Адвокат Морозов (судовий захист)
ОП ВС КГС: щодо правової природи третейської /
арбітражної угоди, її автономності та принципу "компетенції щодо
компетенції"
30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі
суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках
справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ
№ 121725661) досліджував питання щодо правової природи третейської /
арбітражної угоди, її автономності та принципу "компетенції щодо
компетенції".
Частиною 2 ст.1 Закону "Про третейські суди"
передбачено, що до третейського суду за угодою сторін може бути переданий
будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім
випадків, передбачених законом.
Завданням третейського суду є захист майнових і
немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб
шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону (ст.3
Закону "Про третейські суди").
Юридичні та / або фізичні особи, а також адміністратор
за випуском облігацій, який діє в інтересах власників облігацій відповідно до
положень Закону "Про ринки капіталу та організовані товарні ринки",
мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає
з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених
законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між
сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону (ст.5 Закону
"Про третейські суди").
Відповідно до ст.2 Закону "Про третейські
суди" третейська угода - угода сторін про передачу спору на
вирішення третейським судом.
(!!!) Третейська
угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі,
контракті або у вигляді окремої письмової угоди (ч.1 ст.12 Закону "Про
третейські суди"). Отже, оскільки третейське застереження є різновидом
третейської угоди (охоплюється зазначеним поняттям), у тексті цієї постанови
Об`єднана палата вживатиме поняття "третейська угода" як
узагальнююче, родове.
Аналогічним чином Об`єднана палата використовує
поняття "арбітражна угода", різновидом якої є арбітражне застереження
(ч.1 ст.7 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж").
При цьому Закон "Про третейські суди" та
Закон "Про міжнародний комерційний арбітраж" як нормативно-правові
акти, що регулюють процедуру альтернативного (позасудового) вирішення спорів,
ґрунтуються на об`єднавчих засадах та мають спільну мету. Інститути третейської
та арбітражної угоди, а також нормативні приписи щодо компетенції третейських і
арбітражних судів є певною мірою уніфікованими.
Згідно зі ст.27 Закону "Про третейські суди"
третейський суд, з додержанням вимог цього Закону, самостійно вирішує питання
про наявність або відсутність у нього компетенції для розгляду конкретної
справи (ч.1). Сторона має право заявити про відсутність у третейського суду
компетенції стосовно переданого на його вирішення спору до початку розгляду
справи по суті (ч.2). Сторона має право заявити про перевищення третейським
судом меж його компетенції, якщо в процесі третейського розгляду виникне
питання, розгляд якого не передбачено третейською угодою або яке не може бути
предметом такого розгляду відповідно до регламенту третейського суду чи цього
Закону (ч.3). У випадках, передбачених частинами 2 та 3 цієї статті,
третейський суд повинен відкласти розгляд справи або зупинити розгляд справи по
суті до вирішення ним питання щодо наявності у нього відповідної компетенції
(ч.4). З питань наявності чи відсутності компетенції третейський суд у
зазначених випадках виносить мотивовану ухвалу (ч.5). Якщо третейський суд
дійде висновку щодо неможливості розгляду ним конкретного спору внаслідок
відсутності у нього компетенції, третейський розгляд припиняється, а витрати,
понесені третейським судом, відшкодовуються сторонами в рівних частках (ч.6).
При прийнятті позову третейський суд вирішує питання про наявність і дійсність
угоди про передачу спору на розгляд третейського суду (ч.7). У разі, якщо
третейський суд дійде висновку про відсутність або недійсність зазначеної
угоди, він повинен відмовити в розгляді справи (ч.8). Про відмову у розгляді
справи виноситься мотивована ухвала, яка надсилається сторонам. При цьому
заявнику разом з ухвалою повертаються позовні матеріали (ч.9).
Подібне положення міститься у ч.1 ст.16 Закону
"Про міжнародний комерційний арбітраж", яка передбачає, що
третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, в тому числі
стосовно будь-яких заперечень щодо наявності або дійсності арбітражної угоди. З
цією метою арбітражне застереження, що є частиною договору, повинно
трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору. Винесення
третейським судом рішення про недійсність договору не тягне за собою в силу
закону недійсність арбітражного застереження.
У постанові Верховного Суду від 26.07.2023 у справі №824/123/22 визначена правова
природа арбітражної угоди; вказано, що по суті це - процесуальний
договір, хоча й може міститися в приватному-правовому договорі.
Аналогічні правові позиції містяться у постановах Верховного Суду від
04.03.2024 у справі №824/97/22,
від 21.03.2024 у справі №824/99/22.
Об`єднана палата погоджується з цими висновками, не
вбачає підстав для відступу від них та вважає, що вони також є застосовними до
третейських угод, зважаючи, зокрема, на викладене в п.64 цієї постанови.
Отже, на відміну від звичайного цивільного чи
господарського договору як угоди, що має матеріально-правову природу, третейська
/ арбітражна угода є домовленістю сторін процесуального характеру. Відтак
до неї не підлягають застосуванню ст. 16 ЦК та
ст. 20 ГПК, які передбачають такий спосіб захисту як визнання правочину
недійсним.
Недійсність угоди регулюється Законом "Про
третейські суди", Законом
"Про міжнародний комерційний арбітраж", чинними для України
міжнародними договорами (Європейська конвенція про зовнішньоторговельний
арбітраж від 21.04.1961, Нью-Йоркська Конвенція про визнання та виконання
іноземних арбітражних рішень від 10.06.1958 (далі - Нью-Йоркська Конвенція)).
Ці нормативно-правові акти ґрунтуються на декількох
основоположних принципах:
-
автономності третейської / арбітражної угоди - її дійсність визначається
окремо від питань дійсності чи недійсності господарського чи цивільного
договору, у який вона інкорпорована;
- "компетенції щодо компетенції" -
третейський суд чи міжнародний комерційний арбітраж сам визначає питання
наявності в нього компетенції розглядати відповідний спір і при цьому вирішує
питання дійсності третейської / арбітражної угоди; державні суди виключно у
випадках, передбачених законом та міжнародними договорами, можуть вирішувати
питання щодо дійсності третейської / арбітражної угоди; при цьому будь-які
сумніви мають тлумачитися на користь третейської / арбітражної угоди (так
званий "проарбітрабельний" підхід).
Отже, положення Законів "Про третейські
суди" та "Про міжнародний комерційний арбітраж" закріплюють в
українському законодавстві два загальновизнаних принципи: 1) принцип
"автономності" арбітражної угоди від основного договору; 2) принцип
"компетенції щодо компетенції".
Попри наявність у третейського суду (міжнародного
комерційного арбітражу) повноважень визначати свою компетенцію, національні
суди (господарські та цивільні) також мають можливість розглядати питання
дійсності третейської (арбітражної) угоди.
(!!!) Разом із тим відповідно до чинного законодавства України національні суди
наділені таким правом лише в чітко визначених ним випадках:
(а) щодо третейської угоди:
- при
поданні стороною договору позову до суду з будь-яких питань, пов`язаних із
договором, який містить третейське застереження чи щодо якого сторони уклали
третейську угоду (п.7 ч.1 ст.226 ГПК, п.6 ч.1 ст.257 ЦПК);
- у
процедурі оспорювання рішень третейських судів (ст.51 Закону "Про
третейські суди", гл.1 розд. VII ГПК, розд.VIII ЦПК);
- при розгляді судом питання про надання дозволу та видачу наказу на примусове виконання рішення третейського суду (ст. 56 Закону "Про третейські суди", гл.2 розд. VII ГПК, гл.4 розд.ІХ ЦПК).
(б) щодо арбітражної угоди:
- при
поданні іншою стороною контракту позову до національного суду будь-якої держави
з будь-яких питань, пов`язаних із контрактом, який містить арбітражне
застереження чи щодо якого сторони уклали арбітражну угоду (ст.8 Закону
"Про міжнародний комерційний арбітраж", п.7 ч.1 ст.226 і п.5 ч.1
ст.231 ГПК);
- у
процедурі оспорювання арбітражного рішення (такий спір розглядає національний
суд в державі місця ухвалення арбітражного рішення) (ст.34 Закону "Про
міжнародний комерційний арбітраж", розд.VIII ЦПК);
- при
розгляді національним судом питання про визнання та надання дозволу на
примусове виконання арбітражного рішення (ст.36 Закону "Про міжнародний
комерційний арбітраж", ст.478 ЦПК).
ВИСНОВОК: Закони
"Про третейські суди" та "Про міжнародний комерційний
арбітраж" не передбачають випадки, за яких суд міг би розглядати
питання дійсності третейського (арбітражного) застереження в межах
самостійного позову про визнання недійсним такого застереження.
Отже, поза виключними випадками національні
суди не мають компетенції розглядати питання дійсності третейської
(арбітражної) угоди.
Матеріал по темі: «Ініціювання
третейського судпроцесу для ускладнення поділу спільного майна подружжя»
Теги: третейський суд,
комерційний арбітраж, нарахування пені, порушення резидентами при
здійсненні імпортних операцій, умови відстрочення поставки,
зупинення строків нарахування пені, звернення резидента з позовом
до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат
Морозов
Немає коментарів:
Дописати коментар