Відчуження майна, яке перебуває у податковій заставі та розподіл коштів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд:  відчуження майна, яке перебуває у податковій заставі, може відбуватися тільки за згодою контролюючого органу

21 листопада 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/362/20 (ЄДРСРУ № 131966873) досліджував питання щодо відчуження майна, яке перебуває у податковій заставі.

Право податкової застави контролюючого органу виникає в момент виникнення податкового боргу платника податків за узгодженими податковими зобов`язаннями. Податкове зобов`язання узгоджується при подачі платником податку декларацій (уточнюючих розрахунків) через отримане податкове повідомлення-рішення. Відповідно до п.89.8 статті 89 Податкового кодексу України контролюючий орган зобов`язаний безоплатно зареєструвати податкову заставу у відповідному державному реєстрі.

Пунктом 90.1 статті 90 Податкового кодексу України визначено, що пріоритет податкової застави щодо пріоритету інших обтяжень (включаючи інші застави) встановлюється відповідно до закону. Законом, дія якого поширюється на відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, розміщене на території України, та обтяжень таких прав, - є Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Згідно з указаним Законом обтяження -  це заборона або обмеження розпорядження та/або користування нерухомим майном, встановлені законом, актами уповноважених на це органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, інших осіб, яких законом уповноважено накладати відповідну заборону (обмеження), або такі, що виникли з правочину.

Податкова застава від звичайної відрізняється тим, що з`являється після невиконання зобов`язання, зокрема із сплати податків, штрафу, пені; кредитором є держава, яку представляє ДПС в особі податкового керуючого. Договору чи й згоди юридичної/фізичної осіб - платників податків на таку заставу не вимагається. Податкова застава є обов`язковою, не потребує письмового оформлення й виникає не через договірні відносини, а через пряму норму закону - п.88.2 стаття 88 Податкового кодексу України (абсолютні правовідносини за законом).

Реалізація майна з податковою заставою, яка по суті є обмеженням на розпорядження таким майном, у виконавчому провадженні здійснюється державним/приватним виконавцем з урахуванням вимог Закону України «Про виконавче провадження» та податкової застави, із врахуванням прав та обов`язків платника податків та податкового органу.

При цьому, слід враховувати  положення:

- пункту 3 частини 1 статті 51 Закону України "Про виконавче провадження" відповідно до якого для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернено у разі, якщо наявна письмова згода заставодержателя;

- пункту 92.1 статті 92 Податкового кодексу України, за змістом якого платник податків може відчужувати майно, що перебуває у податковій заставі, тільки за згодою контролюючого органу, а також у разі, якщо контролюючий орган впродовж десяти днів з моменту отримання від платника податків відповідного звернення не надав такому платнику податків відповіді щодо надання (ненадання) згоди;

- пункту 93.1.6 статті 93 Податкового кодексу України згідно з яким, майно платника податків звільняється з податкової застави з дня, зокрема, отримання платником податків згоди контролюючого органу на відчуження майна, що перебуває у податковій заставі, відповідно до статті 92 цього Кодексу;

- пункту 5 частини 4 статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", яким передбачено, що відмова в державній реєстрації прав з підстави, зазначеної у пункті 6 частини першої цієї статті, не застосовується у разі: державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості за наявності згоди іпотекодержателя (крім випадків, встановлених Законом України «Про іпотеку») або контролюючого органу (для податкової застави), у тому числі на відчуження або передачу на іншому речовому праві, поділ, об`єднання нерухомого майна або виділ частки з такого майна - у разі якщо обтяженням є іпотека, заборона відчуження, накладена у зв`язку з укладенням іпотечного договору, або податкова застава. Згода контролюючого органу на відчуження майна, що перебуває у податковій заставі, не вимагається у випадку, передбаченому пунктом 92.4 статті 92 Податкового кодексу України.

Варто зауважити, що відчуження платником податків майна, що перебуває в податковій заставі, без попередньої згоди контролюючого органу, якщо отримання такої згоди є обов’язковим згідно з ПКУ, – тягне за собою накладення штрафу в розмірі вартості відчуженого майна (п. 116.1 ст. 116 ПКУ).

У випадку якщо в податковій заставі перебуває лише готова продукція, товари та товарні запаси, платник податків може відчужувати таке майно без згоди контролюючого органу за цінами, що не є меншими за звичайні. Кошти від такого відчуження мають бути направлені в повному обсязі для виплати заробітної плати, єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та/або погашення податкового боргу.

ВИСНОВОК: Порядок узгодження продажу нерухомого майна платника, що перебуває в податковій заставі, може включати отримання згоди податкового органу на продаж, а також передачу коштів, отриманих від продажу, для погашення податкового боргу, що не суперечить податковому законодавству.

 

 

Матеріал по темі: «Відчуження майна, яке перебуває у податковійзаставі»

 

 

 

ТЕГИ: податкова застава, податковий борг, відчуження майна, безнадійний борг, податковий керуючий, опис майна платника податків, арешт майна, податкові спори, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Припинення податкової застави на майно придбане через електронні торги

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості та підстави припинення податкової застави на майно придбане через електронні торги

30 вересня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/2949/24 (ЄДРСРУ № 130707906) досліджував питання щодо підстав припинення податкової застави на майно придбане через електронні торги.

За змістом підпункту 14.1.155 пункту 14.1 статті 14 ПК України податкова застава - спосіб забезпечення сплати платником податків грошового зобов`язання та пені, не сплачених таким платником у строк, визначений цим Кодексом. Податкова застава виникає на підставах, встановлених цим Кодексом. У разі невиконання платником податків грошового зобов`язання, забезпеченого податковою заставою, орган стягнення у порядку, визначеному цим Кодексом, звертає стягнення на майно такого платника, що є предметом податкової застави.

У пункті 89.2 статті 89 ПК України зазначено, що з урахуванням положень цієї статті право податкової застави поширюється на будь-яке майно платника податків, яке перебуває в його власності (господарському віданні або оперативному управлінні) у день виникнення такого права і балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків, крім випадків, передбачених пунктом 89.5 цієї статті, а також на інше майно, на яке платник податків набуде прав власності у майбутньому.

Вичерпний перелік підстав для припинення податкової застави майна боржника наведено у статті 93 ПК України.

Так, згідно з пунктом 93.1 цієї статті майно платника податків звільняється з податкової застави з дня:

-       отримання контролюючим органом підтвердження повного погашення суми податкового боргу та/або розстрочених (відстрочених) грошових зобов`язань та процентів за користування розстроченням (відстроченням) в установленому законодавством порядку;

-       визнання податкового боргу безнадійним;

-       набрання законної сили відповідним рішенням суду про припинення податкової застави у межах процедур, визначених законодавством з питань банкрутства;

-       отримання платником податків внаслідок проведення процедури адміністративного або судового оскарження або в інших випадках, передбачених статтею 55 цього Кодексу, рішення відповідного органу про визнання протиправними та/або скасування раніше прийнятих рішень щодо нарахування суми грошового зобов`язання;

-       отримання платником податків згоди контролюючого органу на відчуження майна, що перебуває у податковій заставі, відповідно до статті 92 цього Кодексу.

У пункті 93.2 статті 93 ПК України зазначено, що підставою для звільнення майна платника податків з-під податкової застави та її виключення з відповідних державних реєстрів є відповідний документ, що засвідчує закінчення будь-якої з подій, визначених пунктом 93.1 цієї статті.

Отже, податкова застава є способом забезпечення виконання платником податків своїх обов`язків, визначених цим Кодексом. Право податкової застави виникає згідно з ПК України та не потребує письмового оформлення. Підставою виникнення податкової застави є несплата у строки, встановлені ПК України, сум грошових зобов`язань. Податкова застава виникає з дня виникнення у платника податків податкового боргу з грошових зобов`язань. При виникненні права податкової застави майно платника податків, який має податковий борг, передається у податкову заставу. Право податкової застави поширюється на будь-яке майно платника податків, яке перебуває в його власності (господарському віданні або оперативному управлінні) у день виникнення такого права і балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків. У зв`язку з цим, закон передбачає оформлення майна, на яке поширюється право податкової застави, актом опису, яке здійснюється на підставі рішення керівника контролюючого органу. При цьому у разі збільшення суми податкового боргу до початку складання акту опису майна у податкову заставу такий акт складається до суми, відповідної сумі податкового боргу платника податків.

Податкова застава виникає з дня виникнення податкового боргу і поширюється на майно платника податків, яке перебуває в його власності (господарському віданні або оперативному управлінні) і балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків. У разі збільшення такого боргу податкова застава не припиняється, а продовжує діяти, тому акт опису майна складається на виконання рішення контролюючого органу про опис майна у податкову заставу, але до суми, відповідної збільшеній сумі податкового боргу платника податків. Тому, ініційовані контролюючим органом після виникнення права податкової застави процедури, направлені на погашення платником податків податкового боргу, мають бути завершені і відсутні підстави для початку нових аналогічних процедур.

Такі висновки викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 14.04.2020 у справі № 803/3853/15.

(!!!) До позивача податкова застава не застосовувалася, відтак він не є боржником, за яким обліковується податковий борг, у розумінні наведених норм ПК України.

При цьому позивач є добросовісним набувачем відповідного нерухомого майна, яке набуто ним за результатами проведених в межах виконавчого провадження електронних торгів. Процедура та результати їх проведення ніким не оспорені, а отже є дійсними.

У такому контексті відповідно до пунктів 7, 8 Розділу X Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29.09.2016 № 2831/5, не пізніше наступного робочого дня з дня видачі/надсилання акта про проведений електронний аукціон переможцю всі арешти та заборони, накладені органами державної виконавчої служби (приватними виконавцями), з такого майна знімаються виконавцем (крім арешту, накладеного на виконання рішення суду про вжиття заходів для забезпечення позову). Копії постанови виконавця про зняття арешту з реалізованого майна надсилаються не пізніше наступного робочого дня після її винесення переможцю та відповідному органу (установі) для зняття арешту. Акт про проведений електронний аукціон є документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно, у випадках, передбачених законодавством. У випадку придбання нерухомого майна документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно, є свідоцтво про придбання нерухомого майна з електронного аукціону, яке видається нотаріусом на підставі акта про проведений електронний аукціон.

Тож, ураховуючи, що позивач є власником майна, яке знаходиться у податковій заставі з відміткою заборони його відчуження, і такі обставини мають триваючий характер та перешкоджають позивачу на свій розсуд розпоряджатися власним майном, то на підставі статті 391 ЦК  України заявлений ним позов підлягає задоволенню та припиняється відповідне обтяження.

Таким чином, не пов`язана з особою позивача податкова застава порушує його права, як власника майна, на розпорядження ним, а тому наявні підстави для її припинення.

Наведене повністю узгоджується із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 916/2016/21 та від 27.06.2023 у справі № 907/568/22.

 

 

Матеріал по темі: «Припинення податкової застави з рухомого/нерухомогомайна придбаного на торгах»

 

 

ТЕГИ: податкова застава, податковий борг, відчуження майна, податковий керуючий, опис майна платника податків, арешт майна, податкові спори, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Стягнення податкового боргу з державного або комунального підприємства

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок та особливості стягнення податкового боргу з державного або комунального підприємства

02 липня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 140/10454/24, адміністративне провадження № К/990/12698/25  (ЄДРСРУ № 128581009) досліджував питання щодо особливостей стягнення податкового боргу з державного або комунального підприємства.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Підпунктом 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) визначено, що податковий борг - це сума узгодженого грошового зобов`язання, не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, та непогашеної пені, нарахованої у порядку, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 ПК України платники податків зобов`язані сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Згідно з пунктом 54.1 статті 54 ПК України, крім випадків, передбачених податковим законодавством, платник податків самостійно обчислює суму податкового та/або грошового зобов`язання та/або пені, яку зазначає у податковій (митній) декларації або уточнюючому розрахунку, що подається контролюючому органу у строки, встановлені цим Кодексом. Така сума грошового зобов`язання та/або пені вважається узгодженою.

Пункт 57.1 статті 57 ПК України встановлює, що платник податків зобов`язаний самостійно сплатити суму податкового зобов`язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Порядок стягнення податкового боргу платників податків, крім фізичних осіб, регулюється статтями 95-99 ПК України.

Пунктом 95.1 статті 95 ПК України визначено, що орган державної податкової служби здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі.

Стягнення коштів та продаж майна платника податків провадяться не раніше ніж через 30 календарних днів з дня надіслання (вручення) такому платнику податкової вимоги (пункт 95.2 статті 95 ПК України).

Отже, право на стягнення коштів у рахунок погашення податкового боргу виникає у контролюючого органу на наступний день після закінчення 30 днів з дня надіслання платникові податків податкової вимоги. 

Відповідно до підпункту 20.1.18 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи мають право звертатися до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, обслуговуючих такого платника, на суму податкового боргу або його частини.

У свою чергу, у пункті 96.2 статті 96 ПК України визначено, що у разі якщо сума коштів, отримана від продажу внесеного в податкову заставу майна державного підприємства, яке не підлягає приватизації, у тому числі казенного підприємства, не покриває суму податкового боргу такого платника податків і витрат, пов`язаних з організацією та проведенням публічних торгів, або у разі відсутності майна, що відповідно до законодавства України може бути внесено в податкову заставу та відчужено, контролюючий орган зобов`язаний звернутися до органу виконавчої влади, до сфери управління якого належить такий платник податків, з поданням щодо прийняття рішення про:

- надання відповідної компенсації з бюджету за рахунок коштів, призначених для утримання такого органу виконавчої влади, до сфери управління якого належить такий платник податків;

- досудову санацію такого платника податків за рахунок коштів державного бюджету;

- ліквідацію такого платника податків та призначення ліквідаційної комісії;

- виключення платника податків із переліку об`єктів державної власності, які не підлягають приватизації відповідно до закону, з метою порушення справи про банкрутство, у порядку, встановленому законодавством України.

Пунктом 96.3 статті 96 ПК України передбачено, що відповідь щодо прийняття одного із зазначених у пункті 96.1 цієї статті рішень надсилається контролюючому органу протягом 30 календарних днів з дня направлення звернення.

У разі неотримання зазначеної відповіді у визначений цим пунктом строк або отримання відповіді про відмову у задоволенні його вимог контролюючий орган зобов`язаний звернутися до суду із позовною заявою про звернення стягнення податкового боргу на кошти державного органу чи органу місцевого самоврядування, в управлінні якого перебуває таке державне (комунальне) підприємство або його майно.

Аналіз вищенаведених положень дає підстави для висновку про те, що статтею 95 ПК України встановлено загальний порядок погашення заборгованості платників податків, який застосовується для всіх без винятку платників податку (серед іншого, державних або комунальних підприємств) перед бюджетом та визначено перелік заходів, які повинен здійснити контролюючий орган у певній послідовності для примусового стягнення податкового боргу, а саме: 1) стягнути кошти, які перебувають у власності боржника, 2) а в разі їх недостатності - здійснити заходи щодо продажу майна боржника, яке перебуває у податковій заставі.

Регламентований статтею 96 ПК України особливий порядок погашення податкового боргу державних та комунальних підприємств не змінює послідовності реалізації стадій стягнення податкового боргу, визначених статтею 95 цього Кодексу.

Це випливає із зазначеного у статті 96 ПК України формулювання, яке прямо встановлює передумову для її застосування, а саме - у разі якщо сума коштів, отримана від продажу внесеного в податкову заставу майна відповідного державного або комунального підприємства, не покриває суму податкового боргу.

Тобто законодавець презюмує, що на момент застосування спеціального механізму, визначеного статтею 96 ПК України, контролюючим органом вже було здійснено заходи, передбачені статтею 95 цього Кодексу, зокрема, стягнуто наявні кошти та звернуто стягнення на майно підприємства, яке перебуває у податковій заставі, проте ці заходи виявилися недостатніми для повного погашення податкового боргу.

(!) Отже, застосування статті 96 ПК України є логічно наступною стадією примусового стягнення податкового боргу, що має додатковий, субсидіарний характер стосовно загального порядку, встановленого статтею 95 цього Кодексу.

Іншими словами, норми статті 96 ПК України стосуються лише тих випадків, коли контролюючий орган не зміг стягнути податковий борг безпосередньо з державного чи комунального підприємства у порядку статті 95 цього Кодексу. У зв`язку з цим контролюючий орган вимушений звернутися до органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади, до сфери управління якого належить такий платник податків.

Так, положеннями статті 96 ПК України встановлено особливий порядок погашення заборгованості державних та комунальних підприємств перед бюджетами та визначено перелік заходів, які повинен здійснити контролюючий орган у певній послідовності для примусового стягнення податкового боргу, а саме: 1) звернутися до суду з вимогою про стягнення коштів з рахунків у банку; 2) отримати судовий дозвіл на погашення усієї суми боргу за рахунок майна; 3) провести торги з продажу майна, внесеного в податкову заставу.

Якщо усі перелічені заходи не мали результатом погашення податкового боргу державного підприємства, то контролюючий орган вчиняє дії, передбачені статтею 96 ПК України, для залучення коштів (майна) органу виконавчої влади, до сфери управління якого належить такий платник податків, для погашення податкового боргу останнього.

Отже, визначена статтею 96 ПК України процедура застосовується лише тоді, коли процедура стягнення боргу за рахунок коштів, які знаходяться у власності самого платника, передбачена статтею 95 цього Кодексу, не призвела до погашення податкового боргу.

Таким чином, місцевий суд помилково застосував до спірних правовідносин статтю 96 ПК України, оскільки позовна заява пред`явлена не до органу місцевого самоврядування, у віданні якого перебуває відповідач, а безпосередньо до самого підприємства у порядку статті 95 цього Кодексу.

Верховний Суд повторно акцентує увагу, що та обставина, що боржником є державне чи комунальне підприємство, не означає, що стягнення податкового боргу з такого платника податків має відбуватися виключно за особливою процедурою, передбаченою статтею 96 ПК України. А механізм, передбачений статтею 96 ПК України, є лише додатковим способом погашення податкового боргу такої категорії підприємств, оскільки держава або територіальна громада має певні права, інтереси та обов`язки щодо таких суб`єктів господарювання.

ВИСНОВОК: Норми статті 96 ПК України стосуються лише тих випадків, коли контролюючий орган не зміг стягнути податковий борг безпосередньо з державного чи комунального підприємства у порядку статті 95 цього Кодексу.

 

 

Матеріал по темі: «Погашення податкового боргу в разі банкрутства-ліквідації платника податків»

 

 

 

ТЕГИ: податкова застава, податковий борг, відчуження майна, податковий керуючий, опис майна платника податків, арешт майна, податкові спори, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

(НЕ)належне обґрунтування податкового рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Належне нормативно-правове обґрунтування податковим органом вимоги та підстав щодо стягнення податкового боргу

27 лютого 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/26982/23, адміністративне провадження № К/990/49588/24 (ЄДРСРУ № 125484121) досліджував питання щодо наслідків належного обґрунтування податкового рішення, зокрема податкової вимоги про стягнення боргу.

Відповідно до пункту 95.1 статті 95 Податкового кодексу України контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі.

Так, згідно з положеннями пункту 95.5 статті 95 Податкового кодексу України у разі якщо податковий борг виник у результаті несплати грошових зобов`язань та/або пені, визначених платником податків у податкових деклараціях або уточнюючих розрахунках, що подаються контролюючому органу в установлені цим Кодексом строки, стягнення коштів за рахунок готівки, що належить такому платнику податків, та/або коштів з рахунків/електронних гаманців такого платника у банках, небанківських надавачах платіжних послуг/емітентах електронних грошей здійснюється за рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу без звернення до суду, за умови якщо такий податковий борг не сплачується протягом 90 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку його сплати, та відсутності/наявності у меншій сумі непогашеного зобов`язання держави щодо повернення такому платнику податків помилково та/або надміру сплачених ним грошових зобов`язань, та/або бюджетного відшкодування податку на додану вартість. У разі наявності непогашеного зобов`язання держави перед платником податків у сумі, що є меншою за суму податкового боргу, ця норма застосовується в межах різниці між сумою податкового боргу та сумою зобов`язання держави.

У таких випадках: рішення про стягнення коштів з рахунків/електронних гаманців такого платника податків у банках, небанківських надавачах платіжних послуг/емітентах електронних грошей є вимогою стягувача до боржника, що підлягає негайному та обов`язковому виконанню шляхом ініціювання переказу у платіжній системі за правилами відповідної платіжної системи; рішення про стягнення готівкових коштів вручається такому платнику податків і є підставою для стягнення.

Стягнення готівкових коштів здійснюється у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Тобто, з аналізу вказаних положень чинного на момент виникнення спірних правовідносин податкового законодавства вбачається, що за наявності відповідних обставин, а саме: якщо податковий борг виник у результаті несплати грошових зобов`язань та/або пені, визначених платником податків у податкових деклараціях або уточнюючих розрахунках, що подаються контролюючому органу в установлені Податковим кодексом України строки, за умови якщо такий податковий борг не сплачується протягом 90 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку його сплати, та відсутності/наявності у меншій сумі непогашеного зобов`язання держави щодо повернення такому платнику податків помилково та/або надміру сплачених ним грошових зобов`язань, та/або бюджетного відшкодування податку на додану вартість, контролюючий орган за рішенням його керівника (його заступника або уповноваженої особи) наділений правом для здійснення стягнення коштів за рахунок готівки, що належить такому платнику податків, та/або коштів з рахунків/електронних гаманців такого платника у банках, небанківських надавачах платіжних послуг/емітентах електронних грошей, без звернення до суду.

Сукупність вказаних обставин наділяє правом керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу прийняти рішення про стягнення коштів платника податків з рахунків такого платника у банках у рахунок погашення податкового боргу. При цьому, Суд наголошує, що можливість застосування контролюючим органом до платника податків вказаних положень пункту 95.5. статті 95 Податкового кодексу України стосується конкретно визначеного податкового боргу (з урахуванням конкретної суми такого боргу).

(!!!) Відсутність у рішенні контролюючого органу вичерпних відомостей, які б давали змогу перевірити його законність і обґрунтованість, позбавляє можливості встановити дійсний предмет доказування у справі. Такий суттєвий недолік свідчить про недотримання податковим органом вимог, які пред`являються до рішень суб`єктів владних повноважень і закріплені у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до пункту 95.5 статті 95 Податкового кодексу України таке рішення контролюючого органу є вимогою стягувача до боржника, що підлягає негайному та обов`язковому виконанню шляхом ініціювання переказу у платіжній системі за правилами відповідної платіжної системи. При цьому, посилання відповідача на наказ Державної податкової служби України від 06.12.2019 № 199 «Про затвердження примірних форм Рішення про стягнення коштів платника податків з рахунків у банках у рахунок погашення податкового боргу; Журналу реєстрації рішень, прийнятих відповідно до статті 95 Податкового кодексу України» є безпідставним, оскільки зазначений наказ не є нормативно-правовим актом, а затвердження ним примірної форми не спростовує необхідність чіткого і зрозумілого формулювання такого рішення в частині визначення джерела, за рахунок коштів якого буде здійснено погашення податкового боргу, а також конкретної суми, яка підлягає стягненню та підстави виникнення цього податкового боргу.

Суд наголошує, що необхідність 1’) зазначення суми податкового боргу, а також 2) підстав його виникнення пов`язана із тим, що у такий спосіб (шляхом самостійного прийняття рішення керівником контролюючого органу, його заступником або уповноваженої особи) можливе погашення лише податкового боргу, який виник внаслідок несплати грошового зобов`язання та/або пені, визначеного платником податків у податковій декларації або уточнюючому розрахунку, що подається контролюючому органу в установлені цим Кодексом строки.

Відповідно, у спорах щодо правомірності прийнятих відповідно до пункту 95.5 статті 95 Податкового кодексу України рішень предметом доказування є дотримання контролюючим органом обов`язкових умов, про які вже зазначалося, в тому числі й щодо розміру податкового боргу, підстав його виникнення, спливу 90 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку сплати самостійно задекларованих грошових зобов`язань та/або пені.

Аналогічні підходи до правозастосування пункту 95.5 статті 95 Податкового кодексу України знайшли відображення у постановах Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у справі  № 805/1427/17, від 17 червня 2021 року у справі № 440/4736/19, від 16 січня 2025 року у справі № 280/27/22, від 18 лютого 2025 року у справі № 440/8447/23.

ВИСНОВОК: Відсутність у рішенні контролюючого органу вичерпних відомостей, які б давали змогу перевірити його законність і обґрунтованість, дає підстави суду скасовувати спірне рішення застосоване до платника податків.

 

 

Матеріал по темі: «Форс-мажорні обставини автоматично не звільняють від відповідальності за порушення строків виконання зобов'язань»
 
Матеріал по темі: «Статус податкового боргу при скасуванні судом податкової вимоги»
 

 

 

 

 

ТЕГИ: податкова застава, податковий борг, відчуження майна, податковий керуючий, опис майна платника податків, арешт майна, податкові спори, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

(НЕ) обов’язковість отримання дозволу органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини

14 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 466/10926/21, провадження № 61-8453св23 (ЄДРСРУ № 123015780) досліджував питання щодо отримання дозволу органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Згідно з частиною четвертою статті 177 СК України (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору іпотеки) дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається в разі гарантування збереження її права на житло.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) та від 26 жовтня 2021 року у справі № 755/12052/19 (провадження № 14-113цс21) підтримала правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від  20 січня 2016 року у справі № 504/294/14-ц (провадження № 6-2940ц15).

Окрім цього, Велика Палата Верховного Суду у справі №755/12052/19 дійшла висновку, що отримання виконавцем відповідного дозволу органу опіки та піклування є обов`язковим в силу самого факту існування права власності або права користування неповнолітньої дитини щодо нерухомого майна, яке реалізується в рамках виконавчого провадження. Захист відповідних прав неповнолітньої дитини забезпечує орган опіки та піклування в межах своїх повноважень, приймаючи рішення про надання зазначеного дозволу або відмову у наданні зазначеного дозволу виконавцю, а також суд у випадку звернення до нього уповноваженої особи щодо дій виконавця та/або органу опіки та піклування (21 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 280/2937/22, адміністративне провадження № К/990/42762/23 (ЄДРСРУ № 117831223).

24 вересня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 534/552/20, провадження № 61-38св24 (ЄДРСРУ № 121866090) вказав, що статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Системний аналіз статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» дає підстави для висновку про те, що попередній дозвіл органу опіки та піклування при відчуженні нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким, в разі використання його як житла, має дитина, надається лише в разі, коли власниками відчужуваного майна є батьки або особи, які їх замінюють, а також коли останні укладають угоди від імені неповнолітніх.

В той же час, чинним законодавством не передбачено обмежень при реалізації права власника на розпорядження майном в залежності від того, чи мають право на користування ним інші особи, зокрема, малолітні, якщо власник не є їх батьком (матір`ю) або ж особою, яка замінює останніх.

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 06 травня 2019 року у справі № 639/5828/15-ц (провадження № 61-29627св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 346/432/16-ц (провадження № 61- 29148св18) та від 19 червня 2019 року у справі № 695/2714/15-ц (провадження № 61-29000св18), від 08 червня 2021 року у справі № 607/8145/18 (ЄДРСРУ № 97565680).

22 травня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 754/6127/22, провадження № 61-216св24 (ЄДРСРУ № 119680802) вказав, що на відміну від виконання судових рішень, які безпосередньо передбачають звернення стягнення на конкретно визначене житлове приміщення у конкретно визначений спосіб, для інших судових рішень, які передбачають загальне право стягнення боргу (в тому числі солідарного) з боржника (його поручителя) на визначену суму зобов`язань, отримання державним виконавцем відповідного дозволу органу опіки та піклування є обов`язковим на підставі самого факту існування права власності або права користування неповнолітньої дитини щодо нерухомого майна, яке реалізується в межах виконавчого провадження. Захист відповідних прав неповнолітньої дитини забезпечує орган опіки та піклування в межах своїх повноважень, приймаючи рішення про надання зазначеного дозволу або відмову у наданні зазначеного дозволу виконавцю, а також суд у випадку звернення до нього уповноваженої особи щодо дій виконавця та/або органу опіки та піклування. Зазначене стосується також і дій приватних виконавців.

У свою чергу, під час вирішення спірних правовідносин дослідженню, крім іншого, підлягає установлення права користування неповнолітніх дітей майном боржника у контексті комплексного поєднання вимог статей 29, 405 ЦК України, статті 156 ЖК УРСР, статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитини», статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей».

Так, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає (частина четверта статті 29 ЦК України). Цьому кореспондує абзац другий частини другої статті 13 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

Батьки або інші законні представники зобов`язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів (частина перша статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).

Реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції (частина десята статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).

Пункт 18 Правил реєстрації місця проживання визначає перелік документів, які подає особа для реєстрації місця проживання. Зокрема підпункт 4 частини першої пункту 18 Правил реєстрації місця проживання визначає документи, що підтверджують право на проживання в житлі, які подаються при відповідній реєстрації. Абзац перший цього підпункту частини першої пункту 18 Правил реєстрації місця проживання уточнює, що у разі відсутності зазначених документів реєстрація місця проживання особи здійснюється за згодою власника/співвласників житла, наймача та членів його сім`ї (зазначені документи або згода не вимагаються при реєстрації місця проживання неповнолітніх дітей за адресою реєстрації місця проживання батьків/одного з батьків або законного представника/представників).

У разі реєстрації місця проживання батьків за різними адресами місце проживання дитини, яка не досягла 14 років, реєструється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків у присутності особи, яка приймає заяву, або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування) (частина четверта пункту 18 Правил реєстрації місця проживання).

ВИСНОВОК: Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що:

оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини;

звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини;

зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення;

порушує гарантії збереження права дитини на житло.

Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

 

  

 

 

Матеріал по темі: «Дозвіл органів опіки при примусовій реалізації нерухомості право користування якою мають діти»
 

 

 

 

Теги: відчуження майна, вчинений батьками, дозвіл органу опіки, піклування, без згоди, визнання правочину недійсним, правочин стосовно нерухомого майна, звуження прав, порушення прав дитини, малолітня, неповнолітня, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов