Максимальний розмір денної процентної ставки по кредиту

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду про обмежений максимальний розмір денної процентної ставки по кредиту і умови його застосування 

07 вересня 2026 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 552/672/23, провадження № 61-4595сво25 (ЄДРСРУ № 139787333) досліджував питання щодо правил Закону № 3498-IX про максимальний розмір денної процентної ставки. 

Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг» від 22 листопада 2023 року № 3498-IX, який набрав чинності 24 грудня 2023 року: 

доповнено статтю 8 Закону України «Про споживче кредитування» частиною п`ятою, якою встановлено, що максимальний розмір денної процентної ставки не може перевищувати 1 %; 

доповнено Прикінцеві та Перехідні положення Закону України «Про споживче кредитування» пунктом 17 і передбачено, що тимчасово, протягом 240 днів з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг» максимальний розмір денної процентної ставки не може перевищувати: протягом перших 120 днів - 2,5 %; протягом наступних 120 днів - 1,5 %; 

у пункті 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг» встановлено, що дія пункту 5 розділу I цього Закону поширюється на договори про споживчий кредит, укладені до набрання чинності цим Законом, якщо строк дії таких договорів продовжено після набрання чинності цим Законом. 

Парламент при конструюванні імперативної приватно-правової норми про максимальний розмір денної процентної ставки здійснив еx ante контроль щодо розміру процентів. Тобто сторонам заздалегідь відомо про те, що умову, яка перевищує максимальний розмір денної процентної ставки, не можна включати в договір.

Умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними (абзац 1 частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування»). Законодавець для дотримання правила про максимальний розмір денної процентної ставки передбачив нікчемність умови договору про споживчий кредит. 

Нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним» (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18)). Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). 

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22)). 

Оскільки для дотримання правила про максимальний розмір денної процентної ставки законодавець передбачив нікчемність умови договору про споживчий кредит, то споживач під час розгляду справи може заперечувати про перевищення розміру денної процентної ставки шляхом заперечення ipso iure. Втім, його відсутність не позбавляє суд можливості застосувати нікчемність умови правочину, адже він має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає. 

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зауважує, що: 

норма про максимальний розмір денної процентної ставки, яка передбачена Законом України № 3498-IX, є імперативною, оскільки в акті цивільного законодавства міститься пряма вказівка про неможливість сторін відступати від цього імперативного положення. Така вказівка виражається у словосполученні «не може перевищувати». Захист прав споживача реалізується через можливість заперечення проти умови, яка перевищує максимальний розмір денної процентної ставки, за допомогою заперечення ipso iure. Водночас нікчемність умови про перевищення максимального розміру денної процентної ставки суд зобов`язаний враховувати ex officio (за власною ініціативою) незалежно від того, чи було заявлене заперечення ipso iure; 

(!!!) за загальним правилом, максимальний розмір денної процентної ставки застосовується до договорів про споживчий кредит, які укладені з 24 грудня 2023 року. Для того щоб правила про максимальний розмір денної процентної ставки поширювалися на договори, які вчинені до 24 грудня 2023 року, необхідно, щоб строк дії таких договорів було продовжено після 24 грудня 2023 року. Парламент мав на увазі строк кредитування чи строк, на який надається кредит, який на рівні закону кваліфікований як істотна умова; 

Законом України № 3498-IX було впроваджено перехідний період тривалістю 240 днів і передбачено поетапне зниження максимальної денної процентної ставки. Перший етап (з 24 грудня 2023 року по 21 квітня 2024 року): протягом перших 120 днів після набрання чинності законом максимальна денна процентна ставка для договорів, які укладені в цей період, не могла перевищувати 2,5 %. Другий етап (з 22 квітня 2024 року по 19 серпня 2024 року): наступні 120 днів характеризувалися подальшим обмеженням ставки - максимальна денна процентна ставка для договорів, які були укладені в цей період, була знижена до рівня 1,5 %. Третій етап (з 20 серпня 2024 року): після завершення 240-денного перехідного періоду максимальна денна процентна ставка для договорів про споживчий кредит не може перевищувати 1,0 %; 

тому якщо договір про споживчий кредит вчинений до цієї дати, то щоб правила Закону від 22 листопада 2023 року № 3498-IX про максимальний розмір денної процентної ставки поширювалися на такий договір необхідно, щоб строк кредитування чи строк, на який надається кредит було продовжено після 24 грудня 2023 року; 

ВИСНОВОК: Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду робить висновок, що правила Закону від 22 листопада 2023 року № 3498-IX про максимальний розмір денної процентної ставки застосовуються з 24 грудня 2023 року або щоб строк кредитування чи строк, на який надається кредит було продовжено після 24 грудня 2023 року.

 

 

Матеріал по темі: «Суд не в праві давати оцінку справедливості тим чи іншим умовам кредитного договору»

#позика, #займ, #нарахування_процентів, #підвищена_процентна_ставка, #відсотки, #Верховний_суд, #Адвокат_Морозов

 

 

Стягнення пені із співвласника багатоквартирного будинку за несвоєчасну сплату обов`язкових внесків

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Щодо (не)правомірності нарахування та стягнення пені із співвласника багатоквартирного будинку за несвоєчасну сплату обов`язкових внесків

29 липня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/12405/25 (ЄДРСРУ № 138646506) досліджував питання щодо правової можливості стягнення із співвласника багатоквартирного будинку пені за несвоєчасну сплату обов`язкових внесків на утримання багатоквартирного будинку.

Правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об`єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов`язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку визначає Закон України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку".

Згідно зі статтею 23 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" внески на утримання і ремонт приміщень або іншого майна, що перебуває у спільній власності, визначаються статутом об`єднання та/або рішенням загальних зборів.

Тобто внесок на утримання будинку - це цільовий і обов`язковий для співвласника платіж, що визначається статутом ОСББ або рішенням загальних зборів і встановлюється пропорційно до загальної площі квартири (квартир) та/або нежитлових приміщень, що перебувають у власності члена ОСББ.

Згідно зі статтею 29 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" особи, винні у недотриманні вимог цього Закону; порушенні прав власників (користувачів), їх об`єднань і асоціацій; порушенні статуту об`єднання та протидії його виконанню; створенні, організації діяльності або ліквідації об`єднання з порушенням законодавства; незаконному привласненні майна, що перебуває у спільній власності; недотриманні умов договорів, укладених відповідно до цього Закону, умисній втраті чи втраті з необережності або знищенні оригіналів протоколів загальних зборів об`єднання, листків опитування, договорів та інших документів щодо діяльності об`єднання; ненаданні співвласникам інформації, передбаченої цим Законом, - несуть цивільну, кримінальну, адміністративну відповідальність відповідно до закону. Законами України може бути встановлена відповідальність і за інші види правопорушень.

Схожу норму містить і стаття 189 Житлового кодексу України (чинного в редакції на момент виникнення спірних правовідносин), відповідно до якої особи, винні, зокрема, у порушенні правил користування жилими приміщеннями, санітарного утримання місць загального користування, сходових кліток, ліфтів, під`їздів, придомових територій; незаконному переобладнанні та / або переплануванні жилих будинків (квартир), інших жилих приміщень, призначених та придатних для постійного або тимчасового проживання, нежилих приміщень, розташованих у жилих будинках, та / або використанні їх не за призначенням; у порушенні правил експлуатації жилих будинків, жилих приміщень та інженерного обладнання, у безгосподарному їх утриманні; у псуванні жилих будинків, жилих приміщень, їх обладнання та об`єктів благоустрою, несуть кримінальну, адміністративну або іншу відповідальність згідно із законом. Відповідно до законів України може бути встановлено відповідальність і за інші порушення житлового законодавства.

Частиною першою статті 8 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" передбачено, що співвласники несуть відповідальність за шкоду, заподіяну третім особам у результаті невиконання або неналежного виконання своїх обов`язків як співвласників. Відповідальність кожного співвласника визначається пропорційно до його частки співвласника. Співвласники не несуть відповідальності за зобов`язаннями, що виникли внаслідок дій уповноваженої особи (осіб) та/або управителя, вчинених з перевищенням наданих їм повноважень. Співвласники не несуть відповідальності за зобов`язаннями, що виникли внаслідок дій або бездіяльності управителя, що порушують умови договору управління багатоквартирним будинком.

(!) Отже, наведені вище норми чітко регламентують, що відповідальність співвласника (цивільна, адміністративна або кримінальна) багатоквартирного будинку встановлюється виключно законом.

При цьому ані Закон України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку", ані Житловий кодекс України, ані Закон України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку", як і ЦК України не передбачають такий вид цивільно-правової відповідальності співвласника багатоквартирного будинку як штрафні санкції (штраф, пеню) за несвоєчасну сплату обов`язкових внесків на утримання та ремонт будинку. 

Слід вказати, що відповідальність співвласників багатоквартирного будинку за порушення строків оплати обов`язкових внесків на утримання та ремонт будинку передбачили у нормах, що затверджений рішенням загальних зборів ОСББ. Втім такий Порядок за своєю правовою суттю та з огляду на порядок його прийняття також не є правочином, що укладений між сторонами, у розумінні положень цивільного законодавства.

ВИСНОВОК: Законодавство не передбачає штрафних санкцій (штраф, пеню) за несвоєчасну сплату обов`язкових внесків на утримання та ремонт будинку, а відтак таке забезпечення може випливати лише з договірних правовідносин між сторонами.

 

Матеріал по темі: «Захист прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку (ОСББ)  від самобуду»

Суд не в праві давати оцінку справедливості тим чи іншим умовам кредитного договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Суд не в праві давати оцінку справедливості тим чи іншим умовам кредитного договору, а лише може тлумачити умови договору (в разі якщо вони нечіткі або двозначні) на користь споживача

У хвалою від 04 лютого 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу № 552/672/23 (провадження № 61-4595сво25) на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду. Колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 12 лютого 2025 року у справі № 679/1103/23 (провадження 61-92св24).

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що суд не в праві давати оцінку справедливості тим чи іншим умовам кредитного договору та змінювати на цій підставі розмір нарахованих процентів без заявлення відповідних позовних вимог стороною договору, інакше порушується загальна засада цивільного законодавства принцип свободи договору, передбачений пунктом 3 частина першої статті 3, статтею 627 ЦК України. За загальним правилом, договір як універсальний регулятор приватних відносин, є підставою для встановлення (зміни чи припинення) приватних прав і обов`язків та інших наслідків саме для його сторін.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов наступного висновку: «Суд без окремої позовної вимоги споживача може застосувати такий спосіб коригування процентів за користування кредитом, як тлумачення умов договору, якщо вони є нечіткими або двозначними. 

Примітка: Нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача (ч. 8 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»). 

Натомість визнати умову договору недійсною, змінити її та на цій підставі самостійно зменшити розмір процентів без відповідної позовної вимоги споживача суд не може».

ОП КЦС ВС відступила від правового висновку, викладеного раніше КЦС ВС. У постанові КЦС ВС було сформульовано підхід, за яким при вирішенні вимоги про стягнення кредитної заборгованості суд мав оцінювати, чи не є нараховані проценти непропорційно великими та чи відповідають вони засадам справедливості, добросовісності й розумності, навіть за відсутності окремої вимоги споживача про оспорення відповідних умов договору.

ВИСНОВОК: Суд не в праві давати оцінку справедливості тим чи іншим умовам кредитного договору, а лише може тлумачити умови договору (в разі якщо вони нечіткі або двозначні) на користь споживача.

 

 

За матеріалами Верховного суду: постанова ОП КЦС ВС від 7 вересня 2026 року у справі № 552/672/23 (провадження 61-4595сво25) відсутня в ЄДРСРУ

 

Особливості примусового виконання судових рішень у період воєнного стану

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості примусового виконання судових рішень у період воєнного стану, зокрема щодо поновлення або продовження строку

15 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/34432/21, провадження № 61-11842св25 (ЄДРСРУ № 139746191) досліджував питання щодо  особливості примусового виконання судових рішень у період воєнного стану, зокрема щодо поновлення або продовження строку.

Тимчасово, на період до припинення або скасування воєнного стану на території України, визначені цим Законом строки перериваються та встановлюються з дня припинення або скасування воєнного стану (підпункт 4 пункту 10-2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження»).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 вересня 2025 року у справі № 1625/2550/12 (провадження № 61-7923св25) зазначено, що:

«у пункті 10-2 Розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження», доповненого згідно із Законом України від 15 березня 2022 року «Про внесення зміни до розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження», який набрав чинності 26 березня 2022 року, визначено, що тимчасово, на період до припинення або скасування воєнного стану на території України визначені цим Законом строки перериваються та встановлюються з дня припинення або скасування воєнного стану.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/22 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року, в Україні введено воєнний стан, який неодноразово продовжено та триває дотепер.

У пунктах 47 і 48 постанови Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 260/2595/22 (провадження № К/990/383/23) зазначено, що особливості примусового виконання рішень у період воєнного стану визначено пунктом 10-2 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якого тимчасово на період до припинення або скасування воєнного стану на території України, з поміж іншого, визначені цим Законом строки перериваються та встановлюються з дня припинення або скасування воєнного стану. Оскільки порядок та строки пред`явлення виконавчих документів до примусового виконання регулюються саме Законом України «Про виконавче провадження» як спеціальним нормативно-правовим актом, у цьому випадку підлягає застосуванню норма, якою на період воєнного стану на території України встановлено переривання строків, визначених вказаним Законом, до яких, зокрема, належать строки пред`явлення виконавчих документів до примусового виконання.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду: від 07 квітня 2023 року у справі № 910/5925/15-г, від 03 квітня 2025 року у справі № 712/8159/15-ц; від 05 лютого 2025 року у справі № 1616/803/2012.

ВИСНОВОК: Якщо закінчення строку пред`явлення виконавчого документа припало на період воєнного стану, виконавець має приймати такий виконавчий документ до виконання без звернення стягувача до суду за поновленням строку його пред`явлення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 03 серпня 2023 року у справі № 420/10415/22.

 

 

Матеріал по темі: «Альтернативні критерії визначення місця виконання судового рішення»

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Особливості, мета та підстави зупинення провадження у справі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: зупинення провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи

15 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/1817/23 (ЄДРСРУ № 139746031) досліджував питання щодо зупинення провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи.

Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення всіх процесуальних дій у справі, зумовлене настанням певних визначених законом обставин, що перешкоджають подальшому руху справи до їх усунення.

Водночас зупинення провадження у справі не повинне розглядатися як невиправдане затягування строків розгляду справи і застосовується лише за обставин, визначених процесуальним законом.

Порядок і умови зупинення провадження у справі врегульовано положеннями статей 227, 228 ГПК України, в яких наведено вичерпний перелік підстав, за яких суд, відповідно, зобов`язаний і має право зупинити провадження у справі.

Пунктом 5 частини першої статті 227 ГПК України визначено, що суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 229 ГПК України провадження у справі зупиняється у випадку, встановленому пунктом 5 частини першої статті 227 цього Кодексу, до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що за змістом пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України обов`язок суду зупинити провадження у справі зумовлений об`єктивною неможливістю її розгляду до вирішення іншої справи, коли зібрані докази не дозволяють встановити та оцінити певні обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

(!!!) Об`єктивна неможливість розгляду справи до вирішення іншої справи полягає в тому, що господарський суд не має права самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв`язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи цьому суду, одночасністю розгляду двох пов`язаних між собою справ різними судами або з інших причин (див. постанови Верховного Суду від 28.04.2026 у справі № 910/8362/24, від 16.04.2026 у справі № 916/4765/24, від 13.03.2026 у справі № 926/428/23).

(!) Пов`язаною зі справою, яка розглядається, є така інша справа, в якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання та оцінку доказів у цій справі; у тому числі йдеться про факти, які мають преюдиціальне значення.

Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення судом обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені у цьому процесі, проте мають значення для розгляду справи, провадження в якій зупиняється (див. постанови Верховного Суду від 28.05.2026 у справі № 911/633/25, від 02.04.2026 у справі № 912/1885/24, від 12.02.2026 у справі № 910/15595/24).

У постанові від 01.03.2024 у справі № 910/17615/20 Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду зробив, зокрема, такі висновки: по-перше, провадження у справі слід зупиняти лише за наявності беззаперечних підстав для цього; по-друге, під неможливістю розгляду справи до вирішення іншої справи необхідно розуміти те, що обставини, які розглядаються в такій справі, не можуть бути встановлені судом самостійно через обмеженість своєї юрисдикції щодо конкретної справи внаслідок непідвідомчості, обмеженості предметом позову, неможливості розгляду тотожної справи, черговості розгляду вимог тощо; по-третє, обов`язкова пов`язаність справи, що зупиняється, з іншою, в якій суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на докази у цій справі, зокрема, факти, що мають преюдиційне значення.

Підставою для зупинення провадження у справі є не лише існування іншої справи на розгляді в суді та припущення про те, що рішення в ній має значення для справи, що розглядається, а саме неможливість її розгляду до вирішення іншої справи.

ВИСНОВОК: Отже, для вирішення питання про зупинення провадження у справі суд у кожному конкретному випадку зобов`язаний з`ясовувати, як пов`язана справа, що розглядається судом, зі справою, що розглядається іншим судом; чим обумовлюється неможливість розгляду справи.

 

Матеріал по темі: «Зупинення провадження та права особи на участь у розгляді своєї справи під час воєнногостану»

 

 

Теги: зупинення провадження, остановка производства, призупинення судової справи, клопотання про зупинення, неможливість розгляду справи, ухвала про зупинення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Закриття апеляційного провадження у разі припинення юрособи

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: закриття апеляційного провадження відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 231 ГПК України - у разі припинення юридичної особи, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва

11 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 918/626/15 (ЄДРСРУ № 139671676) досліджував питання щоодо закриття апеляційного провадження відповідно до пункту 6 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України

Відповідно до статті 264 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо:

1) після відкриття апеляційного провадження особа, яка подала апеляційну скаргу, заявила клопотання про відмову від скарги, за винятком випадків, коли є заперечення інших осіб, які приєдналися до апеляційної скарги;

2) після відкриття апеляційного провадження виявилося, що апеляційну скаргу не підписано, подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її підписувати;

3) після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Про закриття апеляційного провадження суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в касаційному порядку.

Натомість відповідно до статті 231 Господарського процесуального кодексу України господарський суд закриває провадження у справі, якщо:

1) спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства;

2) відсутній предмет спору;

3) суд встановить обставини, які є підставою для відмови у відкритті провадження у справі відповідно до пунктів 2, 4, 5 частини першої статті 175 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частиною другою статті 175 цього Кодексу;

4) позивач відмовився від позову і відмову прийнято судом;

5) після відкриття провадження у справі між сторонами укладено угоду про передачу спору на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу або третейського суду, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана;

6) настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва;

7) сторони уклали мирову угоду і вона затверджена судом.

Отже, закриття апеляційного провадження, підстави та порядок якого регламентовано статтею 264 Господарського процесуального кодексу України, не є тотожним із закриттям провадження у справі, яке визначено статтею 231 названого Кодексу (пункт 35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2019 у справі № 911/4007/16, пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.09.2019 у справі № 910/4896/18).

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що у разі припинення юридичної особи - сторони у спорі, що не допускає правонаступництва, після ухвалення судового рішення суд апеляційної інстанції не має права постановляти ухвалу про закриття апеляційного провадження, оскільки така підстава відсутня у переліку, що закріплений у частині першій статті 264 Господарського процесуального кодексу України.

Аналогічні висновки зроблені Верховним Судом у постановах від 13.05.2024 у справі №910/3627/16, від 01.07.2020 у справі №910/15925/18.

У такому разі, відповідно до частини першої статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, та за наслідками розгляду апеляційної скарги ухвалює судове рішення у формі постанови, якою має право:

1) залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо судом першої інстанції ухвалено законне і обґрунтоване рішення, що передбачено у пункті 1 частини першої статті 275, частині третій статті 278, частині першій статті 281 Господарського процесуального кодексу України; або

2) скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково, якщо судом першої інстанції ухвалено рішення, яке не є законним і обґрунтованим, та після ухвалення судового рішення припинено юридичну особу, яка були однією із сторін у справі, і спірні правовідносини не допускають правонаступництва (пункт 6 частини першої статті 231, пункт 4 частини першої статті 275, частини перша та третя статті 278, частина перша статті 281 Господарського процесуального кодексу України).

ВИСНОВОК: Отже, суд апеляційної інстанції, постановивши згідно з пунктом 6 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України ухвалу про закриття апеляційного провадження з підстави припинення юридичної особи, допустив порушення наведених норм процесуального права.

 

 

Матеріал по темі: «Закриття провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору»

 

 

 

 

Теги: предмет позову, підстави позову, одночасна зміна предмета і підстав, закриття провадження, сторони спору, зміна предмету, зміна підстав позову, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

 

Звільнення від сплати лізингових платежів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правова можливість звільнення від сплати лізингових платежів на підставі частини шостої статті 762 ЦК України

25 березня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/5151/24 (ЄДРСРУ № 135386064) досліджував питання щодо застосування частини шостої статті 762 ЦК України (звільнення від сплати лізингових платежів).

Згідно із частиною шостою статті 762 ЦК України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.

За приписами частин другої, третьої статі 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

Верховний Суд зазначає, що договір фінансового лізингу хоча і поєднує в собі елементи договорів оренди та купівлі-продажу, проте має свої специфічні особливості регулювання.

Так, згідно зі статтею 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом та інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов`язані з виконанням договору лізингу.

Ця структура платежу є єдиною та спрямована на досягнення кінцевої мети договору - набуття лізингоодержувачем права власності на предмет лізингу після повної виплати його вартості та інших складових. Належне виконання лізингоодержувачем обов`язків зі сплати всіх лізингових платежів, передбачених договором лізингу, означає реалізацію ним права на викуп отриманого в лізинг майна.

У постанові від 11.06.2024 у справі № 910/6426/23 Верховний Суд вже викладав правову позицію щодо подібних правовідносин. У цій справі Суд вказав, що, проаналізувавши структуру та зміст лізингових платежів дійшов висновку, що ці платежі не є рівнозначними платі за користування, на відміну від орендної плати, позаяк містять в собі таку складову, як відшкодування частини вартості предмета лізингу.

Таким чином, лізингові платежі за своєю правою природою не можна ототожнювати з орендною платою з огляду на особливість відшкодування частини вартості предмета лізингу. Специфіка лізингових правовідносин полягає в тому, що лізингодавець фінансує придбання майна для лізингоодержувача і отримання "винагороди" (процентів, комісії) є платою за користування фінансовим ресурсом лізингодавця, а не просто платою за фізичне користування річчю.

З урахуванням наведеного Верховний Суд доходить висновку про те, що положення частини шостої статті 762 ЦК України щодо звільнення наймача від плати за користування майном не поширюються на договір фінансового лізингу в частині сплати лізингових платежів. Це стосується як частини платежу, що відшкодовує вартість предмета лізингу, так і частини, що визначена як винагорода (комісія) лізингодавця. Неможливість користування предметом лізингу через обставини, за які лізингоодержувач не відповідає (в тому числі форс-мажорні обставини, воєнні дії, викрадення), не звільняє лізингоодержувача від обов`язку сплачувати лізингові платежі, оскільки ризик випадкового знищення або втрати предмета лізингу покладено законом та договором на лізингоодержувача.

Звільнення від їх сплати на підставі статті 762 ЦК України суперечило б суті фінансового лізингу, де лізингоодержувач, отримавши актив та прийнявши на себе ризики, зобов`язаний повернути вкладені лізингодавцем кошти з узгодженою дохідністю.

Згідно із ч. 1 ст. 809 ЦК України ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета договору лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не встановлено договором або законом.

Стаття 22 Закону України «Про фінансовий лізинг» (ст. 13 ЗУ «Про фінансовий лізинг» попередньої редакції) ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження об`єкта фінансового лізингу та його страхування:

1. З моменту передачі об`єкта фінансового лізингу у володіння та користування лізингоодержувачу ризик випадкового знищення, втрати або випадкового пошкодження об`єкта фінансового лізингу переходить до лізингоодержувача.

2. Об`єкт фінансового лізингу та/або ризики, пов`язані з виконанням договору фінансового лізингу, підлягають страхуванню, якщо обов`язковість такого страхування встановлена законом або передбачена договором фінансового лізингу.

3. Витрати на страхування за договором фінансового лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не встановлено таким договором.

4. У разі настання страхового випадку або оскарження факту його невизнання лізингоодержувач має право самостійно звернутися до страховика та/або до суду за захистом своїх порушених прав.

До того ж, згідно з ч.ч.2, 4 ст. 22 Закону України «Про фінансовий лізинг» об`єкт фінансового лізингу та/або ризики, пов`язані з виконанням договору фінансового лізингу, підлягають страхуванню, якщо обов`язковість такого страхування встановлена законом або передбачена договором фінансового лізингу. У разі настання страхового випадку або оскарження факту його невизнання лізингоодержувач має право самостійно звернутися до страховика та/або до суду за захистом своїх порушених прав.

ВИСНОВОК: Таким чином, лізингові платежі за своєю правою природою не можна ототожнювати з орендною платою, з огляду на особливість відшкодування частини вартості предмета лізингу, тому ч. 6 ст. 762 ЦК України не підлягає застосуванню.

 

  

Матеріал по темі: «Cтягнення неустойки за неповернення предмета лізингу знищеного під час воєнних дій або викраденого»

 

 

Теги: лізинг, договір фінансового лізингу, транспортний засіб в лізинг, автомобиль в лизинг, споживач, недійсність договору, ТЗ, несправедливі умови договору, захист прав споживачів, судовий захист, Адвокат Морозов