Граничні строки за експортно-імпортними операціям під час воєнного стану

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: встановлення граничних строків розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів встановлених Національним банком України – пеня або форс-мажор

24 грудня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 240/27873/23, адміністративне провадження № К/990/14846/25 (ЄДРСРУ № 132884257) досліджував питання щодо встановлення граничних строків розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів встановлених Національним банком України.

Згідно з частинами 1, 3, 5, 8 статті 13 Закону №2473-VIII Національний банк України має право встановлювати граничні строки розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів.

У разі встановлення Національним банком України граничного строку розрахунків за операціями резидентів з імпорту товарів їх поставка має здійснюватися у строки, зазначені в договорах, але не пізніше встановленого Національним банком України граничного строку розрахунків з дня здійснення авансового платежу (попередньої оплати).

З огляду на введення в Україні воєнного стану НБУ змінив граничні строки розрахунків за операціями з експорту та імпорту. Відповідно до указаних змін у період з 05 квітня 2022 року по 07 червня 2022 року такі строки становили 90 календарних днів, з 07 червня 2022 року по 07 липня 2022 року - 120 календарних днів, з 07 липня 2022 року - 180 календарних днів. При цьому змінені Постановою №18 строки застосовуються лише до операцій, що здійснені з 05 квітня 2022 року.

29. Порушення резидентами строку розрахунків, встановленого згідно із цією статтею, тягне за собою нарахування пені за кожний день прострочення в розмірі 0,3 відсотка суми неодержаних грошових коштів за договором (вартості недопоставленого товару) у національній валюті (ч. 5 ст. 13 Закону №2473-VIII).

Одночасно ч. 6 ст. 13 Закону №2473-VIII передбачає, що у разі якщо виконання договору, передбаченого частинами другою або третьою цієї статті, зупиняється у зв`язку з виникненням форс-мажорних обставин, перебіг строку розрахунків, установленого згідно з частиною першою цієї статті, та нарахування пені відповідно до частини п`ятої цієї статті зупиняється на весь період дії форс-мажорних обставин та поновлюється з дня, наступного за днем закінчення дії таких обставин. Підтвердженням виникнення та закінчення дії форс-мажорних обставин є відповідна довідка уповноваженої організації (органу) країни розташування сторони зовнішньоекономічного договору (контракту) або третьої країни відповідно до умов цього договору (контракту).

У свою чергу положеннями ст. 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» передбачено, що торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб`єкта господарської діяльності за собівартістю.

(!!!) Аналіз наведених норм права Закону дає підстави для висновку, що у разі зупинення виконання господарської операції, яке зумовлене виникненням форс-мажорних обставин, зупиняється як перебіг строку розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів, так і нарахування пені на весь період дії форс-мажорних обставин.

Тобто, законодавцем передбачено випадок не застосування фінансової відповідальності у вигляді нарахування пені (зупинення строку нарахування пені) лише у разі виникнення форс-мажорних обставин, які унеможливлюють виконання контрагентом договору.

Верховний Суд звертає увагу на те, що питання зупинення нарахування пені за порушення термінів розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності у зв`язку з виникненням форс-мажорних обставин врегульовано спеціальним Законом №2473-VIII, відповідно на ці правовідносини (валютні) не розповсюджуються положення підпункту 112.8.9 пункту 112 статті 112 ПК України, про що зазначено у постановах Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду від 23 липня 2024 року (справа №240/25642/22), від 27 лютого 2025 року (справа №520/2941/24), від 17 квітня 2025 року (справа №380/4914/24).

Аналогічна позиція міститься у постанові Верховного Суду від 18 листопада 2025 року у справі № 260/5336/23 та постановах Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду від 23 липня 2024 року у справі №240/25642/22, від 27 лютого 2025 року у справі №520/2941/24.

Також слід зазначити, що Судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15.02.2024 у справі №420/1538/23, від 28.03.2024 у справі №380/17879/22, від 13.05.2024 у справі № 420/11208/23 та сформулювала правовий висновок, відповідно до якого пеня, що передбачена частиною п`ятою статті 13 Закону України «Про валюту і валютні операції», за порушення строків розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів, у період дії карантину, встановленого КМУ на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID- 19), застосовується на загальних підставах і на таку не поширюються положення абзацу 11 пункту 52-1 підрозділу «Перехідні положення» Податкового кодексу України.

Суд звертає увагу, що у постанові Верховного Суду від 16 січня 2025 року у справі №580/4079/23 міститься такий висновок, що сертифікати торгово-промислової палати не належать до первинних документів, які підтверджують показники податкової звітності, та безпосередньо не пов`язані із визначенням об`єктів оподаткування та/або податкових зобов`язань, а тому положення пункту 44.6 статті 44 ПК України у спірних правовідносинах не застосовуються.

Згідно ч. 1 ст. 617 Цивільного кодексу України та ст. 14-1 Закону України від 02.12.1997 №671/97-ВР «Про торгово-промислові палати в Україні» форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об`єктивно унеможливлюють виконання зобов`язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов`язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами. Надзвичайними є ті обставини, настання яких не очікується сторонами при звичайному перебігу справ. Під надзвичайними можуть розумітися такі обставини, настання яких добросовісний та розумний учасник правовідносин не міг очікувати та передбачити при прояві ним достатнього ступеня обачливості. Невідворотними є обставини, настанню яких учасник правовідносин не міг запобігти, а також не міг запобігти наслідкам таких обставин навіть за умови прояву належного ступеня обачливості та застосуванню розумних заходів із запобігання таким наслідкам. Ключовим є те, що непереборна сила робить неможливим виконання зобов`язання в принципі, незалежно від тих зусиль та матеріальних витрат, які сторона понесла чи могла понести, а не лише таким, що викликає складнощі, або є економічно невигідним.

Судова палата Верховного Суду сформувала узагальнюючі правові висновки про те, що саме по собі існування форс-мажорної обставини (обставини непереборної сили) ще не є свідченням того, що безпосередньо вона вплинула на неможливість виконання особою певного зобов`язання за договором чи обов`язку, передбаченого законодавчими та іншими нормативними актами. Такий зв`язок має встановлюватись як шляхом надання сертифіката (довідки) Торгово-промислової палати України чи уповноваженої нею регіональної ТПП, так і оцінкою інших належних доказів, що можуть це підтвердити.

При цьому сертифікат торгово-промислової палати, який підтверджує наявність форс-мажорних обставин, не може вважатися беззаперечним доказом неможливості виконання зобов`язання, а повинен критично оцінюватися судом з урахуванням встановлених обставин справи та характеру зобов`язання.

Ключовою ознакою форс-мажору є причинно-наслідковий зв`язок між форс-мажорними обставинами та неможливістю виконати конкретне зобов`язання конкретною особою (учасником) в межах укладеного міжнародного договору. Форс-мажор, або ж обставини непереборної сили, - це надзвичайні та невідворотні обставини, настання яких призвело до об`єктивної неможливості виконати зобов`язання. Водночас сама по собі, зокрема, збройна агресія проти України, девальвація гривні, воєнний стан, не може автоматично означати звільнення від виконання будь-ким будь-яких зобов`язань, незалежно від того, існує реальна можливість їх виконати чи ні. Воєнний стан, як обставини непереборної сили, звільняє від відповідальності лише у разі, якщо саме внаслідок пов`язаних із нею обставин компанія/фізична особа не змогла виконати ті чи інші зобов`язання.

Так, в розумінні норм ч. 6 ст. 13 Закону №2473-VIII передбачається можливість зупинення перебігу строків розрахунків та нарахування пені за їх порушення лише у разі зупинення виконання договору, яке відбувається у зв`язку із виникненням форс-мажорних обставин. Іншими словами, неможливість виконання договору, а відповідно, і звільнення від нарахування пені, має місце у разі впливу форс-мажорних обставин на таку можливість.

Для звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання згідно зі ст. 617 ЦК України, особа яка порушила зобов`язання, повинна довести: 1) наявність обставин непереборної сили; 2) їх надзвичайний характер; 3) неможливість попередити за даних умов завдання шкоди; 4) причинний зв`язок між цими обставинами і понесеними збитками.

Такі ж висновки викладено у постановах Верховного Суду від 16 липня 2019 року у справі №917/1053/18, від 25 січня 2022 року у справі №904/3886/21, від 18 січня 2024 року у справі №914/2994/22, від 05 жовтня 2023 року у справі №520/14773/21, від 19 серпня 2022 року у справі №818/2429/18, від 17 червня 2020 року у справі №812/677/17, від 03 вересня 2019 року у справі №805/1087/16.

Слід також враховувати, що у постанові Верховного Суду від 17 вересня 2025 року у справі №160/6138/24 колегія суддів дійшов таких висновків:

«Строки поставки товару, визначені сторонами у договорі та додаткових угодах до нього, підлягають урахуванню при визначенні моменту належного виконання зобов`язань контрагентом. Водночас відповідно до вимог чинного законодавства такі строки не можуть виходити за межі граничних строків розрахунків за зовнішньоекономічними операціями, встановлених Національним банком України.

Отже, умови договору щодо строків поставки мають юридичну силу лише в тій частині, яка узгоджується із зазначеними імперативними приписами. Домовленості сторін не можуть змінювати чи продовжувати строки, встановлені Національним банком України, оскільки останні є обов`язковими до застосування незалежно від волевиявлення учасників правовідносин.

Таким чином, у будь-якому випадку граничний строк розрахунків у спірних правовідносинах не міг перевищувати 180 днів з дня здійснення авансового платежу.».

ВИСНОВОК: Граничних строк розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів встановлених Національним банком України не може перевищувати 180 днів з дня здійснення авансового платежу, а єдиним дієвим механізмом щодо не застосування фінансової відповідальності у вигляді нарахування пені (зупинення строку нарахування пені) є виникнення форс-мажорних обставин, які не тільки повинні бути підтвердженні сертифікатом ТПП, а й доведено в суді причино-наслідковий зв'язок між неможливістю виконувати контракт та подією форс-мажору.

 

  

 

Матеріал по темі: «Звільнення резидента від відповідальності у вигляді пені по експортному контракту»

 

 

 

 

Теги: нарахування пені, податкові спори, стягнення з нерезидента заборгованості, експортний, імпортний контракт, акт перевірки, оскарження ппр, нур, судова практика, Адвокат Морозов

 

Компетенція національного суду при розгляді питання щодо недійсності третейської угоди

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КГС: щодо меж компетенції національних судів при розгляді питання щодо недійсності третейської угоди у процедурі оспорювання рішень третейських судів 

30 серпня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1766/22 (ЄДРСРУ № 121725661) досліджував питання щодо меж компетенції національних судів при розгляді питання щодо недійсності третейської угоди. 

(а) Вирішення питання дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди при оспорюванні арбітражного рішення 

Частина 1 ст.34 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж" встановлює, що оспорювання в суді арбітражного рішення може бути проведено тільки шляхом подання клопотання про скасування згідно з пунктами 2 та 3 цієї статті. 

Згідно з ч.2 ст.34 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж"  арбітражне рішення може бути скасоване судом, зазначеним у п.2 ст.6, лише у разі, якщо: 

1) сторона, що заявляє клопотання про скасування, подасть докази того, що: 

одна із сторін в арбітражній угоді, зазначеній у ст.7, була якоюсь мірою недієздатною; або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки - за законом України; або 

її не було належним чином повідомлено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення; або 

рішення винесено щодо не передбаченого арбітражною угодою спору або такого, що не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди, проте, якщо постанови з питань, які охоплюються арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, що не охоплюються такою угодою, то може бути скасована тільки та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що не охоплюються арбітражною угодою; або 

склад третейського суду чи арбітражна процедура не відповідали угоді сторін, якщо тільки така угода не суперечить будь-якому положенню цього Закону, від якого сторони не можуть відступати, або, за відсутності такої угоди, не відповідали цьому Закону; або 

2) суд визначить, що: 

об`єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України; або арбітражне рішення суперечить публічному порядку України. 

Відповідно до ч.3 ст.34 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж" клопотання про скасування не може бути заявлено після закінчення трьох місяців, рахуючи з дня, коли сторона, що заявляє це клопотання, отримала арбітражне рішення, а в разі, якщо було подано прохання згідно із     ст.33, - з дня винесення третейським судом рішення з цього прохання. Суд, до якого подано клопотання про скасування арбітражного рішення, може, якщо визнає це належним і якщо про це просить одна із сторін, зупинити провадження з питання про скасування на встановлений ним строк з тим, щоб надати третейському суду можливість відновити арбітражний розгляд або вжити інших дій, які, на думку третейського суду, дадуть можливість усунути підстави для скасування арбітражного рішення. 

(б) Вирішення питання дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди при визнанні і наданні дозволу на виконання арбітражного рішення 

Стаття 478 ЦПК прямо передбачає, що суд відмовляє у визнанні і наданні дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу, якщо: 

1)     на прохання сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця сторона подасть суду доказ того, що: 

одна із сторін в арбітражній угоді була якоюсь мірою недієздатною;     або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки, - за законом держави, де рішення було винесено; або 

сторону, проти якої винесено рішення, не було належним чином сповіщено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення; або 

рішення винесено щодо спору, не передбаченого арбітражною угодою, або такого, що не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди; проте якщо постанови з питань, охоплених арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою, то та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що охоплені арбітражною угодою, може бути визнана і виконана; або 

склад міжнародного комерційного арбітражу або арбітражна процедура не відповідали угоді між сторонами або, за відсутності такої, не відповідали закону тієї держави, де мав місце арбітраж; або 

рішення ще не стало обов`язковим для сторін, або було скасовано, або його виконання зупинено судом держави, в якій або згідно із законом якої воно було прийнято; або 

2) якщо суд визнає, що: 

відповідно до закону спір, з огляду на його предмет, не може бути переданий на вирішення міжнародного комерційного арбітражу; або 

визнання та виконання цього арбітражного рішення суперечить публічному порядку України. 

Аналогічні підстави для відмови у визнанні або у виконанні арбітражного рішення встановлені у ст.36 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж". 

У частині першій статті V Конвенції про визнання та виконання міжнародних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958) також вказано, що у визнанні та виконанні іноземного арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямоване, тільки тоді, якщо ця сторона подасть до компетентної влади за місцем подання клопотання про визнання і виконання, докази того, що: a) сторони в угоді, зазначеній у статті ІІ, були згідно із законом, що мав бути до них застосований, будь-якою мірою недієздатними, або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а за відсутності такої вказівки - згідно із законом країни, в якій було ухвалене рішення; або b) сторона, проти якої ухвалене рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра або про арбітражний розгляд, або з інших причин не могла подати свої пояснення; або c) вказане рішення ухвалене щодо спору, не передбаченого або такого, що не підпадає під умови арбітражної угоди чи арбітражного застереження у договорі, або містить вирішення питань, що виходять за межі арбітражної угоди або арбітражного застереження в договорі, з тим, однак, що якщо рішення з питань, охоплених арбітражною угодою або застереженням, можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою або застереженням, то та частина арбітражного рішення, яка містить вирішення питань, охоплених арбітражною угодою або арбітражним застереженням в договорі, може бути визнана та виконана; або d) склад арбітражного органу або арбітражний процес не відповідали угоді між сторонами або за відсутності такої не відповідали закону тієї країни, де мав місце арбітраж; або е) рішення ще не стало остаточним для сторін, або було скасоване, або призупинене виконанням компетентною владою країни, в якій воно було ухвалене, або країни, закон якої застосовується. 

(в) Вирішення питань дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди при надходженні позову до національного суду у питанні, що є предметом арбітражної угоди 

Згідно з вимогами ч.1 ст.8 Закону " Про міжнародний комерційний арбітраж" суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, залишити позов без розгляду і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. 

Відповідно до п.7 ч.1 ст.226 ГПК суд залишає позов без розгляду, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді,     якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. Окрім того, відповідно до п.5 ч.1 ст.231 цього Кодексу господарський суд закриває провадження у справі, якщо після відкриття провадження у справі між сторонами укладено угоду про передачу спору на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу або третейського суду, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. 

Пунктом 3 ст.II Нью-Йоркської Конвенції визначено, що "суд договірної держави, якщо до нього надходить позов із питання, з якого сторони уклали угоду, передбачену цією статтею (арбітражну угоду), повинен на прохання однієї зі сторін направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що згадана угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана". 

Отже, відповідно до національного законодавства та правил міжнародного договору національний суд здійснює перевірку того, чи є арбітражна угода недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, перш за все на етапі, коли до нього надійшов позов із питання, з якого сторони уклали угоду (тобто спір по суті зовнішньоекономічного договору, який містить арбітражне застереження або щодо якого укладена окрема арбітражна угода), і суд за заявою відповідача вирішує питання про залишення позову без розгляду та направлення сторін до арбітражу для вирішення позову у питанні, що є предметом арбітражної угоди. 

У разі необхідності суд на цій стадії призначає експертизу (див. постанову Верховного Суду від 14.06.2023 у справі №914/2039/18). 

Рішення щодо дійсності / недійсності арбітражної угоди має міститися в мотивувальній частині судового рішення, адже це не є позовною вимогою. 

З цих підстав п.7 ч.1 ст.226 ГПК може застосовуватися лише якщо предметом позову у господарській справі є питання, що є предметом арбітражної угоди (тобто спір по суті), а не сама арбітражна угода. 

(!!!) Викладене свідчить, що суд може втручатися в питання арбітражу та здійснити судовий контроль (вирішити питання щодо дійсності арбітражної угоди) виключно у трьох випадках, передбачених у п.74 цієї постанови. 

У постанові Верховного Суду від 20.03.2020 у справі №920/241/19 зазначено, що Нью-Йоркська Конвенція закріплює підхід здійснення примусового виконання арбітражних рішень і арбітражних угод, який ґрунтується на презумпції дійсності та автономності арбітражних угод, формальної і матеріально-правової (ч.1 ст.ІІ). Ця презумпція дійсності може бути спростована лише за обмеженим переліком підстав. 

У постанові від 12.11.2020 у справі № 910/13366/18 Верховний Суд дійшов таких висновків: 

-          арбітражна угода має позитивний і негативний ефекти: вона зобов`язує сторони передавати спори в арбітраж і надавати складу арбітражу компетенцію щодо спорів, охоплених арбітражною угодою (позитивний ефект). Якщо виникає спір, який належить до обсягу арбітражної угоди, будь-яка зі сторін може передати його на розгляд складу арбітражу. З іншої сторони, арбітражна угода перешкоджає сторонам у спробах вирішити їх спори в суді (негативний ефект). Уклавши арбітражну угоду, сторони визначили інший обов`язковий для них порядок реалізації належних їм прав застосування судових засобів правового захисту, саме у певному (або певних) міжнародному комерційному арбітражеві. Сторона, яка уклала арбітражну угоду, не може ігнорувати такі її умови і замість обраного арбітражу звернутися до суду держави, який був би компетентним вирішити спір у разі неукладення між сторонами такого роду арбітражної угоди; 

-          принцип автономності арбітражної угоди     (separability)     свідчить, по-перше, що дійсність основного договору в принципі не впливає на дійсність включеної до нього арбітражної угоди. Така автономність арбітражної угоди дає можливість сторонам спірних правовідносин мати гарантію, що спір буде розглянуто у будь-якому випадку саме арбітражем, оскільки наявність арбітражного застереження унеможливлює звернення до державних судових установ; 

-          укладаючи арбітражне застереження, сторони зазвичай передбачають передачу до арбітражу будь-яких спорів, у тому числі спорів щодо дійсності самого контракту (якщо такі спори прямо не виключені зі сфери дії арбітражного застереження).  У подальшому, якби сторона могла відмовитися від арбітражу і заперечувати компетенцію арбітрів, посилаючись на недійсність контракту, то недобросовісна сторона завжди використовувала би таку можливість для зриву арбітражу. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03.03.2020 зі справи №920/241/19 та постанові Верховного Суду від 24.09.2020 зі справи  №824/198/19; 

-          необхідно враховувати, що принцип автономності арбітражної угоди від основного договору полягає у тому, що арбітражна угода та основний договір розглядаються як дві окремі угоди, тому недійсність договору не може бути підставою для автоматичної недійсності арбітражної угоди; 

-          за змістом Нью-Йоркської Конвенції кожна договірна держава визнає арбітражну угоду, за якою сторони зобов`язуються передавати до арбітражу всі або будь-які суперечки, які виникають або можуть виникнути між ними у зв`язку з якими-небудь конкретними договірними або іншими правовідносинами, об`єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду. Зазначений обов`язок визнання арбітражної угоди вимагає від суду також тлумачити будь-які неточності в тексті арбітражної угоди та розглядати сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності на користь її дійсності, чинності та виконуваності (принцип імунітету та автономії арбітражної угоди). 

Укладаючи арбітражну угоду, сторони зазвичай передбачають передачу до арбітражу будь-яких спорів, у тому числі спорів щодо дійсності самого контракту (якщо такі спори прямо не виключені зі сфери дії арбітражної угоди). Надалі, якби сторона могла відмовитися від арбітражу і заперечувати компетенцію арбітрів, посилаючись на недійсність контракту, то недобросовісна сторона завжди використовувала би таку можливість для зриву арбітражу. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 03.03.2020 у справі №920/241/19, від 24.09.2020 у справі №824/198/19 та від 27.03.2019 у справі №756/618/14-ц, від 16.01.2020 у справі №908/2743/18. Це правило стосується і вимог про визнання недійсною арбітражної угоди як частини контракту чи окремої угоди. 

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.08.2018 у справі №906/493/16 зазначено, що національний суд здійснює перевірку того, чи є арбітражна угода недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, лише тоді, коли до нього надійшов позов із питання, з якого сторони уклали угоду, тобто питання, пов`язаного з контрактом, спори щодо якого сторони домовилися передати на розгляд міжнародного комерційного арбітражу. 

Верховний Суд постановою від 03.03.2020 у касаційному порядку переглядав справу №920/241/19, предметом розгляду в якій також було встановлення судом prima facie дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди. Переглядаючи судові рішення у справі №920/241/19, Верховний Суд висловив таку позицію:  "Тобто у наведеному випадку формулювання, вжите у зазначеній арбітражній угоді "будь-яка суперечка, що виникає по цьому контракту або у зв`язку з ним" охоплює також і спори стосовно дійсності контракту". 

Також у постанові від 12.11.2020 у справі №910/13366/18, предметом розгляду якої була вимога про визнання недійсною арбітражної угоди (тобто справа стосувалася подібних правовідносин), Верховний Суд дійшов висновку, що "питання щодо визнання недійсною арбітражної угоди як оспорюваного правочину (з урахуванням презумпції правомірності) і визнання недійсним договору як оспорюваного правочину підлягає розгляду МКАС згідно з пунктом 8.3 Договору". 

ВИСНОВОК: Отже, відповідно до національного законодавства національний суд здійснює перевірку того, чи є третейська угода недійсною, втратила чинність або не може бути виконана на етапі, коли до нього надійшов позов із питання, з якого сторони уклали угоду. Суд за заявою відповідача вирішує питання про залишення позову без розгляду та направлення сторін до третейського суду для вирішення позову у питанні, що є предметом третейської угоди. 

Рішення щодо дійсності / недійсності третейської угоди має міститися в мотивувальній частині судового рішення, адже це не є позовною вимогою. У разі необхідності суд на цій стадії призначає експертизу. 

Аналогічний підхід застосовано законодавцем й щодо арбітражної угоди.

  

 

 

 

Матеріал по темі: «Правова природа третейської та арбітражної угоди»

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Ініціювання третейського судпроцесу для ускладнення поділу спільного майна подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ініціювання третейського судового розгляду для унеможливлення чи ускладнення поділу спільного майна подружжя

03 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 31-2401/23, провадження № 61-4382ав24 (ЄДРСРУ № 119594120) досліджував питання щодо ініціювання третейського судового розгляду для унеможливлення чи ускладнення поділу спільного майна подружжя.

Рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим Законом. Рішення третейського суду може бути оскаржене сторонами, третіми особами, а також особами, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов`язки, у випадках, передбачених цим Законом, до компетентного суду відповідно до встановлених законом підвідомчості та підсудності справ (частина перша, друга статті 51 Закону України «Про третейські суди», частина перша статті 454 ЦПК України).

Аналіз частини першої статті 454 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на оскарження рішення третейського суду і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але рішення третейського суду стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків.

Отже, право на оскарження рішення третейського суду мають також особи, які не брали участь у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках (див. постанови Верховного Суду від 05 листопада 2020 року у справі № 824/96/20, від 11 травня 2023 року у справі №  01/11/2021).

Згідно зі статтею 458 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано лише у випадках, передбачених цією статтею. Рішення третейського суду може бути скасовано у разі, якщо:

1) справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;

2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;

3) третейську угоду визнано судом недійсною;

4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону;

5) третейський суд вирішив питання про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі.

Аналогічні положення містяться у статті 51 Закону України «Про третейські суди».

Тлумачення статті 51 Закону України «Про третейські суди», статті 458 ЦПК України дає підстави для висновку, що ними передбачено вичерпний перелік підстав для скасування рішення третейського суду, тягар доведення наявності зазначених підстав покладається на особу, яка звертається із заявою про скасування рішення третейського суду.

(!!!) При розгляді заяви про скасування рішення третейського суду суд не здійснює оцінки законності і обґрунтованості рішення третейського суду в цілому, а лише встановлює відсутність або наявність підстав для його скасування, визначених частиною третьою статті 51 Закону України «Про третейські суди» та статтею 458 ЦПК України.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 457 ЦПК України при розгляді справи в судовому засіданні суд встановлює наявність або відсутність підстав для скасування рішення третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу. Суд не обмежений доводами заяви про скасування рішення третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу, якщо під час розгляду справи буде встановлено підстави для скасування рішення третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу, визначені статтею 458, частиною другою статті 459 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Третейська угода - угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом (абзац 4 частини першої статті 2 Закону України «Про третейські суди»).

Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону (частина перша статті 5 Закону України «Про третейські суди»).

Відповідно до статті 12 Закону України «Про третейські суди» третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд регламент третейського суду розглядається як невід`ємна частина третейської угоди. Третейська угода укладається у письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами або міститься у проспекті цінних паперів (рішенні про емісію цінних паперів), що передбачає призначення адміністратора за випуском облігацій, чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв`язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує. Третейська угода має містити відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору, місце і дату укладання угоди. Посилання у договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договір укладений у письмовій формі і це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору. У разі недодержання правил, передбачених цією статтею, третейська угода є недійсною. Недійсність окремих положень договору, контракту, що містить третейське застереження, не тягне за собою недійсність такого третейського застереження. Третейська угода може містити як вказівку про конкретно визначений третейський суд, так і просте посилання на вирішення відповідних спорів між сторонами третейським судом.

У частині другій статті 21ЦПК України передбачено, що будь-які неточності в тексті угоди про передачу спору на вирішення до третейського суду та (або) сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності повинні тлумачитися судом на користь її дійсності, чинності та виконуваності.

Завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону (стаття 3 Закону України «Про третейські суди»).

Відповідно до статті 3 Закону України «Про третейські суди» третейський суд утворюється та діє на принципах, зокрема, законності, змагальності сторін, обов`язковості для сторін рішень третейського суду, всебічності, повноти та об`єктивності вирішення спорів, сприяння сторонам у досягненні ними мирової угоди на будь-якій стадії третейського розгляду.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20)).

Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (стаття 13 ЦК України).

Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 цього Кодексу (частина третя статті 16 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними. Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див. постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18), від 11 грудня 2023 року у справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23)).

В Дигестах, наприклад, вказувалося, що juris praecepta sunt haec: honeste vivere, alterum non laedere, suum cuique tribuere (норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах). Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їхні дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2019 року у справі № 200/4202/14-ц (провадження № 61-1918св19) зроблено висновок, що «завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб. По своїй суті ініціювання третейського розгляду не для захисту є недопустимим. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання третейського розгляду не для захисту прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу чи створення переваг в процедурі банкрутства».

Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).

(!!!) Суд зауважує, що учасники цивільного обороту доволі часто намагаються використовувати правомірний цивільно-правовий інструментарій для унеможливлення чи ускладнення поділу спільного майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі), тобто з неправомірною метою, не для забезпечення визначеності в приватних відносинах, захисту прав та інтересів. Суд не є місцем для «безцеремонної процесуальної гри».

Суд акцентує увагу, що якщо пов`язані чи афілійовані особи, наприклад, родичі, ініціюють третейський розгляд для унеможливлення чи ускладнення поділу спільного майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі), формування пасиву (боргів), виключення певного майна з поділу на час виникнення (існування) спору (спорів) про розірвання шлюбу, поділ спільного майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі), такі учасники третейського розгляду діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно другого із подружжя (чи жінки або чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Тому в такому разі відбувається використання конструкції третейського розгляду не для захисту прав та інтересів, і судове рішення стосується прав та/або інтересів іншого із подружжя (чи жінки чи чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі).

ВИСНОВОК: Якщо пов`язані чи афілійовані особи, наприклад, родичі, ініціюють третейський розгляд для унеможливлення чи ускладнення поділу спільного майна подружжя, то такі учасники третейського розгляду діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно другого із подружжя, а отже наявні всі підстави для скасування рішення третейського суду на підставі п пункту 5 частини другої статті 458 ЦПК України.

 

 

Матеріал по темі: «Особливості відводу судді третейського суду та скасування його рішення»

 

 

 

 

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов