Право військовослужбовця на отримання житла або компенсації після звільнення зі служби

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право військовослужбовця, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше на отримання житла або грошової компенсації після звільнення зі служби

01 лютого 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 240/35627/21, адміністративне провадження № К/990/14258/23 (ЄДРСРУ № 116710778) досліджував питання щодо права військовослужбовця на отримання житла або грошової компенсації після звільнення зі служби.

Статтею 47 Конституції України встановлено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, визначені Законом України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-ХІІ), який також встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

За умовами абзацу 1 пункту 1 статті 12 Закону №2011-ХІІ  держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їх бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Такі жилі приміщення або грошова компенсація надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла, з урахуванням особливостей, визначених пунктом 10 цієї статті (абзац 4 пункту 1 статті 12 Закону №2011-ХІІ).

Абзацом 1 пункту 9 Закону №2011-ХІІ установлено, що військовослужбовці, що перебувають на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, при звільненні з військової служби в запас або у відставку за віком, станом здоров`я, а також у зв`язку із скороченням штатів або проведенням інших організаційних заходів, у разі неможливості використання на військовій службі залишаються на цьому обліку у військовій частині до одержання житла з державного житлового фонду або за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення, а в разі її розформування - у військових комісаріатах і квартирно-експлуатаційних частинах районів та користуються правом позачергового одержання житла.

На виконання приписів статті 12 Закону №2011-ХІІ, постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року №1081 було затверджено Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями (далі - Порядок №1081), яким визначено механізм забезпечення житловими приміщеннями військовослужбовців - осіб офіцерського (у тому числі осіб, які проходять військову службу за призовом осіб офіцерського складу), старшинського і сержантського,  рядового  складу (крім військовослужбовців строкової служби) Збройних Сил, , у тому числі звільнених в запас або у відставку, що залишилися перебувати на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, у військових частинах, закладах, установах та організаціях (далі - військові частини) після звільнення (далі - військовослужбовці) та членів їх сімей.

Пунктом 3 Порядку №1081 установлено, що військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надається житло для постійного проживання . Забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житлом для постійного проживання провадиться шляхом надання один раз протягом усього часу проходження військової служби житла новозбудованого, виключеного з числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних  чи  юридичних осіб, надання кредиту для спорудження (купівлі) житла.

Питання, пов`язані із  забезпеченням  житлом військовослужбовців, вирішуються за місцем перебування їх на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов (пункт 6 Порядку №1081).

Військовослужбовці, які перебувають на обліку при звільненні з військової служби в запас або у відставку  за  віком, станом  здоров`я, а також у зв`язку із скороченням штатів або проведенням інших організаційних  заходів, у разі неможливості використання на військовій службі залишаються на обліку у військовій частині  до одержання житла з державного житлового фонду, а в разі розформування військової частини - у військовому комісаріаті і квартирно-експлуатаційному органі та користуються правом позачергового одержання житла (пункт 29 Порядку №1081).

Пунктом 30 Порядку №1081 визначені випадки, за яких військовослужбовці знімаються з обліку, а саме:

- поліпшення житлових умов, внаслідок чого відпала потреба в наданні житла;

- засудження військовослужбовця до позбавлення волі на строк понад шість місяців, крім умовного засудження;

- звільнення з  військової служби за службовою невідповідністю, у зв`язку з систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем;

- подання відомостей, що не відповідають дійсності,  але стали підставою для зарахування на облік;

-в інших випадках, передбачених законодавством.

Також наказом Міністерства оборони України від 31 липня 2018 року №380 затверджено Інструкцію з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями (далі - Інструкція №380).

Цією Інструкцією визначено зміст та методику забезпечення жилими приміщеннями військовослужбовців Збройних Сил України (крім військовослужбовців строкової служби), а також осіб, звільнених в запас або відставку, що залишилися перебувати після звільнення з військової служби на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов шляхом надання жилих приміщень для постійного проживання (далі - військовослужбовці), та членів їх сімей, у тому числі членів сімей військовослужбовців, які загинули (померли), зникли безвісти під час проходження військової служби, що перебувають на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов (далі - члени їх сімей).

Пунктом 1 розділу ІІ «Організація роботи житлових комісій військових частин» Інструкції №380 передбачено, що для ведення обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов шляхом надання жилих приміщень для постійного проживання, виплати грошової компенсації за належне для отримання жиле приміщення, надання та використання службової жилої площі, обліку військовослужбовців, які потребують поліпшення житлових умов шляхом забезпечення службовими жилими приміщеннями (службовою житловою площею), ведення оперативного обліку службових житлових приміщень в апараті Міноборони, в Генеральному штабі Збройних Сил України, у інших органах військового управління та військових частинах, вищих військових навчальних закладах і військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти, установах та організаціях Збройних Сил України, а також у військових прокуратурах (далі - військова частина) утворюються житлові комісії (далі - житлова комісія військової частини).

Основними завданнями житлових комісій військових частин (об`єднаних житлових комісій), зокрема, є: прийняття рішення з житлових питань, у тому числі із розгляду відповідних рапортів (заяв) військовослужбовців та членів їх сімей з житлових питань (пункт 5 розділу ІІ «Організація роботи житлових комісій військових частин» Інструкції №380).

За правилами пункту 8 розділу ІV «Надання службових жилих приміщень» Інструкції №380 військовослужбовці, які прибули до нового місця служби та забезпечені в іншій місцевості постійним житлом за рахунок Міноборони, де залишилися проживати члени їх сімей, можуть бути забезпечені житловою площею у гуртожитку або отримувати грошову компенсацію за піднайом (найом) жилого приміщення за новим місцем проходження військової служби у разі, якщо вони не мають житла для постійного проживання у цьому населеному пункті. Такі військовослужбовці забезпечуються жилою площею у гуртожитку або отримують компенсацію за піднайом (найом) житлового приміщення на одну особу.

Питання, що виникають під час обліку осіб, які набули права та потребують поліпшення житлових умов шляхом надання жилих приміщень для постійного проживання, урегульовані розділом VІ Інструкції №380.

Пунктом 1 розділу VІ Інструкції №380 передбачено, що житловими приміщеннями для постійного проживання забезпечуються військовослужбовці та члени їх сімей, які відповідно до вимог статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» набули права та не забезпечувалися постійним житлом протягом усього часу проходження військової служби і мають календарну вислугу на військовій службі 20 років і більше, зареєстровані в населеному пункті дислокації військової частини, в якій військовослужбовець проходить службу та перебуває на відповідному обліку.

На облік не беруться військовослужбовці та члени їх сімей, які: забезпечувалися під час проходження військової служби житловою площею для постійного проживання від Міноборони; мають житлову площу на праві власності, що відповідає нормам та вимогам законодавства для забезпечення громадян житлом, крім випадків забезпечення житловими приміщеннями на територіях, на яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження,- із урахуванням вимог законодавства України щодо тимчасово окупованих територій; в інших випадках, передбачених законодавством (пункт 7 розділу VІ Інструкції №380).

За умовами абзацу 4 пункту 16 розділу VІ Інструкції №380 військовослужбовці та члени їх сімей, виключені з обліку, мають право повторно протягом року подати командиру військової частини рапорт та документи, визначені Порядком забезпечення житловими приміщеннями, для зарахування на облік в порядку, визначеному цією Інструкцією, із збереженням попереднього часу перебування на обліку.Зняття військовослужбовців з обліку проводиться у разі: поліпшення житлових умов до встановлених норм забезпечення житловою площею громадян у відповідному населеному пункті; подання відомостей, що не відповідають дійсності, але стали підставою для зарахування на квартирний облік, включення до списків осіб, що мають право першочергового та позачергового одержання житлових приміщень, або неправомірних дій посадових (службових) осіб при вирішенні питання про прийняття на квартирний облік; в інших випадках, передбачених законодавством (пункт 21 розділу VІ Інструкції №380).

Приписи абзацу 4 частини першої статті 12 Закону №2011-ХІІ містять застереження щодо разового забезпечення житлом військовослужбовця, який має вислугу на військовій службі 20 років і більше протягом усього часу проходження ним військової служби, за умови, що ним також не було використано право на безоплатну приватизацію житла, з урахуванням особливостей, визначених пунктом 10 цієї статті.

Положення цієї норми також кореспондуються з абзацом 1 пункту 9 Закону №2011-ХІІ, яким установлено, що військовослужбовці, що перебувають на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, при звільненні з військової служби залишаються на цьому обліку у військовій частині до одержання житла з державного житлового фонду або за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення. Аналогічні умови закріплені в пункті 3 Порядку №1081.

Отже, вирішальним у такій категорії справ є установлення факту забезпечення військовослужбовця житлом/поліпшення житлових умов, внаслідок чого відпала потреба у наданні йому житла (01 лютого 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 240/35627/21, адміністративне провадження № К/990/14258/23 (ЄДРСРУ № 116710778). 

ВИСНОВОК: Військовослужбовці, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та члени їх сімей мають право на отримання житла, а, отже, і на залишення на обліку до отримання ними житла, в тому числі і у разі звільнення в запас чи відставку, крім випадків, передбачених пунктом 30 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого Постановою КМУ від 03 серпня 2006 року № 1081.

Наведене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, викладеного в постановах: від 25 березня 2019 року у справі №359/2295/17, від 08 квітня 2020 року у справі №683/2197/18, від 20 травня 2019 року у справі №487/6514/17, від 20 січня 2021 року у справі №460/6031/18, від 24.02.2021 у справі № 460/6032/18 від 24.09.2021 у справі № 748/303/20.

 

P.s. Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 з метою забезпечення єдності судової практики щодо визначення юрисдикції суду з розгляду спорів з приводу проходження військової служби, а саме щодо оскарження особами з числа військовослужбовців рішень, дій чи бездіяльності відомчих житлових (житлово-побутових, з контролю за розподілом житла) комісій відступила від висновку щодо розгляду таких спорів за правилами цивільного судочинства, викладеного у її постановах від 6 червня 2018 року у справі № 752/5881/15-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 488/1176/14-а, від 20 вересня 2018 року у справі № 815/2551/15, від 23 січня 2019 року у справі № 806/5217/15, від 4 вересня 2019 року у справі № 826/17556/16, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 127/15109/18 і від 24 вересня 2021 року у справі № 748/303/20, а також у постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2139цс15 і від 2 березня 2016 року у справі № 6-14цс16а. 

Велика Палата Верховного Суду вказала, що спори щодо оскарження особами з числа військовослужбовців рішень, дій чи бездіяльності відомчих житлових (житлово-побутових, з контролю за розподілом житла) комісій є спорами з приводу проходження позивачами військової служби як різновиду служби публічної. Саме у зв`язку з останньою держава передбачила відповідні соціальні гарантії, а також порядок їх реалізації. Отже, такі спори належать до юрисдикції адміністративних судів (п.66).

 

 

Матеріал по темі: «Ветерани ВСУ мають право на отримання житла навіть після звільнення»

 

 

 

 

Здійснення оцінки впливу на довкілля та оскарження висновку в суді

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: підстави та дискреційні повноваження суду щодо скасування висновку з оцінки впливу на довкілля

18 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/24964/20, адміністративне провадження № К/9901/44562/21 К/9901/44987/21 (ЄДРСРУ № 117729920) досліджував питання щодо підстав та дискреційних повноважень суду щодо скасування висновку з оцінки впливу на довкілля.

Правові та організаційні засади оцінки впливу на довкілля, спрямованої на запобігання шкоді довкіллю, забезпечення екологічної безпеки, охорони довкілля, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, у процесі прийняття рішень про провадження господарської діяльності, яка може мати значний вплив на довкілля, з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів встановлює Закон України «Про оцінку впливу на довкілля» від 23.05.2017 №2059-VIII (далі - Закон №2059-VIII).

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону №2059-VIII оцінка впливу на довкілля - це процедура, що передбачає: 1) підготовку суб`єктом господарювання звіту з оцінки впливу на довкілля відповідно до статей 5, 6 та 14 цього Закону; 2) проведення громадського обговорення відповідно до статей 7, 8 та 14 цього Закону; 3) аналіз уповноваженим органом відповідно до статті 9 цього Закону інформації, наданої у звіті з оцінки впливу на довкілля, будь-якої додаткової інформації, яку надає суб`єкт господарювання, а також інформації, отриманої від громадськості під час громадського обговорення, під час здійснення процедури оцінки транскордонного впливу, іншої інформації; 4) надання уповноваженим органом мотивованого висновку з оцінки впливу на довкілля, що враховує результати аналізу, передбаченого пунктом 3 цієї частини; 5) врахування висновку з оцінки впливу на довкілля у рішенні про провадження планованої діяльності відповідно до статті 11 цього Закону.

Оцінка впливу на довкілля здійснюється з дотриманням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, з урахуванням стану довкілля в місці, де планується провадити плановану діяльність, екологічних ризиків і прогнозів, перспектив соціально-економічного розвитку регіону, потужності та видів сукупного впливу (прямого та опосередкованого) на довкілля, у тому числі з урахуванням впливу наявних об`єктів, планованої діяльності та об`єктів, щодо яких отримано рішення про провадження планованої діяльності або розглядається питання про прийняття таких рішень (частина друга).

Суб`єктами оцінки впливу на довкілля є суб`єкти господарювання, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, які є замовниками планованої діяльності і для цілей цього Закону прирівнюються до суб`єктів господарювання, уповноважений центральний орган, уповноважені територіальні органи, інші органи виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, громадськість, а у випадках, визначених статтею 14 цього Закону, - держава походження та зачеплена держава (частина третя).

За правилами ч. 1 ст. 5 Закону №2059-VIII суб`єкт господарювання інформує уповноважений територіальний орган про намір провадити плановану діяльність та оцінку її впливу на довкілля шляхом подання повідомлення про плановану діяльність, яка підлягає оцінці впливу на довкілля, у письмовій формі (на паперових носіях) та в електронному вигляді за місцем провадження такої діяльності.

Повідомлення про плановану діяльність, яка підлягає оцінці впливу на довкілля, вноситься уповноваженим територіальним органом, а у випадках, визначених частинами третьою і четвертою цієї статті, - уповноваженим центральним органом до Єдиного реєстру з оцінки впливу на довкілля протягом трьох робочих днів з дня надходження (ч. 6 ст. 5 Закону №2059-VIII).

Стаття 3 Закону №2059-VIII передбачає, що здійснення оцінки впливу на довкілля є обов`язковим у процесі прийняття рішень про провадження планованої діяльності, визначеної частинами другою і третьою цієї статті. Така планована діяльність підлягає оцінці впливу на довкілля до прийняття рішення про провадження планованої діяльності (частина перша).

Відповідно п. 2 ч. 2 цієї статті перша категорія видів планованої діяльності та об`єктів, які можуть мати значний вплив на довкілля і підлягають оцінці впливу на довкілля, включає, зокрема, операції у сфері поводження з небезпечними відходами (зберігання, оброблення, перероблення, утилізація, видалення, знешкодження і захоронення).

Відповідно до ч. 10 ст. 9 Закону №2059-VIII порядок передачі документації для надання висновку з оцінки впливу на довкілля та порядок фінансування оцінки впливу на довкілля затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пп. 1 п. 1 Додатку 4 постанови КМУ «Про затвердження Порядку передачі документації для надання висновку з оцінки впливу на довкілля та фінансування оцінки впливу на довкілля та Порядку ведення Єдиного реєстру з оцінки впливу на довкілля» від 13.12.2017 №1026 звіт з оцінки впливу на довкілля включає: опис планованої діяльності, зокрема: опис місця провадження планованої діяльності (додаються: викопіювання з генерального плану, зонінгу або детального плану території та ситуаційна схема з нанесеними джерелами впливу на довкілля; відомості за підписом суб`єкта господарювання про наявність власних або орендованих виробничих площ (приміщень), необхідних для провадження господарської діяльності, разом з копіями документів, що підтверджують право власності або оренди на виробничі площі (приміщення).

(!!!) За правилами статті 12 Закону №2059-VIII висновок з оцінки впливу на довкілля, інші рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади або органів місцевого самоврядування у процесі здійснення оцінки впливу на довкілля можуть бути оскаржені будь-якою фізичною чи юридичною особою в судовому порядку.

Порушення процедури здійснення оцінки впливу на довкілля, безпідставне та необґрунтоване неврахування чи неналежне врахування результатів участі громадськості, інші порушення законодавства у сфері оцінки впливу на довкілля є підставами для скасування висновку з оцінки впливу на довкілля та рішення про провадження планованої діяльності в судовому порядку.

Отже, підставами для скасування висновку з оцінки впливу на довкілля є:

а) порушення процедури здійснення оцінки впливу на довкілля;

б) безпідставне та необґрунтоване неврахування чи неналежне врахування результатів участі громадськості;

в) інші порушення законодавства у сфері оцінки впливу на довкілля.

Саме такі критерії підлягають перевірці та оцінці під час розгляду справи про оскарження висновку з оцінки впливу на довкілля.

В свою чергу, надання мотивованого висновку з оцінки впливу на довкілля, що враховує результати аналізу, визначає допустимість чи обґрунтовує недопустимість провадження планованої діяльності та визначає екологічні умови її провадження належить до компетенції відповідача.

Таким чином, визначення допустимості чи недопустимості провадження планованої діяльності належить виключно до дискреційних повноважень Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, а не суду. Суд лише перевіряє наявність чи відсутність передбачених ч. 2 ст. 12 Закону №2059-VIII підстав для скасування висновку з оцінки впливу на довкілля.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 20.01.2023 (справа №460/8998/20) зазначивши наступне:« 94.   Положення Закону України «Про оцінку впливу на довкілля» у сукупності дають підстави вважати, що суб`єкту владних повноважень надано дискреційне повноваження на аналіз інформації, наданої у звіті з оцінки впливу на довкілля, будь-якої додаткової інформації, яку надає суб`єкт господарювання, а також інформації, отриманої від громадськості під час громадського обговорення.

95.          В силу положень статті 2 КАС України і частини 2 статті 12 Закону України «Про оцінку впливу на довкілля», суди у цій справі повинні були перевірити чи прийнято оспорюваний Висновок на підставі, у межах повноважень та у передбачений законами спосіб, зокрема перевірити дотримання відповідачем встановленої Законом процедури здійснення оцінки впливу на довкілля, включаючи громадські слухання, а також наявність чи відсутність інших порушень законодавства у сфері оцінки впливу на довкілля. При цьому суди не можуть досліджувати розрахунки допустимих концентрацій по основних екологічних показниках, оскільки це є функцією відповідача та знаходиться поза правовою площиною.»

ВИСНОВОК: Враховуючи викладене, в силу вимог ч. 2 ст. 2 КАС України та ст. 12 Закону №2059-VIII суди повинні перевірити чи прийнято оспорюваний Висновок на підставі, у межах повноважень та у передбачений законами спосіб, зокрема перевірити дотримання Міністерством захисту довкілля та природних ресурсів України встановленої Законом №2059-VIII процедури здійснення оцінки впливу на довкілля, включаючи громадські слухання, а також наявність чи відсутність інших порушень законодавства у сфері оцінки впливу на довкілля.

 

Матеріал по темі: «Захист екологічних інтересів населення судом»

 

 

Теги: Орхуська конвенція, вплив на довкілля, місцеве самоврядування, захист екологічних інтересів населення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Захист екологічних інтересів населення судом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право на звернення до суду за захистом охоронюваного законом інтересу у сфері гарантування екологічної безпеки

18 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/24964/20, адміністративне провадження № К/9901/44562/21 К/9901/44987/21 (ЄДРСРУ № 117729920) досліджував питання щодо права на звернення до суду за захистом охоронюваного законом інтересу у сфері гарантування екологічної безпеки.

Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Екологічні інтереси населення також можуть захищатися у судовому порядку на підставі ч. 7 ст. 41 Конституції України, відповідно до якої використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі, а також приписів ст. 66 Конституції України, відповідно до яких ніхто не повинен заподіювати шкоду довкіллю.

Верховний Суд тлумачить підстави для звернення з позовом до суду для захисту охоронюваного законом інтересу у сфері належного функціонування природних екосистем в світлі гарантій, закріплених в Орхуській конвенції - міжнародному договорі, який встановив зобов`язання держав у сфері доступу до правосуддя в екологічних справах.

Орхуська конвенція ратифікована Законом України №832-ХІV від 06.07.1999, тому її положення відповідно до ст. 9 Конституції України є нормами прямої дії, а положення національного законодавства про процедури і механізми судового захисту порушених екологічних прав та інтересів можуть їх конкретизувати.

Пунктом 3 ст. 9 Орхуської конвенції на її Договірні Сторони покладається зобов`язання, зокрема, забезпечувати доступ громадськості до процедур оскарження дій та бездіяльності державних органів і приватних осіб, що порушують вимоги національного екологічного законодавства.

Водночас, відповідно до Орхуської конвенції представники громадськості мають право оспорювати порушення національного законодавства у сфері довкілля незалежно від того, належать такі порушення до прав на інформацію і на участь громадськості у процесі ухвалення рішень, гарантованих Орхуською конвенцією, чи ні (згідно із Настановами щодо впровадження Орхуської конвенції (ООН, 2000 рік). Орхуська конвенція забезпечує доступ до правосуддя як на підставі власних положень, так і в порядку забезпечення дотримання національного природоохоронного законодавства.

З огляду на важливість реального захисту довкілля, неприпустимим є обмежене тлумачення чинного законодавства України, частиною якого є Орхуська конвенція, стосовно права на звернення до суду за захистом охоронюваного законом інтересу у сфері гарантування екологічної безпеки. Відтак право на захист порушеного конституційного права на безпечне довкілля належить кожному та може реалізовуватися громадянами особисто або спільно - через представницький орган територіальної громади м. Кам`янська, яким є Кам`янська міськрада.

Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.10.2019 у справі №826/3820/18, від 21.02.2024 у справі №460/9602/20.

ВИСНОВОК: Питання, пов`язані з оскарженням в судовому порядку рішень, дій чи бездіяльності у процесі здійснення оцінки впливу на довкілля, унормовані ст. 12 Закону №2059-VIII, яка встановлює, що висновок з оцінки впливу на довкілля, інші рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади або органів місцевого самоврядування у процесі здійснення оцінки впливу на довкілля можуть бути оскаржені будь-якою фізичною чи юридичною особою в судовому порядку.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 2 жовтня 2019 року у справі № 826/9432/17 та підтримана 02 листопада 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/2719/20, адміністративне провадження № К/9901/27778/21  (ЄДРСРУ № 100748749).

 

 

Матеріал по темі: «Визначення позивача у справі на безпечне довкілля»

 

 

 

 

Теги: Орхуська конвенція, вплив на довкілля, місцеве самоврядування, захист екологічних інтересів населення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Право прокурора подавати заяву про видачу дубліката виконавчого документа

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: до перелік осіб, які наділені правом подавати заяву про видачу дубліката виконавчого документа прокурора не включено

13 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 917/194/18 (ЄДРСРУ № 117622072) досліджував питання щодо права прокурора подавати заяву про видачу дубліката виконавчого документа.

За змістом частин 1, 3 статті 3 ГПК України судочинство в судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", ", а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Згідно з підпунктом 19.4 пункту 1 Перехідних положень ГПК України до дня початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів: в разі втрати виконавчого документа суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання. Про видачу дубліката виконавчого документа постановляється ухвала у десятиденний строк із дня надходження заяви. За видачу стягувачу дубліката виконавчого документа справляється судовий збір у розмірі 0,03 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Ухвала про видачу чи відмову у видачі дубліката виконавчого документа може бути оскаржена в апеляційному та касаційному порядку.

(!!!) Єдиною підставою для видачі судом дубліката виконавчого листа є його втрата.

Дублікат - це документ, що видається замість втраченого оригіналу та має силу первісного документу. Оригінал виконавчого листа вважається втраченим, коли його загублено, украдено, знищено або істотно пошкоджено, що унеможливлює його виконання.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15 листопада 2018 року у справі № 474/783/17 (провадження № 61-29св17),  від 10 жовтня 2018 року у справі № 2-504/11 (провадження № 61-41846св18).

Частиною 1 статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Згідно з частиною 1 статті 14 Закону України "Про виконавче провадження" учасниками виконавчого провадження є виконавець, сторони, представники сторін, прокурор, експерт, спеціаліст, перекладач, суб`єкт оціночної діяльності - суб`єкт господарювання, особи, права інтелектуальної власності яких порушені, - за виконавчими документами про конфіскацію та знищення майна на підставі статей 176, 177 і 229 Кримінального кодексу України, статті  512 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Відповідно до частин 1, 2 статті 15 Закону України "Про виконавче провадження" сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення.

За змістом пункту 2 частини 1 статті 17 Закону України "Про виконавче провадження" представниками у виконавчому провадженні не можуть бути прокурори, які діють як учасники цього виконавчого провадження, крім випадків, коли вони діють як законні представники або уповноважені особи відповідного органу, що є стороною виконавчого провадження.

Згідно з абзацом 1 частини 1 статті 19 Закону України "Про виконавче провадження" сторони виконавчого провадження та прокурор як учасник виконавчого провадження мають право ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, мають право доступу до автоматизованої системи виконавчого провадження, право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виконавця у порядку, встановленому цим Законом, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій, надавати усні та письмові пояснення, заперечувати проти клопотань інших учасників виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими законом.

ВИСНОВОК: Виходячи із системного аналізу змісту норм підпункту 19.4 пункту 1 Перехідних положень ГПК України та статей 5, 14, 15, 17, 19 Закону України "Про виконавче провадження", Верховний Суд дійшов висновку, що чинним законодавством чітко встановлено вичерпний перелік учасників виконавчого провадження (стягувач, державний виконавець або приватний виконавець), які наділені правом подавати заяву про видачу дубліката виконавчого документа, тобто до вказаного переліку прокурора не включено.

  

Матеріал по темі: «Особливості  видачі судом дубліката виконавчого документу»

 

 

 

Теги: судовий наказ, виконавчий документ, виконавчий лист, поновлення пропущеного строку,  на предявлення виконавчого документа, дублікат судового наказу, ухвала суду, стягувач, боржник, виконавче провадження, судова практика, Адвокат Морозов

Спосіб судового захисту при добровільній передачі речі щодо її повернення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правомірність витребування майна у разі його добровільної передачі в тимчасове користування

11 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 178/1138/22, провадження № 61-16947ск23 (ЄДРСРУ № 117555031) досліджував питання щодо правомірності витребування майна у разі його добровільної передачі в тимчасове користування.

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Зазначені норми матеріального права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Згідно зі статтею 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до статті 325 ЦК України суб`єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

Аналогічні висновки зроблені у постанові Верховного Суду від 23 червня 2022 року у справі № 305/641/17 (провадження № 61-18601 св 21).

Відповідно до частини першої статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Застосовуючи положення статті 387 ЦК України, необхідно виходити з того, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним.

Правовий аналіз положень статті 387 цього Кодексу дає підстави для висновку, що у наведеній нормі йдеться про право власника на віндикаційний позов, тобто позов власника, який не володіє, до невласника, який незаконно володіє майном, про вилучення цього майна в натурі.

Віндикаційний позов належить до речово-правових способів захисту; захищає право власності в цілому, оскільки він пред`являється у тих випадках, коли порушено права володіння, користування та розпорядження одночасно.

(!!!) Сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний).

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі № 703/1191/20 (провадження № 61-19324св21), віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника:

(а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо;

(б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

З урахуванням специфіки речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку.

У постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 752/4033/16-ц, провадження № 61-13656 св 20, вказано, що «аналіз статті 387 ЦК України свідчить, що віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника:

(а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом. Належним відповідачем у віндикаційному позові є володіючий невласник».

Предметом доказування є факти, які підтверджують правомірність вимог про витребування власником майна з чужого незаконного володіння, зокрема факти, що підтверджують:

·     суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно;

·     незаконність вибуття цього майна з володіння позивача;

·    відсутність у відповідача юридичних підстав для збереження і володіння таким майном;

·  наявність витребуваного майна в натурі у незаконному володінні відповідача.

Отже, право власності дійсно є непорушним, але для застосування віндикації принципове значення, крім підтвердження такого права власності, має і встановлення особи, яка протиправно, тобто без будь-яких правових підстав, фактично володіє витребуваною річчю, бо саме вона має відповідати за позовом, виконувати рішення суду в разі його задоволення, й нести негативні наслідки порушення прав позивача.

Крім того, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 752/5281/20, провадження № 61-1371сво23, зазначено, що виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Власник речі (у цьому випадку автомобіля) повинен нести ризик обрання контрагента, який може своєю недобросовісною поведінкою позбавити його права на витребування своєї речі. У такому разі власник може захистити своє право шляхом звернення з позовом про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння, оскільки спірне майно вибуло з його власності з його волі, а тому правовий механізм, передбачений вимогами 388 ЦК України, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає.

ВИСНОВОК: Передання власником в користування іншій особі майна не вважається вибуттям цього майна з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) поза його волею в розумінні положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, а отже способом судового захисту може бути заявлення позову про відшкодування збитків, а не витребування майна з чужого незаконного володіння…адже невірно обраний  спосіб судового захисту дорівнює відмові в позовних вимогах.

 

 

Матеріал по темі: «Витребування майна у разі його добровільної передачі в тимчасове користування»

 

 

Теги: негаторний, віндикаційний позов, правочин, нікчемний, оспорюваний, недійсність, власник, титульний власник, сделка, сторона, иск, нотариус, последствия, недействительность, вред, истец, ответчик, защита, Адвокат Морозов

Припинення податкової застави з рухомого/нерухомого майна придбаного на торгах

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: припинення податкової застави з рухомого/нерухомого майна придбаного на торгах добросовісним набувачем

11 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 295/429/23, провадження № 61-16405 св 23 (ЄДРСРУ № 117555069) досліджував питання щодо припинення податкової застави з рухомого/нерухомого майна придбаного на торгах.

Згідно з частинами першою, другою статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частини першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 321 ЦК України).

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 391 ЦК України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Пунктом 87.2 статті 87 ПК України передбачено, що джерелами погашення податкового боргу платника податків є будь-яке майно такого платника податків з урахуванням обмежень, визначених цим Кодексом, а також іншими законодавчими актами.

Відповідно до пункту 88.1 статті 88 ПК України з метою забезпечення виконання платником податків своїх обов`язків, визначених цим Кодексом, майно платника податків, який має податковий борг, передається у податкову заставу.

Згідно з підпунктом 14.1.155 пункту 14.1 статті 14 ПК України податкова застава - спосіб забезпечення сплати платником податків грошового зобов`язання та пені, не сплачених таким платником у строк, визначений цим Кодексом. У разі невиконання платником податків грошового зобов`язання, забезпеченого податковою заставою, орган стягнення у порядку, визначеному цим Кодексом, звертає стягнення на майно такого платника, що є предметом податкової застави.

Пунктом 89.2 статті 89 ПК України з урахуванням положень цієї статті право податкової застави поширюється на будь-яке майно платника податків, яке перебуває в його власності (господарському віданні або оперативному управлінні) у день виникнення такого права і балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків, крім випадків, передбачених пунктом 89.5 цієї статті, а також на інше майно, на яке платник податків набуде прав власності у майбутньому.

Майно, на яке поширюється право податкової застави, оформлюється актом опису відповідно до пункту 89.3 статті 89 ПК України.

Згідно з пунктом 89.8 статті 89 ПК України контролюючий орган зобов`язаний безоплатно зареєструвати податкову заставу у відповідному державному реєстрі.

Податкова застава поширюється виключно на майно платника податків, який має податковий борг, у той час, позивач - власник майна, не є боржником зі сплати податків, як і попередній власник, який правомірно придбав майно на прилюдних торгах.

Подібний правовий висновок Верховного Суду викладено у постановах від 26 січня 2022 року у справі № 464/3242/20 (провадження № 61-16141св21), від 24 січня 2024 року у справі № 569/9806/21, провадження № 61-14278св23 (ЄДРСРУ №116574909) та від 06 лютого 2024 року у cправі № 914/2901/21 (ЄДРСРУ № 117009998).

Таким чином, оскільки податкова застава не пов`язана з особою позивача, стосується майна, яке придбано на електронних торгах, порушує права власника на розпорядження цим майном, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог та припинення податкової застави спірного нерухомого майна, що узгоджується із висновками, викладеними у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 916/2016/21.

ВИСНОВОК: Отже, податкова застава тісно пов`язана з особою яка має податковий борг, а отже не стосується майна, яке придбано на електронних (прилюдних) торгах, оскільки порушує права нового власника на розпорядження цим майном.

Матеріал по темі: «Податкова застава або погашення податкового боргу за рахунок заставного майна»

 

 

 

ТЕГИ: податкова застава, податковий борг, відчуження майна, податковий керуючий, опис майна платника податків, арешт майна, податкові спори, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Правочин вчинений внаслідок зловмисної домовленості представника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки та обставини, які підлягають доведенню в суді щодо правочину, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною

14 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 920/395/23 (ЄДРСРУ № 117656878) досліджував питання щодо наслідків та обставин, які підлягають доведенню в суді щодо правочину, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно із статтею 203 ЦК України, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частиною третьою статті 215 ЦК України передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.10.2019 у справі № 911/2129/17 зазначено, що частина третя статті 203 ЦК України визначає загальні вимоги до волевиявлення учасника правочину, яке повинне відповідати внутрішній волі та бути вільним від факторів, що викривляють уявлення особи про зміст правочину при формуванні її волевиявлення чи створюють хибне бачення існування та змісту волевиявлення. Підстави недійсності правочинів, коли внутрішня воля особи не відповідає правовим наслідкам укладеного правочину, визначено у статтях 229-233 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 232 ЦК України правочин який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку з вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявності домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя.

У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18.07.2018 у справі № 357/6663/16-ц зазначено, що відповідно до частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

За змістом зазначеної норми закону необхідними ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою є:

1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і другої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди;

2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками;

3) дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень.

У постанові від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в частині застосування статті 232 ЦК України зазначила, що зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання.

У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29.08.2018 у справі №522/15095/15-ц зазначено, що тлумачення статті 232 ЦК України свідчить, що під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої, проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, що представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен втілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тобто в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання.

(!!!) Для кваліфікації правочину як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості потрібно встановити, що: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв`язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.

Близький за змістом висновок також міститься у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21.02.2020 у справі №182/3593/17.

У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07.08.2019 у справі № 753/7290/17 вказано про те, що за змістом статті 232 ЦК України необхідними ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою є: 1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і другої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень.

Таким чином, для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення у діях представника наступного складу цивільного правопорушення:

1)    представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя; 2)

2)   бажає (або свідомо допускає) їх настання; 3)

3)   наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, спрямованої на настання негативних наслідків і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя, така домовленість має бути зловмисною і спрямована проти інтересів довірителя.

4)   при цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Для задоволення позовних вимог за статтею 232 ЦК України необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Таким чином має бути доведена і домовленість з боку іншої сторони правочину.

Критерій "зловмисності" не залежить від того, чи був направлений умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розходження волі довірителя та волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя.

Верховним Судом сформовано позицію, відповідно до якої необхідними ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою є:

1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і другої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками;

3) дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень.

При цьому Верховний Суд вважає за необхідне звернути увагу, що в питаннях встановлення усіх ознак правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою, не може бути подібних правовідносин, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, встановлених під час розгляду певної справи.

ВИСНОВОК: Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявності домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя.

 

Матеріал по темі: «Визнання правочину, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості, недійсним»

  

 

Теги: правочин, недійсність, зловмисна домовленість, представник, всупереч інтересам довірителя, несприятливі наслідки, перевищення повноважень, шкода, судова практика, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов