Висновок експерта у кримінальній справі, як допустимий доказ у цивільній справі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є висновок експерта у кримінальній справі  допустимим і достовірним доказом у цивільній справі?

03 липня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 465/2710/20, провадження № 61-3659св24 (ЄДРСРУ № 120313749) досліджував питання щодо висновку експерта у кримінальній справі, як  допустимого доказу у цивільній справі.

За змістом ч. 1, 5 та 6 статті 106 ЦПК України, учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення.

У висновку експерта зазначається, що 1) висновок підготовлено для подання до суду, та що 2) експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

Експерт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має ті самі права і обов`язки, що й експерт, який здійснює експертизу на підставі ухвали суду.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що є доказами у цивільній справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Отриманий відповідно до вимог закону висновок експерта у кримінальній справі, є допустимим і достовірним доказом у цивільній справі, якому суд має надати оцінку та мотивувати, чи визнає доказ, чи відхиляє його.

Статтею 110 ЦПК України визначено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу.

Якщо експертиза, яка проведена у кримінальному провадженні, містить інформацію щодо предмета доказування у цивільному провадженні, то незважаючи на те, що на момент розгляду справи вирок у кримінальній справі не ухвалений така експертиза може бути допустимим доказом.

Зокрема, такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 11 жовтня 2018 року у справі №761/12898/16-ц, від 05 лютого 2020 року у справі №461/3675/17, від 25 березня 2021 року у справі №752/21411/17, від 15 квітня 2021 року у справі №759/15556/18.

У постановах Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі № 686/23256/16-ц, від 25 березня 2021 року у справі № 752/21411/17 зроблено висновки, що отриманий відповідно до вимог закону висновок експерта у кримінальній справі, є письмовим доказом у цивільній справі, якому суд має надати оцінку.

У постанові Верховного Суду від 08 вересня 2022 року у справі № 125/1501/20-ц вказано на допустимість висновку експерта складеного в межах кримінального провадження, як письмового доказу у цивільній справі, оскільки експертиза проведена у кримінальному провадженні містила інформацію щодо предмета доказування у цивільному провадженні, незважаючи на те, що на момент розгляду справи вирок у кримінальній справі не ухвалений.

Втім, у випадку незгоди з висновком експерта за результатами експертизи, проведеної у кримінальному провадженні, сторона не позбавлена можливості заявити клопотання про призначення експертизи, виклавши у клопотанні підстави незгоди з цим висновком.

ВИСНОВОК: Отже, висновок експерта, підготовлений в межах кримінального провадження особою, яка є атестованим судовим експертом, може бути визнаний доказом у цивільній справі, якщо експертиза проведена у кримінальному провадженні містила інформацію щодо предмета доказування у цивільній справі, навіть незважаючи на те, що на момент розгляду цієї справи вирок у кримінальному провадженні не ухвалено.

 

 

Матеріал по темі: «Визначення судом компетенції установи для проведення судової експертизи»

 

 

 

Теги: експерт, експертний висновок для суду, спеціалізація експерта, попередження про кримінальну відповідальність, завідомо неправдивий висновок, эксперт, экспертиза, судова практика, Адвокат Морозов

 

 

Визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості, підстави та судова практика для подання позову про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину

11 вересня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 363/2488/22, провадження № 61-13426св23 (ЄДРСРУ № 121570617) досліджував питання щодо підстав для подання позову про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. 

Свідоцтво про право на спадщину – це документ, який посвідчує перехід права власності на спадкове майно від спадкодавця до спадкоємців.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Фактично свідоцтво не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов`язки, тобто не є правочином. Однак, свідоцтво видається на підтвердження існування права,  яке виникло внаслідок певного правочину і такий посвідчуваний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі.

Чинність документа, в даному випадку свідоцтва, є показником, який характеризує його юридичну силу, тобто якщо правова підстава (правочин), у зв`язку з якою був виданий документ, визнана недійсною,  то такий правочин не породжує в його сторін прав, а відтак свідоцтво, як посвідчувальний документ, втрачає свою юридичну силу, і не може підтверджувати право, яке вже відсутнє.

Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 15.10.2019 р. у справі №916/780/18.

Згідно з статтею 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Статтею 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Свідоцтво про право на спадщину це документ, який посвідчує перехід права власності на спадкове майно від спадкодавця до спадкоємців. Видачею свідоцтва про право на спадщину завершується оформлення спадкових прав.

Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1298 ЦК України).

Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом (частина перша статті 1301 ЦК України).

Аналіз статті 1301 ЦК України свідчить, що заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину.

При цьому, оспорювання свідоцтва про право на спадщину відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання свідоцтва).

Відповідно до ч. 2 ст. 1300 ЦК на вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину.

(!!!) Зміни до свідоцтва про право на спадщину вносяться без визнання попереднього свідоцтва про право на спадщину недійсним. У такому випадку нотаріус повинен вилучити у спадкоємців раніше видані свідоцтва та замість них видати нові, з актуальною інформацією.

При цьому слід враховувати правову позицію Верховного Суду, який в постанові від 13.11.2019 р. (судова справа № 758/5329/15, провадження № 61-18376св18) відзначив, що передбачений ст. 1300 ЦК порядок внесення змін до свідоцтва про право на спадщину є самостійним способом захисту прав спадкоємців. У разі настання підстав для внесення змін до свідоцтва про право на спадщину законом не обумовлюється, що зміни до нього повинні вноситись внаслідок визнання попереднього свідоцтва недійсним.

Внесення змін до свідоцтва про право на спадщину в судовому порядку може мати місце у разі, коли відсутня згода спадкоємців на внесення змін до свідоцтва, а також існують інші обставини, що позбавляють можливості внести такі зміни в нотаріальному порядку.

Важливо розрізняти застосування таких спеціальних способів захисту прав спадкоємців, як визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним та внесення змін до свідоцтва про право на спадщину.

Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним в тому випадку, коли спадкоємець, якому таке свідоцтво видане, не має права на спадкування.

Окрім цього, слід враховувати, що позов про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину не є негаторним, і до нього застосовується позовна давність (05 вересня 2022 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 385/321/20, провадження № 61-9916сво21 (ЄДРСРУ № 106533153).

Свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо. Таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18), від 14 травня 2018 року у справі № 296/10637/15-ц (провадження № 61-2448св18) та від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17 (провадження № 61-23св18).

Верховний суд дійшов висновку про те, що порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших заінтересованих осіб є самостійною підставою для визнання свідоцтв про право на спадщину за законом недійсними (постанова Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 414/811/17).

І на останок, позов про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину подається до суду за місцем знаходження нотаріуса, який видав таке свідоцтво.

Подібні правові висновки викладені 28 грудня 2020 року Верховним Судом в рамках справи № 662/826/19, провадження № 61-20147св19 (ЄДРСРУ № 93879776), від 21 грудня 2020 року в рамках справи № 318/1268/18, провадження № 61-3783св19 (ЄДРСРУ № 93793420), від 08 квітня 2020 року у справі № 368/1817/15, провадження № 61-26593 св 18 (ЄДРСРУ № 8790696 ).

 

 

Матеріал по темі: «Відсутність свідоцтва про право на спадщину»

 

 

 

 

Теги:  спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Верховний суд,  Адвокат Морозов

Заборона керування в стані алкогольного сп`яніння поширюється на всі транспортні засоби (електро: самокат, велосипед, скутер та ін.)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заборона керування в стані алкогольного сп`яніння поширюється на всі транспортні засоби: електроскутери, електросамокати, електровелосипеди, гіброскутери та інша подібна техніка, яка  офіційно визнається транспортними засобами

Частиною 1 статті 130КУпАП передбачено відповідальність, серед іншого, за відмову особи, яка керує транспортним засобом, від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан алкогольного сп`яніння.

Згідно з пунктом 2.5 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 N 1306, водій повинен на вимогу поліцейського пройти в установленому порядку медичний огляд з метою встановлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції.

Відповідно до ч. 12 ст. 121 КУпАП під транспортними засобами у статтях 121-126, 127-1- 128-1, частинах першій і другій статті 129,статтях 132-1,133-1,133-2,139і140слід розуміти всі види автомобілів, трактори та інші самохідні машини, трамваї і тролейбуси, а також мотоцикли та інші транспортні засоби.

Таким чином, визначення транспортного засобу для цілей застосування ст. 130 КУпАП, вказаний нормативний акт не містить, а тому для вказаних цілей слід керуватися нормами спеціального законодавства та Правилами дорожнього руху, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 N 1306 (далі -Правила).

Відповідно до п.10.1 Правил, транспортний засіб- пристрій, призначений для перевезення людей і (або) вантажу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів. Таким чином, під загальне визначення транспортного засобу підпадають усі без винятку пристрої призначені для перевезення людей і (або) вантажу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів, зокрема велосипеди, гужові транспортні засоби, візки, самокати, тощо. Даний термін охоплює всі види транспортних засобів, які можуть рухатися дорогами загального користування.

Також, пунктом 1 статті 1 Закону України «Про деякі питання використання транспортних засобів, оснащених електричними двигунами, та внесення змін до деяких законів України щодо подолання паливної залежності і розвитку електрозарядної інфраструктури та електричних транспортних засобів» № 2956-IX від 24.02.2023, який набрав чинності 23.03.2023 р., визначено, що електричний колісний транспортний засіб це дво- і більше колісний транспортний засіб, оснащений виключно електричними тяговими двигунами (одним чи декількома) та системою акумулювання електричної енергії (акумуляторною батареєю), яка має технічні можливості заряджатися від зовнішнього джерела електричної енергії.

Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 14 Закону України «Про дорожній рух» учасниками дорожнього руху є особи, які використовують автомобільні дороги, вулиці, залізничні переїзди або інші місця, призначені для пересування людей та перевезення вантажів за допомогою транспортних засобів. До учасників дорожнього руху належать водії та пасажири транспортних засобів, пішоходи, особи, які рухаються в кріслах колісних, велосипедисти, погоничі тварин. Учасники дорожнього руху зобов`язані знати і неухильно дотримувати вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативно-правових актів з питань безпеки дорожнього руху.

За таких, обставин внаслідок внесення змін в законодавство та прийняття Закону № 2956-IX - електричні колісні транспортні засоби прирівняні до транспортних засобів про, що прямо вказано у Законі № 2956-IX і такі не підпадають під жодну іншу категорію учасників дорожнього руху, що визначені у ст. 14 Закону України «Про дорожній рух», а тому особи, що керують такими транспортними засобами є водіями і зобов`язані дотримуватися правил дорожнього руху та ЗУ «Про дорожній рух».

Згідно з усталеною практикою, при розгляді адміністративних справ зазначених категорій і, зокрема ст.130 КУпАП, суди мають враховувати положення правових норм, у яких визначено поняття «транспортні засоби», зокрема п.1.10 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 №1306, Закон України «Про автомобільний транспорт» з останніми змінами, Закон України «Про деякі питання використання транспортних засобів, оснащених електричними двигунами, та внесення змін до деяких законів України щодо подолання паливної залежності і розвитку електрозарядної інфраструктури та електричних транспортних засобів».

Пунктом 1.10. ПДР України передбачено, що транспортним засобом є пристрій, призначений для перевезення людей і (або) вантажу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів. Механічний транспортний засіб - транспортний засіб, що приводиться в рух за допомогою двигуна. Цей термін поширюється на трактори, самохідні машини і механізми, а також тролейбуси та транспортні засоби з електродвигуном потужністю понад 3 кВт.

Однак, при цьому, норма ст.130 КУпАП не розділяє транспортні засоби на механічні, немеханічні, електричні чи будь-які інші.

Відповідно до Закону України «Про деякі питання використання транспортних засобів, оснащених електричними двигунами, та внесення змін до деяких законів України щодо подолання паливної залежності і розвитку електрозарядної інфраструктури та електричних транспортних засобів», електричний колісний транспортний засіб - дво- і більше колісний транспортний засіб, оснащений виключно електричними тяговими двигунами (одним чи декількома) та системою акумулювання електричної енергії (акумуляторною батареєю), яка має технічні можливості заряджатися від зовнішнього джерела електричної енергії.

(!!!) Отже, фактично зміна полягає у тому, що електроскутери, електросамокати, гіброскутери та інша подібна техніка офіційно визнаються транспортними засобами. Їх фактично поділили на дві категорії, а саме:

- легкий персональний електричний транспортний засіб - це колісний транспортний засіб, який оснащений та приводиться в рух виключно електричними тяговими двигунами (одним чи декількома) із потужністю у діапазоні до 1000 Вт, системою акумулювання електричної енергії (акумуляторною батареєю), яка здатна заряджатися шляхом підключення до зовнішнього джерела електричної енергії, з одним, двома, трьома або чотирма колесами, який має максимальну конструктивну швидкість у діапазоні до 25 кілометрів на годину;

- низькошвидкісний легкий електричний транспортний засіб - це колісний транспортний засіб, який оснащений та приводиться в рух виключно електричними тяговими двигунами (одним чи декількома), системою акумулювання електричної енергії (акумуляторною батареєю), яка здатна заряджатися шляхом підключення до зовнішнього джерела електричної енергії, із двома, трьома або чотирма колесами, який має максимальну конструктивну швидкість, що є меншою або дорівнює 50 кілометрів на годину та більшою за 10 кілометрів на годину, та споряджену масу не більше ніж 600 кілограмів.

Такі зміни були також викладені і в Законі України «Про автомобільний транспорт».

Водночас, відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 15.03.2023 у справі № 127/5920/22, використання електросамоката чи іншого подібного засобу (моноколеса, сегвея тощо) для переміщення особи як учасника дорожнього руху є джерелом підвищеної небезпеки, якщо в конкретному випадку такий засіб приводився в рух за допомогою встановленого на ньому електричного двигуна; для кваліфікації діяльності, пов`язаної з таким використанням електричного самоката, характеристика електросамоката як механічного транспортного засобу з урахуванням потужності електродвигуна, встановленого на ньому, значення не має.

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «О`Галлоран та Франціс проти Сполученого Королівства» від 29.06.2007 зазначається, що будь-яка особа, яка володіє чи керує транспортним засобом, підпадає під дію спеціальних правил, оскільки володіння та використання транспортних засобів є таким, що потенційно може завдати серйозної шкоди. Ті, хто реалізували своє право володіти ними та їздити на них, тим самим погодились нести певну відповідальність та виконувати додаткові обов`язки у правовому полі держави.

Відтак, Закон України «Про деякі питання використання транспортних засобів, оснащених електричними двигунами, та внесення змін до деяких законів України щодо подолання паливної залежності і розвитку електрозарядної інфраструктури та електричних транспортних засобів» від 24.02.2023 № 2956-IX відносить самокати та моноколеса до транспортних засобів.

Тлумачення «джерело підвищеної небезпеки» та «транспортний засіб» не є тотожними, в той же час саме критерій наявності у електровелосипеда можливості приведення в рух за допомогою двигуна відрізняє його від звичайного велосипеда та є визначальним при вирішенні питань, чи відноситься він як до «транспортних засобів» так і до «джерел підвищеної небезпеки»

Наявність можливості приведення електровелосипеду в рух мускульною силою велосипедиста не позбавляє його наявності електродвигуна та можливості руху на транспортному засобі із застосуванням виключно електродвигуна без застосування мускульної сили.

Отже,  електровелосипед може приводитись у рух не тільки мускульною силою, але й за допомогою двигуна, що є ключовою різницею електровелосипеда від звичайного велосипеда, який приводиться у рух виключно мускульною силою.

При цьому, згідно пункту 2.13 Правил право на керування транспортними засобами мототранспортними засобами і мотоколясками (категорії А1, А) може бути надано особам з 16-річного віку. При цьому мопеди, моторолери та інші двоколісні транспортні засоби, які мають двигун з робочим об`ємом до 50 куб.см або електродвигун потужністю до 4 кВт належать до категорії А1.

Знов таки, законодавець не обмежує нижньою межею потужність електродвигуна для вирішення питання щодо отримання прав на керування двоколісним транспортним засобом, а відрізняє виключно верхню межу, яка впливає на різні категорії прав ( А1 або А).

За таких обставин, електровелосипед у відповідності до пункту 1.10 Правил, відноситься до саме транспортних засобів, а не до велосипедів та, як наслідок особа, яка керує електровелосипедом, є водієм, а не велосипедистом.

В пункті 1.10 Правил законодавець окремо виокремлює механічні транспортні засоби тобто транспортні засоби, що приводиться в рух з допомогою двигуна. Цей термін поширюється на трактори, самохідні машини і механізми, а також тролейбуси та транспортні засоби з електродвигуном потужністю понад 3 кВт.

В той же час, пунктом 2.9 Правил водієві забороняється рух керування в стані алкогольного сп`яніння будь-яким транспортним засобом, а не тільки механічним, а статтею 130 кодексу України про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність за керування в стані алкогольного сп`яніння будь-яким транспортним засобом, а не тільки механічним.

Підпунктом б) частини 2 статті 16 Закону «Про дорожній рух» визначено, що водій зобов`язаний не допускати випадків керування транспортним засобом у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, а також не передавати керування транспортним засобом особі, яка перебуває в такому стані або під впливом таких препаратів.

Вказане кореспондується із вимогами п. 2.9 а Правил дорожнього руху України, згідно котрого водієві забороняється керувати транспортним засобом у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції.

ВИСНОВОК: Таким чином, водій реалізувавши своє право володіти та/або керувати транспортним засобом (електровелосипедом, електроскутером, електросамокатом, гіброскутером), автоматично погодився виконувати додатково покладені на нього обов`язки, встановлені нормами законодавства України, в тому числі і Правилами дорожнього руху України, які встановлюють заборону на керування в стані алкогольного сп`яніння, а відповідальність за керування в стані алкогольного сп`яніння поширюється на всі транспортні засоби, а не тільки механічні.

 

 

Матеріал по темі: «Адміністративна відповідальність «водія» мотоблоку по ст. 130 КУпАП»
 

 

 

Теги: електросамокат, сігвей, моноколесо, мотоблок, джерело підвищеної небезпеки, транспортний засіб, учасник дорожнього руху, водій, відповідальність, дтп, шкода, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Провадження у справах щодо тимчасового обмеження керівника юросіб у виїзді за кордон

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості судового провадження у справах щодо тимчасового обмеження керівника суб`єкта господарювання у виїзді за межі України

12 вересня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 120/2322/24, адміністративне провадження № К/990/27101/24  (ЄДРСРУ № 121577801) досліджував питання щодо особливостей судового провадження у справах щодо тимчасового обмеження керівника суб`єкта господарювання у виїзді за межі України.

З 01 січня 2022 року, положеннями КАС України унормовано, що провадження у справах щодо тимчасового обмеження керівника суб`єкта господарювання у виїзді за межі України розглядаються судами як за правилами статті 283, так і за правилами статті 289-2 цього Кодексу.

При порівняльному аналізі наведених норм та інших положень КАС України, що їх супроводжують, можна дійти висновку про існуючу суттєву відмінність з притаманними у кожному конкретному випадку своїх особливостей з розгляду позовного провадження в однопредметній категорії адміністративних справ.

Це стосується, в тому числі, і мети застосування положень 283 у порівнянні зі статтею 289-2 КАС України щодо швидкоплинності та негайного здійснення процесу з метою попередження уникнення особи від виконання покладеного на нього обов`язку шляхом виїзду за кордон тощо.

Згідно зі статтею 283 КАС України провадження у справах за зверненням податкових та митних органів при здійсненні ними визначених законом повноважень здійснюється на підставі заяви таких органів, зокрема, щодо встановлення тимчасового обмеження керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника у праві виїзду за межі України.

Заява подається до суду першої інстанції протягом 24 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення до суду, за загальними правилами підсудності, встановленими цим Кодексом, у письмовій формі та повинна містити:

1) найменування адміністративного суду;

2) найменування, поштову адресу, а також номер засобу зв`язку заявника;

3) найменування, поштову адресу, а також номер засобу зв`язку, якщо такий відомий, щодо сторони, до якої застосовуються заходи, визначені частиною першою цієї статті;

4) підстави звернення із заявою, обставини, що підтверджуються доказами, та вимоги заявника;

5) перелік документів та інших матеріалів, що додаються;

6) підпис уповноваженої особи суб`єкта владних повноважень, що скріплюється печаткою.

У разі недотримання вимог частини другої цієї статті суд повідомляє про це заявника та надає йому строк, але не більше ніж 24 години, для усунення недоліків.

(!!!) Невиконання вимог суду в установлений строк тягне за собою повернення заявнику заяви та доданих до неї документів.

Повернення заяви не є перешкодою для повторного звернення з нею до суду після усунення її недоліків, але не пізніше ніж протягом 48 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення до суду.

Суд ухвалою відмовляє у відкритті провадження за заявою, якщо:

1) заявлено вимогу, не передбачену частиною першою цієї статті;

2) із поданих до суду матеріалів вбачається спір про право.

Відмова у відкритті провадження за заявою унеможливлює повторне звернення заявника з такою самою заявою. Заявник у цьому випадку має право звернутися з тими самими вимогами до суду в загальному порядку.

Ухвалу про відмову в прийнятті заяви може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом 24 годин з моменту її постановлення.

У разі постановлення судом ухвали про відкриття провадження у справі суд приймає рішення по суті заявлених вимог не пізніше 96 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення заявника до суду.

Розгляд заяви відбувається за участю податкового органу, митного органу, що її вніс, та платника податків, стосовно якого її внесено.

Рішення суду у справах, визначених пунктами 1-4, 7 частини першої цієї статті, підлягає негайному виконанню. Апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані сторонами протягом десяти днів з дня їх проголошення. Подання апеляційної скарги на рішення суду у справах, визначених пунктами 1-4, 7 частини першої цієї статті, не перешкоджає його виконанню.

У рішенні суду зазначаються:

1) дата ухвалення рішення;

2) найменування суду, прізвище та ініціали судді;

3) найменування сторін, їх місцезнаходження;

4) мотиви задоволення судом заявлених вимог з посиланням на закон;

5) порядок вчинення дій, визначених рішенням;

6) відомості про порядок апеляційного перегляду справи, строки апеляційного оскарження.

Суд апеляційної інстанції розглядає справу у десятиденний строк після закінчення строку на апеляційне оскарження.

Частиною першою статті 269 КАС України передбачено, що у справах, визначених статтями 273-277, 280-283, 285-289 цього Кодексу, заявами по суті справи є позовна заява та відзив на позовну заяву (відзив).

При цьому КАС України для справ, визначених статтями 273-277, 280-283, 285-289 цього Кодексу, встановлює окремий порядок обчислення процесуальних строків (стаття 270), проголошення та вручення судових рішень (стаття 271), апеляційного та касаційного оскарження судових рішень (стаття 272).

Водночас згідно статті 289-2 КАС України у разі невиконання у встановлені ПК України строки обов`язку щодо сплати грошових зобов`язань юридичною особою або постійним представництвом нерезидента, що призвело до виникнення податкового боргу (заборгованості) у сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, податковим органом подається до суду за основним місцем реєстрації юридичної особи або постійного представництва нерезидента позовна заява про застосування судом тимчасового обмеження керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника у праві виїзду за межі території України.

Адміністративна справа, передбачена цією статтею, розглядається судом протягом 48 годин з дня подання відповідної позовної заяви.

Апеляційні скарги на судові рішення в адміністративних справах, визначених цією статтею, можуть бути подані в десятиденний строк із дня їх проголошення.

Суд апеляційної інстанції розглядає справу у десятиденний строк після закінчення строку на апеляційне оскарження з повідомленням учасників справи.

У контексті викладеного варто звернути увагу на те, що норма статті 289-2 КАС України, як і норма пункту 7 частини першої статті 283 цього Кодексу, визначають єдину підставу для звернення до суду податкового органу, яка визначена пунктом 87.13 статті 87 ПК України.

Разом з тим, стаття 87 ПК України не визначає з заявою або позовною заявою має звертатись до суду контролюючий орган за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника за межі України - до погашення такого податкового боргу.

З огляду на викладене, Верховний суд вважає, що статі 283 та 289-2 КАС України для регулювання одного і того ж предмета визначають різні види судового провадження.

ВАЖЛИВО: Порівняльний аналіз статей 283 та 289-2 КАС України свідчить про суттєві відмінності вказаних судових проваджень:

- відповідно до статті 283 КАС України звернення контролюючого органу відбувається шляхом подання відповідної заяви, в той час як згідно статті 289-2 КАС України позовної заяви;

- положеннями статті 289-2 КАС України встановлено терміни розгляду судом відповідної категорії заяв (48 годин), а положеннями статті 283 КАС України - не пізніше 96 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення заявника до суду).

- стаття 283 КАС України встановлює окремі вимоги до заяви щодо встановлення тимчасового обмеження керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника у праві виїзду за межі України, судового рішення за наслідками розгляду такої заяви, його негайне виконання, а також визначає окремі умови щодо залишення без руху, повернення та відмови у відкритті провадження за такими заявами, тоді як положеннями статті 289-2 КАС України такі вимоги та умови не передбачено.

Ще однією суттєвою відмінністю звернення до суду щодо встановлення тимчасового обмеження керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника у праві виїзду за межі України в порядку статей 283 та 289-2 КАС України, є те що судові рішення за наслідками розгляду судами першої інстанції справ, визначених зокрема статтею 283 цього Кодексу, набирають законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі їх апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції. При цьому судові рішення суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду справ набирають законної сили з моменту проголошення і не можуть бути оскаржені.

Тобто, для судового провадження в порядку статті 283 КАС України не передбачено можливості касаційного оскарження судових рішень, водночас щодо статті 289-2 цього Кодексу такі застереження відсутні.

ВИСНОВОК: З огляду на зазначене, Верховний суд вважає, що звернення до суду з заявою щодо встановлення тимчасового обмеження керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника у праві виїзду за межі України в порядку статті 283 КАС України є окремим видом судового провадження, яке має бути ініційоване контролюючим органом протягом 24 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення до суду.

Тобто звернення в порядку статті 283 КАС України відбувається лише з метою термінового розгляду заяв.

Водночас норми статті 289-2 КАС України не встановлюють строків звернення до суду, не визначають інших вимог до позовної заяви, відмінних від тих, які передбачені загальними нормами КАС України, як і не встановлюють іншої, особливої процедури розгляду таких заяв, що свідчить про те, що звернення в порядку статті 289-2 КАС України з позовною заявою про обмеження виїзду керівника платника податків за кордон відбувається в загальному порядку.

При цьому норми КАС України не містять застережень щодо пріоритетності вказаних видів судових проваджень.

 

 

Матеріал по темі: «Обмеження для керівників юросіб у праві виїзду за кордон у разі виникнення податкового боргу»
 

 

Теги: податковий борг, тимчасове обмеження, заборона виїзду за кордон, податковий керуючий, керівник юридичної особи, постійного представництва нерезидента, реєстрі керівників платників податків, Адвокат Морозов

Обмеження для керівників юросіб у праві виїзду за кордон у разі виникнення податкового боргу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду керівників юридичних осіб у разі невиконання податкового обов`язку щодо сплати грошових зобов`язань

12 вересня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 120/2322/24, адміністративне провадження № К/990/27101/24  (ЄДРСРУ № 121577801) досліджував питання щодо обмеження для керівників юросіб у праві виїзду за кордон у разі виникнення податкового боргу.

Підпунктом 20.1.35-2 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України (далі - ПК України) встановлено, що контролюючі органи, визначені підпунктом 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 цього Кодексу, мають право звертатися до суду щодо встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду керівників юридичних осіб або постійних представництв нерезидентів-боржників за межі України у разі невиконання податкового обов`язку щодо сплати грошових зобов`язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу.

Пунктом 87.13 статті 87 ПК України визначено, що у разі несплати протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги суми податкового боргу, що перевищує 1 мільйон гривень, контролюючий орган може звернутися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника за межі України - до погашення такого податкового боргу.

(!!!) Вимоги абзацу першого цього пункту не застосовуються у разі наявності зобов`язання держави щодо повернення юридичній особі або постійному представництву нерезидента-боржника помилково та/або надміру сплачених ним грошових зобов`язань, бюджетного відшкодування податку на додану вартість, якщо загальна сума непогашеної заборгованості держави перед боржником дорівнює або перевищує суму податкового боргу такого боржника.

Тимчасове обмеження у праві виїзду керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника за межі України встановлюється як забезпечувальний захід виконання судового рішення або рішення керівника контролюючого органу про стягнення суми податкового боргу.

Статтю 87 ПК України доповнено наведеними вище пунктами 87.13 та 87.14 згідно із Законом України від 30 листопада 2021 року № 1914-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень», який набрав чинності з 01 січня 2022 року (далі - Закон № 1914-IX).

Крім цього, Законом № 1914-IX частину першу статті 283 КАС України доповнено пунктом 7, згідно з яким, провадження у справах за зверненням податкових та митних органів при здійсненні ними визначених законом повноважень здійснюється на підставі заяви таких органів щодо встановлення тимчасового обмеження керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника у праві виїзду за межі України.

Також, цим Законом КАС України доповнено статтею 289-2 «Особливості провадження у справах за адміністративними позовами з приводу тимчасового обмеження права громадян України на виїзд за межі території України».

Згідно з частиною першою цієї статті, у разі невиконання у встановлені Податковим кодексом України строки обов`язку щодо сплати грошових зобов`язань юридичною особою або постійним представництвом нерезидента, що призвело до виникнення податкового боргу (заборгованості) у сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, податковим органом подається до суду за основним місцем реєстрації юридичної особи або постійного представництва нерезидента позовна заява про застосування судом тимчасового обмеження керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника у праві виїзду за межі території України.

Тимчасове обмеження у праві виїзду керівника платника податків – боржника за межі України застосовується згідно з рішенням суду, що набрало законної сили, та є забезпечувальним заходом виконання судового рішення або рішення керівника контролюючого органу про стягнення суми податкового боргу про погашення суми податкового боргу.

ВАЖЛИВО: Закінчення дії тимчасового обмеження у праві виїзду керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента - боржника за межі України здійснюється за таких підстав:

 - погашення суми податкового боргу, зазначеної у рішенні суду, у зв’язку з якою було застосовано таке обмеження;

 - отримання у встановленому законодавством порядку інформації про зміну керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента - боржника;

 - отримання рішення суду про відкриття провадження у справі про банкрутство юридичної особи або постійного представництва нерезидента - боржника.

Інформація про закінчення дії тимчасового обмеження у праві виїзду керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента - боржника за межі України не пізніше наступного робочого дня з дня виявлення обставин для такого закінчення:

 - надається центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону;

 - розміщується в Реєстрі керівників платників податків - боржників.

ВИСНОВОК: Отже, підставами для застосування забезпечувального заходу у виді тимчасового обмеження керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника у праві виїзду за межі території України є:

- наявність у юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника податкового боргу (заборгованості) у сумі, що перевищує 1 мільйон гривень;

- несплата такого боргу протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги.

 

 

Матеріал по темі: «Статус податкового боргу при скасуванні судом податкової вимоги»

 

Теги: податковий борг, тимчасове обмеження, заборона виїзду за кордон, податковий керуючий, керівник юридичної особи, постійного представництва нерезидента, реєстрі керівників платників податків, Адвокат Морозов