Відшкодування шкоди боржнику який перебуває у процедурі банкрутства

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості відшкодування шкоди завданої виконавчою службою боржнику, який перебуває у процедурі банкрутства

Велика палата Верховного суду в постанові від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20 (ЄДРСРУ № 107732483)  досліджувала питання щодо особливостей відшкодування шкоди завданої виконавчою службою боржнику, який перебуває у процедурі банкрутства.

Боржник, який перебуває у процедурі банкрутства, в особі його ліквідатора може звернутися до суду з майновим спором та стягнути у межах такого провадження шкоду, завдану йому іншою особою. Стягнення шкоди, завданої особі, яка перебуває у процедурі банкрутства, повинне відбуватися з урахуванням особливостей провадження у справі про банкрутство та особливостей повноважень учасників такої процедури.

Так, відповідно до частини першої статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ), прийнятого Законом України від 18.10.2018 № 2597-VIII та введеного в дію 21.10.2019, ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження, зокрема, приймає у своє відання майно боржника, забезпечує його збереження; виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута; проводить інвентаризацію та аналізує фінансовий стан банкрута; формує ліквідаційну масу; заявляє до третіх осіб вимоги щодо повернення банкруту сум дебіторської заборгованості; подає до суду заяви про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника; вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб; продає майно банкрута для задоволення вимог, внесених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому цим Кодексом. Аналогічні повноваження ліквідатора було передбачено положеннями частини другої статті 41 Закону України від 14.05.1992 № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції Закону України від 22.12.2011 № 4212-VI (далі - Закон про банкрутство), який втратив чинність з дня введення в дію КУзПБ (з 21.10.2019).

Отже, функція збереження майна боржника з моменту введення ліквідаційної процедури у справі про банкрутство переходить до ліквідатора, який зобов`язаний витребувати його від інших фактичних зберігачів до ліквідаційної маси боржника з метою реалізації у конкурсній процедурі. Ліквідатор боржника наділений усім комплексом повноважень, які дозволяють йому забезпечити відання та збереження майна боржника, а також витребувати його від третіх осіб у випадку незаконного заволодіння ним, установивши незаконних володільців.

Згідно із частиною першою статті 59 КУзПБ (частиною першою статті 38 Закону про банкрутство в редакції Закону № 4212-VI) з дня ухвалення господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, зокрема, скасовуються арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, та інші обмеження щодо розпорядження його майном. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається.

(!!!) Отже, вжиті судовим виконавцем заходи (обмеження щодо розпорядження майном), спрямовані на забезпечення виконання судового рішення, скасовуються в силу зазначеної норми закону кредитором добровільно (або за ухвалою суду у справі про банкрутство). Відтак на стадії ліквідаційної процедури боржника із закінченням виконавчого провадження судовий виконавець позбавляється не тільки повноважень щодо виконання судового рішення, але й щодо вжиття заходів до збереження майна боржника. Усі ці повноваження переходять до ліквідатора боржника і визначаються процесуальними нормами законодавства про банкрутство, які діють переважно щодо загальних норм виконавчого провадження.

Боржник в особі ліквідатора може в ході ліквідаційної процедури заявити вимоги до осіб, унаслідок дій / бездіяльності яких йому було завдано збитків. Стягнення боржником збитків з Органу ДВС, завданих втратою майна у виконавчому провадженні, якщо подія мала місце під час триваючої процедури неплатоспроможності боржника, вимагає врахування специфіки законодавчого врегулювання процедури банкрутства для встановлення як розміру збитків, так і причинно-наслідкового зв`язку між діями / бездіяльністю Органу ДВС та настанням майнових утрат для боржника.

Завданням ліквідатора у процедурі банкрутства є реалізація активів боржника для якнайповнішого задоволення вимог кредиторів. Отже, у ліквідаційній процедурі боржник позбавляється своїх активів, але не будь-яке відчуження активів означає завдання збитків боржнику. Судам належить дослідити: наслідки вибуття майна (предмета застави, іпотеки) із власності боржника перебували у причинно-наслідковому зв`язку з неправомірними діями / бездіяльністю Органу ДВС чи вони стали результатом звернення стягнення на це майно як на предмет застави та знайшли схвалення суду у процедурі банкрутства відповідно до частини шостої статті 41 КУзПБ, незважаючи на непогодження ліквідатора боржника зі способом вибуття майна боржника до кредитора-заставодержателя.

ВИСНОВКИ: На стадії ліквідаційної процедури боржника із закінченням виконавчого провадження судовий виконавець позбавляється не тільки повноважень щодо виконання судового рішення, але й щодо вжиття заходів до збереження майна боржника. Усі ці повноваження переходять до ліквідатора боржника і визначаються процесуальними нормами законодавства про банкрутство, які діють переважно щодо загальних норм виконавчого провадження.

При вирішенні спорів про стягнення на користь боржника збитків, завданих утратою (пошкодженням) його майна, яке підлягало включенню до ліквідаційної маси, судам належить дослідити: наслідки вибуття майна (предмета застави, іпотеки) із власності боржника перебували у причинно-наслідковому зв`язку з неправомірними діями / бездіяльністю органу ДВС чи вони стали результатом звернення стягнення на це майно як на предмет застави та знайшли схвалення суду у процедурі банкрутства відповідно до частини шостої статті 41 КУзПБ за результатом розгляду спору про грошові вимоги кредитора-заставодержателя у процедурі банкрутства.

 

Матеріал по темі: «Особливості доказування протиправності діянь судового виконавця»

 

 

Теги: шкода, боржник, виконавче провадження, ліквідаційна процедура, арбітражний керуючий, господарський суд, стягнення витрат, збитки, відповідальність, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Практичний аспект реалізації принципу безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі.

17 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  903/636/17 (ЄДРСРУ № 83258765), від 13 серпня 2019 року в рамках справи № 05/5026/1980/2012 (ЄДРСРУ  № 83724718), від 23серпня 2019 року у справі №05/5026/1980/2012 (ЄДРСРУ № 83822659) досліджував питання реалізації принципу безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі.

Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачена певна сукупність дій, яку необхідно вчинити ліквідатору в ході ліквідаційної процедури.

Відповідно до частини 3 статті 98 Закону України ''Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом'' під час реалізації своїх прав та обов`язків арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) зобов`язаний діяти добросовісно, розсудливо, з метою, з якою ці права та обов`язки надано (покладено), обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на підставі, у межах та спосіб, що передбачені Конституцією та законодавством України про банкрутство.

Крім того, дії арбітражного керуючого у цивільних правовідносинах мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою до інтересів інших учасників провадження у справі про банкрутство, виходячи з основоположних засад цивільного законодавства (пункт 6 ст. 3 Цивільного кодексу України).

Враховуючи комплексність та затратність часу для прийняття, розшуку та виявлення майна боржника, законодавець допускає обставини за яких майно може бути включеним до ліквідаційної маси не одразу, а після сплину часу по факту його виявлення. Відповідно і реалізація майна на аукціоні не залежить від моменту виявлення майна.

Закон прямо не визначає певний вичерпний перелік дій ліквідатора для завершення ліквідаційної процедури, визначені тільки основні дії, що дозволяють сформувати ліквідаційну масу та задовольнити вимоги кредиторів.

Судовою практикою, в постановах Верховного Суду у справі №927/1191/14 від 14.02.2018, у справі №904/5948/16 від 08.05.2018, у справі №905/2727/16 від 23.05.2018, у справі №904/4863/13 від 06.06.2018, визначено принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора.

ВИСНОВОК: Так, відповідно до зазначеної практики, обов`язком ліквідатора є здійснення всієї повноти заходів спрямованих на виявлення активів боржника, при цьому ні у кого не повинен виникати обґрунтований сумнів, щодо їх належного здійснення (принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі).

З другого боку, принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора полягає в тому, що саме кредитор повинен обґрунтовувати, які дії не вчинив ліквідатор і як це вплинуло на результат формування ліквідаційної маси (23 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/4029/15 (ЄДРСРУ № 83304273).

P.s. Треба підкреслити, що правом на звернення з клопотанням про припинення повноважень ліквідатора (усунення від виконання ним своїх обов`язків) наділений саме комітет кредиторів, а не окремий кредитор (Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.07.2018 у справі № 917/2324/15).

Теги: банкрот, банкрутство, арбітражний керуючий, принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора, ліквідаційна процедура, виявлення майна боржнику, судова практика, Адвокат Морозов

Отримання повідомлень про податкову перевірку під час ліквідаційної процедури

Адвокат Морозов (судовий захист)

Під час ліквідаційної процедури направлення та наказ на податкову перевірку повинні бути отримані виключно ліквідатором, як керівником підприємства.

Необхідно вказати, що норми податкового законодавства, а саме п. 97.4.1.  ст. 97 Податкового кодексу передбачають, що особою, відповідальною за погашення грошових зобов'язань чи податкового боргу платника податків стосовно платника податків, який ліквідується є ліквідаційна комісія або інший орган, що проводить ліквідацію згідно із законодавством України.

В свою чергу, відповідно до п.11.1 розділу XI «Порядок зняття з обліку платників податків у контролюючих органах» Порядку обліку платників податків і зборів затверджених наказом Міністерства фінансів України 09.12.2011  № 1588 (у редакції наказу Міністерства фінансів України 22.04.2014 № 462) платник податків зобов'язаний повідомляти контролюючі органи за місцем обліку такого платника про його ліквідацію або реорганізацію протягом трьох робочих днів з дня прийняття відповідного рішення (крім випадків, коли обов'язок здійснювати таке повідомлення покладено законом на орган державної реєстрації).

Дані про прийняття рішення щодо припинення юридичних осіб, відомості щодо яких містяться в Єдиному державному реєстрі, контролюючі органи отримують від державних реєстраторів у порядку інформаційної взаємодії між Єдиним державним реєстром та інформаційними системами Центрального контролюючого органу.

Також необхідно зазначити, що наказ про проведення документальної позапланової перевірки з підстав, зазначених у цьому підпункті, видається, якщо розпочато процедуру реорганізації юридичної особи (крім перетворення), припинення юридичної особи або підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця, закриття постійного представництва чи відокремленого підрозділу юридичної особи, в тому числі іноземної компанії, організації, порушено провадження у справі про визнання банкрутом платника податків або подано заяву про зняття з обліку платника податків; (пп.78.1.7 п.78.1 ст.78 Податкового кодексу України).

Рішення про проведення документальної позапланової перевірки з підстав, визначених, зокрема, підпунктом 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 Кодексу, приймається керівником контролюючого органу (його заступником або уповноваженою особою) та оформлюється наказом (пункт 78.4 статті 78 Кодексу).

01 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №821/1667/16, адміністративне провадження №К/9901/41407/18 вказав, що з наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку.

Невиконання вимог пункту 79.2 статті 79 ПК України призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої, а саме - компетенції у податкового органу на прийняття акту індивідуальної дії (податкового повідомлення-рішення).

Наведене правозастосування узгоджується з висновками Верховного Суду України у постанові від 27 січня 2015 року (справа №21-425а14), а також Верховного Суду у постановах від 06 лютого 2018 року (справа №802/1241/17-а) та від 21 лютого 2018 року (справа №821/371/17).

Нормами ПК України, з дотриманням балансу публічних і приватних інтересів, встановлені умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок. Лише їх дотримання може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. Невиконання цих вимог призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Аналогічна правова позиція висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зокрема, у постановах від 16 лютого 2016 року (справа №826/12651/14) та у постанові Верховного Суду від 17 березня 2018 року (справа N1570/7146/12).

Тобто у разі визнання перевірки незаконною така перевірка відсутня як юридичний факт, що виключає наявність у податкового органу компетенції на прийняття податкового повідомлення-рішення. У такому випадку висновки акта перевірки, визнаної протиправною, не повинні оцінюватися судом. Податкові повідомлення-рішення є протиправними та підлягають скасуванню в силу незаконності податкової перевірки та відсутності правових наслідків такої.

Верховний суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у ряді своїх рішень, зокрема від 17.01.2018 провадження № К/9901/1895/18 по справі  №1570/7146/12 (ЄДРСРУ № 71692623) та від 16.01.2018 р. у справах № 2а/1570/4582/11, провадження № К/9901/924/18 (ЄДРСРУ № 71630461) та № 826/442/13-а, провадження № К/9901/898/18 (ЄДРСРУ № 71630409) підтвердив вищевказане.

В той же час, відповідно до частини 3 статті 42 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" з дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника (органів управління) юридичної особи - банкрута.

Між тим із направлень на перевірку вбачається, що вони отримані головним бухгалтером підприємства, а не ліквідатором Товариства, як керівником.

Відповідно до Порядку інформаційної взаємодії між Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань й інформаційними системами Державної фіскальної служби України затвердженого наказом Міністерства юстиції України та Міністерства фінансів України від 18 березня  2016 року № 759/5/371   Державна фіскальна служба України забезпечує доступ своїх територіальних органів до відомостей про проведені реєстраційні дії, документів в електронній формі, отриманих з Реєстру.

ВИСНОВОК: Таким чином, податковий орган не мав можливості проводити позапланову перевірку, оскільки у нього були відсутні належні докази отримання направлення про проведення перевірки уповноваженою на те особою (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 11 вересня 2018 року по справі № 812/2100/17, адміністративне провадження №К/9901/56348/18, ЄДРСРУ № 76418762).

Теги: податкова перевірка, ліквідаційна процедура, отримання направлення на податкову перевірку, наказ про проведення перевірки, платник податку, ліквідатор, банкрутство, порушення справи про банкрутство, боржник, кредитор, судова практика, Адвокат Морозов

Звернення стягнення на предмет іпотеки – банкрутство ФОП

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи припиняється обтяження іпотекою в разі її реалізації в межах ліквідаційної процедури фізичної особи-підприємця, якщо судовий акт про банкрутство ФОП скасовано? 

16.08.2017 р. судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в контексті справи № 6-1142цс17 відмовила банку у перегляді рішення касаційної інстанції про відмову у зверненні стягнення на предмет іпотеки, який був реалізований в ході ліквідаційної процедури  (!!!) – ФОП з припиненням його обтяження іпотекою і виручені від його реалізації грошові кошти перераховані на рахунок Банку, як кредитора третьої черги для погашення кредиторських вимог та зараховані банком на погашення заборгованості боржника за кредитним договором.

Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 5 квітня 2017 року у справі за № 6-1534цс16 (ЄДРСРУ № 66118762) міститься висновок про збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування судового рішення про визнання фізичної особи – підприємця банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури та скасування арештів на майно боржника й інших обмежень щодо розпорядження його майном, а також про поширення на особу, до якої перейшло право власності на нерухоме майно – предмет іпотеки, відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» статусу іпотекодавця за іпотечним договором, а судовий акт скасовано - не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.

За таких умов у разі скасування судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, оскільки відпала підстава виключення цього запису.

Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек.

Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину.

Необхідно вказати, що відповідно до правової позиції Верховного суду України висловленій в постанові від 10 лютого 2016 року у справі  № 6-216цс14: «сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником».

Разом з тим, аналізуючи реєстр судових рішень Верховного суду України вбачається, що судова палата у Господарських справах при вирішені справ виходить саме із позиції Верховного суду України висловленій саме в постанові від 10 лютого 2016 року у справі  № 6-216цс14: «ліквідація юридичної особи  не є підставою для припинення договору іпотеки» (Постанова ВСУ від 6 липня 2016 року справа № 3-584гс16).

Між тим, у постанові від 30 березня 2016 року (справа № 6-2684цс15) Верховний Суд України виклав правовий висновок, в якому зазначено про те, що особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця, і на таке майно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 38, 39 Закону України «Про іпотеку».

Окремо необхідно вказати, що постановами Верховного суду України від 23.03.2016 р. у справі № 3-137гс16 та від 21.09.2016 р. у справі № 6-1685цс16 зроблено правовий висновок, суть якого зводиться до наступного: «Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать : припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.

Cуди не повинні розглядали зняття обтяження на спірне майно як підставу для припинення іпотеки та ототожнювати ці поняття, оскільки обтяження тягне за собою лише обмеження права розпорядження майном».

ВАЖЛИВО:  аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що у випадку реалізації майна банкрута, яке було передано в іпотеку, кошти від такої реалізації спрямовуються на задоволення вимог кредитора за зобов’язаннями, які воно забезпечує, залишок після забезпечення вимог кредитора та витрат включається до ліквідаційної маси, а зобов’язання перед кредитором вважається погашеним. Зазначена норма права стосується реалізації майна саме банкрута, а не будь-якого іншого майна, переданого в іпотеку. За таких умов у зв’язку з припиненням основного зобов’язання погашенням  припиняється і похідне зобов’язання у вигляді іпотеки майна, яке належало банкруту.

Разом з тим відповідно до статті 16 ЦК України способом захисту порушеного права є відновлення становища, яке існувало до порушення. Відтак скасування судового рішення, на виконання якого реалізовувалось майно,  та відновлення становища, яке існувало до його ухвалення, є способом захисту порушеного таким рішенням прав.

Оскільки  реалізація майна, переданого в іпотеку, відбулась за процедурою, встановленою для визнання особи банкрутом у порядку ліквідаційної процедури, започаткованої на підставі судового рішення, то скасування відповідного судового рішення поновлює усі припинені у ліквідаційній процедурі правовідносини, зокрема правовідносини, у забезпечення яких було укладено договір іпотеки, з відновленням усіх прав та обов’язків сторін цього договору (31.05.2017 р. Верховний суд України (судові палати у цивільних та господарських справах) в рамках справи № 6-1803цс16).

ВИСНОВОК 1: іпотекодержатель не має права вимагати звернення стягнення на майно, яке раніше було передане йому в іпотеку, оскільки це майно було реалізоване в ході ліквідаційної процедури  (!!! – ФОП) з припиненням його обтяження іпотекою і виручені від його реалізації грошові кошти перераховані на рахунок банку, як кредитора третьої черги для погашення кредиторських вимог та зараховані банком на погашення заборгованості боржника за кредитним договором. 

ВИСНОВОК 2: Різниця між судовими рішеннями є і вона полягає в тому, що у першому випадку (справа № 6-2684цс15) відчуження предмету іпотеки відбулось в рамках процедури банкрутства фізичної особи – підприємця, однак ні сама процедура банкрутства, ні віднесення іпотечного майна до ліквідаційної маси оскаржено кредитором не було, а у другому випадку (справа № 6-1685цс16) банкрутство ФОП було оскаржено і провадження у цій справі було припинено, а отже іпотека фактично є поновленою і до нового власника, відносно придбаного в  «ліквідаційній процедурі» іпотечного майна, перейшли всі обов’язки по зобов’язанню, оскільки відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку» підстав для припинення іпотеки немає.

Детальніше:«Припинення іпотечних зобов’язань в межах процедури банкрутства» 

Теги: Застава, іпотека, кредит, банк, ліквідаційна процедура, банкрутство, обеспечительное обязательство, акцессорное, ипотека, залог, поручительство, кредитный договор, банкротство, ликвидация, судебная практика, правовая позиция, Верховный суд Украины, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Відчуження предмету іпотеки в межах процедури банкрутства

Адвокат Морозов (судовий захист)

Режим іпотечного майна в разі відчуження останнього в межах ліквідаційної процедури. 

31.05.2017 р. Верховним судом України (судові палати у цивільних та господарських справах) в рамках справи № 6-1803цс16 досліджувалось питання щодо режиму іпотечного майна в разі відчуження останнього у порядку ліквідаційної процедури.

Необхідно вказати, що відповідно до правової позиції Верховного суду України висловленій в постанові від 10 лютого 2016 року у справі  № 6-216цс14: «сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником».

Разом з тим, аналізуючи реєстр судових рішень Верховного суду України вбачається, що судова палата у Господарських справах при вирішені справ виходить саме із позиції Верховного суду України висловленій саме в постанові від 10 лютого 2016 року у справі  № 6-216цс14: «ліквідація юридичної особи  не є підставою для припинення договору іпотеки» (Постанова ВСУ від 6 липня 2016 року справа № 3-584гс16).

З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника (пункт 6 частини першої статті 23 Закону № 2343-XII.

Однак, у  постанові Верховного суду України від 30.03.2016 р. у справі за № 6-2684цс15 зазначено: «Особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця і на таке майно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 38, 39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку».

Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Змістом частин першої, другої статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави.

За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки.

Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

ВАЖЛИВО: Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких, зокрема, належать: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрата переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинною на час спірних правовідносин), з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної комісії скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника.

Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України.

За змістом зазначених норм іпотека не припиняється при переході прав на іпотечне майно, якщо не наступили обставини, визначені законом, зокрема статтею 17 Закону України «Про іпотеку» або статтею 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». При цьому факт реалізації іпотечного майна (стаття 17 Закону «Про іпотеку») припиняє іпотеку лише за умови дотримання положень статей 23 та 11 цього Закону.

Разом з тим відповідно до частини четвертої статті 42 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» майно банкрута, що є предметом забезпечення, не включається до складу ліквідаційної маси і використовується виключно для задоволення вимог кредитора за зобов’язаннями, які воно забезпечує. Продаж майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в порядку, передбаченому цим Законом, виключно за згодою кредитора, вимоги якого воно забезпечує, або суду. Кошти, що залишилися після задоволення забезпечених вимог та покриття витрат, пов’язаних з утриманням, збереженням та продажем предмета забезпечення, підлягають включенню до складу ліквідаційної маси.

За змістом статті 45 цього Закону вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.

ВАЖЛИВО:  аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що у випадку реалізації майна банкрута, яке було передано в іпотеку, кошти від такої реалізації спрямовуються на задоволення вимог кредитора за зобов’язаннями, які воно забезпечує, залишок після забезпечення вимог кредитора та витрат включається до ліквідаційної маси, а зобов’язання перед кредитором вважається погашеним. Зазначена норма права стосується реалізації майна саме банкрута, а не будь-якого іншого майна, переданого в іпотеку.

За таких умов у зв’язку з припиненням основного зобов’язання погашенням  припиняється і похідне зобов’язання у вигляді іпотеки майна, яке належало банкруту.

Разом з тим відповідно до статті 16 ЦК України способом захисту порушеного права є відновлення становища, яке існувало до порушення. Відтак скасування судового рішення, на виконання якого реалізовувалось майно,  та відновлення становища, яке існувало до його ухвалення, є способом захисту порушеного таким рішенням прав.

Оскільки  реалізація майна, переданого в іпотеку, відбулась за процедурою, встановленою для визнання особи банкрутом у порядку ліквідаційної процедури, започаткованої на підставі судового рішення, то скасування відповідного судового рішення поновлює усі припинені у ліквідаційній процедурі правовідносини, зокрема правовідносини, у забезпечення яких було укладено договір іпотеки, з відновленням усіх прав та обов’язків сторін цього договору.

Постановами Верховного суду України від 23.03.2016 р. у справі № 3-137гс16 та від 21.09.2016 р. у справі № 6-1685цс16 зроблено правовий висновок, суть якого зводиться до наступного: «Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать : припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.

Cуди не повинні розглядали зняття обтяження на спірне майно як підставу для припинення іпотеки та ототожнювати ці поняття, оскільки обтяження тягне за собою лише обмеження права розпорядження майном».

P.s. Особливістю даної справи було те, що предметом іпотеки було майно, яке належало засновнику підприємства та яке забезпечувало кредитні зобов’язання перед банком, при чому не товариства-банкрута, а його засновника.

Матеріал по темі: «Припинення іпотечних зобов’язань в межах процедури банкрутства» 

Теги: Застава, іпотека, кредит, банк, ліквідаційна процедура, банкрутство, обеспечительное обязательство, акцессорное, ипотека, залог, поручительство, кредитный договор, банкротство, ликвидация, судебная практика, правовая позиция, Верховный суд Украины, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов