Правонаступництво у виконавчому провадженні у разі смерті боржника-фізособи

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість процесуального правонаступництва у виконавчому провадженні у разі смерті боржника-фізичної особи 

11 жовтня 2023 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 523/2357/20, провадження № 14-11цс22 (ЄДРСРУ № 114757808) досліджував питання щодо можливості процесуального правонаступництва у виконавчому провадженні у разі смерті боржника-фізичної особи.

Конституція України визначає, що судове рішення є обов`язковим до виконання (частина п`ята статті 124 у редакції, чинній до 30 вересня 2016 року; стаття 129-1 у редакції, що набрала чинності 30 вересня 2016 року). Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (частини друга та третя стаття 129-1 Основного Закону у редакції, що набрала чинності 30 вересня 2016 року).

Згідно з положеннями частин першої та другої статті 18 ЦПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Аналогічні положення були у частинах першій і другій статті 14 ЦПК України у редакції, що діяла до 14 грудня 2017 року включно.

Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у Законі України «Про виконавче провадження» органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII)). Близьке за змістом визначення виконавчого провадження було і у статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV, що був чинним до 05 січня 2017 року (далі - Закон № 606-XIV).

Отже, виконання судового рішення є заключним етапом цивільного процесу щодо захисту порушеного права чи законного інтересу особи, що звернулась до суду за захистом.

Питання процесуального правонаступництва регламентовані частиною першою статті 55 ЦПК України у редакції, чинній із 15 грудня 2017 року, згідно з якою у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу.

У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу (частина перша статті 37 ЦПК України у редакції, чинній до 14 грудня 2017 року включно).

Під час виконавчого провадження заміна сторони виконавчого провадження відбувається на підставі статті 442 ЦПК України у редакції, чинній із 15 грудня 2017 року (статті 378 ЦПК України у редакції, чинній до 14 грудня 2017 року включно). Частинами першою та другою статті 442 ЦПК України у редакції, чинній із 15 грудня 2017 року, визначено, що у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особа), державний або приватний виконавець. За змістом пункту 5 частини першої статті 34 Закону № 1404-VIII виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі звернення виконавця та/або заінтересованої особи до суду із заявою про заміну вибулої сторони правонаступником у порядку, встановленому частиною п`ятою статті 15 цього Закону.

(!!!) Смерть боржника слід розглядати як вибуття однієї зі сторін виконавчого провадження. Велика Палата Верховного Суду вважає, що вказаними нормами права, виходячи з їх системного тлумачення, передбачено заміну сторони виконавчого провадження (у разі її смерті) правонаступником.

У свою чергу відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

У спірних правовідносинах до складу спадщини входить, зокрема, обов`язок з відшкодування шкоди, що належав спадкодавцю за життя. Цей обов`язок не припинився внаслідок смерті боржника та продовжує існувати.

При вирішенні питання заміни учасника справи правонаступником та заміни сторони виконавчого провадження у разі смерті фізичної особи (боржника, відповідача) судам перш за все необхідно з`ясувати коло всіх спадкоємців померлої особи, а також встановити, чи пред`явлено кредитором вимоги до спадкоємців боржника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 листопада 2020 року у справі № 916/617/17 (пункт 101)).

У разі смерті фізичної особи-сторони виконавчого провадження виконавець повинен перевірити, чи допускають відповідні правовідносини правонаступництво, чи ні. Якщо ж виконавче провадження було закінчене виконавцем, у тому числі у зв`язку зі смертю боржника, і виконавець при цьому не врахував відповідні вимоги чинного законодавства щодо можливого правонаступництва боржника, постанову про закінчення виконавчого провадження можна оскаржити в судовому порядку. У разі задоволення скарги можна вирішувати питання щодо заміни сторони виконавчого провадження правонаступником, у тому числі у зв`язку зі смертю боржника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 листопада 2020 року у справі № 916/617/17 (пункти 78-79)).

ВИСНОВОК: Відтак процесуальне правонаступництво у виконавчому провадженні у разі смерті боржника (фізичної особи) є цілком можливим.

 

Матеріал по темі: «Повернення стягувачу виконавчого документа в процедурі банкрутства боржника»

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Поновлення процесуальних строків у зв’язку із веденим воєнним станом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Можливість поновлення процесуальних строків у зв’язку із військовою агресією та діючим воєнним станом на території України

07 листопада 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 873/496/23 (ЄДРСРУ № 114751022) досліджував питання щодо поновлення процесуальних строків у звязку із військовою агресією на території України.

Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі "Пономарьов проти України" (від 03.04.2008 № 3236/03) вказав, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності).

Право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, спрямовані на недопущення безладного перебігу судового процесу (за змістом рішення Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Частиною третьою статі 346 ГПК України передбачено, що заява, подана після закінчення строку, встановленого частиною другою цієї статті, повертається. Суд за клопотанням заявника може поновити пропущений строк на подання заяви про скасування рішення третейського суду, якщо визнає причини його пропуску поважними.

Частиною першою статті 119 ГПК України передбачено, що суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Верховний Суд відзначає, що процесуальний кодекс не пов`язує право суду відновити пропущений строк з певним колом обставин, що спричинили його пропуск. Для поновлення процесуального строку суд має встановити наявність об`єктивно непереборних обставин, які перешкоджали вчасному зверненню зі скаргою на судове рішення, у зв`язку з чим заявник має довести суду їх наявність та непереборність, оскільки в іншому випадку нівелюється значення чіткого окреслення законодавчо закріплених процесуальних строків.

Положення ГПК України не визначають конкретного переліку обставин, що відносяться до поважних і можуть бути підставою для поновлення пропущеного процесуального строку.

Отже, у кожному випадку суд повинен з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінити доводи, що наведені на обґрунтування клопотання про його відновлення, та зробити мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку, встановити чи є такий строк значним та чи поновлення такого строку не буде втручанням у принцип юридичної визначеності з врахуванням балансу суспільного та приватного інтересу.

При цьому з огляду на вимоги статей 13, 74 ГПК України заявник повинен довести обставини, на які він посилається як на поважні причини пропуску встановленого законом строку шляхом подання відповідних доказів. Без доведення заявником таких обставин підстави для поновлення пропущеного строку та розгляду відповідної заяви у суду відсутні (постанова Верховного Суду від 25.08.2022 у справі № 873/56/22).

Постановою від 25.10.2022 у справі за №  585/2494/18 Верховний Суд звернув увагу, що "відповідно до усталеної судової практики під поважними причинами пропуску строку, у тому числі строку на апеляційне оскарження, слід розуміти лише ті обставини, які були чи є об`єктивно непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, пов`язані дійсно з істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливлювали чи ускладнили можливість своєчасного звернення до суду у визначений законом строк.

При цьому відповідно до Указу Президента України №  64/2022 "Про введення воєнного стану" від 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту  20 частини  першої статті  106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні із 05:30 24.02.2022 введено воєнний стан строком на 30  діб, який надалі був продовжений.

Звичайно, введення воєнного стану є обставиною, яка не залежить від волевиявлення особи і в певних випадках може створити перешкоди та труднощі, що унеможливлюють чи ускладнюють можливість своєчасного звернення до суду у визначений законом строк.

Введення на території України воєнного стану не зупинило перебіг процесуальних строків звернення до суду. Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов`язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого строку (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.11.2022р. у справі №990/115/22).

Отже, сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є безумовною підставою для поновлення процесуального строку, а тому це питання має вирішуватися в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві та обставин, які існували та об`єктивно перешкоджали вчиненню процесуальних дій.

Аналогічне твердження було визначене Верховним Судом в ухвалі Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 липня 2022 року у справі № 127/2897/13-ц.

Для визнання цієї підстави поважною слід брати до уваги, зокрема, територіальне місцезнаходження суду і скаржника, порядок його функціонування, хід бойових дій, існування реальної небезпеки для життя учасників процесу, тривалість самого процесуального строку; час, який минув із дати завершення процесуального строку; наявність чи відсутність обставин, які об`єктивно перешкоджали особі реалізувати своє право (повноваження) у межах визначеного процесуального строку; поведінку особи, яка звертається з відповідним клопотанням, зокрема, чи вживала особа розумних заходів для того, щоб реалізувати своє право (повноваження) у межах процесуального строку та якнайшвидше після його закінчення (у разі наявності поважних причин його пропуску), та інші доречні обставини (висновки, наведені у постанові Верховного Суду колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 25.10.2022 у справі за №  585/2494/18 (ЄДРСРУ № 107023971).

У постанові від 10.11.2022 у справі за №  990/115/22 Велика Палата Верховного Суду виснує, що сам факт дії воєнного стану не зупиняє процесуальних строків та у пункті  47 постанови вказує, що "введення на території України воєнного стану не зупинило перебіг процесуальних строків звернення до суду з позовами. Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов`язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку.

Між тим, у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 29 вересня 2022 р. у справі № 500/1912/22 також зазначено про те, що протягом усього періоду дії воєнного стану, запровадженого на території України у зв`язку із збройною агресією, суворе застосування адміністративними судами процесуальних строків стосовно звернення до суду із позовними заявами, апеляційними і касаційними скаргами, іншими процесуальними документами може мати ознаки невиправданого обмеження доступу до суду, гарантованого статтями 55, 124, 129 Конституції України, статтею 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

ВИСНОВОК: Відтак Верховний Суд зазначає, що є недостатнім в клопотаннях про поновлення пропущених процесуальних строків посилання всього лише на факт дії воєнного стану на території України, адже воєнний стан не є безумовною перешкодою для здійснення правосуддя та не є безумовною підставою для зупинення судового процесу.

 

Матеріал по темі: «Поновлення строку на оскарження судових рішень в умовах воєнного стану в Україні»

 

 

Теги: воєнний стан, воєнні дії, карантин, ковид, covid19, процесуальні строки, поновлення строків, звернення до суду, оскарження судового рішення, порушення строків, строки на оскарження, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Наслідки відмови суду в задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки відмови суду в задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору, висловленого в заяві про усунення недоліків 

18 жовтня 2023 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/10939/22, провадження № 12-53гс23 (ЄДРСРУ № 114685580) досліджувала питання щодо наслідків відмови суду в задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору, висловленого в заяві про усунення недоліків апеляційної скарги.

Скаржник має додати до апеляційної скарги докази сплати судового збору. У випадку коли розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу скаржника - фізичної особи за попередній календарний рік, він може клопотати про звільнення його від сплати судового збору. Таке клопотання скаржник повинен заявити в апеляційній скарзі. Тобто, строк подання такого клопотання визначений днем подання апеляційної скарги.

У разі пропущення скаржником зазначеного процесуального строку подання клопотання про звільнення його від сплати судового збору він може подати до суду заяву про поновлення такого строку одночасно з клопотанням про звільнення його від сплати судового збору та доказами, що підтверджують таке клопотання.

(!!!) Якщо суд визнає причини пропуску скаржником указаного строку поважними, він може поновити пропущений строк та розглянути клопотання скаржника про звільнення його від сплати судового збору по суті. В іншому випадку таке клопотання підлягає залишенню без розгляду.

У разі коли суд поновив пропущений строк та розглянув клопотання по суті, він постановляє ухвалу про звільнення скаржника від сплати судового збору або відмову у задоволенні вказаного клопотання.

Якщо апеляційна скарга залишається судом без руху, то скаржнику надається строк для усунення її недоліків. Цей строк встановлюється судом, проте не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху.

Отже, строк для усунення недоліків апеляційної скарги до десяти днів є строком, що встановлюється судом, відповідно може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду. Разом із тим строк для усунення недоліків апеляційної скарги понад десять днів є строком, встановленим законом, відповідно може бути поновлений судом за заявою учасника, якщо суд визнає причини його пропуску поважними. Строк, встановлений законом, не може бути поновлений судом з власної ініціативи.

У разі коли після постановлення судом ухвали про залишення апеляційної скарги без руху та надання скаржнику строку на усунення її недоліків, а саме подання доказів сплати судового збору, скаржник звернувся до суду з клопотанням про звільнення його від сплати судового збору, суд може залишити таке клопотання без розгляду з підстав пропущення строку його подання або за заявою скаржника поновити цей строк та розглянути клопотання по суті.

У випадку залишення судом клопотання про звільнення скаржника від сплати судового збору без розгляду або відмови в задоволенні такого клопотання суд постановляє ухвалу, яку направляє скаржнику.

Отримавши її, скаржник повинен виконати ухвалу суду про залишення апеляційної скарги без руху, а саме подати суду докази сплати судового збору. У випадку якщо скаржник не встигає цього зробити до закінчення строку, наданого судом або встановленого законом на усунення недоліків, він може звернутись до суду із заявою, відповідно, про продовження або поновлення зазначеного строку.

Для цього перед постановленням ухвали про повернення апеляційної скарги з підстави неусунення скаржником її недоліків суд має переконатись, що скаржник отримав ухвалу про залишення без розгляду або відмову в задоволенні його клопотання про звільнення від сплати судового збору та має розумний строк для сплати судового збору і подання заяви про продовження або поновлення строку на усунення недоліків разом з доказами сплати судового збору. Відповідно до частини шостої статті 260 ГПК України такий строк не повинен перевищувати п`яти днів з дня закінчення строку на усунення недоліків.

Якщо скаржник звернувся до суду із заявою про продовження або поновлення встановленого судом або законом строку на усунення недоліків разом з доказами сплати судового збору, то суд може продовжити або поновити пропущений строк, прийняти докази сплати судового збору та відкрити апеляційне провадження, якщо визнає причини його пропуску поважними, або відмовити у продовженні, поновленні пропущеного строку та повернути апеляційну скаргу.

Окрім цього, Велика палата Верховного суду не вбачає підстав для відступу від висновків викладених в постановах Касаційного цивільного суду від 06 травня 2020 року у справі № 758/8383/15-ц, від 11 листопада 2020 року у справі № 128/1213/20, від 21 квітня 2021 року у справі № 216/4979/19, від 28 вересня 2022 року у справі № 755/17444/20, від 30 листопада 2022 року у справі № 185/463/22 та постановах Касаційного адміністративного суду від 17 лютого 2022 року у справі № 500/1704/21, від 19 грудня 2022 року у справі № 280/10087/21, від 02 лютого 2023 року у справі № 320/2083/21, щодо застосування статей 127, 185 ЦПК України, статей 121, 169 КАС України (зміст яких є аналогічним змісту статей 119, 174 ГПК України) у подібних правовідносинах, про те, що одночасна відмова в задоволенні клопотання про зменшення суми судового збору (звільнення від його сплати) та визнання неподаною і повернення апеляційної скарги чи іншого процесуального звернення (у разі коли таке клопотання заявлено не в апеляційній скарзі, а в заяві про усунення недоліків апеляційної скарги) є невиправданим, оскільки у разі відмови в задоволенні клопотання про зменшення суми судового збору суд може продовжити заявнику строк для сплати судового збору. Тому в таких випадках суд має продовжити строк на усунення недоліків, а не одразу повертати апеляційну скаргу заявнику.

 

Матеріал по темі: «Повернення апеляційної скарги з одночасною відмовою у звільненні від сплати судового збору»

 

 

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Поновлення строків для прийняття спадщини з урахуванням постанови КМУ №164

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поновлення строків для прийняття спадщини з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України щодо їх продовження на 4 (чотири) місяця 

30 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 196/143/21, провадження № 61-10646 св 23 (ЄДРСРУ № 114513456) серед іншого досліджував питання щодо поновлення строків для прийняття спадщини з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України щодо їх продовження на 4 (чотири) місяця. 

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України). 

Водночас, у зв`язку з військовою агресією, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану", Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 введено воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, який в подальшому неодноразово продовжувався. 

Відповідно до статті 64 Конституції України, статей 12-1 і 20 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», статей 7 і 34 Закону України «Про нотаріат», Указу Президента України від 24 лютого 2022 р. № 64 «Про введення воєнного стану в Україні» Кабінет Міністрів України 28 лютого 2022 року Кабінетом Міністрів України була прийнята Постанова №164 «Про деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану». 

З 29.06.2022 діяли нові зміни щодо строків оформлення спадщини під час воєнного стану. Ці зміни були запроваджені на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 24.06.2022 №719 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо нотаріату та державної реєстрації в умовах воєнного стану». 

Так, п. 3 постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №164 «Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану» передбачено, що перебіг строку для прийняття спадщини або відмови від її прийняття зупиняється на час дії воєнного стану, але не більше ніж на 4 (чотири) місяці. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення строку для прийняття спадщини. 

Основним актом цивільного законодавства України є ЦК України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі - закон). Якщо суб`єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проєкт закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов`язаний одночасно подати проєкт закону про внесення змін до ЦК України. Поданий законопроєкт розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проєктом закону про внесення змін до ЦК України (частина друга статті 4 ЦК України). 

Актами цивільного законодавства України є також постанови Кабінету Міністрів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону (частина четверта статті 4 ЦК України). 

Щодо виміру ієрархії актів цивільного законодавства по горизонталі, то в статті 4 ЦК України закріплюється пріоритет норм ЦК України (як основного регулятора приватних відносин) над нормами інших законів. Причому, що такий спосіб вирішення колізії норм ЦК України із нормами інших законів, із констатацією пріоритету норм ЦК України над нормами інших законів, підтримувався, зокрема, Конституційним Судом України (див.: рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), Верховним Судом України (див.: постанову Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, постанову Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2023цс15), Великою Палатою Верховного Суду (див: постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20). 

Щодо виміру ієрархії актів цивільного законодавства по вертикалі, то в статті 4 ЦК України встановлено повний перелік нормативно-правових актів, якими можуть регулюватися цивільні відносини. Крім Конституції України, ЦК України та інших законів України, цивільні відносини можуть регулюватися, за загальним правилом, лише такими підзаконними актами, як: акти Президента України, видані у випадках, установлених виключно Конституцією України; постанови Кабінету Міністрів України, що не суперечать положенням ЦК України та інших законів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням ЦК України, або іншому закону, мають застосовуватися відповідні положення ЦК або іншого закону. Інші органи державної влади України та органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативні акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, установлених Конституцією України та законом. Таким чином можливість видання актів цивільного законодавства на підзаконному рівні для зазначених органів суттєвим чином обмежена (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2019 року у справі № 490/7071/16-ц (провадження № 61-25815св18). 

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття (стаття 1270 ЦК України). 

Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини (стаття 1272 ЦК України). 

Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини (частина перша статті 1273 ЦК України). 

За змістом пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 164 «Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану», у редакції, чинній на час відкриття спадщини після смерті  установлено, що перебіг строку для прийняття спадщини або відмови від її прийняття зупиняється на час дії воєнного стану, але не більше ніж на чотири місяці. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення строку для прийняття спадщини. 

Тлумачення вказаних норм, з урахуванням виміру ієрархії актів цивільного законодавства по вертикалі, свідчить, що:

- правила щодо строку на прийняття спадщини (початок перебігу, наслідки спливу) регулюються ЦК України, який прийнятий Верховною Радою України і є основним актом цивільного законодавства України;

- строк на прийняття спадщини по своїй сутності є присічним (статті 1270, 1272 ЦК), оскільки його сплив призводить до того, що спадкоємець вважається таким, який не прийняв спадщину. Тобто сплив строку «присікає» право на прийняття спадщини. Проте в законі, вочевидь з урахуванням сутності права на прийняття спадщини як майнового, передбачена можливість: за згодою самих спадкоємців, що прийняли спадщину, подати заяву про прийняття спадщини (частина друга статті 1272 ЦК України); для спадкоємця звернутися з позовною вимогою та за наявності поважної причини суд визначає додатковий строк на прийняття спадщини (частина третя статті 1272 ЦК України);

- законодавець як у статті 1270 ЦК України, так і в інших нормах ЦК України, не передбачає допустимості існування такої конструкції як «зупинення перебігу строку на прийняття спадщини» та можливості в постанові Кабінету Міністрів України визначати інші правила щодо строку на прийняття спадщини;

- пункт 3 постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 164 «Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) суперечить статтям 1270, 1272 ЦК України, а тому не підлягає застосуванню.

Вказані правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 25 січня 2023 року у справі № 676/47/21, провадження № 61-8014св22 та ін. 

Тобто, Верховний Суд у постановах по справах № 676/47/21, 175/1404/19, 520/15620/17 зазначив, що законодавець як у статті 1270 ЦК України, так і в інших нормах ЦК, не передбачає допустимості існування такої конструкції як "зупинення перебігу строку на прийняття спадщини" та можливості в постанові Кабінету Міністрів України визначати інші правила щодо строку на прийняття спадщини. Відповідно до правових висновків Верховного Суду пункт 3 постанови № 164 суперечить статтям 1270, 1272 ЦК України. 

(!!!) Такі розбіжності у законодавстві породили неоднакові підходи нотаріальної практики та виникнення судових спорів з приводу цього… 

Наприклад, Турківський районний суд Львівської області в рамках справи №458/402/23 (ЄДРСРУ № 114614779) зазначає наступне: «…отримавши консультацію в нотаріальній конторі щодо строку для подання заяви про прийняття спадщини під час дії воєнного стану, який становить 10 місяців відповідно до п.3 Постанови КМУ "Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану", позивач мала достатні підстави правомірно розраховувати на такий строк, як особа, яка не є юридично грамотною та отримала відповідне роз`яснення саме в нотаріальній конторі. За таких обставин, суд визнає поважною вказану причину пропуску позивачем строку для подання заяви про прийняття спадщини». 

А в рішенні Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області по справі № 198/376/23 (ЄДРСРУ № 114537505) зазначено: «Суд приймає до уваги, що спадкоємець пропустила строк для прийняття спадщини з наступних причин: у зв`язку із введенням на території України воєнного стану та веденням бойових дій у країні; у зв`язку із суперечливими положеннями закону щодо перебігу строку для прийняття спадщини, які протягом відведеного для прийняття спадщини періоду часу декілька разів кардинально змінювалися таким чином, що були непередбачуваними для спадкоємиці та в кінцевому етапі мали своїм наслідком пропущення строку для подачі нею заяви про прийняття спадщини.  При цьому, Європейський Суд з прав людини неодноразово наголошував на необхідності держав дотримуватися принципу «якості законів» при їх прийнятті або зміні, зокрема, у своєму рішенні у справі «Сєрков проти України»».

ВИСНОВОК: Отже, п. 3 постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 164 «Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану» суперечить ст. 1270, 1272 ЦК України, а тому не підлягає застосуванню, однак існують об’єктивні підстави для звернення до суду з належним обґрунтуванням обставин що зумовили пропуск строків для прийняття спадщини з урахуванням викладеного вище та наявної судової практики. 

 

P.s. 19 червня 2023 року набрав чинності підпункт 2 пункту 3 постанови КМУ від 09 травня 2023 року № 469 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо нотаріату, державної реєстрації та функціонування державних електронних інформаційних ресурсів в умовах воєнного стану», яким виключено пункт 3 постанови КМУ від 28 лютого 2022 року № 164 «Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану», якою було встановлено, що протягом строку для прийняття спадщини або відмови від його ухвалення зупиняється на час дії воєнного стану, але не більше ніж на 4 місяці та свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення терміну для прийняття спадщини.

 

Матеріал по темі: «Чи вправі Кабмін визначати інші правила щодо строку прийняття спадщини?»

 

 

  

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Втрата право користування житловим приміщенням

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням

30 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 759/21930/21, провадження № 61-10334св23 (ЄДРСРУ № 114513374) досліджував питання щодо особливостей визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

За змістом статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом     з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати       в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до статті 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

(!!!) Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися як члени сім`ї наймача в установленому законом порядку.

Статтею 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або  з порушенням прав інших громадян.

Відповідно до статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Згідно зі статтею 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Верховний Суд зауважує, що зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання (згідно із законом); 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем.

Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло (04 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 520/7767/19, провадження № 61-3153св22 (ЄДРСРУ № 114187334).

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це.

ДОКАЗИ: На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї  в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Додатково:

•   правовстановлюючі документи, які підтверджують факт власності спірним майном;

•   довідка з ЖЕКу/ОСББ про склад сім’ї або проживаючих;

•   показання свідків;

•   матеріали судових або виконавчих проваджень;

•   документи про створення іншої сім’ї;

•   трудові контракти відповідача в інший місцевості;

•   договори орендованого помешкання відповідачем у іншій місцевості / оплата комунальних послуг;

•   листи / телеграми з іншого регіону і т.і.

Аналогічна позиція викладена 24 грудня 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 369/6361/15-ц, провадження № 61-7233св19 (ЄДРСРУ № 93835783).

Частина перша статті 81 ЦПК України визначає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.

Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду:  від 12 січня 2021 року у справі № 344/7064/16-ц (провадження № 61-15204св20), від 02 грудні 2020 року у справі № 760/11141/19 (провадження № 61-23066св19), від 11 листопада 2020 року у справі № 619/40/17 (провадження № 61-10243св19), від 21 жовтня 2020 року у справі № 645/7374/18 (провадження № 61-10094св20).

Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17, від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17, від 21 червня 2023 року у справі № 754/11372/21 (провадження № 61-2415св23, ЄДРСРУ № 111939248).

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, в осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Разом з цим вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім`ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів.

Такий висновок викладений, зокрема, в постанові Верховного Суду від 18 березня 2019 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19).

ВИСНОВОК: При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності її у приміщенні понад 6 місяців та поважність причин такої відсутності.

Такого висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 19.05.2021 у справі №759/19579/17.

 

 

Матеріал по темі: «Визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням»

Отримання іпотекодавцем письмової вимоги від кредитора

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов`язкова умова при вирішенні питання перереєстрації права власності на іпотечне майно

31 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 204/5173/22, провадження № 61-8294св23 (ЄДРСР № 114622862) досліджував питання щодо обов`язкової умови при вирішенні питання перереєстрації права власності на іпотечне майно.

Згідно з частиною першою статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

За змістом статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Виконання зобов`язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України).

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України).

Відповідно до статті 1 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про Іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотекодавець - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов`язання або зобов`язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону № 898-IV).

За приписами частини першої статті 35 Закону № 898-IV у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Положеннями статті 37 Закону № 898-IV (у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Із внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (далі - Закон № 800-VI) норми статті 37 Закону № 898-IV передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Приписами статті 36 Закону № 898-IV (у редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Після внесення Законом № 800-VI змін до статті 36 Закону № 898-IV її нормами передбачено, зокрема, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Разом з тим відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), який набрав чинності на момент прийняття оскаржуваного рішення, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:

1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;

2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;

3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

(!!!) Отже обов`язок нотаріуса перед здійсненням відповідних процедур отримати документ, що підтверджує факт отримання боржником письмової вимоги про усунення порушень договору позики (11 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 344/13138/21, провадження № 61-5577св23 (ЄДРСРУ № 114158541).

Окремо слід звернути увагу, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц акцентувала увагу на тому, що ціна набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержателем є істотною обставиною.

Таким чином, недотримання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя.

При цьому, метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання.

У іншому випадку іпотекодержатель не набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, зокрема у виді переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки.

Аналогічні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 р. у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19). 

ВИСНОВОК: Із наведеного слідує, що обов`язковою умовою при вирішенні питання перереєстрації права власності на іпотечне майно є наявність доказів отримання іпотекодавцем письмової вимоги та дотримання строку, зазначеного в ньому.

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), від 26 липня 2023 року у справі № 759/5454/19 (провадження № 14-81цс22).

 

Матеріал по темі: «Виселення співмешканців з предмету іпотеки»

 

Теги: звернення стягнення на предмет іпотеки, у позасудовому порядку, в період мораторію, ипотека, іпотека, мораторій на стягнення іпотеки, предмет іпотеки, відстрочення виконання рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов

Ставка судового збору при зверненні з позовом про визнання права на іпотечне майно

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ставка судового збору при зверненні з позовом про визнання права іпотекодержателя щодо іпотечного майна

04 жовтня 2023 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 906/1026/22, провадження № 12-33гс23 (ЄДРСРУ № 114188431) досліджувала питання щодо ставки судового збору при зверненні з позовом про визнання права іпотекодержателя щодо іпотечного майна.

Велика Палата Верховного Суду вже вказувала, що майновий позов (позовна вимога майнового характеру) - це вимога про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що підлягає грошовій оцінці.

Тобто будь-який майновий спір має ціну. Різновидами майнових спорів є, зокрема, спори, пов`язані з підтвердженням прав на майно та грошові суми, на володіння майном і будь-які форми використання останнього.

До позовних заяв немайнового характеру відносяться вимоги, які не підлягають вартісній оцінці. Під немайновим позовом слід розуміти вимогу про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що не піддається грошовій оцінці.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 серпня 2020 року у справі № 910/13737/19 (провадження № 12-36гс20) та у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 вересня 2023 року у справі № 758/5118/21.

У постанові від 26 лютого 2019 року у справі № 907/9/17 (провадження № 12-76гс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні заявленого позову.

Цивільний кодекс України передбачає спеціальні способи, які забезпечують майнові інтереси кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання обов`язків боржником, а саме різні види забезпечення виконання зобов`язання.

Одним із таких видів забезпечення виконання зобов`язання є застава (частина перша статті 546 Цивільного кодексу України).

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 572 Цивільного кодексу України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 Цивільного кодексу України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

За змістом статей 36-38 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки, тобто задовольнити свої майнові вимоги, забезпечені іпотекою, шляхом позасудового врегулювання. Таке позасудове врегулювання може бути вчинене у формі передачі іпотекодержателю права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Поряд із цим статтями 39 та 41 Закону України «Про іпотеку» врегульовано порядок реалізації нерухомого майна, що є предметом іпотеки, за рішенням суду.

Отже, на підставі договору іпотеки іпотекодержатель має право ініціювати звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку з посиланням на обставини щодо невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання або в позасудовому порядку, внаслідок чого право власності іпотекодавця на майно може припинитися в порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку».

Звідси задоволення судом позовної вимоги про визнання права іпотекодержателя надає позивачу можливість у майбутньому в разі порушення боржником основного зобов`язання, виконання якого забезпечено іпотекою, звернути стягнення на предмет іпотеки в судовому або позасудовому порядку, а наслідком такого звернення буде набуття іпотекодержателем майна - самого предмета іпотеки у разі передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або грошових коштів у разі реалізації предмета іпотеки.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол до Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) поняття «майно» (possessions) у частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» (рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).

За певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному з майновим інтересом (рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49, 50).

Звідси іпотека як окремий вид застави гарантує саме майнові інтереси боржника та кредитора за основним зобов`язанням, забезпеченим іпотекою.

Тобто вимога про визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна пов`язана з майновим інтересом, що свідчить про її майновий характер.

Отже, позов про визнання права іпотекодержателя необхідно розглядати саме як вимогу майнового характеру, оскільки, визнавши за собою таке право, іпотекодержатель набуває легітимного очікування успішної реалізації своєї можливості отримати у власність майно (нерухоме майно або грошові кошти) для задоволення своїх майнових вимог до боржника за основним зобов`язанням, забезпеченим іпотекою.

ВИСНОВОК: З огляду на викладене при поданні позовної заяви позивачу необхідно вказати в ній ціну позову та сплатити судовий збір, виходячи з вартості предмета іпотеки, визначеної в договорі іпотеки, за ставкою, передбаченою законом для вимог майнового характеру.

 

Матеріал по темі: «Звільнення податкового органу від сплати судового збору у справі про банкрутство»

 

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов