Різниця між розстроченням податкового боргу та виконанням судового рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Різниця між правовою природою розстрочення податкового боргу платника податків та розстрочення виконання судового рішення

11 серпня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № П/811/269/17, касаційне провадження № К/9901/48780/18  (ЄДРСРУ № 105693228) досліджував питання щодо різниці між розстроченням податкового боргу та виконання судового рішення.

З метою забезпечення належного виконання судового рішення в публічно-правових спорах адміністративні суди можуть здійснювати відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, зміну чи встановлення способу та порядку виконання (ст. 378 КАС України). Вказані процесуальні засоби адміністративні суди можуть застосовувати у виключних випадках, зокрема, якщо сторона доведе наявність обставин, що суттєво ускладнюють або унеможливлюють виконання судового рішення.

Питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуто також за ініціативою суду.

Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.

Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує: 1) ступінь вини відповідача у виникненні спору; 2) щодо фізичної особи - тяжке захворювання самої особи або членів її сім`ї, її матеріальне становище; 3) стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.

Відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з дня ухвалення рішення, ухвали, постанови.

Із системного аналізу наведеної статті слідує, що відстрочення, розстрочення виконання рішення суду здійснюється у виняткових випадках і є правом, а не обов`язком суду, а відповідне рішення приймається судом на основі закону та власних переконань.

Необхідною умовою для надання відстрочення виконання рішення суду є наявність виняткових обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим. Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору та інші обставини справи.

При цьому, підставою для розстрочення виконання рішення можуть бути лише конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, тому всі ці обставини повинні бути доведені заявником.

Як зазначив Конституційний Суд України у Рішенні від 26.06.2013 № 5-рп/2013, розстрочення виконання рішення суду означає виконання його частинами, встановленими судом, з визначеним інтервалом у часі; строки виконання рішення частинами (сплата грошових сум частками тощо) визначаються судом.

Конституційний Суд України також зазначив, що розстрочення виконання рішення має базуватися на принципах співмірності та пропорційності з метою забезпечення балансу прав і законних інтересів стягувачів і боржників. При встановленні можливості розстрочення виконання рішення, суд не може змінювати суті винесеного у справі рішення.

Згідно з положеннями статті 33 Закону України «Про виконавче провадження» відстрочка це відкладення чи перенесення виконання рішення на новий строк, який визначається судом.

При цьому питання відстрочення виконання судового рішення жодним чином не звільняє відповідача від обов`язку сплати податкового боргу та від настання наслідків у разі невиконання (несвоєчасного виконання) такого обов`язку.

Як зміну способу і порядку виконання судового рішення розуміють застосування судом нових заходів щодо його реалізації у зв`язку із неможливістю його виконання раніше визначеним способом і порядком. При цьому зміна способу виконання не повинна змінювати (зачіпати) суті самого судового рішення.

Під зміною способу і порядку виконання рішення слід розуміти прийняття судом нових заходів для реалізації рішення у разі неможливості його виконання у встановленими раніше порядку і способом. Змінюючи спосіб і порядок виконання судового рішення, суд не може змінювати останнє по суті.

Разом з тим, спосіб та порядок виконання рішення суду може бути змінений за наявності обґрунтованих підстав та належних доказів.

Аналізуючи норми статті 263 КАС України у системному зв`язку із нормами, які гарантують право на судовий захист і передбачають форми й способи його реалізації, обставини, якими суди попередніх інстанцій обґрунтовують необхідність відстрочення виконання рішення, не можуть бути реалізовані, оскільки вже визначено певний порядок його виконання, а саме - розстрочення, тому розглядаючи подану відповідачем заяву про відстрочення виконання рішення суду, суд за власною ініціативою мав би розглянути питання про зміну способу і порядку виконання судового рішення, дослідити обґрунтованість та наявність підстав для такої зміни, оскільки обраний відповідачем спосіб виконання судового рішення не відповідає приписам зазначеної вище норми та вже не зможе бути змінений на стадії виконання судового рішення.

Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду вважає, що при розгляді заяви про відстрочення виконання судового рішення судами мають бути застосовані положення Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак посилання судом на положення статті 100 Податкового кодексу України під час розгляду питання про відстрочення виконання рішення є необґрунтованим, оскільки зі змісту положень статті 100 Податкового кодексу України вбачається, що розстроченням податкового боргу є перенесення рішенням контролюючого органу строків сплати платником податків його грошових зобов`язань або податкового боргу, яке здійснюється за заявою такого платника податків.

Між правовою природою процедури розстрочення податкового боргу платника податків та розстрочення виконання судового рішення є сутнісна різниця, а тому помилковим є ототожнення їх призначення при використанні, а відтак, розглядаючи питання відстрочення виконання судового рішення, суди мають застосовувати положення Кодексу адміністративного судочинства України.

Правовий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду від 06.03.2019 у справі №2а-25767/10/0570 та від 10.06.2020 у справі №809/949/17.

Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду звертає увагу, що оскільки розстрочення є лише формою розрахунків платника з бюджетом шляхом зміни строків платежу, яка може застосовуватись в тому числі і у процедурі примусового стягнення податкового боргу, то відповідно, при такому розстроченні має враховуватись стаття 100 Податкового кодексу України, яка містить правове регулювання з цього питання. Рішення суду про розстрочення сплати податкового боргу є лише процесуальним рішенням, що визначає спосіб виконання судового рішення про стягнення податкового боргу.

Постановлення такого рішення не змінює статус заборгованості, податковий борг - несплачена сума узгодженого (самостійно задекларованого) грошового зобов`язання, та не спростовує того факту, що боржник вчинив податкове правопорушення у вигляді несплати такого і таке правопорушення триває до часу погашення боргу в добровільному чи примусовому порядку.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 16.04.2019 року по справі № 808/8881/13-а, № 808/8492/13-а від 23.04.2019 року, № 320/359/19 від 01.08.2019 року, № 803/115/16 від 25.10.2019 року, від 10.12.2019 року по справі № 821/865/16, № 819/441/16 від 20.02.2020 року, № 809/949/17 від 10.06.2020 року, № 813/3019/17 від 24.12.2020 року та № 805/1079/17 від 05.03.2021 року.

 

Матеріал по темі: «Відстрочення / розстрочення стягнення податкового боргу по КАС України»

 

Теги: податковий борг, нарахування пені, розстрочення, відстрочення, погашення боргу, ППР, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Виконавчий документ на примусове виконання рішення третейського суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Встановлення апеляційним судом наявності чи відсутності підстав для відмови у видачі Банку наказу на примусове виконання рішення третейського суду

20 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 803/124/20 (ЄДРСРУ № 102736014) досліджував питання щодо видачі виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду.

Згідно з положеннями статті 351 Господарського процесуального кодексу України питання видачі наказу на примусове виконання рішення третейського суду розглядається судом за заявою особи, на користь якої прийнято рішення третейського суду. Заява про видачу наказу на примусове виконання рішення третейського суду подається до апеляційного господарського суду за місцем проведення третейського розгляду протягом трьох років з дня ухвалення рішення третейським судом. Аналогічні положення закріплені в частині 1 статті 56 Закону України "Про третейські суди".

Порядок розгляду заяви про видачу наказу на примусове виконання рішення третейського суду визначений статтею 354 Господарського процесуального кодексу України, згідно з частиною 3 якої при розгляді справи в судовому засіданні господарський суд встановлює наявність чи відсутність підстав для відмови у видачі наказу на примусове виконання рішення третейського суду, передбачених статтею 355 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 4 статті 355 Господарського процесуального кодексу України суд відмовляє у видачі наказу на примусове виконання рішення третейського суду, зокрема, якщо: рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди. Аналогічна підстава для відмови в задоволенні заяви про видачу виконавчого документа передбачена в пункті 4 частини 6 статті 56 Закону України "Про третейські суди".

З огляду на положення наведеної правової норми з`ясування відсутності або наявності підстав для відмови у задоволенні заяви про видачу наказу на примусове виконання рішення третейського суду здійснюється господарським судом, зокрема, на підставі третейської угоди, обов`язок подання якої одночасно із вказаною заявою передбачений пунктом 2 частини 4 статті 353 Господарського процесуального кодексу України.

Отже, за приписами чинного законодавства, суд при розгляді заяви про скасування рішення третейського суду не здійснює оцінки законності і обґрунтованості рішення третейського суду в цілому та по суті заявлених та розглянутих вимог, а лише встановлює відсутність або наявність підстав для його скасування, визначених частиною третьою статті 51 Закону України "Про третейські суди" та статтею 350 ГПК України.

Про що свідчить усталена практика Верховного Суду з вирішення подібних спорів викладена у постановах: від 20.07.2021 у справі № 873/11/21, від 15.07.2021 у справі № 876/20/21, від 10.06.2021 у справах №   873/16/21, № 873/13/21, № 873/63/20, від 26.05.2021 у справі № 873/17/21, від 27.05.2021 у справі № 803/159/20 (провадження № 61-6528ав19).

Водночас, за змістом частини третьої статті 22 ГПК України будь-які неточності в тексті угоди про передачу спору на вирішення до третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу та (або) сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності повинні тлумачитися судом на користь її дійсності, чинності та виконуваності, забезпечуючи тим самим принцип автономності арбітражної угоди.

У цьому висновку суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові 28.08.2018 у справі № 906/493/16.

Відповідно до вимог статті 12 Закону України "Про третейські суди" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди (частина 1). Третейська угода укладається у письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв`язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує (частина 3). Посилання у договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договір укладений у письмовій формі і це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору (частина 6).

Слід вказати, що Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що укладення між сторонами основного договору третейської угоди не передбачає автоматичного поширення цієї третейської угоди на відносини з поручителями за договорами поруки, які такої третейської угоди не містять. Подібний висновок Верховний Суд викладав, зокрема, у постановах від 30.09.2021 у справі №873/96/21, від 06.10.2021 у справі №873/105/21.

А роздруківка із сайту Банку не може бути належним доказом ознайомлення відповідача з третейською оговоркою, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в Умови та правила надання банківських послуг. Верховний Суд неодноразово викладав подібний за змістом висновок щодо застосування норм права в подібних правовідносинах у своїх постановах, зокрема від 31.08.2021  у справі №876/47/20, від 06.10.2021 у справі №876/55/21, від 03.07.2019 у справі №342/180/17.

Водночас Велика Палата Верховного Суду вважає, що неможливо застосувати до відповідних правовідносин правила частини першої статті 634 Цивільного кодексу України, за змістом якої договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача  неодноразово змінювалися самим АТ КБ "ПриватБанк".

Надані Умови та Правила надання банківських послуг в ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної з сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останнім і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору (такий висновок суду відповідає правовій позиції, висловленій Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі №342/180/17).

Отже, без надання підтверджень про конкретні запропоновані позичальнику Умови та правила банківських послуг наданий Банком витяг не може розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до правовідносин між сторонами, оскільки достовірно не підтверджує вказаних обставин.

Стосовно фізичної особи – споживача банківських послуг

Договірні правовідносини які виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів») є споживчими.

Згідно з п. 22 ч. 1 ст. 1 цього закону споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.

У п. 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», прийняті 09 квітня 1985 року № 39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями.

Конституційний Суд України у рішенні у справі щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» від 11 липня 2013 року у справі № 1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи ч. 4 ст.42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.

З урахуванням основних засад цивільного законодавства та необхідності особливого захисту споживача у кредитних правовідносинах пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору.

ВИСНОВОК: Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті Банку, не можуть бути належним доказом, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може самостійно вносити відповідні зміни в такі умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постановах Верховного Суду України від 11.03.2015 у справі № 6-16цс15) та Верховного Суду від 27.05.2021 у справі № 803/159/20.

Матеріал по темі: «Правова оцінка рішення третейського суду при видачі виконавчого документа»

 

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

 

Порядок нарахування пені на узгоджене податкове зобов’язання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Нарахування пені може здійснюватись лише після закінчення граничного строку сплати узгодженого податкового зобов`язання

06 серпня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 420/432/20, адміністративне провадження № К/9901/19944/21 (ЄДРСРУ № 98839733) досліджував питання щодо порядку нарахування пені на узгоджене податкове зобов’язання.

Порядок нарахування пені визначено у статті 129 ПК України. Зміна правового врегулювання даного питання відбувалось наступним чином.

Пунктом 129.1 статті 129 ПК України (у редакції, чинній до 01 січня 2017 року) було встановлено, що після закінчення встановлених цим Кодексом строків погашення узгодженого грошового зобов`язання на суму податкового боргу нараховується пеня.

Нарахування пені розпочинається, зокрема: б) при нарахуванні суми грошового зобов`язання контролюючими органами - від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов`язання, визначеного у податковому повідомленні-рішенні згідно із цим Кодексом.

За правилами підпункту 129.1.2 пункту 129.1 статті 129 ПК України пеня нараховується у день настання строку погашення податкового зобов`язання, нарахованого контролюючим органом або платником податків у разі виявлення його заниження на суму такого заниження та за весь період заниження (в тому числі за період адміністративного та/або судового оскарження).

Тобто наведена редакція статті 129 ПК України передбачала застосування фінансової санкції до платників податків у вигляді нарахування пені за весь період заниження податкового зобов`язання на суму такого заниження, оскільки платник весь період, коли не декларував та не сплачував податки, користувався коштами, які був зобов`язаний, але не сплатив до бюджету.

У зв`язку з прийняттям Закону №1797-VIII, який набрав чинності з 01 січня 2017 року, підпункту 129.1.1 пункту 129.1 викладений в такій редакції:

« 129.1. Нарахування пені розпочинається:

129.1.1 при нарахуванні суми грошового зобов`язання, визначеного контролюючим органом за результатами податкової перевірки, - починаючи з першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати платником податків податкового зобов`язання, визначеного цим Кодексом (у тому числі за період адміністративного та/або судового оскарження)».

Відтак редакція норми була змінена. Зокрема, за правилами підпункту 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 ПК України пеня розпочинає нараховуватись з першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати платником податків податкового зобов`язання, визначеного цим Кодексом (у тому числі за період адміністративного та/або судового оскарження).

Отже, право на нарахування пені виникло у податкового управління після проведення перевірки та оформлення її результатів. Наявність цієї обставини є обов`язковою умовою, за якої розпочинається процедура нарахування пені.

Таким чином, якщо на момент застосування такої процедури вже діяла норма у новій редакції, саме за правилами цієї норми і має відбуватись таке нарахування.

Аналогічний правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема у постановах від 27 листопада 2018 року у справі №822/2591/17, від 05 грудня 2019 року у справі №520/10442/18,  від 11 лютого 2021 року у справі №825/1198/17 та від 06.04.2021 по справі №825/1198/17.

Згідно з позицією Верховного Суду викладеною  в постанові від 8 травня 2018 року у справі №822/2821/17 об`єктом нарахування пені, яка увійшла до складу податкової вимоги є грошове зобов`язання визначене контролюючим органом згідно з підпунктом 54.3.2 пункту 54.3 статті 54 ПК України, яке за умовами пункту 57.3 статті 57 ПК України платник податків зобов`язаний сплатити протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення - рішення. Суд, вважає, що сплата узгодженої суми грошового зобов`язання у встановлений кодексом строк виключає одну із умов нарахування пені, доводить відсутність складу податкового правопорушення, що унеможливлює прийняття позиції податкового органу про правомірність нарахування пені, правила обчислення якої встановлені статтею 129 Податкового кодексу України та діють тільки за умов наявності підстав її нарахування.

ВИСНОВОК: Статтею 129 ПК України, в редакції чинній з 01.01.2017, не встановлено нарахування пені у разі виявлення контролюючим органом заниження податкових зобов`язань на суму такого заниження та за весь період заниження, оскільки нарахування пені може здійснюватись лише після закінчення граничного строку сплати зобов`язання, тобто з моменту узгодження податкового зобов`язання.

 

Матеріал по темі: «Нарахування пені на податковий борг та черговість його погашення»

Теги: податковий борг, нарахування пені, розстрочення, відстрочення, погашення боргу, ППР, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Нарахування пені на податковий борг та черговість його погашення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розстрочення виконання судового рішення не звільняє платника податків від нарахування пені на податковий борг

05 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 805/1079/17-а, адміністративне провадження № К/9901/42318/18; № К/9901/42316/18 (ЄДРСРУ № 95365849) досліджував питання щодо нарахування пені на податковий борг та порядок його погашення.

Згідно з пунктом 31.1 статті 31 ПК строком сплати податку та збору визнається період, що розпочинається з моменту виникнення податкового обов`язку платника податку із сплати конкретного виду податку і завершується останнім днем строку, протягом якого такий податок чи збір повинен бути сплачений у порядку, визначеному податковим законодавством. Податок чи збір, що не був сплачений у визначений строк, вважається не сплаченим своєчасно.

Строк сплати податку та збору встановлюється відповідно до податкового законодавства для кожного податку окремо. Зміна платником податку, податковим агентом або представником платника податку чи контролюючим органом встановленого строку сплати податку та збору забороняється, крім випадків, передбачених цим Кодексом (пункт 31.3).

Відповідно до підпункту 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 ПК податковий борг - сума узгодженого грошового зобов`язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов`язання.

Таким чином, на платника податків покладено обов`язок здійснити у встановлені податковим законодавством строки сплату узгодженого грошового зобов`язання, інакше - таке зобов`язання визнається сумою податкового боргу з нарахуванням на цю суму пені.

Відповідно до пункту 87.9 статті 87 ПК у разі наявності у платника податків податкового боргу контролюючі органи зобов`язані зарахувати кошти, що сплачує такий платник податків, в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення незалежно від напряму сплати, визначеного платником податків. У такому ж порядку відбувається зарахування коштів, що надійдуть у рахунок погашення податкового боргу платника податків відповідно до статті 95 цього Кодексу      або за рішенням суду у випадках, передбачених законом.

(!!!) Спрямування коштів платником податків на погашення грошового зобов`язання перед погашенням податкового боргу забороняється, крім випадків спрямування цих коштів на виплату заробітної плати та єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

Згідно з пунктом 131.2 статті 131 ПК при погашенні суми податкового боргу (його частини) кошти, що сплачує такий платник податків, у першу чергу зараховуються в рахунок податкового зобов`язання. У разі повного погашення суми податкового боргу кошти, що сплачує такий платник податків, в наступну чергу зараховуються у рахунок погашення штрафів, в останню чергу зараховуються в рахунок пені.

Якщо платник податків не виконує встановленої цим пунктом черговості платежів або не визначає її у платіжному документі (чи визначає з порушенням зазначеного порядку), контролюючий орган самостійно здійснює такий розподіл такої суми у порядку, визначеному цим пунктом.

Ці норми дають підстави для висновку, що у разі якщо у платника податків є податковий борг незалежно від визначеного платником податків призначення платежу при сплаті сум податкових зобов`язань (як при своєчасній, так і при несвоєчасній сплаті) контролюючий орган зобов`язаний  зарахувати платежі в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення в порядку, відповідно до якого в першу чергу погашається податкове зобов`язання, а далі штрафи і пеня). Законом не встановлено виключень для платежів, які платник податків сплачує на погашення податкового боргу, який стягнуто з нього згідно з рішенням суду.  Стягнення з платника податків податкового боргу судом є підтвердженням обов`язку платника податків сплатити податковий борг  із забезпеченням виконання цього обов`язку у примусовому порядку.

Щодо такого застосування норми пункту 87.9 статті 87 ПК у подібних правовідносинах Верховний Суд неодноразово зробив висновок в постановах від 10.12.2019 у справі № 821/865/16, від 23.05.2019 у справі № 2а-6851/12/2670, від 24.11.2020 у справі № 520/13377/19.

У відповідності з пунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 ПК після закінчення встановлених цим Кодексом строків погашення узгодженого грошового зобов`язання на суму податкового боргу нараховується пеня.

Нарахування пені розпочинається: а) при самостійному нарахуванні суми грошового зобов`язання платником податків - від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов`язання, визначеного цим Кодексом; б) при нарахуванні суми грошового зобов`язання контролюючими органами - від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов`язання, визначеного у податковому повідомленні-рішенні згідно із цим Кодексом.

Нарахування пені закінчується у день зарахування коштів на відповідний рахунок органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів та/або в інших випадках погашення податкового боргу та/або грошових зобов`язань (підпункт 129.3.1 пункту 129.3).

Згідно із пунктом 129.4 статті 129 ПК пеня, визначена підпунктом 129.1.1 пункту 129.1 цієї статті, нараховується на суму податкового боргу (включаючи суму штрафних санкцій за їх наявності та без урахування суми пені) із розрахунку 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, діючої на день виникнення такого податкового боргу або на день його (його частини) погашення, залежно від того, яка з величин таких ставок є більшою, за кожний календарний день прострочення у його сплаті.

(!!!) Отже, підставою для нарахування пені у випадку, визначеному пунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 ПК, є несплата платником податків суми узгодженого грошового зобов`язання у встановлені ПК строки.

В той же час, при сплаті зобов`язання до вказаного дня, нарахування пені не може бути розпочато у зв`язку з ненастанням граничного строку погашення податкового зобов`язання як обов`язкової умови для початку нарахування пені.

Дана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27.11.2018 р. у справі №822/2591/17; від 19.02.2019р. у справі №825/999/17.

Ухвала суду про розстрочення сплати податкового боргу є процесуальним рішенням, яке у відповідності зі статтею 378 Кодексу адміністративного судочинства України  визначає порядок виконання судового рішення про стягнення податкового боргу та не звільняє платника податків від фінансової відповідальності у вигляді пені, передбаченої підпунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 ПК. Згідно з  правовою позицією Верховного Суду, прикладом якої є постанова Верховного Суду від 10.03.2020 у справі №520/4100/19 (ЄДРСРУ № 88124569), нормами ПК не передбачено особливостей нарахування (або не нарахування) пені на розстрочені судовим рішенням суми грошових зобов`язань. Ухвалення судом рішення про розстрочення сплати податкового боргу не змінює статус такої заборгованості як податкового  боргу та не спростовує того факту, що боржник вчинив податкове правопорушення у вигляді не сплати цього боргу і що таке правопорушення триває до  погашення податкового боргу в добровільному чи примусовому порядку.

Висновок аналогічного характеру міститься у постановах Верховного Суду від 06.03.2019 у справі №2а-25767/10/0570, від 23.04.2019 у справі №808/8492/13-а.

З огляду на викладене, Верховний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що розстрочення виконання судового рішення не звільняє платника податків від відповідальності, передбаченої статтею 129 ПК. Такий висновок відповідає правильному застосуванню норм статті 129 ПК та норми частини п`ятої статті 242 КАС, згідно з якою при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Окрім цього, висновок судів щодо обов`язку контролюючого органу зараховувати кошти, що сплачує платник податків, в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю, пов`язуючи черговість не з моментом виникнення боргу, а з моментом строку виконання платником податків податкового обов`язку за рішенням суду, є таким, що не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права.

Матеріал по темі: «Правомірність нарахування пені на розстрочений податковий борг»

 

Теги: податковий борг, нарахування пені, розстрочення, відстрочення, погашення боргу, ППР, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Стягнення пені та 3 % річних в іноземній валюті з банківської установи

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення пені та 3 % річних в іноземній валюті з банківської установи за порушення грошового зобов’язання

03 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 725/555/18, провадження № 61-44328св18 (ЄДРСРУ № 88016764) досліджував питання особливостей стягнення пені та 3 % річних в іноземній валюті з банківської установи за порушення зобов’язання.

Стосовно стягнення пені у розмірі 3 % за кожен день прострочення відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів»

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) зазначено, що «Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для стягнення з банку пені відповідно до положень частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», проте не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі № 6-2829цс16 (щодо нарахування суми відповідальності в іноземній валюті) та від 11 травня 2016 року у справі № 6-37цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-362цс16, від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1881цс16 (щодо застосування частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у поєднанні з положеннями постанов Правління НБУ, якими встановлювались певні обмеження щодо здійснення виплат коштів банками), з огляду на таке.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України).

Частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі.

Оскільки відповідно до статей 2, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг, а клієнтом банку є будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».

Таким чином, відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.».

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) вказано, що «оскільки пеня є неустойкою і має штрафний, а не компенсаційний характер, вона не входить до складу зобов`язання, її сплата та розмір визначені Законом України «Про захист прав споживачів» за неналежне надання виконавцем банківських послуг споживачеві, то нарахування та стягнення такої пені має бути здійснене в національній валюті України.».

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц та від 12 серпня 2019 року у справі № 727/9352/17 вказано, що положення частини третьої статті 551 ЦК України дає право суду, у тому числі касаційному, зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків.

Констиційний суд України у своєму рішенні № 7-рп/2013 у справі № 1-12/2013 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» зазначив, що захист від зловживань базується на положеннях законодавства, зокрема частини третьої статті 551 ЦК України, відповідно до якої розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. За практикою судів загальної юрисдикції України істотними обставинами в розумінні вказаних положень Кодексу вважаються, зокрема, ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, а й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу (наприклад, відсутність негативних наслідків для позивача через прострочення виконання зобов`язання).

ВИСНОВОК № 1: При обчисленні пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» нарахування та стягнення такої пені має бути здійснене в національній валюті України.

Аналогічне правозастосування підтримано в постановах Верховного суду від  19 лютого 2020 року у справі № 761/6898/17, провадження №61-15545св18 (ЄДРСРУ № 87888156), справа № 757/49408/18-ц, провадження № 61-13488св19 (ЄДРСРУ № 87888059), справа № 757/33041/18-ц, провадження № 61-8431св19 (ЄДРСРУ № 87901365) та ін.

Щодо вимог про стягнення трьох відсотків річних (стаття 625 ЦК України)

У частинах першій, другій статті 625 ЦК України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У пунктах 44 та 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц зроблено висновок, що «стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення.».

У пункті 28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження 14-68цс18) міститься висновок про те, що «за змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено висновок щодо виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті. Відповідно до цієї постанови як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046, частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме в тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. При обчисленні 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена в договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.

ВИСНОВОК № 2: Діюче законодавство встановлює можливість виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті та нарахування 3 % річних, визначених статтею 625 ЦК України, які входить до складу грошового зобов`язання та мають компенсаційний характер, в іноземній валюті.

Матеріал по темі: «Нарахування пені за несвоєчасне повернення основного боргу»

Теги: інфляційні втрати, 3% річних, виконання грошового зобов'язання, індекс інфляції, три відсотки річних, нарахування пені, судові витрати, стягнення заборгованості, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Правомірність нарахування пені на розстрочений податковий борг

Адвокат Морозов (судовий захист)

(Не) правомірність нарахування контролюючим органом пені на розстрочений судовими рішеннями податковий борг

25 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 803/115/16, адміністративне провадження №К/9901/36604/18 (ЄДРСРУ № 85206669) досліджував питання щодо правомірності нарахування контролюючим органом пені на розстрочений судовими рішеннями податковий борг.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Згідно пункту 31.1 статті 31 Податкового кодексу України, строком сплати податку та збору визнається період, що розпочинається з моменту виникнення податкового обов`язку платника податку із сплати конкретного виду податку і завершується останнім днем строку, протягом якого такий податок чи збір повинен бути сплачений у порядку, визначеному податковим законодавством. Податок чи збір, що не був сплачений у визначений строк, вважається не сплаченим своєчасно.

Відповідно до підпункту   14.1.175   пункту   14.1   статті   14 Податкового кодексу України, податковий борг - сума узгодженого грошового зобов`язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов`язання.

Системний аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що на платника податків покладено обов`язок здійснити у встановлені податковим законодавством строки сплату узгодженого грошового зобов`язання. Не сплачене у встановлений законом строк, узгоджене грошове зобов`язання визначається сумою податкового боргу платника податків.

Пунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 Податкового кодексу України передбачено, що після закінчення встановлених цим Кодексом строків погашення узгодженого грошового зобов`язання на суму податкового боргу нараховується пеня.

Нарахування пені розпочинається: а) при самостійному нарахуванні суми грошового зобов`язання платником податків - від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов`язання, визначеного цим Кодексом; б) при нарахуванні суми грошового зобов`язання контролюючими органами - від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов`язання, визначеного у податковому повідомленні-рішенні згідно із цим Кодексом.

Згідно пункту 129.4 Податкового кодексу України, пеня, визначена підпунктом 129.1.1 пункту 129.1 цієї статті, нараховується на суму податкового боргу (включаючи суму штрафних санкцій за їх наявності та без урахування суми пені) із розрахунку 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, діючої на день виникнення такого податкового боргу або на день його (його частини) погашення, залежно від того, яка з величин таких ставок є більшою, за кожний календарний день прострочення у його сплаті.

Згідно підпункту 14.1.162 пункту 14.1 статті 14 цього Кодексу, пеня - це сума коштів у вигляді відсотків, нарахованих на суми грошових зобов`язань, не сплачених у встановлені законодавством строки.

Отже, передумовою нарахування пені з підстав, визначених пунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 Податкового кодексу України, є несплата платником податків суми узгодженого податкового зобов`язання у встановлені законом строки.

Зі змісту статті 32 Податкового кодексу України вбачається, що зміна строку сплати податку та збору здійснюється шляхом перенесення встановленого податковим законодавством строку сплати податку та збору або його частини на більш пізній строк. Зміна строку сплати податку здійснюється у формі: відстрочки; розстрочки. Зміна строку сплати податку не скасовує діючого і не створює нового податкового обов`язку.

Розстроченням, відстроченням грошових зобов`язань або податкового боргу, відповідно до пункту 100.1 статті 100 Податкового кодексу України, є перенесення строків сплати платником податків його грошових зобов`язань або податкового боргу під проценти, розмір яких дорівнює розміру пені, визначеному пунктом 129.4 статті 129 цього Кодексу.

У відповідності до ст. 378 КАС України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуто також за ініціативою суду.

При цьому, стаття 100 ПК України регулює питання розстрочення та відстрочення грошових зобов`язань або податкового боргу платника податків.

Вочевидь, вказана норма має суттєві відмінності від положень ст. 378 КАС України, перша з яких полягає у тому, що положення ст. 100 ПК України регулюють питання розстрочення податкового боргу лише контролюючим органом, яким суд адміністративної юрисдикції у питаннях сплати податків не є.

Другою суттєвою відмінністю є та обставина, що у випадку розстрочення сплати податкового боргу податковим органом боржник обтяжений сплатою процентів.                    

У ст. 378 КАС України про додаткові нарахування на суму боргу не йдеться.

Крім того, розстрочення виконання судового рішення може відбуватись за заявою особи, яка бере участь у справі, сторони виконавчого провадження або за ініціативою суду, тоді як питання розстрочення податкового боргу може бути порушено виключно платником податків.

За таких обставин, інститут розстрочення податкового боргу платника податків та розстрочення виконання судового рішення не можуть ототожнюватись, а відтак, розглядаючи питання відстрочення виконання судового рішення, суди мають застосовувати положення КАС України (Постанова 6ААС від 01.08.2019 р. в рамках справи № 320/359/19).

Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду  по справі №2а-25767/10/0570 від 6.03.2019 року.

ВАЖЛИВО: Тобто розстрочення (відстрочення) податкового боргу здійснюється виключно на платній основі, а плата (проценти) дорівнюють саме розміру пені, визначеному пунктом 129.4 статті 129 цього Кодексу.

Таким чином, оскільки розстрочення сплати податкового боргу є платним, то за розстрочення, що передбачено статтею 100 Податкового кодексу України (за договором) платою є проценти, що дорівнюють розміру пені, розмір якої визначено пунктом 129.4 статті 129 Податкового кодексу України, а за розстрочення сплати податкового боргу за судовим рішенням - пеня, розмір якої визначено пунктом 129.4 статті 129 Податкового кодексу України.

З огляду на вищевикладене, а також те, що розстрочення є лише формою розрахунків платника з бюджетом шляхом зміни строків платежу, яка може застосовуватись, в тому числі, і у процедурі примусового стягнення податкового боргу, при такому розстроченні має враховуватись стаття 100 Податкового кодексу України, яка містить правове регулювання з цього питання. Рішення суду про розстрочення сплати податкового боргу є лише процесуальним рішенням, що визначає спосіб виконання судового рішення про стягнення податкового боргу шляхом розстрочення сплати боргу та не звільняє платника податків від відповідальності у вигляді пені, передбаченої підпунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 Податкового кодексу України, а така пеня фактично і є платою за таке розстрочення.

ВИСНОВОК: Верховний Суд зазначає, що постановлення судом ухвал про розстрочення сплати податкового боргу не змінює статус такої заборгованості та не спростовує того факту, що боржник вчинив податкове правопорушення у вигляді його несплати і таке правопорушення триває до часу погашення боргу в добровільному чи примусовому порядку.

Правовий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладений у постановах Верховного Суду від 06.03.2019 у справі №2а-25767/10/0570 та від 23 квітня 2019 року у справі №808/8492/13-а.

Матеріал по темі: «Податкові спори: нарахування пені на безнадійний податковий борг»

Теги: податковий борг, нарахування пені, розстрочення, відстрочення, погашення боргу, ППР, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов