Зловживання процесуальними правами: подання зустрічного позову неуповноваженою особою

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зловживання процесуальними правами шляхом подання зустрічного позову підписаного не уповноваженою особою.

05 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/17650/18 (ЄДРСРУ № 83431214) досліджував питання щодо зловживання процесуальними правами шляхом подання зустрічного позову підписаного не уповноваженою особою.

Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, розумні строки розгляду справи судом.

Кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Доступ до правосуддя здійснюється шляхом точного, послідовного і неухильного дотримання процесуального алгоритму, що передбачений Господарським процесуальним кодексом України.

За змістом пункту 3 частини 2 статті 46 ГПК України відповідач, крім прав та обов`язків, визначених у статті 42 цього Кодексу, має право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодексом.

Зустрічний позов - це позов, що подається відповідачем до позивача для одночасного розгляду з первісним позовом. Право подання зустрічного позову має лише відповідач.

Згідно із частиною 1 статті 180 ГПК України відповідач має право пред`явити зустрічний позов у строк для подання відзиву.

Відповідно до частини 4 статті 180 ГПК України зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил пред`явлення позову, повинна відповідати вимогам статей 162, 164, 172, 173 цього кодексу.

За змістом частиною 2 статті 162 ГПК України позовна заява подається до суду в письмовій формі і підписується позивачем або його представником або іншою особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи.

Отже, реалізація права на звернення до суду із позовом є процесуальною дією в суді, яка має здійснюватися або самою особою у порядку самопредставництва, або її процесуальним представником. При цьому підписання та/або подання позовної заяви є процесуальними формами реалізації повноважень з представництва.

Частиною п`ятою статті 164 ГПК України передбачено, що до позовної заяви, підписаної представником позивача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача.

Згідно із частиною 3 статті 56 ГПК України юридична особа бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

(!!!) Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина 1 статті 58 ГПК України).

За приписами частини третьої статті 131-2 Конституції України представництво іншої особи в суді здійснює виключно адвокат.

У підпункті 11 пункту 161 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України (у редакції Закону № 1401 від 02.06.2016) зазначено, що відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 та статті 131-2 Конституції представництво виключно прокурорами або адвокатами у судах першої інстанції здійснюється з 01.01.2019. Представництво в суді у провадженнях, розпочатих до набрання чинності даним Законом, здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, - до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню.

Підпункт 11 пункту 16-1 розділу ХV "Перехідні положення" Конституції України регулює порядок упровадження положень статті 59 та статті 131-2 Конституції України як норм прямої дії, які підлягають застосуванню при вирішенні судами питань процесуального представництва.

ВАЖЛИВО: Отже, з 01.01.2019 р. представництво у господарських судах першої інстанції здійснюється у порядку: 1) самопредставництва юридичної особи (через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення) або 2) адвокатом.

Винятком з наведеного є представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах, яке виключно адвокатами здійснюватиметься з 1 січня 2020 року та малозначні справи, представником у яких згідно із частиною 2 статті 58 ГПК України може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність, за винятком осіб, визначених статтею 59 цього Кодексу.

Відповідно до частини 4 статті 60 ГПК України повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".

Частиною 3 статті 60 ГПК України визначено, що довіреність від імені юридичної особи видається за підписом (електронним цифровим підписом) посадової особи, уповноваженої на це законом, установчими документами.

Відповідно до частини 5 статті 180 ГПК України до зустрічної позовної заяви, поданої з порушенням вимог, встановлених частиною четвертою цієї статті, застосовуються положення статті 174 цього Кодексу.

Суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи також у разі, якщо заяву подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписано або підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано (пункт 1 частини 5 статті 174 ГПК України).

Системний аналіз наведених норм свідчить, що реалізація особою права на подання позову до суду здійснюється шляхом дотримання визначеної процесуальним законом процедури (порядку) захисту порушених прав, яка передбачає виконання чітких та передбачуваних вимог Господарського процесуального кодексу України щодо форми, змісту позовної заяви, документів, які додаються до неї, недотримання яких має негативні наслідки для позивача, зокрема, передбачені частиною 5 статті 174 ГПК України.

Вказане відповідає гарантованому принципу доступу до правосуддя та узгоджується із статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою гарантовано право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. При цьому запровадження із прийняттям нової редакції ГПК України інституту представництва в судах виключно адвокатами є заходом покликаним на забезпечення ефективного захисту прав та інтересів осіб упродовж розумного строку і дотриманням процедур визначених процесуальним законодавством.

Тобто норми процесуального права побудовані на чіткій позиції дисциплінованості як суду так і учасників справи. Дане покладено в основу засад господарського судочинства з метою спрощення судового розгляду справи, скорочення судового розгляду, а також розвитку поваги в учасників справи один до одного так і до суду. Крім того, означена концепція направлена на уникнення можливості сторонам зловживання наданими їм процесуальними правами.

Згідно із частинами 1, 2 статті 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню господарського судочинства, зокрема, подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, спрямованих на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення.

Суд зобов`язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом (частина 4 статті 43 ГПК України).

Таким чином суд може визнати зловживанням процесуальними правами саме конкретні дії учасників судового процесу, а не абстрактне поняття "зловживань".

Так, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в ухвалі від 11.05.2018 по справі № 905/2065/16 вказав, що процесуальні права надані особам, які беруть участь у процесі для сприяння суду при розгляді справ, для сприяння їх правильному вирішенню, і кожного разу, коли сторона у справі вчиняє будь-яку процесуальну дію не з цією метою, а задля досягнення якихось сторонніх цілей, вона виходить за межі дійсного змісту свого права, тобто зловживає ним.

Згідно з частинами 1, 2 статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, розумність строків розгляду справи судом, неприпустимість зловживання процесуальними правами (пункти 10, 11 частини 3 статті 2 ГПК України).

Відповідно до частини 1 статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Наведені норми свідчать про те, що ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередню участь у судовому процесі, або позбавлений такого права. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

(!!!) У матеріальному сенсі позов - це право на задоволення своїх позовних вимог. У процесуальному сенсі позов - це звернена до суду вимога про захист своїх прав та інтересів. Подання позовної заяви є формою реалізації права на позов.

Проте, слід враховувати, що право подання позовної заяви, як будь-яке суб`єктивне право має межі, оскільки суб`єктивне право є міра свободи, міра можливої поведінки правомочної особи в правовідносинах.

Так, господарське процесуальне законодавство містить застереження щодо заборони учасникам судового процесу зловживати наданими їм процесуальними правами.

Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 910/1873/17).

А на  думку Касаційного адміністративного суду у складі ВС (рішення від 13.03.2019 р. у справі №814/218/14), під зловживанням процесуальними правами слід розуміти форму умисних, несумлінних дій учасників процесу, що знаходить своє вираження, зокрема, у вчиненні дій, неспівмірних з наслідками, до яких вони можуть призвести; використанні наданих прав всупереч їхньому призначенню з метою обмеження можливості реалізації чи обмеження прав інших учасників провадження; перешкоджанні діяльності суду з правильного та своєчасного розгляду і вирішення справ; необґрунтованому перевантаженні роботи суду.

Більше того, використання учасниками судового процесу та їх представниками нецензурної лексики, образливих і лайливих слів, символів у поданих до суду документах і у спілкуванні з судом, з іншими учасниками процесу, їхніми представниками, а також вчинення інших аналогічних дій свідчать про очевидну неповагу до честі, гідності цих осіб з боку осіб, які такі дії вчиняють. Ці дії суперечать основним засадами (принципами) адміністративного судочинства, а також його завданню. З огляду на це вчинення таких дій суд може визнати зловживанням процесуальними правами.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 14 березня 2019 року у справі № 9901/34/19 (ЄДРСРУ № 79805980).

Правовідносини суду з кожним учасником процесу підпорядковані досягненню головної мети - винесення законного та обґрунтованого рішення, а також створення особам, що беруть участь у справі, процесуальних умов для забезпечення захисту їх прав, а також прав та інтересів інших осіб.

Господарський процесуальний обов`язок сторони - це належна поведінка сторони в господарському судочинстві, що вимагається та забезпечується процесуальним законом, а також кореспондує суб`єктивному процесуальному праву суду.

Процесуальні права надані законом тим особам, які беруть участь у процесі для сприяння суду при розгляді справ, для сприяння їх правильному вирішенню, і кожного разу, коли сторона у справі вчиняє будь-яку процесуальну дію не з цією метою, а задля досягнення якихось сторонніх цілей (для введення суду в оману, для затягування розгляду, для створення перешкод опоненту) вона виходить за межі дійсного змісту свого права, тобто зловживає ним.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (див. рішення Суду у справі "Шульга проти України", no. 16652/04, від 02.12.2010) і запобігання неналежній та такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі є завданням саме державних органів (див. рішення Суду у справі "Мусієнко проти України", no. 26976/06, від 20.01.2011).

Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду є обов`язком не тільки для держави, а й в осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" (Case of Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain) (заява № 11681/85) зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватись від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Відповідно до частини 4 статті 180 ГПК України зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил пред`явлення позову, повинна відповідати вимогам статей 162, 164, 172, 173 цього кодексу.

За змістом частини 2 статті 162 ГПК України позовна заява подається до суду в письмовій формі і підписується позивачем або його представником або іншою особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи.

Реалізація права на звернення до суду із позовом є процесуальною дією в суді, яка має здійснюватися або самою особою у порядку самопредставництва, або її процесуальним представником (адвокатом). При цьому підписання та/або подання позовної заяви є процесуальними формами реалізації повноважень з представництва.

ВИСНОВОК: Реалізація права на звернення до суду із позовом є процесуальною дією в суді, яка має здійснюватися або самою особою у порядку самопредставництва, або її процесуальним представником (адвокатом). При цьому підписання та/або подання позовної заяви є процесуальними формами реалізації повноважень з представництва.

Підписання зустрічного позову особою без повноважень при наявності на момент його підписання повноважень на вчинення такої процесуальної дії у інших осіб та подальше оскарження ухвали про повернення зустрічного позову оцінюється судом як зловживання процесуальними правами.

Теги: реалізація права на звернення до суду,  зустрічна позовна заява,  представництво в суді, самопредставництво, зловживання процесуальними правами, судова практика, Адвокат Морозов

Аспект добросовісності заволодіння майном за набувальною давністю

Адвокат Морозов (судовий захист)

Аспект добросовісності заволодіння майном, як умови для набуття права власності за набувальною давністю.

02 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 915/945/18 (ЄДРСРУ № 83413035) досліджував аспект добросовісності заволодіння майном, як умови для набуття права власності за набувальною давністю.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (стаття 316 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд (стаття 319 ЦК України).

Частиною першою статті 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. Набувальна давність поширюється на випадки фактичного безпідставного володіння чужим майном за певних умов.

ВАЖЛИВО: Інститут набувальної давності є одним із первинних способів виникнення права власності, тобто такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ - не базується на попередній власності та відносинах правонаступництва, а базується на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

(!!!) Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном (Постанова Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року по справі № 187/1113/16-ц, провадження № 61-27890св18 (ЄДРСРУ № 83413806), від 04 липня 2019 року по справі № 524/5915/16-ц, провадження № 61-34000св18 (ЄДРСРУ № 82858503).

Добросовісне володіння означає, що особа не знала і не повинна була знати, що володіє річчю незаконно. Тому встановлення добросовісності залежить від підстав набуття майна.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився би із ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини 3 статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина 2 статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у виді передання його у тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, який різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), що перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк становить десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх наведених умов у сукупності.

При набувальній давності тягар доказування добросовісності лягає на зацікавлену сторону - на позивача.

Зазначене узгоджується з позицією, викладеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2019 у справі № 910/17274/17.

ВИСНОВОК: Отже, суттєвим для виникнення права власності за набувальною давністю є, зокрема, встановлення моменту виникнення права власності за набувальною давністю, а також обставини, за яких виникло володіння спірним майном.

P.s. Водночас Верховний суд зазначає, що суд апеляційної інстанції, при вирішенні цього спору, дійшов необґрунтованого висновку щодо того, що набуття права власності на нерухоме майно за набувальною давністю можливе у разі існування відомостей про попереднього власника, що унеможливлює набуття права власності на спірний об`єкт нерухомості як на безхазяйну річ.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий).

Отже,  посилання на те, що набуття права власності на майно за набувальною давністю можливе у разі існування відомостей про попереднього власника є помилковим.

Матеріал по темі: «Визнання права власності в порядку набувальної давності»

Теги: набувальна давність, виникнення права власності, добросовісність володіння, попередній власник, судове рішення, тривалість володіння, володілець, правонаступник, судова практика, Адвокат Морозов

Податкові рішення до набрання законної сили вироку в кримінальному провадженні

Адвокат Морозов (судовий захист)

Заборона фіскальному органу виносити податкові повідомлення-рішення до набрання законної сили відповідним рішення в кримінальній справі в межах якого здійснюється податкова перевірка платника податків.

З першу необхідно вказати, що сам факт порушення кримінальної справи та отримання свідчень (пояснень) посадових осіб господарюючих суб'єктів, в рамках такої кримінальної справи, за наявності інших доказів, які в своїй сукупності підтверджують реальність господарських операцій, не є беззаперечним фактом, що підтверджує відсутність реальних правових наслідків всіх господарських операцій проведених позивачем та його контрагентами, що свідчить про передчасність висновку суду касаційної інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог в частині (09 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках  справи № 2а-1929/12/0970, адміністративне провадження №К/9901/11572/18 (ЄДРСРУ № 81019935).

Більше того, факт наявності кримінального провадження, без ухвалення судового рішення, яким би було встановлено певні обставини, не може свідчити про фіктивну діяльність підприємства (1 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № П/811/1761/16, адміністративне провадження №К/9901/1185/19 (ЄДРСРУ № 81089643).

Окремо необхідно підкреслити, що 08 листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/15028/17, адміністративне провадження №К/9901/58096/18 (ЄДРСРУ № 77696344) вказав на те, що сам факт наявності вироків, ухвалених на підставі угод у кримінальному провадженні, не дає підстав для автоматичного висновку про нереальність господарських операцій, внаслідок чого є нагальна необхідність перевіряти доведеність кожного податкового правопорушення і здійснювати комплексне дослідження усіх складових господарських операцій із урахуванням обставин, встановлених у вироках, які набрали законної сили.

Крім того, суд не може робити висновок про нереальність господарських операцій підприємства з контрагентами на підставі вироку, якщо в останньому немає жодних обставин, що підтверджували б факт безтоварності спірних господарських операцій, а також якщо встановлена у вироку обставина не має значення для податкового спору, тобто не стосується предмету доказування даної адміністративної справи.

Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 808/2459/17, від 12.04.2018 у справі № 826/1571/16 та від 16.05.2018 у справі №2а-0870/12052/11 та ін.

Таким чином, підстави за наявності яких здійснюється документальна позапланова перевірка встановленні пунктом   78.1   статті   78 Податкового кодексу України, однією з яких є отримання судового рішення суду (слідчого судді) про призначення перевірки або постанову органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчого, прокурора, винесену ними відповідно до закону.

Пунктом 36 Підрозділу 10 Інші перехідні положення (в редакції, що діє з 1 вересня 2015 року) передбачено, що у разі якщо судом за результатами розгляду кримінального провадження про кримінальне правопорушення, яке було розпочато до дня набрання чинності   Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо зменшення податкового тиску на платників податків» від 17 липня 2015 року №655-8   і предметом якого є податки, збори, винесено обвинувальний вирок, що набрав законної сили, в якому встановлена несплата податкових зобов`язань або винесена ухвала про закриття кримінального провадження за нереабілітуючими підставами з цього питання, податкове повідомлення-рішення за результатами такої перевірки приймається контролюючим органом протягом 10 робочих днів з дня, наступного за днем отримання цим контролюючим органом відповідного судового рішення (обвинувальний вирок, ухвала про закриття кримінального провадження за нереабілітуючими підставами), що набрало законної сили.

До запровадження наведених норм, зокрема на час ухвалення постанови слідчим про проведення перевірки Підприємства, діяли положення пункту   86.9   статті   86       Податкового кодексу України, якими передбачалось, що у разі якщо грошове зобов`язання розраховується контролюючим органом за результатами перевірки, проведеної з обставин, визначених підпунктом   78.1.11   пункту   78.1статті   78   цього   Кодексу, щодо кримінального провадження, у якому розслідується кримінальне правопорушення стосовно посадової особи (посадових осіб) платника податків (юридичної особи) або фізичної особи - підприємця, що перевіряється, предметом якого є податки та/або збори, податкове повідомлення-рішення за результатами такої перевірки приймається таким податковим органом протягом 10 робочих днів з дня, наступного за днем отримання цим податковим органом відповідного судового рішення (обвинувальний вирок, ухвала про закриття кримінального провадження за нереабілітуючими підставами), що набрало законної сили. Матеріали такої перевірки разом з висновками органу державної податкової служби передаються органу, що призначив перевірку.

Існуюча на момент прийняття спірного податкового повідомлення- рішення пряма заборона закону, за якою контролюючі органи не мають права виносити податкові повідомлення-рішення до набрання законної сили відповідним рішення в кримінальній справі, якщо грошове зобов`язання розраховується органом ДФС за результатами перевірки, призначеної відповідно до кримінально-процесуального законодавства, доводить передчасність та протиправність прийняття спірного податкового повідомлення-рішення у цій справі.

Так, загальний процес проведення перевірки, коли за результатами її проведення приймається податкове повідомлення-рішення, розривається. Спочатку матеріали перевірки разом з висновками органу ДФС передаються до правоохоронного органу, що призначив перевірку. Статус таких матеріалів визначається кримінально-процесуальним законом або законом про оперативно-розшукову діяльність. Лише після набрання законної сили рішенням у межах кримінального провадження органи ДФС мають право виносити податкові повідомлення-рішення.   

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.04.2018 року у справі № 815/708/16 … від 17.07.2019 року у справі № 826/10728/15 (ЄДРСРУ № 83069990).

Отже, відсутність відповідного рішення суду в кримінальній справі не дає підстав органу податкової служби для прийняття податкового повідомлення-рішення про визначення грошового зобов'язання платнику податків за результатами перевірки, призначеної в рамках кримінальної справи, а такий акт перевірки може бути одним із доказів в кримінальному провадженні.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові  від 23.12.2014 № 21-576а14 (ЄДРСР 42202904), та Верховним Судом по справам № 826/18982/16, № 820/1865/17, №815/708/16,   № 2а/0470/6369/12, №2а-732/12/2670.

Матеріал по темі: «Порушення кримінального провадження, допити та вироки у податкових спорах», «Вирок, протокол допиту, фіктивний контрагент у податкових спорах»

Теги: порушення кримінального провадження, кримінальна справа, уголовное дело, допрос директора, допрос контрагента, допит свідка, приговор суда, вироки у податкових спорах, судова практика, Адвокат Морозов

Зупинення та/або підстави для відмови в реєстрації податкової накладної

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зупинення реєстрації ПН на підставі критеріїв ризиковості, встановлених листом ДФС та підстави для відмови в реєстрації податкової накладної.

Вказані висновки суду повністю узгоджуються із правовими висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постанові від 21.05.2019 року у справі № 620/3556/18 (ЄДРСРУ № 81857391) в якій зазначається наступне: «…З прийнятих Комісією рішень вбачається, що останні не містять конкретної інформації щодо причин та підстав для їх прийняття, а лише містять загальну фразу про те, що причиною його прийняття є ненадання копій первинних документів щодо постачання/придбання товарів/послуг, зберігання і транспортування, навантаження, розвантаження продукції, складські документи (інвентаризаційні описи), у тому числі рахунки-фактури/інвойси, акти приймання-передачі товарів (робіт, послуг) з урахуванням наявності певних типових форм та галузевої специфіки, накладні. У рішеннях не зазначено, яких саме документів не надано та яких саме документів не вистачає для прийняття рішення про реєстрацію податкових накладних.

З урахуванням зазначеного, Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що податковим органом не дотримано вимог пункту 21 Порядку зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних, та не наведено конкретної підстави для відмови в реєстрації податкових накладних, поданих позивачем до реєстрації…».

Обов`язковою ознакою правового акта індивідуальної дії суб`єкта владних повноважень є створення ними юридичних наслідків у формі прав, обов`язків, їх зміни чи припинення. Загальною рисою, яка відрізняє індивідуальні акти управління, є їх виражений правозастосовний характер. Головною рисою таких актів є їхня конкретність (гранична чіткість), а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб`єктами адміністративного права, які видають такі акти; розв`язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата, конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами; чітка відповідність такого акта нормам чинного законодавства.

Таким чином рішення комісії ДФС повинно відповідати критеріям чіткості та зрозумілості акта індивідуальної дії та не породжувати його неоднозначного трактування, що в свою чергу впливає на можливість реалізації права або виконання обов`язку платником податків виконати юридичне волевиявлення суб`єкта владних повноважень.

Зазначений висновок суду узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема у постанові від 09.07.2019 року №140/2093/18 (ЄДРСРУ №82898502), в якій зазначається наступне: «…Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що можливість надання платником податків вичерпного переліку документів на підтвердження правомірності формування та подання податкової накладної прямо залежить від чіткого визначення фіскальним органом конкретного виду критерію оцінки ступеня ризиків. Вживання податковим органом загального посилання на пункт шостий Критеріїв оцінки, без наведення відповідного підпункту, є неконкретизованим та призводить до необґрунтованого обмеження права платника податків бути повідомленим про необхідність надання документів за вичерпним переліком, відповідно до критерію зупинення реєстрації податкової накладної, а не будь-яких на власний розсуд..».

Зазначений висновок суду узгоджується також з практикою Європейського суду з прав людини, рішення якого відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 року     є джерелом права.

У рішенні від 13 грудня 2001 року у справі "Церква Бесарабської Митрополії проти Молдови" ЄСПЛ зазначив, що закон має бути доступним та передбачуваним, тобто вираженим з достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку (пункт 109).

На державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ("Лелас проти Хорватії", заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року; "Тошкуце та інші проти Румунії", заява №36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків ("Лелас проти Хорватії", п. 74).

В той же час, при розгляді справи суд, відповідно до ч.5, ч.6 ст.13 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" та ч.5 ст.242 КАС України, повинен враховувати висновки Верховного суду, викладені зокрема у постанові від 02.04.2019 року по справі №822/1878/18: «…листи міністерств, інших органів виконавчої влади не є нормативно-правовими актами у розумінні статті 117 Конституції України, а відтак не є джерелом права відповідно до статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України. Натомість, як встановлено судами попередніх інстанцій, платником податків надано до податкового органу первинні документи на підтвердження реальності господарських операцій.

Загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як акта правозастосування, є його обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення податковим органом конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття. Крім того, акти, що затверджують критерії ризиковості здійснення операцій мають на меті встановити норми права, які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян, а відтак підлягають обов`язковій реєстрації у порядку, визначеному діючим законодавством.

Враховуючи, суперечливість нормативного регулювання, наведене та проаналізоване вище, як підстави застосування презумпції правомірності рішень платника (підпункт 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України), а також вимоги принципів правової визначеності та передбачуваності, Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо безпідставності зупинення реєстрації податкової накладної Товариства та протиправності рішення податкового органу про відмову в реєстрації податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних.».

ВИСНОВОК № 1: Рішення Комісії ДФС повинно містити чітку підставу для відмови в реєстрації податкової накладної.

ВИСНОВОК № 2: Зупинення реєстрації податкових накладних на підставі критеріїв ризиковості, встановлених листом ДФС, порушує принцип правової визначеності та передбачуваності, а, відтак, є неправомірним.

Аналогічні правові висновки Верховного Суду викладено, зокрема, у постанові від 2  квітня 2019 року у справі № 822/1878/18, постанові від 21 травня 2019 року у справі № 815/2791/18, постанові від 9 липня 2019 року у справі №140/2093/18, постанові від 30 липня 2019 року у справі № 320/6312/18, адміністративне провадження №К/9901/14664/19 (ЄДРСРУ № 83379441).

Матеріал по темі: «Зупинення реєстрації податкової накладної: наслідки та межі відповідальності»

Теги: реєстрація податкової накладної, відмова в реєстрації, штрафні санкції, зупинення реєстрації податкової накладної, ЄРПН, реєстр податкових накладних, судова практика, Адвокат Морозов

Право третьої особи подати позов з самостійними вимогами на предмет спору

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право подати до однієї або декількох сторін позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

01 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  916/1743/18 (ЄДРСРУ № 83378763) досліджував питання щодо права подати до однієї або декількох сторін позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

Суд вказує, що право подати до однієї або декількох сторін позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, для його спільного розгляду з первісним позовом не є абсолютним. Зазначене право може бути реалізовано за умови дотримання загальних правил подання позовів, а також правил пред`явлення позовів третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, встановлених процесуальним законодавством. Тому повернення заявникові позовної заяви, поданої з порушенням вимог частин 1, 2 статті 180 Господарського процесуального кодексу України, не може вважатися обмеженням доступу до суду.

Суд виходить з того, що на відміну від зустрічного позову, який повинен бути лише взаємопов`язаним з первісним, позовна заява третьої особи відповідно до положень частини 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України має містити самостійні вимоги саме щодо предмету спору у справі. При цьому під предметом спору слід розуміти матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем.

ВАЖЛИВО: З огляду на викладене Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що вимога третьої особи, спрямована на будь-що поза предметом спору між позивачем та відповідачем, не може бути визнана вимогою третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору.

Водночас така позовна вимога може бути заявлена у самостійному позові, у зв`язку з чим аргументи Заявника про обмеження його права на суд є безпідставними.

Аналогічна правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 у справі № 916/3245/17 (ЄДРСРУ № 80854765) та підтримана у постановах Верховного суду від 17 липня 2019 року у справі № 910/12449/18 (ЄДРСРУ № 83258739), від 20 травня 2019 року у справі № 916/1302/18 (ЄДРСРУ № 81847100).

Тобто, якщо позовна заява Заявника безпосередньо не спрямована на предмет спору між Позивачем і Відповідачем, зв`язок між вимогами Заявника та вимогами Позивача є лише опосередкованим і позов Заявника фактично містить вимогу, задоволення якої може унеможливити задоволення первісного позову, то позов Заявника фактично є зустрічним позовом.

ВАЖЛИВО: Між тим, процесуальним правом самостійно ініціювати зустрічний позов чи змінити сторони існуючого судового провадження треті особи за приписами чинного Господарського процесуального кодексу України не наділені.

В такому випадку  позовна заява Заявника підлягає поверненню у зв`язку з тим, що вона не є позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, в розумінні частини 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 904/9129/17. 

Необхідно підкреслити, що у зв`язку з наведеним Суд відхилив доводи Заявника про те, що при пред`явленні третьою особою самостійних вимог щодо предмета спору її дії розцінюються як дії відповідача при реалізації його права на пред`явлення зустрічного позову, тому треті особи мають право пред`явити позовну заяву, до якої застосовуються правила, що регулюють пред`явлення зустрічного позову.

ВИСНОВОК:  Позовна заява третьої особи відповідно до положень частини 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України має містити самостійні вимоги саме на предмет спору у справі.

При цьому під предметом спору слід розуміти матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем.

Отже, вимога третьої особи, спрямована на будь-що поза предметом спору між позивачем та відповідачем, не може бути визнана вимогою третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору. Водночас така позовна вимога може бути заявлена у самостійному позові.

Теги: право третьої особи, подати позов,  самостійними вимогами, щодо предмета спору, правовий конфлікт, вимога третьої особи, зустрічний позов, самостійний позов третьої особи, судова практика, Адвокат Морозов

Списання банком заборгованості за кредитом за рахунок страхового резерву: додаткове благо?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування (списання) за рахунок резерву безнадійної заборгованості за кредитом не є підставою для припинення вимог банку до позичальника, а отже не є додатковим благом та податковим зобов’язанням для платника податків.

30 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 810/4482/16, адміністративне провадження №К/9901/14930/19 (ЄДРСРУ № 83356161) досліджував питання щодо списання банком заборгованості за кредитом за рахунок страхового резерву.

Згідно з пунктом 164.1 статті 164 ПК України базою оподаткування податком на доходи фізичних осіб є загальний оподатковуваний дохід з урахуванням особливостей, визначених цим розділом. Загальний оподатковуваний дохід - будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду.

Відповідно до абзацу «д» підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України встановлено, що до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається, зокрема, дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім випадків, передбачених статтею 165 цього Кодексу) у вигляді суми боргу платника податку, анульованого (прощеного) кредитором за його самостійним рішенням, не пов`язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності. Якщо кредитор повідомляє платника податку - боржника рекомендованим листом з повідомленням про вручення або шляхом укладення відповідного договору, або шляхом надання повідомлення боржнику під підпис особисто про анулювання (прощеного) боргу та включає суму анульованого (прощеного) боргу до податкового розрахунку суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, за підсумками звітного періоду, у якому такий борг було анульовано (прощеного), такий боржник самостійно сплачує податок з таких доходів та відображає їх у річній податковій декларації.

Додаткові блага - кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов`язаний з виконанням обов`язків трудового найму або не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку (підпункт 14.1.47, підпункт 14.1.56 пункт 14.1 статті 14 ПК України).

Таким чином, визначальною ознакою доходу платника податку, як об`єкта та бази оподаткування податком з доходу фізичних осіб, в тому числі у вигляді додаткового блага, є приріст показників фінансового та/або майнового стану платника податку. При прощенні (анулюванні) заборгованості особа одержує економічну вигоду у вигляді збереження активів у силу припинення належного кредитору права вимоги та кореспондуючого цій вимозі обов`язку боржника витрачати кошти на погашення заборгованості за кредитом.

Згідно з підпунктом 159.4.1 пункту 159.4 статті 159 Податкового кодексу України за рахунок створеного страхового резерву банк відшкодовує заборгованість, яка визначена безнадійною відповідно до методики, встановленої Національним банком України. Порядок відшкодування безнадійної заборгованості за рахунок страхових резервів для банків встановлюється Національним банком України за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

Постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року №172 затверджено Порядок відшкодування банками України безнадійної заборгованості за рахунок резерву.

(!!!) Згідно з пунктом 7 вищезазначеного Порядку, відшкодування (списання) за рахунок резерву безнадійної заборгованості не є підставою для припинення вимог банку до позичальника/контрагента. Банк зобов`язаний продовжувати роботу щодо відшкодування списаної за рахунок резерву безнадійної заборгованості.

ВАЖЛИВО: Таким чином, внаслідок списання банком заборгованості за кредитом за рахунок страхового резерву правовідносини між банком як кредитором та боржником за кредитним договором не припиняються, оскільки в такому випадку банк залишає за собою право вжити повний комплекс заходів щодо стягнення  в подальшому кредитної заборгованості відповідно до  вимог чинного законодавства України.

Натомість, обов`язковою ознакою анулювання (прощення) кредитором заборгованості є повне припинення зобов`язання боржника перед кредитором.

Аналогічна правова позиція викладена і у постановах Верховного Суду від  31 липня 2018 року у справі №825/4309/13-а, від 24 січня 2019 року у справі №808/890/16 (ЄДРСРУ № 79409739)

ВИСНОВОК: Відшкодування банком за рахунок свого страхового резерву кредиторської заборгованості платника податків не є припиненням зобов`язання останнього, як боржника, перед кредитором, а тому анулювання (прощення) заборгованості в розумінні положень абзацу «д» підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України в даному випадку не відбувається, а отже у платника податків не виникає додаткових податкових зобов’язань.

Матеріал по темі (практика ВАС України): «Податкові спори: списання банком за рахунок резерву безнадійного боргу»

Теги: прощенная банком часть кредита, списание кредита, прощення частини кредита, анулювання частини кредита, оподаткування кредиту, дохід банку, розрахунок суми опадаткування, звільнення від оподаткування, судова практика, Адвокат Морозов

Вихід та/або виключення учасника товариства

Адвокат Морозов (судовий захист)

Рішення загальних зборів учасників (акціонерів, членів) та інших органів юридичної особи не є правочинами. Вихід та/або виключення учасника  товариства.

30 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/435/18 (ЄДРСРУ № 83343655) досліджував питання щодо виключення учасника товариства та правомочність рішень загальних зборів.

Спочатку варто зазначити, що не всі порушення, які допускаються при підготовці щодо проведення позачергових зборів, є безумовною підставою для визнання недійсними рішень, що прийняті на цих зборах (правова позиція, викладена у постановах Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду у справах №927/699/17, №916/375/17, №916/4139/15, №910/22291/16, №927/265/17, №916/1553/17, №910/20357/16).

(!!!) Рішення загальних зборів учасників (акціонерів, членів) та інших органів юридичної особи не є правочинами у розумінні статті 202 Цивільного кодексу  України. До цих рішень не можуть застосовуватися положення статей 203 та 215 Цивільного кодексу України, які визначають підстави недійсності правочину, і, відповідно, правові наслідки недійсності правочину за статтею 216 Цивільного кодексу України.

При розгляді судами корпоративних спорів, суди мають враховувати, що рішення загальних зборів учасників (акціонерів) та інших органів господарського товариства є актами, оскільки ці рішення зумовлюють настання правових наслідків, спрямованих на регулювання господарських відносин, і мають обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові  Верховного Суду від 20.03.2018 у справі №916/375/17 та підтримана 25 червня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/3169/18 (ЄДРСРУ № 82741128).

ВАЖЛИВО: У зв`язку з цим підставами для визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів (учасників) господарського товариства можуть бути порушення вимог закон та/або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів товариства; позбавлення акціонера (учасника) товариства можливості взяти участь у загальних зборах; порушення прав чи законних інтересів учасника товариства рішенням загальних зборів.

З огляду на вимоги Закону України "Про господарські товариства" безумовною підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів є: прийняття загальними зборами рішення за відсутності кворуму для проведення загальних зборів чи прийняття рішення; прийняття загальними зборами рішень з питань, не включених до порядку денного загальних зборів товариства;  прийняття загальними зборами рішення про зміну статутного капіталу товариства, якщо не дотримано процедури надання акціонерам (учасникам) відповідної інформації. При вирішенні питання про недійсність рішень загальних зборів у зв`язку з іншими порушеннями, допущеними під час скликання та проведення загальних зборів, господарський суд повинен оцінити, наскільки ці порушення могли вплинути на прийняття загальними зборами відповідного рішення.

Для визнання недійсним рішення загальних зборів товариства необхідно встановити факт порушення цим рішенням прав та законних інтересів учасника (акціонера) товариства. Якщо за результатами розгляду справи факт такого порушення не встановлено, господарський суд не має підстав для задоволення позову.

Під час розгляду відповідних справ господарські суди мають враховувати, що не всі порушення законодавства, допущені під час скликання та проведення загальних зборів юридичної особи, є підставами для визнання недійсними прийнятих ними рішень.

Під час вирішення питання про недійсність рішень загальних зборів у зв`язку з іншими порушеннями, допущеними під час їх скликання та проведення, господарський суд повинен оцінити, як ці порушення вплинули на прийняття загальними зборами відповідного рішення.

Верховний суд акцентує увагу, що рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з`ясуванні такого:

- чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються;

- чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин;

- яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Господарським судам слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому необхідно мати на увазі, що наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог норм процесуального права щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Таким чином, господарські суди зобов`язані надати оцінку кожному належному, допустимому та достовірному доказу, які містяться в матеріалах справи, а також визначити певну сукупність доказів, що дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Предмет доказування - коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Факти, які належать до предмета доказування, необхідно відрізняти від інших фактів, які встановлюються при розгляді справи, однак не пов`язані з правильним вирішенням питання про права і обов`язки сторін.

Потрібно враховувати, що при вирішенні спорів, пов`язаних із виходом учасника з товариства, вихід зі складу учасників не пов`язується ні з рішенням зборів учасників, ні з внесенням змін до установчих документів товариства.

Вихід учасника з товариства - це безумовне та добровільне волевиявлення учасника направлене на припинення його корпоративних правовідносин з господарським товариством. Таке волевиявлення учасника фіксується в письмовій формі - заяві про вихід, яка адресується товариству.

Виключення учасника  товариства з обмеженою відповідальністю має місце у випадку, якщо учасник систематично не виконує або неналежним чином виконує обов`язки, або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства.

Неможливість підміни судом повноважень органів управління товариства з обмеженою відповідальністю щодо вирішення питання про виключення учасника підтверджено правовою позицією Верховного Суду, висловленою в Постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 922/1590/17 (ЄДРСРУ № 73600798), згідно якої у судовому порядку може бути розглянуто лише питання щодо правомірності чи неправомірності рішення загальних зборів учасників про виключення учасника з товариства і його скасування.

 В цих спірних правовідносинах суд не може підміняти орган (загальні збори) товариства та приймати рішення, які належать до виключної компетенції загальних зборів, адже внаслідок прийняття судом такого рішення суд діятиме не як "суд встановлений законом", а як відповідний орган товариства, що суперечить чинному законодавству. А безумовний судовий контроль за відносинами, що складаються в корпорації, в тому числі відносинами корпоративного управління, порушує принципи самоорганізації та саморегулювання господарської діяльності корпораціями.

Окрім цього, у постановах Верховного Суду від 27.03.2018 у справі №904/9431/15, від 12.04.2018 у справі №914/1968/16, від 17.04.2018 у справі №920/888/17, від 17.04.2018 у справі №922/1671/16 наведена правова позиція  про те, що судом можуть бути визнані недійсними лише ті рішення загальних зборів, які порушують права учасника (акціонера). Проте суд не має підстав визнавати недійсними рішення, прийняті з інших питань порядку денного загальних зборів, якщо позивачем  не доведено, що вони порушують його права та законні інтереси.

ВИСНОВОК: Виключна компетенція полягає в тому, що лише єдиний орган (збори учасників) можуть вирішувати питання про виключення учасника з товариства по суті Рішення про виключення учасника з товариства з обмеженою відповідальністю. приймається товариством в особі вищого органу - загальних зборів учасників, а не учасниками як такими чи судом.

Матеріал по темі: «Визнання недійсним рішення загальних зборів – порушення порядку скликання»

ТЕГИ: визнання недійсним рішення загальних зборів, господарські товариства, ТОВ, ооо, ТзОВ, статут, корпоративні права, спори, акціонер, учасник, засновник, установчий документ, судовий захист, Адвокат Морозов