  з членів кооперативу.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про кооперацію" обслуговуючий кооператив - кооператив, який утворюється шляхом об`єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального обороту кооперативу.

Метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних організацій на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю (частина перша статті 3 Закону України "Про кооперацію").

Кооперація базується на таких основних принципах, зокрема, добровільності вступу та безперешкодного виходу з кооперативної організації (стаття 4 Закону України "Про кооперацію").

Відповідно до статті 8 Закону України "Про кооперацію" статут кооперативу є правовим документом, що регулює його діяльність. Статут кооперативу повинен містити відомості, зокрема, склад його засновників, умови і порядок вступу до кооперативу та виходу чи виключення з нього. Статут може містити інші пов`язані з особливостями діяльності кооперативу положення, що не суперечать законодавству.

Згідно зі статтею 13 Закону України "Про кооперацію" членство в кооперативі припиняється у разі, зокрема, добровільного виходу з нього.

Статтею 15 Закону України "Про кооперацію" передбачено, що вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу. До компетенції загальних зборів членів кооперативу належить, з-поміж іншого, затвердження рішення правління або голови правління про прийняття нових членів та припинення членства.

Верховний Суд у постанові від 30.06.2022 у справі №904/4718/21 (ЄДРСРУ № 105078295) зазначив, що виключення члена з кооперативу - це передбачена законом форма корпоративної відповідальності, спрямована на одностороннє припинення корпоративних правовідносин за рішенням юридичної  особи внаслідок порушення членом кооперативу своїх статутних обов`язків. На відміну від виходу з числа членів кооперативу, виключення має примусовий характер і не залежить від бажання цього члена кооперативу та можливе лише за наявності підстав, визначених законом та установчими документами.

(!!!) Виходячи зі змісту положень Закону України "Про кооперацію" законодавцем розмежовано поняття припинення членства у кооперативі шляхом добровільного виходу з нього та припинення членства у кооперативі шляхом виключення особи зі складу членів кооперативу.

При цьому у справі №924/700/21 Верховним Судом викладено правову позицію, що виключення учасника з товариства належить до компетенції загальних зборів. Виключна компетенція полягає в тому, що лише єдиний орган (збори учасників товариства) може вирішувати питання про виключення учасника з товариства, а не учасниками як такими чи судом.

У постанові від 10.09.2019 у справі №915/1183/18 Верховний Суд дійшов висновку, що відповідно до положень статей 4, 13 Закону України "Про кооперацію" одним із основних принципів кооперації є безперешкодний вихід з кооперативної організації. Перешкоджання особі (обмеження чи заборона) здійснити припинення членства в кооперативі шляхом добровільного виходу з нього у встановленому порядку не відповідатиме наведеному принципу та вимогам закону, а отже не може бути визнане правомірним.

Моментом виходу члена з кооперативу є дата подачі ним заяви про вихід відповідній посадовій особі кооперативу або вручення заяви цим особам органами зв`язку.

Приписи цивільного законодавства та положення статуту кооперативу безпосередньо не пов`язують добровільний вихід члена кооперативу ні з рішенням зборів членів кооперативу, ні з внесенням змін до його установчих документів, тому зазначена заява є достатньою правовою підставою для припинення членства особи у кооперативі.

Окрім цього суд не має права вирішувати питання про вихід учасника з членів з кооперативу.

ВИСНОВОК: Моментом виходу учасника з членів кооперативу є день звернення останнього з відповідної заявою, а не рішення загальних зборів. Щодо примусового виключення, то вказані підстави повинні бути передбачені в статуті та реалізуються за допомогою рішення загальних зборів.

 

Матеріал по темі: «Належний спосіб захисту прав особи виключеного зі складу учасників Товариства»

 

 

Теги: загальні збори, оскарження рішення, продаж частки, визначення розміру статутного капіталу, розмір часток учасників товариства, виключення зі складу, статут, капітал, тов, акціонерні товариства, статут, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Належний спосіб захисту прав особи виключеного зі складу учасників Товариства

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Належний спосіб захисту прав особи щодо виключеного останнього зі складу учасників ТОВ, визначення класифікації позову, строку позовної давності та суми судового збору у аналогічному спорі

28 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/4277/21 (ЄДРСРУ № 106608492) досліджував питання щодо способів захисту прав особи, яка вважає, що її право чи законний інтерес порушені у зв`язку з виключенням зі складу учасників товариства.

 Стосовно правильного способу захисту (предмету позову)

На сьогодні існує стала та послідовна судова практика Верховного Суду щодо способу захисту прав особи, яка вважає, що її право чи законний інтерес порушені у зв`язку з виключенням зі складу учасників товариства.

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 22.10.2019 у справі №923/876/16, від 17.12.2019 у справі №927/97/19, від 18.03.2020 №466/6221/16-а, перелік способів захисту учасників товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю міститься у ст.17 Закону "Про державну реєстрацію", норми якого є спеціальними для зазначених товариств.

Аналіз ч.5 ст.17 Закону "Про державну реєстрацію" свідчить про те, що учасник товариства може звернутися до суду з позовом:

• про визначення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток учасників у такому товаристві;
• про стягнення (витребування з володіння) з відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі такого товариства.

У постанові від 01.04.2020 у справі №813/1056/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у разі, якщо позивач прагне відновити склад учасників товариства, який існував до стверджуваного порушення його прав або інтересів, і таке відновлення не може бути здійснене шляхом стягнення (витребування з володіння) з відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі товариства (п.п. "е" п.3 ч.5 ст.17 Закону "Про державну реєстрацію"), то належним способом захисту в цьому разі є:  

• позов про визначення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток учасників товариства (п.п. "д" п.3 ч.5 ст.17 цього Закону). Відповідачами за таким позовом є не тільки господарське товариство, але й особи - учасники товариства, які внаслідок задоволення позову можуть бути позбавлені своїх часток у статутному капіталі або їх частин у грошовому або відсотковому виразі.

Подібні висновки щодо способу захисту прав особи, яка вважає, що її право чи законний інтерес порушені змінами у складі чи розподілі часток учасників товариства з обмеженою відповідальністю, викладені у постановах Верховного Суду від 31.08.2022 у справі №924/700/21, від 15.06.2022 у справі №911/1888/18, від 08.08.2022 у справі №911/2780/20, 01.08.2022 у справі №907/166/21, від 02.02.2022 у справі №911/803/20, від 01.12.2021 у справі №908/3467/19, від 03.11.2021 у справі №903/199/20, від 23.09.2021 у справі №908/2005/20, від 16.11.2021 у справі №924/1304/20.

ВИСНОВОК № 1: Отже, звертаючись до суду з аналогічним позовом правильним способом захисту буде -          позов про визначення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток учасників товариства

 

Чи є позов про витребування з чужого володіння частки у статутному капіталі товариства негаторним?

Відступлення частки у статутному капіталі є правовим механізмом, за яким відбувається її відчуження на підставі договору купівлі-продажу, міни, дарування або іншого зобов`язального договору. Наслідком відчуження частки є набуття іншою стороною договору права на частку (п.7.1.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2021 у справі №906/1336/19, на яку посилався скаржник).

За загальним правилом ч.1 ст.334 ЦК право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ч.2 цієї статті ЦК переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв`язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов`язання доставки; до передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

Отже, під переданням майна зазвичай розуміють надання набувачу можливості користування майном, здійснювати панування над ним, мати у своєму господарстві, володіти майном. Тому під переданням частки у статутному капіталі товариства слід розуміти надання набувачу можливості здійснювати права учасника товариства (подібний висновок наведено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.10.2019 у справі №909/1294/15).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.06.2021 у справі №906/1336/19 зазначила, що за законодавством, яке діяло до набрання чинності Законом "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", дії учасника та особи, якій передається частка у статутному капіталі товариства, полягали в доведенні ними до відома товариства їх волевиявлення про передання частки. Таке волевиявлення могло міститися, зокрема, в заяві учасника товариства та особи, якій передається частка (набувача), або могло бути доведено до відома товариства іншим чином (п.7.1.13).

Унаслідок доведення до відома товариства волевиявлення учасника товариства та набувача про передання частки відбувалася зміна у складі учасників. На підставі такого волевиявлення товариство в особі загальних зборів було зобов`язано прийняти рішення про внесення змін до статуту товариства та здійснити державну реєстрацію таких змін і зміни складу учасників. Загальні збори мали прийняти рішення про внесення змін до статуту за участі набувача частки, а не за участі колишнього учасника, який передав частку набувачу. При цьому загальні збори не повинні були приймати рішення про виключення учасника зі складу учасників, про вступ або надання згоди на вступ набувача до складу учасників, про прийняття набувача до складу учасників товариства тощо (п.7.1.14 вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2021 у справі №906/1336/19).

Подальша державна реєстрація зміни складу учасників товариства та відображення нового складу учасників у ЄДР має значення для третіх осіб, оскільки ст.10 Закону "Про державну реєстрацію" установлено спростовану презумпцію відомостей, внесених до ЄДР (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 у справі №813/6286/15, від 06.02.2019 у справі №462/2646/17, від 19.06.2019 у справі №826/5806/17, від 17.06.2020 у справі №826/10249/18, від 08.06.2021 у справі №906/1336/19).

З наведеного вбачається, що право власності на частку у статутному капіталі переходить до особи на підставі відповідного укладеного договору (купівлі-продажу, міни, дарування або іншого зобов`язального договору). Натомість правомочність із володіння такою часткою особа набуває після прийняття загальними зборами учасників товариства, частка у якому передається, рішення про внесення змін до статуту та здійснення державної реєстрації зміни складу учасників та відповідних змін до статуту.

ВИСНОВОК № 2: Верховний суд вказує, що такий позов про стягнення (витребування з володіння) з відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі товариства за своєю природою не є негаторним в розумінні ст.391 ЦК, а є віндикаційним відповідно до ст.387 ЦК.

 

Стосовно позовної давності при зверненні з віндикаційним позовом

Оскільки, як було зазначено вище, аналогічний позов, є не негаторним (ст.391 ЦК), а віндикаційним (статті 387, 388 ЦК), положення ч.2 ст.268 ЦК щодо незастосування позовної давності не поширюються на правовідносини, що склались у цій справі.

Відповідно до ч.1 ст.257 ЦК загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому ст.268 ЦК передбачає випадки, коли застосуванню підлягає спеціальна (скорочена або навпаки - продовжена позовна давність). Однак позов про стягнення (витребування з володіння) частки (частини частки) у статутному капіталі товариства до таких випадків не належить.

ВИСНОВОК № 3: Відтак у аналогічній справі застосуванню підлягає загальна позовна давність (3-ри роки) відповідно до вимог ч.1 ст.257 ЦК.

 

Стосовно розмір судового збору за подання позову про визначення розміру статутного капіталу?

У постанові від 25.08.2020 у справі №910/13737/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що майновий позов (позовна вимога майнового характеру) - це вимога про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що підлягає грошовій оцінці.

Тобто будь-який майновий спір має ціну. Різновидами майнових спорів є, зокрема, спори, пов`язані з підтвердженням прав на майно та грошові суми, на володіння майном і будь-які форми використання останнього. Отже, судовий збір з позовної заяви про визнання права власності на майно, стягнення, витребування або повернення майна - як рухомих речей, так і нерухомості - визначається з урахуванням вартості спірного майна, тобто як зі спору майнового характеру (постанова Верховного Суду 28.04.2022 у справі №910/15316/21).

Наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні заявленого позову (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2019 у справі №907/9/17).

ВИСНОВОК №4: Позовна вимога про визначення розміру статутного капіталу та стягнення (витребування з володіння) частки (частини частки) у статутному капіталі є вимогою майнового характеру, а тому розрахунок судового збору за неї має здійснюватися відповідно до п.2 ч.2 ст.4 Закону "Про судовий збір".

 

Матеріал по темі: «Оскарження рішень органів управління акціонерного товариства»

 

Теги: загальні збори, оскарження рішення, продаж частки, визначення розміру статутного капіталу, розмір часток учасників товариства, виключення зі складу, статут, капітал, тов, акціонерні товариства, статут, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Оскарження рішень органів управління акціонерного товариства

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право та правові підстави для акціонера акціонерного товариства оскаржити рішення загальних зборів та наглядової ради

06 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/2013/21 (ЄДРСРУ № 106827685) досліджував питання щодо права акціонера акціонерного товариства оскаржити рішення загальних зборів та наглядової ради.

За змістом статті 97 Цивільного кодексу України управління товариством здійснюють його органи, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до частини першої статті 32, частини першої статті 33 Закону України «Про акціонерні товариства» загальні збори є вищим органом акціонерного товариства. Загальні збори можуть вирішувати будь-які питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до виключної компетенції наглядової ради законом або статутом. Наглядова рада має право включити до порядку денного загальних зборів будь-яке питання, що віднесено до її виключної компетенції законом або статутом, для його вирішення загальними зборами.

Згідно з частиною другою статті 51 Закону України «Про акціонерні товариства» у приватних акціонерних товариствах з кількістю акціонерів 10 і більше осіб обов`язково створюється наглядова рада.

Наглядова рада акціонерного товариства є колегіальним органом, що здійснює захист прав акціонерів товариства і в межах компетенції, визначеної статутом та цим Законом, здійснює управління акціонерним товариством, а також контролює та регулює діяльність виконавчого органу (частина перша статті 51 Закону України «Про акціонерні товариства»).

За змістом частини другої статті 52 Закону України «Про акціонерні товариства» до виключної компетенції наглядової ради належить, зокрема прийняття рішення про проведення чергових або позачергових загальних зборів відповідно до статуту товариства та у випадках, встановлених цим Законом (пункт 3 частини другої статті 52 цього закону); розгляд звіту виконавчого органу та затвердження заходів за результатами його розгляду у разі віднесення статутом товариства питання про призначення та звільнення голови та членів виконавчого органу до виключної компетенції наглядової ради (пункт 11-4 частини другої статті 52 цього закону); обрання аудитора (аудиторської фірми) приватного акціонерного товариства для проведення аудиторської перевірки за результатами поточного та/або минулого (минулих) року (років); надання рекомендацій загальним зборам щодо підбору, призначення, перепризначення та звільнення зовнішнього аудитора (аудиторської фірми) публічного акціонерного товариства; визначення умов договору, що укладатиметься з аудитором (аудиторською фірмою) товариства, встановлення розміру оплати його (її) послуг (пункт 13 частини другої статті 52 цього закону).

Рішення наглядової ради за результатом розгляду зазначених питань приймаються на засіданнях наглядової ради, які відповідно до статті 55 Закону України «Про акціонерні товариства» проводяться в міру необхідності з періодичністю, визначеною статутом, але не рідше одного разу на квартал.

За змістом частин другої, четвертої та шостої статті 55 Закону України «Про акціонерні товариства» засідання наглядової ради є правомочним, якщо в ньому бере участь більше половини її складу. Рішення наглядової ради приймається простою більшістю голосів членів наглядової ради, які беруть участь у засіданні та мають право голосу, якщо для прийняття рішення статутом акціонерного товариства не встановлюється більша кількість голосів. Протокол засідання наглядової ради оформлюється протягом п`яти днів після проведення засідання.

Відповідно до частини першої статті 50 Закону України «Про акціонерні товариства» у разі, якщо рішення загальних зборів або порядок прийняття такого рішення порушують вимоги цього Закону, інших актів законодавства, статуту чи положення про загальні збори акціонерного товариства, акціонер, права та охоронювані законом інтереси якого порушені таким рішенням, може оскаржити це рішення до суду протягом трьох місяців з дати його прийняття.

(!!!) Суд має право з урахуванням усіх обставин справи залишити в силі оскаржуване рішення, якщо допущені порушення не порушують законні права акціонера, який оскаржує рішення.

Отже, право акціонера акціонерного товариства оскаржити рішення загальних зборів такого акціонерного товариства передбачене законом. Разом з цим, як свідчить практика Верховного Суду, що є усталеною, рішення наглядової ради акціонерного товариства також можуть бути оскаржені в судовому порядку акціонером акціонерного товариства шляхом пред`явлення позову про визнання його недійсним, якщо таке рішення не відповідає вимогам законодавства та порушує права та / або законні інтереси учасника (акціонера) товариства - заявника такого позову (позивача). Відповідачем за таким позовом є саме акціонерне товариство.

Учасники товариства (акціонери), а також інші особи, права та законні інтереси яких порушені рішенням наглядової ради чи виконавчого органу товариства, вправі оскаржити до суду відповідні рішення як акти, оскільки наглядова рада та виконавчий орган товариства є його органами управління, що приймають обов`язкові для виконання рішення. Це відповідає також нормі статті 55 Конституції України.

Аналогічні висновки Верховного Суду містяться у постановах від 04 червня 2018 року у справі № 910/19433/17, від 15 січня 2020 року у справі №  924/645/18, від 10 квітня 2019 року у справі № 912/127/18, від 16 квітня 2019 року у справі № 912/1469/18, від 15 червня 2022 року у справі №  910/6685/21 та в інших.

Разом з цим Верховний Суд зазначає про те, що виходячи з положень, закріплених у статтях 15, 16 Цивільного кодексу України, у частині першій статті 50 Закону України «Про акціонерні товариства» та статті 4 Господарського процесуального кодексу України, акціонер акціонерного товариства, який звертається до суду з таким позовом (про визнання недійсним рішень наглядової ради, загальних зборів акціонерів) має обґрунтувати, яке його право та / або охоронюваний законом інтерес порушене спірними рішеннями органів управління акціонерного товариства та зазначити, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення його порушеного права / інтересу. Натомість господарський суд при вирішенні такого корпоративного спору повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з`ясувати питання щодо наявності чи відсутності факту їх порушення або оспорювання спірними рішеннями.

ВАЖЛИВО: Верховний Суд вважає невірним висновок про право акціонера оскаржити будь-яке рішення будь-яких зборів чи наглядової ради тільки через наявність у нього статусу акціонера, без обґрунтування, чим саме спірне рішення органів управління акціонерного товариства порушує його права та / або інтереси.

Відповідно до пункту 8 статті 2 Закону України «Про акціонерні товариства» корпоративні права - сукупність майнових і немайнових прав акціонера - власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами.

Згідно з частиною першою статті 25 Закону України «Про акціонерні товариства» кожною простою акцією акціонерного товариства її власнику - акціонеру надається однакова сукупність прав, включаючи права на:

1) участь в управлінні акціонерним товариством;

2) отримання дивідендів;

3) отримання у разі ліквідації товариства частини його майна або вартості частини майна товариства;

4) отримання інформації про господарську діяльність акціонерного товариства.

Верховний Суд зазначає про те, що право на судовий захист шляхом оскарження рішень органів управління акціонерного товариства пов`язане із порушенням не лише суб`єктивних корпоративних прав, а й охоронюваних законом інтересів (законних інтересів), які у свою чергу можуть становити самостійний об`єкт судового захисту. Водночас важливим є те, що особа вправі звертатись до суду за захистом не будь-якого, а виключно охоронюваного законом інтересу, порушеного рішенням, що оскаржується.

Зміст поняття «охоронюваний законом інтерес» був визначений Конституційним Судом України у рішенні № 18-рп/2004 від 01 грудня 2004 року, відповідно до якого це поняття треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, яке є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний Суд України у мотивувальній частині зазначеного рішення вказав на те, що:

- поняття "охоронюваний законом інтерес" у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним (абзац 3 підпункту 3.6 пункту 3);

- легітимний інтерес акціонерного товариства не є простою сукупністю законних інтересів його акціонерів. Індивідуальні інтереси останніх, як правило, відрізняються суперечливістю, а нерідко й конфліктністю, оскільки спрямовуються на пошук і використання або створення шляхів і засобів для задоволення різних за обсягом і змістом потреб та відрізняються різними мотивами у таких бажаннях і прагненнях. Не можуть бути завжди тотожними інтереси власника однієї акції та інтереси держателя контрольного пакету акцій, лабільні інтереси міноритарного (дрібного) акціонера, стратегічні інтереси акціонерного товариства у цілому тощо (абзац 1 підпункту 4.1.  пункту 4);

- проблема правового захисту індивідуальних інтересів, особливо міноритарних акціонерів, як і виключення можливості зловживання такими інтересами, у сучасному законодавстві України ефективно не вирішена. В результаті акціонери, які мають незначний пакет акцій, взагалі не можуть впливати на діяльність товариства, їхні голоси фактично не враховуються на загальних зборах під час прийняття рішень, тобто законодавець свідомо допускає абсолютний пріоритет більшості голосуючих акцій, якими володіють кілька або навіть один акціонер, над меншістю голосуючих акцій, що належать переважній більшості учасників товариства - міноритарним акціонерам, і цим самим відбувається повне погашення законних індивідуальних інтересів останніх інтересами акціонерного товариства, формулювання яких залишається, як правило, прерогативою меншості учасників товариства (абзац 1 підпункту 4.3 пункту 4);

- акціонер може захищати свої безпосередні права чи охоронювані законом інтереси шляхом звернення до суду у випадку їх порушення, оспорювання чи невизнання самим акціонерним товариством, учасником якого він є, органами чи іншими акціонерами цього товариства; порядок судового захисту порушених будь-ким, у тому числі третіми особами, прав чи охоронюваних законом інтересів акціонерного товариства, які не можуть вважатися тотожними простій сукупності індивідуальних охоронюваних законом інтересів його акціонерів, визначається законом (абзац 1 підпункту 4.4.  пункту 4).

Отже, в акціонерному товаристві інтерес акціонера реалізується як безпосередньо через здійснення акціонером корпоративних прав, так і опосередковано - через діяльність самого товариства, учасником якого він є.

Будь-яке рішення, прийняте органами акціонерного товариства, так чи інакше стосується інтересу акціонера, який може бути прямим, опосередкованим чи потенційним. Кожний акціонер має (чи принаймні повинен мати, діючи добросовісно) інтерес у тому, щоб органи управління діяли відповідно до закону. Це так званий інтерес "всіх та кожного" у легітимності прийнятих рішень, який поряд з цим має абстрактний та загальний характер.

З огляду на функції наглядової ради, визначені у статті 51 Закону України "Про акціонері товариства", а саме: здійснення захисту прав акціонерів товариства, управління акціонерним товариством, а також контроль та регулювання діяльності виконавчого органу, акціонер має безсумнівно законний інтерес в обранні членів наглядової ради.

Принципи справедливості та розумності вимагають від держави, зокрема, суду, забезпечення розумного співвідношення та дотримання справедливого балансу інтересу у корпоративних правовідносинах між акціонерами, а також між акціонерами та товариством. Cлід також зважати на те, що діяльність акціонерного товариства має і публічні інтереси, що полягають у стабільному розвитку товариства в цілому з метою залучення інвестицій в економіку держави.

ВАЖЛИВО: Як уже зазначалось вище по тексту цієї постанови акціонер не може оскаржити будь-яке рішення будь-яких зборів чи наглядової ради тільки через наявність у нього статусу акціонера без обґрунтування, чим саме оспорюване ним рішення органу управління акціонерного товариства порушує його права та / або законні інтереси. При цьому посилання позивача (акціонера) в обґрунтування позовних вимог про визнання недійсними рішень наглядової ради та / або загальних зборів акціонерів на порушення його корпоративних прав на участь в управлінні товариством свідчить про загальний, абстрактний характер таких порушень. Такі посилання позивача є недостатніми для висновку про доведеність факту порушення його прав та / або інтересів спірними рішеннями.

Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 10 листопада 2021 року у справі № 924/881/20, на яку обґрунтовано послався відповідач у касаційній скарзі, а також у постанові від 15 червня 2022 року у справі № 910/6685/21.

Верховний Суд у постанові від 10 листопада 2021 року у справі № 924/881/20 зазначив про те, що з метою отримання судового захисту шляхом визнання недійсним саме рішень наглядової ради та / або рішень загальних зборів акціонер не може абстрактно та загально посилатися на порушення свого права на участь в управлінні, а має обґрунтувати конкретне несправедливе обмеження (порушення) його безпосередніх прав чи інтересів прийнятими рішеннями, що оскаржується, а також співмірність обраного способу захисту (відновлення становища, яке існувало до прийняття оскаржуваного рішення) зі стверджуваним порушенням. Оскаржувані рішення органів управління акціонерного товариства можуть бути визнані недійсними лише у разі, якщо вони прямо (а не опосередковано чи потенційно) впливають на права чи законні інтереси акціонера та порушують їх та за умови, що буде дотримано справедливий баланс між індивідуальними та загальними інтересами, що залежить від всіх обставин у кожному окремому випадку. При цьому позивач повинен довести, що існує безпосередній зв`язок між стверджуваним порушенням та прийнятими оскаржуваними ним рішеннями органів управління акціонерного товариства.

Цей висновок узгоджується із усталеною позицією у судовій практиці, що не всі порушення законодавства, допущені під час скликання та проведення загальних зборів юридичної особи, є підставами для визнання недійсними прийнятих ними рішень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 грудня 2019 року у справі № 904/10956/16). Наведене також прямо випливає із змісту норми абзацу другого частини першої статті 50 Закону України «Про акціонері товариства», яка визначає, що суд має право з урахуванням усіх обставин справи залишити в силі оскаржуване рішення, якщо допущені порушення не порушують законні права акціонера, який оскаржує рішення.

ВИСНОВОК: Акціонер не може оскаржити будь-яке рішення будь-яких зборів чи наглядової ради тільки через наявність у нього статусу акціонера без обґрунтування, чим саме оспорюване ним рішення органу управління акціонерного товариства порушує його права та / або законні інтереси.

 

Матеріал по темі: «Переважне право та спосіб захисту учасника ТОВ на купівлю частки іншого учасника»

 

 

Теги: загальні збори, наглядова рада, оскарження рішення, акціонер, учасник, акції, дивіденди, тов, акціонерні товариства, статут, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов