Арешт майна боржника з метою забезпечення належного стягнення аліментів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Арешт на майна боржника з метою забезпечення належного виконання судового рішення про стягнення аліментів

29 січня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 645/2710/17, провадження № 61-12783св23 (ЄДРСРУ № 116606818) досліджував питання щодо накладення арешту на майна боржника з метою забезпечення належного виконання судового рішення про стягнення аліментів.

Згідно зі статтею 129 Конституції України однією із засад судочинства є обов`язковість рішень суду.

Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Згідно з частиною п`ятою статті 13 Закону України «Про виконавче провадження» постанова про зняття арешту виноситься виконавцем не пізніше наступного робочого дня після надходження до нього документів, що підтверджують наявність підстав, передбачених частиною четвертою статті 59 цього Закону, та надсилається в той самий день органу (установі), якому була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно боржника.

Відповідно до пункту 7 частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» підставою для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є, зокрема погашення заборгованості зі сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника.

(!!!) Забезпечення виконання рішення, яким передбачено стягнення періодичних платежів, зокрема аліментів, має бути реальним, а не декларативним.

Саме на боржнику лежить тягар доведення, що виконання рішення зі сплати аліментів забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника.

Сплата у певний період заявником аліментів після того, як він допустив наявність заборгованості, не свідчить про те, що виконання рішення є забезпеченим в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника у розумінні пункту 7 частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження».

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від  28  квітня 2021 року у справі № 577/4889/19 (провадження № 61-5670св20), від 26 травня 2021 року у справі № 490/6309/16-ц, від 20 грудня 2021 року у справі № 646/7134/19, від 23 вересня 2022 року у справі № 554/1119/21 (ЄДРСРУ № 106506794). 

Доводи, щодо своєчасної сплати аліментів з початку їх нарахування по теперішній час колегія суддів не приймає до уваги, оскільки сама по собі сплата певний період заявником аліментів після того, як він допустив виникнення заборгованості в істотному розмірі, не свідчить про те, що виконання рішення є забезпеченим в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника у розумінні пункту 7 частини четвертої статті 59 Закону №1404-VIII. Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією, висловленою у постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 490/6309/16-ц (провадження №61-473св21). 

ВИСНОВОК: Отже, незняття державним виконавцем арешту з майна боржника з метою забезпечення належного виконання судового рішення про стягнення аліментів на дитину не свідчить про порушення державним виконавцем вимог Закону України «Про виконавче провадження», якщо останньому не надано належні докази або повного виконання судового рішення або докази, що виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб.

 

 

Матеріал по темі: «Строк на оскарження рішення та дії посадових осіб виконавчої служби»

 

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Оскарження рішення ДВС по виконанню вироку в частині конфіскації майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Оскарження рішення, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби по виконавчому листу, що  був виданий на виконання вироку в частині конфіскації майна

13 грудня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 357/2157/23, провадження № 61-11393св23 (ЄДРСРУ № 115680966) досліджував питання щодо оскарження рішення, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби по виконавчому листу, що  був виданий на виконання вироку в частині конфіскації майна.

Питання про конфіскацію майна вирішується у порядку, встановленому КПК України та Кримінально-виконавчим кодексом України (далі - КВК України).

Згідно з частиною другою статті 52 Кримінального кодексу України (далі - КК України) додатковим покараннями є, зокрема, конфіскація майна.

Покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого (частина перша статті 59 КК України).

Статтею 48 КВК України передбачено, суд, який постановив вирок, що передбачає як додаткове покарання конфіскацію майна, після набрання ним законної сили надсилає виконавчий лист, копію опису майна і копію вироку для виконання Державній виконавчій службі, про що сповіщає відповідну фінансову установу. У разі відсутності у справі опису майна засудженого надсилається довідка про те, що опису майна не проводилося. Виконання покарання у виді конфіскації майна здійснюється Державною виконавчою службою за місцезнаходженням майна відповідно до Закону України «Про виконавче провадження».

Конфіскації підлягає майно, що є у власності засудженого. Спори, пов`язані з конфіскацією майна, вирішуються в порядку, встановленому законом (частини перша, третя статті 49 КВК України).

Порядок судового оскарження урегульовано Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII), відповідно до частини першої статті 1 якого виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини першої статті 3 Закону № 1404-VIII підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів: 1) виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; 1-1) судові накази; 2) ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом; 3) виконавчих написів нотаріусів; 4) посвідчень комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій; 5) постанов державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанов державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди; 6) постанов органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом; 7) рішень інших державних органів та рішень Національного банку України, які законом визнані виконавчими документами; 8) рішень Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», а також рішень інших міжнародних юрисдикційних органів у випадках, передбачених міжнародним договором України; 9) рішень (постанов) суб`єктів державного фінансового моніторингу (їх уповноважених посадових осіб), якщо їх виконання за законом покладено на органи та осіб, які здійснюють примусове виконання рішень.

Тому необхідно розрізняти випадки звернення до суду зі скаргою в порядку судового контролю за виконанням судових рішень (рішень, ухвал, постанов судів різних юрисдикцій) та в порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби при виконанні рішень інших органів (постанов, наказів, ухвал та інших документів), які є виконавчими документами і підлягають примусовому виконанню відповідно до статті 3 Закону № 1404-VIII.

Відповідно до частин першої, другої статті 74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

(!!!) Враховуючи, що виконавчий лист був виданий на виконання вироку в частині конфіскації майна, а не на виконання судового рішення у цивільній справі, тому вимоги не можуть бути розглянуті в порядку цивільного судочинства.

Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові  від 08 листопада 2019 року у справі № 643/3614/17 (провадження№ 14-479цс19).

Статтею 537 КПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення до суду зі скаргою) урегульовані питання, які вирішуються під час виконання вироків. Положеннями статті 539 КПК України визначено порядок вирішення судом питань, які виникають під час виконання вироку. Проте зазначеними нормами закону не встановлено порядку скасування арешту, накладеного в порядку виконання вироку про конфіскацію майна як вид покарання. Відсутнє і посилання на можливість такого скасування за правилами ЦПК України.

Крім того, положеннями КПК України (розділом VIII) не встановлено порядок оскарження рішення, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб стосовно виконання судового рішення щодо конфіскації майна у кримінальному провадженні.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Частиною першою статті 287 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

ВИСНОВОК: Отже, оскарження рішення, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби по виконавчому листу, що  був виданий на виконання вироку в частині конфіскації майна відбувається до адміністративного суду.

 

Матеріал по темі: «Статус виконавчого провадження при частковій зміні виконавчого документа»

 

 

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Повернення стягувачу виконавчого документа в процедурі банкрутства боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повернення стягувачу виконавчого документа в процедурі банкрутства боржника та вплив процедур банкрутства на виконавче провадження 

05 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 905/2199/20 (905/1152/16) досліджував питання щодо особливостей повернення стягувачу виконавчого документа в процедурі банкрутства боржника та вплив процедур банкрутства на виконавче провадження 

Суть справи: Стягувач звернувся до виконавчої служби із заявою про повернення йому виконавчого документу на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження", але отримав відмову на підставі того, що існує заборона вчиняти виконавчі дії до закінчення строку дії обставин, які зумовили зупинення виконавчого провадження. 

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа.

Тобто, стягувач, на власний розсуд має право як пред`явити виконавчий документ для примусового виконання (п. 1 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про виконавче провадження") в межах встановленого законом строку, так і наділений правом просити повернути виконавчий документ за свою заявою, якому кореспондується обов`язок виконавця його повернути .

Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених статтею 37 Закону України "Про виконавче провадження", не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону (частина п`ята статті 37 Закону України "Про виконавче провадження"). 

У постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 29.10.2020 у справі №    916/922/16 наведено висновок про те, що чинна редакція Закону України "Про виконавче провадження" жодним чином не пов`язує повернення виконавчого документа стягувачу та закінчення виконавчого провадження з процедурами банкрутства боржника. 

(!!!) Вплив процедур банкрутства на виконавче провадження виявляється у таких процесуальних діях: 

1) виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо боржника визнано банкрутом (пункт 3 частини четвертої статті 4 цього Закону); 

2) виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі відкриття господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника, якщо відповідно до закону на вимогу стягувача поширюється дія мораторію, запровадженого господарським судом. Виконавець не зупиняє вчинення виконавчих дій у разі перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника) (пункт 4 частини першої статті 34 цього Закону); 

3) виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі затвердження плану санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство, якщо стягувач включений до плану санації (пункт 8 частини першої статті 34 цього Закону). 

Верховний Суд дійшов висновку, що повернення виконавчого документу стягувачу за його заявою, є його безумовним правом, яке лежить у межах власного розсуду кредитора щодо розпорядження своїми правами та можливість здійснення якого не перебуває у залежності від стану виконавчого провадження. 

Разом з тим, на думку колегії суддів, повернення виконавчого документа не є в розумінні статті 10 Закону України "Про виконавче провадження" заходом примусового виконання рішення, оскільки не передбачає вчинення виконавцем "активних" виконавчих дій з метою задоволення вимог стягувача. 

Повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" не матиме наслідком зловживання стягувачем своїми правами відносно боржника шляхом пред`явлення наказу до виконання, наприклад, іншому виконавцю, оскільки (1) виконавчий документ повертається стягувачу без прийняття до виконання, якщо боржника визнано банкрутом (п. 3 ч. 4 ст. 4) або (2) виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі відкриття господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника, якщо відповідно до закону на вимогу стягувача поширюється дія мораторію (п. 4 ч. 1 ст. 34). 

При цьому права боржника, у такому випадку захищені також нормами законодавства про банкрутство. 

Так, протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, який вводиться одночасно з відкриттям провадження у справі про банкрутство, забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави, за якими стягнення здійснюється в судовому або в позасудовому порядку відповідно до законодавства, крім випадків перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від продажу майна боржника), перебування майна на стадії продажу з моменту оприлюднення інформації про продаж, а також у разі виконання рішень у немайнових спорах (ч. 3 ст. 41 Кодексу України з процедур банкрутства). 

Разом з тим, за висновком колегії суддів, повернення виконавчого документа не є в розумінні статті 10 Закону України "Про виконавче провадження" заходом примусового виконання рішення, оскільки не має на увазі вчинення виконавцем "активних" виконавчих дій з метою задоволення вимог стягувача. 

ВИСНОВОК: Повернення стягувачу виконавчого документа на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" не ставиться в залежність від стану виконавчого провадження та є безумовним правом стягувача, отже  така заява стягувача має бути задоволена, а виконавчий документ - повернутий.

 

 

Матеріал по темі: «Статус виконавчого провадження під час поновлення строку на оскарження судового рішення»

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Звернення стягнення на не зареєстроване нерухоме майно боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Звернення стягнення на нерухоме майно боржника яке не зареєстроване в установленому законом порядку

07 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2-2727/11, провадження № 61-8007св23 (ЄДРСРУ № 112058444) досліджував питання щодо звернення стягнення на нерухоме майно боржника яке не зареєстроване в установленому законом порядку.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України, судове рішення є обов`язковим до виконання.

У пункті 9 статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду. Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій реалізації права на доступ до суду та ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

У статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до частини першої, другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Відповідно до частини першої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову.

За змістом частини десятої статті 440 ЦПК України питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку, під час виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішуються судом за поданням державного виконавця, приватного виконавця.

Відповідно до частини третьої та четвертої статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» у разі звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна, виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з`ясування належності майна боржнику на праві власності, а також перевірку, чи перебуває це майно під арештом. Після документального підтвердження належності боржнику на праві власності об`єкта нерухомого майна виконавець накладає на нього арешт та вносить відомості про такий арешт до відповідного реєстру у встановленому законодавством порядку. Про накладення арешту на об`єкт нерухомого майна, заставлене третім особам, виконавець невідкладно повідомляє таким особам.

У разі якщо право власності на нерухоме майно боржника не зареєстроване в установленому законом порядку, виконавець звертається до суду із заявою про вирішення питання про звернення стягнення на таке майно.

Аналіз зазначеної норми свідчить про те, що нею чітко визначена умова, за якої суд вирішує питання звернення стягнення на нерухоме майно боржника, це відсутність державної реєстрації права власності за боржником в установленому законом порядку.

Статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Крім цього, у постанові Верховного Суду від 16.03.2020 року (справа № 5023/197/12) зазначено, що звертаючись з відповідною заявою, державний виконавець (приватний виконавець) повинен надати докази на підтвердження того, що вказане право власності на нерухоме майно належить боржнику, але не зареєстроване в установленому законом порядку.

Відтак, питання про звернення стягнення на майно боржника, що не зареєстроване у встановленому законом порядку, вирішується судом в порядку передбаченому частиною четвертою статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» та частиною десятою статті 440 ЦПК України, та стосується тих випадків, коли боржник фактично володіє та користується таким нерухомим майном, але право власності на таке майно за ним не зареєстровано у встановленому законом порядку.

Дана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 947/22930/19 (провадження № 61-9215св20).

Крім того, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду зазначала, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 жовтня 2020 року міститься посилання на вимоги статей 48, 50 Закону України «Про виконавче провадження» щодо процедури звернення стягнення на майно боржника, тому на практиці об`єктивно можуть виникнути питання щодо застосування висновків Великої Палати і до положень статті 366 ЦК України, яка, по суті, регулює ті самі питання, а саме звернення кредитором стягнення на частку боржника у майні, що є у спільній частковій власності.

Разом з тим, виділ частки у майні - це позов кредитора про виділ частки у майні в натурі для звернення стягнення на неї (частина 1 статті 366 ЦК). Відтак, частина перша статті 366 ЦК України регулює виділ частки із спільного майна в натурі, а не визначення часток у спільному майні (так звані ідеальні частки).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 367/6231/16-ц (провадження № 14-529 цс 19) вказала, що поняття «визначення частки» і «виділення частки в натурі» є різними за своїм змістом правовими поняттями, а частиною шостою статті 52 Закону про ВП 1999 (частина шоста статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» в чинній редакції є тотожною) передбачена лише необхідність визначення частки боржника у спільному майні, якщо така частка не визначена.

Таким чином, частка у праві спільної часткової власності є самостійним об`єктом цивільних прав, яка може бути, зокрема, об`єктом продажу з публічних (електронних) торгів, передачі стягувачу в рахунок погашення боргу, без її виділу в натурі з об`єкта нерухомого майна, та неї може бути звернуто стягнення як на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку.

ВИСНОВОК: Встановивши, що боржник не має грошових коштів та іншого майна, на яке виконавцем може бути звернуто стягнення з метою виконання рішення суду, суд дійшов правильного висновку про задоволення подання виконавця про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку.

 

Матеріал по темі: «Бездіяльність виконавця по виявленню майна та коштів боржника»

 

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Поновлення строків на оскарження рішення антимонопольного комітету

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість поновлення присічного строку на оскарження рішення антимонопольного комітету

20 червня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/8880/22 (ЄДРСРУ № 111675761) досліджував питання щодо правової можливості поновлення строків на оскарження рішення АМК.

Відповідно до частини першої статті 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції" заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено.

Подібний висновок  викладено у постановах Верховного Суду від 20.09.2018 у справі №922/4227/17 та від 14.03.2023 у справі №910/4518/22.

В даній справі скаржник просить суд відступити від висновків Верховного Суду щодо застосування частини першої статті 60 Закону в частині неможливості продовження (відновлення) строку на оскарження рішення АМК та застосувати до спірних правовідносин правила позовної давності відповідно до статті 223 ГК України та статей 257-259 ЦК України

Верховний Суд неодноразово та послідовно висловлював правову позицію, зокрема, про те, що:

- за приписами частини першої статті 60 Закону передбачені вказаною нормою строки оскарження рішень АМК не може бути відновлено;

- зазначені строки є присічними;

- закінчення присічного строку, незалежно від причин його пропуску заінтересованою особою, є самостійною підставою для відмови в позові про визнання недійсним рішення АМК [близька за змістом правова позиція, викладена у постановах Верховного Суду від 27.06.2020 у справі №905/1605/19, від 12.02.2019 у справі №915/352/18, від 08.07.2019 у справі №915/756/18, від 27.08.2019 у справі №922/3685/18 від 23.04.2019 у справі №910/6538/18, від 14.03.2023 у справі №910/4518/22, від 20.04.2023 у справі №910/20438/21].

(!!!) Слід зазначити, що встановлена ЦК України позовна давність до правовідносин, які виникають стосовно скарження рішень АМК, не застосовується.

Верховний Суд виходить з того, що Закон визначає правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і спрямований на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин (преамбула Закону).

У свою чергу, у статті 1 ЦК України "Відносини, що регулюються цивільним законодавством" визначено, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Що ж до предмета регулювання ГК України, то в силу приписів статті 1 ГК України цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб`єктами господарювання, а також між цими суб`єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Відповідно до статті 223 "Строки реалізації господарсько-правової відповідальності" ГК України при реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та скорочені строки позовної давності, передбачені Цивільним кодексом України, якщо інші строки не встановлено цим Кодексом.

Строки застосування адміністративно-господарських санкцій до суб`єктів господарювання встановлюються цим Кодексом.

Слід зазначити, що вказана норма права знаходиться у главі 24 "ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ УЧАСНИКІВ ГОСПОДАРСЬКИХ ВІДНОСИН" розділу V "ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ" ГК України.

Отже, вказана норма права не покликана регулювати правовідносини, що виникають у сфері підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності, тощо.

Відповідно до частин першої та десятої статті 11 ГПК України "Верховенство права та джерела права, що застосовуються судом" суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Якщо спірні відносини не врегульовані законом і відсутній звичай ділового обороту, який може бути до них застосований, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - виходить із загальних засад і змісту законодавства (аналогія права).

Разом з тим, Законом, а саме частиною першою статті 60, чітко врегульовано, що заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів АМК повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено.

Отже, спеціальним законом чітко врегульовано строк оскарження рішень АМК та визначено, що такий строк є присічним.

Крім того, неможливість застосування у даному випадку приписів статті 223 ГК України та статей 257-259 ЦК України визначена, тим, що цивільні правовідносини [особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників], господарські відносини [сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини; господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб`єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності; під організаційно-господарськими відносинами у ГК України розуміються відносини, що складаються між суб`єктами господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю; внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб`єкта господарювання, та відносини суб`єкта господарювання з його структурними підрозділами] не є подібними з правовідносинами, які виникають на підставі Закону між АМК [в силу приписів частини четвертої статті 4 Закону АМК здійснює державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, захист інтересів суб`єктів господарювання та споживачів від його порушень] і особою, що оскаржує відповідні рішення про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

ВИСНОВОК: Закон чітко визначає, що строк оскарження рішень АМК є двомісячним і розпочинає свій перебіг з дня одержання відповідного рішення та вказаний строк не може бути відновлено. 

Поряд з тим законодавцем, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, не було надано можливості продовження строків, встановлених у частині першій статті 60 Закону №2210-ІІІ.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним судом 08 червня 2023 року у справі № 910/4032/22 (ЄДРСРУ № 111484389).

 

Матеріал по темі: «Здорова економічна конкуренція під час участі в аукціоні, конкурсі, тендері»

 

 

Теги: АМКУ, Антимонопольний комітет України, скасування рішення АМК, юрисдикційна підсудність, вимога в законі на підсудність, незважаючи на субєктивний склад учасників, судова практика, Адвокат Морозов

Підсудність спору по виконавчому провадженні яке виведене зі зведеного

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикційна підсудність спору по оскарженню дій виконавця у виконавчому провадженні, яке виведене зі зведеного виконавчого провадження

05 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 161/7095/21, провадження № 61-14587св21 (ЄДРСРУ № 110054875) досліджував питання щодо юрисдикційної підсудності  по оскарженню дій виконавця у виконавчому провадженні, яке виведене зі зведеного виконавчого провадження.

Згідно з частиною першою статті 74 Закону рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

У разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення при виконанні рішення, ухваленого за правилами цивільного судочинства, таку скаргу розглядає відповідний суд, який ухвалив таке рішення за правилами цивільного судочинства.

Згідно з правилами адміністративного судочинства щодо особливостей провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця за частиною першою статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

(!!!) Законодавством України не врегульовано порядок розгляду скарг на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об`єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій.

Відповідно до частини п`ятої статті 287 КАС України адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС щодо виконання ними рішень, ухвалених місцевим загальним судом як адміністративним судом, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист.

Тобто, частина п`ята статті 287 КАС України встановлено загальне правило оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС щодо виконання ними рішень до того суду, який ухвалив вказане рішення, якщо таке виконання не обтяжене об`єднанням з виконанням рішень, ухвалених судами за правилами іншої юрисдикції.

Оскільки чинним законодавством не врегульовано порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об`єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, в такому випадку потрібно застосовувати частину першу статті 287 КАС України і вказані справи належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Подібний правовий висновок викладено, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 660/612/16-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 906/530/17, від 17 жовтня 2018 року у справах № 927/395/13, № 5028/16/2/2012, від 05 грудня 2018 року у справі № 904/7326/17, від 13 лютого 2019   року у справі № 808/2265/16.

У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 908/595/18 (провадження № 12-41гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для визначення предметної юрисдикції, зокрема й стосовно судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця, вирішальне значення має суть оспорюваних дій.

Так, оскаржувані судові рішення, якими закрито провадження за скаргою на дії державного виконавця, мотивовано тим, що стягувач оскаржує дії державного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об`єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій.

Однак суди попередніх інстанцій не взяли до уваги те, що предмет скарги на дії державного виконавця (тобто суть оскаржуваних дій) стосується правомірності повернення виконавчого документа стягувачу в межах виконавчого провадження, яке станом на момент вчинення оскаржуваних дій вже було виведено зі зведеного виконавчого провадження.

Будь-які дії в межах зведеного виконавчого провадження чи дії державного виконавця стосовно виведення виконавчого провадження зі зведеного виконавчого провадження не оскаржуються. Тобто скарга не стосується судового оскарження дій зазначеного державного виконавця під час виконання ним зведеного виконавчого провадження.

Отже, скарга щодо винесення державним виконавцем постанови про повернення йому (стягувачу) виконавчого документа у виконавчому провадженні у цій справі повинна розглядатися судом, який видав виконавчий документ, у передбаченому ЦПК України порядку, тобто в межах цієї справи за правилами цивільного судочинства.

Суди попередніх інстанцій застосували правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 660/612/16-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 906/530/17, в яких оскаржувані виконавчі дії вчинялися на виконання зведеного виконавчого провадження та обрахування виконавчого збору відповідно, що унеможливлює розгляд цих справ у порядку цивільного судочинства.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 660/612/16-ц (провадження № 14-19цс18), з урахуванням уточнення, висновку, викладеного у пункті 80 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 904/7326/17 (провадження № 12-197гс18), зазначено, що: «при виконанні судових рішень діє правило існування одного виконавчого провадження про примусове виконання щодо одного боржника, незалежно від кількості судових рішень та юрисдикції, у яких вказані рішення, що підлягають примусовому виконанню, були ухвалені, та кількості стягувачів. Також існує лише одна підстава для виведення виконавчого документа зі зведеного виконавчого провадження - це наявність підстав для завершення виконавчого провадження. При цьому таким правом наділений лише виконавець, який ухвалює відповідну постанову, що є його дискреційним повноваженням

Але висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 908/595/18 (провадження № 12-41гс19), передбачають, що оскільки предмет скарги стосується оскарження дій державного виконавця саме з повернення виконавчого документа у виконавчому провадженні, яке виведене зі зведеного виконавчого провадження, то вона підлягає розгляду за правилами господарського (цивільного) судочинства.

 

Матеріал по темі: «Підсудність справи при оскаржені рішень виконавця в рамках зведеного виконавчого провадження»

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов